Священик із Луганська: «Бог зберіг наш храм для того, щоб у ньому продовжували молитися люди»

Уже шістнадцятий рік поспіль у Луганську душпастирює о. Михайло Ющишин, вихованець Івано-Франківської духовної семінарії УГКЦ. Попри складну військо-політичну ситуацію на території усього Донецького екзархату, до складу якого входить Луганськ, священик продовжує своє служіння тут, у парафії Царя-Христа. У розмові о. Михайло розповідає про теперішнє життя УГКЦ на Луганщині та про виклики його душпастирства.

Отче, як зараз розвивається наша Церква в Луганську?   Якщо говорити про парафію Царя-Христа, в якій я душпастирюю, то мушу зазначити, що храму тут немає. У 2000 році за допомогою німецьких жертводавців вдалося купити будиночок для проживання священика. З огляду на те, що земельну ділянку нам не давали, з цього будинку зробили капличку. Прикро визнавати, однак до початку мого служіння тут змінилося багато священиків. У Луганську наша парафія була зареєстрована ще 1992 року, тоді тут були громади тільки УПЦ МП і УАПЦ. Тому, вважаю, що через неуважність до розвитку нашої Церкви тут ми втратили багато часу, так і не звівши величного храму. До речі, на цих землях було багато лемків. І їм вдалося своїми силами збудувати храми, тому вони шукали своїх священиків. Однак, попри те, що тут наших священиків було дуже мало, зараз у цих храмах служать православні отці. Серед місцевостей, де живуть лемки, - с. Переможне, яке розбомбили нещодавно градами.

А де ще є греко-католицькі священики і парафії тут?   Крім Луганська, греко-католицькі парафії існують в Красному Лучі, Алчевську, Сєверодонецьку, Кремінному (тут будується каплиця) та Антрациті (де панують донські козаки). Із Антрацита наш священик зараз виїхав, бо існувала загроза його життю. У самому Луганську було засновано чотири парафії, з них одна діє зараз, в якій я і служу.    

Хто вам допомагає тут душпастирювати? І взагалі хтось чимось допомагає?   У Луганську я служу сам. Сусіди у нас дуже добрі, хоча самі вони – росіяни. Вони свідомі того, що ми - Церква, тому ставляться до всього, що відбувається поряд із ними, з пошаною. За цей час я багато пережив, але, дякувати Богу, наша каплиця - ціла і неушкоджена. Якось було й так, що бронетранспортер під’їхав до храму. Ті, що були в ньому, вийшли, помолилися, перехрестилися і поїхали далі. Загалом, за цей час нас ніхто не турбував і ніхто нам не погрожував. Влітку, коли тут точилися запеклі бої, я виїхав до Галичини. Потім Бог попровадив і показав мені безпечні дороги до моєї парафії назад. Після цієї тривалої відпустки, у грудні, я знову переступив поріг свого храму, у мене ноги мало не підкосилися з радощів. Бо не міг повірити, що я знову тут. Знаєте, Луганщина не всюди однакова. З одного боку Луганщина окупована, а з іншого - українська Луганщина. На окупованому боці наразі душпастирю один священик із УГКЦ - це я.  

Чи багато людей приходить до храму?    На цьогорічне Різдво на Літургії було 15 парафіян. Це старші люди, які залишилися і доглядають за будинками. Зазвичай у неділю приходить 7-8 людей. Якщо поглянути в минуле, то за мирних часів у Різдвяний час в храмі було близько 80 людей, а на Пасху навіть 150. На наші богослужіння приходять і вірні УПЦ КП. Тепер на цих теренах є і православний священик, корінний луганець.  

Які є потреби зараз у вас для нормального служіння тут?     Гуманітарної допомоги, на жаль, ми ще не отримували. Зараз ідеться про те, щоб зареєструвати БФ «Карітас» у Сєверодонецьку, щоб можна було отримувати гуманітарку і допомагати людям. Допомога часом приходить від простих людей. Наразі, мені дуже потрібне авто, бо доводиться здійснювати служіння в різних місцях Луганщини.  

