«Наша Церква завжди відзначала свято Хрещення Русі-України і ми продовжуємо цю традицію!»

«Ми завжди намагалися святкуванням Хрещення Русі-України підкреслювати не те, що нас роз’єднує, а те, що єднає. А єднає нас саме це Хрещення, яке ми власне святкуємо», — заявив Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ.

За його словами, у цей час відбудуться багато важливих подій для нашої Церкви: з’їзд молодіжної всеукраїнської організації «Українська молодь — Христові», проща до Києва семінаристів з усіх семінарій УГКЦ в Україні, а також цьогоріч минає п’ять років з моменту освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового. Окрім цього, Предстоятель зазначає, що цей період надзвичайно важливий для християн як ще одна нагода для духовного відновлення своїх хресних обітів перед Небесним Отцем.

— Ваше Блаженство, чи буде Українська Греко-Католицька Церква святкувати 1030-річчя Хрещення Русі-України?

— Наша Церква впродовж всієї своєї 1030-річної історії існування святкувала цю подію, оскільки УГКЦ постійно відзначала свої витоки й коріння, ніколи цього не забувала. Вона завжди плекала у собі свідомість Церкви Володимирового Хрещення навіть тоді, коли УГКЦ була ліквідована на теренах, де вона історично існувала.

Згідно зі старовинної традиції Київської Церкви, Хрещення Русі-України у Київській митрополії, як також після Берестейського єднання, традиційно святкується 14 серпня. Адже це день, коли у всіх наших храмах відбувається августівське водосвяття. До речі, інші Церкви Володимирового Хрещення теж у цей день освячують воду і в них відбуваються богослужіння.

Отож, наша Церква завжди відзначала це свято і ми продовжуємо цю традицію. В Московській Церкві це свято було забуте на довгі століття. Про нього згадали 1888 року, коли святкувалося 900-річчя Хрещення Київської Русі, і тоді Синод Московської Церкви встановив день, коли це потрібно святкувати і поєднав його зі святом рівноапостольського князя Володимира. Тому ми вважаємо, що таке поєднання є саме московським звичаєм, і чомусь за цим звичаєм святкує наша держава.

Один з важливих заходів з нагоди 1030-річчя Хрещення відбувся 14-15 липня. У ці дні відбувалася Загальнонаціональна проща до Зарваниці, у якій взяли участь десятки тисяч прочан, владики нашого Синоду, а також почесні гості: кардинал Гуалтьєро Бассетті, Президент Єпископської Конференції Італії, та Президент України Петро Порошенко.

Я би хотів також згадати про подію п’ятирічної давності, коли з нагоди 1025-ліття Хрещення Русі-України у Києві відбувся Синод Єпископів УГКЦ, а відтак освячення Патріаршого собору Воскресіння Христового, який буде відзначати цьогоріч п’ятиліття свого освячення.

— Якими заходами Українська Греко-Католицька Церква буде відзначати 1030-річчя Хрещення Русі-України?

— Традиційно кожного року під час свята князя Володимира Великого у всіх наших парафіях і монастирях ми проводимо віднову хресних обітів. Ми закликаємо наших вірних прийти до храму і відновити обіцянки, які ми склали в день нашого особистого хрещення. Ми через уста наших хресних батьків тоді відрікалися від зла, від диявола і всіх його діл та давали обіцянку об’єднатися з Ісусом Христом і Йому служити.

У суботу, 28 липня, урочисті богослужіння у всіх наших храмах, де відбудеться віднова хресних обітів, зокрема це станеться у Патріаршому соборі, який розташований біля річки Дніпра. Тож після віднови хресних обітів відбудеться освячення води у Дніпрі.

Хоча древня традиція велить нам святкувати 14 серпня, проте 28 липня ми будемо єднатися у цьому святкуванні з Українською державою, оскільки це є державне свято, а також нашими православними братами. В період цих державних святкувань ми ніколи не організовували у Києві своїх акцій для того, щоб не бути «антитезою» для наших православних братів. Ми завжди намагалися цим святкуванням підкреслювати не те, що нас роз’єднує, а те, що єднає. А єднає нас саме це Хрещення, яке ми власне святкуємо.

Окрім цього, хочу пригадати, що в неділю, 29 липня, відбудеться ще одна знаменна подія у Києві — це з’їзд молодіжної всеукраїнської організації «Українська молодь — Христові», під час якого наша українська молодь хоче відновити свою присягу: жити для Ісуса Христа, бути християнами і жити по-християнськи. Також у цей день приїдуть до Києва семінаристи з усіх наших семінарій в Україні, тому ми разом зможемо пережити цей момент святкування, а відтак вирушимо, щоби відслужити молебень до князя Володимира Великого на Володимирській гірці.

- Ваше Блаженство, а які ж події будуть відбуватися 14 серпня, тобто у день історичного Хрещення? - Відповідно до рішення Синоду, який відбувся у Зарваниці, цього дня у всіх наших храмах і монастирях відбудуться урочисті богослужіння з августівським водосвяттям для того, щоби кожен вірний нашої Церкви міг обновити своє християнське життя. Адже святкувати в християнському сенсі — це не означає лише відбути якусь гучну показову подію, а це означає обновити свою християнську тотожність, начебто наново зачерпнути з джерела, яким для нашої християнської тотожності є Хрещення Київської Русі рівноапостольним князем Володимиром.

З нагоди 1030-річчя Хрещення я хочу щиро привітати усіх християн України з цим ювілеєм! Я бажаю усім нам керуватися своєю вірою в Бога, коли ми приймаємо важливі рішення в житті, щоб в будь-яких обставинах ми завжди залишалися християнами, а також зберегли цей дар, який наш народ (як найбільший національний скарб) з покоління в покоління передавав його своїм нащадкам. Бажаю, щоб наше християнство не було номінальним чи формальним, коли ми щось святкуємо, а щоб ми були християнами у нашому щоденному житті, і нашою вірою в Бога керувалися тоді, коли ухвалюємо необхідні державні чи особисті рішення.

Глава УГКЦ на Володимирській гірці: «Святкувати пам’ятку Хрещення означає вернутися до джерела» - відслужив Молебень біля пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру з нагоди 1030-го ювілею Хрещення Русі-України.

Насамперед Предстоятель УГКЦ привітав усіх з ювілеєм Хрещення Русі-України, який ми цього року відзначаємо і урочисто святкуємо.

Архиєрей пригадав, що рушійною силою епохи Відродження, яку пережила Європа, було гасло «До джерел» (Ad fontes). Говорячи про повернення до джерел, Глава Церкви зауважив, що джерело – це є щось, що, з одного боку, дає нам відродитися. «Кожен, хто повертається до джерел, начебто віднаходить себе, починає розуміти, ким він є. І з того джерела черпає сили, аби дивитися в майбутнє, аби жити, розвиватися. Усяке відродження означає нове життя, новий подих, нову епоху, нове майбутнє», – сказав Блаженніший Святослав.

«Коли ми святкуємо пам’ятку Хрещення нашого народу, – відзначив Глава Церкви, – ми повертаємося до джерела, яке в християнському розумінні завжди є словом в однині. Бо є одне-єдине джерело життя, життя дочасного, а відтак життя вічного. Тим джерелом, яке вічно тече, є особа Бога Отця. Ми існуємо через те, що Бог Отець нас живить, як і все створене в цьому світі. «З того джерела ми можемо зачерпнути живу воду Духа Святого, наче з криниці через воплочення Господа нашого Ісуса Христа. А бути учасниками вічного життя ми можемо саме через те, що нас було принесено до купелі Хрещення. У ньому ми пережили нове сотворення з води і духа. Тому святкувати пам’ятку Хрещення означає вернутися до джерела. Засмакувати ще раз те джерело життя, яке подається нам сином у Дусі Святому. Гадаю, за цим ми приходимо сюди до хрещальної купелі українського Йордану – нашого Дніпра, аби пережити особисте християнське відродження», – вважає духовний лідер українських греко-католиків.

Проте, на переконання Глави УГКЦ, якщо ми будемо святкувати з року в рік певну подію, але через те святкування не станемо хоч трошки кращими християнами, то ті святкування не матимуть жодного плоду.

На думку Блаженнішого Святослава, метою цієї зустрічі, нашої молитви є якраз погляд у майбутнє. «Тому є такий великий привілей святкувати цей ювілей Хрещення разом із віруючою молоддю. Будучи охрещена в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, вона це хрещення з дня на день у собі обновляє. І на цій основі будує своє особисте, церковне, наукове, громадське, національне життя. Стоячи тут, на цих святих Київських горах, ми маємо можливість у видимий спосіб торкнутися джерел, витоків нашої Церкви. Ця Церква ось уже 1030 років з покоління в покоління передає цей дорогоцінний скарб віри рівноапостольного князя Володимира», – сказав Предстоятель.

