"Як минула ж субота..."

 Оливна гора

Тому, що передвечір цього святочного дня був дуже урочистий, - спішно поховано тіла розп'ятих. Прибрано й хрести, засипано кров, щоб жодна згадка про смерть не порушувала святкового настрою єрусалимських правовірних і не було чого чіплятись "імущих власть".  Голий, порожній тягся до неба гострий верх Голгофи -Лисої гори, посеред засипаного опокою, мов битимчереп'ям притрушеного "Черепового місця". Ніби на цьому місці ніколи не було жаху, ніби нічим не оплюгавило тут себе на віки вічні вбоге людство. Непроглядна пітьма огорнула верхи Сіонські, накрила місто жалібним завоєм, постелилась по горі Оливній. Ні зорі в небі, ні вогника на землі. Душі жучнів Ісусових сповнив сум ще чорніший. Пригасив думку й надгробним камінням завалив серце. "...Поражу пастиря, й розпорошиться отара...".

     Безслів, беззідхань, приголомшені безголов'ям, тулились залякані учні в оселі того, хто не раз і на два давав їм захист: господар гостинний, що на Останню Вечерю приготував Учителеві світлицю ясну й велику, ще раз укрив їху себе перед можливим переслідуванням. Зібрались тут майже всі: Петро і Андрій, Яків і Вартоломей, і Пилип, і Яків Алфеїв, Марко іТадей, і Симон Ханаанець. Були й жінки: Марія Магдалина та Марія друга, Саломея, мати синів Заведеєвих. Бракувало Томи, що відбився від гурту, і улюбленого учня Ісусового - Івана: Матір бо Ісусову взяв він до оселі своєї. З ними ж відійшов і лікар Лука, щоб умінням своїм послужити Матері Болісній. Людськими силами хотіли допомогти Тій, що їй служать ангели Божі... Не було тієї ночі з учнями і зрадника, чиє наймення з огидою викинули з серця свого. Тихо й ритмічно плакала водяна клепсидра, відмірюючи слізьми час. Людські постаті були нерухомі, як надбережне каміння над Мертвим морем. Ніхто не обчищав каганчика, що тьмяно шкварчав під надщербленим горщиком. Ґніт ледве жеврів удушній пітьмі. Зненацька випросталась жіноча постать. Намить заслонивши сліпе світелко, струснула повітря пишною головою й, мов хвора, хитаючись, ступила крок, другий, взяла за клямку дверей. - Куди ти, Маріє? - піднесла голову Саломея. - Надворі ж глуха ніч... - І смерть, - глухо, безгучно додав Андрій-Чигають бо на нас Аннові й Каяфині. Не досить їм смерти Вчителя. Марія мовчки щільніше потягла темну столу на золоте волосся. Носила завжди римську одіж. За це ще більш обурювались на неї правовірні. Гетера? Та що ж! Хіба Рагаба Єрихонська не була блудницею, а послужила ж народові ізраїльському! Але відкидати освячені традицією звичаї, носити чужу одежу-цього дарувати не міг добрий гебрай. За це не раз і каменувати хотіли Марію. - Маріє! Не виходь! - озвався знову Андрій. Тим часом він заступав старшого в малому гуртку. Петро бо, обхопивши голову руками, не подавав ознак життя. Був живий, але не жив. Його життя вмерло в ньому, коли обірвався третій спів півня в Преторії.

     На мить вирізьбився білою камеєю профіль Магдалини в жовтавому світлі каганчика: обернулась рвучно й терпко промовила: - Та вже мовчи, Андрію! Сказали вже ви своє, й зробили-чоловіки. Зрадили, виреклися, покинули... Втекли... Мовчи вже! - її сліпучий голос заломився жалем у здушеному риданні. Але опанувала собою: - Маріє! Соломеє! Ходімо.. Бунтівничий дух гетери ще раз повстав проти чоловічого ярма, що накидає слухняність. І, як раз у раз, за покликом до бунту - пішли плохі й покірливі, звиклі до слухняності. Вийшли всі троє з Магдалиною попереду. Парка ніч накрила їх м'якою долонею. Було чорно, ніби височенна стіна стала перед самими очима. Саломея міцніше притулилась до Магдалини. Духом угадала, куди веде їх Марія: жінкам бо годилось плакати на гробниці аж до дев'ятого дня. - Яка ж пітьма!... Чи потрапимо на стежку до саду Ариматейського? - Потрапимо. Горою... - Понад ущелиною та проваллями?-тривожно запитала друга Марія. Щось живе вимоталось із пітьми й ухопило жінок за одежу: - Я - з вами... Візьміть!.. Вкажу вам шлях... Я ж бачу й тепер, як у день... - Хто ти? - намацала Магдалина кучеряву дитячу голівку. - Тамар... сліпа... Сліпонароджена, що жебрала коло скарбниці храму. -Звикла ходити в пітьмі! - обняла дитину мати синів Заведеєвих. - Ні, ні! Він дав мені зір!... Христос зцілив мене. Я сьогодні бачу і вночі, як у найясніший день. Я знаю стежку...

     Марія Яковлева відчула в пітьмі, що й друга істота ще тулиться до Тамари. - З тобою ще хтось є? - Сераг, глухоніма... Ми завжди ходимо разом. - Сліпа поведе нас уночі, видючих, - зідхнула Саломея. Німа ж ридатиме над гробом Учителя. - Ні, ні! Не плакати йдемо, - срібною струною задзвенів дитячий голос глухонімої. - Ні, ні! Хіба ж ви не чуєте янгольських співів Осанни небесної! Ось слухайте ж, слухайте! Чуєте райські арфи? Там, на небі, вже знають усе! Там співають славу Воскреслому... Уже ж встав із гробу Вчитель. Воскрес, як казав. - Живий він, живий! - притакнула в екстазі Тамара...

     Як пливак у широке море, певний, що вода понесе його, кинулись жінки в чорну пітьму. Бігли гірськими стежками без вказівок ясновидиці Тамари й небачуючої Сераг. Не помічали кущів, що чіплялись за одежу, гілок, що дряпали руки й обличчя, каміння, що зривалось з дороги й летіло в ущелини. Бігли до Чуда, готового й дійсного для кожного, хто віру має й у пітьмі найчорнішої мертвої ночі... На сході зблідла вже темрява. Затремтіла, як повіка, що ось-ось піднесеться. Світло тверезої дійсности, не упоєної екстазою, на мить похитнуло певність у серці Марії Яковлевої: - Хто ж відвалить нам камінь від гробу? - завагалась між вірою в Чудо й знаною природною перешкодою. - Гріб... Але ніхто їй не відповів. Сонце разом змело хмари, вранішню вогку імлу, тіні ночі й вагання. Бризнуло сяйвом з-поза гірських верхів, заграли над світлом осанною перемоги. Добігли. Поміж скель стояв Ясний. Прозорий, як веселка - сяючий, як сонце - сліпучий, в заграві мерехтіння роси. І прозвучали слова: - Пощо ж шукаєте Живого серед мертвих?