«Уперше в історії ми освятили меморіальний знак на честь жертв, які постраждали внаслідок Львівського псевдособору 1946 року»

У п’ятницю, 17 листопада, Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав відкрив на Тернопільщині меморіал пам’яті жертвам псевдособору 1946 року, який є перший і єдиний в Україні. Посвята та відкриття меморіалу пам’яті жертв псевдособору відбувся в селі Мушкатівка Борщівського району. На заході були присутні Митрополити Василь (Семенюк) і Володимир (Війтишин), владика Дмитро (Григорак), священики, голова ОДА Степан Барна, а також меценати, представники різних органів місцевої влади та мешканці села. За словами Предстоятеля УГКЦ, ми повинні вшановувати тих, що були жертвами цієї події, яку організувала радянська влада в часи сталінського “кровожерливого” тоталітарного режиму. Це досить важливий знак, оскільки він на весь світ буде говорити правду про цю подію. “Уперше в історії нашої Церкви і українського народу ми освятили меморіальний знак на честь жертв, які постраждали внаслідок Львівського псевдособору 1946 року. Чому це є така важлива подія? Насамперед, це пам’ять, яку ми сьогодні освячуємо і святкуємо. Бо сьогодні той час, коли ми, як українці та греко-католики, по крупинках збираємо свою церковну і національну пам’ять. Ми мало усвідомлюємо свою тотожність та ще раз перед обличчям нових історичних викликів питаємо себе і кажемо світові ким ми є”, - зазначив Глава Церкви. На думку Блаженнішого Святослава, меморіал має про це говорити і говорити правду. “Навіть більше, внаслідок цієї насильницької ліквідації - цілої духовної країни, внаслідок насильницького знищення УГКЦ на її рідних землях наша Церква ціною власної крові засвідчила те, що вона є правдива Христова Церква”, - наголосив проповідник.

      Він також розповів, що тисячі священиків, монахів і монахинь, сотні тисяч вірних УГКЦ опинилися в лабетах смерті і, не вагаючись, готові були віддати своє життя за свою віру, Церкву та народ. Результатом цього псевдособору були десятки тисяч жертв, які є скарбом і багатством і нашої Церкви, і нашого народу”, - сказав Блаженніший Святослав. Відтак очільник УГКЦ наголосив на таких гіперважливих моментах, як пам’ять і прощення щодо “болючих” сторінок в історії нашого народу та нашої Церкви. “Ми згадуємо жертв Львівського псевдособору не тому, щоб комусь дорікати чи плекати ненависть до когось. Проте ми сьогодні навіть в екуменічному діалозі повинні говорити правду. Маємо говорити сучасною мовою, якою спілкується Католицька Церква з усім православним світом, що Львівський псевдособор є ніщо інше, як найбільший в історії ХХ ст. акт православного уніатизму. Що це означає? Насильно ліквідуючи, відриваючи від частини якоїсь Церкви за допомогою державної влади ціною людських жертв, ця Церква (тобто РПЦ. - Ред.) намагається зрости у своїй кількості і майні. Таку правду потрібно говорити, щоб навіть у розумінні з православним світом ми все ж таки казали правду. І це буде говорити цей пам’ятний знак. А ми пам’ятаємо, що треба прощати і лікувати рани”, - запевнив Глава Церкви.

      Блаженніший Святослав наголосив, що ідея спорудження і навіть все те, що було пов’язане із її втіленням, не належить ані Церкві, ані органам державної влади, а виходить від громадськості, звичайних громадян-патріотів, які знають правду, про неї пам’ятають і цієї правди прагнуть навчати майбутні покоління. “Те, що написано на меморіальному знакові, будуватиме: нашу свідомість, нашу українську і греко-католицьку тотожність, а також буде будувати вільну і незалежну Україну. У цій Україні, де всі ми разом православні, греко-католики, протестанти будемо любити одне одного, але також одне одному будемо говорити правду. Не будемо цього боятися. Адже каже Христос: “Пізнайте правду і правда визволить вас”, - переконаний Предстоятель. Крім того, Блаженніший Святослав висловив слова глибокої вдячності всім тим, хто долучився до процесу спорудження такого меморіалу. “Ми просимо, щоб воскреслий Христос прийняв у свої вічні обійми всіх тих, які постраждали внаслідок цього злочинного акту, а також всім тим, які жили для Бога, за Нього віддали своє життя Господь дав вічний упокій у Небесному Царстві”, - сказав Глава УГКЦ наприкінці.

     ДОВІДКА:    Львівський псевдособор тривав з 8 по 10 березня 1946 року, не визнаний Ватиканом і скликаний у Львові згідно з планом КДБ СРСР із ліквідації Української Ггреко-Католицької Церкви, ініціативною групою у складі трьох священиків: Гавриїла Костельника, Михайла Мельника, Антонія (Пельвецького) як представників трьох єпархій Галицької митрополії: Львівської, Перемишльської і Станіславської. Оскільки жодного єпископа УГКЦ на цьому соборі не було, завдяки чому. Згідно з канонічним правом, Львівський “собор” був лише неканонічним зібранням. Саме тому як УГКЦ, так і вся католицька церква, вважають це зібрання псевдособором. Згодом учасники Ініціативної групи почали «закликали українське католицьке духовенство за прикладом „політичного з'єднання України з Росією“ переходити до з'єднання з РПЦ”.  

      Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 18 листопада, у день пам’яті священномучеників Галактіона й Епістими, увів владику Йосафата (Мощича) на престол Правлячого єпископа новоствореної Чернівецької єпархії. Історична подія відбулася в катедральному соборі єпархії Успіння Пресвятої Богородиці в Чернівцях під час Архиєрейської Літургії, яку очолив Блаженніший Святослав. Співслужили з Главою Церкви Апостольський нунцій в Україні, владики Синоду Єпископів УГКЦ та представник Єпископської Конференції Румунії владика Петру з міста Яссе. У своїй проповіді до вірних Предстоятель відзначив, що під час сьогоднішнього Євангелія йому постала перед очима історія Української Греко-Католицької Церкви на Буковині, особливо у Чернівцях… «Можливо, у найтяжчі часи, коли ніхто не хотів приймати Бога до свого серця, коли нам забороняли вільно сповідувати свою віру, ми, мабуть, найбільше чули, що Бог є близько. Тим осердям, де справді в часи підпілля горіли людські серця вірою, тим середовищем проповіді Христового Євангелія, де ми вперше почули слово «Ісус», перейняли віру в Богу, була наша сім’я, наша родина, наша хата», – сказав проповідник. У часи переслідування, вважає духовний лідер греко-католиків, зокрема тут, у Чернівцях, саме домашня церква стала катедрою, стала осердям проповіді Божого Слова. «Мені так приємно було сьогодні зустріти на порозі храму людей, які зберегли віру нам і передали її своїм нащадкам. Вони були благовісниками, проповідниками Божого Слова», – зазначив архиєрей.

      Глава Церкви згадав присутнього в храмі владику Тараса (Сеньківа), який в часи воскресіння нашої Церкви першим прийшов до цього храму. Спершу отець молився на порозі цього храму і його приймали люди у свій дім… Пізніше таки відкрив двері цього храму і був першим греко-католицьким священиком, який після гонінь і закриття храму відслужив тут першу Літургію. Блаженніший Святослав пригадав, що востаннє мав нагоду бути в цьому храмі в грудні 1993 року, коли продовжувачем духовної справи тут був блаженної пам’яті отець Михайло Косило. «Я тоді приїхав був із групою семінаристів зі Львова, – розповів Глава УГКЦ. – Повірте мені, цей храм тоді по-іншому виглядав. Не було ні іконостаса, ні золотих ікон, не було навіть доброї штукатурки. Але були гарячі серця, які горнулися до церкви, слухали Боже Слово і ним жили. І ми тут бачили дивні знаки приступності Царства Божого між нами, які проповідували тоді наші священики. Бачили, як Господь Бог торкає тут людину, як Він оздоровлює її душу й тіло». «Чи це не є знак приступності Царства Небесного цей величавий красивий собор і цей історичний момент?! Перетворення його вперше в історії на осідок Чернівецького єпископа нашої Церкви. Ми бачимо, як Господь Бог у своїй силі й владі діє тут на Буковині серед нас. Нехай Йому за це буде благословення», – сказав Глава УГКЦ. За його словами, ми сьогодні стали свідками впровадження в уряд єпископа. Ми називаємо цей обряд інтронізацією. Ми бачили, як урочисто Глава Церкви посадив на трон нового єпископа. «Наша Церква ніколи не була державною Церквою, не мала інструментів гноблення. Її єдиним захистом, єдиною опорою, єдиною силою і єдиною владою був Господь Бог, живий Христос, померлий і воскреслий навіть у тілі нашої Церкви. Владико Йосафате, Він є вашим єдиним багатством! – звернувся Глава Церкви до новопризначеного єпископа. – Побачите, щедрість буковинців перевершує людські уявлення. Довіртеся і цілковито віддайтеся Божій волі, Господньому промислу і щедрості людей, які люблять Бога і в ім’я Боже готові здвигати не тільки храми, відновлювати наш спадок, а й готові бути проповідниками Доброї Новини в Україні, яка часто терпить від браку добрих новин». «У цей день ми дякуємо Господу Богу за те, що Він реально присутній між нами і продовжує проповідь свого Євангелія серед нас і через нас нашому Божому людові. Нехай Він буде благословенний, нехай Царство Боже на землі шириться через наше християнське свідчення і наше життя. А Мати Божа, успінню якій посвячено цей храм хай буде нашою провідницею у проповідуванні Христового Євангелія», – сказав Блаженніший Святослав. Насамкінець Предстоятель подякував владикам, вірним та священикам, які роками розбудовували Церкву на Буковині.