Архиєрей наголосив, що наша Церква є не просто спадкоємницею, а правонаступницею Київської Церкви, яка свято береже свою історію, своє передання. І в цій тотожності дивиться у своє майбутнє. Молімося сьогодні, закликав Блаженніший Святослав, щоб кожен із нас передусім засягнув до джерел, – до джерел свого духовного життя. Хай кожен із нас переживе відродження з води і духу, щоб тут ми відчули, що Господь нам відкриває якусь нову епоху нашого церковного, національного, державного буття. Повертаючись додому, несіть у своєму серці ту живу воду Духа Святого, яку хоче нам дати Небесний Отець через свого Сина.

Глава Церкви закликав усіх братів і сестер молитися за нашу Церкву, адже це заповідь нашого великого батька і учителя Блаженнішого Любомира. Глава УГКЦ: «У святкуванні 1030-річчя Хрещення Русі-України ми єднатимемося з Українською державою» - Хоча древня традиція велить нам святкувати Хрещення Русі-України 14 серпня, проте 28 липня ми єднатимемося у цьому святкуванні з Українською Державою, оскільки це державне свято, а також із нашими православними братами. Таку позицію висловив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерв’ю з нагоди 1030-річчя Хрещення Русі-України.

Блаженніший Святослав відзначив, що в період цих державних святкувань ми ніколи не організовували в Києві своїх акцій для того, аби не бути «антитезою» до наших православних братів. «Ми завжди намагалися цим святкуванням підкреслювати не те, що нас роз’єднує, а те, що єднає. А єднає нас саме це Хрещення, яке ми власне святкуємо». Предстоятель привітав усіх християн України з нагоди 1030-річчя Хрещення. «Бажаю усім нам керуватися своєю вірою в Бога, коли ми приймаємо важливі рішення в житті, щоб у будь-яких обставинах ми завжди залишалися християнами, а також зберегли цей дар, який наш народ (як найбільший національний скарб) з покоління в покоління передавав його своїм нащадкам», – побажав Глава Церкви.

«Бажаю, аби наше християнство не було номінальним чи формальним, коли ми щось святкуємо, а щоб ми були християнами у нашому щоденному житті і нашою вірою в Бога керувалися тоді, коли ухвалюємо необхідні державні чи особисті рішення», – додав духовний лідер греко-католиків.

Вийти заміж... Цікаві історії…

Вийти заміж не напасть, як би замужем не пропасти… (приказка)

     «Мені вже скоро 30 років, а я все ще незаміжня! Але ж мені треба народжувати, поки можу! Я хочу дітей і хочу чоловіка, щоб жити сім'єю! Я свою сім'ю хочу! Чому мені Бог не дає чоловіка?! Адже я все роблю: до церкви ходжу кожної неділі, молюся, пости дотримуюся, часто сповідаюся, але Він мене не чує », - з відчаєм говорять багато дівчат. «І не те, щоб молодих чоловіків немає. Вони є, але до сімейного життя багато хто з них не придатні. Їм нічого не треба, ні сім'ї, ні дітей, аби із задоволенням провести час і все. Прямо тупик якийсь! А вже православних хлопців щось взагалі мало, та й ті якісь інфантильні: і одружуватися не одружуються, і в монастир не йдуть»- обурюються дівчата.

     «Може, я неправильно живу? Напевно, сильно скромна. Треба активніше включатися в пошуки чоловіка. Взяти цю справу в свої руки, бути наполегливішими»- вирішують деякі. І дійсно, у когось це виходить. Знаходиться людина, начебто порядна, каже, що любить. Одружуються. І що ж з цього мають?...

     Історія перша…   Людмила 28-ти років поставила собі за мету: в цьому році вийти заміж. Скільки можна самотньо жити! Нехай життя з першим чоловіком не вдалася, але пройшло вже 5 років, душевні рани зажили, дитина підростає, їй потрібен батько. Чекати, поки на неї хтось зверне увагу і захоче взяти в дружини, більше здається неможливо. Треба діяти. Вона дала оголошення в газету. Відгукнулося понад 30 чоловіків. Після всіх зустрічей з претендентами і вибору залишився один, правда, невисокий і худенький, а вона жінка велика, але нічого, зате мужик в будинку, всю чоловічу роботу нарешті переробить.

     Переробив він всю роботу чи ні, історія замовчує. Але вже через місяць вона з синцем ходила. А через рік кошмарного життя з ним вирішила таємно від нього продати свою однокімнатну квартиру і бігти в інше місто. Що і зробила. А інакше могла б розлучитися не тільки з квартирою, а й з життям.

     Історія друга…   Анна (29 років) повинна була незабаром отримати квартиру. Підходила її черга. Їм з дочкою по закону належало виділити двокімнатну квартиру. Кількість кімнат Анну не влаштовувала і вона вирішила терміново вийти заміж, народити ще одну дитину і тоді їй повинні будуть дати трикімнатну квартиру. Задумано - зроблено. Незабаром їй зустрівся молодий чоловік, правда, молодший за неї на 7 років, але, здавалося, любить її, відданий їй і виконує всі її побажання. Вони одружилися.

     І тут в її спокійному налагодженому житті стали відбуватися одна за одною різні пригоди і все чомусь неприємні. Почалося з того, що на нього напали, побили і пограбували, причому зникли обидві обручки, а він потрапив до міліції. Анна незважаючи на те що була вже в положенні, влаштувалася ще на одну роботу. Заробила і оплатила за нього штраф і купила нові обручки. Тут би їй задуматися. Але вона вирішила: це була прикра випадковість, і влаштувала його на роботу водієм. Незабаром він потрапив в аварію, розбив машину і когось збив. За що його посадили. Поки він сидів, вона народила дочку і отримала жадану 3-кімнатну квартиру. Весь цей час підтримувала його як морально, так і матеріально. Заплатила за ремонт машини, носила йому передачі. Сама ж постійно підробляла, ким могла, незважаючи на те що у неї немовля.

Вона сподівалася, що після того, як він вийде, вони заживуть заможно і щасливо. Але цього не сталося. У зоні він підірвав своє здоров'я, в тому числі і психічне, і став абсолютно неадекватним, особливо, коли вип'є. Часто влаштовував скандали і істерики, бив її, бігав за нею з ножем чомусь в голому вигляді. Нарешті, вона зрозуміла, що кращого чекати не доводиться, та й старша дочка висунула їй ультиматум. Анна його вигнала і поселила окремо в квартирі. Але він не відставав від них, періодично приходив, влаштовував скандали. За кімнату не платив. Платила і утримувала його вона. В кінцевому рахунку, довелося їй продати свою, такою дорогою ціною отриману квартиру, і виїхати далеко на північ, купивши на ці гроші стару однокімнатну. Ось тільки два приклади прояву свавілля з безлічі випадків, коли «за всяку ціну» виходять заміж. Ну, вийшла. А далі що? Останнім часом стало модним знайомство по інтернету. І, напевно, це добре. Але буває і так…

     Історія третя…   Марина і Андрій познайомилися по Інтернету. Вони цілий рік переписувалися, сподобалися один одному: обидва підходять один одному по інтелекту, цікавляться одними і тими ж телевізійними передачами, книгами, на багато чого в житті дивляться однаково і т. д., У них спільна любов - комп'ютер. При зустрічі вони ще більше зійшлися за характерами. Одружилися. І раптом, все кудись зникло: і бажання спілкуватися, і бути разом, і спільні інтереси. Діти теж чомусь не з'являлися. Андрій все більше мовчки сидів біля комп'ютера, йому не хотілося зайвий раз розмовляти з дружиною. А їй вже недостатньо було комп'ютера, їй хотілося більше живого спілкування, уваги, розуміння, нарешті. Вони все далі віддалялися один від одного. Нарешті вона вирішила поїхати в своє місто, яке вона залишила заради нього. Там залишилися її батьки, подруги, її більш повноцінне в емоційному плані життя.

     Може, їм треба було поставити в різних кімнатах 2 комп'ютери і спілкуватися через інтернет? Тоді, можливо, вони і досі жили б разом, тобто, вчотирьох: він, вона і 2 комп'ютери? Але чи була б це сім'я? Прояв ніжності і любові по інтернету, виявляється, не те ж саме, що безпосередньо в спілкуванні. Та й відповідальність за прояв своїх почуттів інша. Одна справа написати слово «люблю», інше - відчувати любов, ще інше - любити. Одна справа писати ніжні слова, інше - відчувати ніжність до людини і інше - бути ніжним. Так що і інтернет не рятує від самотності. Подивимося на проблему з іншого боку.

     Молоді чоловіки, в свою чергу, також шукають свою половинку, і у них теж свої претензії. «Зараз немає порядних дівчат, вони всі думають тільки про себе, їм всім потрібні тільки багаті чоловіки, вони всі прагнуть командувати і не хочуть підкорятися чоловікові. А у юнаків особливі претензії». 

СЬОМА ЗАПОВІДЬ БОЖА

У сьомій заповіді Бог забороняє завдавати шкоди власності ближнього.  Власністю є все, що придбала людина чесним шляхом для того, щоб жити (гроші, одяг, дім, продовольчі товари і т. д.).