Плануєте тут залишатися?   Буду тут із людьми, допоки це буде можливо. Бог зберіг наш храм, гадаю, для того, щоб у ньому продовжували молитися люди.

Любов понад усе!

Звідки черпає силу увесь народ, як не з патріотизму? А патріотизм є тим вищим і благороднішим, чим більше опирається на Божому законі. — Андрей Шептицький.              
Христос воскрес!         Дорогі в Христі! Любі співвітчизники!
     Сімдесят років тому закінчилася велика війна в Європі, яка забрала десятки мільйонів життів. Цими днями ми вшановуємо полеглих у цій війні, солідаризуємося з тими, хто втратив близьких, і з вдячністю згадуємо їхню жертву. Підносячи до Господа Бога молитву за душі численних убитих, варто також замислитися над причиною цього насильства і над тим, як не допустити його повторення. У вирі війни, в якій саме наша земля стала полем бою, кривавою землею, зіштовхнулися тоталітарні ідеології, егоїстичні теорії окремих народів, різні форми поганських націоналізмів, давні імперські апетити. Сьогодні ми відчуваємо, що не всі рани війни загоєні: минулий конфлікт став фантомним болем. Ми також бачимо, що ідеології, які стали причиною війни, не відійшли в минуле, а пам'ять про загиблих і постраждалих використовується для конструювання нових агресивних ідеологій. Перемога над злом, до якої причетна ціла світова спільнота, експлуатується для побудови неорадянського міфу, котрий породжує нову війну, а український народ стає її новою жертвою.Перед лицем сучасної загрози ми об’єдналися в любові до Батьківщини, відчуваємо гордість за неї, за наших співгромадян, за наших воїнів. Багато українців із різних куточків нашої країни переживають автентичне патріотичне піднесення, поширюючи свої почуття і на інші народи. Мабуть, не один українець і не одна українка сьогодні могли б висловитися суголосно з митрополитом Андреєм Шептицьким: «…Християнський патріотизм… не може містити в собі ніякої ненависти до наших братів іншого народу. Слухняні Христовому наказові, ми любимо всі народи світа любов’ю ближнього. Ненависть супроти якого-небудь народу, чи суспільної верстви, чи стану ми вважаємо за противну Божому законові й тому за шкідливу для дочасного та вічного нашого добра. Наш християнський патріотизм – у тому одному, що свій нарід, нарід український, любимо християнською любов’ю більше від інших народів та готові для нього віддати працю цілого життя й саме життя» (Праця над з’єдиненням Церков, 1940–1941). Ці слова нашого Великого пастиря відкривають велику силу нашого народу. Водночас вони звертають нашу увагу на характерну прикмету справжнього патріотизму – христянський характер. Саме в цьому – гарантія його чистоти, а отже, сили та краси, яка веде до відновлення українського народу посеред страждань і випробувань нинішніх часів.    
      Патріотизм як такий є добрим почуванням, яке дає нам живе відчуття єднання, внутрішнього піднесення. Проте якщо патріотизм обмежується лише до емоційної сфери людини, то ним можна маніпулювати, навіть більше, він може перейти у втому, апатію, розчарування та агресію. Натомість справжнє патріотичне почуття, як твердить митрополит Андрей, завжди наповнене і переображене християнською любов’ю. Ці два поняття поєднував і святий папа Іван Павло ІІ, називаючи патріотизм дорогою до впорядкованої суспільної любові (Пам'ять і ідентичність, 2005 рік). Божественна любов не лише підносить почуття до висот людського духу, а й просвічує розум та зміцнює волю. Вона перетворює почуття патріотизму на християнську чесноту, яка мобілізує всю людину – розум, волю і вчинки – і дозволяє їй будувати та творити. Особа, збагачена чеснотою патріотизму, не знемагає в боротьбі і не розчаровується в труднощах, натомість здатна до справді геройських вчинків та має силу перемогти в боротьбі з ворогом. Вона, за словами апостола Павла, «не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (1 Кор. 13, 5–7). Ось чому гаслом християнського патріотизму є: любов понад усе!
