Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.
     Пане Євгене, чи вжилися ви в ролі міністра за ці місяці роботи? Та наче вжився. Мене можуть розбудити вночі, і я спросоння розкажу всю ситуацію.
     Часу на творчість вистачає? Маю дуже короткий відрізок часу опівночі для творчості в усіх її виявах. Коли став міністром, то залишив тільки деякі театральні роботи: у театрі Франка – «Момент кохання», у «Сузір’ї» – «Прекрасний звір у серці». У музеї Тичини також маю своєрідну інтерактивну виставу. За ці сім місяців мені навіть вдалося зробити прем’єру. Це робота студентки-режисера. Вистава раніше мала початок, і зараз її треба було закінчити для захисту диплома. Хоча часу катастрофічно не вистачає, та я, звісно, не міг відмовити тільки тому, що став міністром. Було б негарно. О двадцять другій я приходив на репетицію, ми допізна працювали. У результаті ми випустили прем’єру в Молодому театрі «Я знайду тебе, тому що кохаю» за Сарояном.
     Митці часто критикують Міністерство культури, вважаючи, що його слід ліквідувати, натомість найняти кілька менеджерів, як, скажімо, у США, де немає міністерства, але є культура. Ви намагаєтеся боротися з системою чи пішли за нею? На Майдані я дав слово, що проводитиму люстрацію. Практично наступного дня звільнив усі одіозні фігури, директорів усіх департаментів. І зараз я працюю з людьми, котрі доти ніколи не переступали поріг Міністерства як чиновники. Тут [у Міністерстві] я побачив усю цілісну систему і тепер можу ствердно сказати, що Міністерство потрібне, щоправда в іншому форматі. Ми готові до такого переформатування. Варто закрити наявні «технічні» відділи, які, фактично, не працюють, і заснувати відділи сучасної індустрії – скажімо, фотографії, моди. На цьому Міністерство може заробляти. Водночас є галузі, як-от національна культурна спадщина, яку не можна оцінити як годинник чи костюм. До них має бути особливий підхід. У нас, якби не було Міністерства культури, а саме – міністра культури як члена Уряду, – то це був би мінус культурі Так, у США немає міністерства культури, бо в них у цілому філантропська система. Кожен театр чи інший культурний центр перебуває під протекторатом певного бізнесмена, і завдяки цьому він сплачує менший податок. У нас таку систему зараз важко запровадити. Ми хочемо зробити суміжну систему. У нас, якби не було Міністерства культури, а саме – міністра культури як члена Уряду, – то це був би мінус культурі. Бо жоден директор культурної агенції не зможе взяти участі в засіданні Уряду й лобіювати якісь культурні ініціативи. Отже, тут усе просто як двері: якщо нема Міністерства культури, то ми позбавляємо себе права голосу.
     Часто Мінкульт критикують цілком справедливо, скажімо, за незмінність керівників національних колективів… Це правда. І ми вже дійшли до цього питання. Але тут теж потрібно бути обережними, бо всі з них мають контракти, усі Герої України. Я їх зібрав, поговорив із ними і вони вже трішки по-іншому стали дивитися, слава Богу, вони свідомі того, що мають готувати собі зміну. Нещодавно мені прийшла ідея запровадити для них посаду почесного консультанта. Вважаю, це буде ефективно… Як приклад хочу навести зречення уряду з боку Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира (Гузара), який через проблеми зі здоров’ям, теплою рукою, передав управління Церквою, бо зрозумів, що Церква потребує більш рухливого Глави. Хоча, певен, харизми Блаженнішого Любомира вистачило б для правління Церквою.
     У багатьох цивілізованих країнах на законодавчому рівні закріплено, що певний відсоток із будівництва скеровується на якийсь вуличний креатив… Ми нещодавно також почули про це й підтримуємо таку ідею. У нас є ціла низка ініціатив: мораторій на забудову в історичних частинах міста, збір з прокату іноземних фільмів. Наприклад, у Франції це добре спрацювало на розвиток французького кіно. Також хочемо запровадити закон про концертно-гастрольну діяльність. Бо, скажімо, колективи з районів і областей практично не мають можливості показати свої роботи ніде в іншому місті, зокрема в столиці. Крім того, ми хочемо переглянути надання звань народного чи заслуженого артиста. Вони завжди між особою сваряться, хто з них більш заслужений чи народний, ходять кабінетами, вибивають ці звання…
     Ви розповідаєте про свої плани, але в Україні незабаром вибори. Чи є у вас упевненість, що залишитеся на своїй посаді? Гарантій жодних нема. Мені натякали: ти на своєму місці, тому працюй. Я свідомо не йшов на вибори, хоча міг піти в будь-який список. Зараз не прагну будувати політичної кар’єри. Почав роботу міністра культури і хочу довести певні справи до кінця, максимально допомогти галузі культури.
