«Я маю українське серце», – о. Іван Терлецький про своє покликання, служіння та виклики в діаспорі…

 Священик Стемфордської єпархії о. Іван Терлецький, який у 1991-1994 роках був у витоків відродженої Львівської духовної семінарії Святого Духа, розповів про своє покликання та служіння.

     Отче Іване, як ви відчули своє покликання? Думаю, що я найбільше відчув його ще з дитинства. Ходив я до парафіяльної школи нашої громади. Це були сестри василіянки. Почав служити вівтарним дружинником вже в третім класі. Приблизився до Бога. Був добрий приклад священиків, особисто одного сотрудника. Ми мали в діаспорі дитячу Службу Божу. Діти мали бути в неділю, щоб відповісти на Службі Божій. Всі батьки, всі діти мали бути. Репетицію робили попередньо. Монахині вибрали мене на то, щоб виконувати роль священика на тій репетиції. Ще як був малий хлопець, я знав, що хочу бути священиком.

     Отче, ви є парохом у Стемфордській єпархії. З якими викликами сьогодні доводиться зустрічатися настоятелю в діаспорі? Я є парохом одної парафії (Spring Valley, NY – Медіацентр КТДС.) і одночасно, бо та парафія є близько до монастиря сестер служебниць, я їхній капелан. Тому я щоденно їду до них служити Службу Божу, а ввечері їду служити на своїй парафії. Під час тижня є тяжко вірним, бо вони розкидані. То не є пішки йти до церкви, і вони – меншина. Церква вислала мене студіювати бібліотекарство. Тому я є директором нашого єпархіального музею та бібліотеки. Оформив за ці 20 років україномовну бібліотеку в 42 тисячі томів книжок. Все готове до вжитку. Я скінчив бібліотекарські студії у 1981 році. Дійсно інтенсивніше я почав займатися цим після трьох років служіння тут в Україні. Стараюсь працювати в цьому напрямку, бо це є джерело. Не питання чи буде його хтось зараз використовувати, чи ні. Ми будуємо на потребу, не щоб заробляти гроші, але на потребу. Хтось хоче використовувати – будь ласка, у нас це є. Тепер я би сказав є три головні аспекти. Перше – наші парафії зменшились, були великими після Другої світової війни. Мігранти прийшли до Америки в той час. Я є продукт тої еміграції. Виросло то покоління. Почалося багато асиміляції до американського етносу. Скільки вірних ми згубили, бо вони вирішили піти легшою дорогою до Римо-Католицької Церкви. До української Церкви було терніше, бо треба не згубити мову, їхати далеко до своєї церкви. І через то ми згубили багато людей. Парафії зменшилися. Я мав парафію, яка 60 років тому мала 110 родин. А коли я прийшов – на тій парафії було менш як 200 осіб. І то є проблема. Друге – нове покоління емігрантів з України. Я українець і вони українці, але ми однаково не думаємо. Маємо інакшу свідомість, світогляд. Мені подобаються слова, які сам Блаженніший вживав – треба пароху інтеграцію робити. Треба, щоб не були ворожі – ти так робиш, я так роблю, але шукати інтеграції особи. Третє – зберегти не тільки духовність народу, але і свідомість. У нас священик є український провідник – тут (в Україні – Медіацентр КТДС) це автоматично. В США інакше, там маємо інші народи, яким служать священики нашої єпархії. Я маю українське серце і співчуття до тих українських мігрантів, які приходять тепер з усіма своїми різними труднощами, розділами родини. Я був здивований, коли служачи на парафії, пішов на Йордан, зустрів сім’ю і спитав скільки вони в Америці. Жінка відповіла, що 16 років, а чоловік – 4 роки. Уявіть собі скільки жертви вони мусили дати, бо розділені були 12 років, поки вона не могла помогти чоловікові приїхати. Я думаю єдиний аспект, то щоб мати серце до тих українських мігрантів. В нашій країні є тепер кандидат в президенти який зле говорить, принижує емігрантів, і я ніяк не можу навіть думати голосувати за такого.

     Як ви справляєтесь із цими викликами? Перед тим, як поїхати до Святої Землі, мав таке слово до своїх парафіян і пояснив, що нам треба працювати над трьома такими речами. Перше – нам треба пізнати одне одного. Я маю таких вірних, яких я тільки знаю в лице. Я не знаю їхніх імен, адреси, телефону, не знаю, якби було потрібно. Вони є тільки «обличчя». Ходять до церкви, але з якоїсь причини бояться записатись до парафії. То є формальність, але я люблю всіх знати поіменно. Коли люди приходять до причастя – я люблю всіх називати поіменно. Друге – треба більше катехизації провадити на парафії для дорослих. Просто проповіді не вистачає для людей. Третє – питання інтеграції свідомості. Задля кращої гармонії, провести дух тої спільноти, щоб вони не тільки були розділені на їхні покоління, на їхні мови, але старатися, щоб дійсно був один люд.