      Любов до Батьківщини випливає із заповіту Ісуса Христа: «Ось що заповідаю вам: щоб ви любили один одного» (Ів. 15, 17). Слуга Божий Андрей Шептицький так пояснює цю думку: «Після любові до Бога й родини повинна бути любов до свого українського народу й батьківщини. Зі своїм народом та батьківщиною ти зв’язаний не тільки спільною вірою, що її вважаємо найбільшим добром… але ще і спільною мовою та звичаями. І тією землицею святою, на якій разом проживаємо… і цілою віковою минувшиною, і спільною українською кров'ю, і спільним добром, і спільною майбутністю… і спільним бажанням та потребами, і спільними терпіннями і злиднями» (Найбільша заповідь, 1901 р.).
   Цього року наша Церква часто покликається на досвід і вчення митрополита Андрея, 150-річчя народження якого відзначаємо, та намагається ще повніше зрозуміти і розвинути бачення цього Велетня духу, увести його думки в діалог щодо сучасних проблем і викликів. Тож сьогодні нам варто прислухатися до його науки про патріотизм, тим більше що вони були висловловлені у надзвичайно складний для українського народу і його Церкви період.Своєю метою митрополит Андрей, як справжній духовний лідер нації, вбачав «християнізацію» такого шляхетного почуття, як патріотизм, бо «післанник Христа може говорити про патріотизм, але мусить говорити завсігди зі становища Христа, зі становища предвічної небесної правди» (Хто винен, 1934). Цей великий праведник нашого народу є справжнім взірцем патріота-християнина. Він так говорить про свій шлях у цій чесноті: «Правдивий патріотизм є нічим іншим у своїй суті як правдивою любов’ю до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилася з цієї любові, мала завжди на меті добро, яке я бажав зробити для свого народу» (З листа митрополита Андрея до Апостольського візитатора о. Джованні Дженоккі, 1922 рік). Обов’язком християн нашого часу є зцілювати нашу суспільну свідомість, наповнювати поняття патріотизму справді християнським змістом. Християнський патріотизм нікого не виключає, а за свою мету ставить загальне благо, тому невіддільний від відповідальності. Це чеснота, яку можна і необхідно розвивати, удосконалюючись у любові до ближніх. Проте любов має бути діяльною, інакше вона залишиться просто гарною декларацією намірів. Тут доцільно нам знову почути слова митрополита Андея: «Хто на своєму місці працює для добра народу, виконуючи сумлінно обов'язки, той є ліпшим патріотом, ніж той, хто багато говорить, а мало робить» (Послання до духовенства Станіславської єпархії, 1899 рік). Усі, хто сьогодні хоче вважати себе патріотом, хай завжди тримають у серці ці слова – і вже завтра ми побачимо нові села, нові міста, нову країну.
     Отже, два ключі для християнського розуміння патріотизму – любов і відповідальність.  Без любові почуття патріотизму стає безсилим, без відповідальності – фальшивим і порожнім. Молитовно поминаючи мільйони невинних жертв гітлерівських і сталінських злочинів проти людства, надихаймося прикладом істинних патріотів – героїв визвольних змагань нашого народу минулого століття. Наслідуймо тих, хто зумів благодаттю Святого Духа та силою любові до своєї Батьківщини і свого народу протистояти нацистській та комуністичній ідеологіям.
       Саме вони є справжніми переможцями, – переможцями над насиллям і ненавистю, гріхом і смертю. Нехай їхній приклад навчить нас сьогодні любити Бога і ближнього та веде до перемоги.
     Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога-Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!  

                                                                                                                                                                    † СВЯТОСЛАВ.

"РОСІЯ ПІДЕ ДО КІНЦЯ": ЧОГО ЧЕКАТИ ВІД ПУТІНА НА ДОНБАСІ???

