Заклик Синоду Єпископів продовжувати безперервну молитву і піст за мир в Україні…

     Дорогі в Христі! Упродовж останніх місяців Українська Держава та наш народ переживають чи не найважчий період свого буття в новітній історії. Ми всі є свідками, а багато з нас і учасниками швидких суспільних перемін, що часто супроводжуються драматичними чи навіть трагічними подіями. Однак, свідомі того, що немає нічого випадкового, за всім стоїть Господь, ми відчуваємо, що ці переміни сповнені надії, бо є провісниками народження, хоч і болісного, нової України. Поступово вмирають залишки радянського способу життя та приходить усвідомлення дійсної незалежності нашої країни. Перед обличчям новітніх небезпек народ України єднається у своїй готовності захищати Вітчизну, відстоювати її соборність та право кожного громадянина жити у вільній, демократичній та європейській державі.

     У Святому Письмі ми знаходимо чимало описів драматичних моментів в історії Божого народу. Не один раз ізраїльтянам доводилося навіть зі зброєю в руках відстоювати право жити в обітованій, Богом даній землі. Утім, усі блага, які Господь дарував своєму народові, не були здобутками людини – її сили, багатства, політичної потуги чи союзів із могутніми сусідами. Усі перемоги над ворогами були виявом Божої могутності, свідченням того, що то сам Господь перемагає через зусилля своїх людей. Пригадаймо перемогу Давида над Голіятом (пор. 1 Сам. 17) чи ассирійську навалу на Єрусалим за часів царя Ахаза (пор. Іс. 7). Усвідомлюючи могутнє Боже втручання в хід історії свого народу, пророк Ісая виголошує: "Ось Бог – моє спасіння! Я уповаю і не боюся, бо Господь моя сила й моя пісня, Він - моє спасіння!" (Iс. 12, 2). Подібний духовний досвід здобула кожна віруюча людина в Україні, яка, стоячи останніми місяцями в пості і молитві перед Божим обличчям, благала в Господа допомоги та заступництва перед силами зла, що опанували наш край. Початок оновлення влади в нашій державі, президентські вибори, які показали консолідацію українського суспільства і здатність народу брати на себе відповідальність за своє майбутнє, збереження міжрелігійного та міжнаціонального миру в країні - усе це плід вислуханих Богом молитов, прояв сили Покрову над нами Пресвятої Богородиці, посвяту України якій ми відновили 6 квітня цього року. Словами Літургії Івана Золотоустого складімо сьогодні подяку Господеві за всі дари, які ми в цей час від Нього отримали - "явні і неявні, знані і незнані".

     У нашому стоянні перед Божим обличчям ми не самі. У молитві з нами єднається Святіший Отець Франциск, з нами солідаризуються християни в усьому світі, мільйони людей доброї волі різних народів і віровизнань. Складаємо сердечну подяку всім молільникам, які невпинно підносять свої руки до Господа, благаючи Його про вільну і соборну Україну, за мир і краще майбутнє для її дітей. Перед нами сьогодні стоїть багато нових викликів. Шлях до миру і оновлення країни ще не пройдений до кінця. Сили темряви ще не відступили з нашої землі, навпаки, вони посилили свої смертоносні атаки, зокрема у східних регіонах України. У цих обставинах доречно пригадати момент з історії старозавітного Божого народу, коли він протистояв великому війську царя Амалека. Під час битви Мойсей та Арон вийшли на верхів’я гори, а Ісус Навин воював із ворогом у долині. "І сталось: як підіймав руки Мойсей, то брав гору Ізраїль, а як опускав, брав гору Амалек" (Вих. 17, 11). Цю біблійну напругу духовної боротьби відчуває сьогодні кожен мешканець України. Усі ми благаємо в Господа миру для нашої землі, перемоги для нашого війська та успішного служіння новообраного Президента. Ми не можемо змиритися з майже щоденними звістками про смерть наших військовослужбовців та вбивствами, викраденням і тортурами мирних людей; не можемо байдуже спостерігати, як у нашій миролюбній країні з’являються тисячі біженців із Криму та зі східних областей. Наше християнське сумління каже нам, що для того аби перемогти Амалека наших днів, ми не маємо права опускати рук, а повинні, беручи приклад із Мойсея, надалі тривати в молитві та пості. Тому в цей непростий для нашого народу час благаймо в Господа перемоги над підступами зовнішнього агресора і миру для нашої землі. "Коли Господь та не будує дому, - дарма працюють його будівничі. Коли Господь не зберігає міста, - дарма пильнує сторож" (Пс. 126, 1), - вчить нас псалмоспівець.