ВШАНУВАННЯ СВЯТИХ МОЩЕЙ

 Людина по своїй природі охоче зберігає речі, які нагадують їй людей, котрих любила і шанувала. Діти зберігають предмети, пов'язані з родичами, ми всі шанобливо зберігаємо речі, котрі належали колись знаменитим людям. Мощами називаємо тіла Святих або їх останки, а також всі предмети, котрі були пов'язані колись із особою Ісуса Христа або Святих.

      Слово "мощі" означає речі, котрі містять в собі чудесну силу, міць. Отже, мощі - це або усе тіло Святого, його рука, нога, або хоча б маленька кістка. Такі мощі зберігаються найчастіше у вівтарях; деколи вони стають власністю приватних осіб. Правдиві мощі завжди позначені іменем Святого і печаткою єпископа. Продавати їх заборонено, а предметом купівлі може бути лише їхня дорога оправа. З давніх-давен шанують також такі предмети, котрі були пов'язані з особою Ісуса Христа або Святих, напр., хрест Спасителя, ясла, ризи Ісуса Христа, хустка св. Вероніки і т.п. Святий хрест Спасителя відшукала імператриця Олена у 325 p.; частина його знаходиться в церкві Гробу Ісуса Христа в Єрусалимі. Частина ясел Дитяти Ісуса знаходиться в Римі в церкві Марії-Маджоре. Риза (туніка) Ісуса Христа, в яку Він був одягнений перед смертю, зберігається в кафедральній церкві у Тревірі. Стіл з кедрового дерева, при котрому Ісус Христос встановив Пресвяту Євхаристію, знаходиться в лютеранській церкві в Римі. Деякі мощі Ісуса Христа знаходяться в церкві в Аквіграні. Полотно, яким було оповите Тіло Христа у гробі, зберігається в Турині, хустка Вероніки - в церкві св. Петра в Римі. Дорогоцінними мощами є для нас уся свята Земля. Середньовічні походи хрестоносців (з 1096 по 1270) свідчать про те, як високо завжди цінували ці мощі християни. Особливою шаною користуються у святій землі місце розп'яття Спасителя і Його гріб на Голгофі (там височить церква св. Гробу, 100 м в довжину, збудована імператором Костянтином у 334 p.); печера смертної тривоги і місце Вознесіння на горі Оливній, світлиця на горі Сион, місце народження Ісуса Христа у Вифлеємі і місце Благовіщення в Назареті (хатина Пресвятої Діви знаходиться в Льоретто Італія з 1295 p.).

     В усіх цих місцях височать церкви, які збудували імператор Костянтин та його матір св. Олена. З давніх-давен шанують також ризи Святих або засоби тортур мучеників, а також місця, де ті Святі народилися або поховані. Св. Антоній Пустельник (+356) шанобливо користувався плащем, який дістався йому у спадщину від св. Павла-пустельника, і який був пошитий з фігового листя; одягав його лише у найбільші свята (св. Єр.). Над гробами Святих збудовані вівтарі і церкви, в котрих відправляються Богослужения. Мощам, тобто останкам тіл Святих, необхідно віддавати шану тому, що тіла Святих за життя були святинею і засобом Св. Духа, і колись воскреснуть у славі (Соб. Трид. 25).

     Останки померлої людини були для іновірців чимось огидним, для християн же - навпаки, дорогоцінним предметом (св. Вас), тому, що були оселею Св. Духа (І Кор. З, 6; 16, 19) і є насінням, з якого в день воскресіння постане дорогоцінне тіло (І Кор. 15, 42). Сам Бог шанує мощі Святих, бо діє через них, творячи найрізноманітніші чуда. Тому тіла деяких Святих є нетлінними, напр., тіла св. Тереси і св. Франца Ксаверія. У останках інших святих лишились нетлінними лише окремі члени, напр., язик св. Івана Непомука, св. Антонія з Падви, або права рука св. Стефана угорського; деякі тіла виділяють приємний аромат, напр., тіло св. Тереси. "Бог взяв Собі душі Святих, а нам залишив їх тіла" (св. Золот.).  Святих шануємо, шанобливо їх зберігаємо і відвідуємо їх.

      Мойсей, виходячи з Єгипту, забрав зі собою кістки Йосифа (Вихід 13, 19); отже, бачимо, що і євреї шанобливо зберігали мощі. Ще перші християни шанували та зберігали мощі св. мучеників. Св. Ігнатія, єпископа Антіохського, кинули на розтерзання левам у римському амфітеатрі, залишилися лише його кістки. Вночі ті кістки позбирали його товариші і віднесли до Антіохії (107 p.). Коли св. Полікарп, єпископ Смирни, загинув на вогнищі (166 p.), християни зібрали його кістки, і зберігали їх із більшою шаною, ніж дорогоцінні камені. Вже тоді почали будувати над гробами мучеників церкви, каплиці або вівтарі і відправляли там Службу Божу. Мощі Святих зберігають у дорогих посудинах (хрест Спасителя або ясла Дитяти Ісуса зберігають у срібних оправах). Тіла деяких Святих зберігаються у срібних домовинах, напр., тіло св. Івана Непомука в церкві св.Віта у Празі. Деякі мощі зберігають навіть у золоті, напр., мощі св. Боніфатія у Фульді. Так вшановує Церква мощі своїх Святих. З давніх-давен існує звичай здійснювати паломництва до гробів Святих. До гробу св. Петра і Павла в Римі, а також до Св. землі здійснюються паломництва протягом 10 століть. Ще перші християни тисячами відправлялися в Св. землю; той, хто не відвідав Св. землі, вважався менш побожним, ніж інші (св. Єр.). Оріґен, найвидатніший християнський учений свого часу (+254), зробив обітницю здійснити паломництво до гробів Верховних Апостолів у Римі. "Відвідуємо гроби Святих і падаємо на землю перед ними, аби випросити для себе в Бога якусь милість" (св. Золот.). Вшановуючи св. мощі, можемо заслужити собі у Бога багато благ (Соб. Трид. 25).

       Мощі є для нас джерелом спасіння, з якого пливуть від Бога численні блага (св. Іван Дам.). Як зі скелі у пустині прорвалася вода (Вихід 16, 35), бо такою була воля Божа, так і біля мощів Святих спадають на нас численні блага, тому що так хоче Бог (св. Іван Дам.). Тіла Святих і гроби мучеників відганяють диявольські напасті і сприяють зціленню від найтяжчих хворіб (св. Юст.). Отже, шанування тіл померлих сприяє зціленню тіл живих. Св. Августин розповідає про численні випадки оздоровлень і два випадки воскресіння малих дітей, які одужали біля мощів св. Стефана у Північній Африці. Ще у Старому Завіті розповідається про те, як один померлий ожив, коли його тіло зіткнулося з кістками пророка Єлисея (І Цар. 13, 21). Ще за життя Святих творив Бог чудеса через їх тіла. Хвора жінка одужала, лише доторкнувшись до краю одягу Ісуса Христа (Мат. 9, 22). Одужали й ті, хто потрапив у тінь від постаті св. Петра (Діян. Ап. 5, 15) чи доторкнувся до хустки чи поясу св. Павла (Діян. Ап. 19, 12). Зрозуміло, що це не мощі творять чудеса, а Бог заради заслуг Святих. Отже, не слід вважати забобоном те, що побожні люди здійснюють паломництва до святих місць, де Бог завдяки мощам і образам Святих творить чудеса (св. Авг.). 

Бути ангелом – це жити не для себе, а для служіння іншим.

 вшановуючи ангелів, пригадуєм про них як про тих, котрі є нашими першими духовними невидимими опікунами, наставниками і охоронцями. Ці стовірння є досконаліші від нас, але завжди подиву гідна чистота їхнього смиренного життя, адже вони, будучи постійними помічниками біля нас, не жадають для себе жодної слави чи подяки. Живуть не для себе, а для Бога і для нас. Щоправда є серед нас такі, які ведуть ангельський спосіб життя. Ми не соромимось їм чи про них саме так і сказати: мій ангел хоронитель. Служити у смиренності. Саме ангели дають нам достойний приклад молитви та служіння в духовному житті. Саме вони нас повчають своїм прикладом, як служити Богу і ближнім, як бути жертвенними і радіти радістю інших. Саме вони нас вчать про важливість смирення – це особливо показано, коли дізнаємось про упадок великих ангелів і про найменшого ангела Михаїла, котрий залишився вірний Богові. Бути досконалими духами – це ще не означає бути досконалими в любові. Жити для інших без кінця. Ми молимось до ангелів і сподіваємось на їхню допомогу, але без Божої волі і Його допусту нічого не діється у світі. Це нам пригадує, що ангели ніколи не діють незалежно від Бога, потай чи самовільно. Саме це повчає нас, щоб ми самі не робили із себе незалежними від Бога, щоб завжди могли бути відкритими на Його волю і у відчутті Його присутності могли творити добрі діла. Ангели безсмертні і тому їхнє служіння є безсмертним.