      Російський президент Володимир Путін заявив, що не шкодує про анексію Криму і
"повернення" півострова до складу Російської Федерації. Причому він зазначив, що "Росія піде до кінця", захищаючи свої інтереси: "Я не знаю, які ви будете захищати інтереси, але ми, захищаючи наші, підемо до кінця. І це надзвичайно важлива річ". Також свої дії російський лідер вважає "елементом історичної справедливості". "Не тому, що ми хочемо щось вкусити, урвати. І навіть не тому, що Крим має стратегічне значення у Причорномор'ї. А тому, що це елемент історичної справедливості. Вважаю, що ми вчинили правильно, і я ні про що не шкодую", - заявив Путін. Експерти, коментуючи, що може стояти за словами "йти до кінця, захищаючи свої інтереси" в розумінні Путіна, зазначили, що Україні потрібно готуватися до всього, в тому числі можливого наступу бойовиків і російських військ на Донбасі. Про що також заявляв і лідер фракції "Блок Петра Порошенко", народний депутат Юрій Луценко, оцінив ймовірність відновлення боїв на Донбасі в 80%. За словами Луценка, війська терористів наведені в найбільшу готовність за весь період конфлікту на сході України, а за даними розвідки, що бойовики готуються до наступу. Хоча, слід зазначити, не всі експерти оцінюють ймовірність наступу як високу, відзначаючи, що при всій неадекватності російського лідера на масштабну атаку проти України він навряд чи піде.
     Експерт з проблем міжнародної безпеки, політолог Євген Жеребецький:      Наші "чергові спікери" (Парубій, Луценко і т. д.) час від часу говорять, що готується напад Росії або бойовиків, і що нам кінець. Якщо в країні бардак (ніхто не ловить і не карає тих, хто розстрілював людей на Майдані, і всі колишні "беркутівці" і злочинці на кордоні в Харкові витворяють незрозуміло що), то необхідно якось відвернути увагу громадськості. Люди починають переживати через те, що завтра на їх країну можуть напасти, а все інше залишається без уваги. Це нагадує притчу про хлопчика, який весь час кричав: "Вовки! Вовки!" Це ж роблять зараз наші спікери. В принципі, їх можна зрозуміти: немає особливих успіхів у боротьбі з корупцією, блокування рахунків представників попередньої влади, на переговорах з МВФ і ЄС нам прямо вказують на нашу бездіяльність. А раз так, то треба показати: мовляв, коли йде війна, яка там боротьба з корупцією! Так що ці заяви носять ритуальний характер. Якби я був, наприклад, міністром, навіщо б я лякав все суспільство панічними настроями - "все, нам кінець, і перемогти, ми не можемо"? Я б просто підвищував обороноздатність країни, мобілізував б колишніх працівників спецслужб - робив би все можливе, не рекламуючи цього.
     Що стосується Путіна, то його заява адресована західному світу: НАТО, Євросоюзу й усім ворогам "єдиної і неподільної". Таким чином, Путін хотів сказати: якщо ви спробуєте на нас тиснути, посилювати санкції, ми все одно не поступимося, підемо до кінця, тому що Крим — наш. Це звичайна психічна атака. Так чи інакше, але Росія починає потроху сипатися, починає падати її економіка, навіть при нинішніх смішних і незначних санкціях. Путін хоче показати, що Росія буде стояти до кінця. А нападати на Україну для нього безглуздо: американці тільки й чекають, щоб Росія сіпнулася, і тоді санкції будуть набагато серйознішими. Так що, на мій погляд, імовірність того, що Росія готує наступ, невелика. Можуть бути якісь невеликі атаки: адже, по суті, вони самі розрекламували, що до 9 травня будуть якісь акції, що вони покажуть "українським фашистам" і "агресорам". Але малоймовірно, що почнеться якийсь масштабний наступ російської армії. Думаю, Путін, хоч він і не зовсім адекватна людина, як державний діяч не піде на це. Ймовірно, в дитинстві він просто був маленький, його били в школі, а тепер він виріс і хоче довести світу свою силу, компенсувавши таким чином свої біди і приниження. Така людина на високому державному посту страшнай, що ми і бачимо. Але він не настільки божевільний, щоб почати повноцінну війну і атаку на Україну. Тому може бути якесь загострення ситуації на Донбасі, але масштабної війни не повинно бути. І, власне, суть цього заяви Путіна адресована не нам, а західному світу.
     Політолог Владимир Цибулько:   Тональність заяви Путіна свідчить про те, що він готовий йти на розмін: він готовий залишити Донбас в обмін на Крим. Мова в заяві йшла, насамперед, про Крим. Так що Путін пропонує обмін - Крим на Донбас. Власне, ситуація на Донбасі і загострювалася для того, щоб Крим згодом став предметом обміну за спокій на сході України. Однак думаю, що Путін робив ці заяви для внутрішнього російського вжитку. Але світ давно припинив реагувати на які-небудь заяви Кремля. Машина працює дуже чітко, крок за кроком, є розуміння ефективності санкцій, що визнають вже і самі росіяни. Важливо, щоб світ витримував темп і ритм тиску на Росію. Тоді російська економіка змусить російських лідерів або повністю змінити сценарій, або остаточно програти. На сьогоднішній день людських ресурсів та наявної техніки Росії вистачить для локальної операції, не більше…              Але: ми повинні бути готовими до всього…
     Російська сторона розуміє, що зараз їй доведеться мати справу не з торішньої армією, а з оновленою і посиленою українською армією. Тому ефективність дій навіть російських висококваліфікованих підрозділів на території України буде не надто високою. Росія втратила дуже багато бійців спецпідрозділів, та їх ефективність виявилася низькою на Донбасі. Тому думаю, що, незважаючи на реформи в російській армії, рівень і кількість найбоєздатніших частин не достатній для хоча б середньоформатною операції (тобто за участю більше 30-тисячного особового складу).
     Директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала:  Прогнозувати, як далі буде діяти Путін, складно, тому що все залежить від того, чи дасть він команду про наступ чи ні. Однак ми повинні бути готовими до будь-якого розвитку подій і повинні розуміти, що ця проблема у нас надовго. Головне завдання Путіна - перешкоджати тому, щоб Україна стала успішною державою. Для цього він буде застосовувати всі методи: політичні вбивства, теракти, наступ армій, так званих, ДНР і ЛНР, які зараз інтенсивно створюються і зміцнюються. Тому такий варіант, як наступ, цілком імовірний. Не можу сказати, які конкретні передумови для того, щоб очікувати відновлення боїв на Донбасі найближчим часом, оскільки для цього потрібно мати дані розвідки і іншу інформацію. Але повторюся: ми повинні бути готовими до всього.

