НЕРУКОТВОРНИЙ ОБРАЗ ХРИСТА У ЛЬВОВІ: ДЛЯ МИРУ І ЗАХИСТУ УКРАЇНИ

     Духовенство Львівщини закликає до єдності, щоб протистояти агресії… Очільники католицьких та православних церков Львівщини звернулись до вірян через складну ситуацію в нашій країні. Звернення підписали архієпископ і митрополит Львівський УГКЦ владика Ігор Возьняк, митрополит Львівський і Сокальський УПЦ КП владика Димитрій Рудюк, митрополит Львівський УАПЦ владика Макарій Малетич, архієпископ-митрополит Львівський РКЦ владика Мечислав Мокшицький та єпископ Львівський і Галицький УПЦ владика Філарет Кучеров, інформує прес-служба Львівської ОДА. Католицький і православний єпископати Львова підписали спільне звернення до вірян щодо ситуації, яка склалася в нашій державі. Владики українських церков звертаються до усіх християн з посланням єднатись заради подолання агресії та збереження соборності. «На наших очах народжується нова Держава, нове покоління Героїв, яке ладне пожертвувати власним життям, забути про комфорт та спокій і першим відгукнутися на крик своєї землі про допомогу. Віримо в те, що об’єднавши наші зусилля, подолаємо агресію й лють заради гідності та тих моральних цінностей, які є фундаментом нашого спільного непереможного майбутнього, збережемо даровану нам Богом Свободу й не допустимо розділення нашої Батьківщини, – йдеться у посланні. Тим часом 3 лютого, після 14.00 у собор св. Юра у Львові прибули 60 військових, аби вшанувати Нерукотворний образ Ісуса Христа та помолитись до реліквії. Про це повідомив капелан Львівської міської ради отець Павло Дроздяк, інформує прес-служба Львівської міськради.
     Відзначимо, що до Львова з особистої захристії Папи Римського прибула унікальна реліквія – оригінал Нерукотворного образу Ісуса Христа, яка за всю свою історію перебування у Ватикані вдруге покинула його. Відсьогодні до 15 лютого святиня буде виставлена до почитання у соборі святого Юра. 30 січня, Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) у співслужінні з владиками Синоду УГКЦ звершив у церкві Юра вечірню, після якої відкрив для привселюдного почитання Нерукотворний образ Ісуса Христа.До храму прийшло дуже багато людей. За словами прес-секретаря Львівської архиєпархії УГКЦ, капелана Львівської міськради о. Павла Дроздяка, паломники прибули і продовжують прибувати зі всієї України. «Це є справжня реліквія, оригінал. На ній – найдавніше зображення обличчя Ісуса Христа. Вона прибула до Риму з Едесси, дорогою побувавши у багатьох різних місцях. Згодом, у 1870 році, зважаючи на те, що це одна з найцінніших реліквій, Блаженний Папа Пій ІХ наказав перевезти її до Ватикану. З того часу цю реліквію лише вдруге дали до Богопочитання у храмі. Крім того, Ватикан вперше дозволив цілувати її. Це – як виняток для України у такий складний для неї час. Також це присвячено 25-річчю виходу УГКЦ з підпілля, – розповів журналістам о. Павел Бенедік, відповідальний за приватну Папську захристію у Ватикані. О. Роман Кравчик, адміністратор собору святого Юра, зазначив, що коли натрапив у літературі на цей Нерукотворний образ, то захопився ідеєю привезти його в Україну. «Мені говорили, що неможливо, аби Ватикан дозволив вивезти за його межі реліквію світового значення. Але молитва і добрі наміри, віра перемагають усе. Ми почали працювати і реліквію таки вдалося привезти до нас. Для України зараз це дуже потрібно», – підкреслив він. На початку богослужіння Глава УГКЦ Блаженніший Святослав (Шевчук) наголосив на тому, що ми сьогодні маємо унікальну можливість – «побачити Боже обличчя». За його словами, Нерукотворний образ Ісуса Христа Ісуса – це реліквія, що є свідком земного життя Спасителя.

СИГНАЛ ДЛЯ ПУТІНА, АБО КРАПЛІ ДОЩУ НА РОЗЖАРЕНОМУ ДАХУ ВІДПЛАТИ

Віталій ПОРТНІКОВ

Все більше впливових людей не бояться говорити правду збожеволілим керівникам своєї країни…