      Молитва до Ангела Хоронителя за Церковну громаду. Святий Ангеле Хоронителю нашої Церковної громади, ми віддані Всемогутнім Богом під Твою опіку і захист. Ти присутній на кожній нашій молитві, у кожній нашій справі. Ти вістун Божої волі для нас і Ти заступник наш у наших потребах перед престолом Всевишнього. У цей час ми, згадуючи Твою присутність, усильно тебе просимо зміцни нас у взаємній любові, надхни нас на єдність і творення добрих діл, підтримай нас в боротьбі з гріхами і після нашого упадку наставляй нас на спасенну путь.
Не допусти духові злому посіяти серед нас розбрат і ненависть. Він через пристрасті тілесні і наші немочі спокушає нас до сварок і гніву, а Ти, Ангеле Миру і Любові, нагадуй нам про прощення і про примирення.

         О, святий Ангеле Божий, Хоронителю і Захиснику нашої Церкви, прости нам усе, чим образили Тебе за весь час нашого існування, захищай нас і вдень, і вночі й охороняй від усякої спокуси, щоб ми вже більше ніякими гріхами не гнівила ні Бога, ні тебе, ні наших братів і сестер у Христі. Навчи нас творити неустанну молитву і з вірою благати у наших потребах. Навчи нас довіряти Йому і приймати він Нього все! Навчи нас бути вдячними за все, що подає Його благословляюча рука. Навчи нас виконувати Його волю святу і завжди відчувати Його присутність. І тебе смиренно просимо: молися надалі за нас до Господа, щоб Він подав нам освячую ласку для душі і тіла, щоб змогли перейти цей земський шлях і дійшли до небесної батьківщини, і щоб вся наша церковна громада вічно славила святе ім’я Бога нашого, Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь

ОСОБЛИВЕ ВШАНУВАННЯ БОГА

     Бога вшановуємо, присягаючи або даючи обітницю. Присягаємо або даємо обітницю не кожен день, а тільки у надзвичайних випадках. Присяга потрібна тоді, коли звичайного людського свідчення не вистачає; обітницю даємо добровільно. За допомогою присяги вшановуємо Бога, бо урочисто визнаємо його всемогутність, справедливість і святість. За допомогою обітниці складаємо Йому своєрідну жертву, тому що зобов'язуємося виконати якусь приємну Богу справу (Ґурі).

     ПРИСЯГА. Не раз буває, що якійсь особі не хочемо або не можемо вірити. Якщо ж ця особа пошлеться на свідка, а свідок підтвердить сказане, тоді швидше їй повіримо, а ще швидше повіримо тоді, коли знатимемо, що той свідок є чесною людиною. Може статися так, що людина покличе собі за свідка Бога, щоб Своєю всемогутністю підтвердив правду присягаючого. Його слова набирають тоді особливого значення - це ніби Божі слова. "Як печатка існує для підтвердження розпоряджень, так присяга є печаткою, даною Богом для підтвердження правди" (Мархантий). Присяга - це золота монета найвищої вартості, на якій викарбувано ім'я живого Бога (Штольберг). Присягав Ісус Христос перед Каяфою, коли останній звертався до імені Бога для підтвердження зізнання (підтверджуюча присяга). Присягав Ісаак на підтвердження обітниці, даної Якову (прирікаюча присяга).  Давати присягу або присягати - значить кликати Бога за свідка, що ми сказали правду, або що хочемо дотриматися своєї обіцянки.

     Даючи присягу, звертаємося або до самого Бога, або до святих речей. Якщо звертаємося до Бога, говоримо, напр.: "На Бога, як Бог жиє (Єр. 42), як Бог на небі, Бог моїм свідком (Рим. 1,9), покарай мене, Боже" і т.п. Не раз, присягаючи, звертаємося до святих речей, напр., до Євангелія, хреста, св. Тайн, до неба і т.д. "І в тому випадку звертаємося власне до Бога, як до свідка, тому що ці речі самі по собі не мають сили, щоб підтвердити або покарати брехуна" (св. Тома з Акв.). Ісус Христос сам говорить, що можна присягати на храм, на небо, на престол Бога (Мат. 23, 21). Однак, присягою не є слова "справді", "дійсно", "слово честі", "щоб я був здоров" і т.п. Присяга може бути звичайна або урочиста. Звичайну присягу люди застосовують у буденному житті, урочисту присягу приносимо найчастіше перед судом або перед державною владою (напр. присяга, яку дають солдати або державні діячі). Найчастіше застосовують під час присяги такі церемонії: присягаючий стає з відкритою головою перед хрестом, котрий знаходиться між двома палаючими свічками; це повинно нагадувати, що перед Розп'ятим Христом немає таємниць. Присягаючий підносить три пальці правої руки (для підтвердження віри у Пресвяту Трійцю) і говорить: "Так мені, Боже, допоможи і це св. Євангеліє". Цими словами присягаючий зазначає, що відрікається від допомоги Бога і обітниць св. Євангелія, якщо сказав не правду. Євреї присягають з покритою головою, кладучи великий палець правої руки на певну сторону тори (книг Мойсея). Мусульмани підіймають догори лише один палець на знак віри в одного Бога.

     Не треба уникати присяги, бо вона є дозволеною і навіть приємною Богові. Якщо би присяга не була дозволена, то, напевно, не присягав би і Христос (Мат. 26, 64); не присягнув би Бог Авраамові після того, як останній приніс пожертву на горі Морія, що примножить його рід, як зорі на небі і пісок у морі (Буття 22, 16). Часто застосовує присягу у своїх листах св. Павло (Рим. 1, 9; II Кор. 1, 23); звичайно, він не робив би цього, якщо б присяга не була дозволеною. Зрештою, присяга служить гідній меті, тому що сприяє виявленню правди і полагоджує суперечки (Євр. 6,16). Присяга приємна Богові, тому що, присягаючи, привселюдно визнаємо нашу віру в усевидющість, справедливість і всемогутність Бога, і, отже, вшановуємо Його. Зрозуміло, що не можна допускати до присяги відвертих атеїстів (людей, котрі не вірять в Бога). Бог хоче, щоб ми присягали лише тоді, коли присяга є украй необхідною (Вихід 22, 10). Ісус Христос говорить: "Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні; - а що більше цього, те від лихого" (Мат. 5, 37). Ці слова були пересторогою для фарисеїв перед легковажним, непотрібним присяганням, яким вони любили зловживати. Тому християни-католики не уникають присяги, як це роблять деякі релігійні сектанти. - Однак, не треба нікого примушувати присягати. Коли хтось вимагає присяги від іншого, знаючи, що останній дасть фальшиву присягу, стає гіршим від вбивці, бо вбивця вбиває лише тіло, а цей вбиває не одну, а нараз дві душі - душу присягаючого і свою власну (тому що остання спричинила смерть попередньої) (св. Ізид. Пел.). Ми повинні присягати лише тоді, коли на це є поважна причина; наша присяга повинна бути правдивою, розумною і справедливою (Єр. 4, 2).

     Христос говорить, що присяга є від лихого (Мат. 5, 37), тобто її причиною є схильність людини до злого. Якщо б люди залишилися у первинному стані святості і справедливості, присяга взагалі не була би потрібною; але у зв'язку із гріхопадінням людини щораз більше стали занепадати віра та взаємне довір'я, і тому люди змушені були звернутися до присяги (Мег.). Саме тоді, коли зло заволоділо землею, традиційною стала між людьми присяга; внаслідок підступності і розбещення людей не можна було нікому довіряти, саме тому почали звертатися до Бога, як до свідка (св. Золот.). Присяга наче ліки; одне й друге застосовуємо тоді, коли на це є поважна причина (св. Авг.). Присяга є для людини тим, чим для каліки є милиця (костур). Ніколи не треба присягати легковажно, тобто задля безпідставних причин. Часто легковажно присягають продавці (Рим. Кат.). Звичка присягатися часто призводить до фальшивої присяги (св. Авг.). "Хто на клятви щедрий, сповниться беззаконням, і ніколи бич його дому не покине" (Сир. 23, 12). Отже, присягай, по можливості, якнайрідше. "Не може збрехати той, хто нічого не говорить; так само не може фальшиво присягнути той, хто не присягає" (св. Берн.). Об'єктивною підставою для присяги є виклик до державної влади або до суду. Повинні присягати правдиво, тобто говорити те, в чому ми твердо переконані, а також мати щире бажання додержати слова. Гарним прикладом у цьому є римський вождь Регуль (250 р. до Хр.). Під час війни його взяли в полон карфагенці і тримали у неволі 6 років. Виснажені довгою війною, карфагенці вислали його до Риму добиватися перемир'я; однак, перед від'їздом він змушений був присягнути, що повернеться у неволю, якщо римляни не згодяться на перемир'я. Прибувши до Риму, він переконав сенат у тому, що римляни якраз не повинні заключати перемир'я, бо карфагенці ослаблені і не будуть чинити опору. Відтак повернувся назад у неволю, хоча всі відраджували його і залишали майже силою. Зате неправдиво присягнув Петро перед палатою архієрея (Мат. 26, 72).