Оприлюднено документи УПЦ (МП), що вказують на юридичне визнання Криму частиною Росії з передачею їй двох єпархій???

      Оприлюднені документи, які свідчать про те, що в УПЦ (МП) юридично визнали анексований Крим частиною РФ, передавши усе майно кримських єпархій на баланс Російської Православної Церкви. На основі саме цього документу був зроблений 8 березня сюжет ТСН.Тиждень. Мова йде про Сімферопольську і Феодосійську єпархії УПЦ (МП). У журналі № 93 засідання Священного Синоду УПЦ від 23 грудня 2014 дано благословення на прийняття у новій редакції Статуту однієї із зазначених єпархій – Феодосійської, а благословення на прийняття у новій редакції Статуту Сімферопольської єпархії було дано ще на засіданні Синоду УПЦ (МП) під головуванням місцеблюстителя Митрополита Онуфрія 19 червня 2014 (також було дано благословення на реєстрацію в нових редакціях статутів Київської, Сумської, Львівської та Конотопської єпархій УПЦ, журнал № 8). Однак ніде в УПЦ (МП) офіційно не повідомляється, які саме зміни вносяться в зазначені статути. Як РІСУ повідомила, на офіційному сайті УПЦ (МП) з'явився коментар Юридичного відділу цієї Церкви, в якому звинувачується ТСН в подачі неправдивої інформації і сказано, що Священний Синод УПЦ не приймав таких документів.