     Закликаємо вірних нашої Церкви, усіх християн та людей доброї волі продовжити безперервний піст і молитву за мир та краще майбутнє України. Практичні вказівки стосовно продовження цього духовного подвигу додаємо до цього Звернення. Просимо отців-душпастирів оголосити цей порядок та належним чином його підтримувати.

Нехай Господь поблагословить і стереже нас!     Нехай Господь засяє обличчям своїм на нас і буде милостивий до нас!

       ……………………………                Нехай Господь оберне обличчя своє до нас і дасть нам мир!      

«Передайте тим, хто на передовій захищає нашу Україну, що ми рано, вдень і вночі за них молимося…»

 Глава УГКЦ до волонтерів та капеланів…

     Блаженніший Святослав, Глава й Отець УГКЦ, поблагословив у Києві поряд із Патріаршим собором Воскресіння Христового волонтерів та капеланів, які повезли необхідні для військовослужбоців речі в зону АТО. Серед них теплі речі (форма), берци, продукти тощо. Крім цього, військовослужбовців Доброю Новиною звеселятиме театр «Притча», учасники якого також вирушили в зону АТО. «Передайте тим, хто на передовій захищає нашу Україну, що ми рано, вдень і вночі за них молимося. Молитва УГКЦ, зокрема тут у Києві, відбувається безперервно. Також передайте вітання нашим капеланам, які душпастирюють там. А вам бажаю щасливої дороги й успішного сповнення місії. Усім волонтерам, які зібрали кошти та закупили необхідні речі, велике спасибі», - звернувся до волонтерів Глава Церкви. Як відомо, речі закупив Департамент у справах душпастирства силових структур Патріаршої курії УГКЦ за допомогою волонтерів Києва і поодиноких жертводавців.

     В імені Божому рішуче засуджую терористичний акт біля м. Волновахи, внаслідок якого було вбито 12 мирних жителів, серед них жінок і дітей. Поранено 16 осіб. «З усією рішучістю я засуджую тих терористів, які вчинили цей Каїновий гріх. Бо сьогодні кров цих безневинних жертв взиває до Бога. В імені Божому я засуджую усіх тих, які вклали зброю в руки цих злочинців і керували їхньою вбивчою рукою», - наголосив Глава УГКЦ. Блаженніший Святослав звернувся до всієї світової громадськості, державних, політичних і релігійних лідерів із закликом об’єднатися з Україною в боротьбі проти тероризму. «Подібно, як минулого тижня весь світ об’єднався із французьким народом, засуджуючи вбивства в Парижі, сьогодні ми просимо про таку саму солідарність із болем, із горем українського народу», - зазначив Предстоятель. «Прошу всіх людей доброї волі зробити все для того, щоб зупинити вбивчу руку, яка сьогодні проливає кров в Україні», - закликав Глава Церкви.

     «Із великим болем я довідався про страшну новину щодо терористичних актів у Франції. Від імені всіх вірних і єпископів Української Греко-Католицької Церкви я хочу молитовно приєднатися до страждання засмучених горем родин і смутку всіх сестер і братів нашого любого французького народу», – написав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у листі-співчутті до Його Високопреосвященства монсеньора Жоржа Понт’є, Архиєпископа Марселя, Голови Єпископської конференції Франції. Глава УГКЦ відзначив, що після Революції гідності Україна також переживає період тероризму, принесений в нашу мирну країну ідеологією вторгнення і панування іншої країни, яка не сприймає нашої свободи політичних і релігійних виборів. Будучи християнами, ми ніколи не зможемо погодитися ані на поодинокий тероризм, ані на тероризм якоїсь держави. «Суворо засуджуючи цей жахливий акт, я хочу запевнити Вас, Ваше Високопреосвященство, у християнській солідарності й моральній підтримці з боку наших вірних у ці дуже важкі моменти, які переживають наші брати і сестри у Франції», – зазначається в листі-співчутті.                        