     Слова присяги не повинні містити в собі жодної двозначності (Інок. XI.). Саме тому Моруса, канцлера Англії, король Генріх VIII наказав кинути до в'язниці за те, що він критикував дії короля щодо католицької Церкви. Йому було обіцяно свободу, якщо він присягнеться таким чином: "Підкорюся розпорядженням мого пана і короля". Знайомі радили йому, щоб дав таку присягу, адже, промовляючи ці слова, може мати на думці Бога, як найвищого Господа і Царя. Та канцлер на це відповів: "Не вільно мені так чинити, бо мушу присягати в правді". При присязі не виключені і помилки, можна також бути звільненим (як виняток) від виконання даної присяги, якщо дійсно неможливо її виконати, напр., внаслідок хвороби або втрати маєтку. Ми повинні присягати розсудливо, тобто наперед добре замислитися, чи буде правдивим наше зізнання, або чи зможемо дотриматися даної присяги, а також чи доцільно її дотримуватися. Ірод під час бенкету присягнув нерозумно, бо присягнув танцюючій дівчині дати все, чого вона тільки забажає. А вона, за порадою матері, зажадала від нього голови Івана Хрестителя (Мар. 6, 23). Повинні присягати справедливо, тобто не зарікатися ані не обіцяти нічого такого, що є дозволеним. Сорок ворогів св. Павла присягнули, що не будуть їсти і пити, поки не вб'ють його (Діян. Ап. 23, 12). Сьогодні ще дають масони присягу, що на смертному одрі не приймуть св. Тайн. Присяга такого роду є несправедливою, неприємною Богові, і нічого не вартує, тому що вона не зобов'язує.

     Хто присягає фальшиво, той чинить страшне богохульство, викликає на себе прокляття Бога і вічне осудження. Фальшиву присягу називаємо також кривоприсягою. Хто присягає фальшиво (заприсягає неправду або обіцяє під присягою щось, чого не збирається зробити), чинить, як людина, котра зловживає державною печаткою, що ніколи не минає безкарно (Марк.). Хто присягає фальшиво, - учиняє смертний гріх (Іннок. XI). Ніякий меч не ранить так тяжко, як кривоприсяга, ніякий меч не вбиває так жорстоко, як фальшива присяга (св. Золот.). Боже прокляття падає на кожного, хто присягає фальшиво (Зах. 5, 3). Бог часто карає тих, хто фальшиво свідчить, швидкою і несподіваною смертю. Седекія, юдейський цар, дав Навуходоносору присягу вірності і порушив її. Відразу ж через пророка Єзекиїла прорік йому Бог тяжке покарання і смерть у Вавилоні (Єз. 17); і, дійсно, прийшов Навуходоносор, наказав вибрати очі і відправити в неволю до Вавилону, де невдовзі Седекія помер (II Цар 25). Владислав, угорський король, уклав мир із султаном Муратом II і закріпив його присягою. Однак перший розпочав війну, в результаті якої під Варною загинув король Владислав, а з ним і цвіт його лицарства (1444 p.). Тих, хто присягає фальшиво, світські суди карають ув'язненням. Карл Великий видав в своїй державі закон, згідно з яким відрубувано праву руку кожному, хто фальшиво присягав; пізніше таким відрубувано лише три пальці правої руки, які вони піднімали, даючи присягу. Хто присягає легковажно, - учиняє щонайменше гріх легкий. Однак, хто має таку недобру звичку, що присягає при будь-якій нагоді чи на правду, чи на неправду, - живе в стані смертного гріха, якщо присягає свідомо (Ґурі). Якщо хтось присягнув несправедливо, - не повинен дотримуватися присяги, лише повинен за нею жалкувати. Так повинен був зробити, напр., цар Ірод. Порушення присяги є гріхом тяжким або легким, відповідно до того, великої чи малої ваги була обітниця.

10 ВИСНОВКІВ ПРО ЖИТТЯ БЕЗ КРИКУ НА ДІТЕЙ

 Батькам далеко не завжди вдається контролювати свої емоції - і, на жаль, часто вони вважають, що просто не мають іншого виходу, крім як переходити на крик.

     Інакше діти їх не чують і не сприймають їхні вимоги всерйоз. Якщо розмова з дітьми часто відбувається на підвищених тонах, грубо і надто емоційно, то це негативно позначається на всій сім’ї. Але насамперед страждають діти, які вчаться відповідати агресією на агресію, почуваються пригнічено і невпевнено. Батьківський гнів, виражений за допомогою крику, психологи вважають вербальним насильством. При цьому більшість батьків відзначають, що їхні крики рідко призводять до потрібного їм результату. Найчастіше цей метод неефективний і несе з собою для дитини психологічні проблеми різного виду. Тому батькам, які хочуть виховати здорових і щасливих дітей, доводиться боротися зі своєю шкідливою звичкою домагатися слухняності підвищеним голосом. Так вчинила письменниця і блогер Христина Антус, коли зізналася сама собі, що її крик не має жодного сенсу. Діти продовжують робити своє! Вона вирішила відмовитися від цього виховного методу на тиждень. І ось що з цього вийшло.                                                                        Як я перестала кричати на дітей.

     Я не хочу критикувати чиїсь методи виховання. Зізнаюся: я кричала на дітей з різних причин. Коли моє терпіння «тріщить», я кричу. І від цього погано всім. І треба з цим щось робити. Я вирішила не кричати тиждень і подивитися, що вийде. І ось що вийшло.

     1. Коли я була спокійною, діти мене слухали. Спершу, звісно, вони були здивовані. Я теж. Вони озиралися в пошуках прихованої камери, думаючи, що їх розігрують. І, диво - вони розуміли, чого я від них хочу, без крику.

     2. Я багато говорила сама з собою. Через свої власні заборони на крик я трохи дуріла. Займалася домашніми справами, бурмочучи собі під ніс усе, що думала: наприклад, що в цьому будинку ніхто ніколи не навчиться самостійно взуватися, і що неможливо витримати, коли людина не здатна взутися за 15 хвилин; що як щось трапиться (потоп, землетрус, атака зомбі), ми всі загинемо, бо дехто не може швидко всунути ноги в черевики!

     3. Ніхто не вередував, коли я попросила прибрати іграшки. Можливо, це траплялося тому, що вени не пульсували загрозливо на моєму лобі, віщуючи вселенський катаклізм.

      4. Мої крики перемінювалися в дикі танці й дивні звуки. Коли я відчувала, що готова закричати, то починала скакати по кімнаті, як божевільна; діти ж спантеличено вслухалися в незрозумілі звуки, які я видавала.

     5. Вони пробачали мені невдачі. «Нічого, мамо, все добре. Ти просто наступного разу скажи все нормальним голосом!» - казали вони. Ніхто не володіє такою здатністю до пробачення, як маленькі діти.

     6. Я часто і глибоко дихала. Я так натренувала глибоке дихання, що, мабуть, запросто можу взяти участь в олімпійських запливах.

     7. Я поставила себе на їхній рівень. Коли я відчувала, що ось-ось заволаю, то опускалася навколішки, пильно дивилася їм в очі й пояснювала, чого я від них хочу. Вони казали, що очі у мене карі, а на носі — веснянки.

     8. Я багато рахувала. Порахувати до 10. Порахувати до 20. Часто діти рахували разом зі мною, пританцьовуючи. Рахувала я тихо і загрозливо, як божевільний вчений, який задумав щось диявольське. Рахувала, поки були сили або поки не відбувалося щось, що нас усіх відволікало.

     9. Я виходила з кімнати. Іноді мені було просто необхідно сховатися в темній звуконепроникній комірчині й привести свої почуття до ладу.

     10. Ми з дітьми стали ближчими одне до одного. Так, саме так! Нікому не подобається сидіти поруч із вогнедишним драконом.

     Не кричати - це моя постійна внутрішня робота, в якій я роблю успіхи. Щодня намагаюся пам’ятати, що моя манера спілкування сприймається і засвоюється дітьми як «нормальна». Крик набагато менш продуктивний для моєї сім’ї, ніж просто мовчання. Ми всі вчимося відповідати, а не просто реагувати.…  Взуваються вони все одно страшенно повільно.   

Хто я?

Послання Апостола Павла до Колосян 2, 13-20.

     Браття, Бог вас, які були мертві гріхами й вашим необрізанням, оживив з Христом, простивши нам усі провини. Він знищив розписку, що була проти нас, що нас осуджувала, разом з приписами; він її зробив нечинною, прибивши до хреста; і здерши здобич з начал і властей, він виставив їх прилюдно на сміховище, перемігши їх у ньому. Нехай же нас ніхто не судить за їжу чи пиття, чи у справі свят, чи щодо новомісяця, чи суботи; все це лиш тінь того, що буде, дійсність же – Христос. Нехай ніхто вас не позбавляє нагороди самовільною покорою і служінням ангелам; такі бо звертають усю увагу на примари, надуваються марно своїм тілесним розумом і не тримаються голови, від якої все тіло, об’єднане і зміцнене суглобами та зв’язями, росте Божим зростом. Коли ви з Христом умерли для первнів світу, чому, наче б ви ще в світі жили, піддаєтеся приписам.                            Євангеліє від Луки 9, 18-22.

     В той час, коли Ісус молився насамоті, і були з ним його учні, він спитав їх – За кого мене мають люди? Вони у відповідь сказали: – За Івана Христителя, інші – за Іллю, ще інші – за якогось із старовинних пророків, що воскрес із мертвих. – А ви, – спитав їх, – що кажете про мене? Хто я? Тоді Петро, озвавшись, мовив: – Ти – Христос Божий.  Він сказав їм гостро про це нікому не говорити. 22. Далі додав: – Син чоловічий має багато страждати; старші, первосвященики та книжники його відкинуть і уб’ють, та він на третій день воскресне.

Лк. 9, 18-22:                 “А ви, – спитав їх Ісус, – що скажете про мене?         -         Хто я?”

      Ким для мене є Ісус? Як я сприймаю Його жертву? Яке Його місце в моєму житті? Прості запитання і, здається, якісь такі звичайні, що перша думка , яка виникає - та як, хіба ж не зрозуміло? Та власне щира відповідь на них дасть змогу кожному зрозуміти, якою дорогою крокуємо по житті, які орієнтири в ньому є визначальними, на чому базуємо свої взаємини і з Богом, і з близькими, і з людьми загалом.

