“Віра цієї ночі веде нас до розпізнавання Бога там, де вважаємо, що Він відсутній”

Маленьке Вифлеємське Дитя, ми, зворушені радістю дару, просимо Тебе, щоб Твій плач розбудив нас від нашої байдужості, відчинив наші очі перед тими, які страждають. Таким молитовним проханням Папа Франциск підсумував свою проповідь під час нічної різдвяної Святої Меси, яку він 24 грудня 2017 року очолив в базиліці Святого Петра у Ватикані. Святкове богослужіння розпочалося «Календою» – стародавнім урочистим звіщенням про народження Ісуса, що пригадує історію спасіння від створення світу, покликання Авраама, через вихід з єгипетської неволі та звіщення пророків аж до народження Месії у Вифлеємі. Після його завершення Святіший Отець зняв покрівець зі статуї Дитяти Ісуса, поставленої перед престолом, а діти, які представляли різні континенти, поклали перед нею квіти. Свою проповідь Папа зосередив на темі вимушеної мандрівки Пресвятої родини до Вифлеєма, де вона опинилася перед зачиненими дверима. Але саме в таких умовах «Марія подарувала нам Еммануїла. Божий Син мусив народитися в стайні, бо свої не знайшли для Нього місця».

«У кроках Йосифа та Марії приховуються численні інші кроки. Бачимо сліди цілих сімей, які сьогодні змушені вирушити в дорогу. Бачимо сліди мільйонів людей, які не хочуть забиратися геть, але змушені покинути своїх найдорожчих, вигнані зі своєї землі. У багатьох випадках цей від’їзд сповнений надії та майбуття; у багатьох інших він має лиш одне ім’я: виживання. Багато людей змушені пережити чергових Іродів, котрі задля того, щоб накинути свою владу та помножити свої багатства, не бачать жодної проблеми в тому, аби проливати невинну кров», – сказав проповідник, зауваживши, що «Марія та Йосиф, для яких не було місця, є першими, хто обійняв» Ісуса. Далі Святіший Отець зауважив, що першими адресатами Доброї Новини стали пастухи. «Це були чоловіки та жінки, – підкреслив він, – які через роботу були змушені жити на узбіччях суспільства. Їхні життєві умови, місця, в яких вони були змушені перебувати, не дозволяли їм виконувати всі обрядові приписи релігійного очищення, тому їх вважали нечистими. Їхня шкіра, одяг, запах, стиль мовлення, походження, видавали їх. Усе в них викликало недовіру».

Саме до таких людей, від яких, на думку суспільства, належало триматися якнайдалі, боятися їх, промовив ангел: «Не бійтеся, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу». «Ось якою є радість, яку ми запрошені розділити, святкувати та звіщати цієї ночі. Радість, з якою Бог у Своєму безмежному милосерді огорнув нас, поган, грішників та чужинців, спонукаючи чинити так само, – сказав Папа, додаючи: – Віра цієї ночі веде нас до розпізнавання Бога, присутнього в усіх ситуаціях, в яких ми вважаємо, що Він відсутній. Він присутній у надокучливому прибульцеві, який, часто невпізнаний, ходить нашими містами, кварталами, їздить нашими автобусами, стукає до наших дверей. Та сама віра спонукає нас відкрити простір для нової суспільної уяви, що не боїться досвіду нових форм стосунків, в яких ніхто не повинен відчувати, що на цій землі для нього нема місця». Святіший Отець підкреслив, що у Вифлеємській Дитині «Бог виходить нам назустріч для того, аби вчинити нас головними дійовими особами життя, яке нас оточує». У цій Дитині «Бог запрошує нас взяти на себе відповідальність надії». З цього й випливає прикінцева молитва, звернена до Дитятка: «Нехай же Твоя революційна ніжність переконає нас почуватися запрошеними взяти на себе відповідальність за те, щоб ставати посланцями надії та ніжності серед нашого люду». Наприкінці Святої Меси Папа під час процесійного походу переніс статую Дитяти Ісуса до ясел у вертепі, спорядженому в базиліці Святого Петра.

Чого боявся Ірод?   Різанина Віфлиємькских немовлят є мовчазним свідченням того, як далеко може штовхати страх перед втратою влади. Ірод постійно жив у подібному страху. На його наказ страчено деяких членів його родини, а навіть власних синів і родичів своєї дружини. Чому? Боявся змови і втрати трону. " Чи я випадково теж не маю подібного страху, що Господь прийшов, щоб щось в мене відібрати? Постать такого тирана справді лякає, однак змушує до відповіді на одне просте запитання. Чи я випадково теж не маю подібного страху, що Господь прийшов, щоб щось в мене відібрати? І то не щось, а моє становище царя, мій пульт управління… Прийшов, щоб обмежити мою свободу, забрати будь яке задоволення, а вже точно, щоб позбавити мене усіх можливих прагнень. Коли зазирну у своє серце, то десь там подібний страх «кружляє». Може тому Спаситель аж так принизив себе, що прийшов у тілі безпомічного Дитяти, щоб показати, що не хоче мені шкоди, не прагне мені лиха, лише прагне обдарувати своїм життям – Божої Дитини.

