29 порад Глави УГКЦ, які допоможуть стати добрими батьками

Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав у черговому ефірі інтерактивної програми «ВІДКРИТА ЦЕРКВА» на тему «Батьки та діти» розповів про те, як бути добрими батьками, як виховувати «проблемних» дітей, чи потрібно дітей карати, а також дав кілька порад щодо належного статевого виховання.     

Успішне щасливе батьківство.

Дитина, дарована Господом Богом її батькові й матері як плід їхньої любові. Аби рости і розвиватися духовно, психологічно та фізично, вона має потребу в любові. Батьки та матері, любіть своїх дітей!

Дитина потребує і батька, і матері. Церква у своєму соціальному вченні каже, що дитина має право на сім’ю, потребує і батька, і матері, щоби повноцінно інтегрально рости й розвиватися. У такій сім’ї є всі необхідні умови для належного її виховання.

Є зранені сім’ї, коли хтось відсутній, тоді громада, спільнота намагається допомогти у вихованні дитини. Та повноцінно замінити присутність батька дитині не зможе ніхто.

Батьки – життєво важливі перші вихователі дитини. Першим їх обов’язком є виховати дітей до любові, до відповідальності.

Діти потребують бачити в поведінці тата і мами приклад для наслідування. Той приклад, який вони отримують під час свого виховання, вони нестимуть усе своє життя.

Стати великою, мудрою людиною можна лише виховуючись у сім’ї мудрих батьків.

Важливо вміти виховати дітей вільними людьми, відповідно до розуміння поняття свободи, які існують. Зокрема, у християнському розумінні, справжня свобода означає здатність людини вибирати добро.

Дітей потрібно правильно мотивувати. Тоді зможемо підібрати ключик до їхнього серця, щоби навчити їх бути свідомими, мудрими, відповідальними.

Те, що є важливим для батьків, стає важливим для дітей. Якщо дитина бачить, що її тато і мама щодня моляться зранку і ввечері, то вона буде наслідувати їх поведінку.

Батько і мати повинні ввести дитину у світ невидимий, духовний. Бо зміст нашого земного життя полягає в належній підготовці до вічності.

Так, як ви шануєте своїх батьків, так вас будуть шанувати ваші діти.

Якщо діти будуть бачити, що мама говорить одне, а робить інше, то, будьте певні, вірогідність усього, чого ви їх навчаєте, в їхніх очах буде захитана.                                                                                                  

Про покарання.

Виховати дітей до любові за допомогою фізичного покарання неможливо. Бо не можна нікого змусити любити.

Не є добре, з християнської точки зору, фізично карати дитину, бо це її ранить духовно й душевно. Важко тоді говорити про те, що вона може стати відповідальною, радше тоді вона зможе вміло уникати покарань.

Одними покараннями і заборонами виховати вільну відповідальну дитину неможливо. З дітьми потрібно спілкуватися, присвячувати їм час.

Якщо дитина стримується від зла через те, що боїться покарання від батьків, поводиться відповідно до моделі, яку їй накидають батьки, то за першої нагоди буде намагатися від неї звільнитися. Та чи досягнуть батьки успіху такою педагогікою?       

Проблемні діти.

Подекуди діти є проблемами для батьків, бо обмежуть їхні приватні бажання. Така дитина стане проблемною.

Проблемні діти є зраненими... Вони отримали травму внаслідок неправильного ставлення до них. Незалежно від темпераменту дитини, вона є особою гідною, яка розвивається. Якщо правильно підійти до виховання дитини і не вбачати в ній перешкоду чи проблему для себе, тоді вона не виросте проблемною.

Батьки повинні навчитися правильно розуміти поведінку дітей, правильно усвідомлювати причину певних видів реакцій, які вони виявляють.

Батько і мати повинні знати своїх дітей. Це означає бачити набагато глибше за те, що виринає перед очима.

Проблемними часто є ті діти, які обділені материнською чи батьківською увагою та любов’ю. Вони протестують своєю поведінкою проти неправильного виховання. Вони не відчувають, що батько і мати їх люблять.

