Friday, March 24, 2017

Великий Піст - нагода зустрітися з Ісусом.

 Період Великого Посту - це нагода наблизитися до Ісуса. На цьому наголосив Папа Франциск перед молитвою «Ангел Господній» Святіший Отець зауважив, що ця зустріч відбулася в регіоні, розташованому між Юдеєю та Галилеєю, в якому мешкали люди, яких юдеї зневажали, однак, саме самаряни «були серед перших, хто прийняв християнську проповідь апостолів». І в той час, як учні пішли до села придбати чогось поїсти, Ісус залишився при криниці і просить напитися в жінки, що прийшла набрати води. З цього й почалася розмова: «Ти – Юдей, а просиш напитися в мене, жінки самарянки?» – сказала вона, на що Спаситель відповів: «Якби ти знала, хто я і який дар маю для тебе, то це ти б просила у мене, і я дав би тобі “живу воду”, яка втамовує будь-яку спрагу та стає невичерпним джерелом у серці того, хто її п’є».  «Ходити до криниці та черпати воду важко й нудно, – сказав Папа, – тож мати доступне джерело – це щось прекрасне! Але Ісус говорить про іншу воду. І коли жінка зрозуміла, що чоловік, з яким вона розмовляє – пророк, то звіряється Йому про своє життя й ставить релігійні запитання. Її спрага любові й життя в повноті не була вгамована п’ятьма чоловіками, яких мала, більше того, вона зазнала розчарування й обману. Тому жінку вразила велика пошана, з якою Ісус до неї звертався, а коли заговорив про істинну віру, як взаємини з Богом-Отцем “в дусі та істині”, вона відчула, що цей чоловік може бути Месією».
      Святіший Отець звернув увагу на те, що Ісус зрідка говорив, що Він – Месія, але саме цій жінці, що «вела невпорядкований спосіб життя», підтверджує це. І цю воду, яка «дарує вічне життя», вже було влито у наші серця під час Хрещення, коли Бог «перемінив нас і наповнив Своєю благодаттю». Але, за словами Наступника святого Петра, може трапитися так, що ми забуваємо про цей великий дар, применшивши його до біографічного факту. А забувши про «живу воду», починаємо шукати «криниці», які нездатні втамувати нашу спрагу. Отож, ця євангельська подія стосується також і нас: «Ісус промовляє до нас, як до самарянки. Безперечно, ми вже Його знаємо, але може ще не зустріли Його особисто. Знаємо, ким є Ісус, але, можливо, ще особисто не зустріли Його, не розмовляли з Ним і не розпізнали в Ньому свого Спасителя. Цей час Великого Посту – це слушна нагода, щоб наблизитися до Нього, зустрітися з Ним на молитві в діалозі від серця до серця, розмовляти з Ним, слухати Його. Це слушна нагода, щоб побачити Його обличчя в обличчі страждаючих братів і сестер», – сказав Папа, підсумовуючи:  «Таким чином зможемо оновити в собі благодать Хрещення, втамувати спрагу з джерела Божого слова та Його Святого Духа, й, отже, також відкрити радість того, що в щоденному житті станемо будівничими примирення й засобами миру. Нехай же Пречиста Діва Марія допоможе нам постійно черпати з благодаті, припадати до тієї води, що витікає зі скелі – Христа Спасителя, щоб ми змогли з переконаністю визнавати свою віру та з радістю звіщати чудеса любові Бога, Який є милосердним і джерелом усілякого добра».

Кому саме потрібні одружені священики?

 Нещодавно ЗМІ цілого світу знайшли чергову тему для обговорення. Йдеться про заяву Папи Франциска німецькому виданню про розгляд можливості висвячення одружених чоловіків, випробуваних у вірі, на католицьких священиків. Це приголомшило одних вірних, а іншим дало надію на скасування целібату для католицького духовенства. Та давайте подивимося на це реалістично й без емоцій.
      1. Целібату ніхто скасовувати не буде. Зі слів Папи Франциска відразу стає зрозуміло, що принаймні він целібату скасовувати не буде. Ще бувши архиєпископом Буенос-Айреса, він висловлювався за збереження обов’язкової безшлюбності, яку високо цінував. Проте він зазначав, що у певних місцях - зокрема, на Близькому Сході - можна було би зробити певні винятки. У нещодавньому інтерв’ю німецьким журналістам Римський Єпископ говорив про можливість висвячення вже одружених чоловіків, а не вступ у шлюб уже рукоположених священиків. Так, як це відбувається у Православній Церкві та Греко-Католицькій, де майбутній пресвітер має одружитися ще до отримання сану, а в разі смерті дружини не має права на інший шлюб. Цього ніхто під сумнів не ставить. Та й, як пояснив Папа, питання безшлюбності не повинно бути питанням вільного вибору кандидатів до священства. Швидше за все, рішення ухвалюватимуть не завтра, а це питання буде жваво обговорюватися на наступному Синоді єпископів у 2018 р. Тому марно сподіватися, що одного дня ваші настоятелі оголосять про своє вінчання у найближчу неділю.
     2. Ми вже маємо одружених священиків. Це, можливо, приголомшить багатьох вірних, однак у Католицькій Церкві вже є одружені священики. І мова не про греко-католицьке духовенство. Це колишні англіканські священнослужителі, які увійшли до повної єдності з Католицькою Церквою і були висвячені на католицьких пресвітерів (Рим не визнає дійсності рукоположення у Церкві Англії), бувши вже одруженими та маючи дітей. І це не нововведення чи ефект ІІ Ватиканського Собору. Вперше таку практику запровадив папа Пій ХІІ, дозволяючи у 1951 р. висвятити колишніх протестантських пасторів, що навернулися до істини католицької віри. Папа Ратцінґер вперше це закріпив у церковному документі. Діє це правило в окремій церковній структурі. Слід згадати про ще один забутий факт. А саме, що Рим пішов на поступки частині гуситів і дозволив вибирати собі на священиків одружених священиків. Так утворилася Утрактивістська Церква, яка існувала в Чехії паралельно з Латинською. Станом на 1575 р. приблизно від 75% до 83% чехів були її вірянами. Та й нині колишня Чехословаччина відзначилася у цьому, адже за комуністичного панування там підпільно висвячували одружених чоловіків на священиків і навіть на єпископів. Після падіння комунізму частина з них перейшла у східний обряд, а частина вирішила залишитися у Західній Церкві. Рим хоч поступово, та все ж визнавав дійсність їхніх свячень або дозволяв на умовне їм уділення повторного таїнства священства. І від того, що ці священики мають дружин, вони не менш є католицьким чи західними. Адже целібат - це не догма віри, хоча й величезний дар для Західної Церкви, якого не можна применшувати.
     3. Скасування целібату не вирішить питання з покликаннями. Прихильники скасування целібату вважають, що це заповнить семінарії та вирішить питання з кризою покликань. Та цифри це насправді не головне. Церква потребує не висвячених парафіяльних адміністраторів чи звичайних сакральних функціонерів таїнств, а справжніх і святих пастирів. Старші люди пам’ятають, як один священик служив вірним цілих областей, подібно до блаж. Владислава Буковинського чи Яна Ольшанського. Вони були воістину священиками з серцем, подібним до Божого. Особисто я не вірю священикам, які після декількох років служіння кажуть, ніби відкрили покликання до священства і до родини та покидають сан або вимагають скасувати целібат. Бог шанує Церкву, свою Наречену, і напевно не дає покликання до того і до іншого, всупереч її канонам. Там, де є непослух церковному вченню та правилам, навіть у дрібницях, діє не Господь, а диявол. Це, звісно, не забороняє дискутувати й висувати пропозиції, - але завжди у покорі та з пошаною до Містичного Тіла Христа. Сам Папа Франциск також говорить, що не вихід - допускати до семінарій людей, у яких немає справжнього священицького покликання. Насправді целібат по‑своєму відсіює кандидатів, які бачать у священицькому служінні вигідне джерело доходів та «легку професію», - бо целібат вимагає жертви. Хоча деколи вибір самотнього життя - це прояв егоїзму та втеча від відповідальності за створення родини. Хоч як крути, а джерело проблем - це відсутність покликань, криза віри. Навіть протестантські спільноти, де пасторам дозволено мати дружин, відчувають брак кадрів. Тільки той може пожертвувати своїм життям, хто у серці пізнав безкорисливу Любов Бога. А погляд, що скасування целібату це панацея від кризи віри, свідчить про брак віри та пелагіанство. Про думку, ніби людськими діями чи реформами ми можемо змінити ситуацію. Папа Бенедикт XVI, а слідом за ним Франциск, закликають вірних молитися про нові та ревні покликання, бо це насправді Бог кличе працівників на свої жнива.
     4. Свячення одружених чоловіків створить нові проблеми. Поряд зі старими проблемами скасування обов’язкового целібату чи допущення до свячень одружених чоловіків створить проблеми нові. Доведеться визначити функції одружених священиків, забезпечити їхні родини, перебудувати взагалі систему церковного призначення. Бо священика з родиною важко перекидати з парафії на парафію кожні три роки чи більше. Для сім’ї потрібна стабільність. Крім того, чи не виникатиме спокуса перехитрити Бога? Відчуваючи покликання спочатку одружитися, а потім просити про свячення. Чи не викличе це нову кризу частини духовенства, яка просто вимагатиме скасувати безшлюбність, бо вони були «невчасно висвячені»? Це викличе нові поділи у Церкві, як це вже відбувається з душпастирством родин у світі. Уявімо, що німецька Конференція єпископів дозволила висвячувати одружених чоловіків, а польська - ні. Перетнувши державний кордон, звичайний вірний потрапляє у зовсім інший церковний світ, який хоча й називається католицьким, та виглядає й діє інакше: дисципліна таїнств, життя парафій тощо… Можливо, у майбутньому, коли ми досягнемо повної єдності з усіма християнами і всередині Католицької Церкви існуватимуть структури з лютеранською, методистською чи реформованою традицією, то правило целібату буде видозмінено. Але думаю, що це має статися на Вселенському Соборі, а не віддано до компетенції місцевих єпископів.
     5. Чому ЗМІ зацікавлені у цьому? ІІ Ватиканський Собор закликав розпізнавати знаки часу. А знаки часу бувають не лише позитивними та сприятливими для Церкви, але й навпаки. І для мене особисто критерієм щодо того чи іншого питання є позиція ліберальних медіа, які постійно хочуть нашкодити Церкві. І хоч як дивно, поряд із гаслами про рукоположення жінок, одностатеві шлюби, Причастя для розлучених вони підтримують скасування целібату або принаймні ординацію чоловіків у шлюбі як перший крок до цього. Для західного світу, звихнутого на сексуальності, існування хлопців, які вибирають життя у чистоті задля Царства Небесного, є каменем спотикання - адже, на їх думку, хіба існує життя без сексу?
     PS: Як життя одруженого духовенства, так життя у целібаті мають свої недоліки та переваги. Тут головне - розпізнати, що говорить «Дух Церкві». Я не думаю, що висвячення одружених чоловіків є на часі та взагалі потрібне Західній Церкві, яка протягом тисячі років плекала свою традицію безшлюбного кліру. Та на все воля Божа