     Російський олігарх Михайло Фрідман розповідає читачам впливової британської ділової газети Financial Times про бразильське місто Манаус, яке розквітло на продажах каучуку і знову занурилося в провінційну сплячку після того, як винайшли штучну сировину. Ця розповідь - чудова ілюстрація до роздумів Фрідмана про "світ дешевої нафти", який він вважає найкращою альтернативою світу, в якому нафта коштувала надто дорого. Кращого - бо інноваційними розробками у сфері енергетики займалися країни з ліберальною економікою, а не режими, які жили за рахунок нафтової ренти і деморалізовували своїх громадян. Кращий - тому що в цьому новому світі сила цих режимів буде зменшена. Фрідман не називає ці режими. Якщо його хтось захоче запитати про те, що він мав на увазі, він може сказати московським співрозмовникам про Іран або Венесуелу. Або навіть про Саудівську Аравію, одвічного конкурента Росії - адже її сила буде зменшена, що ж тут поганого? Хіба араби не живуть за рахунок нафтової ренти? Але всі чудово розуміють, що російського олігарха менше всього на світі цікавить Саудівська Аравія і найбільше - його власна країна. Фрідман очолює одну з найбільш впливових бізнес-груп на всьому пострадянському просторі. Ця група була "своєю" для родини Бориса Єльцина - навіть криза 1998 року особливо не торкнулася Альфа-банку - і залишилася в хороших відносинах з Володимиром Путіним. Те, що людина такого масштабу у статті для британської газети малює картину світу, абсолютно відмінну від тієї, яка існує в головах самого Путіна і мільйонів його недалеких співвітчизників - це важливий сигнал. Сигнал процесів, які відбуваються в російській еліті. Демонстрація того, що навіть настільки серйозно зав'язані на режим люди вже не вважають за потрібне приховувати свої погляди і діляться ними з пресою потенційного супротивника. Звичайно, можна оголосити Фрідмана дисидентом і людиною, якій, з її мільярдами - може бути вже не дуже цікава Росія. Але всі ці роки Фрідман був не просто обережний - гранично обережний. Ця обережність і дозволила йому стати тим, ким він став. І те, що він сьогодні готовий ризикувати, може свідчити хіба що про те, що його вчинок - вже не ризик. Що розуміння швидкого краху "нетерпимого режиму", як Фрідман висловлюється про режими нафтової ренти - питання вирішене і невідворотне. Ось як гинуть такі режими? Раптово? Без всяких ознак?

     Ні, ознаки з'являються як краплі дощу на розжареному даху відплати. І однан з таких ознак - ерозія еліт. Те, що все більше і більше впливових людей не бояться говорити правду збожеволілим керівникам своєї власної країни. Звичайно, після своєї статті Фрідман може і не поспішати в Росію. Може відсидітися в Лондоні від гріха подалі. Але здоровий глузд підказує йому - і всім нам - що надовго він у британській столиці або де-небудь ще - не затримається. Його буде чекати Манаус