Своєю проблемною поведінкою діти намагаються привернути до себе увагу. Кожна проблемна поведінка є запитаннями, які батьки і вихователі повинні перед собою ставити.

Немає жодної дитини, яка була б проблемною сама в собі. А є поведінка дитини, яку повинні зрозуміти, правильно інтерпретувати і підібрати належну модель виховання, аби допомогти їй виростати вільною, відповідальною особистістю.                

Статеве виховання дітей.

Інформувати про певні цінності у цій сфері повинні тільки найрідніші особи - тато і мати.

Ніхто брудними руками не має права втручатися у внутрішній світ дитини.

Дитинство - особливий священний період життя людини. Материнство та дитинство потрібно захищати.

Коли в дітей крадуть дитинство: чи примусовою працею, чи примусовою участю у військових діях, чи розбещеністю (ранньою сексуалізацією дітей, накидання їм чогось, що їм неприродне і чуже в цьому віковому періоді життя), тоді нищиться її право бути дитиною.

Жодна програма статевого виховання не може усувати батьків.

В УГКЦ свого часу розробили програму «Тіло - храм Святого Духа», в якій ми намагаємося допомогти батькам бути добрими вихователями дітей у статевій сфері.  

ПРО СНИ

Чи грішить забобоном той, хто вірить у сни? Передусім треба знати, що сни можуть бути троякого роду: або від Господа Бога, або від диявола, або від самої людини. Про те, що сон може бути від Господа Бога, свідчить св. Письмо. Згадаймо сон Йосифа Єгипетського, сон фараона, Навуходоносора, св. Йосифа Обручника, Пречистої Діви Марії. Бог є найвищим Володарем, тому може проголошувати свою волю, як Йому подобається, отже, також і через сон; однак, з другого боку, було б зарозумілістю робити висновок, що і нам Господь Бог уділить такої ласки. Коли Господь Бог відвідує людину у сні, то людина відчуває, що це сон від Господа Бога. Коли Господь Бог через Ангела оголосив св. Йосифові, щоб він із Матір'ю Божою та з Дитятком Ісусом утікав до Єгипту, св. Йосиф без жодного сумніву прислухався до того наказу. Не говорив собі, що це був лише сон, що це, можливо, неправда, але відразу прислухався до цього Божого голосу. Однак, можуть бути і випадки, коли людина не зовсім упевнена, що це сон від Господа Бога. Як у такому випадку чинити? Тут треба брати до уваги наступне: чи гідне Господа те, що сниться; чи спонукає людину до того, щоб вона творила добро; чи душа після такого сну спокійна й охоча до побожних справ. Якщо так дійсно є, то людина повинна йти за тим сном. Коли сниться, напр., щоб людина висповідалась, щоб звільнилася від гріха, або сниться Матір Божа чи Ісус Христос, - це все заохочує до добрих справ, до любові до Господа Бога; такий сон людина повинна прийняти і чинити так, як було сказано у сні. Якщо ж людині сниться беззмістовний, марний, грішний сон, або такий, котрий спонукає до зла і приносить неспокій, таким сном треба знехтувати і забути про нього. Сон може бути також від диявола. Диявол намагається спокусити і покликати до гріха людину і під час сну. Він може впливати на фантазію людей, а також на їхні думки з метою спокусити. Тому, коли людина прокинеться, повинна знехтувати таким сном, а не розтлумачувати його, а тим більше за ним іти. Сон може походити також від самої людини. Звичайно, сни - це наче темне, заплутане віддзеркалення наших почуттів, нахилів, думок, занять або наших намірів. Такі сни, хоч вони були б не знати якими, не мають найменшої сили, щоб життя людини зробити щасливим або нещасливим; проте не можна на таких снах ворожити, щоб пророкувати, тому що хто так чинить, - грішить забобоном. Отже, забобон - коли людина думає, що з родини хтось помре, якщо сниться полотно, хоругви, корови, чи що зуб випав, що вікно випало; чи якщо сняться бджоли, то буде вогонь; або якесь нещастя, якщо сниться священик; або якесь щастя, якщо сниться диявол і т.д. і т.д. Чи вважалося б це Божою святістю, якщо б Господь Бог бавився з людьми такими дурницями? Такі сни не мають сили, щоб впливати на майбутнє життя людини ні за своєю природою, ні з наказу Бога. Буває, не один говорить, що снам треба вірити, бо вони збуваються. Скільки було таких випадків, коли про когось говорять, а він у той момент приходить. Чи те, що про нього йшла мова, притягнуло його? Ні, це чистий випадок. Так само, коли щось сниться, якраз так і стається - чи причиною цього був сон? Ні, так вже мало бути. Забобоном є також гра в лотерею на основі снів, тому що і в цьому випадку сон не може передбачити, які цифри виграють. А якщо виграють ті самі цифри, котрі приснилися, то це також лише випадковість, а, можливо, втручання в цю справу злого духа з тією метою, щоб привести людину до загибелі. Якщо людина не вірить у сни, не ворожить собі на снах, може про них думати (хіба би сон був сам по собі грішний), може також і другим розповідати. Наслідком забобонів були у середні віки так звані процеси чарівниць.