Уникати зустріч із Богом – це навіть не по-людськи.


Сонячного дня йдеш по центральній вулиці міста. На устах з’являється легка усмішка, це є свідчення того, що внутрішня радість хоче вийти наверхи. Дійсно є чим радіти. Багато мрій збулося, багато запланованого виконалось. Залишився добрий слід на цій землі і в серцях людей. Колись читав, що можна радіти від того, як хтось радіє. Не вірив у це твердження. Минуло трохи часу і одного дня зауважив за собою, що уста невимушено творять усмішку, коли бачиш щасливі очі іншої людини. Ось, йду і згадую очі наповнені радістю багатьох людей.
      Дякую Богу за те, що дав можливість зробити корисне діло,  В один момент у мої очах з’являються обриси знайомої людини. Ще кілька кроків і ми зустрінемось, обмінюючись привітним поглядом та теплим словом з побажанням доброго дня. І ось наші очі зустрілись ще здалеку, але зустрічний погляд чомусь не затримався і миттєво відвівся у сторону, немов споглядаючи щось надзвийчайно цікаве. Мені й самому стало цікаво, що привернуло увагу і перешкодило нашому спілкуванню на віддалі. Але крім порожніх мурів будинку нічого не було. Хм… мене осінило: та людина просто уникає зустрічі зі мною. Все підтвердилось. Коли ми порівнялись, погляд далі був звернений у протилежну сторону. Я чекав до останнього, хотілось закликати, привернути насильно увагу, але почуття пошани свободи іншої особи стало важливішим. Ми віддалялись один від одного, хоч відчуття присутності мабуть у кожному з нас залишилось ще на довгий час. Мені було гірко, що не отримав людської взаємності, у якісь мірі відчув неповагу до себе. Гірко було прийняти, що мене хотіли уникнути, тобто виключити із життя. За якусь мить заспокоююсь і у моїх людських роздумах знаходиться місце і на духовне. Перед очима з’являється храм Божий. Я поспішаю, як завжди мені завжди бракує часу на молитву, щоб зайти і побути з Богом. Йду далі. Приходить думка: що? уникаєш Бога?
     Йде мороз по шкірі. Так, тепер я розумію Бога. Розумію просто по-людськи. Розумію, що у своєму житті я часто Його уникав. Пригадую, як деколи погляд натикався на ікону, на святі книги, на храм, а я тоді часто не знаходив і хвилини, а відвертав свій погляд у зворотню сторону, знаходячи якісь оправдання. Бог мене завжди чакав просто так, щоб зустрітися бодай поглядом і обмінятися побажаннями доброго дня… Я тепер глибоко пережив частинку того, що Він переживає мабуть кожного дня від мене і від багатьох таких, як я…  Зупиняюсь, обертаюсь в сторону церкви і кланяюсь. Вдивляюсь у далеку далечінь, шукаючи за людиною, яка своєю поведінкою відкрила мені Істину, правду про мене. Не маю злості і жалю, маю лише бажання розказати тій людині про цю дивну історію і поблагодарити. Хочу також попросити вибачення за те, що декого теж, позбавляв людського погляду, коли хтось так на нього очікував.     

Якщо нести хрест, то нести його разом і не соромитися Бога!

     Важливо постити разом, щоб піст не був обтяженням, але навпаки – був постом великої радості, яку можемо пережити завдяки взаємній підтримці. Яскравим прикладом були друзі, які допомогли грішному товаришу зустріти Спасителя і отримати звільнення від його хвороби. Сьогодні Свята Церква закликає нас звернути увагу на святий хрест, не тільки як на місце смерті нашого Відкупителя, але також як спосіб наслідування Христа. Слова Спасителя: “Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною.” є запрошенням і водночас умовою, щоб бути у Царстві Божому. Бачимо у цих словах, що Христос хоче, щоб ми йшли разом із Ним хресною дорогою нашого життя, щоб кожен ніс свій хрест, але разом із Ним. Таким чином об’єднані із Христом і між собою трудності нашого життя не будуть такими важкими. Христос прийшов на цю землю не тільки для того, щоб ми сповнили першу заповідь любові – любити Бога, але також і щоб об’єднати нас між собою, виконуючи другу заповідь любові.
     Цей світ пропонує свій метод об’єднання – це вгодити клієнту. Основна і правдива причина допомагати ближньому, змінилася на конкуренцію і здобуття клієнтів. Цей світ піддався на спокусу, відкинувши заповідь взаємної любові, і продовжує жити в грісі та вводити інших у гріх, продовжує бути спокушеним і спокушати інших. Навіть з’явилися терміни: чорна економіка, брудна політика, аморальне виховання, погане лікування. Є такі, які хочуть здобути цілий світ, як каже Ісус, але ціною того, що занапастять свою душу – тобто ціною гріха. Правдиві християни страждають від цього, тому що бачать, як важко жити і не увійти в грішну систему і не звикнути до грішної поведінки, грішного мислення.
     Сучасне суспільство приречене на загибель? Мабуть, що так, адже, де все побудовано на обмані, замовчуванні гріха, прикриття грішних планів, пошуку легкого способу життя, наживи за рахунок інших, відкинутості слабших і бідних, там буде зростати напруженість і ворожість між людьми, там буде розвиватися егоїзм та інстинкт само-виживання. Ось тому так зване “світське суспільство” подібне до блудного сина, який хотів попробувати жити без батька, жити за своїми законами, жити лише для власних пожадань. Як знаємо добре, його спіткало розчарування. Так же само культура споживатства, культура пошуку задоволення і використання інших зводить до самознищення, до евтаназії.
     Заради чого ми хочемо погубити свою душу? Отож від нас залежить, де і заради чого ми хочемо погубити свою душу. Якщо віддамо заради Євангеліє, тобто виконуючи заповіді любові, тоді її спасемо і отримаємо взаємну радість, а якщо станемо “запродані горіхові”, тоді той гріх знищить нас і те, що довкола нас.                        Тому, пошануймо хрест Христа і повернімося обличчям до нашого життя…

       Oсобливо до того, що нам приносить терпіння. Дехто каже: я не можу вже терпіти і нести хрест свого життя, бо не маю сил! Tерпіння заради нашого спасіння і є ті, які вводять в нас у гріх. Отож, відкиньмо ті терпіння, які ми створюємо самі собі з причини гріха, грішних бажань, поганих звичок. Тоді ми побачимо і переконаємося, що хрест, даний Богом, – це це знак великої жертвенної любові для нас і задля нашого взаємного добра. Нести його буде не тільки можливо, але і потрібно. Нести його будемо разом.

Thursday, March 16, 2017

«Небезпечно, коли держава віддає перевагу одній Церкві», – Глава УГКЦ для радіо «Свобода» Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав 8 березня дав інтерв’ю для радіо «Свобода» у Празі (Чехія). Ваше Блаженство, на Майдані сотні тисяч людей молилися щогодини, просили миру і гідності для себе.

