Покликання

"Наше щастя на землі та наше вічне щастя
залежить від того, як ми йдемо за своїм
покликанням. Якби, намагаючись реалізувати
своє покликання, ми повинні були б померти, -
цей день був би найкращим у нашому житті"

Св. Жанна Беретта Молла

      

Господь Бог кожну людину наділяє усіма необхідними до спасіння ласками, а, отже, і по­кликанням. Вже при сотворенні перших людей Господь Бог вказує їм на їхнє покликання: "Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (Бут. 1, 28). Праведного Ноя і його сім'ю Бог призначає до продовження життя людського роду після потопу. Патріарха Авраама Всевишній кличе з Урії Халдей­ської для того, щоб зберегти в його серці чистоту віри в прав­дивого Бога і через його потомків послати на землю Спасителя.Мойсеєві Господь Бог при­значає покликання вивести із­раїльський народ з єгипетської неволі і запровадити його до обі­цяної землі. І таких прикладів можна навести дуже багато, тому що Господь Бог про нікого не забув, нікого не обділив покликанням. Завдання людини через голос совісті і через натхнення ласки зрозуміти своє покликання: де і в якому стані хоче бачити її Го­сподь Бог?

     Що означає слово "покли­кання"? Хто є "покликаним"? Невже це стосується тільки священиків, монахів і монахинь? Це стосується не тільки їх, бо іс­нує покликання до подружнього стану, покликання ху­дожника чи музикан­та. Запитання про по­кликання є водночас і запитан­ням про сенс життя. Для чого я властиво живу? Чому моє життя повинно бути вдалим? Як я хочу його прожити? Дати відповідь на ці запитання ми зможемо тільки тоді, коли надамо своєму жит­тю зміст, знайдемо те завдання, якому посвятимо себе цілкови­то. Вигадувати щось самому про сенс життя людина не має пра­ва. Існує велика відмінність між питаннями: Що хочу я вчинити зі своїм життям? і: Господи, що хочеш Ти, щоб я вчинив? Вже сама форма запитання впливає на наше майбутнє: чи я буду зводити споруду свого життя за власним проектом, чи "житиму за покли­канням", а керівництво передам Господеві? Вибір покликання - це не справа одного дня, це не наслідок пережитих вражень чи емоцій.        

                                                                   Вибір покликання - це:

        1. Гаряча молитва та щире благання Св. Духа пізнати і виконати Божу волю щодо свого покликання.

        2. Обґрунтовані, добре обдумані і виважені рішення.

        3. Впровадження в життя і виконання пізнаної нами Божої волі.

        4. Витривання до кінця у тому стані, до якого нас покликав Господь Бог.

     Багато молодих людей переживає велику внутрішню бо­ротьбу при виборі покликання, особливо до духовного стану, часто їх серце опановує страх перед можливою фатальною по­милкою. Інші хочуть отрима­ти якісь виразніші знаки, що це дійсно є Божим покликанням. Від таких осіб часто можна по­чути: "Якщо така справді Божа воля, то нехай вона проявляється якось виразніше" або "Якщо б Господь Бог у якийсь конкретний спосіб це показав, то я не мав би вже ніяких сумнівів". Дехто ж хоче розпізнати Божу волю через незвичайні об'явлення, сни або внутрішній голос. Але у Святому Письмі Ісус Христос у притчі про багача і Лазаря говорить: "Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають... Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірить" (Лк. 16, 31). З цих слів випливає, що Господь Бог часто послуговується людьми для того, щоб підтримати і скріпити нас, коли йдеться про прийняття рішення при виборі покликання.