GOD HIMSELF IS HAPPY TODAY WITH OUR JOYS AND IS SUFFERING FROM OUR PAINS" - THE HEAD OF THE UGCC ON THE OCCASION OF CHRISTMAS

The holiday of Christmas - is the holiday of human closeness to God. It is the celebration of the Incarnation, for eternal almighty God, incarnated to the person becomes visible, fragile and humanly weak. This year we celebrate Christmas in dramatic circumstances of war, when we have to fight for our freedom and independence of Ukrainian state. We celebrate Christmas Day at a time when many Ukrainian are resettled from their homes, when our soldiers with their chests protect our lives and there are many wounded and those suffering from hunger and cold. The Head of the Church believes that the Savior is present in the lives of those who "now feel sorrow", that is why he replaces it with joy: "He is now a force for the weak, a hope for the hopeless. Such internal closeness of man to God in dramatic circumstances is the meaning of Christmas Joy 2015".  The Primate of the Church believes that we need to re-think and understand the meaning of the Christmas holiday: "For example, during the year we have often felt that not everyone can achieve on his own, because there is a limit of human suffering, life and death. We feel that we need salvation, because we cannot save ourselves on our own. The meaning of Christmas is that our Savior is coming here!" His Beatitude Sviatoslav recalled the testimony of one soldier from ATO, who returning from the front, was going with a friend, who was a disbeliever. At the front, the latter felt the limit of his own efforts and God's salvation. This warrior returned with the words: "Yet there is one!" "This someone" today reveals to us as Jesus Christ - the incarnated God, the Savior of the world" – emphasized the Head of the UGCC. Finally, the Primate of the UGCC encouraged all the big and small to carol, because carols – is the simple and profound way of celebration of the sacrament incarnation of God. "I invite all to contemplate the words of carols, because we carol to proclaim the joy to all who are near, that the God is with us. So let us carol and hurry with the carols to others. So hurry yourself to carol and carol with others. Then together we will feel that we are strong, singing our Savior’s praises. Let’s carol and discover for us and those around us, the Almighty God, the born Savior".

THE "LAST THINGS" IN HOLY SCRIPTURE

All matters of religion appear difficult to most people because they are of a spiritual nature; but even more difficult is the topic of the "last things," for they have to do with future realities "that are not seen", that only faith can "see," examine, and make real.

The Jewish people were the beloved people of God and yet they were not satisfied with their present life in this world. All the great personalities of the Old Testament lived with hope for the future, for the fulfillment of the promises made by God to Abraham. Their main hope was the hope of the coming of the Messiah­ Savior, who would bring days of divine blessings for the Jewish people and for the whole world (Lk. 2:25; 24:21). And they expected this to happen at some future date, in the last days of history ­ "in the last days," "in that day," "in the day of the Lord" ­ as this time was often referred to. For Christian faith, these ultimate and final events have a dual character. When we look upon them from the perspective of the Old Testament, the "last things" are realized in the person of Jesus Christ who is the expected Messiah. The entire history of Israel and of the other nations had as its goal the coming of Christ and the establishment of the Church. All things in the history of Israel were types (typos or signs) that became realities in the person of Christ and in the life of the Church (Jn. 3:14-16; 1 Cor. 10:11; Heb. 10:1; 1 Pet. 1:10-12). Indeed, all the hopes of Israel were realized in the person of Christ and in the life of the Church. With the movement of St. John the Baptist, and especially with the life, Cross  and Resurrection of Christ, the eschata, the new age began; the kingdom of God was inaugurated. But from the perspective of the Church, the "last things" in themselves are expected to take place mainly in the future, at the glorious Parousia, that is, at the Second Coming, the future appearance of the Lord in glory (Mt. 24:30; 1 Thess. 1:10; 4:16-18; 1 Tim. 6:14-15). It is then and there that we will have the fullness of the eternal kingdom of God; when we will experience a perfect ­ communion with God in Christ, as our soul yearns it. This is the height and the depth of our faith and the wealth of glory that awaits us (Eph. 1:17-18). There is one world and its history is unified: from creation to the Incarnation, and through the Church to the Parousia, to the fullness of the kingdom of God. The Church lives between the first and the second coming of our Lord.

