СОВІСТЬ

 На пізнанні закону формується совість. Совість - це усвідомлення того, чи якась справа є дозволена законом, чи не дозволена. Це усвідомлення породжується в нас розумом. Якщо ми беремось за якусь справу, він підказує, як ми повинні чинити згідно з відомими нам законами. Розум, отже, породжує в нас усвідомлення самого закону і наших обов'язків щодо закону. Це усвідомлення називаємо совістю. Отже, совість - це вплив розуму, що спонукає нашу волю до добра. Через те, що совість звертає нашу увагу на Божу волю, багато Святих називають її також "голосом Божим". Совість - це голос Бога, котрий проголошує себе законодавцем і суддею (св. Тома з Акв.). Совість, як слова проповідника, що в Божім домі заохочує, грозить або тішить, розраджує, проникає у святині душі (св. Золот.).

     Совість перед тим, як ми розпочнемо якусь справу, заохочує до неї або стримує, а після того, як ми закінчимо її, викликає в нас спокій або неспокій, залежно від того, чи добра була справа, чи недобра. Каїна та Юду непокоїла совість. Суддю, людину, деколи можна підкупити, улеслити або залякати погрозою, а трибунал совісті - ніколи (св. Золот.). Отже, совість є або добра, або зла. Добра совість веселить і розганяє сум, як сонце хмари (св. Золот.). Добра совість осолоджує, полегшує будь-яке горе в житті так, як солодкий мед найбільш гірке осолоджує (св. Авг.). Найбільшу потіху приносить добра совість у годину смерті. "Добра совість - це передсмак неба" (св. Золот.). Зла совість робить нас неспокійними і незадоволеними; зла совість - то черв, що, народився з гріховного бруду (Св. Тома з Акв.), і який ніколи не вмирає (Мр. 9, 43). Нечиста совість отруює нам будь-яку радість, кожну хвилину життя; вона подібна до Дамоклового меча, що кожну годину, кожну хвилину грозить згубою. Людина з нечистою совістю подібна до злочинця, якого засуджено на смерть, і котрому будь-яка розкіш в останню мить життя не дає справжнього задоволення (св. Берн.). Зла совість прояв­ляється часто і зовні, напр., через неспокійний погляд і непевність у поведінці. Зусиллям волі людина може приглушити в собі совість на деякий час. Тому один має чуйну совість, а інший - сплячу.

    Чуйна совість перестерігає нас перед найменшою помилкою, а спляча не підносить свого голосу навіть при скоєнні найбільшого гріха. Чуйна совість наче вага, якою важиться золото, і яка є дуже точною.

     Спляча совість подібна до ваги, якою важиться сіно, і яка під тягарем одного кілограма ледве піддається. Чуйну совість мали Святі, котрі боялися гніву Бога, як вогню. Сплячу совість мають звичайні люди, котрі майже не звертають уваги на те, що є очевидним тяжким гріхом. Такі люди часто приділяють багато уваги дрібницям; вони відціджують комара, а верблюда ковтають (Мат. 23, 24). Людей із чуйною совістю називаємо совісними, а людей із сплячою совістю - несовісними. Хто звикне до недобрих учинків, той буде мати спокійну совість. Протилежною спокійній совісті є неспокійна совість. Хто має спокійну совість, той уважає найбільші гріхи дозволеною справою. Така людина пояснює свої вчинки по-різному: людям властиво помилятися, інші також так чинять і т. п. Хто живе в гріху, той не зважає вже на докори совісті, як людина, котра мешкає біля водоспаду (або залізниці), поступово звикає до гуркоту, і він їй перестає заважати (св. Вінк. Фер.). Людина з неспокійною совістю, навпаки, вважає гріхом навіть дозволені заняття (напр., спів і т. п.). Неспокійний схожий на полохливого коня, який боїться навіть тіні дерева. І неспокійний уявляє собі небезпеку там, де її немає, а через це якраз легко потрапляє в непослух та інші гріхи (Скар.). Такий неспокій виникає зовсім не із злого пізнання, а з почуття, яке втратило рівновагу, яке затьмарює розум. "Причиною будь-якого неспокою є гордість" (св. Франц. Сал.). Кожна неспокійна людина є боягузом і не може ніколи дійти до досконалості. Вона схожа на боязкого вояка, котрий боїться стати до боротьби з ворогом і відразу складає зброю. Неспокійна, занепокоєна людина ніколи не повинна довго перебувати у своїх сумнівах. Сумніви подібні до слини або клею, який тим міцніше чіпляється, чим більше до нього торкаємося (Скар.). Неспокійна людина повинна намагатися відкинути занепокоєння і робити якраз те, від чого цей неспокій її стримує (св. Альф.). Вона повинна передусім якнайточніше слухати поради свого сповідника, бо інакше не вилікується від неспокою ніколи (св. Альф.). Занепокоєна людина не повинна довіряти власним переконанням і поглядам, а, навпаки, зовсім ними не керуватися і відмовитися від них; тоді лише вона цілком позбудеться того неспокою, який походить найчастіше з гордості і впертого дотримання власного погляду (Марія Лят.). Хто хоче зробити щось велике для Бога, повинен оберігатися зайвої боязливості. Якби Апостоли були боязливими, то вони б ніколи не піднялися до навернення світу (св. Ігн. Льой.).

