Серце Христове – повне любови

Сьогодні наша Україна переживає нелегкі часи. Хоча, переглянувши сторінки історії нашого краю, мимоволі запитуєш себе: а коли ті часи для нашого народу були легкими? Адже Історія України писана кров'ю мучеників, ісповідників, зрадою своїх і вірністю чужих, нас палили вогнем, а ми, мов та трава навесні, на чорних згарищах руїн випускали свої зелені листочки. Нас убивали мечем, але наші неприятелі самі гинули від того меча, а на крові наших мучеників народжувалося нове покоління борців за свободу і незалежність Рідного Краю. Нас винищували голодомором, а ми воскресали до нового життя, і перед престолом Всевишнього невинно убієнні благали о благословення для народу. Над нами робили експерименти, насаджували ворожу ідеологію молоді, але частина народу їм не піддавалася, і тому ми залишалися самі собою. Нашу віру, культури, звичаї і традиції висміювали, принижували й переслідували, вважаючи за щось меншовартісне, вони зникали із середовища української шляхти, міщанства, зате знайшли місце в українській селянській хаті й щирому відкритому українському серцю. Забороняли українське слово в дитячих садочках, у школі, вищих навчальних закладах, спалювали наші книги. Але вогонь ненависті наших неприятелів гартував наші серця, і вони ставали все сильніші і загартованіші, вільніші й жертвенніші для Бога, Церкви і рідного народу. Саме серце, до якого не могли дістатися ані монголо-татари, ані поляки, мадяри, румуни, чехи, росіяни, словаки, стало носієм, розповсюджувачем тієї іскорки, яка запалювали все нові й нові серця для протидії і протистояння нашим неприятелям. Серце, як найбільша скарбниця, ключ від якої спочиває в руках в Господа Бога, стало великим скарбом для народу... У ньому зберігалися найцінніші скарби віри, культури, звичаїв і традицій. Це серце різали, шматували, переслідували, проколювали мечами й багнетами, в нього стріляли, заморожували морозами Сибіру та Уралу, голодом ГУЛАГів, отруювали радіацією Чорнобиля, воно плакало, страждало, мучилося, вороже око цього не бачило, але це страждальне серце бачив Всемогутній зі Свого Небесного Маєстату... Серце нашого народу не здавалося: через ті приниження, знущання, переслідування воно гартувалося, ставало сильнішим і палкішим. Його ніхто не міг здолати і перемогти. У рідному краї чи на чужині, серед своїх чи чужих воно молилося й вірило в силу перемоги правди. Держави України не було на світовій мапі, нашу землю не один раз ділили, різали, шматували, давали їй чужу назву, вона пережила різні окупаційні поневолення, але віра в серці й душі нашого народу ніколи не згасала. Серце вдовиці, сироти, в'язня, стікаючого кров'ю повстанця, спухлого з голодомору юнака волало до Бога конаючим голосом, але повним надії і уповання на Боже Милосердя. Нерідко в ньому залишалася лише маленька жаринка, якої не бачило людське око, але вона тліла, не згасала, давала про себе знати й певного часу розгорялася, освітлюючи шлях заблудлим співбратам: Мій рідний край - в моїй душі!..