THE PAROUSIA AND THE END OF THE AGE

The Parousia will take place in the final days, at the last stage of present history. With the Parousia we will also have the end of the present world and the beginning of the new one, the "new creation"

(Rev. 21:5). From the old will come the new. This is the goal of the world, its perfection, its renewal and recapitulation in Christ. Thus the Parousia, the end and the goal of the world coincide.

The Parousia and the end of the world were a main concern in the days of the earthly life of Christ. Christ often pointed to the future for the consummation of all. He especially pointed to His future coming as the Son of Man, as the judge of the world. The early Church lived with the expectation of His Parousia. A few days before His death, the disciples asked Christ: "When will this be, and what will be the sign of your coming and of the close of the age?" The first Christians lived with the hope of the Parousia, especially in view of the difficult persecutions in the early centuries, and they expected it to occur soon (Mt. 24:3-6, 34; Rom. 13:11; 1 Cor. 7:25-31; 1 Thess. 5:1-11; 2 Thess. 3:3-16; Phil. 4:5).

THE PAROUSIA AND THE MYSTERY OF CHRIST

Belief in the Parousia of Christ completes the faith in the person of Christ and the mystery of the divine plan of salvation. With the ultimate event of the Parousia we have the complete truth about Christ and His work. The work of salvation is the work of God in Christ. It began with the Incarnation, the Cross, and the Resurrection, and is in motion towards its ultimate goal. The crucified and resurrected Christ is already the Lord. He has received every authority in heaven and on earth (Mt. 28:18-20), and invisibly, in the Holy Spirit, He reigns through the Church and guides the world toward the end ­ the perfection of the kingdom of God. The Parousia of Christ and our being gathered together with Him will be the final act of the divine plan for our salvation. With the Parousia the works of Satan, namely sin and death, will be completely destroyed. With the resurrection of the dead the kingdom of God will be perfected and the life of eternal blessedness will begin. This is the purpose of God's divine plan for our salvation. This is what the faithful anticipate.

THE TIME OF THE PAROUSIA

We know well that the Lord will come again in glory. The Church confesses: "He will come again in glory whose kingdom will have no end." Christ gave us certain signs which will precede the Parousia ( Mt. 24 and 25). But these were given mainly to keep us vigilant in life. No one knows the precise day and hour of the coming of the Lord (Mk. 13:32; Acts 1:7). At that time, many curious people were making academic inquiries, as some do now, about the precise day of the Parousia. Some lost their patience and began to have doubts about the Parousia and the resurrection of the dead. Others believed that the Parousia had already come (cf. 1 Cor. 15:12; 1 Thess. 2:1-2). The Apostles, however, made it their purpose to assure us that the Second Coming of Christ as well as the resurrection of all the dead will take place, but in their own time.

Holy Scripture is not a scientific cosmogony, that is, a detailed account of the creation of the universe, nor a complete development of human history. The Holy Bible speaks mainly of the faith we must have in God and about our relationship with Him. We cannot enter into the details of the eternal will and plan of God. We know God and His plans only to the extent that they are revealed to us, and as they are realized in history. And God has revealed to us what is needed for our salvation. But we shall see everything face to face when they actually come to pass before us. Christians must know now that Christ will come as king and judge (Mt. 14:62). He will come at a time when we do not expect Him. This is why we must always be on guard, awake, and vigilant as sons and daughters of the light and of the day (Mt. 24:42; 25:13; Mk. 13:33-37; 1 Thess. 5:4-11; 2 Thess. 2:2; 3:11).

A Christian life is required of us, not curiosity about years and times "which the Father has placed under his own authority" (Acts 1:7). We do not live our lives as Christians out of fear that the coming of Christ is near, nor because we hope to gain rewards. We are Christians because we believe in the love of God, and we live a life in Christ out of love, being always ready to receive Him with great anticipation. We are challenged to live with the hope of the Parousia as did the early Christians who prayed: "Maranatha ­ Come, Lord" (1 Cor. 16:22; Rev. 22:20; 1 Pet. 1:3-12). This is the way the early Christians lived their faith in the Church. But do we today have this faith and do we live with this hope? We never have enough; we always need more faith, more love, more prayer of hope: "Come, O Lord"

SUNDAY OF ZACCHAEUS

     The paschal season of the Church is preceded by the season of Great Lent, which is also preceded by its own liturgical preparation. The first sign of the approach of Great Lent comes five Sundays before its beginning. On this Sunday the Gospel reading is about Zacchaeus the tax collector. It tells how Christ brought salvation to the sinful man, and how his life was changed simply because he "sought to see who Jesus was" (Luke 19:3). The desire and effort to see Jesus begins the entire movement through Lent towards Pascha. It is the first movement of salvation.