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ.

     Кожна людина має право здобувати собі чесним шляхом особисту власність. Вона необхідна їй для того, щоб забезпечити старість, на випадок нещастя, або для того, щоб утримувати свою родину. Без особистої власності між людьми постійно виникали б суперечки, непорозуміння, небажання працювати, а внаслідок цього не могло би бути мови про прогрес і удосконалення суспільства. Несправедливо відбирати в людини те, що вона заощадила для себе або здобула в поті чола.

Люди завжди і всюди мали особисту власність. (Доказом цього є найдавніші закони щодо охорони власності).

Якщо людина має природне право охороняти своє життя, то повинна також мати право здобувати і володіти засобами, необхідними для забезпечення потреб своїх і своєї родини. Якщо б людина не мала постійної власності і змушена була б щохвилини міркувати про те, як вижити, що ж тоді сталося б у випадку хвороби або якого-небудь нещастя? Неможливим було б також здійснення прагнення людини до вічної мети. З огляду на слабкість людської природи особиста власність є просто необхідною; без неї не було бо спокою між людьми і, зрештою, в людей пропало би бажання працювати. На основі цього бачимо, що право на власність є проявом Божої волі так само, як шлюб і влада.

Особисту власність здобуваємо собі чесним шляхом: працею, купівлею, отримавши її в дар або у спадщину.

     Людина не отримує від природи права на якісь земні блага. Це право вона повинна спочатку здобути собі (Штикль). Передусім вона здобуває його працею. Якщо земля та її мешканці є "власністю Бога" (Пс. 24, 1), бо вони є витвором Бога, то повинно бути власність людини те, що є її витвором. Отже, власність є нічим іншим, як лише наслідком тяжкої праці. Власність можна отримати як подарунок. Бог теж обдаровував людей; Авраамові, напр., та його нащадкам обіцяв землю Ханаан (Буття 12, 7). Патріархи дарували своє майно первородному синові, благословляючи його. Заповіти і спадщина існують і в наш час. Хто володіє маєтком, повинен завчасно скласти заповіт, аби запобігти будь-яким суперечкам, якщо би Бог покликав його несподівано з цього світу. Хто ж цього не робить, змушений буде відповідати за свою недбалість. Однак, не можна здобувати власність нечесним шляхом, напр., за допомогою шахрайства або злодійства і т.п.

     Держава не має права відбирати особисту власність; вона може лише, із справедливих причин, обмежити нагромадження особистої власності або користування нею.

     Звичайно, держава не є якимось надвласником усіх благ. Вона зобов'язана лише оберігати особисту власність, але не має права розпоряджатися нею. Не громадяни є для держави, але держава для громадян. Держава не має також права нікого ображати, а, навпаки, повинна дбати лише про добро кожного свого громадянина. Якщо держава, з огляду на суспільне добро, примушує когось віддати їй свою власність, то зобов'язана дати за це відшкодування.

     Держава також не має права забирати церковне добро, а якщо це робить, то чинить несправедливо. "Відібрати щось у людини - це злодійство, але забрати щось у Церкви - це святотатство" (св. Єр.). Церква проголосила анафему тим, хто осмілюється грабувати церковне добро; лише після відшкодування ними скоєного Папа може звільнити таких від тієї кари (Соб. Трид. 22, 11). У свою чергу, держава зобов'язана в ім'я Бога дбати про благо своїх громадян; отже, має право вдосконалювати законодавчі акти щодо приватної власності. Держава може накласти на більш забезпечених вищі податки, які є необхідними для загального добра. Завдяки високому оподаткуванню надмірного капіталу, держава може врегулювати загальні потреби суспільства. Держава зобов'язана оберігати майно громадян, отже, може зобов'язати їх до справедливого користування надлишками на благо потребуючих.  

Папа Франциск подякував УГКЦ за «екуменічну відкритість»

…і назвав безпідставними звинувачення її в уніатизмі…

У домі Святої Марти у Ватикані з ініціативи та на прохання Глави УГКЦ із нагоди відзначення 1030-річчя Хрещення Русі-України відбулася зустріч Блаженнішого Святослава зі Святішим Отцем Франциском. Окрім інших тем, Глава УГКЦ обговорив зі Святішим Отцем тему так званого уніатизму. Він пригадав, що УГКЦ ще в 1993 році пережила процес рецепції Баламандської угоди та відкидає уніатизм як метод у досягненні єдності в Христовій Церкві. «Зокрема, очевидним є факт, що найбільшим актом уніатизму у ХХ столітті був Львівський псевдособор 1946 року. Звинувачення УГКЦ в уніатизмі через активну екуменічну позицію та намагання шукати шляхи для єднання з православними – це ніщо інше, як маніпулювання істиною. Східні Католицькі Церкви самі в собі не є “якимось методом”, але живими членами Христової Церкви, які не лише мають право на існування, але покликані до місійної та євангелізаційної діяльності», – наголосив Блаженніший Святослав.

Папа Франциск подякував Українській Греко-Католицькій Церкві за її мучеництво «як ісповідь християнської віри та свідоцтво того, що намісник апостола Петра має особливу місію служіння єдності між християнами». Він запевнив свою підтримку УГКЦ і висловив вдячність за її динамічний розвиток й екуменічну відкритість. Святіший Отець погодився, що будь-які закиди у сторону УГКЦ щодо уніатизму абсолютно безпідставні.

Під час зустрічі Блаженнішого Святослава зі Святішим Отцем Франциском, яка відбулася сьогодні вранці в домі Святої Марти у Ватикані, окрему увагу було приділено темі відносин між УГКЦ та іншими Церквами-спадкоємницями Володимирового Хрещення.

Предстоятель УГКЦ розповів Святішому Отцеві про болючий факт поділу між Православними Церквами в Україні та непоодинокі «ганебні факти інструменталізації Святих Тайн, зокрема Хрещення, для приниження або заперечення християнської ідентичності вірних певних конфесій».

Під час розмови Блаженніший Святослав ще раз висловив Святішому Отцеві  позицію УГКЦ щодо переговорів, які ведуться між Православними Церквами та Константинопольським Патріархатом у справі зцілення поділів й об’єднання українського православ’я: «Ми позитивно оцінюємо зусилля щодо подолання розколу в українському  православ’ї відповідно до древньої засади salus animarum lex suprema est. Одночасно вважаємо ці процеси внутрішньою справою православної сторони і в жодному випадку не втручаємося у ці процеси та не беремо участі в їх проведенні. Ми переконані, що світська влада повинна забезпечувати необхідні умови для вільного розвитку усіх Церков у нашій державі й неприпустимо з її боку трактувати будь-яку Церкву як державну». Святіший Отець подякував УГКЦ за її активну участь у розбудові українського суспільства на засадах соціальної доктрини Католицької Церкви, її невтручання в політичний процес і плекання справжнього християнського патріотизму, який в жодному випадку не можна інструменталізувати чи ним маніпулювати в досягненні певних церковних чи ідеологічних цілей. Папа Франциск високо оцінив дистанціювання УГКЦ  від крайнього націоналізму та засудження нею фактів ксенофобії і расизму. Додамо, що зустріч зі Святішим Отцем відбулася з ініціативи та на прохання Блаженнішого Святослава з нагоди відзначення 1030-річчя Хрещення Русі-України.

Під час зустрічі Блаженнішого Святослава та Святішого Отця Франциска, яка відбулася 3 липня у Ватикані, йшлося також про необхідність продовження процесу українсько-польського примирення. Папа Франциск наголосив на значенні цього процесу особливо в час, коли обидва народи відзначають ювілеї: 100-річчя відновлення власної державності та 75-річчя Волинської трагедії. Він подякував Блаженнішому Святославові за книгу «Діалог лікує рани», яка, на його думку, є важливим внеском у зцілення ран минулого у стосунках між двома народами. Папа підтримав ідею підготовки тексту спільного послання між РКЦ та УГКЦ в Польщі й Україні і проголошення святого папи Івана Павла ІІ покровителем українсько-польського примирення.

Блаженніший Святослав розповів Папі Франциску про мученицький шлях свідчення УГКЦ, яке було «свідченням єдності Христової Церкви першого тисячоліття з часу Хрещення святого Володимира й особливим свідченням мучеників та ісповідників за церковну єдність у XX столітті». «Цей мученицький шлях нашої Церкви – визнання особливої місії наслідників апостола Петра як видимих служителів єдності Христової Церкви», – наголосив Глава УГКЦ у розмові зі Святішим Отцем.

