Не легковажмо своєю вірою й життям

Ольга КУРНИЦЬКА.

Ісус Христос терпить за гріхи кожної людини!

     У селі Гуменець на Пустомитівщині колись ще за австрійських часів був панський фільфарок. Господарем його був жид Готисман, який, крім того, мав у своїй власності ще й палац у Львові, що вище парку ім. Костюшка. Взимку пан барон (так називали його мешканці села) більше перебував у Львові, а влітку перебирався на село, ближче до природи. Село мало багаті землі, частина яких належала його мешканцям, якоюсь частиною володіла церква, але власником більшої половини сільськогосподарських угідь був саме пан барон. Мав репутацію доброго господаря і доброї людини, тож селяни поважали його. У селі була збудована в 1745 році дерев'яна греко-католицька церква Богоявлення Господнього. Коли в 1914 р. Б. почали зводити мурований храм, громада постановила, що кожен господар зобов'язаний внести свою лепту у це будівництво. Розмір внеску залежав від вартості землі, якою володів селянин, і звичайно, від прибутку. Тобто, хто мав, наприклад, 10 моргів поля, мусив внести до церковної скарбнички більше коштів, ніж той, хто володів п'ятьма чи трьома моргами. Хто не мав зовсім землі (а були й такі), той мусив пожертвувати працю своїх рук на будівництві. Господар фільварку попри те, що був жидом, також прилучився до зведення греко-католицького собору. Мало того: якщо деякі люди сплачували свої внески частинами через якийсь час, то пан Готисман дав усі гроші одразу, і то великі гроші. Побачивши таку відчутну пожертву, вирішили змінити план і спорудити більший храм, ніж задумували перед тим. На той час парохом у селі був отець Костянтин Білинський (1880 р. нар., висвячений у 1904 р.) - добрий духівник, талановитий організатор парафіяльного життя і невтомний трудівник на релігійній і громадській ниві. Сусідні села заздрили гуменецьким селянам, що мають такого священика. На жаль, православіє потоптало його сліди, і сьогодні про нього майже не згадують. Старі люди розповідали, що коли будували церкву, то отець Костянтин, здіймаючись по риштуванні, день у день носив догори цеглу на власних плечах. Шнурки від тягарів поврізалися йому в тіло, аж зробилися рани на його раменах. А перед тим цю цеглу треба було ще й доправити до села зі станції Щирець, що отець і робив, запрягаючи до роботи своїх коней.
     Отець Костянтин Білинський дбав про свою парафію як справжній духовний батько. У селі діяла захоронка для дітей, якою опікувалися сестри-монахині. Крім того, вони надавали селянам потрібну медичну допомогу, спомагали людей молитвою. Дітей навчали катехизму, залучали їх до участі в маївках. Ці урочисті молебні до Пресвятої Богородиці діти дуже любили. Та й старше покоління, хоч тяжко працювало в полі, але, почувши голос дзвона, кидало все і бігло до церкви. Як пише львівський історик Василь Лаба у своїй книжечці "Історія села Гуменець від найдавніших часів до 1939 року", 22 вересня 1918 року отець Костянтин Білинський як голова повітової організації УНДП відкривав у Щирці довірочні збори з участю близько 1000 осіб. З політичним рефератом виступив на цих зборах посол до парламенту д-р Володимир Бачинський. Збори ухвалили дві резолюції: 1) домагаємося виконання владою умов Берестейського договору Центральних держав з УНР (тобто визнання автономії українців у Галичині); 2) протестуємо проти намірів поляків приєднати до своєї майбутньої держави Холмщину, Піддяшшя та Східну Галичину. Через місяць це питання вирішилося в Галичині зривом 1 листопада і утворенням ЗУНР. Отець Білинський очолював повітову раду при українській владі. У 1919 році разом з УГА виїхав на Поділля, бо розгорталися великі репресії з боку поляків. Проте в Гуменець він все одно повернувся 1921 року і знову став душпастирювати тут на втіху своїх вірних парафіян. Згодом його було призначено на іншу парафію. 20 березня 1926 року вся громада зі сльозами на очах і з великими почестями проводжала отця Білинського. Півсотні хлопців на конях супроводжували його до залізничної станції в Щирці. В селі довго лунали сумні звуки дзвонів...
     Коли прийшли у 1939 році "визволителі", православні батюшки все скасували: головний престіл, де стояв кивот, розібрали, мощі святого отця Миколая викинули, а образ святого Йосафата перемалювали на Святого Василія Великого. Фігурки, звичайно, повикидали - одне слово, все перевернули на свій московський лад. Сестри-монахині подалися невідомо де! Сум і плач, і крик душі... На парафію прислали батюшку, який писався Красущин, так він церкву зовсім закрив. До людей навіть не вмів привітатися християнським привітом, а завжди казав: "Здравствуйте!" Минули часи... Що може постати на руїні? Старші люди повмирали, мудрі повтікали, а несвідомі залишилися. Проте беруться керувати церквою... Кажуть, що католики - то поляки, а ми, українські автокефальні, - свої, це є віра козацька, українська. Ісуса Христа й апостолів їм не потрібно, подавай тільки "козацької віри"... Я люблю читати старі книжки, переглядати довоєнні часописи. З них, наприклад, довідалася, що два священики з нашого села несли свого часу службу в Ватикані. Це отець Василь Ільків, а також єпископ Кир Амврозій Сенишин, який затвердив формулу Кармелітанського Братства Святого Параману. Але люблю також розмовляти зі старшими людьми, які багато пам'ятають і знають, особливо якщо вони не є байдужими до релігійних справ.     Ось про яку подію розповіла мені односельчанка п. Катерина Мочерад  (1928р. нар.)   Вона сама була її свідком.
     ... Страшна новина облетіла наше село влітку 1938 року. Стояли неймовірно теплі, сонячні дні. Люди жнивували на баронових ланах. Все зібране збіжжя ставили в стирту, бо всього одразу не могли змолотити. Зверху стирту накривали сіном, тому чимало селян працювало при тому, подаючи один одному на вилах свіжозібране збіжжя. На стирті нагорі порався Федір Вельгаш, уже спритний роботящий селянин. Несподівано небо затяглося хмарами, десь далеко блиснуло, а потім загриміло. Люди закликали Федора покинути роботу і злазити на землю. Але він не поспішав. Йому забажалося ще й покепкувати з того віддаленого грому, сказав, що то німець калачики сипле чи кидає... Люди стали ховатися хто куди. Хоча де там у полі сховаєшся? Грім ударив ще ближче і поцілив прямо у Федора. Знявся галас, шум, зойки. Присутній при тому пан барон наказав закопати потерпілого в землю, щоб відійшов. Але це, на жаль, не допомогло. Бо Бог жартів не захотів. Пані баронова дуже оплакувала смерть Федора. Всім казала, що Бог дав знак на їхній маєток, і була переконана, що маєток їхній пропаде, бо на ньому грім забив людину. Так і сталося - через рік війна, суцільне кровопролиття, ламання кордонів між державами, переслідування... Пропали господарі Готисмани, пропав їхній маєток і пропав Федір. Хоч доброю був людиною, але так необдумано пожартував