    Our Lenten journey begins with a recognition of our own sinfulness, just as Zacchaeus recognized his. He promised to make restitution by giving half of his wealth to the poor, and by paying to those he had falsely accused four times as much as they had lost. In this, he went beyond the requirements of the Law (Ex. 22:3­12).

    The example of Zacchaeus teaches us that we should turn away from our sins, and atone for them. The real proof of our sorrow and repentance is not just a verbal apology, but when we correct ourselves and try to make amends for the consequences of our evil actions. We are also assured of God's mercy and compassion by Christ's words to Zacchaeus, "Today salvation is come to this house" (Luke 19:9). Zacchaeus was short, so he climbed a tree in order to see the Lord. All of us have sinned and come short of the glory of God (Rom. 3:23). We are also short in our spiritual stature, therefore we must climb the ladder of the virtues. In other words, we must prepare for spiritual effort and growth.

TODAY, SALVATION HAS COME TO THIS HOUSE" (LUKE 19:9)

    Thus it was spoken by the One Whose word is life and joy and restoration of the righteous. Just as the bleak forest clothes itself into greenery and flowers from the breath of spring, so does every man, regardless of how arid and darkened by sin, becomes fresh and youthful from the nearness of Christ.       For the nearness of Christ is as the nearness of some life-giving and fragrant balsam which restores health, increases life, give fragrance to the soul, to the thoughts and to the words of man. In other words, distance from Christ means decay and death and His nearness means salvation and life.

    "Today, salvation has come to this house" said the Lord upon entering the house of Zacchaeus the sinner. Christ was the salvation that came and Zacchaeus was the house into which He entered. Brethren, each one of us is a house in which sin dwells as long as Christ is distant and to which salvation comes when Christ approaches it. Nevertheless, will Christ approach my house and your house? That depends on us. Behold, He did not arbitrarily enter the house of the sinner Zacchaeus, rather He entered as a most desired guest. Zacchaeus of little stature climbed into a tree in order to see the Lord Jesus with his own eyes. Zacchaeus, therefore, sought him; Zacchaeus desired Him. We must also seek Him in order to find Him and desire Him in order that He would draw nearer to us and, with our spirit, to climb high in order to encounter His glance. Then He will visit our house as He visited the house of Zacchaeus and with Him salvation will come. Draw near to us O Lord, draw near and bring to us Your eternal salvation.

ПЕРЕГОРТАЄМО СТОРІНКУ

Післяноворічні роздуми…                Леся БАЛУЦЬКА.

      Січень справедливо можна назвати місяцем переходу. Він, з одного боку, розпочинає новий рік, нові сподівання, очікування, надії та перспективи. А з іншого, своєрідно замикає коло передноворічних подій, стоїть на порозі завершального циклу, розпочинаючи щось нове, разом з тим, залишає простір для роздумів. Вступати в новий етап і легко, і складно водночас. І весело і сумно, і довгождано і незвично. В якийсь момент стає зрозуміло, що так як раніше, уже не буде ніколи. А якщо й буде, то однаково із певною відмінністю. Старий рік багато чого змінив і залишається приймати ці оновлення, йти разом із ним в одному темпі. Це тішить, бо зміни неминучі і противитися їм не варто. Разом із змінами приходить розвиток і процвітання. Одначе страх перед невідомим здатен вводити у якийсь незрозумілий ступор. Так, наче хочеться зробити крок назад і щось повторити, переосмислити, ще раз пережити і відчути. Озираєшся, а рік минув. Його уже немає. І залишається або прийняти цю дійсність, або у ваганнях, продовжувати стояти все ще в передчутті Нового року. А він уже настав.