МІЦНІ ВІДНОСИНИ – ЯКІ ВОНИ? Про що свідчить статистика розлучень

Леся БАЛУЦЬКА

     Сучасна статистика кількості розлучень, зокрема в Україні, вимагає бажати кращого. Так, на сьогодні, кожна друга подружня пара у нашій країні розлучається, а Україна в цілому займає третє місце в Європі за кількістю розлучень. У великій кількості розвинених країн саме поняття сім’я набуває певних викривлених ознак і форм, рівно ж як соціальний інститут сім’ї перебуває у не найкращому стані, переживаючи скрутні часи. Україна, як виявилося, тут не виняток. Різні статистичні дані вказують на різні причини такої великої кількості розлучень серед українців. Окрім матеріальних труднощів та зловживання алкоголем, на передову виходять морально-психологічні проблеми, які пара не здатна подолати в силу різних причин. Так, ряд дослідників акцентує увагу на непідготовленості пари до подружнього життя. На це також вказують і цифри. За даними державної служби статистики більше 60% розлучень припадає саме на молоді сім’ї, з яких більша частина розлучається після трьох місяців – півтора року подружнього життя. Збільшення кількості розлучень у світі, а також нехтування суспільним інститутом сім’ї, окрім іншого, вказує також на те, що в подальшому ситуація здатна поглибитися, оскільки відповідні «сімейні моделі» чи їх відсутність проектуватимуться на майбутні покоління. Уже сьогодні, стверджують учені, збільшення розлучень якраз і пов’язані з відсутністю показового прикладу сім’ї. Відтак, молодята часто просто не знають на яких основах і засадах слід будувати свій подружній будинок. Психологічна непідготовленість, нездатність, а також невміння творити міцних, здорових сімейних стосунків, небажання брати на себе стовідсоткову відповідальність за свій вибір і свою сім’ю – все це лише короткий перелік основних причин розлучення, який, однак, складає основу проблематики. Ще однією із важливих причин, які приводять до краху сім’ї – нерозуміння основ спільного життя, ілюзорне сприйняття свого партнера і не усвідомлення того, що побудова сім’ї передбачає працю і щоденний розвиток. Подружжя у перспективі здебільшого розглядається як перманентний вікенд із веселим походом на природу, чи як щасливий медовий місяць, у якому усе складається прекрасно і різнобарвно. Неготовність до сімейних труднощів, і щонайголовніше до одноманітних буднів здатне спотворити первинні щасливі враження від сім’ї й перетворити рай на пекло. Адже сім’я – це щоденна праця. Не в тому розумінні, що дружина увесь день порається по господарству, а чоловік трудиться на роботі. Це праця над відносинами, над їх розвитком, удосконаленням, процвітанням, це праця над собою, з тією метою, аби у відносинах кожен міг розвиватися паралельно і заохочувати до аналогічного розвитку іншого. Сім’я – це не тотальна самопожертва й відмова від своїх інтересів заради інтересів іншого, а радше здатність досягти компромісу і в процесі спілкування та співпраці дійти до тієї оптимальної для обох точки, у якій кожен відчуватиме максимум комфорту. Усі ці пояснення можуть видатися занадто банальними чи навпаки, з категорії ідеальних. Однак серед переліку характеристик, які вказують на міцність сім’ї, якраз і є вміння досягати порозуміння, йти на поступки, іноді робити те, чого не хочеться. А найголовніше - якомога частіше спілкуватися. Спілкування у парі не обов’язково передбачає вирішення назрілих питань чи з’ясування відносин, а складається з обміну повсякденню інформацією, емоційного обговорення побутових справ, здатності обминати конфліктні та спірні питання й виходити на нові рівні осмислення і розуміння одне одного. На твердження фахівців, важливим моментом у подружньому житті є можливість жити окремо від батьків. Хоча і це не завжди є запорукою міцності пари. Трапляються випадки, коли батьки активно втручаються у сімейне життя, навіть перебуваючи на відстані. З психологічної точки зору, таки ситуація є дуже шкідливою для новоствореної сім’ї, оскільки позбавляє її можливості діяти автономно, будуючи свій власний фундамент та розвиваючи досвід сімейного життя. Окрім цього, активне втручання когось із батьків у справи молодого подружжя, як правило, вказує на психологічну неготовність родичів відпустити свою дитину у «вільне плавання». Це також може бути показником внутрішньої незрілості батьків, які, шляхом контролю за життям своїх дітей, намагаються своєрідно втекти від поточних питань у своїй сім’ї, чи своїх власних питань. З психологічного боку – це також може свідчити і про неготовність когось із подружжя жити самостійним життям й постійне бажання повернутися під опіку своїх батьків. Важливим стрижнем міцної сім’ї є взаємоповага. Адже часто так стається, що на початку знайомства і в процесі розвитку відносин пара поводиться досить стримано у вираженні своїх емоцій та можливого невдоволення, поважаючи думку і погляди партнера, остерігаючись образити його чи її. Але уже за межами сімейного життя на зовні наче із міфічної скриньки Пандори починають виповзати усі претензії, невдоволення, зневага, боротьба за першість, відстоювання своєї правоти, особистісні образи та суперечки. Разом із тим видимими стають усі недоліки, які раніше чи то приховувалися, чи то не помічалися. Так, ніби у шлюбі народжується зовсім нова індивідуальність, яка за будь-яку ціну хоче цій іншій довести свою «неповторність» та «унікальність». В ідеальному варіанті такого роду демонстрація «найкращих якостей» мала би відбуватися ще задовго до одруження, аби для когось це не стало вбивчою несподіванкою. Коли кожен з партнерів поступово розкривається у відносинах, це може мотивувати іншого на здобуття нових кращих якостей, навичок, умінь, адже особистим прикладом можна мотивувати іншого на вдосконалення. Коли ж схожі речі відбуваються з метою демонстрації своєї першості на фоні приниження іншого, тоді це прямий шлях до погіршення відносин, з усіма подальшими негативними наслідками. Якщо у парі превалює конкурентна поведінка, з метою підвищення авторитету на фоні применшення іншого, то це може свідчити про певні внутрішні проблеми одного із партнерів, про комплекси, дитячі травми, незагоєні раніше душевні рани. Молода сім’я – це саме те «сприятливе» середовище, де на зовні здатні вибратися усі скелети із шаф попередніх років: дитинства, юності та зрілості. Тому тут поводитися дуже обережно, аби під уламками давнини не поховати чогось нового, світлого та перспективного. Невміння стримувати своїх емоцій та нерозуміння цінності подружнього життя, також часто стають причинами швидких розлучень. Ряд психологів наполягають на необхідності перед одруженням пожити парі спільно хоча б рік. При цьому йдеться про переживання разом усіх чотирьох сезонів, адже зміна настрою партнерів часто співвідноситься із зміною пори року. Це дасть можливість усвідомити, який партнер/партнерка у побуті, детальніше з’ясувати риси характеру, змиритися з недоліками і прийняти рішення про створення майбутньої сім’ї або ж відкинути таку перспективу. Християнська церква, натомість, забороняє чи принаймні не схвалює подібного роду «спроби сімейного життя», оскільки стверджує, що за таким принципом можна обирати свого супутника чи супутницю життя дуже довго, переступаючи основні Божі заповіді. Власне, статистика свідчить, що саме віра в Бога та релігійність є тим стримуючим фактором, який допомагає вберегти сім’ю від розлучення. Показником у цьому випадку є, приміром, регіональний розподіл розлучень по Україні. Так, згідно із статистичними даними, найменший рівень розлучень у західних областях України, де, як відомо, високий рівень набожності, зокрема, серед молоді. У південних та східних регіонах відсоток розлучень у порівнянні із Заходом зростає більш ніж на половину. Основою міцності подружнього життя, як твердять психологи, є психологічна зрілість та готовність створити сім’ю, розуміння основ її функціонування, рівно ж як і основ партнерських відносин, усвідомлення свого місця та ролі в подружньому житті, а також наявність у парі спільних цілей. Коли ж справа досягає точки кипіння, все ж таки наостанок варто згадувати одну важливу річ і поставити собі кілька ключових запитання: «На що спрямована моя сьогоднішня поведінка? На зміцнення чи розхитування, на побудову чи руйнування, на порозуміння чи самоствердження, на збереження відносин чи їхній крах? Яку мету я переслідую, поводячись саме так, а не інакше? І до чого, у підсумку, може привести ця ситуація? ». Іноді, вчасно поставлені подібного роду запитання здатні вивести конфлікт у раціональне русло, розвернути на нову стежку раціональності та істини. А з ними – привести до примирення

POPE FRANCIS' LENTEN MESSAGE 2015

"A merciful heart does not mean a weak heart."

Lent is a time of renewal for the whole Church, for each communities and every believer. Above all, it is a "time of grace."  God does not ask of us anything that he himself has not first given us. "We love because he first has loved us." He is not aloof from us. Each one of us has a place in his heart. He knows us by name, he cares for us and he seeks us out whenever we turn away from him. He is interested in each of us; his love does not allow him to be indifferent to what happens to us. Usually, when we are healthy and comfortable, we forget about others (something God the Father never does): we are unconcerned with their problems, their sufferings and the injustices they endure… Our heart grows cold. As long as I am relatively healthy and comfortable, I don’t think about those less well off. Today, this selfish attitude of indifference has taken on global proportions, to the extent that we can speak of a globalization of indifference. It is a problem, which we, as Christians, need to confront.