      Отже, покликання - це діяння самого Бога, яке здебільшого пізнаємо через людей. Хто сподівається почути "голос Божий" щодо свого особистого життєвого шляху, повинен слухати і своїх ближніх, хто роздивляється, шукаючи знаків від Бога, не може не побачити принагідно і знаку від людей. Коли отець-настоятель скаже: "З тебе був би добрий священик", - тоді мусимо добре прислухатися до цих слів. Стан Церкви та різні ситуації, потре­би і сподівання співгромадян можуть бути голосом Бога, який звертається до нас. Бог нікого не примушує. Він завжди підводить нас до певної межі, і коли Він до нас промовляє: "Ходи, дові­рся Мені!" - ми можемо сказати: "так" або "ні". Одночасно "такні" не існує, бо в цьому випадку ми будемо подібними до буриданового осла, який сто­яв між двома копицями сіна і не знав, з якої має їсти, та врешті помер з голоду. Бог знає для нас дорогу, навіть коли ми скажемо "ні", але коли залишимося неви­значеними, Він не зможе нас вес­ти далі. Коли ж ми відважимося сказати Божій волі "так", що буде гарантом того, що ми правильно виконуємо Божу волю?

     Церква знає старе правило: про те, чи людина покликана до конкретного служіння, особливо до служіння в духовному стані, вирішують такі моменти: - внутрішня схильність; - здатність; - прийняття Церквою.

     Внутрішня схильність…    Коли відчуваємо, що нас вабить якась професія і ми залюбки виконуватимемо все, що до неї належить, це означає, що маємо до неї внутрішню схильність. Чим більшого старання вимагає професійна діяльність від жит­тя, тим інтенсивніше мусить ви­являтися і внутрішня схильність. Щодо церковного чи духовного покликання та пов'язаним із ним вибором потрібної професії, слід обов'язково порадитися зі спо­відником чи священиком, якому довіряєш. Він допоможе впо­рядкувати твої думки і на основі власного досвіду скаже, чи виста­чає тобі внутрішньої схильності, щоб ступити на обраний шлях. Саме під схильністю заховані клич та діяння самого Бога.

     Здатність…   Кумедним було б, якби, не вміючи розрізнити два звуки, хтось ревно бажав стати му­зикантом, незважаючи на своє захоплення творами Моцарта чи Баха. Для конкретної про­фесії потрібно мати і відповідні здібності. Подібно є і в спра­ві покликання. Тому, щоб це не призвело до розчарування і щоб не помилитися, варто просити про допомогу людину, обізнану з вимогами обраного шляху і твоїми особистими здібностями та обдаруваннями.

     Прийняття Церквою…  Коли усвідомлю свої здатності та схильності, тоді слід спробувати реалізувати свої бажання. Покликання вимагає мужності зважитись на щось. Коли Ісус побачив двох учнів Йоана, зацікавлених та кміт­ливих, що йшли позаду Нього, Він запитав: "Чого бажаєте?" Зніяковівши, вони відповіли: "Учителю, - де перебуваєш?" Він мовив до них: "Ходіть та подивіться!" (Йо. 1,35). Коли у спілкуванні зі священиком, яко­му довіряєш, зробимо висновок, що саме тепер маєш ступити на свій шлях, тоді дозволь Христові закликати тебе: "Прийди і поди­вися!.. Прийшов час розпочати твою мандрівку на твоїй дорозі. Все інше я покажу тобі вже на місці".

     Духовне покликання вимагає зламу. Коли настане твій час, мусиш іти. Тоді не маєш права більше вагатися. Іти - це залиши­ти все позаду і розпрощатися з рідною домівкою, колом дорогих приятелів, улюбленим місцем праці, молоддю на парафії... Од­нак, це не таке болісне прощання, яке переживаємо на похоронах, та все ж повинно відбутися внутрішнє звільнення, різке і оста­точне. До покликання завжди належить звільнитися настільки, наскільки цього вимагає шлях, яким маю йти далі. Від тих, кого Ісус кличе до свого наслідуван­ня, Він вимагає остаточного зре­чення. Тому для осіб, які мають духовне покликання, означає покинути щось більше, ніж тепло домашнього вогнища. Вони змушені віддати і власні плани на майбутнє, кар'єрний зріст, ба­жання зустріти супутника життя та мати власну родину... часто дехто мусить насамперед зали­шити позаду страх чи вагання (чи справлюсь?) або ж звільнити­ся від гнітючих думок: чи справді варто зважитись на цей крок?