Новий рік, як правило, у багатьох людей і асоціюється з довгожданим оновленням. Це період загадування бажань, написання планів і певної зупинки, підсвідомого очікування дива, яке прийде і внесе свої власні позитивні корективи у повсякденну рутину. Очевидно, що саме ця відчайдушна віра у диво дуже часто не дозволяє нам рухатися в обраному керунку, застигнувши в очікуванні якогось знаку. Нам може здаватися, що старт розпочинається саме тоді, коли буде видно розмах великого кольорового прапорця і ні на хвилю раніше. Тож ми все чекаємо і чекаємо, а сигналу «на старт» ніхто не подає. Перш ніж ми усвідомимо, що рушати треба було вже давно, може пройти чимало часу. А ми все думає і думаємо, ніяк не зважуючись на цей крок. Відтак новорічне пробудження перетворюється у сплячку й з однієї крайнощі – піднесеної активності, ми здатні впасти в іншу – усвідомлену пасивність, яку багатозначно називаємо очікуванням.

Січень традиційно багатий святами. Надто в українській православній та греко-католицькій традиціях. Не встигаєш оговтатися від Новорічної ночі, як за тиждень на столі уже кутя, вареники і пампушки, а за вікном Вертеп з колядниками. Ще тиждень – і Старий Новий рік, а незабаром і «той третій празник – Святе Водохреща». У таких святкових перипетіях і справді можна загубити основну ідею оновлення, яка планувалася напередодні Нового року. Але якщо проживати свята не лише керуючись ідеєю «від Вашого столу до нашого столу», а вникати у таємницю Різдва і переживати це зимове дійство усвідомлено та урочисто, до поставленої мети можна наблизитися значно швидше, аніж перебуваючи у повсякденних роздумах та ваганнях. Саме в події Христового Різдва закладено великий символічний зміст оновлення, наповненості та віри, які здатні вказати шлях, освітити його, наче світлом Різдвяної зорі. Щороку повторюючись, свято Різдва завжди нове, воно завжди дарує нову радість, любов, сповнює надіями та сподіваннями. Іноді складно перегорнути сторінку свого життєпису з тим, аби уже ніколи не повертатися до написаних раніше рядків. На перший погляд може здатися, що це неможливо. Життя так чи інакше здатне повернути людину на один із вже пройдених етапів. А може і не повернути. Й до кінця незрозуміло, що гірше, що більш болісно. Адже дуже часто разом із рішенням завершити щось у своєму життя, з’являється відчуття тривоги і небезпеки перед тим новим і незвіданим, що буде попереду. Відтак людина автоматично у пошуках захищеності може знову і знову повертатися до пройденого етапу, декларуючи при цьому бажання розпочати щось нове. Страх перед невідомим керує нею. У цій пересторозі також прочитується й відсутність достатньої віри.

Можна безкінечну кількість разів налаштовувати себе на нову хвилю, нове життя, нові думки, нову поведінку, на «почати все з початку» і таке інше, читати мотиваційну літературу і слухати інтерв’ю успішних особистостей. Та якщо всередині не буде рішучості таки перегорнути цю списану вздовж і впоперек сторінку й рухатися далі, ніякого дива не відбудеться. Або ж воно просто пройде непомітно повз, а очі у цей час будуть заплющені. Куди прекрасніше самим творити це диво, диво-змін, які відбуваються і яким ми дозволяємо бути. Без спротиву, страху чи шкодування. Ми одразу помічаємо, якщо зміни відбуваються з іншими людьми й відзначаємо їх у своїй пам’яті. Схуд чи поправилася, змінила зачіску, відпустив бороду, стала веселішою, видається розсіяним, весела чи засмучений, мовчазна чи в гарному гуморі. Він чи вона змінилися, кажемо ми і йдемо собі далі, ще якийсь час аналізуючи ймовірні причини цих змін. Проте часто ми не здатні вловити й натяку на ті зміни, які відбуваються з нами, у нашому внутрішньому світі, в наших поглядах, думках і переконаннях. Як правило, ми себе критикуємо, порівнюємо з іншими, порівнюємо із собою десять чи двадцять років перед тим. Але дуже рідко замислюємося, як саме ми змінюємося впродовж життя, у ці короткі часові відрізки, які ми іменуємо днями, тижнями, місяцями і роками.