When the people of God are converted to his love, they find answers to the questions that history continually raises. One of the most urgent challenges which I would like to address in this Message is precisely the globalization of indifference. Indifference to our neighbor and to God also represents a real temptation for us Christians. Each year during Lent, we need to hear once more the voice of the prophets who cry out and trouble our conscience.

God is not indifferent to our world; he so loves it that he gave his Son for our salvation. In the Incarnation, in the earthly life, death, and resurrection of the Son of God, the gate between God and man, between heaven and earth, opens once for all. The Church is like the hand holding open this gate, thanks to her proclamation of God’s word, her celebration of the sacraments and her witness of the faith which works through love. However, the world tends to withdraw into itself and shut that door through which God comes into the world and the world comes to him. Hence the hand, which is the Church, must never be surprised if it is rejected, crushed and wounded. God’s people, then, need this interior renewal, lest we become indifferent and withdraw into ourselves. To further this renewal, I would like to propose for our reflection three biblical texts.

          1. "IF ONE MEMBER SUFFERS, ALL SUFFER TOGETHER" (1 CORINTHIANS 12:26) – THE CHURCH

The love of God breaks through that fatal withdrawal into ourselves which is indifference. The Church offers us this love of God by her teaching and especially by her witness. But we can only bear witness to what we ourselves have experienced. Christians are those who let God clothe them with goodness and mercy, with Christ, so as to become, like Christ, servants of God and others. This is clearly seen in the liturgy of Holy Thursday, with its rite of the washing of feet. Peter did not want Jesus to wash his feet, but he came to realize that Jesus does not wish to be just an example of how we should wash one another’s feet. Only those who have first allowed Jesus to wash their own feet can then offer this service to others. Only they have "a part" with him and thus can serve others. Lent is a favorable time for letting Christ serve us so that we in turn may become more like him. This happens whenever we hear the word of God and receive the sacraments, especially the Eucharist. There we become what we receive: the Body of Christ. In this body there is no room for the indifference which so often seems to possess our hearts. For whoever is of Christ, belongs to one body, and in him, we cannot be indifferent to one another. "If one part suffers, all the parts suffer with it; if one part is honored, all the parts share its joy." The Church is the communio sanctorum not only because of her saints, but also because she is a communion in holy things: the love of God revealed to us in Christ and all his gifts. Among these gifts there is also the response of those who let themselves be touched by this love. In this communion of saints, in this sharing in holy things, no one possesses anything alone, but shares everything with others. And since we are united in God, we can do something for those who are far distant, those whom we could never reach on our own, because with them and for them, we ask God that all of us may be open to his plan of salvation.

2          2. "WHERE IS YOUR BROTHER?" (GENESIS  4:9) – PARISHES AND COMMUNITIES

All that we have been saying about the universal Church must now be applied to the life of our parishes and communities. Do these ecclesial structures enable us to experience being part of one body? A body which receives and shares what God wishes to give? A body which acknowledges and cares for its weakest, poorest and most insignificant members? Or do we take refuge in a universal love that would embrace the whole world, while failing to see the Lazarus sitting before our closed doors ? In order to receive what God gives us and to make it bear abundant fruit, we need to press beyond the boundaries of the visible Church in two ways.

In the first place, by uniting ourselves in prayer with the Church in heaven. The prayers of the Church on earth establish a communion of mutual service and goodness which reaches up into the sight of God. Together with the saints who have found their fulfillment in God, we form part of that communion in which indifference is conquered by love. The Church in heaven is not triumphant because she has turned her back on the sufferings of the world and rejoices in splendid isolation. Rather, the saints already joyfully contemplate the fact that, through Jesus’ death and resurrection, they have triumphed once and for all over indifference, hardness of heart and hatred. Until this victory of love penetrates the whole world, the saints continue to accompany us on our pilgrim way. Saint Therese of Lisieux, a Doctor of the Church, expressed her conviction that the joy in heaven for the victory of crucified love remains incomplete as long as there is still a single man or woman on earth who suffers and cries out in pain: "I trust fully that I shall not remain idle in heaven; my desire is to continue to work for the Church and for souls."

We share in the merits and joy of the saints, even as they share in our struggles and our longing for peace and reconciliation. Their joy in the victory of the Risen Christ gives us strength as we strive to overcome our indifference and hardness of heart. In the second place, every Christian community is called to go out of itself and to be engaged in the life of the greater society of which it is a part, especially with the poor and those who are far away. The Church is missionary by her very nature; she is not self-enclosed but sent out to every nation and people.

Her mission is to bear patient witness to the One who desires to draw all creation and every man and woman to the Father. Her mission is to bring to all a love which cannot remain silent. The Church follows Jesus Christ along the paths that lead to every man and woman, to the very ends of the earth (cf. Acts 1:8). In each of our neighbors, then, we must see a brother or sister for whom Christ died and rose again. What we ourselves have received, we have received for them as well. Similarly, all that our brothers and sisters possess is a gift for the Church and for all humanity. Dear brothers and sisters, how greatly I desire that all those places where the Church is present, especially our parishes and our communities, may become islands of mercy in the midst of the sea of indifference!