     Чи чинить Міністерство культури якийсь опір російській культурній експансії в Україні? Ми одразу відреагували на російських митців, котрі підписалися на підтримку анексії Криму, не чекаючи офіційних санкцій. Люди, які принижують гідність українців, – в Україні не потрібні. Навіть більше, був виданий наказ Мінкультури і Держкіно щодо обов’язкового здійснення експертизи (перегляду) фільмів російського виробництва, що плануються до кіно- і театрального прокату, на предмет наявності проросійської пропаганди. Тоді ж ми не дали ліцензії кільком російським фільмам, зокрема «Піддубний» і «Біла гвардія». Вони визнані такими, що демонструють зневагу до української мови, народу та державності, а поодинокі факти на екрані спотворені та переписані на користь Росії. До мене в емоціях телефонували навіть російське опозиційне радіо «Ехо Москви» і телеканал «Дождь» з обуренням: мовляв, як так, це ж мистецтво. У мистецтві не повинно бути цензури. Але в пропаганді – вона просто необхідна Так, у мистецтві не повинно бути цензури. Але в пропаганді – вона просто необхідна. У «Білій гвардії» Київ – неукраїнське місто, і Піддубний – це російський герой, хоча він український силач. Коли відбувається пряме перекручення фактів, то ми не можемо діяти по-іншому. Зараз ми створюємо комісію, яка переглядатиме всі телеканали. Хоча тут ми можемо давати лише рекомендації, оскільки телеканали в Україні – комерційні.
      Чи маєте родинну традицію ходити щонеділі до церкви? Так. Хоча останні кілька місяців дуже бракує часу. Я міністр культури, а неділя – це той день, коли відбувається багато культурних заходів, на яких я маю бути. Крім того, з огляду на непростий час в Україні, саме у вихідні ми маємо певні відрядження, їздимо у військові госпіталі, у частини. Але коли мені вдається потрапити в неділю до храму, то наче знову народжуюся на світ. Там я маю час і можливість помолитися Богу за тих, кого нема, за здоров’я тих, хто є. …З дитинства ходжу до церкви. Пам’ятаю, мене бабуся ще зовсім малого брала із собою. Мені було важко висидіти всю Літургію, і я собі грався тихенько. Та все одно десь на підсвідомому рівні щось закарбовувалося. Вважаю, потім це веде тебе в житті.
     Наступного року на державному рівні відзначатимуть 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького. Як Мінкульт готується до цієї дати? Зараз, на жаль, у нас багато речей відбувається не з доброго життя. У нас є постанова Уряду, яка забороняє відзначати будь-які дати, але 150-річчя митрополита Андрея це не стосується. Для мене це честь, що Міністерство культури курує це відзначення. Мені пощастило познайомитися з цією постаттю ближче під час зйомок фільму «Митрополит Андрей», в якому мав складну роль. Ми їздили місцями, де ступала нога митрополита, де він служив… Для мене це свята постать, яка врятувала дуже багато людських життів. Митрополит був особою, яка вела за собою народ. Це усвідомлював і цього боявся тоталітарний режим. Митрополит Андрей був надзвичайно освічена людина, зокрема й у мистецтві… Дуже важливо донести якомога більше інформації про цю постать. Конфесійна належність тут не має жодного значення. Митрополит Андрей був вищий за це Звичайно, дуже важливо донести якомога більше інформації про цю постать. Конфесійна належність тут не має жодного значення. Митрополит Андрей був вищий за це. Зараз створюється робоча група щодо відзначення цієї пам’ятної дати. Разом ми визначимо конкретні заходи в ці дні.
      Цього року УГКЦ відзначає 25 років виходу з підпілля. І так виходить, що в столиці всі традиційні конфесії мають історичні святині, тільки УГКЦ не має. Чи є якась надія на те, що до УГКЦ виявлять справедливість? Нещодавно відбулося одне з засідань Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Говорили про глобальні речі. Водночас Київський Патріархат весь час порушує питання, що десь щось валиться і їм потрібна допомога. Про Андріївську церкву теж говорять… А я собі все згадую, що Патріарший собор Воскресіння Христового УГКЦ досі недобудований. Його зводили коштом вірних. І мені б дуже хотілося, аби Міністерство фінансів у наступний бюджет вписало витрати на підтримку цього Собору. Бо цей храм уже для багатьох став улюбленим, натхненним місцем. Навіть для тих, хто не був греко-католиком.
      Чи маєте свого морального авторитета в житті? Коли я зустрічаюся з Блаженнішим Любомиром, тисну його руку, то ніяковію від поваги і любові. Пам’ятаю, як одного разу його запитали, що для вас є чудом. Блаженніший Любомир відповів з гумором: приклади можна довго наводити, але для мене було дивом, що більше як 70-річна радянська влада, яка мала таку силу та зброю, в один день розвалилася.
      Блаженніший Любомир часто любить бажати людям любити свою Церкву. Що для вас значить любити свою Церкву? Знаходити відчуття гармонії, віддушину й отримувати відповіді на запитання: від проповіді чи від образу, який ти побачив, чи просто від світла, яке падає через віконце в храмі – мовляв, живи, люби, твори, і все буде добре.
     Чи не сумуєте за сценою на Майдані? Очевидно. Коли проїжджаю Майданом, у мене все стискається всередині. Цей період життя мені ніколи не забути, а події тих днів мені й досі часто сняться...