Навіть тоді, коли нічого не відбувається, щось таки відбувається. І якщо, підбиваючи підсумки минулого року, у своєму житті особливо пишатися нічим, або ж еґо та гординя як завжди підштовхують до порівняння з чужими досягненнями та успіхами, слід у цей час пам’ятати, що в кожного вони свої і міряються своїми мірками. У кожного свій темп, свій час, свій період для розвитку і тих проривів, які необхідні у даний конкретний момент. Життя летить невпинно і незалежно від того, рухаємося ми з ним в одному темпі, чи зберігаємо свій, воно все ж таки поспішає вперед. Очевидно, не варто постійно стояти над собою з грубим батогом і підганяти: до змін, до рішень, до життя «як у всіх», до тих вершин, які малює розвинуте суспільство, до того щастя, яке рекламує телебачення, до тієї повноцінності на якій наголошують рідні чи близькі і яка, зазвичай, має цілу низку умовностей. Рухатися потрібно, але тільки без надуманого зовнішнім середовищем батога. Рано чи пізно ефект від нього зникає. Залишається хіба що втома. З іншого боку, якщо це єдиний спосіб змусити себе щось робити і не противитися змінам, тоді вперед. Зрештою, саме слово стимул, від латинського слова stimulus, у перекладі означає батіг. Та слід враховувати, що батіг батогові рівня.

Перегортаючи сторінку старого року, варто, окрім підсумків і постановки нових цілей, проаналізувати своє ставлення до ситуації, яка мала здатність повторюватися. До схожих ситуацій і до тих, які ймовірно, можуть знову повторитися в році новому. Саме еволюція нашого ставлення може слугувати індикатором відповідних внутрішніх змін. Та разом із такими дослідженнями, будемо чесні перед собою, не завжди хочеться цілеспрямовано і усвідомлено розбирати по крупинах події минулого року й робити відповідні висновки для нового. Для цього також потрібна чимала сміливість. Зрештою, січень небезпідставно вважається перехідним етапом, тож часу для роздумів є предостатньо. Рівно ж як і для того, аби набратися мужності і впевнено розпочати писати нові рядки з нової сторінки.     

Велика проща серця і душі

Місце народження Ісуса Христа

Бажання володіти світом настільки опанувало ними, що вони постановили побудувати башту, яка б сягала хмар, щоб усі бачили, які вони сильні й могутні. Це прагнення випливало з їхньої гордині і бунту проти Господа Бога. Кожного дня вежа ставала все вищою й вищою. Вона складалася з багатьох платформ, складених одна на одну, з яких кожна наступна була меншою від попередньої. Ця вежа стала центром, навколо якого був збудований Вавилон. Вона була найліпшою з усіх веж у інших вавилонських містах, її будова, імовірно, мала вплив на будівництво пірамід в Єгипті. Спостерігаючи з неба за неслухняними людьми, Бог змішав їхні мови: "Тоді зійшов Господь побачити місто й вежу, що їх сини чоловічі будували, і мовив Господь: "Оце вони один народ і мова в них усіх одна, і це щойно початок їхньої праці: тож що вони не задумають, не буде їм важко зробити. Отож зійдімо наниз і помішаймо там їх мову, щоб не розуміли одне одного "(Бут.11,5-7). Вони перестали розуміти одне одного, так що на будівництві виник повний хаос і робота припинилася. Башта не була побудована навіть до половини. Той випадок з вежею пояснює нам різноманітність рас і мов у світі: "І розсіяв їх Господь звідтіля по всій землі, й вони перестали будувати місто. Тому-то названо його Бабел (Вавилон), бо там Господь помішав мову всієї землі й звідти розсіяв їх Господь по всій землі" (Бут. 11, 8-9). Слово "Вавилон" також тлумачать як "ворота до богів". Змішання мов сталося в четвертому поколінні після потопу, приблизно в 101 році після потопу і в 326 році перед покликанням Авраама.

