Про правильне застілля: «пити, як святий»

Починаючи працю над книжкою «П’ємо зі святими» (Drinking With the Saints: The Sinner's Guide to a Holy Happy Hour, by Michael P. Foley, 2015), я збирався дізнатися, які саме напої варто рекомендувати в ті чи ті святкові дні літургійного року. Несподіваним для мене виявився урок щодо того, як саме їх треба пити. Застосувавши відповідний критичний апарат, цей урок можна викласти у п’ятьох ключових пунктах. Аби пити як святий - іншими словами, насолоджуватися цими напоями саме так, як Бог їх для цього призначив, - потрібно випивати…

1. …Помірковано. Поміркованість - не тільки наш моральний обов’язок, але й джерело задоволення. Давні епікурейці проявляли поміркованість в усіх своїх апетитах не тому, що були прихильниками чеснот, а через бажання максимально пережити фізичне задоволення. Бо вони знали, що надмір позбавить їх тієї плотської мети, якої вони прагнули. Християни також цілком можуть скористатися цим відкриттям, адже Бог бажає, аби ми отримували задоволення від сотвореного. Поміркованість важлива ще й тому, що вона сприяє здоров’ю, а це - одна з причин, через які Церква історично не тільки терпіла, а й заохочувала використання алкоголю (згадайте про середньовічні монаші ордени, які виробляли пиво, вина, віскі та лікери). І в Середні віки, й до них, і потім алкоголь дозволяв очистити забруднену воду або слугував її заміною, а також і засобом від різних хворіб. Понині, застудившись, картезіанські монахи Великої Шартрези, розташованої у французьких Альпах, які продуваються всіма вітрами, приймають ложечку своєї смачнющої трав’яної настоянки, яка так і називається - шартрез. Ну й нарешті, поміркованість — це ключ для створення товариства. Випивати рівно стільки, щоби розв’язати язика, але не настільки, щоб язик утратив зв’язок із розумом, - пречудовий засіб для доброї бесіди та розвитку дружніх почуттів. Як каже поет Оґден Неш у своєму вірші «Роздуми про налагоджування стосунків»: «солодке - кокетка, а коньяк - не простак!»

2. …Із вдячністю. Поміркованість - це ще й вираження вдячності Богові за те, наскільки хороші на землі виноград і зерно. Як висловився Честертон, «подякуємо Богові за пиво і вино, й не будемо впиватися». У наші дні вдячність — чеснота, яку часто забувають, оскільки всі ми дедалі більше думаємо про свої права й дедалі менше - про те, чим ми зобов’язані іншим. Можна сказати, що для деяких філософів (таких, як Кант) вдячність це щось недобре, загроза нашій самостійності, оскільки закладає, що ми комусь заборгували. Однак для католика радість - воздавати подяку Богові, який творить, відкупляє та освячує нас, і бачити Його милість в усьому хорошому, що нас оточує, також і що міниться у наших склянках. Послухайте, якою вдячністю ллються слова святого Арнульфа з Меца, покровителя пивоварів: «Від поту людського та любові Божої народжується пиво на світ».

3. …Зі спомином. Католицька побожність сфокусована довкола Євхаристії, що означає «благодаріння, подяка» - і як наслідок, вдячність пронизує всі аспекти католицького життя. Але Євхаристія це також і спомин, виконання заповіді «це творіть на спомин про Мене». Щоб бути вдячним, необхідно пам’ятати - пам’ятати те добро, яке ми без заслуг наших отримали. Одна з ключових відмінностей здорового та нездорового пиття полягає в тому, чи людина п’є, аби пам’ятати, чи щоб забути. Подумайте про відмінність між тим, як п’ють на доброму благородному весіллі, і як нерідко п’ють в усяких забігайлівках. На доброму весіллі кілька поколінь збирається, аби відсвяткувати славний і почесний шлюб вірного чоловіка та вірної жінки, відсвяткувати любов молодят, яка - дасть Бог - лише зростатиме з роками, приносячи дітей. Згадують при цьому і своє шлюбне кохання, і шлюбне кохання своїх батьків, і так далі - згадують довгий ланцюжок людської любові та на її славу підносять келихи. А тепер уявіть чоловіка середніх років, який самотньо напивається в кутку бару. Він оплакує свою самотність, безперспективну роботу, втрачену юність. Він раз по раз перехиляє чарку не для того, щоби згадати добре, а для того, щоби забути кепське. Таке вживання алкоголю не має нічого спільного з радісним католицьким святкуванням.