Особливу увагу Блаженніший Святослав приділив стосункам УГКЦ з іншими Церквами-спадкоємницями Володимирового Хрещення. Він розповів Святішому Отцеві про болючий факт поділу між Православними Церквами в Україні та непоодинокі «ганебні факти інструменталізації Святих Тайн, зокрема Хрещення, для приниження або заперечення християнської ідентичності вірних певних конфесій». Під час розмови Блаженніший Святослав ще раз висловив Святішому Отцеві позицію УГКЦ щодо переговорів, які ведуться між Православними Церквами та Константинопольським Патріархатом у справі зцілення поділів й об’єднання українського православ’я: «Ми позитивно оцінюємо зусилля щодо подолання поділу в українському православ’ї відповідно до древньої засади salus animarum lex suprema est. Одночасно вважаємо ці процеси внутрішньою справою православної сторони і в жодному випадку не втручаємося в ці процеси й не беремо участі в їх проведенні. Ми переконані, що світська влада повинна забезпечувати необхідні умови для вільного розвитку усіх Церков у нашій державі та неприпустимо з її боку трактувати будь-яку Церкву як державну».

У ході розмови Глава УГКЦ заторкнув тему так званого уніатизму. Він пригадав, що УГКЦ ще в 1993 році пережила процес рецепції Баламандської угоди та, відповідно, відкидає уніатизм як метод у досягненні єдності у Христовій Церкві. «Зокрема очевидним є факт, що найбільшим актом уніатизму у ХХ столітті був Львівський псевдособор 1946 року. Закиди у сторону УГКЦ щодо уніатизму через її активну екуменічну позицію і намагання шукати шляхи для єднання з православними – це ніщо інше, як маніпулювання істиною. Східні Католицькі Церкви самі в собі не є "якимось методом", але живими членами Христової Церкви, які не лише мають право на існування, але покликані до місійної та євангелізаційної діяльності», – наголосив Блаженніший Святослав.

Папа Франциск подякував Українській Греко-Католицькій Церкві за її мучеництво «як ісповідь християнської віри та свідоцтво того, що намісник апостола Петра має особливу місію служіння єдності між християнами». Він запевнив свою підтримку УГКЦ і висловив вдячність за її динамічний розвиток й екуменічну відкритість. Святіший Отець погодився, що будь-які закиди у сторону УГКЦ щодо уніатизму абсолютно безпідставні. Він також подякував їй за активну участь у розбудові українського суспільства на засадах соціальної доктрини Католицької Церкви, її невтручання в політичний процес і плекання справжнього християнського патріотизму, який в жодному випадку не можна інструменталізувати чи маніпулювати ним у досягненні певних церковних чи ідеологічних цілей. Папа Франциск високо оцінив дистанціювання УГКЦ від крайнього націоналізму та засудження нею фактів ксенофобії і расизму.

Святіший Отець також висловив свою близькість до українського народу, який як жертва несправедливої агресії переживає болючий момент своєї історії. Він запевнив у своїй молитві та постійній пам’яті. Особливу увагу Папа приділив темі польсько-українського примирення, зокрема в рік, коли обидва народи відзначають ювілеї: 100-річчя відновлення своєї державності та 75-річчя Волинської трагедії. Він подякував Блаженнішому Святославові за книгу «Діалог лікує рани», яка, на його думку, є важливим внеском у зцілення ран минулого у стосунках між двома народами. Папа підтримав ідею підготовки тексту спільного послання між РКЦ та УГКЦ у Польщі й Україні та проголошення святого папи Івана Павла ІІ покровителем українсько-польського примирення.

Глава УГКЦ запевнив Святішого Отця, що УГКЦ супроводжуватиме його та всіх учасників спільної екуменічної молитви за мир на Близькому Сході, яка відбудеться 7 липня в м. Барі (Італія). Папа запевнив, що під час цієї молитви він також пам’ятатиме і про Україну. Він цілком підтримав ідею Блаженнішого Святослава провести наступного року в Римі зустріч Східних Католицьких Єпископів Європи (COCE) та запевнив свою в ній участь. Головною темою буде «Екуменічна місія Східних Католицьких Церков Європи сьогодні».

На закінчення аудієнції Предстоятель УГКЦ подарував Папі книгу «Переслідувані за правду» видання Українського католицького університету і попросив його апостольського благословення для українського народу.

Папа і Патріархи молилися в Барі за мир на Близькому Сході

 Папа Франциск разом з Главами Близькосхідних Церков здійснили молитву за мир на Близькому Сході Південноіталійське місто Барі, розташоване на березі Адріатичного моря, в суботу, 7 липня 2018 р., стало свідком надзвичайної події: на запрошення Папи Франциска тут зібралися Глави Церков Близького Сходу або ж їхні представники, щоб спільно піднести молитву за мир в регіоні та провести щирий обмін думками про те, що можуть і повинні зробити християни в ситуації, яка склалася в регіоні. На екуменічну зустріч прибули Константинопольський, Олександрійський православні патріархи та представники Єрусалимського, Московського та Кіпрського православних патріархів, Глави Коптської Православної та Сиро-Православної Церков, представник Католикоса Ечміадзинського та Католикос Килікійський Вірменської Апостольської Церкви, Глава Ассирійської Церкви Сходу, Глави Коптської, Сирійської, Маронітської, Халдейської, Вірменської Католицької Церков та представник Глави Греко-Мелхітської Католицької Церкви, Апостольський Адміністратор латинського Єрусалимського патріархату, єпископ лютеранської Церкви Святої Землі та Йорданії, виконуюча обов’язки Генерального Секретаря Ради Церков Близького Сходу.

Прибувши до Барі, Глава Католицької Церкви відразу приїхав до базиліки святого Миколая, на порозі якої він особисто зустрічав патріархів і їхніх представників. Опісля всі разом зійшли до крипти, де спочивають мощі святого, де запалили лампадку. З базиліки Папа та Глави Близькосхідних Церков автобусом переїхали на набережну, до місця проведення молитви, що відбувалася у формі Літургії Слова. На початку Святіший Отець виголосив вступне слово, а далі чергувалися молитви, які різними мовами зачитували предстоятелі Близькосхідних Церков чи їхні представники, піснеспіви різними мовами Наприкінці Папа запросив присутніх проказати у своєму серці молитву «Отче наш» рідною мовою. Після хвилини тиші юнаки і дівчата вручили Папі та Патріархам запалені свічки, як символ бажання ставати носіями світла миру в світі, а вони поставили їх на спеціальному п’єдесталі. Тоді Глава Католицької Церкви та Глави близькосхідних Церков, як також всі учасники богослужіння, обмінялися знаком миру.

По завершенні молитви ієрархи від’їхали до базиліки святого Миколая, щоб провести там момент призадуми та обміну думками за зачиненими дверима, пише Vatican News…

ШОСТА ЗАПОВІДЬ ГОСПОДА

 У шостій заповіді Божій Бог забороняє нам усе, що може ображати нашу невинність або доброчесність інших. Зокрема забороняє Бог думки і прагнення, що ображають доброчесність.

     Злі думки заборонені, бо ведуть до непристойних учинків. Їх порівнюють з іскрою, котра може викликати велику пожежу. Необхідно відразу ж намагатися позбутися будь-яких злих думок або за допомогою молитви, або відвертаючи увагу на інший предмет. (Дивися розділ про спокусу). Доки подібні думки не стають нам приємними, доти ми ще не грішимо.

    Гріх скоюємо лише тоді, коли кохаємося в злих думках. "Огидні Господеві задуми погані" (Прип. 15, 26). Як уникаємо вбивць, так повинні ми також уникати злих думок, бо вони несуть смерть душі. Деколи виникають у нас також непристойні бажання , або прагнення гріха. Отже, ми повинні відразу ж у собі придушувати недобрі бажання і прагнення.

     Бог забороняє слова, котрі ображають доброчесність. Люди, котрі вживають брутальні слова, не мають вже чистої совісті. Не знайдемо людини, яка б була безчесна в бесіді, однак чесна щодо звичаїв (Сидон. Апол.). Що радо вислуховуємо, те, врешті, звичайно робимо (св. Берн.). "Язик - член маленький, а хвалиться великим!" (Як. З, 5). Багато полягло від гострого меча, однак не стільки, скільки загинуло через свій язик (Сир. 28, 22).

     Бог забороняє вчинки, котрі ображають доброчесність. Це різні вчинки, все залежить від того, чи здійснює їх людина вільна (Второзак. 22, 21), чи одружена (Левіт 20,10), чи люди, споріднені між собою (І Кор. 5, 16), чи одна людина протиприродним способом (Рим. 1, 26; Буття І9, 5; Буття 38, 10) і т.п. Забороненими є дії, котрі ображають доброчесність, отже, забороненим є все, що призводить до таких дій. Отже, заборонені безсоромні погляди.

     Бог забороняє такі погляди, аби вберегти нас від гріха; Бог чинить у такому випадку як батько, котрий забороняє дитині торкатися гострого ножа (св. Золот.). Через непотрібну цікавість очей розпалюється в людині бажання, як вогонь (Сир. 9, 8). Не розглядайся по вулицях міст (Сир. 9, 7). Пригадай, яка кара спіткала цікаву жінку Лота.

     Бог забороняє демонстрацію, розповсюдження і оглядання непристойних картин, постановку і відвідування непристойних театральних вистав, а також читання аморальних книжок або листів. Цього, власне, вимагає і шоста церковна заповідь.