Та й, зрештою, хто ми самі??.

«Справжній християнин уміє побачити присутнього Бога в потребуючій людині»

Як часто сьогодні ми в Україні відчуваємо, що потребуємо Божої руки. Потребуємо Божої руки в наших особистих справах, у нашому суспільному житті. Як сьогодні Україна потребує не людської, а Божої руки, яка б її підняла, обновила і захистила. Де є та рука? Сьогодні Господь Бог дає на це глибоку відповідь... Наші батьки, коли хотіли щось у Бога випросити, ішли й давали милостиню і просили жебрака молитися за них. Про це говорив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у Патріаршому соборі Воскресіння Христового, що в Києві.

Предстоятель звернув увагу вірних, що кожного разу, коли ми слухаємо, зокрема під час Божественної Літургії, читання Святого Євангелія, то чуємо живий голос нашого Бога, який промовляє до нас. У своєму слові Господь нам себе об'являє. Слухаючи Божий голос, ми можемо пізнати, ким є наш Бог, яким Він є для того, щоб більше Його чути, більше Його розуміти, але найважливіше – щоб більше любити того Бога, який нас першим полюбив.  За словами проповідника, сьогодні ми чуємо в читанні Євангелія від Луки притчу про багача і Лазаря. У цій притчі Ісус Христос начебто малює дві сцени. «Одна сцена присвячена нашому земному життю, різного роду стосункам між людьми. Бачимо образ багатого чоловіка, образ бідного чоловіка, спосіб їхнього життя, а відтак той світ, який їх зробив багатими чи бідними. Інша сцена – сцена життя вічного. Це є сцена небесної дійсності, – дійсності, яка показує нам, якою є вічність, що до неї людина в тому земному житті прямує», – розповів Блаженніший Святослав. «Можемо сказати, – продовжив архиєрей, – що перша сцена є тимчасовою, такою, шо проминає. А друга сцена є вічною, яка начебто дає сенс попередній. Але що Лука хоче нам донести в цій притчі? Це те, що тих дві сцени мають цілком протилежну перспективу. Той, хто в першій сцені є багатий, у другій стає бідним. Той, хто у першій сцені розкошує, у другій сцені – у небесній дійсності – страждає. Між цими двома сценами є одна точка дотику, яка начебто є моментом істини, моментом, коли Господь Бог розставляє на своє місце. Цим моментом істини є смерть».

Ми бачимо, вважає духовний лідер греко-католиків, що смерть є не кінцем нашого життя, а моментом істини нашого життя. Тоді людина пізнає, ким вона є, якою остаточно є її мета, а властиво, для чого Господь Бог дає їй у руки все, що вона має, або те, чого прагне, але не посідає. «Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне». «Сьогодні сучасне суспільство, економіка, політика часто вважають убогих проблемою, – каже проповідник. – Політики намагаються використати чи купити тих людей, аби на їхній біді збудувати свій політичний успіх. Дуже часто успішність певного суспільства вимірюється насамперед за тим, наскільки увага і закону, і суспільної влади обстоює інтереси та потреби вбогих людей. Але ми, християни, в потребуючій особі повинні бачити не проблему, а присутнього між нами живого Бога – нашого Спасителя Ісуса Христа, який сам сказав про себе: Я є каменем спотикання і горою падіння», – просить задуматися Глава УГКЦ.

«Ми, християни, – наголосив архиєрей, – вважаємо своїм обов'язком служити вбогому, не з якихось ідеологічних, економічних чи інших людських мотивів. Наше служіння ближньому, зокрема убогому, є неодмінною частиною Божественної Літургії – нашого з вами служіння нашому Богові. Справжній християнин уміє побачити присутнього Бога в потребуючій людині. Мудрий християнин уміє побачити, що простягнута рука жебрака є рукою Божого милосердя, простягнутою до нас». «Не відкиньмо сьогодні тої Божої руки Лазаря. – просить Глава Церкви вірних. – Будьмо певні, що Господь Бог завжди є поруч із нами, але наше спасіння відбувається перед нашими воротами на межі нашої зустрічі з іншою людиною».

ВШАНУВАННЯ МАТЕРІ БОЖОЇ

(продовження)

Свято Успення Пресвятої Богородиці святкує Церква. Марія отримує на небі - після Бога - найвищу міру слави. Ісус Христос, Марія і Угодники Божі - неначе сонце, місяць і зірки. Марія перевищує славою усіх Святих. Тому Марію часто порівнюють з місяцем (Пісня Піс. 6, 9). Отже, Марія є Царицею Ангелів, Патріархів, Пророків, Апостолів, Мучеників, Ісповідників, Дів і всіх Святих. Її життя найкраще свідчить про безмежну доброту Бога, котрий бідолаху підносить з болота понад усі хори неба (Пс. 112, 8).  Віддаємо Марії глибоку шану також і тому, що її заступництво у Бога є успішнішим, аніж заступництво інших Святих. Заступництво Марії має велику силу. Ще на землі Марія змогла немало випросити в Ісуса Христа, як, напр., під час весілля в Кані. Як вислуховував Ісус Христос прохання Своєї Матері на землі, так вислуховує їх тепер і на небі (св. Альф.). Якщо вже молитви Святих, котрі є лише слугами Ісуса Христа, такі успішні, наскільки ж більший успіх повинні мати прохання Марії, Матері Ісуса Христа! (св. Альф.). Прохання Марії, як прохання Матері, є ніби наказом (св. Антонін). Марія є всемогутньою у своїх проханнях (св. Берн.). Отже, Марія може все нам випросити. Як при дворі земного царя всього досягає той, за кого вступиться цариця, так при дворі Царя неба досягне всього той, за кого вступиться Марія, Цариця Неба (св. Кир. Ал.). Отже, Марія - це "наша Надія", бо завдяки її посередництву надіємося досягнути всього, чого не досягли б ми нашою молитвою (св. Альф.). Святі називають Марію "дателькою Божих ласк". Як місяць відбиває світло сонця, так Марія наділяє нас ласкавістю сонця справедливості (св. Берн.). Бог не хотів стати людиною без згоди Марії, щоб дати нам зрозуміти, що спасіння людини знаходиться в руках тієї Діви (св. Петро Д.). Марія стояла під хрестом, щоб всі знали, що завдяки її посередництву людина стає учасником скарбів Крові Ісуса Христа (св. Петро Д.). Отже, Марія справді є "Матір'ю ласки Божої". Молитва до Матері Божої завжди буде вислухана, якщо лише взагалі може бути вислухана. "Без сумніву, вислухає Син свою Матір і то такий Син таку Матір" (св. Берн.). "Якщо хтось може собі пригадати, що звертався до Діви Марії і не був вислуханий, нехай перестане прославляти у майбутньому її милосердя" (св. Берн.). Отже, ніколи молитва до Матері Божої не є марною. Немає навіть потреби просити її про якісь особливі милості; вистачить довіритися лише її заступництву (св. Ільдеф.). Навіть найменша молитва до Матері Божої не залишиться без нагороди. За найдрібніші речі віддячує Марія щедрими милостями (св. Андр. Кр.). Марія не є неввічливою, щоб не поздоровити того, котрий її поздоровив; скільки разів привітаєш її, стільки разів привітає і Вона тебе (св. Бонав.). Немає Марія суворості, ані нічого, що б викликало острах; навпаки, Вона повна доброти, ввічливості і лагідності. Погано зробив би ти, якщо б наблизився до Неї з острахом (св. Альф.).

У найбільшій потребі завжди зверталися християни передусім до Діви Марії. Коли турки в 1683 р. облягли Відень, у самому місті і в усіх церквах були відправлені Богослужіння до Пресвятої Діви; у хвилини найбільшої небезпеки Діва Марія послала мешканцям міста славну перемогу над турками. Марія - це "вірних рятівниця, заступниця і притулок" (Параклис). У всіх особистих потребах радо звертаються вірні до Пресвятої Діви. Марія - це "скорботних радість" (Параклис). Передусім звертаються до Неї за допомогою вірні, хворі різними хворобами. Учителю Церкви, св. Іванові Дамаскинові (780 р.) каліф наказав відрубати руку за його твір про вшанування образів. З покаліченим плечем звернувся Святий до образу Матері Божої, і Марія відразу чудесно його зцілила. А скільки чудесних зцілень сталося в Люрді чи завдяки вживанню води з прекрасного джерела, чи просто завдяки зверненню до Марії за допомогою! Ці чудеса детально описує зцілений там від сліпоти паризький адвокат Лясер (1862 p.). Отже, недарма називають Марію "відвідувачкою хворих" (Параклис). Вірні звертаються до Марії також тоді, коли скоять тяжкий гріх і мріють про навернення й очищення. Звертання до Марії забезпечує їм ласку Св. Духа. Марія - "досвітня зоря" (Пісня піс. 6, 9); і, як досвітня зоря передує сходу сонцю, так побожність до Матері Божої передує сонце Божої ласки (вплив Св. Духа) (Св. Альф.). Марія - досвітня зоря; як з появою зорі щезає темрява, так пропадають гріхи, якщо починаємо побожно ставитися до Діви Марії (св. Альф.). Справедливо віддаємо особливу шану Марії у травні, коли пробуджується природа, коли грішник починає нове життя, якщо вшановує Діву Марію.