4. …Весело! Ще один спосіб відрізнити здорове випивання від нездорового - подумати над поняттями розваги (fun) і веселощів (merriment). Розвага передбачає таку форму, яка не особливо погана, але загалом сповнена поверховості і якою можна займатися навіть самому. Може, молодій людині задля розваги приємніше було би пограти в комп’ютерні ігри з приятелями, але цілком можна уявити й того, хто розважається цим на самоті. А для веселощів потрібне товариство. Веселимося ми зазвичай не наодинці у себе в кімнаті, а на якомусь святі чи великому бенкеті. Принаймні, мені так уявляється, що веселощі пов’язані з могутнім відчуттям спільності та насправді божественну і пам’ятну причину для святкування. Тільки подумайте, як абсурдно звучить поздоровлення: «Бажаємо веселого дня адміністративного працівника». Але слова «Веселого Різдва!» досі не втратили богословського сенсу, й не лише тому, що мова про Різдво Христове. Бажаючи комусь весело відсвяткувати день народження нашого Господа, ми сподіваємося, що ця людина не просто приємно проведе вихідний. Звісно, в усьому цьому є певний ризик: застарілий англійський вираз «merry-drunk» означає сп’яніння набагато сильніше, ніж просто «веселенький». Але, як зазначає Йосиф Піпер у своїй праці «У згоді зі світом» (Zustimmung zur Welt – eine Theorie des Festes, Josef Pieper, 1963), будь-яке святкування містить «вроджену небезпеку і зародок дегенерації». Однак як зі щедрості не обов’язково виростає занепад, так і випити трошки, щоб повеселішати, не означає втонути на дні пляшки.                           Вино, як каже Писання, звеселяє серце людини...                              Оце і є міра...

5. …З ритуалом. Книжка Піпета нагадує нам про ще один аспект веселощів: про ритуал. «Ритуальне святкування, - стверджує Піпер, - це якнайбільш святковий вид святкування». Чому? Тому що істинна святкова радість не може існувати без Бога і без святкової традиції, яка включає ритуальну хвалу і жертву. Без релігійного ритуалу, підбиває підсумок Піпер, урочистість стає не просто «світським фестивалем», а чимось набагато  гіршим: вимученим і неприродним заходом, який перетворюється у «нову форму роботи, яка вимагає ще більших зусиль», замість того щоб бути формою людяного відпочинку. Побожним любителям смачно випити доброго трунку піперова мудрість може подарувати два прості звичаї. По‑перше, наші святкування мають збігатися з літургійним роком, цією великою, багато радів повторюваною розповіддю про тайни Христа і Його святих. Католицька літургія, пише Піпер, «це за своєю суттю безмежне “так” і “амінь” у відповідь на всю реальність і буття», й день кожного святого — це ще й святкування того, що цей самий святий сказав Богові своє «так», і запрошення для нас зробити так само. По-друге, на будь-якому святі, хоч би яке воно було скромне, має бути певна ритуальна складова. Найпростіший спосіб досягти цього — ритуал тостів. Звичаєві виголошувати тости, певно, років стільки само, скільки й самому питтю, і корені його глибоко релігійні. Колишні «вилиття» (святкові застілля), що супроводжувалися виголошуванням певних звернень до божественних сил, полягали у тому, що людина випивала частину свого напою, а частину виливала, призначаючи вилите богам. Розповідають також, що звичай цокатися келихами винайшли християни, бо дзвін келихів нагадує перегук дзвонів, які відганяють бісів. Католикам, як говориться, на роду написано виголошувати тости, адже ритуал у нас у крові: ми знаємо, що дотримання правил і норм не замінює собою спонтанності й радості, а доповнює їх, скеровує та збагачує. А поширена повсюди практика пити за чиєсь здоров’я набуває нового значення у християнському прагненні до чогось більшого, аніж просто відсутність тілесних захворювань. Тож і одного тосту може бути досить, аби перетворити безформні посиденьки в осмислену, а може, навіть освячену зустріч. В уже цитованій праці Йозеф Піпер зі схваленням наводить ніцшеанський афоризм: «Клопіт не у тім, щоби влаштувати свято, а в тім, щоби знайти людей, яким воно сподобається». У наші часи постмодерністського нігілізму питання не в тому, чи повинні християни радіти добрій випивці, а в тому, чи не залишаться вони єдиними, хто на це здатний.