     Непристойні картини або театральні вистави завдають більшої шкоди, ніж непристойні розмови, бо те, що бачимо, впливає на нас сильніше, ніж те, що чуємо. Треба бути дуже обережним у виборі і читанні книжок.

     Бог забороняє непристойний одяг. Особи, котрі непристойно одягаються, є знаряддям диявола; диявол використовує їх, щоб занапащати душі (св. Берн.). Доброчесність не має ніякого значення для тих осіб, для котрих одяг є найголовнішою метою (св. Кип.). Жінки повинні прикрашати себе сором'язливістю і скромністю, а не золотом, перлами та коштовними одягом (І Тим. 2, 9).

     Якщо людина свідомо, добровільно порушує шосту заповідь, то вона скоює тяжкий гріх. Якщо людина має схильність і бажання грішити проти шостої заповіді, тоді вона примножує тяжкий гріх, навіть якщо би це бажання було короткотривалим.

      Якщо ж, напр., людина має намір згрішити проти шостої заповіді, але цей намір виник у напівсвідомості (напр., у сні), то така людина найбільше може бути винна у скоєнні малого гріха. Доказом того, як Господь Бог карає гріхи проти шостої заповіді, є потоп та доля двох міст - Содому та Гоморри.

     Про те, як карає Бог гріхи проти шостої заповіді Божої, говориться в розділі про нечистоту як головний гріх.

      Саме знаходження цієї заповіді між п'ятою та сьомою заповідями вказує на те, що Бог ставить гріх нечистоти на одному рівні з убивством та злодійством. На жаль, цей гріх є сьогодні чи не найбільш розповсюдженим, і існує немало людей, котрі намагаються позбавити його назви гріха. Як нерозумно чинять люди!

      Це великий і найнебезпечніший гріх, тому що обіцяє нам приємність, а дає отруту…

Бог слухає віруючих, бо вони слухають Його?

Що ми робимо, щоб будувати середовище віри задля царства Божого? У людській взаємній довірі легко навчити довіру до Бога.
Євангелії від Матея 8:5-13. згадується про історію, коли Ісус увійшов у Капернаум, приступив до нього сотник, благаючи його про зцілення слуги. Дивує той факт, що Спаситель відразу послухав Його і вже був готовий піти, щоб виконати прохання. А ще більше дивує те, що  за мить Ісус ставить перед вибраним народом в приклад чужинця-поганина:
“Істинно кажу вам: Ні в кого в Ізраїлі я не знайшов такої віри. Кажу вам, що багато прийде зо сходу й заходу, і засядуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небеснім, а сини царства будуть викинуті геть у темряву кромішню, де буде плач і скрегіт зубів.”
Більше того, Ісус перестерігає юдеїв перед небезпекою бути відкиненими, хоч вони належали до вибраного народу, і згадує про тих, хто буде з інших народів і стане найближче до праведників.
Що ж нас єднає з Богом і уподібнює до праведників?
Віра. З віри все життя людини починається і завершується. На основах віри в’яжуться всі відносини між Богом і людиною, між самими людьми.
Віра – це дар Божий, що дається кожній людині, що приходить у цей світ і цей дар ми можемо направити нам на спасіння, або, нажаль, на загибель.
Дівчинка Бернадета з Люрду сказала про грішників, що вони вірять у зло, у силу зла, тому життя грішиків наповнене злобою і всякою гріховністю.
Ми, християни, покликані із хрищенням скеровувати все наше єство у сторону добра, вірити в Добро і перебувати в Доброті.
Сотник, хоч і був поганином, але вірив в добро, вірив в силу Спасителя
Для сотника вірити видається дуже простою справою, складається враження, що він не утруднявся повірити у зцілення слуги.
“Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає.”
Він пояснює далі цю простоту у вірі:
“Бо і я теж підвладний чоловік, маю вояків під собою, і кажу цьому: Іди, – і йде, а тому: Ходи, – і приходить; і слузі моєму: Зроби це, – і він робить.” .
Отож цей поганин виростав і жив у середовищі віри. Де є послух, бездоганне виконання наказу і т.д.
Звернімо тепер увагу: в якому ми середовищі живемо і яке середовище ми творимо для інших? Якщо у сім’ї, у групі друзів, у церкві є суперечки і непорозуміня, то таким чином все робиться, щоб відносини була хиткими і повні сумнівів, недовіри – це середовище для безвірних. Натомість у середовищі, де є взаємне розуміння і підтримка, там віра народжується, росте і кріпне, там Бог проявляє Свою силу і славу.
Якби наша віра була велика, то скільки би було часу вільного від різних егоїстичних дискусів, конфліктів і т.д. Життя віруючих дуже просте, бо вони уникають всякої путанини, адже коли вірують один одному, то зникає потреба в суперечках, викручуваннях, хитруваннях, приниженнях, обмані і т.д.
Почнімо творити середовище віри і побачитимо, що наша в віра в невидимого Бога буде дозрівати у віру праведників. Не достатньо молитися і знати, що Бог є, слід вірити у Його силу і дяльність серед нас…

«Веселе серце — ліки добрі, а дух прибитий висушує й кості», - книга Приповідок (17, 22).

 Рай.   Лежать на моріжку двоє, розмовляють. Тут раптом з’являється чоловік, накидається на яблуню і починає жадібно й похапки їсти соковиті фрукти. Двоє запитують: - Брате, ти куди поспішаєш, у тебе ж ціла вічність попереду? Той у відповідь: - Це у вас ціла вічність попереду, а мені зараз до реанімації повертатися!

     Якось їхав я з другом, він за кермом. На одному з перехресть нас сильно «підрізав» інший водій. Він був неправий, але ми, дякувати Богу, встигли загальмувати.

      А мені сподобалося, як мій друг на це відреагував:

                                             - А щоб тебе Бог благословив… мудрістю, а мене - любов’ю!

                          - Алло, скажіть, а у вас хрестики є? - Нема. - А іконки? - Нема! - А свічки?

                 - Мужчина, ви зателефонували до міськради! У нас нема нічого святого!

Дрогобицькі мученики: о. Северин Бараник, о. Яким Сеньківський та о. Володимир Байрак

27 червня згадуємо 28 новомучеників нашої УГКЦ, яких було проголошено блаженними папою Іваном Павлом ІІ під час його візиту в Україну у 2001 році. Серед тих, хто життям та мученицькою смертю засвідчив свою вірність Богові, Церкві та українському народові, були і дрогобицькі отці василіани Северин Бараник, Яким Сеньківський та Віталій Байрак, які служили у храмі Святої Трійці, нині – Катедральному соборі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.

В архівах місцевого музею «Дрогобиччина» зберігаються документи, листи, світлини, пов’язані з іменами свято троїцьких мучеників. Просто дивом вцілілі, зважаючи на радянську атеїстичну минувшину, ці реліквії, цікаві тим, що не лише підтверджують уже відомі, але й відкривають нові факти із життя священиків.

Отець Северин (Стефан) Бараник народився 18 липня 1889 року в Угневі, біля Рави (Львівська обл.). 1900–1903 рр. – навчався у Перемишльській гімназії. До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року у Крехові. У 1907 році склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 року.

Філософсько-богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх, у зв’язку з російською окупацією Галичини, у Загребі, де у монастирі хорватських францисканців 14 лютого 1915 року прийняв святу Тайну Священства.

Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал «Наш приятель», відкриваючи дітям очі на Божу любов.

26 листопада 1931 р. ієром. Северіян прибуває до Дрогобича, куди його призначено ігуменом монастиря оо. Василіян та адміністратором церкви Св. Трійці. У Дрогобичі був провідником Апостольства Молитви, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонером. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього.

Ієром. Северіян скоро став добрим приятелем молоді, цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був енергійним громадським діячем і членом Міської Ради, у 1932–1939 рр. – заступник голови «Просвіти» Дрогобиччини.

У 1938 р., а саме 5 жовтня, зі Львова до Дрогобича призначено сотрудником парафії Пресвятої Трійці о. Якима Сеньківського, який з перших днів здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням бути зрозумілим інтелігентові й робітникові, старшому й молодшому. Був завжди ввічливий та привітний. Відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська парафіяльна праця.

А народився майбутній ієромонах 2 липня 1896 року в с. Великі Гаї коло Тернополя. Батько його  ̶  досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато худоби, тримав пасіку, яка налічувала триста вуликів.

Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.

Теологічні студії Іван закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі Святого Юра був рукоположений на священика. Згодом у м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов’я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят отців василіан у Крехові.

У період від 1925 р. до 1927 працював сотрудником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина. Із 1932 року ієрм. Яким був призначений до Львова, де провадив Марійське товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви. Часто, особливо під час Великого Посту, проводив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.