 Це були і католики, і православні, і юдеї, і мусульмани. Чому це явище було важливим? Феномен Майдану для багатьох є загадкою. Багато хто має спокусу маніпулювати цими подіями чи почуттями, які виникали. Але Майдан поставив дуже високі моральні вимоги і перед українським суспільством на загал, і перед християнами, перед Церквами зокрема. Революція гідності була нічим іншим, як виявом, з одного боку, християнських, суспільних цінностей, які ми називаємо європейськими, а з іншого – саме ці події винесли на всеукраїнську дискусію ключові моменти соціальної доктрини Церкви. І саме повага до гідності людської особи є першим принципом такої доктрини.
У кривому дзеркалі гібридної війни винний у кровопролитті не той, хто почав агресію, а той, хто почав оборонятися. Чи вам не доводиться чути звинувачення, що Церква, яка пішла за своєю паствою в окопи, підтримує війну? Це звинувачення звучало з дуже високих трибун, зокрема навіть у контексті Папського Синоду 2014 року, де голова Відділу зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату прямо сказав, що «уніати і розкольники» є причиною війни в Україні. Хоча знаємо, що Україна у тих обставинах є жертвою зовнішньої несправедливої агресії. Сьогодні не існує в Україні жодної сили, навіть церковної, яка могла б вивести на Майдани мільйони людей. Так було і в кінці 2013 року. Часто закидають, що підтримуємо «громадянський конфлікт». Такими термінами оперує агресор. Сьогодні, коли ми зі своїм народом навіть на передовій, дуже часто закидають, що ми підтримуємо тільки одну частину українського суспільства, таким чином де-факто підтримуємо «громадянський конфлікт». Такими термінами сьогодні оперує агресор, який має на меті з жертви зробити винного у війні. Насправді жодна з українських Церков ніколи не підтримувала жодної агресії, ненависті і ніколи не підтримувала війни. У часи Майдану ВРЦіРО намагалася все зробити, щоб зберегти характер мирного протесту, не допустити агресії влади проти людей на Майдані. Нам цього не вдалося. Ми були з тими людьми, які готові були віддати своє життя за справедливість. Так само і сьогодні – усі українські Церкви, зокрема і Церква Московського Патріархату, хочуть бути поруч із солдатами, які захищають Україну. Майдан – це не був якийсь «націоналістичний переворот», бо говорив різними мовами, молився різними мовами, були присутні священнослужителі різних Церков, представники різних національностей. І сьогодні більшість солдат, які захищають Україну, розмовляють російською. Це не тільки моральне право, а й громадянський обов’язок. Тому Церква поруч. Наші військові капелани поділяють з ними всі ті тяготи військового часу, є і в радості, і в смутку і з ними, і з їхніми родинами.
Що ви можете зробити для пастви, яка залишилася на окупованих територіях – в Криму, на Донбасі і в самій Росії? Найперше – ми є разом з ними. На окупованій території присутні наші священики. Це був наш вибір. По ту лінію розмежування залишилося 11 парохій. І не всі вони сьогодні функціонують належним чином. Але є чотири священики, які душпастирюють у Луганську і Донецьку. Є п’ять наших парохій у Криму, які вдалося зберегти і захистити, навіть при допомозі дипломатичного втручання у справу Апостольської столиці. Один із видів служіння – просто бути поруч, з іншого боку, бути голосом людей і мостиком, який єднає ті території з великою українською родиною.
Чи можливе існування сильної Православної Церкви поряд із сильною Греко-Католицькою Церквою? Сильні українські Церкви є силою українського суспільства і народу. Треба нам взаємно побажати, щоб всі Церкви в Україні стали сильними, щоб Україна навіть у своєму новому історичному періоді лишилася християнською державою. УГКЦ ніколи не була державною, але завжди була Церквою свого народу, який більше ніж 300 років не мав своєї держави. У різних історичних моментах наша Церква перебирала силою факту певні функції держави. Ми ніколи не були і не хочемо бути простим інструментом в руках чи то політиків, чи державної машини. Ми хочемо мати свободу сказати правду і політикам, і державним чиновникам. Співіснування різних Церков в Україні – один із елементів держбезпеки. Сьогодні Україна є поліконфесійним суспільством. І є дуже небезпечно, коли держава починає фаворизувати одну Церкву. Це створює напругу в релігійному суспільстві. Засада відокремлення Церкви від держави є досить позитивною і має зберігатися в українському суспільстві незалежно, які вітри віють на тому владному Олімпі. Я дуже стурбовано дивлюся на внутрішні кризи, які переживають православні Церкви, зокрема УПЦ (МП). Дуже багато людей відходять від Церкви. Частина собі шукає іншої Церкви, але велика частина людей розчаровується. Якщо сучасна людина відчуває себе зрадженою своєю Церквою, то в неї виникає недовіра до будь-якої іншої. Сьогодні дуже часто можна почути в Україні вислів: а, всі ті попи однакові! Це дуже небезпечний феном, феномен секуляризації, втрачання моральних орієнтирів.
Ми не втручаємося у внутрішньоправославні процеси, хоча молимося за об’єднання українського православ’я, працюємо над тим, щоб була відновлена єдність всіх Церков Володимирового хрещення, щоб можна було говорити про існування єдиної помісної Церкви в Україні. Ми повинні втілювати християнські цінності в життя українського суспільства. Як ми займемося своїми вузькокорпоративними питаннями, будемо воювати за владу, майно, сфери впливу, то зрадимо потреби українського суспільства і не виконаємо своєї місії – навчати людей Божого Слова.
Чи ви хотіли б об’єднати всіх українців - греко-католиків під одним омофором? Моє служіння не обмежується Київською митрополією чи територією України. Я очолюю Церкву, яка є глобальною. Церкву глобального масштабу зробили саме наші емігранти, рознесли Церкву по всіх континентах – Північна і Південна Америка, Австралія, Західна Європа, Росія, Казахстан. Ми сьогодні відкриваємо вірних у Японії, в Китаї, в Африці, на Близькому Сході. Нашим прагненням не є мати владу над усіма українцями - греко-католиками в усьому світі, а мати необхідні ресурси, щоб кожен українець - греко-католик мав можливість доступу до свого священика.  