Тридцятилітня війна, котра почалася у 1618р, принесла зі собою у Німеччину страшні злидні і нестатки. Багато хто приписував ці нещастя покаранню небесному, інші вбачали причину нещастя в окремих особах, котрі ніби-то були в союзі з дияволом і зуміли накликати на людей різні біди: війну, хвороби, вогонь, повінь, неврожай і т.д. Таких осіб називали чарівницями. Світська влада чинила нерозважливо, тому що скрізь направляла спеціальних "інквізиторів" (слідчих суддів), котрі повинні були стежити за особами, підозрюваними в чародійстві. Підозрювали в першу чергу побожних людей, які мали ворогів, і ті вороги хотіли їх позбутися. Підозрілого викликали до інквізитора і тут чекала на нього неминуча загибель. Якщо людина намагалася виправдовуватися, її піддавали страшним тортурам, аби лише змусити до правдивого чи неправдивого зізнання. Засоби, котрі застосовували інквізитори, щоб примусити людину признатися, були жахливі: затискали у спеціальних лещатах пальці рук або ніг так, що трощили кістки, зв'язували руки ззаду і на шнурку тягнули поволі догори, викручуючи суглоби в руках, або підвішували людину за руки, а до ніг прив'язували тягарі, або припікали вогнем підошви чи інші частини тіла. Звинувачений, хоч і був невинним, майже завжди зізнавався в усьому, аби уникнути страшних мук. Після такого зізнання людину засуджували до спалювання живою на вогні, а майно конфісковували. Жертвою цих забобонів були найчастіше заможні жінки. Такі процеси над чарівницями відбувалися як серед католиків, так і серед протестантів. У місцевості Вольфенбітель, де проживали протестанти, можна було побачити цілий ліс стовпів, на котрих спалювали чарівниць; його й назвали пізніше лісом чарівниць. Першими, хто рішуче і відверто виступив проти цих варварських процесів, були єзуїт Адам Таннер і єзуїт Фредерік Шпе (+1636). Останній змушений був як священик підготувати до смерті понад 200 жінок, засуджених за чародійство, і бачив, що це були переважно особи зовсім невинні. На захист переслідуваних ніби-то чарівниць і проти їх катів він написав листа і переслав його тодішньому імператорові Фердинанду та елєкторам. Під впливом цього листа перший елєктор Могунцький заборонив ці варварські процеси у своєму елєкторстві. Його підтримали й інші, однак значно пізніше.