     Хто чинить проти власної совісті, той грішить. Совість - це ніщо інше, як закон, застосований до окремих випадків. Отже, хто чинить проти совісті, той чинить проти закону. Хто, напр. - у четвер переконаний, що це п'ятниця, але їсть м'ясні страви, той грішить. З тієї самої причини не мають жодної вини іновірці, котрі твердо (хоч і помилково) переконані в правдивості своєї релігії і дотримуються її.

Існування голоду тоді, як третина продуктів харчування марнується, – це гріх проти Божого милосердя!

Духовно-екологічні роздуми над першим ділом милосердя щодо тіла і щодо душі: «голодного нагодувати» і «грішника навернути».

Голодного зможе побачити і нагодували лише той, хто, дивлячись на нього, побачить свого ближнього, хто в природних ресурсах розпізнає Божі дари, призначені для всіх. Навернути грішника зможе лише той, хто побачить в ньому дитину Божу, яка потребує Божого милосердя.

Перше діло милосердя щодо тіла й душі долучає християнську спільноту до розуміння таємниці Божого Милосердя і дає кожному змогу реально відчути присутності Царства Божого посеред нас. Ці діла милосердя у повній мірі допомагають упевнитись у тому, що Господь, якого визнаємо у «Символі віри» як Творця і Вседержителя, є саме Тим, Хто покликав усе створіння до існування і врятував від тління смерті. Бог Отець продовжує підтримувати усе суще при житті, піклуючись про кожного (Бут 1, 29; Мт 6, 25-26) і, дивлячись на Свого Сина, продовжує довіряти людині, відмиваючи кров’ю Ісуса затертий у ній гріхами образ і продовжує милуватись нею як «вінцем» свого Створіння. Тому факт існування голоду і нестачі їжі у світі, тоді як третина продуктів харчування марнується, – це великий скандал і гріх проти Божого милосердя! Всемогутній Творець у своєму Божественному промислі як Господь цілої історії людства, закладаючи підвалини світобудови, заздалегідь подбав про кожного, – починаючи від прабатька Адама аж до останньої людини, яка з Божої волі прийде у створений Ним світ. На сьогодні питання голоду дуже гостро стоїть на порядку денному на найвищому міжнародному рівні, однак неможливість його подолання пояснюється тим, що вражена гріхом людська природа почала претендувати на місце самого Творця і на свій розсуд почала вирішувати: кому жити, а кому ні, кому їсти, а кому голодувати.

      Страх перед неможливістю подолати голод у світі через те, що у спільному Домі-Землі стало занадто тісно жити, породжує парадоксальні й абсурдні рішення в головах «великих світу цього». Виявляючи псевдотурботу про те, як нагодувати усіх мешканців планети, вони готові принести в жертву мільйони і мільярди ще не народжених життів, обмежуючи приріст населення методами, які дуже часто суперечать гідності людської особи і скеровують людство на маргінеси історії. В економічно складні роки, коли значна частина населення України опинилась за межею бідності, у час воєнної агресії, коли тисячі сімей втратили майно і засоби для існування, таке діло милосердя, як «голодного нагодувати», сприймається, з одного боку, як особливий виклик і воднораз обов’язок не лише для окремих добродіїв чи волонтерів, а й для цілого суспільства, а з іншого – стає перевіркою християнських громад на автентичність.