Нас, священиків, стало на одного менше на цій землі… бо так треба

Нас стало менше на цій землі, але збільшилось на ще одного у небі….  бо так треба.
     Його добре і поучальне слово тепер буде живим словом у нашій пам’яті, яке оживляється у ситуаціях життя: він так казав, він так учив. Він міг би ще більше пітримати, поучити …           але…                 Чому? …                 бо так треба...
     Його молитва – це було і інтимне, і не знане, а також  спільне і загальновідоме, адже тільки священик у своїй молитві поєднує духовне і людське, особисте і спільне. Він ще міг багато звершити молитов, але … чому? бо так треба. Він відійшов від нас, але залишив за собою добрі сліди, по який ми можемо впевнено йти туди, де пішов він, до Дому Отця. бо так треба. Чому Бог кличе тоді, коли найбільше в таких є потреба?           бо так потрібно.           Завжди так було, що коли відходили сильні, то  для того, щоб звільнити місце іншим…         бо так треба…
      Слова із ДУХОВНОГО ТЕСТАМЕНТУ (ЗАПОВІТУ) О. ВАСИЛЯ ПОТОЧНЯКА“ Чому Бог забирає мене ? У молитовній тиші я вдумувався в це питання (вкотре поставлене за останні два тижні). Моя остаточна відповідь – «Так треба». Саме тому молюсь тими днями за словами ап. Павла «молитвою і благанням з подякою».”

Бувальщина на основі реальних фактів

Молитва - це найкращий спосіб допомагати тим, кого любимо…

 О Господи Святий, Живи в душі моїй, Завжди мене навчай, Веди в небесний край  

(З пісні до свята Пресвятої Євхаристії)