Отже, бачимо, що Церква та релігія не мали зовсім нічого спільного з такими зловживаннями. Вину слід приписати нерозсудливості і злобі людей, передусім тих, котрі завдяки своїй посаді мали змогу і були зобов'язані запобігти злу, але цього не зробили.                     (далі буде)

Вифлеєме, красуйся! Подорож до Різдва

Наступного дня після свята Cвятого апостола Филипа Церква - Різдвяний піст. Це важливий період літургійного року, оскільки він готує християн до одного з найбільших свят - Різдва Христового. У цьому сенсі цей піст можна прирівняти за значенням до святої Чотиридесятниці – Великого посту, який готує до свята Пасхи. З огляду на це в когось може виникнути питання і певне здивування. Адже світ закликає нас готуватися до Різдва новими покупками, прикрасами вітрин, домівок, ялинками, святковим настроєм, а Церква закликає готуватися до Різдва постом. Спробуємо з’ясувати причину цього. Чому Різдвяний піст важливий? Відповісти на це питання нам допомагає церковне богослужіння. Якщо поглянути на церковний календар, на грудень, то одразу впадає в око, що Церква протягом цього періоду часто згадує святих пророків. Це закономірно, адже церковна традиція сприймає пророків як осіб, які провіщали прихід Месії, воплочення Бога. Як їм це вдавалося – наперед сповіщати майбутні події? Літургійні тексти часто наголошують на тому, що пророк – це людина, яка прийняла Духа Божого, дозволила стати Його знаряддям і Дух її просвітив, відкрив їй Боже об’явлення. Дух Божий робить пророка чуйним до Слова Божого. Дух і Слово проникають в нутро, у серце пророка і дають йому правильне розуміння речей. Це дуже важливий момент. Пророк – це не футурист, не «спеціаліст», який заглядає в майбутнє, а той, хто закорінений у теперішньому, хто бачить дію Бога у своєму житті, а тому й у подіях історії – минулих, теперішніх і майбутніх.

Ця тема дуже гарно і гармонійно поєднується з наступною. Протягом Різдвяного посту тема Божого приходу на землю поступово наростає і розвивається, мов у музичній симфонії. Стихири вечірні й утрені, які з’являються вже на свято Святого апостола Андрія, а також на свято Святого Миколая раз у раз повторюють фразу: «Ось бо приходить Господь». Господь приходить до нас завжди. Будь-який момент нашого життя може стати моментом зустрічі. Піст є періодом, який нам про це нагадує, який вчить нас бути напоготові, бути відкритими до Божих відвідин. Наше життя постійно змінюється, пливе: ми ростемо, розвиваємося, старіємо, змінюємо погляди, спосіб діяльності, і Господь постійно шукає нових шляхів, нових способів приходу до нас. Від нас залежить готовність зустріти Господа в різних обставинах і відкритість прийняти Його тоді, коли Він може прийти до нас навіть в якийсь дуже несподіваний спосіб. «Вертепе, приготуйся, прикрасися», – співаємо у стихирах передріздвяного періоду. Вертеп – це місце, в якому Господь народився. Він обрав місцем свого приходу на землю не пишні палати, а убогу печеру. Коли богослужіння закликають до приготування вертепу, то, очевидно, ідеться не про театралізований вертеп, не про прикрашання наших домівок, а передовсім про нас самих. Вертеп – це людина, в якій хоче оселитися Господь. Приготувати «вертеп» людина може через свої добрі вчинки, через чесноти. Саме вони є найважливішою прикраса християнина. Таким чином, передріздвяний період – це можливість для всіх нас усвідомити велич того Дару, який Бог нам дає – дару нового життя, яке приходить у світ не у вигляді якоїсь нової концепції чи системи поглядів, а у вигляді малої безпомічної дитини, яка, проте, є Предвічним Богом.

Спільне звернення греко-католицьких і римсько-католицьких єпископів в Україні з приводу Дня пам'яті жертв голодоморів