     Кожна духовна особа почула колись у своєму серці слова Христові: "Якщо хочеш бути досконалим..., ходи за Мною" (Мт. 19,21), "...але візьми свій хрест на щодень і наслідуй Мене" (Мр. 8,34). Залиши все іншим і ходи за Мною. Наслідуй Мене в житті Євангельських рад. Наслі­дуй Мене в убожестві, бо "лисиці мають нори, птиці небесні гніз­да, а Син Чоловічий не має де го­лови прихилити" (Мт, 8, 20). На­слідуй Мене в послусі, бо я був послушний Своєму Небесному Отцеві аж до смерті на хресті. Наслідуй Мене в чистоті, стриманості, безженстві. Може, цей хрест не раз буде давати про себе знати, не раз відчуватимеш, що маєш його на своїх раменах, - не бійся, ти не сам. Я буду з тобою. Я буду твоєю силою. Якщо хочеш бути досконалий, ходи за Мною, а матимеш скарб на небі (пор. Мр. 10, 21).

     Карло Каретто був після війни президентом католицької молоді в Італії, а згодом став "маленьким братом". Той, який звертався на площі св. Петра до сотень тисяч народу, пішов у пустиню, щоб усамітнитися. Бог покликав його: "Ходи за мною у пустиню... Є щось важливіше за твою активну діяльність - це молитва. Існує щось більше від твоїх виступів та промов, це - вміти любити". І вимогою його покликання була необхідність вирушити в дорогу та розпро­щатись з усім, і тут теж ішлося про щось більше, ніж просто змі­ну місця проживання та способу діяльності... Він пише згодом в одній із своїх книжок: "Коли я прибув у Ель Абіот Сіді Сейк для проходження новіціяту, магістер у виваженому спокої людини, яка 20 років прожила в пустині, ска­зав мені: "Карло, треба різко все обірвати". Я добре зрозумів зміст цих слів і вирішив зважитися зро­бити цей крок, навіть коли буде дуже боляче. У своїй валізі я зберігав товстий зошит з адресами моїх давніх добрих приятелів - понад 1000 імен. У своїй великій доброті Господь ніколи не позбавляв мене радісного приятелювання, кораблик мого життя плив у супроводі справжнього штурму приятельства. Коли ще залишався скритий біль, то, без сумніву, цей: вирушаючи до Африки, я не міг спілкуватися з кожним зокрема, я не міг і пояснити, чому покидаю їх, не в моїх силах було сказати, що мушу слідувати за ясним покликом Бога, якщо доведеться бути на іншому фронті. Але я по­винен був зробити вирішальний "крок", і я зробив його мужньо, з великою довірою до Бога. Я взяв до рук записник з усіма адресами, що означав для мене останній зв'язок з минулим, і одного дня під час застанови спалив. Ще зараз бачу обвуглені згарки, рештки зошита, як вітер Сахари розвіює попіл". Поміж тим, Карло Каретто став відомим в усьому світі завдяки своїм "Духовним листам із пустині". Твори його перекладені різними мовами світу. Бог зробив його приятелем тисяч. Сьогодні він може констатувати: "Спалити адресу - це не означає зруйнувати друж­ні стосунки. Цього від мене ніхто не вимагав, навпаки... Ніколи я так не любив своїх колишніх дру­зів, ніколи так за них не молив­ся, як наодинці в пустині. Я ба­чив їхні обличчя, я відчував їхні проблеми і болі набагато гостріше. Вони стали для мене стадом, яке назавжди належить мені, яке кожного дня я мав право вести зі собою до джерела молитви...

     З плином часу можу сказати з власного досвіду: я завжди намагався виконувати доручене мені завдання, бо щоразу ясніше усвідомлював, що у молитві не тратимо часу. Молитва - це найкращий спосіб допомагати тим, кого любимо. Проблема записника, де поміщені адреси, залишається, хоча вони більше не належать мені. Але не в цьому суть, бо є інші можливості, щоб перебувати поруч зі своїми друзями.