Діва Марія завжди готова з'єднати нас із Богом. Якщо мати знає, що двоє її синів ненавидять один одного, вона докладає усіх зусиль, щоб примирити їх. Тим більше докладає зусиль Матір Христа і Матір людей, щоб поєднати з Христом грішника, ворога Ісуса Христа (св. Альф.). Як місяць між сонцем і землею, так і Марія завжди є між Богом і грішником (св. Бонав.). А Христос легко піддається проханням Марії. Олександр Великий одного разу сказав: "Одна сльоза моєї матері перекреслює багато смертних вироків". Якщо людина, а до того ще й нехристиянин, так високо шанував свою матір, то як же ж повинен цінувати Діву Марію Ісус Христос! Отже, Марія - безсумнівний і надійний "притулок грішників". Марія - "Мати милосердя". Вона подібна до оливного дерева (Сир. 24, 29), бо з Неї спливає на нас олива милосердя. Марія - "наша посередниця". До неї звертаємося у будь-якій біді. Як євреї, коли ступили на обіцянку землею (Числа 10, 35) перемогли завдяки Кивоту Завіта, так і ми перемагаємо злого духа завдяки Марії, цього Кивота Нового Завіту (св. Альф.). Марія - це Кивот, що рятує від вічної смерті кожного, хто до нього звертається (св. Берн.). Як морська зірка веде до безпечної пристані моряків, котрим загрожує в морі небезпека, так Марія веде нас до неба через розбурхане море нашого життя (св. Тома з Акв.). Марія - наче явір (Сир. 24, 19); як явір оберігає нас від сонця і дощу, так Марія оберігає від диявола тих, котрі шукають захисту і притулку в Неї. Марія - наша помічниця в боротьбі з дияволом, котрий боїться її, як добре озброєного війська (Пісня Шс. 6, 3). Діву Марію не раз називаємо "Помічницею", Марією "Невтомної Допомоги", Марією "доброї поради", "Матір'ю страждучого" і т.д. Вже одні ці назви говорять про те, чому передусім до Марії звертаємося за допомогою і чому тільки Вона може нам допомогти.

Вшанування Богородиці - найкращий засіб досягнути святості на землі і спасіння після смерті. Всі Святі відчували дитячу повагу до Богородиці і якраз завдяки цьому отримували від Бога найбільші ласки. Одними з найбільших шанувальників Діви Марії були св. Бернард, авва з Клєрво (+1153), св. Альфонс - єпископ, засновник монашого чину Спасителя (+1787). Останній день у день при кожній нагоді молився по кілька разів до Богородиці, - коли виходив з дому і повертався, скільки разів годинник бив визначену годину, скільки разів збирався виконати якусь найважливішу справу або після її закінчення, крім того, вранці, опівдні і ввечері; на честь Богородиці постився кожної суботи, на її честь написав також гарний твір "Слава Марії". Марія - це "двері небесні" (Параклис). Марія є небесною драбиною, по котрій зійшов до нас з неба Бог і по якій ми можемо знову потрапити до Бога (св. Фульг.). Не думаю, щоб пекло могло похвалитися хоча би одним засудженим, котрий мав за життя щиру побожність до Богородиці (св. Альф.). Багато славетних людей віддавали особливу, шану Марії. Радецький напередодні кожної битви молився до Матері Божої і здобував перемоги. Палким шанувальником Матері Божої був також Андрій Гофер, мужній захисник Тиролю. Коли Рудольф із Габсбургу починав успішну битву під Еденштайненом із чеським Отокаром (1278), наказав своїм солдатам співати пісню до Матері Божої. Св. Бернард вважає, що ревні шанувальники Діви Марії обов'язково досягнуть спасіння.          

ХРИСТИЯНИН

Хто не знає своєї віри, той лише називається християнином. Бо християнин – це людина, що своїм розумом визнає за правду все те, що Христос об’явив, а свята Церква подає до вірування. Тому-то перша і найважливіша річ для християнина: знати свою віру… Та цього не досить. Він мусить щиро полюбити й жити так, як вона наказує. Бо мертвою є віра такого християнина, що не має у своєму житті діл віри. (митр. Андрей Шептицький)

Усе, що ми маємо в житті, - це дар Божий, талант. Але, мабуть, найбільший дар, яким володіємо ми, вірую­чі люди, - це наша, Богом дарована, християнська віра. І ті, хто має цей талант, зобов'язані примножувати його для слави Божої та спасіння. Ми носимо звання християн. Це звання дає особливі, надзвичайні можливості й переваги, бо Бог нам пообіцяв вічне життя в небі. Маючи настільки високі права й перева­ги, ми повинні пам'ятати про ту величезну відповідаль­ність, що накладає на нас звання християнина. Ми зобов'язані бути християнами не тільки за йменням, але й по суті. Це звання кожен повинен виправдати своїм життям, щоб у визначений час дати відповідь Богові. Бути християнином у житті дуже важко.  Бути справжнім християнином - це значить насамперед розпинати себе разом із Христом усе своє життя в справах, словах і думках. Якби не бу­ло нині справжніх християн, не міг би існува­ти світ.Але є такі християни, які тільки називаються так або вважають християнством дотримання деяких обрядів, не піклую­ться про чистоту своєї душі й легко піддаються гріхов­ним звичкам. Під час земного життя Спасителя фарисеї дуже ревно виконували зовнішні вимоги Закону Божого, даного через Мойсея, проте Господь називав їх гробами розмальованими, пов­ними всередині різної нечистоти (Мф. 23, 27). Часто й ми стаємо схожими на ці поваплені гроби та заслуговує­мо на осуд. «Я співрозп'явся Христові, й уже не я живу, а живе у мені Христос», - говорив про себе святий апостол Павло (Гал. 2, 19-20).

  Співрозп'ястися Христу - це значить досягти свободи повної і досконалої, коли над нами не буде панувати ні диявол, ні наша власна зла воля. Щоб бути справжнім християнином, потрібен життє­вий труд і подвиг, необхідно постійно зазирати у влас­ну душу і серце, мати постійний самоконтроль. Тепер не я живу, але живе в мені Христос - тепер я мис­лю, відчуваю, бажаю і дію не інакше, як за прикладом Христа. Щоб бути гідними звання християнина, ми повинні, як апостол Павло, вмирати для всього гріховного й жити для всього святого. Все потрібно робити не інакше, як з любов'ю до Господа. Знак любові має бути на всіх справах наших. І тоді інші зможуть твердо запевнити стосовно нас: ,,Так,я вірю,так, я бачу,що це справді людина Божа’’

«Бути людиною, яка ЦІЛКОВИТО живе з Богом»! Ти - християнин чи просто охрещений? Українське суспільство є глибоко віруючим та жертвенним, але дещо непостійним і легковірним. От до прикладу – йога. Багато християн займаються нею, записуються на курси, витрачаючи час та кошти, проте мало хто знає, що йога - це не просто сукупність фізичних вправ, це - релігія, і вона є чужою християнству. А скільки християн бігає по ворожках або, подібно до новорічної ялинки, зодягає себе у різного роду «амулети» чи «обереги», забувши, що один у нас оберіг – Господь наш Ісус Христос.

Люди вірять, що шпилька, нитка чи інша річ збережуть їх від лихого ока та діянь диявольських, але одна в християн захорона.

 Це – благодать Божа. Тому якщо людина приступає регулярно до Святої Тайни Сповіді, до Євхаристії, відповідно має духовний імунітет, вона – в стані Божої Благодаті. А що має та людина, яка обвішує себе «оберегами»?

 Нічого немає, окрім гріха, бо, вірячи і практикуючи забобони, гнівить Господа і порушує його першу заповідь. Ще однією проблемою української духовності є байдужість християн до життя Церкви. Скільки так званих християн приходять до храму тільки на Пасху і то лише для того, щоб її посвятити? А скільки їх тільки вінчаються та хрестять дітей, а в інші дні їх у храмі не видно? Хіба цих людей можна назвати християнами? Ні, хіба що просто хрещеними людьми.

Отож, щоб могти називатися християнами, нам треба жити по-християнськи, вірити у Христа, а не впадати у забобони чи іновірства. Для пробудження християнської свідомості недостатньо проповідей чи повчань духовенства, людина повинна також самотужки збільшувати свій багаж знань про Христа, читаючи відповідну духовну літературу, відвідуючи християнські Інтернет ресурси, а найголовніше - брати активну участь у богослужіннях і житті Церкви. Христос, говорить, отець є нашим Спасителем, рятівником.

Ми ж, будучи Його апостолами, Його проповідниками, маємо мати у собі подібні риси.

                                                                Xристиянин має бути святим відразу після свого народження…

ВШАНУВАННЯ МАТЕРІ БОЖОЇ

У Старому Завіті знаходимо багато прообразів, котрі вказують на майбутню Матір Сина Божого, Спасителя людства. Такими прообразами були корабель Ноя, котрий врятував людський рід від знищення; Кивот Завіта, що містив у собі манну; Єрусалимська святиня, котра зовні була білою, а зсередини викладена золотом (Марія була вільна від скверни гріха, а серцем повна Божої любові); Юдит, котра вбила Олоферна, ворога свого народу; цариця Естер, котрої не стосувався закон смерті, виданий для всіх (як Марії - закон первородного гріха), і котра своїм заступництвом урятувала від смерті свій народ на чужині; мати братів Макавейських, котра була свідком страждань своїх сімох синів, і серце котрої (подібно, як серце Марії) простромив семикратний меч болю. Про життя Марії Євангелисти розповідають небагато. Докладнішими є "видіння" Катерини Еммеріх, записаних Брентаном.