В одному ярмі з Ісусом

   Слова, які Ісус керує до натовпу та до своїх учнів: Все, що лише скажуть вам, робіть і зберігайте,  - були добре відомі кожному ізраїльтянину. Саме так закінчувалось укладення завіту між Богом і Його народом на горі Синай: Повернувся Мойсей і переповів народові всі слова Господа і всі рішення. Увесь же народ відповів в один голос словами: «Усе те, що нам сказав Господь - виконаємо». Потім узяв книгу завіту й прочитав на слух людям, що сказали: «Усе, що сказав Господь, зробимо й слухатимемося» (Вих 24, 3. 7). Таким чином Ісус підтвердив авторитет книжників та фарисеїв у навчанні.
Зовнішнім проявом ЗБЕРІГАННЯ, тобто великої пошани і уваги до Божого слова, були філактерії. Це маленькі скриньки, прикріплені шкіряними мотузками до лівого плеча і до чола, які містили головні тексти Святого Писання. Найчастіше у них закладалася перша заповідь любові, так як це наказано у Второзаконні (6, 4‑8): Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Оці слова, що їх я заповідаю тобі сьогодні, мусять бути в твоєму серці. Ти накажеш про них твоїм синам і говоритимеш про них, сидівши в хаті й ідучи в дорогу та лягаючи й устаючи; і прив’яжеш їх на знак собі на руку та й вони будуть налобником у тебе між очима. Розміщення на плечі та на чолі Божого Слова означало, що воно повинно проявлятися у діях та роздумах людини. Не можна відокремлювати одне від іншого, як це робили книжники і фарисеї. Саме це критикує Ісус: роздуми та навчання без виконання. Це призводило до того, що слово лише у проповідуванні, без особистого виконання, ставало тягарем, чимось дуже важким і непосильним, що не хочеться ворухнути навіть і пальцем. Однак слово Боже не слід зводити лише до закону чи якоїсь моральної доктрини, до того, що можна робити, а що заборонено. Адже слово за своєю природою - це діалог, це живі відносини. Сьогодні Ісус пропонує нам зовсім інше: Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо Моє любе й тягар Мій легкий (Мт 11, 29‑30). Відмінність між тягарем фарисеїв та ярмом Ісуса саме в особистих відносинах. Ярмо - це те, що єднає мене з Ісусом у виконанні і зберіганні Божого Слова. Це Його хрест - найбільше виконання ЗАКОНУ ЛЮБОВІ. Варто пам’ятати, що хрест має завжди дві сторони: на одній завжди Ісус, а на іншій…?        
Що далі ми просуваємося з Ісусом у пустелі посту, то радикальнішими стають Його заповіді й виразніше сяє Його Церква, об’являючи суть християнства. Заповідь Старого Завіту, яка велить любити ближнього, взята з книги Левіт (19, 18). Натомість наказ ненавидіти ворога - це позабіблійне вчення, яке поширювала і записала спільнота єсеїв у Кумрані над Мертвим морем. У книгах Старого Завіту є багато негативних прикладів ненависті до ворогів, однак ніде письмово не наказано їх ненавидіти. Тому того часу Ісус сказав своїм учням: ви чули, що було сказано: «Любитимеш ближнього свого» і ненавидітимеш свого ворога. Перше - цитата, друге людське усне передання.
Перше читання з книги Второзаконня зобов’язує Вибраний народ виконувати тільки Божі заповіді: ходитимеш ЙОГО дорогами та додержуватимеш ЙОГО установ, заповідей і рішень та й слухатимешся ЙОГО голосу. Ти будеш народом святим. У Євангелії Ісус виступає як законодавець: А Я кажу вам. Ця багато разів повторена фраза є відлунням слів книги Второзаконня (26, 16): Сьогодні наказує тобі Господь. Однак чи можна наказати любити когось, а тим більше ворогів - тих, що тебе ненавидять? Наказати можна, та чи сам наказ змінить твоє серце? Часто ми так вражені цими словами, що затримуємося на першій їх частині й зовсім не бачимо продовження: моліться за тих, які переслідують вас, щоб стати ВАМ синами вашого Отця. Кому це «вам»? Це означає: щоб ТОБІ і ТВОЄМУ переслідувачу стати синами ВАШОГО Отця. Ось про що і для чого маємо молитися! Слово «стати», грецькою γενησθε - генестхе, ще перекладається як «народитися». Молитва народжує мене і мого ворога до Божого життя.
«Ті, що переслідують» - διωκοντες - діоконтес, іншими словами «ті, що біжать за (кимось, чимось)». Задумаймося, куди вони прибіжать, якщо ти сам переслідуєш, біжиш за любов’ю? Вказівка з Першого послання до Коринтян (14, 1) дослівно звучить як «переслідуйте любов». Господь «переслідував» любов, над усе дбав про неї, найбільше прагнув того, щоб ми синами Божими стали/народилися. Для Нього немає ворогів, Він насправді не знає, хто є ворог. До Юди сказав: ДРУЖЕ, ПРИЯТЕЛЮ, поцілунком зраджуєш Сина Чоловічого? Господь грішника любить, але зло ненавидить. Ось у цьому відмінність, ось що ми маємо воістину ненавидіти! Таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих. Дивно, але спочатку саме на злих сходить сонце: вони у Бога в пріоритеті. Господь, як добрий пастир, залишає 99 справедливих, аби йти шукати - і знайти - одну заблукану овечку, і їй радіє більше, ніж 99‑м справедливим, що не потребують навернення.
Господь прагне, більше того - Він велить, щоб ЙОГО СОНЦЕ сходило над злими, бо воно їм потрібніше, ніж добрим. Це Світло Євангелія, сяйво добра: так нехай світить перед людьми ВАШЕ СВІТЛО, щоб бачивши ВАШІ ДОБРІ вчинки, хвалили ВАШОГО ОТЦЯ, що на небі (Мт 5, 16). Не дозволь, щоб зло перемогло тебе, але перемагай зло силою добра (Рим 12, 17-19a. 21). Зло чинить кривду передусім тому, хто сам його чинить, тому не можна відплачувати тією ж монетою. Якщо ТИ кинеш болотом у відповідь, ТВОЇ руки теж стануть брудними!!! Отже, не подвоюй зла. Це лише нагода, щоби своєму брату проявити більшу любов, подвоєну любов - бо любов Божу і твою.

Молитися – це побути з Богом.

Піст - порa, коли наше серце стривожене із зранене через події, що еочікувано спіткнули нас і наші родини, і наші сім’ї, і цілий світ.
Ворог не спить – треба молитись та чувати. Ці події нам можуть пригадати, що окрім ворогів і небезпек видимих є ще невидимі – це діяння злого духа і сил темряви, які використовують спокушених людей, щоб зло було присутнє серед людей і віддалювало їх від Бога. Що робимо, щоб себе захистити від дії зла, яке дуже хитре і підступне? Християни вибирають молитву, у якій шукаю захисту від Бога, Небесного Отця. Так, як дитина в часі небезпеки біжить до батьків, так і ми маємо ще більше хилитися до Бога у такий важкий час.
Увага! Добрі речі не завжди ведуть до добра? Матеріалістичний світ нас схиляє, щоб ми постійно думали про матеріальне і, навіть, вчить нас допомагати, але лише матеріально, а це ще одна оммана, бо таким чином ми поступово відвертаємо увагу від духовного добра, від духовної допомоги. Наш особистий досвід показує, що матеріальна допомога, яка би вона не була добра, але без духовної не завжди приносить користь, а деколи навіть і шкоду. У час посту ми маємо можливість відновити цей порядок: духовість підтверджена матеріальністю, матеріальність наповнена духовністю. Ось тому найперше – молитва. Мати час побути з Богом. На одинці і спільно з іншими: прославити Бога, подякувати, поділитися із наболілим і радісним, попросити в потребах, і перепросити за віддалення від Його святої волі, за гріхи…. є ще багато інших причин, щоб побути з Богом. Бог наповнить нас Своїм Духом і ми зауважимо, що Його Дух почне діяти на наші думки, наші мрії, бажання, сподівання. У наших вчинках буде видно відбиток Божої волі. Молитва буде для нас захистом від зла, яке наступає на нас і на яке ми можемо спокуситися. У час спокус, хто молиться, той визнає Бога за Спасителя і Бог проявляє Свою силу. Хто молиться, той зустрічає Бога і відчуває Його обійми, бо Божа благодать сходить на людину і їй вже не хочеться грішити. Хто молиться, той зв’язує себе з Богом і зауважує, що Його життя стає іншим, адже людина обожествлюється, стає подібною до Бога. У час Святого і Великого посту, ми маємо можливість підтримати один одного в молитві. У цей час ми потребуємо один одного, щоб допомогти один одному пройти цей святий 40-денний піст. Нагадуймо про цей час тим, хто можливо призабув, допомагаймо тим, хто не може сам організувати цей час, підтримуймо тих, хто після захоплення, міг підупасти, прощаймо і любімо тих, хто ще не став на дорогу покаяння і навернення, на цей час стягання Божої благодаті і духовної боротьби. Христос посеред нас. Є і буде! … завжди. 
Милосердний Боже, прихід Твого Сина на Землю змінив хід історії людства. Через Сина Ти уклав Новий Заповіт з людиною і кожен, хто увірує в Нього буде мати життя вічне. У Сині Ти показав Свою велику Любов до грішників і подав надію на Спасіння. Ця любов торкає до нині серця багатьох, спонукаючи до навернення. Через Свого возлюбленого Сина Ти закликав вірних Тобі до милосердя, цей заклик чуємо і ми у цей теперішній час. Отче небесний, визнаємо, що Милосердя – дар, що сходить з Висоти, від Тебе, Отця – Світла. Тож смиренно просимо Тебе, Милосердний Боже, благослови нас на ці духовні роздуми над хресним шляхом Твого Сина. Щоб сподобились ми пізнання Твоєї любові і, натхненні Твоїм Святим Духом, ревно творили діла милосердя, уподібнюючись до Тебе, нашого Милосердного Отця. Амінь.
Виявити милосердя – це найперше допомогти відновити образ Божий і Його подобу тим, хто добровільно чи недобровільно втратив синівство, втратив достойність називатися дитиною Божою. Виявляючи милосердя ув’язненим, ми нагадуємо їм про свободу душі, яку вони можуть повернути через розкаяння і навернення до Бога. Виявляючи милосердя осудженим, ми повертаємо їм достойність бути любленими, бути учасниками Христової сім’ї – Церкви.

Ісус нас просить, щоб ми були милосердними, як Отець. Багато прислухалось до заклику Спасителя. І тепер багато осуджених, відчувши любов до них, відновили на собі образ і подобу Отця. Більше того, вони самі стали милосердними до інших ув’язнених. Багато засуджених у місцях позбавлення волі вступили на дорогу святості. Любов породжує любов! Тепер хочемо повірити в силу Божої Любові. Хочемо виявити милосердя найперше до тих, кого ми вже самі осудили. І також до тих, хто був засуджений іншими. Ісусе, прости нам, що не завжди зуміли виявити милосердя.               Тепер йдемо з Тобою, засуджені з Тобою…                     З Тобою і задля Тебе робимо діла милосердя…

Friday, March 10, 2017

«Без молитви немає справжнього посту»