       Провівши Петра на роботу на шахту, Ольга клякнула перед Розп'яттям, яке привезла два роки тому зі Львова, і знову поринула в молитву. Просила Бога про щасливий день для чоловіка, щоб не сталося на шахті якоїсь біди і щоб він повернувся додому живий і тверезий. Петро був у неї добрий, роботящий, але... Як казала про нього (можливо, дещо зарізко) покійна Ольжина мама: "Має золоті руки, але що ж, як горлянка без дна". Бідна мама: нарікаючи на зятя, і гадки не мала, яких вершин у мистецтві смакування горілки осягнув її рідний син.
      ...Несподівано прийшла їм від невістки Люди з Надима телеграма: "Встречайте Москве. Андрея сама не довезу".  Старенькі батьки невістки жили поруч, на сусідній вулиці, тож ці дві родини зналися віддавна. Ось так: 20 років тому їхали їхні дорогі діти з рідного Донбасу в Сибір на заробітки молодими, здоровими, сповненими надій, а тепер поверталися голими, босими і обоє інвалідами. І не так через тяжку роботу в умовах сибірської півночі, як через любов до горілки, до якої прикипіли всім своїм єством... Мати Андрія прийняла сина з невісткою до своєї хати - куди ж їм, нещасним, було подітися? Але пожили утрьох зовсім недовго - материнське серце не витримало. Бачити, як день у день нищать себе твої діти, як вони втрачають людську подобу, б'ються, колотяться... На похорон приїхала Ольжина тітка, яка ще замолоду замешкала у Львові і тепер залишилася одна з їхньої колись великої і дружної родини. Для Ольги тітка Марія завжди була першою порадницею і майже сестрою. Від'їжджаючи, вона подарувала улюбленій племінниці молитовник церковнослов'янською мовою "Промінь душі", на прощання сказавши: "Там знайдеш усе", Ольга гортала сторінку за сторінкою, а там - і "Хресна Дорога", і молебні, і "Загальна Вервиця", і молитви до Пречистої Діви Марії, і до Найсвятішого Серця Ісусового... І рукою тітки Марії олівцем на полях акуратно зазначено: "Це молитися тоді, це тоді, а це щодня..."
     Коли Ольга вперше почала молитися "Хресну дорогу", з нею стало раптом коїтися щось неймовірне. Ті розважання Страстей Христових, ті Його добровільні муки і смерть, та Його незрівянна Жертва Свята заради спасіння грішної людини вразили її, мов грім небесний. Вся душа її затремтіла і немовби народилася вдруге. Таким буває грім прозріння. Бідна жінка зомліла і так у гарячих сльозах пролежала на підлозі не знати скільки часу. Коли прийшла до тями, раптом усвідомила себе цілком новою людиною: "Господи, так ось який Ти! Спасителю мій, та чому ж я Тебе раніше не знала?!" А втім, не можна сказати, що зовсім не знала. Забобонною Ольга не була, а от до знаків Господніх у своєму житті була уважною. Згадалося, як помирала її 95-річна бабуся. Оглухла, вже нічого не тямила і нікого не впізнавала, лише лежала і без кінця шепотіла: "Да воскреснет Бог і расточатся вразі Єго..." У них у містечку була невеличка церква (звичайно, православна, і, звичайно, Московського Патріархату). Вони з покійною мамою не те щоб учащали, але й не цуралися її. Особливо поспішали туди у поминальні дні та в дні великих християнських свят. Але такого потрясіння, такого збурення найглибинніших, найпотаємніших почуттів, як при цій "Хресній Дорозі", Ольга ще ніколи не зазнавала... Відтоді раз на рік старалася обов'язково потрапити до Львова. При кожній нагоді разом зі своєю тіткою Марією, вірною Традиційної Греко-Католицької Церкви, їздила на прощі, Хресні Дороги, відвідувала нічні адорації у перші п'ятниці місяця, слухала науку традиційних священиків "Вам добре, - казала до тітки, - ви належите до правдивої єдиноспасаючої Католицької Церкви, ви будите спасенні, а я...". - "Дитино, відповідала тітка, - відмовляй щодня вервичку і не бійся нічого. Бог милостивий".
     У жовтні 2005 року Ольга спеціально, подолавши понад дві тисячі кілометрів в обидва боки, їздила до Львова, щоб ушанувати чудотворну фігуру-прочанку Матері Божої Фатімської, уклонитися їй, подякувати за отриману ласку навернення і попросити Небесну Царицю про ласку прощення гріхів, ласку навернення і ласку зцілення від недуги пияцтва для свого чоловіка, брата і братової. Кожного разу привозила додому очищену, оновлену душу, новий погляд на земні і небесні речі, багато духовної літератури і все більше утверджувалася у Святій Католицькій вірі. Душа боліла їй за всіх нещасних, обділених ласкою спілкування з Богом, далеких від правд християнської віри, за всіх, позбавлених Божої Любові. Особливо журилася своєю єдиною племінницею Світланою, яка залишилася у Сибіру. Молодиця була веселою, безтурботною, курила (дякувати Богові, що ще не пила). Рано вийшла заміж, народила дитинку. Але жила якось безвідповідально, мов та билина на вітрі - без найменшої призадуми про Вічність... Ольга стала ревно молитися за молоду 22-річну жінку, все жертвувала за її навернення. А в останні два роки в цьому наміренні щодня відмовляла "Таємницю щастя".
      І ось цього літа Світлана приїхала з Сибіру в Донбас провідати своїх непутящих батьків. Переночувавши у них першу ніч свого гостювання, раненько прибігла до тітки Ольги, яка живе поруч: "Тьотю Олю, тьотю Олю, чуєте? Мені приснився Ісус Христос! Велике таке Розп'яття! Він висить на хресті, але Йому зовсім не боляче...", - "Чому ти вирішила, що Йому не боляче?" - здивувалася Ольга. - "Та тому, що на Його лиці не було видно ознак страждання. Лице Його сяяло добротою, ясністю. Він дивився таким лагідним поглядом, повернувши до мене Свою Голову. І щось тричі говорив мені, але я, на жаль, не розчула Його слів..." ...Минав час. Світлана поїхала, забувши на підвіконні у хаті батьків подаровану їй Ольгою книжечку "Про сповідь". Ольга дуже переживала. Аж ось лист від Світлани. Дуже коротенький: "Чи пам'ятаєте, тьотю, як мені наснився сон про Розп'ятого Ісуса Христа? Я все частіше і частіше думаю про Нього..." - "Думай, думай, дитино!" - сказала вголос невідомо до кого Ольга. І тут же клякнула перед образом: "Дякую Тобі, Господи Боже наш! Прив'яжи її якнайміцніше до Любові своєї!"  