     Але серце народу не було б таким героїчним сміливим, відважним і стійким, якщо б не черпало сили й відваги від Пресвятого Ісусового Серця. У світовій духовній спадщині назбиралося багато сторінок про Пресвяте Ісусове Серце. В українській духовній літературі цей скарб не є таким великим, багатим, багатогранним порівняно з іншими християнськими народами. Чим відрізняється християнська світова спадщина про культ Пресвятого Христового Серця від української? Доки тривали духовні дебати про потрібність культу Пресвятого Серця Христового у Вселенській Церкві, виступало чимало противників такого "нововведення", але коли під впливом Святого Духа було наведені докази про доцільність і духовну потребу для вірних культу Серця Христового, тоді всякі дебати, сумніви відпали самі собою і розпочався новий духовний розквіт християнських народів, який приніс дуже багаті плоди. Впровадження культу Серця Христового в Католицькій Церкві принесло спасенні ліки для фізичного й духовного здоров'я людства, мир і благословення для християнських родин, парафій, народів і всього світу, зростання у святості і чеснотах, зростання духовних покликань, навернення з блудної дороги до покаяння і нового життя в благодаті Божій. Незліченна кількість вірних, які мали набожність до Пресвятого Ісусового Серця по цілому світі, приналежних до різних народів і різних обрядів, отримали від Серця Спасителя обильні, щедрі Божі благословення: радість і мир в душі, в своїх родинах, вони виконали заповідь любові до Господа Бога і свого ближнього, цією любов'ю жили, її поширювали, передавали іншим, нею запалювали холодні байдужі серця ближніх, випрошували ласку навернення для закаменілих і байдужих налогових грішників. Душам, які почитають Серце Христове, легше вправлятися у християнських чеснотах. Найважливіша з усіх обітниць Серця Христового: душа, яка любить і за життя почитає Солодке Серце Спасителя, не відійде з цього світу без примирення з Господом Богом, тож люди випрошували в Всевишнього щасливої години смерті для себе.

     В Україні, на жаль, від часу прийняття Берестейської Унії (1596) понині ці дебати не припинялися, вони тривають досі... Пресвяте Серце Христове мало своїх палких прихильників і почитателів не тільки серед простого віруючого, побожного народу, але й насамперед серед багатьох унійних (греко-католицьких) митрополитів, єпископів, священиків, монахів і монахинь, а також серед української шляхти. Противники культу Ісусового Серця неустанно аргументують, що ця набожність чужа для східного обряду. Таке твердження не обгрунтоване й не несе правдивої інформації. Культ Пресвятого Ісусового Серця прийняли Східні Католицькі Церкви - сирійці, мароніти, халдейці, вірмени, мелхіти, італо-греки, румуни... У нас же панує дух меншовартості, москвофільства, оглядання на "старшого брата", на "православний мір", тому ми відкинули духовні надбання і спадщину мучеників та ісповідників Греко-Католицької Церкви. Ніхто з протилежної сторони насправді не бажає навернення, не пропагує його, не молиться в цьому наміренні, а навпаки - всі чекають, коли вже уніати нарешті приєднаються до них і стануть "істинними православними християнами", в результаті чого ми маємо втратити своє духовне обличчя й відкинути свою Унійну спадщину. Аналіз історії Унії в нашому народі засвідчує сумний шлях духовного самогубства і самознищення, це не тільки самоспалення, але й спалення усієї славної історії минулого. Одним із "важливих аргументів" противників культу Пресвятого Ісусового Серця є той, що в Святому Письмі ми, мовляв, не знайдемо прямих вказівок щодо вшанування Серця Христа Спасителя. Для спростування цієї думки мусимо глибше поглянути на значення серця у Слові Божому. Слово "серце" має надзвичайно глибинне й широке духовне розуміння, тож для того, аби передати його значення у семітській мові, замало навіть просто увійти - потрібно зануритися у ті події, де йде мова про серце. У Святому Письмі слово "серце" вживається 668 разів. У самих Псалмах Давида слово "серце" повторюється 140 разів. Цей перший аргумент є дуже важливим. Слово "серце" досить часто вживається у Святому Письмі.