          3. "MAKE YOUR HEARTS FIRM!" (JAMES 5:8) – INDIVIDUAL CHRISTIANS

As individuals too, we have are tempted by indifference. Flooded with news reports and troubling images of human suffering, we often feel our complete inability to help. What can we do to avoid being caught up in this spiral of distress and powerlessness?

First, we can pray in communion with the Church on earth and in heaven. Let us not underestimate the power of so many voices united in prayer!  Second, we can help by acts of charity, reaching out to both those near and far through the Church’s many charitable organizations. Lent is a favorable time for showing this concern for others by small yet concrete signs of our belonging to the one human family. Third, the suffering of others is a call to conversion, since their need reminds me of the uncertainty of my own life and my dependence on God and my brothers and sisters. If we humbly implore God’s grace and accept our own limitations, we will trust in the infinite possibilities which God’s love holds out to us. We will also be able to resist the diabolical temptation of thinking that by our own efforts we can save the world and ourselves.

As a way of overcoming indifference and our pretensions to self-sufficiency, I would invite everyone to live this Lent as an opportunity for engaging in what Benedict XVI called a formation of the heart. A merciful heart does not mean a weak heart. Anyone who wishes to be merciful must have a strong and steadfast heart, closed to the tempter but open to God. A heart which lets itself be pierced by the Spirit so as to bring love along the roads that lead to our brothers and sisters. And, ultimately, a poor heart, one which realizes its own poverty and gives itself freely for others.

During this Lent, then, brothers and sisters, let us all ask the Lord:  Make our hearts like yours (Litany of the Sacred Heart of Jesus). In this way we will receive a heart which is firm and merciful, attentive and generous, a heart which is not closed, indifferent or prey to the globalization of indifference. It is my prayerful hope that this Lent will prove spiritually fruitful for each believer and every ecclesial community. I ask all of you to pray for me. May the Lord bless you and Our Lady may keep you!

CHEEESEFARE SUNDAY (FORGIVENESS SUNDAY)

Forgiveness Sunday – also known as Cheesefare Sunday, since it is the last day on which we partake of dairy products before Holy Pascha – falls on the eve of the first day of Great Lent. In the day’s reading from the Gospels – Matthew 6:14-21 – we hear Our Lord’s teaching about forgiveness: "If you forgive men their trespasses, your heavenly Father will also forgive you. But if you do not forgive men their trespasses, neither will your Father forgive your trespasses." We also hear His teaching about fasting: "When you fast, do not be like the hypocrites, with a sad countenance. For they disfigure their faces that they may appear to men to be fasting. Assuredly, I say to you, they have their reward. But you, when you fast, anoint your head and wash your face, so that you do not appear to men to be fasting, but to your Father Who is in the secret place; and your Father Who sees in secret will reward you openly." Like Adam, exiled from Paradise, we lament our sins. Forgiveness and mercy are ours, but if only we fast from those things, those passions that, with Our Lord’s help, we can bring under control, even if we all too often allow them to control us.

 The Lord my Creator took me as dust from the earth and formed me into a living creature breathing into me the breath of life and giving me a soul; He honored me, setting me as a ruler upon the earth over all things visible, and making me a companion of the angels. But Satan the deceiver, using the serpent as his instrument, enticed me by food; he parted me from the glory of God
and gave me over to the earth and to the lowest depths of death. But, Master, in compassion, call me back again.

In my wretchedness I have cast off the robe woven by God, disobeying Your divine command, O Lord, at the counsel of the enemy; and I am clothed now in fig leaves and in garments of skin. I am condemned to eat the bread of toil in the sweat of my brow, and the earth has been cursed so that it bears thorns and thistles for me. But, Lord, who in the last times was made flesh of a Virgin, call me back again and bring me into Paradise.

O precious Paradise, unsurpassed in beauty, tabernacle built by God, unending gladness and delight, glory of the righteous, joy of the prophets and dwelling of the saints, with the sound of your leaves pray to the Maker of all: may He open to me the gates which I closed by my transgression, and may He count me worthy to partake if the Tree of Life and of the joy that was mine when I dwelt in you before.

Adam was banished from Paradise through disobedience and cast out from delight, beguiled by the words of a woman. Naked he sat outside the garden, lamenting, “Woe is me!” Therefore let us all make haste to accept the season of the Fast and hearken to the teaching of the Gospel, that we may gain Christ’s mercy and receive once more a dwelling-place in Paradise.

Let us begin the time of fasting in light! Preparing ourselves for the spiritual efforts. Let us purify our soul; let us purify our body. As from food, let us abstain from all passion And enjoy the virtues of the spirit, So that perfected in time by love We may all be made worthy to see The Passion of Christ and the Holy Pascha In spiritual joy!

FreeSavchenko Congressional Resolutions

Dear Friends of Ukraine,

As you are aware, Rep. Sander Levin, co-chair of the Congressional Ukrainian Caucus, along with his colleagues, introduced a bipartisan House of Representatives resolution (H.Res.50) calling for the release of Nadiya Savchenko. The resolution has ONLY 22 co-sponsors.  The list of co-sponsors is provided below:

Cosponsor	Date Cosponsored
Rep. Kaptur, Marcy [D-OH-9]*	01/26/2015
Rep. Fitzpatrick, Michael G. [R-PA-8]*	01/26/2015
Rep. Quigley, Mike [D-IL-5]*	01/26/2015
Rep. Pascrell, Bill, Jr. [D-NJ-9]*	01/26/2015
Rep. Higgins, Brian [D-NY-26]	02/02/2015
Rep. Hastings, Alcee L. [D-FL-20]	02/02/2015
Rep. Maloney, Carolyn B. [D-NY-12]	02/02/2015
Rep. Lipinski, Daniel [D-IL-3]	02/02/2015
Rep. Boyle, Brendan F. [D-PA-13]	02/02/2015
Rep. Engel, Eliot L. [D-NY-16]	02/02/2015
Rep. Costello, Ryan A. [R-PA-6]	02/02/2015
Rep. Ryan, Tim [D-OH-13]	02/02/2015
Rep. Bilirakis, Gus M. [R-FL-12]	02/04/2015
Rep. DeLauro, Rosa L. [D-CT-3]	02/04/2015
Rep. Slaughter, Louise McIntosh [D-NY-25]	02/04/2015
Rep. Deutch, Theodore E. [D-FL-21]	02/04/2015
Rep. Ribble, Reid J. [R-WI-8]	02/04/2015
Rep. Lance, Leonard [R-NJ-7]	02/04/2015
Rep. Schweikert, David [R-AZ-6]	02/04/2015
Rep. Rush, Bobby L. [D-IL-1]	02/04/2015
Rep. Cohen, Steve [D-TN-9]	02/10/2015
Rep. Weber, Randy K., Sr. [R-TX-14]	02/10/2015

Similarly, Sen. Benjamin Cardin introduced a Savchenko resolution (S.Res.52) in the Senate on January 28.  The Senate resolution has ONLY three co-sponsors - listed below: 

Sen. Wicker, Roger F. [R-MS]*	01/28/2015
Sen. Brown, Sherrod [D-OH]	02/03/2015
Sen. Gardner, Cory [R-CO]	02/10/2015

Time is of the essence!  These are very important resolutions in support of Savchenko's release.  Her trial in Moscow has been extended and her health is in grave danger.  Please contact your respective Member of Congress and Senators immediately and request their co-sponsorship of these important resolutions.  You may contact your Representative directly by using the House website at: http://www.house.gov/representatives/ or the Senate website at http://www.senate.gov

#FreeSavchenko 

  

Should you have any further questions, please feel free to contact UNIS at 202 547-0018, or by e-mail at unis@ucca.org.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
Michael Sawkiw, Jr.
Director
Ukrainian National Information Service
(Washington Bureau - Ukrainian Congress Committee of America)

Ukrainian National Information Service
311 Massachusetts Avenue, NE
Washington, DC 20002

tel:  (202) 547-0018
fax:  (202) 543-5502
e-mail:  unis@ucca.org
Twitter:  @UNISdirect
Facebook:  Ukrainian National Information Service

Visit us on the web at:  http://www.ucca.org

ЩО ОЗНАЧАЄ ПРОКИНУТИСЯ?

Леся БАЛУЦЬКА.