      Однак бачачи пишні столи при відзначенні найбільших християнських свят, храмових празників чи з нагоди урочистих подій, таких як весілля, хрестини, на яких збирається вся християнська громада, складається враження, що за спільною трапезою для чесноти поміркованості просто бракує місця. І виявляється, що такий вислів як «щедрий, багатий український стіл», після якого на смітник викидаються тонни вже не придатних для споживання продуктів, – усього лиш міф, що має виправдати гріхи проти Бога, виявлені у марнотратстві, нанесенні шкоди тілу людини, яка є «храмом» Духа Святого, і у браку живого свідчення віри в Бога як Творця і Спасителя.

      Солідарність із людьми, які недоїдають, повинна бути дієвою і найперше повинна проявлятися не в поодиноких поривах благородного серця, а має бути глибоко закоріненою в чеснотливому житті кожної віруючої людини Kоли серед християн загострюється відчуття справедливості й солідарності, парафіяльні громади повинні навчитись стати тими осередками, куди справді голодуючі чи потребуючі зможуть звернутись, не переймаючись тим, що будуть відкинутими. Сорокоусти, на які традиційно наші парафіяни щедро приносять різні Божі дари, стають прекрасною нагодою для того, щоби вірні на чолі зі своїм душпастирем могли вчинити добрі діла. Потребуючий, котрого нагодували зі спільного столу, зможе у своїй молитві заступитися перед Творцем як за тих, хто нагодував його, так і за тих усопших, за яких громада зібралась на молитву. Простягаючи з любов’ю потребуючому ближньому шматок хліба, відкриваємо для себе «секрет правдивого щастя». У момент передачі відбувається, твориться доторк до надприродного, коли через наші руки Господь торкається потребуючих – і вони реально відчувають, що, як і ми, є теж улюбленими дітьми Божими.

     «Голодного нагодувати» – це: – мати мужність визнати і перепросити Бога за втрачені можливості нагодувати потребуючих у минулому, за змарновані Божі дари і за те, що, можливо, теж стали співучасниками появи голодуючих у своєму близькому оточенні; – невід’ємна складова нашого навернення до Бога, що виявляється в усвідомленні взаємозалежностей створеного світу, визнанні правди про те, що моє надмірне споживання матеріальних благ (їжі, речей, енергії, тепла тощо) та послуг є співпричиною голоду людей на різних континентах, а також у якісній зміні повсякденного стилю життя відповідно з вимогами чесноти мудрості та поміркованості; – уміння в реальному часі не лише побачити голодного ближнього, але й утамувати його голод і вдовольнити духовні потреби, щедро ділячись з ним тими дарами, якими Господь щедро нас обрадував; – жити так, щоби недвозначно пригадати грішникові, що єдиним Хлібом, який здатний наситити, є Тіло і Кров Ісуса Христа.

     Цим першим конкретним ділом милосердя Господь дає реально відчути свою дієву присутність у кожній, навіть дуже складній життєвій ситуації. Саме віра в Бога Творця, підживлена любов’ю, яка дарує впевненість і надію, допомагає активізувати внутрішній, закладений самим Богом у нас потенціал бути співбудівничими Його Царства і захисниками Його створіння. Голодного зможе по-справжньому нагодувати лише той, хто знає справжню ціну створеним речам, які завжди повинні служити людині для її здоров’я і повноцінного життя.

     Християнські громади, спонукані співчуттям, солідарністю і любов’ю до потребуючих ближніх, стають здатними ділитись Божими дарами з ними, чинячи це безкорисливе діло милосердя «голодного нагодувати» як конкретне свідчення віри, що здатне сокрушити серце грішника чи промовити до невіруючої людини.

      Чеснотливим життям у Христі християнські громади починають викорінювати усе те, що противиться творчому задуму Творця і стоїть на перешкоді побудови Царства небесного «вже тут і тепер», вказуючи грішникам і невіруючим їх справжнє місце серед Божого створіння.

     Біблійні тексти для поглиблених роздумів: Бут 1, 28-31 – «Шостий день сотворення»; Пс 65 (64), 10-14 – «Подяка за врожай»; Мт 14, 14-21 – «Перше помноження хлібів»; Мт 26, 26-29; Мк 14, 22-25; Лк 22, 15-20; 1Кор 11, 23-25 – «Встановлення Євхаристії»; Рм 12, 20 – «Коли твій ворог голодує, нагодуй його»; Мк 1, 14-15 –«Покайтеся і віруйте в Євангелію».     