     Марію, Матір Ісуса Христа, називаємо "Матір'ю Божою", "Богородицею" або "Пресвятою Дівою". Вже Єлизавета називає Марію "Матір'ю Бога" (Лук. 1, 43). Єфезький Собор у 431 р. визнав назву "Богородиця", засуджуючи єресь Несторія, котрий учив, що Марія народила лише людську особу Ісуса Христа, з котрою згодом поєднався Син Божий. Церква вчить, що Марія народила Того, котрий є Богом і людиною в одній особі. Адже кожна дитина отримує свою душу не від матері, а від Бога, однак матір'ю називають жінку, котра народила дитину. Так само слушно називаємо Марію "Матір'ю Бога", хоча Вона не дала Ісусу Христу Божества. Справедливо також називаємо Марію "Пресвятою Дівою". Слова Марії, сказані до Ангела, свідчать про її рішення зберегти прижиттєве дівоцтво (Лук. 1, 34). Ще пророк Ісайя прорік, що Спасителя народить Діва (Іс. 7, 14). У Символі віри називаємо Марію "Дівою". "Марія зачала Ісуса як Діва, породила як Діва і після народження залишилась Дівою" (св. Авг.). Як той палаючий кущ Мойсея не згорів від вогню, так народження Ісуса Христа не порушило дівоцтва Марії. Як, воскресши, Ісус Христос з'явився перед Апостолами, пройшовши через замкнені двері, так і з'явився на світ, не порушуючи дівоцтва Марії (св. Авг.). Ісус Христос прийшов у світ як сонячний промінь, котрий проходить крізь скло, не порушуючи його (св. Авг.). Цим склом є Марія: Вона наче вікно неба, через яке Бог послав на світ справжнє світло (св. Золот.). Марія є "Дівою над дівами" (Церк. пісня). Згадка у св. Письмі про "братів" Ісуса Христа стосується Його близьких родичів. Євреї мали звичай називати своїх рідних братами: напр., Авраам називає свого небожа Лота братом (Буття 13, 8). Якщо би Марія мала інших дітей, котрі могли б піклуватися про Неї, Спаситель не доручав би її на хресті опіці св. Йоана Апостола, (св. Золот.). Христос названий "первородним", тобто, по єврейському закону (Вихід 13, 2), посвяченим на службу Господу. Ісус Христос був, зрештою, справді "первородним" серед Своїх братів-християн (Рим. 8, 29). Марія, крім Свого первородного Сина, має ще названих синів, ними є ми (св. Альф.). За дорученням Бога Марія обвінчалася з Йосифом тому, аби уникнути укаменування, яке їй загрожувало, якщо б Вона народила Ісуса, не маючи чоловіка, а також тому, щоб мати опікуна для себе і своєї Божої Дитини (св. Єр.). Очищенню в храмі Марія віддалася добровільно (2 лютого), як добровільно підкорився Ісус Христос обрізанню. "Марія" - єврейське слово, котре означає "пані" або "володарка" (св. Петро Хриз., св. Іван Дам.)- "Марія" означає також "просвічена" або "просвітителька" (св. Верн., св. Бонав.).

     Марію, Матір Ісуса Христа, вшановуємо більше, ніж усіх інших Святих. Ще за життя Марія була у глибокій пошані. Під час благовіщення Ангел називає її "благодатною" (повною ласк) і "благословенною між жонами" (Лук. 1, 26). Це вже велика шана, коли Ангел з'явиться людині і людина може його шанувати. А при благовіщенні Втілення не людина Ангелові, але Ангел людині віддає шану; із цього виходить, що Марія стоїть вище, ніж Ангел, щодо заслуг і поваги (Св. Тома з Акв.). Єлизавета віддає Марії найвищу шану, називає її благословенною і Матір'ю Бога (Лук. 1, 42). Марія сама відчувала, що повік буде предметом загальної слави і пошани, бо говорить: "... віднині ублажатимуть мене всі роди" (Лук. 1. 48). Церква на кожному кроці спонукає нас до особливої шани Матері Божої. До кожної молитви "Отче наша" додає "Богородице Діво" і наказує нам згадувати Марію в різних молитвах (Достойно і т.п.). Церква запровадила більше свят на честь Марії й уложила дуже гарні Богослужіння до Неї ("Акафіст", "Параклис", "Травневі Богослужіння"). На честь Матері Божої постало багато храмів, серед яких не один прославився своїми відпустами і дивами, як напр., Зарваницька та Гошівська на Галичині, Люрд у Франції, Льоретто в Італії, Марія Цель в Австрії та ін. - Церква наділяє Марію найпочеснішими титулами, коли називає Її Матір'ю милосердя, Притулком грішників, Царицею небес і т. д. Ця велика шана Марії, однак, не є віддаванням її Божого вшанування. "Марію шануємо дуже високо, але як Бога шануємо лише Отця, Сина і Св. Духа" (Св. Етіф.).

     Ми шануємо Марію так високо тому, що Вона є Матір'ю Бога і нашою Матір'ю. Хто по-справжньому любить Бога, той, певна річ, буде шанувати і Матір Бога, і шануватиме більше, ніж друзів Бога - Святих. Отже, по побожності до Діви Марії можна судити про міру любові Божої (досконалості) християнина. І справді, чим величніший був Святий, тим палкіше шанував Марію. - Марія справді є нашою Матір'ю, тому що за матір дав нам її Ісус Христос на хресті. Слова, які сказав Ісус до Йоана: "Ось матір твоя" (Йоан 19, 27), стосуються кожного християнина, бо Йоан на горі Голгофі представляв усіх вірних (св. Авг.). Діва Марія - це друга Єва, отже, друга мати роду людського. Як Єва внаслідок непослуху зробила нещасливим людський рід, так Марія ощасливила його своєю покорою (Св. Ірен.). Через одну жінку смерть прийшла у світ, друга принесла з собою життя (Св. Верн.), Отже, Марія є також Матір'ю Церкви. Марія як наша мати більше піклується про наше спасіння, ніж усі інші Святі. "Після Христа ніхто не дбає про нас більше, ніж Діва Марія " (св. Герм.). Любов усіх матерів на світі не зрівняється з любов'ю Марії до одного з її дітей (св. Верн.). Та особлива туга Марії за нас походить також звідти, що Марія із всіх Святих володіє найвищою мірою любові до Бога, а, отже, і найдосконалішою любов'ю до ближнього. Як море приймає в себе всі води, так Марія поєднує у собі любов усіх Святих. Марія докладно знає про усі наші найдрібніші життєві справи, бо й Ангели знають про це (Лук. 15, 7), однак, неможливо, щоб Ангели набагато більше знали наші потреби, ніж їх Цариця. Як добра дитина залюбки тримається своєї матері, так добрий християнин залюбки повинен перебувати у молитві при Марії, Матері Божій.

     Ми шануємо Марію так високо також тому, що Бог підніс її понад усіма людьми і Ангелами. У царів є звичай дарувати особливі привілеї тим містам, в яких вони народилися, або в яких вступили на престол; так само і Цар неба обдарував особливими привілеями Свою Матір, котра Його народила (св. Єфр.). Бог саме обрав Марію Матір'ю Свого Сина, звільнив її від скверни первородного гріха, воскресив славно і взяв на небо її тіло і зробив її Царицею неба. Жоден Ангел, навіть найдосконаліший, не може сказати Богу так, як Марія: "Мій Сину". Цей привілей має виключно лише Марія. Марія є справді "пречудною Матір'ю" не лише тому, що є одночасно дівою і матір'ю, що є матір'ю людей і Творця, але передусім тому, що народила Того, котрий її саму сотворив. Марія - це чудо з чудес і - за винятком Бога - нічого на світі немає величнішого від Неї (св. Ізид.). Бог провістив ще в раю, що Марія буде вільна від найменшої гріховної скверни (Буття 3, 15); і це повторює пізніше вустами Архангела Гавриїла (Лук. 1, 28). У раю говорить Бог до пекельного вужа: "Вона зітре голову твою". А якщо Марія повинна була знищити чорта, то зрозуміло, що Вона ні хвилини не могла знаходитись під його владою через гріх. Гавриїл називає Марію "благодатною" (багатою на ласки), а де є багато ласки, там немає місця гріху. Гідність Ісуса Христа також вимагала того, щоб Марія була вільна від гріховної скверни. Якщо Бог призначає когось бути високогідним, то і наділяє його відповідними здібностями; через це й Син Божий, обираючи Собі Матір'ю Марію, зробив її гідною цього завдяки Своїй ласці (св. Тома з Акв.). Якщо хтось збудує собі власний будинок, то не віддасть його у володіння найбільшому ворогові; тим паче не міг Св. Дух віддати Марію, Свою святиню, у панування пекельному ворогові (св. Кир. Ал.). Св. Отці завжди називали Марію дівою "без скверни", а християни завжди молилися до "непорочної" Цариці неба і ставили статуї на її честь. Папа Пій IX, за одностайною думкою всіх єпископів Церкви, 8 грудня 1854 р. привселюдно оголосив, що правда про непорочне зачаття (без скверни первородного гріха) Діви Марії, є правдою проголошеною і що християни завжди у неї вірили. Під час Свого об'явлення в Люрді у 1858 р. Марія говорить про Себе: "Я Непорочне Зачаття". Марія була також незалежна від усякого, навіть найменшого особистого гріха (Соб. Трид. 6, 23). Отже, була схожа на кедр (Сир. 24, 7), який ніколи не порохнявіє; на лілію між терням (Пісня Піс. 2, 2), на дзеркало без плями (Прем. 7, 26). Отже, Марія дуже швидко досягла вдосконалення, Вона була схожа на виноград (Спр. 24, 23), що росте безперервно, поки не досягне висоти дерева, на котре спирається (св. Альф.). Як місяць перебігає свою дорогу швидше, ніж інші планети, так і Марія швидше дійшла до вдосконалення, ніж всі інші Святі (св. Альф.). Марія росла швидше у досконалості, бо була найближче на джерела усіх милостей і отримувала також більше ласк, ніж всі інші люди (св. Тома з Акв.), Отже, Марія була найсвятішою і найдосконалішою істотою. З першої хвилини Свого існування була вже найправеднішою серед найбільших Святих (св. Григ. В.). Своєю святістю Марія схожа на вежу Давида, котра велично піднялася на найвищу гору Єрусалиму (Пісня Піс. 4, 4), а також на вежу зі слонової кістки (Пісня Піс. 7, 4).