Ми живемо в час Великого посту. Це є момент, унікальна нагода, коли Церква запрошує нас пережити особисту зустріч з живим Христом. На цьому наголосив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в Патріаршому Соборі Воскресіння Христового, що в Києві, відчуваємо свіжість віри ранньої Апостольської Церкви. Ми чуємо про зустріч трьох осіб з Ісусом Христом... Aби ми зрозуміли, ким є Христос. Христос є той, хто дає можливість людині зустріти живого Бога.
«Прийди і подивись». «Ці слова, – каже Предстоятель, – і сьогодні звертає Вселенська апостольська Церква до кожної людини. Думаю, що кожен з нас є часто подібний до Вартоломея, який шукає… Кожна людина, людина доброї волі прагне пізнати правду, істину, прагне справедливості, миру, любові, усього того, шо ми називаємо справжнім щастям. Але все це можна знайти лише тоді, коли особисто зустрінемо живого Бога, живого Сина Божого». За словами проповідника слова Божого, сьогодні кожен з нас має можливість пережити ту саму унікальну зустріч, до якої запрошує нас Христова Церква. «Ми живемо в час Великого посту. Це є момент, унікальна нагода, коли Церква запрошує нас пережити особисту зустріч з живим Христом. Перша умова для такої зустрічі, і спосіб, як її пережити, – це є молитва. Ми знаємо, що без молитви немає справжнього посту. Молитва – це є момент особистого діалогу між мною і Богом, до якого я промовляю, і моментом, коли святий Господь мені відповідає», – просить застановитися вірних Глава Церкви.
«Прийди і подивись». «Ці слова, –  каже Блаженніший Святослав, –  У цій боротьбі Христова Церква захищала можливість зустріти живого Бога для нас сьогодні. Можливість у церковній спільноті не лише почути про Бога, не лише почути про Його слово, а й побачити Його у святих іконах. Тому сьогодні Христова Церква пишається даром богоодкровенних ікон». «Хочу побажати вам, аби шлях Великого посту для кожного з вас був шляхом зустрічі живого Бога. Щоб на ваших житейських дорогах ви завжди шукали перш за все Його, Його єдиного, Його жаданого. Я бажаю дару зустрічі з ним. А в нашій Церкві ми зробимо все для того, щоби вона відбулася», – побажав Глава УГКЦ усім вірним і людям доброї волі.     
-  Під час посту батьки можуть виховувати дітей. Скажімо, заохочувати їсти менше солодощів.
-  У пості вірних заохочується до стримання від вживання м’яса. Однак хворій особі ніхто не може заборонити споживати те, що їй призначив їсти дієтолог, лікар.
-  Не потрібно робити культу з посту. Хтось може бути на всіх пісних богослужіннях, але, скажімо, за весь піст не зателефонувати своїм батькам. Тоді що це за благочестя?
-  Піст повинен пом’якшити серце на покаяння, а не бути олімпійським змаганням – стриматися від м’яса.
-  Піст не робить чудес, а є одним із засобів укріплення духу.
-  Люди в пості можуть ставити перед собою певні завдання.
-  Піст – найкращий час для того, щоб зробити ревізію і зрозуміти, що ми маємо змінити у своєму ставленні до Бога.

Тринадцять феноменів міграції українців на думку Глави УГКЦ.

Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав в ефірі проекту «Живого ТБ» «Відкрита Церква» розповів про особливості міграції українців. Пропонуємо тринадцять цитат, на наш погляд, найбільш влучних, висловлених Предстоятелем Церкви в ефірі програми 3 березня.
Еміграція – невід’ємна складова частина сучасної глобальної культури. Теперішній світ – дуже динамічний: кордони падають, існують сучасні засоби комунікації та зв’язку, швидко переміщаються не тільки ідеї, винаходи, банківські перерахунки, а й люди.
·  Хвилі еміграції, які «виносили» наших українців, спричинили те, що УГКЦ стала глобальною. Ще наприкінці XIX століття, коли наші діди і прадіди виїжджали до Північної і Південної Америки, то вони разом із собою «винесли» нашу Церкву по всьому світі.
·  За нашими людьми пішла й Церква: наші священики поїхали туди, де є наші люди, аби бути з ними. Тому Церква має свої структури на всіх континентах світу. Ті люди, які живуть на поселеннях і які вже є нащадками наших емігрантів, є великою силою і великим благословенням для нашої Церкви і народу.
· Заробітчани перетворюються на емігрантів, коли вирішують залишитися в країні свого нового перебування. Часто до них з України приїздять їхні діти і тоді об’єднується сім’я. Таким чином розпочинається нове життя в новій країні.
·  Серед людей, які закордоном гуртуються довкола наших парафій, я не бачив зрадників України. Ці люди – чесні й працьовиті, цвіт нашого народу; вони справді представляють обличчя нашої країни в дуже гідний спосіб.
·  Доля заробітчан – тяжка і непроста, часом драматична. Наші парафії закордоном перетворюються на центри опіки й допомоги нашим людям, які шукають себе в чужій країні.
·  Завжди рідною буде та земля, на якій ти народився.
·  Наші люди закордоном, які пройшли шлях свого становлення, можуть бути опорою для вільної незалежної України. А вільна незалежна Україна повинна цінувати цих людей, які живуть сьогодні у всьому світі і палко люблять свою державу.
·  Перші хвилі еміграції наприкінці XIX століття перед Першою світовою війною, після Першої світової війни, були, зокрема, економічними. Тобто люди виїжджали з України, яка на той час не давала можливості вижити.
·  Після Другої світової війни була хвиля т.зв. політичної еміграції. Люди були змушені покинути свою землю через нову тоталітарну систему, що панувала… Ці люди не хотіли виїжджати та були викинуті зі своєї землі.
·  Новітня еміграція після падіння Радянського союзу -  заробітчанська. Люди їхали на роботу, та ніхто з них не ставив за мету покинути Україну.
· Церква зіштовхнулася з таким феноменом: над заробітчанами, що повертаються додому, потрібна опіка і допомога, аби вони могли реінтегруватися в суспільство, в яке прагнуть повернутися.
·  Українська Церква, українська громада, українська школа – осердя збереження тотожності українців закордоном. 

Блаженніший Любомир: «Майбутність України - у серцях людей»