Зібрані у Львові-Брюховичах, ми, Католицькі Єпископи, що виконуємо своє служіння в Україні, звертаємося до всіх вірних наших Церков, як рівно ж до всіх співвітчизників, аби виразити нашу солідарність та молитовну близькість у ці дні національної пам'яті і скорботи за жертвами голодоморів в Україні. У день, коли згадуємо ці трагічні події, молимося особливо за всіх, хто загинув від голодної смерті, щоб вони стали причасниками небесної Трапези нашого Господа. Невимовні страждання нашого народу були спричинені різними богоборчими ідеологями. Роблячи спільні зусилля задля очищення нашого минулого, кожен з нас має робити щирий іспит сумління, перепрошуючи Бога за зло, яке мало, а може і надалі має місце в нашому житті.Заохочуємо духовенство і наших вірян під час Служби Божої возносити до Господа подячну молитву за хліб щоденний. Також дякуймо Богові за Євхаристійний Хліб – Тіло Воскреслого Христа, яким Він сам годує наші душі. Просімо теж Господа, щоб ми з вірою і довірою відносилися до Нього, Творця і Подателя матеріальних і духовних благ. Сьогодні, як і вчора, багатьом людям, які живуть поруч з нами, бракує хліба й тепла. Закликаємо усіх продовжувати діла милосердя, виявляючи співчуття і діяльну солідарність, передовсім з тими, кому в нашому суспільстві бракує найнеобхіднішого - з убогими, сиротами, людьми похилого віку, внутрішньо переселеними особами, пораненими, в'язнями, та іншими потребуючими. Окремо закликаємо тих, які в нашій країні мають вдосталь хліба, ділитися з тими, кому його бракує. У спільній молитві за мир у нашій улюбленій Батьківщині, призиваємо на весь український народ щедре Боже благословення.

Греко-католицькі і римсько-католицькі єпископи в Україні.

Львів-Брюховичі, 25 листопада 2016

Глава УГКЦ: «Віднайти й усвідомити власну гідність можна лише тоді, коли зустрінемо живого Бога»

Ми повинні сказати собі, що ніколи не підемо на компроміс зі злом. Ми сьогодні своїм особистим вибором вибираємо свободу синів Божих, вибираємо жити в Бозі і з Богом. І лише тоді будемо здатні самі збудувати незалежну, здатну до вільного і щасливого життя Україну. Предстоятель відзначив, що сьогоднішнє Євангеліє благовістує нам про Бога-Визволителя... Досвід Господа, який визволяє і спасає, є основою християнської віри… Блаженніший Святослав пригадав, що цього тижня ми святкували День гідності і свободи. Людство, каже він, від самих початків свого існування запитує себе, у чому полягає людська гідність, на чому вона базується, що є її джерелом? А з іншого боку – а що таке свобода, що означає бути свобідною і вільною людиною? «У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос дає нам відповіді на ці фундаментальні людські запитання… Дуже часто сучасні люди думають, що гідність полягає в особистій здатності й силі завойовувати світ, купити багато дорогих годинників чи мати цілий автопарк дорогих автомобілів, як це показали електронні декларації наших чиновників. Хтось думає, що саме в цьому полягає їхня гідність, якою вони самі можуть себе наділити. Як багато разів ми відчували, що саме той, хто відчуває комплекс власної неповноцінності, стає диктатором, поневолюючи інших людей, намагається зростати у власних очах, але залишається духовним пігмеєм і ніколи не зможе здобути навіть у власному сумлінні тої гідності, якої бажає. А сьогодні Ісус Христос нам каже, що гідність людської особи не походить від її здатності завойовувати світ. Гідність є Божим даром. Бо Господь створив людину на свій образ і подобу, наділив її чимось, що має тільки Він», - наголосив проповідник.