Спільне служіння отців Бараника та Сеньківського у Дрогобичі було дуже насиченим, але недовгим. Бо у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», нав’язуючи нові порядки, і забажали припинити діяльність монастиря. Енкаведисти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Свято-Троїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Так само і популярність та проповіді золотоустого проповідника о. Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями о. Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими. Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував людей на збереження вірності Церкві. Вірні неодноразово радили ієром. Баранику та о. Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ті не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа на все були готові. Безпощадний ворог не міг цього простити.

Вранці 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню у своєму житті Святу Літургію, а перед полуднем більшовики заарештували його разом з ігуменом Северіяном Бараником, і їх більше живими ніхто не бачив.

Фронт наближався до Дрогобича, більшовики поспіхом відступали… У неділю 29 червня 1941 р. дрогобичани зійшлись на території в’язниці НКВД на вул. Стрийській з надією звільнити своїх рідних, але яким жахом для них було побачити сотні закатованих тіл! Серед них люди впізнали спотворене тортурами тіло ієрм. Северіяна. Зі слів п. Йосифа Ластов’яка, на грудях священика був вирізаний хрест. Тіла о. Сеньківського не було знайдено. Очевидці говорили, що його, ймовірно, зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням.

 Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. А також після закінчення війни тодішній прокурор Дрогобича сказав служниці Ганні Вітошинській, що отця зварили в казані…

Місцем захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, стала спільна «братська» могила на цвинтарі на вул. М. Грушевського в Дрогобичі.

Отець Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Церкву. У 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, організатором громадської роботи.

4 вересня 1924 року він вступив до монастиря отців василіан. Після новіціяту у Крехові приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (нині Червоноград). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.

 Перебуваючи від 1943 р. вже у Дрогобицькому монастирі, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу надихала й інших.

Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре "Миссионар" за 1942 год».

 Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року його було засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Його «провина» була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном.

Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бриґідках».

Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. А у будівлі, що тривалий час була у Дрогобичі символом тоталітаризму та репресій, а нині знаходиться Інститут фізики, у 2012 р. було облаштовано меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській».

Адже саме тут у жовтні 1990 р. були проведені розкопки, що наробили багато галасу у пресі тоді ще Радянського Союзу.

486 людських останків, жертв кривавого радянського терору кінця червня-початку липня 1941 р., вже 14 липня 1991 р. з почестями були поховані на Алеї слави міського кладовища.

А за зведеними даними про знищення в’язнів у тюрмах Західної України того часу кількість жертв становить понад 24 000, з яких 1 200 у Дрогобичі.

Господи, Ісусе Христе, Боже наш, що пролив свою кров на Хресті задля нашого спасення. Ти послав своїх учнів навчати і проповідувати Євангеліє Правди всім народам, щоб той, хто увірує, мав життя вічне. Ти дав і нашому народові великих та ревних проповідників свого Слова, які, наслідуючи Тебе, віддали своє життя як викуп за багатьох.

Ми дякуємо Тобі за наших мучеників та ісповідників. Серед яких Твої вірні слуги ієромонахи дрогобицького Свято-Троїцького монастиря Северіян Бараник, Яким Сеньківський і Віталій Байрак. Тому просимо Тебе, так як вони прославили всесвяте Твоє ім’я своєю мученицькою смертю, так і Ти прослав їх на святих своїх Престолах, щоб повіки славилося ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа.       Амінь.

«Якщо ЄС не захищатиме сім’ї та життя, то закінчить саморуйнуванням»

Якщо Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням. Таку позицію висловив у інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ монсеньйор Дуарте да Куна, Генеральний секретар Ради Єпископських Конференцій Європи (ССЕЕ).

     Монсеньйор відзначив, що межі Європи не обмежуються Європейським Союзом. «ЄС – це політична, соціальна, економічна реальність, яку започаткували певні країни та яка притягує інші країни, і через це зростає. Проте це не Європа. Європа – дійсність набагато більша. Достатньо подумати, що членами ССЕЕ є представники 44 країн, і з них тільки 28 належать до ЄС. Тому Європа є набагато більша, ніж Європейський Союз, – сказав священик і додав: – Економічні, політичні питання, над якими дискутує ЄС, є важливими, але не вичерпують усіх аспектів життя. І ми, як Католицька Церква, маємо нести цю свідомість, щоб Європа не визначалася лише тією групою країн, які становлять ЄС».

     Водночас, за його словами, ССЕЕ розглядає ЄС як щось добре. «Він був створений, щоб запроваджувати мир між країнами, які до цього інколи не мали миру між собою, – був створений, аби плекати солідарність, захищати правову державу, демократію тощо. Та, очевидно, якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням» – вважає Генеральний секретар.

     На його переконання, у цих ділянках, ЄС потребує інших країн, зокрема й України, щоб усвідомити, що таке правда, що таке європейське благо. «Я часто підкреслюю, що не лише ЄС має наблизитися, аби допомогти Україні, але ЄС потребує способу життя, способу мислення, досвіду, історії, притаманних Україні, щоб зробити іспит сумління щодо того, як керує своєю долею», – сказав о. Дуарте да Куна.

      «Одна з місій України – аби Європа не стала цинічною і байдужою», – Генеральний секретар ССЕЕ о. Дуарте да Куна… Отець Дуарте да Куна відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.

     Шановний отче, ви вперше в нашому місті. Чи можете поділитися враженнями?   Я побачив дуже живе місто, зі жвавим трафіком, із великою кількістю мешканців. Наскільки можу оцінити, місто європейське, сучасне, хоча й має свої проблеми. Мав можливість відвідати пам’ятки, які є свідченням багатої минувшини. Побачив знаки страждання, зокрема минулого століття, - історію зі стражденною душею та водночас відважною в подоланні труднощів. Окрім цього, я мав нагоду брати участь у літургійних богослужіннях і бачити на них сім’ї з малими дітьми, бачити живу і радісну віру. Саме ці два обличчя вашого міста я міг цими днями спостерегти.

     Чи можете розповісти, з якою саме метою ви приїхали до Києва?   Мета мого візиту подвійна. По-перше, хочу відвідати Церкву в Україні та свого друга, владику Богдана (Дзюраха) (секретаря Синоду Єпископів УГКЦ. – Авт.), з яким знаємося вже впродовж десяти років. Регулярно спілкуємося. Бажаю також пізнати історію вашого народу. По-друге, як офіційний представник ССЕЕ, я зобов’язаний засвідчити нашу турботу про Україну, що її намагаємося виявляти впродовж останніх років, починаючи з 2013-2014 років, і сказати, що інші країни Європи не забули про Україну.

     Єпископи та священики Західної Європи, приїжджаючи сюди, завжди дивуються, що в наших храмах є багато молодих людей, молодих сімей з дітьми. Також вони це зауважують у наших храмах на Заході. Чому це вас так дивує?   На Заході теж є громади, повні життя. У моїй країні таких є чимало. За час служіння для Церкви в Європі, як на Сході, так і на Заході, я мав нагоду познайомитися з численними живими спільнотами. Те, що нас найбільше вражає тут і часом у Східній Європі, – це те, що ваша віра є природною, спонтанною, а завдяки цьому дуже глибокою, не інтелектуальною. Коли кажу про спонтанність, то в жодному разі не маю на думці поверховість. На Заході віра, зокрема серед молодих, часто є плодом певних роздумів, рефлексії, рішення, іноді ця віра дещо войовнича. А тут, попри те, що комунізм вів велику боротьбу проти віри, усе ж не зміг вирвати з людського серця релігійного досвіду. Тепер бачимо живі й радісні громади. Навіть посеред труднощів, посеред великої убогості, в обставинах війни на Сході, яка зачіпає всю країну, ставлення до Бога несе зі собою щось, що не можна пояснити зі світської перспективи, але можливо зробити у світлі Божої ласки, дару Святого Духа.

     Чи можете розповісти про основні напрямки діяльності Ради Єпископських Конференцій Європи сьогодні?   ССЕЕ – Рада Єпископських Конференцій Європи і Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви – є цікавою структурою, бо об’єднує весь Європейський континент, аж до Росії і Туреччини. Тому вона є сопричастям Церков всередині Католицької Церкви, спільнотою братів-єпископів, які зустрічаються, щоб ділитися досвідом, допомагати один одному, слухати один одного, виявляти солідарність, а не тільки обговорювати власні проблеми і журби. В основі ССЕЕ є переконання, що об’єднавчим елементом Європи – не лише Церкви, а й усього Європейського континенту – є християнська віра, якою живуть різні Церкви в контексті різної історії. Навіть якщо трапляються напруження і кризи, Ісуса Христа знають і люблять повсюдно. Це нас єднає. На основі цієї єдності ми намагаємося творити синергію, співпрацю, особливо сьогодні, коли перед нами постають спільні виклики, навіть якщо вони проявляються дещо по-різному в різних країнах. Передусім ідеться про секуляризм, отой життєвий матеріалізм, споживацтво, яке поширюється дуже швидко, спонукаючи жити так, наче Бога нема. Дехто каже: навіть якщо Бог є, то Він не важливий. А наш досвід, досвід віри, проголошує: Бог є і Він важливий! Саме тому життя варто прожити, воно має сенс. І це є спільною місією всієї Церкви, навіть якщо її здійснюють різними способами, оскільки історії, культури, мови бувають різними.