Kолишньому предстоятелю Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішому Любомиру виповнилося 84 роки. Про цю мудру, щиру, добру, авторитетну людину кажуть, що він ніколи не йшов супроти власної совісті, що його вплив на українське суспільство важко переоцінити, що він мислить категоріями вічності й завжди проповідує любов.   Ми спілкувалися в його резиденції в селі Княжичі під Києвом. Повірте на слово - Блаженніший насправді освітлює все навколо. - Пробачте, я не такий молоденький, не бачу взагалi i не дуже добре чую, - почав розмову Любомир Гузар. - Якщо буде треба, попрошу повторити. Ну, що доброго скажете?
- Ваше Блаженство, дозвольте все ж таки у вас, у людини, яка не бачить фiзично, запитати: якою ви бачите долю України? - Я оптимiст. I хочу уточнити, чому. Впевнений, що Україна не є приреченою на якусь загибель. Нi! Ми мусимо не тiльки зберегти, але й розвинути при Божiй помочi свою державу, свою суспiльнiсть. А можемо цього досягти, якщо будемо працювати. Одним словом, якщо би ми не працювали, тодi я був би крайнiм песимiстом, бо немає надiї. Але ми можемо працювати. Тобто можна бути спокiйними - не загинемо.
- На ваш погляд, що спричинило подiї, якi вiдбуваються зараз? Маю на увазi вiйну та окупацiю. - Знаєте, що можу сказати? I схiднi, i захiднi областi України в минулому столiттi були пiд окупацiєю, пiд впливом Радянського Союзу. СРСР (оминаючи його нацiональний аспект) мав комунiстичну iдеологiю, яка хотiла створити радянську людину, позбавлену вiдчуття власної гiдностi, свого походження як створiння Божого. Цю радянщину бачу як замах на гiднiсть вiльної людини, яка може спокiйно хвалити Господа й служити людям. Людина, яку хотiли створити нам радянськi властi, мала бути невiльна, цiлковито залежна вiд держави чи вiд партiї, керуючих органiв КПРС. У неї заперечувалася її основа - походження вiд Бога, а головне - її гiднiсть та її свобода. Це, на мою думку, є те тло, на якому вiдбувається те, що вiдбувається. Без радянської спадщини, без того, що було тодi дуже свiдомо пропаговане i дуже свiдомо виконане, без створення тiєї радянської людини було б неможливим те, що вiдбувається сьогоднi. Мушу щиро визнати, що не почуваюся дуже компетентним, бо це є дуже складнi процеси. Треба набагато бiльше знати, нiж я знаю, чи мав нагоду пiзнати. Але дiлюся з вами тим, що бачу в мiру моїх обмежень.
- Як же нам зараз слiд виховувати патрiотiв? Адже це дуже складна й важлива проблема. Проте, на мiй погляд, вона першочергова. - Абсолютно згодний з вами. Нам треба свiдомо прагнути виховувати людей, не заражених радянською iдеологiєю, особливо майбутнi поколiння. Як я бачу цю ситуацiю зараз? Шукаю в святих книгах розв’язки. Є така рiч: кожен з нас має батька i матiр. Вони подарували нам життя, вони нас виховали, старалися, дбали. I без них, без їхнiх зусиль, ми би не iснували. I тому в типовому християнському розумiннi природи людини вона повинна шанувати своїх батькiв, дбати про них, бо через них ми є те, що ми є. Але ми також маємо ширшу родину, яку зазвичай називаємо Батькiвщиною. Є така пiсня: «Можна все на свiтi вибирати, сину, вибрати не можна тiльки Батькiвщину». Латинське слово patria має той самий корiнь, що й слово «батько» - pater. Ми народилися в якiйсь ширшiй родинi, яку називаємо нарiд. Це є ствердження певного факту. Я не можу заперечити, хто мiй батько, хто моя мати, i не можу заперечити, хто є нарiд, серед якого я народився. Я мiг би народитися аргентинцем, японцем, нiмцем, а народився українцем. Iншi народилися росiянами, поляками, нiмцями. Кожен з нас є дитиною якогось народу. I так, як ми зобов’язанi дбати про батька i матiр, так само ми, якщо хочемо бути насправдi собою в повному значеннi цього слова, повиннi дбати за ту ширшу родину - Батькiвщину. Думаю, ця пiдстава повинна бути основою виховання: пам’ятай, хто твiй батько, хто твоя мати, пам’ятай, хто твiй нарiд. I вiдповiдно поводься: так Господь Бог дав, що ти народився серед цього народу. Дбай за нього. Думаю, це є пiдставою виховання. Це не є, як комусь може здаватися, пересадний пустий нацiоналiзм. Нi! Це є насправдi патрiотизм.
- Згодна. Ви колись були бiженцем, але казали, що то стало доброю нагодою побачити свiт. - Ви вжили слово «бiженець». Ми вживали слово «скиталець». Чому людина скитається? Бо так склалися обставини. Мої батьки, сестра i я - ми не виїздили з України i не хотiли роками бути поза Україною. Ми стали скитальцями силою обставин. Є i тi, кого ми називаємо туристами. Турист добровiльно їде оглядати свiт, пiзнавати iншi країни, народи, континенти, культуру i так далi, маючи цiкавiсть i вiдповiднi засоби на це. Також є традицiї. Особливо починаючи з XVII-XVIII в вiкiв була така практика (подiбна iснувала i в iнших захiдних європейських країнах): молодих людей iз заможних українських родин посилали пiзнати свiт. Це був виховний засiб. Наша дiйснiсть - те, що бiльше ста рокiв Україна перебувала в господарських труднощах i було багато убогих людей. Пiд кiнець XIX - на початку XX столiття вони утворили хвилю емiграцiї, коли їхали в свiти, бо не мали з чого жити. Дуже багато людей iз Захiдної України виїздили на кiлька рокiв до Америки, Канади, Бразилiї, Аргентини, навiть до Казахстану, що для мене дивина. Нiколи не думав про Казахстан як про країну, куди люди їхали заробити трохи на краще життя. Але так кажуть. Доробивши, люди поверталися, привозили якiсь грошi. Менi розповiдали, що на селах звичайна, пересiчна хата була вкрита соломою. А тi люди, якi мали грошi, покривали дах свого будинку бляхою. Була навiть така прикмета: як ви їхали i бачили хату з бляшаним дахом - ага, той був в Америцi.
Назву це все - економiчна емiграцiя. Але пiсля Першої свiтової вiйни, а головне пiсля Другої свiтової вiйни, коли в Українi запанував радянський порядок, багато народу не хотiло жити при тих обставинах. Крiм того, були тисячi людей, яких нiмцi насильно взяли працювати до Нiмеччини. I, коли закiнчилася вiйна, чимало з них сказали: «Нi, ми не хочемо повертатися». Вони вибрали те ж саме, що й наша родина: стали скитальцями. Що значить стати скитальцем? Ми втратили громадянство, стали бездомними людьми. Є такий англомовний термiн, який уживається в усьому свiтi, - man is not in his place (людина не на своєму мiсцi). I ми були такими.
Що вiдбувається сьогоднi? Пiсля радянських часiв, за браком добрих господарiв, маємо, менi здається, економiчну емiграцiю. Бо наша економiка не є добре настроєна, наставлена. Ми така багата країна! А дуже багато людей живе нижче нормального рiвня. Їх вважають майже нуждарями. Люди, якi не мають достатньо засобiв, щоб жити, знову їдуть у першу чергу до Захiдної Європи, до Америки, Австралiї… У 1970-х роках, думаю, в цiлiй Iталiї навiть не було тисячi українцiв. А сьогоднi там є кiлька сот тисяч. Дехто навiть говорить про мiльйон. В Iспанiї теж. Тобто дуже багато нашого народу виїхало, бо в Українi економiчно важко жити, немає добрих можливостей виховувати чи берегти дiтей, взагалi мати нормальне забезпечене життя. Нас має найбiльше тривожити, що серед тих, хто виїжджає, — багато молодих людей i чимало професiйних громадян. Це є проблема. Якщо тi люди їдуть, щоб навчитися i повернутися, це цiлком добре. Не є зле — поїхати на чужину, доробитись, навчитись. «I чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Але їхати, щоб залишитися, якщо немає направду для цього дуже поважної причини, це, менi здається, дуже невторопно. Я особисто 46 рокiв був поза Україною, жив у Австрiї, Iталiї, Америцi, вiдвiдував Нiмеччину, Канаду, Бразилiю, Аргентину, Парагвай. Але радо повернувся в Україну. Чому? Бо це є рiдна земля. Нам було дуже добре в Америцi. Можна було працювати, заробити, було пенсiйне i медичне страхування. Це гарно упорядковує життя. Але ми були там громадянами другого класу. Якщо хочете бути собою в повному розумiннi цього слова, старайтеся жити на рiднiй землi.
- Зараз в нашiй країнi дуже багато вимушених переселенцiв зi сходу та Криму. Люди покинули все: домiвки, роботу, вони тепер також скитальцi. Що ви можете сказати тим, хто не зрадив країну? Як зберегти себе? Як бути корисними? - Тут дуже важливу роль мусять вiдiграти мiсцевi люди. Скiльки всього виїхало - понад пiвтора мiльйона? То не є бiженцi, то є переселенцi - переселилися в iншу частину країни. Насильно, то правда. Бо втiкали вiд бiди, покинули свої домiвки не тому, що хотiли, а мусили, бо не могли згодитися з обставинами насилля. А ми - тi, хто є вдома (мiсцевi люди з Центральної, Захiдної, Пiвнiчної та Пiвденної України), повиннi їм допомогти нормально жити, виховувати дiтей, набувати професiйних знань i так далi. Це є наше завдання i обов’язок. З боку переселенцiв повинне бути розумiння, що мiсцевим людям не завжди це так легко зробити. Думаю, що повинне панувати почуття: це є нашi брати i сестри, яким ми мусимо послужити i допомогти, а вони повиннi з вдячнiстю прийняти все, що для них робиться, i старатися користатися можливiстю жити нормально, як належить. Одним словом, тут потрiбне певне почуття - це почуття єдностi.
- Ваше Блаженство, зараз можливий розкол суспiльства? Адже дуже багато проблем… - Є така iнiцiативна група «Першого грудня» (створена за пропозицією Любомира Гузара, до неї входять вiдомi iнтелектуали та моральнi авторитети: Мирослав Попович, В’ячеслав Брюховецький, Iван Дзюба, Iгор Юхновський та iншi.  Авт.).
Нещодавно ця група пiдготувала звернення, яке стосується дуже-дуже делiкатної теми. Воно таке: не дай Боже, щоб з огляду на обставини, в яких ми iснуємо, з огляду на iсторiю, з якої ще не виросли i не позбулися, ми один одного ненавидiли.                     
                                                                                                                             Справдi, сьогоднi є багато проявiв ненавистi…
Назву це суспiльною дикiстю, яку спричиняють рiзнi обставини, але яку народ i влада мусять намагатися опанувати i не допустити, щоб та ненависть ширилася i затруювала наше життя. На жаль, є певнi намагання навмисно наш нарiд порiзнити, щоб люди не могли спiвжити.                             Є таке… Це робиться чи при помочi засобiв масової iнформацiї, чи при помочi якихось там економiчних чи полiтичних неладiв. Є також ворожий чинник. Але мудрий нарiд, свiдомий своєї єдностi, повинен дуже рiшуче такi намагання вiдкидати i протидiяти тим негативним впливам.
- В 2015 роцi брала iнтерв’ю у Богдана Гаврилишина. Вiн казав, що для нього є два моральних авторитета - ви та Лiна Костенко. А для вас хто є моральним авторитетом? - Дуже рiзнi колеги з iнiцiативної групи «Першого грудня». Вони свiдомi, стараються бачити навколо себе людей, шанувати, служити й допомагати їм. Ото є моральнi авторитети. Їх є, може, набагато бiльше, нiж нам здається. «Перше грудня» - це органiзована група, яка намагається спiльно щось зробити. Але також є багато-багато iнших, неназваних. Наприклад, волонтери, якi стараються по-Божому жити i служити ближньому, i справдi бути такими творчими, позитивними, будуючими членами спiльноти.
- Тепер дозвольте фiлософське питання. Чому часом влада так сильно змiнює людину? - Це вiдомий факт, що владолюбство - велика небезпека. Ще древнi греки й римляни знали, що влада людей корумпує. Я, на жаль, не є спецiалiст, щоб дати вам таку, як належить, вiдповiдь. Тiльки стверджую факт: для бiльшостi людей насправдi влада буває небезпечною. I багатство також. Наведу вам приклад з життя. Коли я був студентом в Америцi, то працював на курортi. Туди люди приїздили вiдпочити, прийти до себе. Моїм завданням було їх зустрiчати i супроводжувати до примiщення чи кiмнати, яку вони зазвичай замовляли наперед. Що я можу сказати? Рiзнi були люди. Були такi, що недавно стали багатими, працюючи на рiзних високих посадах, професiйнi, але дуже культурнi. Чемно говорили. Якщо щось потребували, то вмiли сказати це делiкатно, не вимагали, не робили якийсь акцент. Але були, звичайно, i люди, якi поводилися супроти мене та iнших працiвникiв негарно, гордовито: «Менi належить», «Я замовив», «Я плачу» (передає характерну iнтонацiю). Ми мусили всiх обслуговувати, але тi люди були дуже прикрi. Знаєте, грошi - така рiч… Раптове багатство i впевненiсть людей, якi ним володiють, в тому, що другi тепер мусять їх слухати, щось перевертає в їхніх головах. Чому це так? Я можу тiльки сказати, що так воно є. А чому? Це дуже фiлософiчне та психологiчно глибоке питання.
- Ви колись казали, що Україна на порозi змiн на краще. Зараз ви теж так вважаєте? - Так. Якщо будемо працювати. Я не бачу якихось структуральних труднощiв, чому ми не можемо мати нормальної держави. Їх нема! Може бути зле, якщо не будемо працювати. Що я маю на думцi? То не тiльки працювати, аби мати бiльше грошей. Коли я кажу - працювати, то значить робити добро другим. Що для мене значить праця? Це коли ми (чи полiтичнi дiячi, чи держслужбовцi, чи звичайнi громадяни) хочемо жити так, щоб думати про добро для себе i одночасно про добро для iнших, а не тiльки про свою вигоду. Якщо в нас є таке настановлення, нема нiчого, що могло би нам перешкодити бути нормальною великою державою.
- Отже, таким є ваше бачення змiн на краще? А де ви знаходите пiдґрунтя для оптимiзму?
— Ранiше говорив, що бачу змiни на краще в зустрiчах з людьми. Тепер не маю багато спiлкування. З огляду на свiй стан здоров’я, вiк, багато вдома сиджу, нiкуди не виїжджаю. Але зустрiчаюся з людьми, яких не знаю особисто, проте вони мене запрошують. Це студенти, бiзнесмени, ще хтось. То є такий обмiн: вони питають, я вiдповiдаю. Я вiдчуваю по питаннях, що є багато доброго. Якщо воно є, воно просте: люди хочуть чогось доброго i роблять. Цей зворот до кращого вiдбувається там, де i повинен вiдбуватися, — у серцях людей.
Ми маємо великi проблеми з реформами. Чому? Бо властi — тi люди, що повиннi жити реформами, — не живуть ними. Вони марнують прекраснi нагоди i не будують краще майбутнє. Його будують тi, якi на рiвнi особи (не якоїсь великої органiзацiї) стараються творити добро, якi тiшаться, коли щось добре побачать, якi жалiються, коли бачать зло. Майбутнiсть України — у серцях людей, в яких я бачу зацiкавлення, охоту i бажання робить щось добре. I якщо вони цього хочуть, то ми йдемо до кращого.
Я не читаю, бо незрячий, але слухаю радiо. Часто бувають сюжети про те, як якась група людей — старших, молодших, дiтей — хочуть допомогти. Чи тим, хто на фронтi, чи пораненим, чи хворим. Ми маємо багато людей, якi бажають робити добро. То є наша майбутнiсть. Вона не в полiтицi. Хоча ми би хотiли бачити i полiтику доброю. Та я думаю, що у нас немає причини, чому ми не можемо мати такої держави, такого суспiльства, в якому будемо всi почуватися добре.