Гідність людської особи, вважає Глава УГКЦ, є дарована кожному з нас у момент нашого сотворення. «Тому, - підкреслив Блаженніший Святослав, - у своїй гідності всі люди є абсолютно однакові: багаті і бідні, могутні і слабкі, хворі і здорові, незалежно від раси, релігії чи політичних уподобань. Кожен із нас є улюбленою донькою чи улюбленим сином нашого великого Бога». «Але віднайти цю гідність, - вважає Предстоятель, - усвідомити її, можна лише тоді, коли зустрінемо живого Бога. Це те, що сталося на Майдані. Сотні, тисячі людей відчули, що Бог є з ними, навчилися молитися, відкрили того живого Бога, який захищає їх перед гріхом і смертю, дає їм свободу, звільняє від рабства. І тоді ми зрозуміли нашу гідність у Божих очах. І тому ми святкуємо цей день». «Справжня свобода полягає в здатності людини вибрати добро, те добро, яке в собі несе Господь Бог, ті дари, які Він хоче нам дати. Він є найвищим добром і благом», - наголошує проповідник. Блаженніший Святослав нагадав, що цими днями ми також поминаємо мільйони українців, які у 1932-1933 роках загинули у страшному штучному Голодоморі. «Ми бачимо, - каже духовний лідер греко-католиків, - як різні «визволителі», які приходили на наші землі в ім'я тої чи іншої людської ідеології... врешті-решт ставали поневолюючими системами, приносили в жертву власному безбожництву мільйони людей». «Ми не маємо права забути про невинно вбитих штучним голодом. Бо історична подія стає історією лише тоді, коли ми переживаємо її своїм серцем і закарбовуємо у власній пам'яті. Але наша історична пам'ять може бути для нас рятівною і визвольною лише тоді, коли вона вплине на наш особистий вибір. Ми повинні сказати собі, що ніколи не підемо на компроміс зі злом. Ми сьогодні особистим вибором вибираємо свободу синів Божих, вибираємо жити в Бозі і з Богом. І лише тоді будемо здатні самі збудувати незалежну, здатну до вільного і щасливого життя Україну», - сказав Глава УГКЦ.

Даваймо милостиню із радістю

1.Отримувати гроші є набагато приємніше, ніж їх віддавати. Цей простий принцип застосовуємо у нашому житті при кожній ситуації, яка стосується коштів.Коли купуємо щось, то розлуку із грішми ми переживаємо менш драматично, ніж просто їх комусь віддаємо. Купівля нам нагадує обмін: папірчик міняємо на необхідну річ і вона стає нашою. Коли даємо гроші, не отримуючи нічого взамін, то переживаємо деякий дискомфорт. Може саме з цієї причині творити милостиню для декого – це легка трудність, а для декого може бути цілою драмою?

Роблячи милостиню, спорожнюємо руки, але наповнюємо душу. Пригадую приклад однієї благочестивої жінки на ім’я Тетяна. Котроїсь неділі побачив її дещо іншою, як звично. Очі її були повні радості і дивного спокою. Складалось враження, що вона сьогодні відзначала велике свято. Але ні іменин, ні дня народження, ні іншої знаменної дати не було. Після Богослужіння вона підійшла до мене і з впевненістю сказала: «Сьогодні я з радістю зробила пожертву». Я здивувався, а вона опустила очі і продовжила: «Раніше такого не було. Довгі роки я мучила себе тим, що із великими труднощами робила милостиню бідним, пожертву у церкві. Було просто шкода розлучатися із грішми, навіть, якщо це була мала сума». «Але, – продовжувала вона, – вчора я прочитала в одній духовній книжці поучення святого старця. Старець пояснив: коли я роблю милостиню і пожертву, то я, немов, купляю Царство Боже. Купляєш у вдів , сиріт і бідних масло у свій світильник, щоб було з чим зустрічати Ісуса, як це сгадується у притчі про вдів. Тобто, даю гроші, а взамін отримую заслугу за добре діло». Жінка підвела свої очі і впевнено додала до сказаного: «Сьогодні я вперше зробила милостиню від щирого серця і не пошкодувала, що мої руки стали порожні. Я тепер переконана, що, коли мої руки спорожнюються, то відразу серце наповнюється Божою ласкою». Благочестива жінка на закінчення схрестила руки на грудях, немов притискаючи щось цінне до самого серця.

2. Після цієї історії логічним є запитання: а скільки коштує Царство Боже? Якщо говоримо про гроші і про купівлю, природно є знати ціну. У Євангелії зустрічаємо різні ціни, якщо так можна сказати. В історії про багатого юнака Ісус говорить про пожертву всього майна, а от бідна вдова дала лише 2 лепти (2 центи). Це може спонукати нас до думки, що «ціна» залежить від нашого стану. Хто може дати більше, нехай не дивиться на тих, хто дає менше. А хто дає мало, нехай не шкодує, що не може дати більше. Кожен хай жертвує від можливостей свого стану. Наскільки йому дозволяє його серце.