Сьогодні - День Матері. Зі святом вас, рідненькі!

     У недiлю в усiй Українi знову вiтатимуть жiнок -- на противагу 8 Березню. День Матерi до нас прийшов у часи Hезалежностi, а його icторiя у свiтi бере початок ще з ХVII столiття. Про iсторiю свята Матерi, традицiї його вiдзначення розповiла Марiя Хомiв, голова тернопiльського Центру щасливого материнства та батькiвства.
     - Марiє Степанiвно, якою є iсторiя вiдзначення Дня Матерi у свiтi? - Ще в ХVII столiттi в Англiї у перiод Великого посту вiдзначали недiлю мами - свято, коли вшановували всiх матерiв. Тодi започаткували традицiю дарувати цього дня жiнкам мамин торт iз дванадцятьма марципанами. Цей подарунок в Англiї роблять мамам i дотепер. Що цiкаво, уже на той час це свято було дуже шановане, у недiлю навiть служницям давали вихiдний, аби вони могли провести його зi своїми матерями. Уже в ХIХ столiттi у США популяризували свято Матерi як день боротьби за мир, а у ХХ столiттi Анна Джарвiс iз Фiладельфiї запропонувала вшанувати всiх матерiв свiту. У такий спосiб вона хотiла вшанувати пам'ять про свою матiр, котра померла. Уже 1910 року в штатi Вiрджинiя вперше визнали День Матерi офiцiйним святом. Згодом його вiдзначали на державному рiвнi в другу недiлю травня. Услiд за США свято Матерi цього ж дня почали вiдзначати ще 23 країни свiту, а 30 держав вибрали для нього iнший час у роцi.
     - А коли свято вперше вiдзначили в Українi? - Перший День Матерi українки святкували 1928 року. Щоправда, за межами України - у Канадi. Тодi його органiзували для дiаспори жiнки зi Союзу українок. А офiцiйним святом День Матерi став у нас 1999 року, коли вийшов вiдповiдний указ Президента України. Тож вiдтодi ми й вiдзначаємо свято нашого жiноцтва у другу недiлю травня.
     - Чому це свято припадає саме на травень? - Травень -- це марiйський мiсяць, коли християни особливо вшановують Дiву Марiю, служать маївки на честь Богородицi. I дуже знаково та символiчно, що саме в травнi є День Матерi. Адже Дiва Марiя - це мати для нас усiх, вона не є казковим персонажем: як iншi матерi, народжувала природним способом, годувала Iсуса грудьми, виховувала Його, хвилювалась, плакала. Вона своїм материнством показала кожнiй жiнцi, як треба бути матiр'ю. Тому саме в травнi, у День Матерi, ми повиннi замислитись про те, що таке материнство, пiдвищити авторитет мамiв, заохотити їх зберiгати дар життя i розумiти всю вiдповiдальнiсть за це.
     - А як святують День Матерi у нас? - Оскiльки це недiля, то найперше матерi збираються у храмах. Дуже доброю є традицiя зустрiчi родини, коли за спiльним святковим обiдом мами чують теплi слова вiд своїх дiтей.