Дітям дворічного й менше віку, убитим у Вифлеємі та околицях за наказом царя Ірода, святі Іриней, Кипріан і Августин, а також інші Отці Церкви надали титул мучеників. Їхній культ датується І століттям по народженні Христа. У Західній Церкві св.Меса за Немовлят-Мучеників служиться подібно як Меси Великого Посту – без радісних співів; літургійний колір – червоний. З Євангелістів тільки св.Матей переказав нам інформацію про цю подію (Мт 2,1-16). Вирок смерті немовлятам видав Ірод Великий, правитель Юдеї, довідавшись від магів, що народився Месія, якого називають юдейським царем. Щоб Новонароджений не відібрав у нього або його потомків панування, Ірод замислив підступно позбутися «конкурента». Православна побожність, більш емоційна, нарахувала аж 14 тисяч убитих у Вифлеємі дітей, і вони відповідно вшановуються та зображаються на іконах такої назви. Біблеїсти розмірковують над тим, скільки ж могло бути тих немовлят. Вифлеєм у ті часи міг налічувати близько 1000 мешканців. Дітей до дворічного віку, таким чином, могло бути щонайбільше 100; з цього припустімо, що 50 хлопчиків (хоча зазвичай дівчат утроє більше). Це, швидше за все, максимально можливе число, і воно не відповідає реальності. Те, що Ірод вказав вік немовлят, важливе для нас тому, що цим він уточнив час народження Христа. Навіть якщо взяти до уваги, що для власної безпеки Ірод міг дещо завищити вік жертв, то Немовляті Ісусу тоді було більше року. Шановані як flores martyrum – первістки мучеництва, Немовлята не віддали життя за Христа, але безсумнівно – це сталося через Нього. Вони перемогли світ і отримали корону мучеництва, не пізнавши зла світу цього, спокус тіла і підступів сатани. Іконографія вельми часто бралася за цю драматичну тему. Серед імен художників та скульпторів, зокрема, зустрічаємо: Джованні Франческо Бартоло, Нікола Пуссен, Гвідо Рені, Дюрер, Пітер Брейгель, Бартоломео Скедоні, Рубенс на інші. В Падуї, в базиліці св.Юстини, та в кількох інших храмах можна знайти «реліквії» Немовлят. Вони вочевидь несправжні і слугують лише доказом того, який великий в історії Церкви був культ Немовлят-Мучеників.

Навіщо «люляти» Ісуса в колядках?  Звичай «люляти» Дитятко Ісуса донині зберігають деякі монаші ордени. Сестри у період Різдва відвідують по черзі всі келії свого монастиря, колишучи скульптурку маленького Господа Ісуса. Ви коли-небудь замислювалися, звідки взялися колядки про колисання Дитятка Ісуса? Загалом більше на «дитячих» Месах можна почути «Пречиста Діва Сина колисала», «Я тебе поколисаю, колискову заспіваю», але в будь-якому разі церковні співники від цих побожних пісеньок не відмовляються. До дитячих пісеньок їх робить подібним не тільки текст і проста мелодія («лі-лі-лі-лі-ляй, БожеєЯгнятко»), але й пестлива мова («Спи, Маленький, спи, серденько»). Такі пасажі нерідки викликають певне нерозуміння у храмі, ну бо як же під час Пресвятої Жертви співати «ліліляй». Може, зокрема тому переважно співають один-два стовпчики і не більше. Трохи шкода. Чому колядки «колисають» Ісуса Колядки-колисанки — це залишки звичаю «колисання» Ісуса. Його практикували спершу під час різдвяних вистав. Брати св.Франциска Ассизького у ХІІІ столітті поширили по Європі звичай ставити яселка у храмах та розігрувати сценки про Різдво Господнє. Глядачі, а незабаром також і актори та учасники, стали вносити у ці видовища власний досвід і звичаї. Інколи цей реалізм посувався задалеко. Яселка іноді так сильно відходили від головної теми і забрідали у силоміць нав’язані теми, ближчі до забобонів, ніж до віри, аж єпископи забороняли влаштовувати ці вистави у храмах. Сталим мотивом різдвяних вистав було, зокрема, те, що знають усі батьки — колисання заплаканого немовляти, аби воно затихло і заснуло. Ця тема налаштовувала на спокійні мелодії та ніжні слова. Вистави та співи з часом розійшлися також і по домівках і по всіх дорогах. Люди розігрували різдвяні сцени у сімейному колі, відвідували сусідів. Це була нагода повеселитися, але також і звістити Добру Новину про народження світові Спасителя. Інколи колядування було задерикувате й веселе — про це свідчать маршеві мелодії, такі, як, наприклад, «У Вифлеємі», а інколи зворушливі, такі як у колисанках. Святкування народин Бога Звичай «люляти» Ісуса донині зберегли деякі монаші ордени. Сестри у період Різдва відвідують по черзі всі келії у монастирі, колишучи маленького Ісуса. Певно, в сестер мають тремтіти руки, бо в найстарших орденах ці скульптурки мають по кількасот років. Сьогодні, коли ялинки з’являються у продажу на початку грудня і зникають уже аж по Святах, може, не всі пам’ятають, що святкування Різдва триває від 25 грудня по урочистість Хрещення Господнього. Перші тижні після Різдва — це вершина «сезону колядок». Може, варто відновити звичай колядувати по домах? Чимало християн шукають нині способів, як дістатися до невіруючих людей із Доброю Новиною. Організовують різні євангелізаційні акції, сягаючи при цьому по різні мистецькі засоби: музику, візуальні ефекти, танець, театр. Добре, що вони це роблять, але варто згадати, що люди, які жили до нас, уже щось подібне створили. Вони перевдягалися на Різдво у Святе Сімейство, ангелів і пастухів і ходили по домівках, співаючи, граючи на різних інструментах і представляючи сценки про народження Спасителя, аби поділитися радістю, що Бог прийшов на землю і ми вже не мусимо жити у страху, сумові та безнадії.