Стародавнє передання говорить, що не всі народи брали участь у будівництві Вавилонської вежі. Зокрема, частина потомків Сима, а саме Арпахшад і його діти (одних з них - син на ім'я Шалах). З потомства Шалаха буде походити Авраам. Відділившись від будівництва вежі, потомки Сима зберегли мову, якою розмовляли Адам і Ной. Цією мовою було написане Святе Письмо. Щодо виникнення різних мов у нинішньому мовознавстві існують дві основні теорії: перша стверджує, що всі нинішні мови походять від єдиної прамови, як це написано в Слові Божому. Ця теорія отримує все більше підтверджень. Друга версія: мови виникли в різних частинах земної кулі, багато з них пройшли той самий процес розвитку, одні з одними перетиналися, змішувалися, але єдиного центру їхнього походження немає. Після цього люди збиралися в окремі групи, які одні одних розуміли, і розходилися по нових місцях і поселялися там. Таким чином була заселена вся земля. А що ж тоді сталося з вежею? Вона з часом руйнувалася і розвалювалася, бо те, що люди роблять всупереч Божій волі, не може встоятися; де немає Божого благословення, там немає завершення і майбутності, всяка людська праця, бажання, старання - надаремні. Ми бачимо, що Вавилонська вежа і по сьогодні залишається "недобудованою", тому що гордість, ненависть, прагнення одного народу чи раси панувати й царювати над іншими - розділяють людей, в результаті маємо геноциди, голодомори, ненависне братовбивство, в'язниці, концтабори, атомну, хімічну та інші зброю. Цьому злу поклав край наш Спаситель Ісус Христос. З'єднання людей і народів в єдиній правдивій вірі - це велика дія сили і любові Божої. Всяке об'єднання, що базується на тілесній, матеріальній основі, з часом розпадається. Які б ідеї не об'єднували людей, вони з часом затухають, втрачають актуальність; єдність же, побудована на духовних засадах, цементується любов'ю і прагненнями душі, тому така єдність є вічною. Отже в день П'ятидесятниці, коли народилася Церква Христова, ми бачимо, як невидима сила Святого Духа об'єднала різні серця в єдиній Божій любові.

Мешканці якої країни будували вежу? Люди, які йшли зі сходу, знайшли рівнину в Шінеар-краю й оселилися там, про що свідчить Біблія: "Уся земля мала одну мову й одні слова. І сталося, що люди, пересуваючися зі сходу, знайшли рівнину в Шінеар-краю й осілись там. Вони сказали один до одного: "Нумо лишень робити цеглу та випалювати її". І була цегла їм за камінь, а земляна смола за заправу" (Бут. 11, 1-3). Отже, біблійна назва тієї землі, де люди будували Вавилонську вежу, - Шінеар-край, це територія стародавнього Шумеру і пізніше Вавилону чи Месопотамії. Месопотамія - найдавніша цивілізація світу. Тут виникла перша писемність, мешканці цієї країни були архітекторами, скульпторами, письменниками і вченими. Тривалий період месопотамські царі правили регіоном, відомим нам нині як Ірак. Після того, як Месопотамію завоювали перси 593 до н. е., вона поступово була засипана пісками і про неї знали тільки зі сторінок Біблії практично аж до XIX ст., коли археологи розкопали її. Слово "Месопотамія" грецькою мовою означає "край між двох річок" - очевидно, йдеться про Тигр і Євфрат. Територія Месопотамії розташовувалася на теренах нинішнього Іраку, але завжди збільшувалася, приєднуючи до себе навколишні землі. Люди, які заселяли цю територію, ніколи не називали себе "месопотамцями". На цій землі проживали декілька різних народів з різними культурами і традиціями. Найвидатнішим лідером у часи після потопу і покликання Авраама екзегети вважають Німрода, внука Хама від сина Куша. Він був надзвичайно заповзятливим і спритним чоловіком. Тоді великою небезпекою для людей були дикі звірі, а він мав репутацію "могутнього мисливця" й захисника людей від нападу звірів. Слово Боже про нього говорить: "Куш зродив Німрода, який був першим могутнім на землі. Він був великий ловець перед Господом, тому й кажуть: "Неначе Німрод, великий ловець перед Господом!" Початки його царства були: Вавилон, Єрех, Аккад і Кальне в Шінеар-краю" (Бут. 10, 8-Ю).

Маючи авторитет і дар, він правдоподібно керував будівельними роботами при спорудженні Вавилонської вежі. Вавилонська земля довший час називалася "землею Німрода". Бажаючи панувати над більшим обширом землі, він подався 500 км на північ і заснував там місто Ніневію. Упродовж довгих століть Вавилон і Ніневія були провідними містами тодішнього світу. Потомки Німрода покажуть себе в майбутньому достойними його предками і в усьому будуть наслідувати його. Полювання на левів буде головною тематикою у мистецтві ассирійців. Вони пишатимуться тим, що мають владу над природою. Ще однією прикметою цього народу буде будівництво великих міст. У будівельній справі вони значно перевищать інші народи.