     Якщо останні мої слова ще не можеш зрозуміти, не дивуйся. Розуміння прийде пізніше, коли розпрощаєшся з усім". У давній Божественній Літургії під час ієрейських свячень кандидатові зв'язували на пре­столі руки. Яким би дивним це нам не видавалося, у цьому сим­волічному акті прихований гли­бокий зміст: відтепер ти є в'язнем Господнім і підеш, куди Він тебе буде провадити. Воскреслий Ісус сказав до Петра: "Коли ти молодший був, то підперізував­ся сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе ін­ший та й поведе, куди ти не схо­чеш" (Йо. 21, 18). "Зістарівшись" - означає "ставши зрілим", у міру зрілим щодо усвідомлення свого покликання, коли Бог уже може використовувати тебе для своїх планів та задумів. Христос теж пішов зі зв'язаними руками туди, куди не бажав, але куди бажав повести Його Отець, - аж на хрест, щоб звершити найви­щий вчинок любові, якого ніхто на землі не зміг би вчинити для спасіння людства. Коли роздумуємо над ситуацією Церкви, то знаємо напевно, що для її поширення і процвітання потрібні святі та ревні покликання до стану священичого і монашого. Бог кличе багатьох, проте викорис­товувати і дарувати Церкві Він може лише тих, котрі, приймаю­чи Божу волю, дозволяють себе "зв'язати" і повести, куди Він хоче. У Св. Письмі сказано, що той, хто відчув поклик, повинен зрек­тися родини. У протилежному випадку людина ділитиме свою любов та відданість. Хіба не це мав на увазі Христос, коли звернувся до чоловіка, який хотів поховати свого батька з такими словами: "Залиши мертвим ховати своїх померлих. Ти ж іди, проповідуй Царство Боже" (Лк. 9, 60). Ісус не байдужий до потреб людини. Він рятує її від сильної прив'язаності до членів родини. Коли Бог говорить: "Іди за Мною", - Він вимагає повної нашої посвяти. Цілковите відречення від самого себе і родини потрібне для того, щоб дати Ісусові все, що належить лише Йому: неподільне серце та неподілену службу.

     Інколи Бог кличе саме тоді, коли перед людиною постають великі можливості або до її успіху їй лише рукою досягнути. Коли таке трапляється, то природною реакцією є бажання спочатку закінчити те, чим займаєшся, а не йти відразу за покликанням. Будьмо уважними, коли відповідаємо на Божий заклик. Коли Бог кличе, негайно відповідаймо на його голос "так". "І вмить, покинувши сіті, пішли вслід за Ним" (Лк. 18, 18). В автобіографії Фултон Дж. Шін розповідає, що в той час, коли йому здавалося, що він отримав покликання, надійшло повідомлення про призначення стипендії на трирічне навчання в універ­ситеті в нагороду за відмінні оцінки. Що він зробив? Він вирішив порадитись з отцем Берганом, який добре його знав. В автобіографії він на­водить їхню розмову. "Він кладе мені руки на плечі, дивиться просто у вічі та пи­тає: "Фултоне, чи віриш ти в Бога?" Я відповідаю: "Ви ж знаєте, що так". Тоді він каже: "Я маю на увазі прак­тично, а не з теоретичної точки зору". Тоді я не був дуже впевненим, тому відповів: "Спо­діваюсь, що так". - "Тоді розірви документ про стипендію". - "Але ж, отче, ця стипендія га­рантує мені три роки навчання в університеті та оплачує всі ви­трати. Вона ж коштує дев'ять чи десять тисяч доларів". Він за­перечив: "Ти знаєш, що маєш покликання: ти повинен іти в семінарію". Я вирішив поспе­речатися: "Я зможу піти в семі­нарію після отримання ступеня доктора філософії, оскільки в мене буде мало шансів отримати його після висвячення, а я б дуже хотів мати добру освіту". Отець наполягав: "Порви документ про стипендію і йди в семінарію. Це те, чого від тебе чекає Бог. А якщо ти це зробиш з вірою в Нього, то отримаєш набагато кращу уні­верситетську освіту після висвя­чення, ніж до нього". Я розірвав документ і пішов у семінарію, і ніколи не пошкодував ні про цей візит, ні про це рішення" (автобі­ографія Фултона Дж. Шіна).