      Прокинутися – означає перестати спати. Найпростіша відповідь. Це перехід від фази сну до фази бадьорості. Сприйняття оточуючої дійсності об’єктивно, без упереджень, страхів, нав’язаних готовими сценаріями, які розігрує несвідоме уві сні. Прокинутись – означає перестати обманювати себе, переконувати у тому, чого насправді не існує і побачити оточуючі реальність такою, яка вона є. Без прикрас. Без ілюзій та проекцій, без змодельованих раніше ситуацій, які намагаєшся будь-якою ціною втиснути у вигадану картину світу. Це означає перестати чинити супротив і вигадувати собі різні маршрути виходу. Прокинутись – це усвідомити, що немає пункту А і пункту В до якого ти прагнеш наблизитися. Попри труднощі та біль, попри постійне відчуття затягнутої платівки, нарешті отямитися, прийти до себе. Хто хоч раз уві сні намагався швидко бігти чи втікати, точно знає, наскільки це складне, майже непосильне заняття. Прокинутись у своєму житті – означає перестати намагатися бігти тоді, коли можна повільно йти і щонайголовніше – перестати карати себе за повільний темп. Усвідомити нарешті, що насправді існує лише один пункт – А і все крутиться довкола нього. Інше – це вигадка, чергова спроба втечі від реальності, мовляв, доки я буду прагнути до пункту В, у пункті А щось само собою вирішиться. Так не буває. Прокинутись – означає усвідомити це і більше ніколи не спати. Часто у своєму житті людина здатна прокидатися по декілька разів. І кожне нове пробудження наближає її до реальності дедалі ближче. Подібно як у справжньому сні, коли ми бачимо напружене сновидіння і можемо ще під час сну усвідомлювати, що спимо. Перше із очевидних пробуджень, насправді не приводить нас до тями, а лише створює видимість, що ми прокинулися. І лише напруга чи стрес у наступній фазі сну здатні нас остаточно розбути. Чи прокинемось ми з полегшенням чи із зітханням, залежить від змісту сновидіння. Зазвичай місце може мати і те і інше.
      Чому люди часто сплять наяву? Тут не йдеться про сомнаболізм, більш відомий як лунатизм чи соноходіння. Річ іде про той стан, під час якого, людина, ззовні живучи повним усвідомленим, сповненим подіями життям, насправді в окремих його моментах може міцно спати: не помічати елементарних видимих іншими людьми речей, не розуміти їх наслідків, а коли й отримувати це мимовільне розуміння, то занурюватися у сон якомога глибше. То чому так відбувається? Від чого намагається «заснути» людина. Адже це не із серії наївності, добродушності та простоти, радше із фільму про «рожеві окуляри», які здатні глибоко вростати у сутність людини, аж до неможливості розрізняти одних речей від інших. Причин та пояснень може бути чимало. Усі вони із різної «опери», але певним чином здатні прояснити ситуацію. Перебування «уві сні» під час стану явної бадьорості для людини може бути своєрідним психологічним захистом: іноді значно легше повірити у те чого немає, аніж сприйняти реальність у всій її повноті. Реальність зазвичай буває дуже болісною, а так званий «дрімучий стан» знімає цю болісність. Завжди можна заплющити очі, відвернути голову в інший бік, а ще краще – полинути думками до цього самого пункту В, дійшовши до якого обов’язково усе поміняється, буде по-іншому, буде так як треба. Найцікавіше, що це відбувається не на рівні більше чи менше усвідомленого самообману, а радше на рівні сліпої віри, що саме так воно і буде. Дарма, що до неї час від часу закрадаються сумніви. Якщо повірити у щастя – воно обов’язково здійсниться. Принаймні саме такими є основні переконання та виправдання «дрімаючого».Іншою причиною життєвої «дрімоти» може бути індивідуальна незрілість. У кожного по-різному відбувається процес дорослішання і, займаючи різні по тривалості періоди, може складатися з кількох етапів. Вік людини у жодному випадку не є тут показником. Основним із показників, що перший етап розпочато і процес дорослішання з’явився у картині світу людини, є здатність і бажання брати на себе відповідальність. Про те, що людина знаходиться на середині етапу може свідчити вміння брати цю відповідальність і перебувати у ній. Це вірність своєму вибору з усвідомленням його наслідків. Про показники проходження етапу до кінця і, як наслідок, завершення процесу дорослішання – говорити не беруся. Сучасні психологи стверджують, що на сьогодні дуже мало за дорослих за віком чоловіків та жінок можна по-справжньому назвати дорослими. Причини цього лежать як у соціальній, соціокультурній так і в психологічній та в суспільно-психологічній площинах і є предметом обговорення та дослідження багатьох фахівців. У лексиконі з’явився навіть характерний термін: «травма дорослішання». Тож перебування «уві сні» в процесі життя може свідчити про небажання дорослішати. Психіка людини завжди знаходить як захиститися від болю. І це може бути одним із її прийомів.
      У дитинстві усі ми мріяли про диво. Часто, навіть не докладаючи від себе ніяких зусиль, диво ставалося. А коли ні, то з роками міцніла і утверджувалася думка, що воно неодмінно станеться. При найменшому натякові на це довгождане диво, людина здатна заплющити очі на безліч супутніх речей, обставин, суперечностей, які часто бувають дуже далекими від нього і у процесі домислити собі, дофантазувати бажану реальність, яка може не мати жодного стосунку до правди. Чим довше людина боятиметься подивитися правді у вічі, чим довше знаходитиме виправдання своїм вигадкам і намагатиметься втиснути 39-й розмір у 36-й, тим довше вона не зможе прокинутися, адже віритиме, що «терпіння і труд усе «перетруть». Небезпека такого стану є досить серйозною. Адже у ньому фактично все відбувається у півсили. Є певне очікування, яке, як правило, не підкріплене жодними гарантіями, ілюзорність його сприйняття створює довкола такий собі ореол бездіяльності. Не так, щоб уже зовсім нічого не роботи, але і не сильно напружуватися. Перебування «уві сні», якраз тим і характерне, що рухаєшся кудись, достоту не розуміючи куди. І тільки пробудившись, можна почати жити на повну силу. Або принаймні розуміти на повну силу, що ж насправді увесь цей час відбувалося.