      Назву "золотого дому" (храму любові) носить Марія за Свою безмежну любов до Бога. Марія - "дзеркало справедливості". З-поміж усіх істот Марія відзначалася почуттям найглибшої любові до Бога і найменшою схильністю до тимчасових речей. Марія є "духовною трояндою", бо, як троянда перевершує усі квіти красою фарб і силою аромату, так Марія перевищує усіх Святих величчю любові до Бога і ароматом доброчесностей. Тому порівнюється Марія з "царицею в золоті офірськім" (Пс. 44, 10), а цим золотом є риза любові, прикрашена багатьма доброчесностями. Саме тому Бог любить Марію більше, ніж усіх Святих разом (Суарез.). Бог славно воскресив тіло Марії і взяв її відразу ж на небо. Читаємо, що св. Тома Апостол не зумів вчасно прибути на похорон Марії, але хотів ще раз побачити її тіло. Привели його Апостоли до домовини, відкрили її, але не знайли вже тіла Марії, лише саму тканину, в яку воно було вбране.

«Україна − це «житниця» Європи, яка має засіяти Західну Європу словом Христового Євангелія»

У сучасному світі є багато пустомовства, серед якого важко відшукати істинне Боже Cлово. Однак люди повинні докладати чимало зусиль, щоб воно стало на першому місці в їхньому житті. Саме тому ми маємо молитися, щоб український народ став «доброю нивою», на якe впаде Боже Cлово і принесе добрий плід. Про це сказав сьогодні, 29 жовтня 2017 року, Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у катедрі Пресвятої родини в Лондоні. Глава УГКЦ цими днями перебуває у Великобританії з офіційним душпастирським візитом на запрошення владики Гліба (Лончини), Єпарха єпархії Пресвятої родини в Лондоні.

     Блаженніший Святослав почав свою проповідь зі слів вітання з нагоди 60-річчя від заснування єпархії УГКЦ у Великобританії. Предстоятель зазначив, що в недільному Євангелії, у притчі про сіяча, ми бачимо насамперед Бога, в якого віримо і якого сповідуємо: «Господь є той, що приходить. Він не закривається у самому собі, у своєму вічному небесному щасті. Він виходить до людини, бо ми чуємо про те, що сіяч вийшов. Тим сіячем є Ісус Христос, який сам сказав до апостолів, що прийшов проповідувати. Він є тим Словом Божим з великої букви, Словом Отця, скерованим до людини», − сказав проповідник. «Сьогодні так багато слів сіються в наші серця, так багато пустомовства зараз є у світі. Ми живемо в цьому світі, який так багато говорить, кричить, пише, пересилає слова «емейлами», «есемесками», «сайтами». І ми часом навіть не можемо зрозуміти, де серед тих слів є Слово життя», − роздумує проповідник. За словами Блаженнішого Святослава, ми маємо молитися, щоб український народ був «доброю нивою», на яку впало Боже Слово і принесло добрий плід. Люди повинні дбати про те, щоб ставити його на перше місце у своєму житті. «Століттями Україна називалася житницею Європи. Не тільки тому, що в нас була добра і родюча земля. Не тільки тому, що багато зерна прибувало до Європи з наших українських земель. Однак сьогодні ця житниця засіває Європу ще й іншим зерном. За важких обставин, а саме через біль, терпіння і сльози України та економічні виклики, перед яким наші люди повинні шукати кращої долі в країнах Європи, Господь бачить кожного з нас як насінину, - насінину, що має засіяти західноєвропейську землю, в якої хтось вкрав Боже Слово. Ми маємо засіяти цю землю словом Христового Євангелія», − наголосив Глава УГКЦ.

     На думку Блаженнішого Святослава, кожен із нас покликаний свідчити свою християнську віру там, де він є: «На роботі або навіть стоячи перед британськими властями, які запитують скрізь про ваш паспорт і візу, ви повинні свідчити, що насамперед є християнами. Адже Бог бажає, щоб ми були тим зерном, що засіє ці країни для нової справи − нової євангелізації», − запевняє проповідник. Глава УГКЦ подякував від імені всієї Церкви Папі Римському, з благословення якого був створений спочатку екзархат, а потім єпархія УГКЦ у Великобританії, а також усім священикам, владикам, зокрема владикам Глібові (Лончині) та Павлу (Хомницькому), єпископам і громаді, яка сіяла і сіє там Боже Слово: «Наступного року храму (катедрі Пресвятої родини. − Ред.) буде 50 років, відколи українська громада збирала для нього кошти. Ця святиня є видим знаком, що Боже Слово дало плід у нашому народі. Любов до Бога і солідарність українців збудували цей храм у Великобританії та гуртували наші громади довкола Церкви», − сказав Предстоятель УГКЦ. Крім того, Блаженніший Святослав під час своєї проповіді згадав про Зустріч єпископів Східних Католицький Церков Європи, яка 26 - 29 жовтня проходила у Великобританії. «Сьогодні між нами присутні єпископи з різних Східних Католицьких Церков. Тож наша радість виходить поза межі Української Церкви. Ця Літургія вінчає річний З’їзд східних католицьких єпископів Європи. Тут присутні владики з різних країн, які бачать вас і плід Божого Слова в нашій Церкві і в нашому народі. Центральним питанням наших нарад було про те, як нам зараз сіяти Боже Слово в Європі? Тож ми ділилися досвідом зцілення за допомогою Божого Слова і відчуттям, що первинне завдання єпископа − проповідувати, сіяти Боже Слово і втілювати його в життя сучасної Європи», − відзначив проповідник.

     Наостанок Предстоятель Церкви нагадав про ті виклики, які зараз долає Україна, а також про те, як Боже Слово може їй у цьому допомогти: «Ми сьогодні молимося за нашу Україну, яка спливає кров’ю; за Україну, яка молиться і запитує «Боже, чому?» Але ми відчуваємо, що Господь до нас приходить. Він є серед нас. В Україні є час великої «сівби». Можливо, навіть через труднощі війни Господь робить чутливим людське серце на слово життя вічного. Сьогодні ми переживаємо період великого навернення, і саме та Церква буде мати успіх, яка сіє!» − наголосив на завершення Блаженніший Святослав. 

     У Лондоні триває зустріч представників дванадцяти Східних Католицьких Церков Європи… На запрошення владики Гліба (Лончини), Єпарха єпархії Пресвятої родини, з 26 по 29 жовтня в Лондоні проходить цьогорічна Зустріч східних католицьких єпископів Європи. Спеціальною нагодою для цього стало відзначення 60-річчя від дня заснування Апостольського екзархату для українців, який папа Венедикт XVI 2013 року підніс до рангу єпархії. Цього року єпископи Східних Католицьких Церков зосереджуються на темі «Керигма-Катехиза-Містагогія» (проголошення Євангелія Христового, його поглиблення і його святкування). Вибір теми зумовлений численними викликами, такими як міграція багатьох східних католиків до регіонів і країн різних християнських традицій і деномінацій. Східні Католицькі Церкви намагаються відповісти на ці виклики через нове відкриття елементів власної східної традиції. На початку зустрічі Апостольський нунцій у Великобританії Архиєпископ Едвард Йосиф Адамс передав папське привітання і благословення Папи Франциска для учасників конференції. На церемонії відкриття також був владика Пол МакАлінан, Єпископ-помічник Вестмінстерський, який від імені Його Еміненції кардинала Вінсента Нікольса привітав представників дванадцяти Східних Католицьких Церков Європи, що беруть участь у цьогорічній Зустрічі. Церемонія відкриття також включала презентацію про історію єпархії Пресвятої родини.

     Тоді відбулася перша сесія – «Керигма». Її розгляд розпочали презентацією о. д-ра Тараса Барщевського (Загреб) на тему «Апостольська керигма – проголошення смерті та воскресіння Христа в катехизі єпископа». Опісля владика Богдан (Дзюрах) (Київ) виголосив доповідь: «Підготування нового Загального катехитичного довідника і внесок Східних Католицьких Церков». Другу сесію – «Катехиза» – представила д-р Кароліна Фарей (Великобританія), доповідаючи на тему «Благовіщення: педагогіка для катехизи». Під час третьої сесії п. Джак Фігель (США) представив «Катехизу у ХХІ сторіччі». По кожній презентації була сесія питань і відповідей. Після робочих сесій Божественну Літургію в храмі Святого Бонавентури відслужив владика Донато Оліверіо з Лунгро (Італія). Хор цього дня співав грецькою, українською, англійською та італійською мовами, віддзеркалюючи багатство та різноманітність Східних Католицьких Церков.