     Архієпископ продовжував навчання в одному з найпрестижніших університетів Європи. Його було визнано у світі не лише як схоласта, але і як письменника та проповідника, відомого своєю освіченістю та красномовством. Про це йому говорив навіть сам Папа Іван Павло ІІ: "Бог покликав Вас у незвичайний спосіб проголошувати Його палке слово. З великим запалом Ви прийняли цей поклик і спрямували багато своїх талантів на поширення Євангелія Ісуса Христа. Через Ваше посередництво Бог увійшов у життя мільйонів людей нашого часу" (лист від Папи Івана Павла ІІ до єп. Шіна).

     Сьогодні теж багато молодих хлопців і дівчат відчувають поклик Ісуса, але так само, як юнак з євангельської притчі, володіють багатствами і не можуть відмовитися від них: мій мотоцикл, моя машина, мій комп'ютер, мій причеп, мої книги, стерео, моя робота, дім і друзі, мої почуття, мої канікули і виїз­ди, моє куріння і пиття, мої мама і тато, мої брати і сестри, ... над­то важкий багаж для битви. Над­то важкий, щоб долетіти з ним до Бога. З таких людей можна сформувати хіба що армію без­характерних розтелеп, але не ар­мію Ісуса. Для їхнього боягузтва існує мільйон виправдань. Але Ісус сказав: "Якщо ти хочеш бути моїм учнем, продай все що маєш ... візьми свій хрест і йди за Мною" (Мк.10,21).

     Отож, якщо зрозумієте, що Бог кличе Вас, зробіть з вірою вирішальний крок. Пам'ятайте: те, що неможливе для звичайних людей, можливе для тих, хто до­вірився Богові. Він дає мудрість і силу тим, котрі просять. Господь не любить байдужих, нерішучих, боягузів. Він хоче, щоб ті, кого він покликав, були сповнені віри в Нього.

      Якщо, читаючи ці рядки, ти відчув у своїй душі незрозуміле занепокоєння, це вже є першою ознакою того, що Божий поклик звернений до тебе. Пригадаймо собі подію, яка відбулася майже дві тисячі років тому... Молода дівчина з Назарета на ім'я Ма­рія "стривожилась цим словом... Як же воно станеться?.." (Лк. 1, 29;34). Ніхто не знає так добре, як Пречиста Діва, що означає від­повісти на Божий поклик "так". Її відповідь на задум Бога під час Благовіщення є прикладом для нас. Мати Божа добре знає, що означає з довірою піти шляхом Божої волі. Ісус дав нам свою Матір, щоб Вона показала нам цей шлях. Марія є прикрасою всіх, хто віддає себе на служіння іншим, світильником тих, у кого серця променяться любов'ю. Отож, присвятіть своє покликан­ня Марії і будьте певні. Вона за­веде вас туди, де ви найбільше потрібні Богові.

    Декілька практик, які допоможуть у пошуках власного покликання:

- регулярна молитва, крім того, спонтанний поступ за кожним внутрішнім порухом до молитви (не занедбуючи водночас своїх актуальних доручень та обов'язків);

- часте приймання Святих Тайн;

- участь у Божественній Літургії поза недільним обов'язком;

- читання духовної та змістовної літератури, роздуми над прочитаним, застанова над важливими питаннями життя та таїнствами св. віри;

- особистий контакт зі священиком, якому довіряєш, часті духовні бесіди, які допомагають віднайти власний шлях;

- втілення в життя прикладу Св. Євангелії;

- особисте спілкування з людьми, які самі живуть за покликанням або також шукають його;

- розкривати особисті здібності, розвивати їх та використовувати для інших;

- запитувати себе, яка нагорода чекає за зреалізоване життя.