ЩО ОЗНАЧАЄ ПРОКИНУТИСЯ?

Леся БАЛУЦЬКА.

      Прокинутися – означає перестати спати. Найпростіша відповідь. Це перехід від фази сну до фази бадьорості. Сприйняття оточуючої дійсності об’єктивно, без упереджень, страхів, нав’язаних готовими сценаріями, які розігрує несвідоме уві сні. Прокинутись – означає перестати обманювати себе, переконувати у тому, чого насправді не існує і побачити оточуючі реальність такою, яка вона є. Без прикрас. Без ілюзій та проекцій, без змодельованих раніше ситуацій, які намагаєшся будь-якою ціною втиснути у вигадану картину світу. Це означає перестати чинити супротив і вигадувати собі різні маршрути виходу. Прокинутись – це усвідомити, що немає пункту А і пункту В до якого ти прагнеш наблизитися. Попри труднощі та біль, попри постійне відчуття затягнутої платівки, нарешті отямитися, прийти до себе. Хто хоч раз уві сні намагався швидко бігти чи втікати, точно знає, наскільки це складне, майже непосильне заняття. Прокинутись у своєму житті – означає перестати намагатися бігти тоді, коли можна повільно йти і щонайголовніше – перестати карати себе за повільний темп. Усвідомити нарешті, що насправді існує лише один пункт – А і все крутиться довкола нього. Інше – це вигадка, чергова спроба втечі від реальності, мовляв, доки я буду прагнути до пункту В, у пункті А щось само собою вирішиться. Так не буває. Прокинутись – означає усвідомити це і більше ніколи не спати. Часто у своєму житті людина здатна прокидатися по декілька разів. І кожне нове пробудження наближає її до реальності дедалі ближче. Подібно як у справжньому сні, коли ми бачимо напружене сновидіння і можемо ще під час сну усвідомлювати, що спимо. Перше із очевидних пробуджень, насправді не приводить нас до тями, а лише створює видимість, що ми прокинулися. І лише напруга чи стрес у наступній фазі сну здатні нас остаточно розбути. Чи прокинемось ми з полегшенням чи із зітханням, залежить від змісту сновидіння. Зазвичай місце може мати і те і інше.
      Чому люди часто сплять наяву? Тут не йдеться про сомнаболізм, більш відомий як лунатизм чи соноходіння. Річ іде про той стан, під час якого, людина, ззовні живучи повним усвідомленим, сповненим подіями життям, насправді в окремих його моментах може міцно спати: не помічати елементарних видимих іншими людьми речей, не розуміти їх наслідків, а коли й отримувати це мимовільне розуміння, то занурюватися у сон якомога глибше. То чому так відбувається? Від чого намагається «заснути» людина. Адже це не із серії наївності, добродушності та простоти, радше із фільму про «рожеві окуляри», які здатні глибоко вростати у сутність людини, аж до неможливості розрізняти одних речей від інших. Причин та пояснень може бути чимало. Усі вони із різної «опери», але певним чином здатні прояснити ситуацію. Перебування «уві сні» під час стану явної бадьорості для людини може бути своєрідним психологічним захистом: іноді значно легше повірити у те чого немає, аніж сприйняти реальність у всій її повноті. Реальність зазвичай буває дуже болісною, а так званий «дрімучий стан» знімає цю болісність. Завжди можна заплющити очі, відвернути голову в інший бік, а ще краще – полинути думками до цього самого пункту В, дійшовши до якого обов’язково усе поміняється, буде по-іншому, буде так як треба. Найцікавіше, що це відбувається не на рівні більше чи менше усвідомленого самообману, а радше на рівні сліпої віри, що саме так воно і буде. Дарма, що до неї час від часу закрадаються сумніви. Якщо повірити у щастя – воно обов’язково здійсниться. Принаймні саме такими є основні переконання та виправдання «дрімаючого».Іншою причиною життєвої «дрімоти» може бути індивідуальна незрілість. У кожного по-різному відбувається процес дорослішання і, займаючи різні по тривалості періоди, може складатися з кількох етапів. Вік людини у жодному випадку не є тут показником. Основним із показників, що перший етап розпочато і процес дорослішання з’явився у картині світу людини, є здатність і бажання брати на себе відповідальність. Про те, що людина знаходиться на середині етапу може свідчити вміння брати цю відповідальність і перебувати у ній. Це вірність своєму вибору з усвідомленням його наслідків. Про показники проходження етапу до кінця і, як наслідок, завершення процесу дорослішання – говорити не беруся. Сучасні психологи стверджують, що на сьогодні дуже мало за дорослих за віком чоловіків та жінок можна по-справжньому назвати дорослими. Причини цього лежать як у соціальній, соціокультурній так і в психологічній та в суспільно-психологічній площинах і є предметом обговорення та дослідження багатьох фахівців. У лексиконі з’явився навіть характерний термін: «травма дорослішання». Тож перебування «уві сні» в процесі життя може свідчити про небажання дорослішати. Психіка людини завжди знаходить як захиститися від болю. І це може бути одним із її прийомів.