     Першими сигналами до пробудження є тотальне невдоволення. Так, наче терпець, який складається із сотень ниточок, щодня або щотижня відриває по одній із них та зухвало кидає під ноги. Перебуваючи у фазі глибокого сну, людина попервах може не надавати значення тим ниткам, намагатися їх почепити на постійне місце, міцніше прив’язати і йти собі зосереджено далі. Одначе процес розпочато. Скільки він буде тривати – невідомо. Усе залежить від тривалості перебування «уві сні», причин, які зумовили цей «сон», кількості очікувань пов’язаних із ним і тим результатом, який прагнули досягти. Чим вищими були сподівання, чим більшим був рівень енергетичних затрат, тим складніше і болісніше буде прокидатися. Але цей процес, якось почавшись, насправді стане невідворотним. Психіка людини буде шукати для себе найрізноманітніші шляхи захисту: починаючи від вмовлянь і закінчуючи різноманітними виправданнями, мовляв, період зараз такий, його треба просто пережити, зірки неправильно склалися, сонячне затемнення і місяць не у відповідній фазі. От перечекаю тих кілька місяців, а далі усе налагодиться. Ще тиждень-другий перетерплю і все як по маслу піде. Та ні, не піде. Ніколи не піде, доки будемо спати. Далі почнуться самі лише картання і скарги: «що я роблю не так? », «чого завжди як не в людей? ». І якщо надовго не зависати у цих деструктивних думках, у підсумку можуть з’являтися перші сигнали до пробудження. У цей час дуже важливо прислухатися до зовнішніх сигналів, бо часто разом із ними може прийти відповідь на поставлене раніше запитання. Для чого потрібне пробудження, що воно дає? У цьому випадку пробудження може бути синонімом оговтання. Воно вивільняє колосальний пласт енергії, саме той, який роками затрачався для підтримки цього стану напівсну. Це так, ніби реальність в усій своїй красі, а насправді – без прикрас, в один момент стає перед тобою і від того відчуття приходить заціпеніння. Так, наче після довгих років переховувань, тебе несподівано зловили за руку і можливості втечі уже немає. Ніби проживши частину життя без музики, нарешті усвідомлюєш, що вона існує, при чому різних стилів і жанрів, з різними манерами виконання. Насправді ж усі ці порівняння ніщо – із справжніми відчуттями, які несе із собою пробудження. Насправді – це доволі болісний і навіть шокуючий процес, який не проходить безслідно. Якийсь час інформацію все ще необхідно «перетравлювати» і разом із цим перетравленням з’являтимуться відчуття супротиву, зневіри, слабкості, упадку, нерозуміння. Можна цілими днями ходити й іронічно усміхатися й кивати головою. Але не тому, що весело, а тому, що страшно. Страшно повірити в те, що завжди було очевидним. Тотальний крах ідеалів, глобальне розчарування. А разом із ними – розуміння, що увесь цей час відбувалося безперестанне живлення обману.
      Найболісніше в цьому всьому – зрозуміти, що як раніше уже не буде ніколи! Так, ніби спогад про дитинство, коли сусідський хлопчик, від’їжджаючи на літні канікули до бабусі, залишив тобі на ціле літо гратися давно омріяним конструктором. По мірі того, як час спливав і стиралися спогади про обіцянку цей конструктор повернути наприкінці літа, у голову закрадалася скупа надія, що хлопчик забуде про нього і вже ніколи не забере. Ця надія міцніла і кріпилася упродовж довгих літніх днів, а коли настала осінь й сусід усе ще не з’являвся на порозі будинку, аби забрати свою забавку, вона остаточно утвердилася у своїй істинності. Аж раптом… у двері подзвонили. У серці стрепенулося, в голові почали метатися думки: можливо він не забере конструктор, он яка у мене шикарна будівля з нього поставлена, а біля неї і дерево, і авто. А можна ще гараж добудувати, чи робота скласти, який допомагає по-господарству. Але конструктор забирають. У ньому було, наче все життя, інша реальність, можливість заховатися за тонкими збудованими стінами. А тут його не стало. Разом із упадком, пробудження поступово надає сили. Звісно, що не одразу, адже шок від усвідомленого іноді може бути більш виснажливим, аніж роки перебування «уві сні». Це ніби вихід на новий рівень, підняття на вищу сходинку, з висоти якої відкриваються нові простори. Ніби холодний душ взимку, після якого хочеться швидко-швидко зігрітися, але бажане тепло не приходить і доводиться змиритися з тим, що на дворі просто зима, а опалення вимкнуте й шукати альтернативних методів обігріву. Прокинутися – означає назавжди попрощатися із предметом і причиною свого «сну». Тут знову ж таки не йдеться про те, що довкола відбуватимуться якість якісні та видимі зміни, мінятимуться декорації, оточення і гарбуз перетвориться на карату. Зовсім ні і навіть навпаки. Прокинутися, як правило, найбільш імовірно саме тоді, коли оточуюча дійсність, попри самообман, очікування й періодичну «дрімоту» насправді тривалий час не міняється. Принаймні не настільки як би того хотілося. А якщо й міняється, то через свій «сон» цих змін не видно. Відтак прокинувшись, можна нарешті усвідомити, що насправді відбувається на даний момент, а що є відвертим обманом: у якій точці я сьогодні перебуваю, що мене привело до цієї точки і чому я ніяк з неї не зрушу? Це здатність без прикрас, завуальованості та багатозначного виразу обличчя, мовляв, здогадайтеся самі, добре мені, чи погано, називати речі своїми іменами. Визнати їх найперше перед собою. На чорне сказати чорне, а на біле, що воно біле. Без прикрас і бусинок, без відтінків та специфічних розмахів пензля. Є як є. І з цим не посперечаєшся. Тільки усвідомивши свою точку в системі координат, або ж навіть те, що система координат відсутня взагалі, тільки з цього місця можна нарешті почати жити більш свідомо. Можна почати рухатися уперед. І вже не важливо, чи до пункту В, чи просто уздовж відрізку А, просто чітко бачачи орієнтири знати, де я перебуваю сьогодні і де я хочу бути завтра.
      Однією з найбільших небезпек пробудження може бути спокуса перекласти відповідальність на когось. Як уже згадувалося, людська психіка вразлива і завжди шукає безпечного місця. А безпека там, де немає почуття провини й усю відповідальність можна з легкістю перекласти на чиїсь плечі. Адже завжди є той інший, чи ті інші – винуватці. Ми ж у житті завжди такі білі і пухнасті, розсудливі, добрі, великодушні і щонайголовніше – довірливі. Ми судимо по собі і точно знаємо, як би ми ніколи не поступили з іншими. Відтак аналогічними мірками ми звикли міряти ставлення інших людей до нас. Принаймні це нам дуже часто здається. Насправді буває усе зовсім інакше і життя вносить у людські взаємини свої корективи. Коли струсивши із себе останки «сну», ми бачимо життєву картинку як на долоні, одразу ж виникає спокуса у всьому звинуватити того іншого. Злість, закипаючи десь на самому дні, поступово піднімається угору. По дорозі до неї додається образа, розчарування, гнів, картання, нерозуміння, сарказм, смуток, обурення, відчуття втрати контролю над ситуацією. Лише потім, коли усі ці внутрішні пристрасті вляжуться, приходить розуміння, що насправді це була лише ілюзія контролю і в усій цій ситуації немає правих чи винних, окрім однієї єдиної особи, яка в один прекрасний момент, в силу тільки їй відомих причин, вирішила трішки подрімати і не помітила, як заснула…