3. Цікавий «бізнес» є у Бога. Господь постійно наголошує на тому, що Бог віддячує сторицею. Постійно Ісус наголошує на помноженні, на збільшенні. Але лише тоді, коли жертва буде прийнята Богом. Щоб так сталося, мусимо пам’ятати, що Бог на цифри не дивиться, а найперше дивиться на серце людини. Тому, якщо даємо пожертву, то стараймося давати від щирого серця, без смутку і жалю. І пам’ятаймо, що якщо ми зробили пожертву, то це вже не наше, а Боже! Тому не є природнім говорити комусь про нашу пожертву, хвалячи себе і також претендувати на права розпорядження чи контролю на пожертвою. Якщо Боже, то вже не  моє! Св.Тереза сказала: коли спорожнюєш гаманець, наповнюєш серце.

P.S. Я вже не сумніваюсь, що Бог бачить коли і з яким серцем я подаю милостиню і жаліє мене, і показує мені для мого спасіння, які пожертви приймаються. Останнім часом мені знову було важко давати милостиню. Мене дратував у церкві дідусь, що по другому разу збирав пожерву на Богослужінні, одна бабуся, яка дуже часто просила милостиню у хвіртки церковної огорожі. Ось недавно я зовсім по іншому побачила тих самих людей. Дідусь на вулиці ходить з паличкою, а в церкві її лишає, щоб не заважала служити. Сходить на другий поверх, де співає церковний хор, читає Утреню, на своїх хворих ногах він помагає на службі, він служить Господу. Тепер і я чекаю, щоб він підійшов до мене і я почула від нього “Спаси Господи”. Бабуся перед Божою службою просить милостиню, потім заходить у храм, купує гарні свічки, запалює їх і молиться перед іконами. Може вона молить Бога і за своїх грішних жертводавців? Не обходить вона і скриньку, де збирають гроші на будівництво нового храму. Зараз очі мої шукають фігурку бабусі біля церковної хвіртки, а рука тянеться за милостинею. Сьогодні я бачу, наскільки ці люди кращі за мене, і в моє серце ввійшов страх знову побачити іх моїми вчорашніми засліпленими очима. 

Не заважайте дітям бути

Ірина Єрмак.

Численні прочитані статті про виховання, а особливо про «ранній розвиток» дітей, викликали в мені опір. Спершу глухий несформований, а потім цілком конкретний. І я зрозуміла, що маю свій погляд. А ось із приводу початку Адвенту я цей погляд викладу. Тому що «церковний Новий рік» - цілком вдала нагода поговорити про те, що я думаю… Загальники про світ, який занепадає, про спад покликань, про закривання монастирів та зменшення кількості богопосвячених, а заодно про всепланетне моральне зіпсуття і поширену втрату сенсу існування в розумінні багатьох людей - взяли і в моєму сприйнятті зійшлися, як пазли, з темою раннього виховання, «активностей» та купи вимог світу цього до формування сучасної людини.