      У дитинстві усі ми мріяли про диво. Часто, навіть не докладаючи від себе ніяких зусиль, диво ставалося. А коли ні, то з роками міцніла і утверджувалася думка, що воно неодмінно станеться. При найменшому натякові на це довгождане диво, людина здатна заплющити очі на безліч супутніх речей, обставин, суперечностей, які часто бувають дуже далекими від нього і у процесі домислити собі, дофантазувати бажану реальність, яка може не мати жодного стосунку до правди. Чим довше людина боятиметься подивитися правді у вічі, чим довше знаходитиме виправдання своїм вигадкам і намагатиметься втиснути 39-й розмір у 36-й, тим довше вона не зможе прокинутися, адже віритиме, що «терпіння і труд усе «перетруть». Небезпека такого стану є досить серйозною. Адже у ньому фактично все відбувається у півсили. Є певне очікування, яке, як правило, не підкріплене жодними гарантіями, ілюзорність його сприйняття створює довкола такий собі ореол бездіяльності. Не так, щоб уже зовсім нічого не роботи, але і не сильно напружуватися. Перебування «уві сні», якраз тим і характерне, що рухаєшся кудись, достоту не розуміючи куди. І тільки пробудившись, можна почати жити на повну силу. Або принаймні розуміти на повну силу, що ж насправді увесь цей час відбувалося.
     Першими сигналами до пробудження є тотальне невдоволення. Так, наче терпець, який складається із сотень ниточок, щодня або щотижня відриває по одній із них та зухвало кидає під ноги. Перебуваючи у фазі глибокого сну, людина попервах може не надавати значення тим ниткам, намагатися їх почепити на постійне місце, міцніше прив’язати і йти собі зосереджено далі. Одначе процес розпочато. Скільки він буде тривати – невідомо. Усе залежить від тривалості перебування «уві сні», причин, які зумовили цей «сон», кількості очікувань пов’язаних із ним і тим результатом, який прагнули досягти. Чим вищими були сподівання, чим більшим був рівень енергетичних затрат, тим складніше і болісніше буде прокидатися. Але цей процес, якось почавшись, насправді стане невідворотним. Психіка людини буде шукати для себе найрізноманітніші шляхи захисту: починаючи від вмовлянь і закінчуючи різноманітними виправданнями, мовляв, період зараз такий, його треба просто пережити, зірки неправильно склалися, сонячне затемнення і місяць не у відповідній фазі. От перечекаю тих кілька місяців, а далі усе налагодиться. Ще тиждень-другий перетерплю і все як по маслу піде. Та ні, не піде. Ніколи не піде, доки будемо спати. Далі почнуться самі лише картання і скарги: «що я роблю не так? », «чого завжди як не в людей? ». І якщо надовго не зависати у цих деструктивних думках, у підсумку можуть з’являтися перші сигнали до пробудження. У цей час дуже важливо прислухатися до зовнішніх сигналів, бо часто разом із ними може прийти відповідь на поставлене раніше запитання. Для чого потрібне пробудження, що воно дає? У цьому випадку пробудження може бути синонімом оговтання. Воно вивільняє колосальний пласт енергії, саме той, який роками затрачався для підтримки цього стану напівсну. Це так, ніби реальність в усій своїй красі, а насправді – без прикрас, в один момент стає перед тобою і від того відчуття приходить заціпеніння. Так, наче після довгих років переховувань, тебе несподівано зловили за руку і можливості втечі уже немає. Ніби проживши частину життя без музики, нарешті усвідомлюєш, що вона існує, при чому різних стилів і жанрів, з різними манерами виконання. Насправді ж усі ці порівняння ніщо – із справжніми відчуттями, які несе із собою пробудження. Насправді – це доволі болісний і навіть шокуючий процес, який не проходить безслідно. Якийсь час інформацію все ще необхідно «перетравлювати» і разом із цим перетравленням з’являтимуться відчуття супротиву, зневіри, слабкості, упадку, нерозуміння. Можна цілими днями ходити й іронічно усміхатися й кивати головою. Але не тому, що весело, а тому, що страшно. Страшно повірити в те, що завжди було очевидним. Тотальний крах ідеалів, глобальне розчарування. А разом із ними – розуміння, що увесь цей час відбувалося безперестанне живлення обману.