     Для юдаїзму слово "серце" - це не тільки важливий орган людського тіла, а насамперед вираз внутрішньої, духовної сутності людини. Розуміння цього слово - це не тільки почуття, але й думки, спомини про минуле, зародження ідей і планів, прагнення творити, політ у "небеса", поле битви моїх думок, прагнень, бажань, мої рішення, заперечення, сприйняття й відкинення тієї чи іншої ідеї, гіпотези. Серце - це чисте прозоре море або забруднена всяким непотребом річка. Серце - це ясний погідний теплий сонячний день або похмуре, затягнуте чорними хмарами небо, холод якого пронизує усе тіло. Серце - це духовний центр самої людини. В цьому духовному центрі вона провадить монолог, веде діалог сама з собою, відкривається або закривається перед дією Святого Духа, в цьому центрі народжуються ідеї, які перетворюються у реальність людського буття. Стан серця - це духовний стан людини: любов, радість, спокій, урівноваженість, адекватна поведінка, доброзичливість, ввічливість, чемність, слухняність або навпаки: роздратування, тривога, страх, бунтівливість, заздрість, ворожість. Серце - це посудина, в якій ми носимо минуле, живемо сьогоденням і плануємо майбутнє, від його чистоти залежить мій духовний стан і стан тих, які живуть поруч зі мною. Для Бога серце людини дуже важливе, уже в Старому Завіті Всевишній звертає увагу на людське серце: "Побачив Господь, що людська злоба на землі велика та що всі думки й помисли сердець увесь час тільки злі, і жалував, що створив людину на землі, тож на серці йому стало важко; і сказав: "Знищу з лиця землі людину, скотину, плазунів і птиць піднебесних, бо каюсь, що створив їх" (Бут. 6, 5-8). Тут маємо порівняння бунтівливого серця людини з серцем Бога, нашого люблячого Отця, який переживає за жалюгідний стан людського серця. На світанку розвитку людства Бог дає нам пізнати Своє любляче Батьківське Серце, це Серце для Вселенної має відкрити Божий Син.

      Понад рік перебував Ной у ковчезі, на його очах відбувалася найбільша трагедія людства. Ной був праведний чоловік, тож, побачивши, як гинуть грішники, навіть знаючи, у чому причина їхньої загибелі, він, мабуть, молився за тих нечестивих, бо йому жаль було людей, але реально він нічим їм допомогти не міг, хіба доручив їх Божій опіці. Праведник не буде ніколи тішитися з загибелі грішника. У Ноя було вдосталь часу, щоб не один раз переосмислити все побачене у своєму серці. Навіть після тих страшних подій він не втратив довіри до Бога, а цілковито й безоглядно уповав на Всевишнього, адже в нього не було іншого порятунку й надії, крім самого Творця. Приклад праведного Ноя є акту­аль­ним для християн і в наші дні, тому Ісус Христос, щоб підбадьорити християн і утвердити їх у вірності й упованні на Господа, так охарактеризував їх: "А про той день і годину ніхто не знає, ані ангели небесні, - лише один Отець. Як було за днів Ноя, так буде й за днів Сина Чоловічого. Бо як за днів перед потопом, їли й пили, женилися та віддавались аж до дня, коли Ной увійшов у ковчег, і ніхто не знав нічого, аж поки не прийшов потоп і забрав усіх, - так буде й прихід Сина Чоловічого" (Мт. 24, 36-39). Що зробив Ной, вийшовши з ковчега разом зі своєю родиною? Слово Боже оповідає: "Тоді Ной спорудив Господеві жертовник, узяв усякого роду чистих тварин і всякого роду чистих птахів і приніс усепалення на жертовнику. Господь почув лагідний запах і сказав сам до себе: "Не проклинатиму вже більше землі через людину, бо помисли людського серця злі вже з молодощів, і не губитиму ніколи всього, що живе, як то Я вчинив був. Покіль земля землею, - сівба й жнива, холод і спека, літо й зима, день і ніч не перестануть більше бути" (Бут. 8, 21-22). Сам Господь Бог промовляє, що помисли людського серця злі від самої молодості людини, але жертва, яку принесла врятована від потопу людина, була мила в очах Господніх. Людина виявила перед Всевишнім повноту своєї покори й смирення, а також свою велику довіру до Господа. Господь чекав на цю жертву, тому що: "Жертва Богові - дух сокрушенний: серцем сокрушенним і смиренним ти, Боже, не нехтуєш" (Пс. 50, 19). Жертва, яку приніс Ной Господеві, складалася не тільки з тварин і птахів, а насамперед із сокрушенного серця. Жертва не приймалася Богом, коли людина при цьому не вознесла прослави Всевишньому, благодарення Йому і само собою з чистого й покірного серця. Праведний Ной зробив це з великою подякою. Не тільки дим жертви піднісся попід небеса, але подячний дух праведного чоловіка вознісся перед Маєстатом Божим. Помисли людського серця вже від молодості лукаві й нечестиві. Господь, як ніхто інший, добре розумів стан людського серця. Він виступає не тільки в ролі Отця-Сотворителя, а також у ролі лікаря, який має вилікувати й спасти хворе серце людини.