Що ми маємо в підсумку. Дитину, яку з немовлячого віку примушують робити те, що батьки вважають за потрібне. Спеціальні ігри, спеціальні заняття, потім школа-гуртки-репетитори. Графік «формації» в дітей не раз такий щільний, що вони, парадоксальним чином, не мають коли замислитися, хто вони такі й навіщо живуть. А ці питання постають саме у молодшому віці (недарма казав професор Свєжавський, що до п’яти років кожна дитина - філософ, бо ставить правильні питання про буття світу). Я була відмінницею-піонеркою-космомолкою-активісткою-медалісткою, робочий журналістський стаж почала з сьомого класу, навчалася в художній школі, писала вірші, співала в хорі, їздила по олімпіадах… не хвалюся, крий Боже, - намагаюся змалювати картинку. Тому що, за всіх цих «активностей» (сучасне запозичення з англійської, якого я просто не терплю) насправді я можу з тих років згадати лише кілька хвилин. Уся решта збивається в один безконечний «день байбака» імені комсомолки-активістки. Час прогайнув повз мене, аж засвистіло. З дитсадка, коли я почала малювати-співати-виступати, пам’ятаю трохи більше: тому що в мене тоді було більше часу нічим не займатися. Коли дитина сидить (ходить) і «нічим не займається», в батьках вмикається тривожна сигнальна лампочка. Вимий посуд, винеси сміття, прибери в кімнаті/у хаті, вивчи уроки, піди на тренування, розбери речі в шафі, позаймайся музикою зайву годинку… Батьківський невроз «дитина має ЩОСЬ робити», як на мене, давно потрібно серйозно лікувати. Тому що дитина, аби вирости нормальною, здоровою, а згодом не втратити контакту з Богом Живим, не покинути Церкву, а може, навіть відповісти на покликання, - має спершу навчитися БУТИ. Не «бути хорошою», а просто бути.

Нещодавно в інтернетній розмові я зіткнулася з (черговим) користувачем, який з гіркотою - явною гіркотою, навіть якщо він сам цього не усвідомлює - написав, що свободи вибору ми насправді позбавлені апріорі, бо ж «ніхто мене не питав, чи я взагалі хочу народитися». Це один із прикладів того, як існує людина, яка не навчилася ПРОСТО БУТИ. Саме по собі буття є благом, каже філософія (і теологія). Життя може іноді намотувати кишки на колеса паровоза, і це болить, іноді жахливо; однак саме по собі буття є благом. Існування є благом. Бог покликав світ до існування з небуття.        Зрозуміти це інтелектом - слабко можливо…        Але це можливо промедитувати...

А медитувати дитина так насправді вчиться тоді, коли «нічого не робить». Найкраще я пам’ятаю зовсім не конкурси, грамоти й оцінки, а те, як ходила вздовж примерзлого струмочка, вдивляючись у воду, що бігла попід тонким прозорим льодом на поверхні, несучи в собі довгасті бульки повітря. Пам’ятаю бруківку нашої похилої вулиці, як саме на ній лежали камені, де вони обростали мохом, де доходили до трави хідника. Пам’ятаю слимаків навесні, з різними мушлями різних барв і розмірів, і як вони грілися на кам’яній стіні грубої кладки (подільський піщаник, ага) біля харчового технікуму. Я склала майже всі іспити свого життя на «відмінно», але зі шкільного часу найкраще пам’ятаю не знання і дані, а як спалахувало темним, тьмяним, глухо-фіолетовим вогнем узгір’я біля парку, коли там розквітали фіалки. Неймовірне враження темного, але спалаху… Біля тих фіалок я вчилася писати свої «перші справжні» вірші, літературні, свідомі. Пушкіна з мене не вийшло, але саме відтоді я знаю, що таке «просто бути». І коли до мене прийшла молитва, я їй не здивувалася. Вона була така само проста, як писання віршів біля тих фіалок. Зрозуміла, як дихання. Так, звісно, діти є різні, один буде розумний і медитативний, а інший просто «під дурника косить» - отут уже питання про батьківське педагогічне чуття, а також про молитву батьків за своїх дітей… Але найголовніше, як на мене, це насамперед не заважати. Діти, особливо маленькі, коли ще тільки вчаться жити й пізнавати цей світ, - дуже медитативні самі по собі. Тому всі «розвивайки» - це добре, але в дуже обмеженій мірі. Вони підступні, бо перетягують увагу дитини з того, щоб бути, на те, як діяти. А як діяти, коли спершу не втямиш, як бути? Ото й маємо забіганий світ, у якому хто п’є, хто кинувся в ігри, хто колеться, хто впадає в ідіотизми «вигадування гендерів», до слова кажучи… Бо коли людина сформована так, щоб «уміти бути», то вона буде близька до Бога і Його правди, зокрема до правди про неї ж саму. Не заважайте дітям просто бути. Собі, до речі, - теж