     Інша спільна турбота – питання сім’ї, яку називаємо клітиною суспільства. Протилежністю до розуміння сім’ї як клітини суспільства є розуміння індивідуума як клітини або маси. Ми ж кажемо, що сім’я є клітиною суспільства. Сім’я – це спільнота любові. Якщо суспільство утворене із сімей, то логіка любові є також логікою суспільства. Натомість якщо на перший план виходить індивідуум, то з’являється логіка егоїзму, а з нею конкуренція, напруження, малі або великі війни. Церква є чутливою до цього, бо розуміє, що її місією є проповідувати Євангеліє, зокрема проголошувати благовість про сім’ю. Інший великий виклик, який незабаром розглядатиметься також на вселенському рівні, – тема молоді, надія молоді. Дещо дивно, коли молодь не має надії. Утім, аби мати надію, потрібно мати певну стабільність життя, певне бачення життя, певну глибину життя, зрештою, саму віру. Тут з’являється широка тема передавання віри, зв’язку із сучасною культурою, соціальних медіа. Усе це є великим викликом. Проте Церква свідома, що молодь повсюдно живе подібно: ті самі мобільні телефони, ті самі ігри, ті самі теми, часто читають те саме…

     Але все-таки кожен має власну історію, власне коріння, власні перспективи, свій спосіб життя. На наше переконання, віру можна проголошувати також у такий спосіб, щоб вона зважала на дійсність, коріння ідентичності. Крім цього, існує ще один великий виклик – міграція. Європейський континент ніколи не був закритим. Народи, які входили, виходили, вирушали на пошуки інших земель… На цьому континенті був постійний рух. І сьогодні ми зазнаємо цього великого виклику. З одного боку – старіння суспільства, а тому відчуття, що не виживемо, а з іншого – прихід представників народів, які зазнають війни або походять з убогих країн Африки, чи ті, котрі прибувають зі Сходу. Як можна поєднати ці дві дійсності? Церква переконана, що вияв милосердя, гостинності, любові, поваги до всіх є найкращим способом, щоб не накидати комусь власної культури, але водночас не пропонувати релятивізму. Тут має місце дуже цікавий діалог, який здійснюється ділами милосердя, тобто не якимись теоріями, а численними добрими ділами Церков у Європі.

     До Ради Єпископських Конференцій Європи належить понад 30 Єпископських Конференцій. Зокрема, Україна представлена в ній трьома структурами. Чи можете сказати, що дає Раді участь представників України і, навпаки, як українці можуть скористати з участі у ССЕЕ?   Ви слушно звертаєте увагу на взаємність. Що більше хтось дає, то більше отримує сам. І це дуже цікаво спостерігати саме на прикладі України, яка представлена трьома членами: Єпископською Конференцією РКЦ, Синодом Єпископів УГКЦ та Мукачівською єпархією. Ці церковні структури відрізняються між собою, але всі вони беруть активну участь у діяльності ССЕЕ. І це, сподіваюся, є багатством для інших та й для самих українців. У нашій структурі не вирішуються проблеми…

      Ми намагаємося зміцнювати стосунки з надією, що вони принесуть свої плоди. Отже, що більшу активність проявляє учасник, то щедріше може поділитися з іншими своїм добром і більше отримати від інших.

     Україна, зокрема, вносить багатство різноманітності обрядів всередині Католицької Церкви і приклад того, як ці стосунки можна плекати у взаємній повазі, а водночас у глибокому сопричасті, у глибокій єдності. Глибоке сопричастя не означає, що відсутні труднощі, пов’язані з різноманітністю. Проте, якщо наявне глибоке сопричастя, тоді є щирі намагання вирішувати проблеми. Якщо ж немає такого сопричастя, то проблеми спонукають до самоізоляції.

      Так відбувається у сім’ї, так відбувається і в міжцерковних відносинах. Я вважаю, що місцеві Церкви допомагають нам це розуміти. Ще один аспект – екуменічний. Ми отримуємо від України свідчення і сигнали, які важливі для нас усіх.

      Це необхідність плекати і розвивати відносини з іншими Церквами, не лише з огляду на наявне конфесійне розмаїття, а передовсім у відповідь на заклик Господа: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі». Свідчення Церков з України несе зі собою спонуку продовжувати прагнути до єдності та розвивати відносини з іншими Церквами…

     Що Україна отримує від відносин з іншими Церквами в рамках ССЕЕ – могли б краще розповісти українські єпископи. Думаю, вони принаймні можуть мати впевненість у тому, що не покинуті наодинці з нинішніми викликами. Католицькість дає також відчуття, що ми належимо до великої родини, до родини уважної і небайдужої.

Ми – брати і сестри, які переймаємося труднощами і стражданнями одні одних.

Запевнення, що ви не самі, сподіваюся, чують і відчувають усі.

Відтак є конкретні ділянки, наприклад охорона довкілля, питання справедливості та миру, катехизація, академічне душпастирство, які теж можуть бути цікавими для місцевої Церкви…

Ви вже вдруге сказали, що пам’ятаєте, що відбувається в Україні, що не забуваєте і намагаєтеся допомагати як можете. А як конкретно Церква в Європі пам’ятає, що робиться тут, на Сході Європи?

Це дуже великий виклик… З часом повідомлення про ці події почали зникати зі стрічки новин та з перших шпальт газет, і створюється враження, що все вже минулося. Утім, ми добре знаємо, що не минулося.

Церква часом почувається маленькою в сучасному світі. Те, що вона намагається робити, – навіть якщо це лише спроби і часом не такі ефективні, як би того хотілося, – нагадувати суспільству, що в Європі є конфлікт.

З церковного погляду, ми не маємо засобів вирішення конфлікту, який стосується політичних, економічних і геополітичних площин. Тому можна сказати, що це виходить далеко поза компетенцію європейських єпископів. Проте можна звертати увагу європейської спільноти на цю ситуацію.

На жаль, спостерігаємо схильність до забування. Те, що ми робимо і, можливо, повинні робити більше, – бо я не претендую на те, аби казати, що ми робимо все і робимо все правильно, – нагадувати нашим суспільствам і не давати їм забувати про це. Говоримо про це дуже конкретно, використовуючи наші засоби комунікації та зв’язки, щоб європейські єпископи, коли зустрічаються, принаймні отримали актуальні новини про ситуацію і відтак, повернувшись до своєї країни, могли озвучити цю інформацію і нагадати іншим.

Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні

Намагаємося помагати також в інший спосіб. Нагадаю про акцію «Папа для України», яка була нагодою не тільки зібрати пожертви, а й говорити про ситуацію в Україні. Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні, а також нагадує про інші несправедливі обставини, як, наприклад, на Балканах, які донині не вирішені.

Але ваша ситуація є особливо живою у свідомості, бо спонукає до посилених дій. Я тут погоджуюся з вами, але Церква, на жаль, стає дедалі менше присутньою в європейських медіа, менше впливовою на Заході та, можливо, не такою видимою в публічній сфері.

Сподіваємося, що вона є видимою принаймні в серцях католиків і християн загалом. До них можемо достукатися. Тут ми є хоча маленьким, але впливовим стадом.

Хочу додати ще два важливі моменти. Перший – молитва. Коли буваю у Фатімі, зокрема в суботу ввечері, і є молитва на вервиці різними мовами, часто частину вервиці моляться українською мовою. Це відбувається тому, що, по-перше, є люди з України, приїжджають прочани з вашого краю; по-друге, є розуміння того, що Фатіма має певну місію, Фатімська Богородиця закликала до молитви. Молитва – це таємнича, але дуже потужна сила. Молитва творить мир у серцях, а відтак зупиняє зброю.

А другий момент – це перебування українських мігрантів у різних куточках Європи. Вони несуть зі собою живу пам'ять про ситуацію в рідній країні. І це теж допомагає підтримувати живою пам'ять – через розмови зі співпрацівниками, з тими, для кого працюють, кого знають, із ким зустрічаються. Цей соціальний аспект, поряд з еклезіальним аспектом, підтримує живу пам'ять про те, що тут відбувається.

Ми вже не один раз згадували про міграцію. Знаємо, що впродовж останніх двадцяти років відбувається велика міграція зі Східної Європи до Західної. Відомо також, що українським Церквам не просто організувати належним чином душпастирську опіку своїх вірних у західних країнах, зокрема УГКЦ не має змоги розвивати свої структури в таких країнах, як Італія, Іспанія. У чому вбачаються перешкоди? І як зробити так, аби Католицька Церква більше сприяла розвиткові структур УГКЦ у країнах Західної Європи?

У ССЕЕ ми регулярно організовуємо зустрічі відповідальних за душпастирство мігрантів. З боку УГКЦ у цих зустрічах бере участь владика Йосиф (Мілян).

Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації

Але в цих питаннях потрібно трохи більше часу, спокою… Бо надто швидке творення нових структур може викликати певну напругу. Проте з часом, особливо коли стають помітними якісне служіння духовенства, живучість громад, краса богослужінь, з’являється відкритість з обох сторін – як з боку місцевої спільноти, так і з боку українців, які прибувають. Так започатковується діалог, який провадить, зокрема, до створення структур. Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації.

Проте не думаю, що структури випереджують життя. Структури йдуть слідом за розвитком життя, яке впорядковується. Тож я сподіваються, що ситуація буде змінюватися. Ба більше, уже бачу, як покращуються стосунки в різних ділянках, не кажучи вже про заходи з боку Апостольської Столиці, яка має глобальний погляд. Водночас змушений погодитися з вами, що ми ще не досягли бажаної мети.

Провадячи діалог, слід продумувати найбільш відповідні структури, аби Церква, яка приймає мігрантів, почувалася живою, щоб їй не висувалися надмірні очікування і щоб структури УГКЦ (рівно ж Румунської Церкви, бо маємо в цих країнах багато румунів греко-католиків), консолідувалися і розвивалися в часі. Двадцять років – це вже довгий період, але не достатній, щоб усе налагодити. Водночас хочу зауважити, що постійно щось для цього робиться.

Якщо не помиляюся, тільки Українська Греко-Католицька Церква належить до Ради Єпископських Церков Європи. Чому інші Греко-Католицькі Церкви поки що не належать до ССЕЕ?

Бо лише в Україні існують Єпископська Конференція і Синод Єпископів як різні структури. У Болгарії, наприклад, є одна Єпископська Конференція, яка складається з трьох єпископів – одного греко-католика і двох римо-католиків. При цьому Головою Єпископської Конференції є греко-католицький владика. У Румунії так само є тільки одна Єпископська Конференція, членами якої є всі латинські та греко-католицькі єпископи. І на сьогодні там Головою Єпископської Конференції є теж греко-католик. Схожа ситуація у Словаччині, Хорватії, Угорщині, Греції, де є греко-католицькі єпископи: вони є членами місцевої Єпископської Конференції, яка є багатообрядовою. Тепер прибувають до Європи також єпископи інших обрядів, наприклад сирійці, халдейці, мароніти, і є окремі єпископи, котрі супроводжують своїх людей у різних країнах. Наприклад, у Парижі, окрім українського греко-католицького єпископа, є також маронітський єпископ, в Англії є владика Сиро-Малабарської Церкви, щоб супроводжувати католиків сиро-малабарського обряду, які прибувають з Індії. Отже, є різні єпископи, котрі належать до Єпископських Конференцій. ССЕЕ представляє і їх. Окрім цього, щороку маємо Зустріч східних католицьких єпископів Європи, яка об’єднує єпископів багатьох Церков, хоч при цьому – це очевидно – більшість східних єпископів Європи належать до УГКЦ. Цими зустрічами опікується і їх підтримує ССЕЕ. І це добре не тільки для східних єпископів, а й для всієї Католицької Церкви в Європі.

Коли європейські політики говорять про Європу, вони мають на увазі передовсім ті країни, які входять до Європейського Союзу. А що для вас «Європа»? Де вона починається і де закінчується? І як доносити до європейських політиків, що Європа – це не тільки ЄС. Ми, українці, кажемо, що прагнемо «йти в Європу», але інколи почуваємося ображеними, коли нас не трактують як європейців.

Я португалець, але тепер живу у Швейцарії, оскільки там є наш Секретаріат. Швейцарія не є членом Європейського Союзу, проте ніхто не сумнівається, що Швейцарія – Європа. І, вважаю, що ніхто не повинен мати сумніву, що Україна, Росія чи Білорусь є європейськими країнами. Адже бути європейцем не означає бути частиною проекту співпраці, який розвинули і розвивають деякі європейські країни і який називається Європейським Союзом. ЄС – це політична, соціальна, економічна реальність, яку започаткували певні країни та яка притягує інші країни, і через це зростає.

Проте це не Європа; Європа – дійсність набагато більша. Достатньо подумати, що членами ССЕЕ є представники 44 країн, і з них тільки 28 належать до Європейського Союзу. Тому Європа є набагато більша, ніж Європейський Союз. Економічні, політичні питання, над якими дискутує ЄС, є важливими, але не вичерпують усіх аспектів життя. І ми, як Католицька Церква, маємо нести цю свідомість, щоб Європа не визначалася лише тією групою країн, які становлять ЄС.

Водночас ми розглядаємо цей Європейський Союз як щось добре. Він був створений, щоб запроваджувати мир між країнами, які до цього інколи не мали миру між собою, – був створений, аби плекати солідарність, захищати правову державу, демократію тощо.

Якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням

Очевидно, якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням. І в цих ділянках, ми вважаємо, Європейський Союз потребує інших країн, зокрема й України, щоб усвідомити, що таке правда, що таке європейське благо. Я часто підкреслюю, що не лише ЄС має наблизитися, аби допомогти Україні, але ЄС потребує способу життя, способу мислення, досвіду, історії, притаманних Україні, щоб зробити іспит сумління щодо того, як керує своєю долею.

Отче, відомо, що Фатімська Богородиця закликала молитися за навернення Росії. Чи продовжують зараз у Західній Європі молитися за навернення Росії? Бо, як ми бачимо, поки що вона не навернулася.

Подібно є в Євангелії. У ньому є питання, про які в Євангелії було сказано, але, можливо, вони не будуть уповні здійснені. Господь говорить: «Моліться, щоб ви були одне»; «Моліться, щоб прийшло більше робітників на жнива Господні»… Мені важко уявити, що настане час, коли вже не треба буде молитися і просити про це. На мою думку, існують проблеми, про які треба буде молитися впродовж усієї людської історії. Те, про що говорила Богородиця у Фатімі, про навернення Росії, про навернення грішників, про моє навернення, – це все ще не настало.

Я молюся, але маю потребу постійно навертатися. Попри те, у цій таїні історії щось все-таки відбулося, що стосувалося фатімських послань. Завалився радянський комунізм, завалився комунізм у багатьох інших країнах, і цей факт вражає і дивує. Можливо, ще не все зроблено. Можливо, ніколи не буде зроблено все. Можливо, навернення Росії, і навернення України, і навернення Португалії – це завдання, які ще надалі стоять перед нами. Тому ми не можемо припиняти молитися. Те, що молитва має свою силу, є очевидним. Усе перебуває в руках БожихНашою молитвою ми нагадуємо Богові про людські страждання, а Боже змилування породжує щось нове в історії. Але нам важко бути суддями, аби оцінити, коли настане момент, що все буде вирішене. Завжди залишиться щось, що ще треба буде зробити. 

З якими враженнями ви поїдете з Києва і що б ви хотіли побажати нашим читачам і глядачам?

Повертаюся з глибокими враженнями і відчуттями. Бо особистий візит вражає набагато більше. Я вражений красою народу, красою життя, красою історії України, але також вражений драматизмом актуальної ситуації, спричиненої війною, корупцією, економічним станом, убогістю…

Їду збентежений і глибоко вражений побаченим та пережитим. Прошу в Господа не забути цього, а зробити так, аби пережите тут принесло свої плоди, аби не лише я, а й інші могли бути більш уважними до ситуації, в якій перебуває Україна.

Не втрачайте усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією

Хотів би попросити українців не втрачати надії, бо надія походить від Бога. Не втрачайте також усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією, що стає свідченням для всієї Європи, аби вона не ставала цинічною і байдужою. І це місія, яку, я віру, мають українці. Тож запрошую всіх мати надію і мати свідомість місії, посланництва.

Розмовляла Оксана Климончук

*** О. Дуарте да Куна (Mgr Duarte Nuno Queiroz de Barros da Cunha) народився 1968 року в Португалії. У 1993 році був висвячений на священика для патріархату Лісабона. Здобув ступінь доктора богослов’я в Папському Григоріанському університеті в Римі, де захистив дисертацію на тему «Дружба в творах св. Томи Аквінського». У 1997–2000 роках виконував служіння Генерального секретаря Лісабонського патріархату. У 2000–2004 роках – професор соціальної доктрини Католицької Церкви в Португальському католицькому університеті. У 1998 році заснував "Ponto de Apoio à Vida" (Асоціація допомоги та підтримки вагітних жінок у важких життєвих обставинах). У 2002–2008 роках – президент цієї Асоціації. У 2002 році заснував Інститут наук про родину при Католицькому університеті Португалії. У 2008 році обраний Генеральним секретарем Ради Єпископських Конференцій Європи. У 2013 році переобраний на цю посаду на наступний п’ятирічний термін. Автор чисельних публікацій і творів в ділянці богослов’я та родини і сім’ї. Його перший візит в Україну відбувся у червні 2009 року в рамках проведення у Львові Річної зустрічі Генеральних секретарів Єпископських Конференцій Європи.