— Ви вiрите в це? — То є в серцях людей. Кожен раз, коли хтось зробив щось доброго для ближнього, то дуже гарно зробив.

Friday, March 3, 2017

Глава УГКЦ на початку Великого посту:
«Найбільша поразка українського народу настане тоді, коли почнемо ненавидіти ворога»

 Коли ми починаємо піст, не робімо сумні обличчя. Бо час Великого посту – це час духовної весни, коли життя, яке Господь Бог дарував нам у момент хрещення, починає оживати. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 26 лютого, у Неділю всепрощення, у місті Сент-Кетерінс (провінція Онтаріо, Канада) під час душпастирського візиту до української греко-католицької громади парафії Святих Кирила і Методія. За словами проповідника, ця неділя, яка також називається Cиропусною неділею, безпосередньо впроваджує нас у час Великого посту. А перший день Великого посту є одним із днів строгого посту. «Боже слово від євангелиста Матея, – зазначив Предстоятель, – наче пояснює нам, що означає постити, яке значення для нашого особистого життя має час Великого посту… Сьогодні Христос говорить про три речі: прощення, духовну радість, яку ми повинні пережити, коли постимо, і скарб, справжній скарб, який наповнить наше серце і зробить нас щасливими».
     Який зв'язок є між цими трьома темами євангельського читання і Великим постом, у який входимо? «Гадаю, – розповів проповідник, – найперше і найважливіше, що Ісус Христос хоче сьогодні сказати, що час Великого посту – це час відкрити в собі, у нашому серці якийсь великий скарб. Кожен із нас, хто отримав дар хрещення, дар віри, – отримав дар вічного життя благодаттю Святого Духа. Тому християни не бояться смерті, бо знаємо, смерть – це є пасха, а наше життя на землі – паломництво. І ось ми входимо в час Великого посту – сорок днів – як у час паломництва від рабства до свободи». І, очевидно, переконує Блаженніший Святослав, коли хтось іде до свободи, коли хтось звільняється від рабства гріха, то не повинен сумувати, бо це щось радісне. «Великий піст – це час духовного оновлення. Але найважливішим інструментом, щоб почати цей рух, є прощення. Коли я прощаю комусь усі гріхи і провини, які хтось проти мене вчинив, я не роблю щось великого, я не роблю щось свого, я лише кажу: Бог мене простив, як я можу не простити тобі?! Бог мені простив набагато більше провин, ніж багато людей могли завинити переді мною. Тому прощення є ніщо інше, як визнання віри в Бога, який є милосердний. Бо коли ми не прощаємо, у нашому серці поселяється хробак, міль та іржа, які точать нас зісередини. Коли я прощаю своєму ворогові, я викидаю зі свого серця міль, іржу і того хробака, який мене поневолює, зв’язує і нищить мене. Ось що означає рух у час Великого посту», – просить застановитися Глава Церкви усіх і кожного. Архиєрей відзначає, що слова про прощення сьогодні дуже непросто чути українському народу. «Мене багато запитують, як можна прощати нашим ворогам, які щодня вбивають нас, забирають у нас свободу? Як прощати в умовах війни? Це складне питання. Але я на нього відповідаю так: найбільша невдача, найбільша поразка українського народу настане тоді, коли почнемо ненавидіти нашого ворога. Тоді ворог уже переміг нас у нашому серці, тому що ненависть не породжує героїв. Ненависть породжує злочинців. Героїв народжує любов, - любов до своєї Батьківщини, до своєї рідної землі, до свого народу», – наголосив Блаженніший Святослав.
     Він розповів, якщо спілкуватися з нашими воїнами, які стояли обличчя до обличчя з ворогом, то їх найбільше турбує, що вони мусили зупиняти цього ворога ціною його крові. «Вони мають докори сумління, що мусили вбити несправедливого нападника, але в жодного з них я не бачив в очах ненависті. Їхня совість змушує їх по-християнськи переживати навіть трагедію війни», – сказав проповідник. Архиєрей закликав усіх у час Великого посту просити в Господа Бога прощення, для нас і для наших ворогів. Глава Церкви подякував канадським українцям за любов до Господа Бога, до своєї Церкву, до України. Слід відзначити, що Постійний Синод відбувається в околицях Торонто в містечку Niagara Falls. Поряд з робочими засіданнями Блаженніший Святослав з владиками знайомляться з життям наших вірних в Канаді, відвідують парафії, де служать Божественні Літургії та зустрічаються з місцевими парафіяльними громадами, беруть участь в урочистих заходах, які місцева єпархія організувала з нагоди приїзду Отця і Глави УГКЦ до Торонтської єпархії. Зокрема в суботу в парафії Різдва Пресвятої Богородиці члени Постійного Синоду відслужили Велику Вечірню в місцевій парафії Різдва Пресвятої Богородиці, що в м. Ніагара Фолс, а відтак відбулася зустріч з вірними, що численно прибули з різних парафій Канади, а навіть з сусідніх США (парафія в Бафало). Глава Церкви розказав про ситуацію в Україні та поділився своїми думками з приводу того, як українці в різних куточках світу можуть допомогти рідному народові перетривати час випробувань, пов'язаних з військовою агресією на Сході України. 
     Це Божий задум, що в такий знаменний глибокий момент літургійного року до Торонтської єпархії УГКЦ прибули єпископи Постійного Синоду, який є найвищим органом управління Церквою. Сьогодні владики роз’їхалися по різних парафіях єпархії, аби не просто помолитися в різних місцях, а краще пізнати вас, почути ваші радості і болі, щоб кожен із вас відчув, що ваша матірня Церква в Україні вас любить і про вас дбає. Верховний Архиєпископ УГКЦ склав слова подяки присутнім на події представникам УПЦ в Канаді: «Прошу переказати всім вашим братам і сестрам УПЦ в Канаді нашу братню любов і приязнь. Ми просимо у вас прощення на початку Великого посту і також прощаємо вам. Адже коли ми справді прагнемо відновлювати єдність сьогодні поділеної, та все ж таки єдиної Київської Церкви, то дорогу нам до цього вказує сам Бог».
     Блаженніший Любомир вчив, що «у нас немає нічого, крім доброго імені». Тож Глава Церкви закликав українців у Канаді берегти це ім’я, жити ним і діліться ним з іншими. Глава Церкви всім передав вітання з України, «від народу, який справді страждає». Ще у 2014 році Синод Єпископів УГКЦ написав повне болю звернення до міжнародної спільноти під назвою «Україна спливає кров’ю». Як пояснив промовець, пишучи його, владики керувалися листом праведного митрополита Андрея в часи Голодомору, що став єдиним голосом українського народу, - «Україна в передсмертних судорогах». «Сьогодні Україна вже третій рік спливає кров’ю, та вона - жива. Сьогодні в тілі нашого народу відбуваються процеси, які можна порівняти із воскресінням Тіла Христового. Ми всього не розуміємо і не знаємо, але маємо віру, що дає нам надію. Ніхто не може пояснити, як Україна вже три роки стоїть сам на сам із однією із найсильніших держав світу. Ми стоїмо завдяки Божій силі, благодаті Духа Святого і заступництва Пречистої Діви Марії», - додав він. Далі Предстоятель УГКЦ дав такі духовні настанови на піст: «Є три необхідні умови, аби гідно пережити Великий піст: молитва, піст, милостиня. У молитві ми шукаємо особистого живого спілкування з Богом, стоячи у правді перед Його обличчям. У пості ми не прагнемо нічого іншого, крім Бога, якого шукаємо. У милостині ми показуємо світові, як Бог ставиться до нас. Адже, коли Бог зі мною є милосердним, то як я можу по-іншому ставитися до того, хто простягає до мене порожню руку?» Блаженніший Святослав закликав українців у Канаді молитися за Україну: «Майдан вистояв, захистив гідність України завдяки молитві. І сьогодні Україна стоїть, бо молиться. УГКЦ в Україні ще три роки тому закликала своїх дітей щодня о 21:00 молитися за Україну. Тож бодай в цей час, один день на тиждень, постіть за Україну і відмовтеся від певної насолоди чи вигоди. Згадайте наших хлопців, які в окопах, серед холодної української зими, захищають своїми грудьми наш народ і Церкву». Першоієрарх Церкви також закликав українців у Канаді бути милосердними, а християнське сумління підкаже, в якій формі і кому дати милостиню. «Аби бути милосердним, непотрібно бути багатим, а потрібно бути віруючою людиною, глибоко відчувати дар прощення і милосердя, яке Бог нам подарував. Великий піст – це паломництво від рабства гріха до свободи. Україна сьогодні в паломництві до свободи і радості воскресіння!» - підсумував Блаженніший Святослав.
      Блаженніший Святослав, Глава і Отець УГКЦ, звернувся до міжнародної спільноти із закликом “почути голос стражденних дітей, жертв війни в Україні” та “докласти всіх зусиль, щоб зупинити агресора”. Про це повідомляє Секретаріат Глави УГКЦ в Римі. Заклик Предстоятеля УГКЦ є реакцією на оприлюднення статистичних даних Всесвітньої організації UNICEF, структурної одиниці ООН для захисту  прав дітей та підлітків в усьому світі, а також створення умов для їх гідного життя та повноцінного розвитку. За останніми даними, опублікованими 18 лютого, в Україні налічується один мільйон дітей, прямих жертв війни на Сході країни. “Ці дані свідчать про страшну гуманітарну катастрофу в серці Європейського континенту”, - пише у своєму зверненні Блаженніший Святослав і наголошує, що “це не може і не повинно залишатися невидимим для міжнародної спільноти”. “Як Церква, ми відчуваємо обов’язок стати голосом найбільш незахищених і невинних, донести їхній крик про допомогу до світу та захистити їхнє право жити у світі без несправедливості та насилля”. Глава УГКЦ додає, що, “на превеликий жаль, незважаючи на зусилля міжнародної спільноти, упродовж останніх трьох років так і не відбулося остаточного припинення війни”, тому “ми просимо продовжувати використовувати всі можливі засоби для зупинення агресора. Звертаюся із закликом захистити дітей, жертв цієї війни, та усвідомити, що ми переживаємо найбільшу після Другої світової війни гуманітарну катастрофу в Європі”. Додамо, що згідно з даними організації UNICEF, кількість дітей, жертв війни в Україні, порівняно з минулим роком зросла вдвічі. З одного мільйона дітей прямих жертв 19 тисяч дітей щоденно живуть в умовах бомбардування, а 12 тисяч відчувають цю небезпеку бодай раз на місяць