     Розкажіть, чи є парафіяльна спільнота активною? Чи діють при парафії спільноти? Які? У нашій парафії є активний рух «Матері в молитві», який принесли і оформили нові емігранти. Жінки при парафії, які посвячують час більше, як свої обов’язки. Раз на місяць ми зустрічаємось і маємо три години сесії. Можуть бути присутні 15 жінок. Є програма з молоддю. Розкидані вони вже як стають юнаками і йдуть до середньої освіти, ще і мають інші інтереси – спорт у школі. Маємо спорт, є репетиції в неділю рано. І проблема – що дитина вибере. Можливо в Україні розумніше співпрацюють, щоб діти мали і такі, і такі варіанти. А тут з’єднати дуже складно. Є більші спільноти на деканальному рівні, як «Українська молодь – Христові», але по індивідуальним парафіям вони слабі. Нормальні наші парафії в єпархії – як маєш 100 родин (1 людина в хаті – то родина), то активна парафія. В деяких парафіях норми віку – 60-65 років. В моїй парафії я би сказав, що норма віку більше до 40. Молоді пари є. З часом вони женяться (дай Боже – в церкві). Але вони мають свобідний вибір. Головне, щоб мати зв’язки, на яку-небудь лінію говорити з ними. Я у свої молодші роки священства мав конференцію на з’їзді «Українська молодь – Христові» на тему «Сучасна музика і Євангеліє». Йшлося про те, чи ти чуєш те саме, що я чую, чи ти слухаєш не тільки музику, але дослухаєшся до слів, щоб розуміти про що пісня говорить? Такі теми мав у своєму минулому.

      Відомо, що ви були першим віце-ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. Ви прибули в Україну допомагати відновлювати навчальний заклад. Поділіться своїми тогочасними сподіваннями. Як я приїхав в Україну - то було цілком до незнаного світу. Ми згубили контакт з родиною (яка залишилась в Україні – Медіацентр КТДС) – були часи, коли не писали один до одного, бо був страх. Був час, коли тета просила, щоб не писати до неї, щоб не було гірше. Я прийшов цілком мало знаючи про життя в Україні. Знав історію, але знання життя тут було цілком чисте. Як я приїхав, перше я не знав, що із собою брати. 21 ящик я взяв із собою. Говорили, що туалетного паперу тут не було. Половину бібліотеки взяв із собою, бо як ти будеш викладати без джерел. І тільки одна була причина, що я приїхав – Церква мене потребувала. Єпископ сказав, що в мені є потреба тут і він мною наповняє цю потребу. І я, послушний, приїхав. І упродовж цих трьох років багато-багато навчився про той інший світ, про який я нічого не знав.

     Чи функціонує нині Стемфордська семінарія? Чи є покликання? Там є семінарія, де я ходив на філософські студії. Бідує. В Америці, в Канаді, в багатих країнах є брак покликання, вродженого там, майже до коріння вже засохло. Ми ще маємо ту семінарію, маємо тільки 2 студентів тепер і вони самі з України, не народжені в Америці. І є тяжко. Римо-католики – ці однаково шукають, бо не мають у собі, шукають місіонерів з інших країн. Скільки священиків з Польщі є в Америці, скільки з Філіппін. Тепер Африка є дуже плідна територія. У нашій єпархії тепер більше як половина священиків є з поза Америки і то не тільки з України, ми маємо більше греко-католицьких українських священиків з Румунії.

     Ви не знаєте, чи співпрацює Стемфордська семінарія з семінарією в Торонто? В минулі роки ми теоретично говорили, щоб співпраця була, бо ми маємо добрі приміщення, де можна і сто студентів розмістити. Говорили теоретично з Інститутом митрополита Шептицького, який в є Оттаві. Ми навіть мали нашого священика на їхньому синоді, але до якогось актуального плану не дійшло. Мала семінарія скоріше закрилась. Вся семінарія ще існує, але ми згубили право з боку держави видати бакалаврат, бо не мали досить студентів, програми, проектів на майбутнє. Ми мали приміщення, викладачів, гроші, щоб покрити видатки, але піти студіювати на священика в роки коледжу (18-21 рік) в Америці не популярно.

     Яке у вас враження склалося стосовно нашої спільноти? Тут почалося зерно. Я був тут, як ви тільки почали. Вже є 60 студентів, приміщення – семінарія розвивається. І то не є Галичина! Моє враження є дуже позитивне і таке враження, що багато надії для нашої Церкви тут, по цілій Україні.

     Якби ви звернулись до наших семінаристів, що б ви їм побажали? Я би бажав те, що бажав як я був на приймальній комісії: щоб разом з посвятою духовного життя, щоб завжди пам’ятати, що ця семінарія приготовляє священиків, які живуть у світі. Ми є світські священики, щоб бути відкритим на найкращі елементи, які є у світі, щоб ці елементи стали так само інструментом для росту духовного життя. Як я був в малій семінарії, вже десятки років тому, вона називалася св. Василія Великого, дали нам як приклад для щоденного життя у семінарії промову св. Василія Великого до студентів грецької літератури. У Церкві IV ст. Була думка, що християнство має цілком відділитися від поганського світу, все абсолютно відкинути. Св. Василій сказав, що християнин, який відноситься до світу, має бути як бджілка, яка літає від одної кітки до другої, беручи те, що найкраще з собою, а що недобре, лишається настороні. І так кожний з нас має взяти найкращі елементи, не тільки понижувати той світ, так сказати, за хиби, але брати те, що є найкраще, дивитися як світ служить своєму ближньому. Скільки організацій у світі не мають нічого спільного з християнством, але мають за ціль помогти, щось позитивного зробити: рятувати сиріт з інших країн і т. д. То завжди є так, коли плекається покликання до світського чи єпархіального священства, щоб не боятися того світу. Але знати, як увійти в той світ зі своєю наукою.