      Найболісніше в цьому всьому – зрозуміти, що як раніше уже не буде ніколи! Так, ніби спогад про дитинство, коли сусідський хлопчик, від’їжджаючи на літні канікули до бабусі, залишив тобі на ціле літо гратися давно омріяним конструктором. По мірі того, як час спливав і стиралися спогади про обіцянку цей конструктор повернути наприкінці літа, у голову закрадалася скупа надія, що хлопчик забуде про нього і вже ніколи не забере. Ця надія міцніла і кріпилася упродовж довгих літніх днів, а коли настала осінь й сусід усе ще не з’являвся на порозі будинку, аби забрати свою забавку, вона остаточно утвердилася у своїй істинності. Аж раптом… у двері подзвонили. У серці стрепенулося, в голові почали метатися думки: можливо він не забере конструктор, он яка у мене шикарна будівля з нього поставлена, а біля неї і дерево, і авто. А можна ще гараж добудувати, чи робота скласти, який допомагає по-господарству. Але конструктор забирають. У ньому було, наче все життя, інша реальність, можливість заховатися за тонкими збудованими стінами. А тут його не стало. Разом із упадком, пробудження поступово надає сили. Звісно, що не одразу, адже шок від усвідомленого іноді може бути більш виснажливим, аніж роки перебування «уві сні». Це ніби вихід на новий рівень, підняття на вищу сходинку, з висоти якої відкриваються нові простори. Ніби холодний душ взимку, після якого хочеться швидко-швидко зігрітися, але бажане тепло не приходить і доводиться змиритися з тим, що на дворі просто зима, а опалення вимкнуте й шукати альтернативних методів обігріву. Прокинутися – означає назавжди попрощатися із предметом і причиною свого «сну». Тут знову ж таки не йдеться про те, що довкола відбуватимуться якість якісні та видимі зміни, мінятимуться декорації, оточення і гарбуз перетвориться на карату. Зовсім ні і навіть навпаки. Прокинутися, як правило, найбільш імовірно саме тоді, коли оточуюча дійсність, попри самообман, очікування й періодичну «дрімоту» насправді тривалий час не міняється. Принаймні не настільки як би того хотілося. А якщо й міняється, то через свій «сон» цих змін не видно. Відтак прокинувшись, можна нарешті усвідомити, що насправді відбувається на даний момент, а що є відвертим обманом: у якій точці я сьогодні перебуваю, що мене привело до цієї точки і чому я ніяк з неї не зрушу? Це здатність без прикрас, завуальованості та багатозначного виразу обличчя, мовляв, здогадайтеся самі, добре мені, чи погано, називати речі своїми іменами. Визнати їх найперше перед собою. На чорне сказати чорне, а на біле, що воно біле. Без прикрас і бусинок, без відтінків та специфічних розмахів пензля. Є як є. І з цим не посперечаєшся. Тільки усвідомивши свою точку в системі координат, або ж навіть те, що система координат відсутня взагалі, тільки з цього місця можна нарешті почати жити більш свідомо. Можна почати рухатися уперед. І вже не важливо, чи до пункту В, чи просто уздовж відрізку А, просто чітко бачачи орієнтири знати, де я перебуваю сьогодні і де я хочу бути завтра.
      Однією з найбільших небезпек пробудження може бути спокуса перекласти відповідальність на когось. Як уже згадувалося, людська психіка вразлива і завжди шукає безпечного місця. А безпека там, де немає почуття провини й усю відповідальність можна з легкістю перекласти на чиїсь плечі. Адже завжди є той інший, чи ті інші – винуватці. Ми ж у житті завжди такі білі і пухнасті, розсудливі, добрі, великодушні і щонайголовніше – довірливі. Ми судимо по собі і точно знаємо, як би ми ніколи не поступили з іншими. Відтак аналогічними мірками ми звикли міряти ставлення інших людей до нас. Принаймні це нам дуже часто здається. Насправді буває усе зовсім інакше і життя вносить у людські взаємини свої корективи. Коли струсивши із себе останки «сну», ми бачимо життєву картинку як на долоні, одразу ж виникає спокуса у всьому звинуватити того іншого. Злість, закипаючи десь на самому дні, поступово піднімається угору. По дорозі до неї додається образа, розчарування, гнів, картання, нерозуміння, сарказм, смуток, обурення, відчуття втрати контролю над ситуацією. Лише потім, коли усі ці внутрішні пристрасті вляжуться, приходить розуміння, що насправді це була лише ілюзія контролю і в усій цій ситуації немає правих чи винних, окрім однієї єдиної особи, яка в один прекрасний момент, в силу тільки їй відомих причин, вирішила трішки подрімати і не помітила, як заснула…