Владики УГКЦ просять під час Великого посту покаятися з тяжких гріхів:
абортів, алкоголізму, зловживання владою…

Єпископи УГКЦ напередодні Великого посту в своєму Посланні до вірних УГКЦ нагадують про час покаяння. «Прообразом цієї великопісної покаянної мандрівки є старозавітна пасха – вихід вибраного народу Божого з єгипетської неволі. Тоді, як і тепер, цей визвольний похід Божих дітей наштовхувався на протидію і різні перешкоди – з боку гнобителя-фараона, який ніяк не хоче відпустити поневолений народ, але і зсередини самого народу, що не цілковито позбувся психології раба і тужить за примарною стабільністю та силою імперського двору», - йдеться у Посланні. Мандрівка, за словами святих отців, до свободи і гідності – це внутрішній процес преображення народу, який вимірюється не числом пройдених кроків чи прожитих років, а духовними зусиллями, що їх зробив народ, а в ньому – кожна людина, зокрема задля узгодження своїх думок, ідей і поведінки із Божим законом та Господньою святою волею. Говорячи про тяжкі гріхи, в яких би мало покаятися українське суспільство, зокрема, владики наголошують на «зневазі до людського життя». «Це один з найтяжчих гріхів, – вважають члени Синоду, – який ми успадкували від комуністичного минулого. Радянський Союз був першою державою у світі, що легалізувала вбивство ненароджених. Хоча ми вже чверть століття живемо в незалежній державі, цей ганебний злочин донині здійснюється в наших медичних закладах, які, замість того, щоб бути місцями захисту людського життя, стають місцями страти невинних і найбільш беззахисних осіб – наших дітей. Щороку внаслідок абортів гине близько 150 тисяч українських дітей. За цю важку зневагу Бога маємо просити прощення».
     Іншим моральним злом, далі мовиться у Посланні, – що нищить життєві сили нашого народу, є алкоголізм. «Споживання алкоголю в Україні – одне з найвищих у світі, і набуло ознак національної епідемії. Лише за офіційними даними, зловживання спиртним спричинює щороку понад 40 тисяч смертей. Прикро, що сьогодні на тлі зовнішньої агресії ця недуга поширюється в нашому народі із ще більш загрозливою силою і нерідко вражає тих, котрі пережили жахіття воєнних дій і не знаходять порятунку від душевних травм у ближчому і дальшому оточенні. Єдиним порятунком із цього зла є щире покаяння та рішучий крок на дорогу зцілення, що довершується витривалою співпрацею людини з Божою благодаттю», – зазначають єпископи. Єпископи УГКЦ наголошують, якщо ми прагнемо жити по-Божому, маємо вчитися поваги до справедливих законів, на яких базується кожне цивілізоване суспільство. Тут треба починати з елементарного, наприклад, із дотримання правил дорожнього руху. Ще одна ділянка, на яку звертають увагу владики, в якій чітко проявляється моральний стан нашого суспільства, – це ставлення до довкілля. «Відома теза, – пишеться у Послані, – що ми не успадкували землю в наших батьків, а взяли її в борг у наших дітей, нагадує нам про відповідальність як перед Творцем, так і перед прийдешніми поколіннями за те, як ми ставимося до Божого створіння». Особливий заклик до покаяння члени Синоду скеровують до певних категорій і груп у нашому суспільстві, які зосереджують у своїх руках значні ресурси та повноваження, але нерідко зловживають ними зі шкодою для держави і народу.
     «Взірцем у додержанні законів для всіх громадян мають бути ті, кого звуть законотворцями, – натомість сьогодні багато з них перетворюються на публічних грішників, відверто ігноруючи робочі засідання і нехтуючи на очах у всієї країни своїми важливими обов’язками, чи ще гірше – приймають закони, котрі сприяють збагаченню багатих, а доводять до зубожіння звичайних людей і ставлять на межу виживання соціально незахищених громадян», – йдеться у документі. «Переконані, що роблячи іспит сумління й аналізуючи свої вчинки, слова й помисли на їх відповідність Божим і церковним заповідям, кожен із нас виявить, крім вище перелічених, і власні гріховні немочі та пристрасті. Визнаваймо їх щиро у Сповіді та витривало викорінюймо зі свого життя, бо вони стримують наш рух на шляху до Небесного Отця і позбавляють нас радості та щастя Божих дітей», – переконують синодальні отці.