СЬОМА ЗАПОВІДЬ БОЖА

У сьомій заповіді Бог забороняє завдавати шкоди власності ближнього.  Власністю є все, що придбала людина чесним шляхом для того, щоб жити (гроші, одяг, дім, продовольчі товари і т. д.).

ПРАВО НА ВЛАСНІСТЬ.

     Кожна людина має право здобувати собі чесним шляхом особисту власність. Вона необхідна їй для того, щоб забезпечити старість, на випадок нещастя, або для того, щоб утримувати свою родину. Без особистої власності між людьми постійно виникали б суперечки, непорозуміння, небажання працювати, а внаслідок цього не могло би бути мови про прогрес і удосконалення суспільства. Несправедливо відбирати в людини те, що вона заощадила для себе або здобула в поті чола.

Люди завжди і всюди мали особисту власність. (Доказом цього є найдавніші закони щодо охорони власності).

Якщо людина має природне право охороняти своє життя, то повинна також мати право здобувати і володіти засобами, необхідними для забезпечення потреб своїх і своєї родини. Якщо б людина не мала постійної власності і змушена була б щохвилини міркувати про те, як вижити, що ж тоді сталося б у випадку хвороби або якого-небудь нещастя? Неможливим було б також здійснення прагнення людини до вічної мети. З огляду на слабкість людської природи особиста власність є просто необхідною; без неї не було бо спокою між людьми і, зрештою, в людей пропало би бажання працювати. На основі цього бачимо, що право на власність є проявом Божої волі так само, як шлюб і влада.

Особисту власність здобуваємо собі чесним шляхом: працею, купівлею, отримавши її в дар або у спадщину.

     Людина не отримує від природи права на якісь земні блага. Це право вона повинна спочатку здобути собі (Штикль). Передусім вона здобуває його працею. Якщо земля та її мешканці є "власністю Бога" (Пс. 24, 1), бо вони є витвором Бога, то повинно бути власність людини те, що є її витвором. Отже, власність є нічим іншим, як лише наслідком тяжкої праці. Власність можна отримати як подарунок. Бог теж обдаровував людей; Авраамові, напр., та його нащадкам обіцяв землю Ханаан (Буття 12, 7). Патріархи дарували своє майно первородному синові, благословляючи його. Заповіти і спадщина існують і в наш час. Хто володіє маєтком, повинен завчасно скласти заповіт, аби запобігти будь-яким суперечкам, якщо би Бог покликав його несподівано з цього світу. Хто ж цього не робить, змушений буде відповідати за свою недбалість. Однак, не можна здобувати власність нечесним шляхом, напр., за допомогою шахрайства або злодійства і т.п.

     Держава не має права відбирати особисту власність; вона може лише, із справедливих причин, обмежити нагромадження особистої власності або користування нею.

     Звичайно, держава не є якимось надвласником усіх благ. Вона зобов'язана лише оберігати особисту власність, але не має права розпоряджатися нею. Не громадяни є для держави, але держава для громадян. Держава не має також права нікого ображати, а, навпаки, повинна дбати лише про добро кожного свого громадянина. Якщо держава, з огляду на суспільне добро, примушує когось віддати їй свою власність, то зобов'язана дати за це відшкодування.

     Держава також не має права забирати церковне добро, а якщо це робить, то чинить несправедливо. "Відібрати щось у людини - це злодійство, але забрати щось у Церкви - це святотатство" (св. Єр.). Церква проголосила анафему тим, хто осмілюється грабувати церковне добро; лише після відшкодування ними скоєного Папа може звільнити таких від тієї кари (Соб. Трид. 22, 11). У свою чергу, держава зобов'язана в ім'я Бога дбати про благо своїх громадян; отже, має право вдосконалювати законодавчі акти щодо приватної власності. Держава може накласти на більш забезпечених вищі податки, які є необхідними для загального добра. Завдяки високому оподаткуванню надмірного капіталу, держава може врегулювати загальні потреби суспільства. Держава зобов'язана оберігати майно громадян, отже, може зобов'язати їх до справедливого користування надлишками на благо потребуючих.