     Молитва    Господи Боже, Творче неба і землі, і всього сущого! Створивши першого чоловіка Адама, Ти поблагословив його і дав йому для поживи усе потрібне. Благаємо Тебе, вчини нас, що причащаємося Хлібом Небесним – Тілом і Кров’ю Ісуса Христа – бути здатними помічати потреби наших ближніх і вміти з вдячністю щедро ділитись отриманими від Тебе дарами, щоби було прославлене ім’я Твоє святе серед усіх народів нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

     Молитовне намірення:    За те, щоби вдалося подолати проблему голоду у світі, за всіх, хто страждає від голоду фізичного і духовного. За навернення грішників і за те, щоби народи навчилися справедливо у правді і любові розподіляти природні ресурси.

 (Отче наш, Богородице Діво, Слава і нині).

     Дияконія:   Намагатись вправлятись у чесноті поміркованості, виробляючи такий стиль життя, за якого не марнуватимуться продукти та не виявлятиметься надмірність у споживанні, що стане свідченням правдивої віри в нашого Творця та Спасителя і дієвим стимулом для цілісного навернення.

"Як минула ж субота..."

 Оливна гора

Тому, що передвечір цього святочного дня був дуже урочистий, - спішно поховано тіла розп'ятих. Прибрано й хрести, засипано кров, щоб жодна згадка про смерть не порушувала святкового настрою єрусалимських правовірних і не було чого чіплятись "імущих власть".  Голий, порожній тягся до неба гострий верх Голгофи -Лисої гори, посеред засипаного опокою, мов битимчереп'ям притрушеного "Черепового місця". Ніби на цьому місці ніколи не було жаху, ніби нічим не оплюгавило тут себе на віки вічні вбоге людство. Непроглядна пітьма огорнула верхи Сіонські, накрила місто жалібним завоєм, постелилась по горі Оливній. Ні зорі в небі, ні вогника на землі. Душі жучнів Ісусових сповнив сум ще чорніший. Пригасив думку й надгробним камінням завалив серце. "...Поражу пастиря, й розпорошиться отара...".

     Безслів, беззідхань, приголомшені безголов'ям, тулились залякані учні в оселі того, хто не раз і на два давав їм захист: господар гостинний, що на Останню Вечерю приготував Учителеві світлицю ясну й велику, ще раз укрив їху себе перед можливим переслідуванням. Зібрались тут майже всі: Петро і Андрій, Яків і Вартоломей, і Пилип, і Яків Алфеїв, Марко іТадей, і Симон Ханаанець. Були й жінки: Марія Магдалина та Марія друга, Саломея, мати синів Заведеєвих. Бракувало Томи, що відбився від гурту, і улюбленого учня Ісусового - Івана: Матір бо Ісусову взяв він до оселі своєї. З ними ж відійшов і лікар Лука, щоб умінням своїм послужити Матері Болісній. Людськими силами хотіли допомогти Тій, що їй служать ангели Божі... Не було тієї ночі з учнями і зрадника, чиє наймення з огидою викинули з серця свого. Тихо й ритмічно плакала водяна клепсидра, відмірюючи слізьми час. Людські постаті були нерухомі, як надбережне каміння над Мертвим морем. Ніхто не обчищав каганчика, що тьмяно шкварчав під надщербленим горщиком. Ґніт ледве жеврів удушній пітьмі. Зненацька випросталась жіноча постать. Намить заслонивши сліпе світелко, струснула повітря пишною головою й, мов хвора, хитаючись, ступила крок, другий, взяла за клямку дверей. - Куди ти, Маріє? - піднесла голову Саломея. - Надворі ж глуха ніч... - І смерть, - глухо, безгучно додав Андрій-Чигають бо на нас Аннові й Каяфині. Не досить їм смерти Вчителя. Марія мовчки щільніше потягла темну столу на золоте волосся. Носила завжди римську одіж. За це ще більш обурювались на неї правовірні. Гетера? Та що ж! Хіба Рагаба Єрихонська не була блудницею, а послужила ж народові ізраїльському! Але відкидати освячені традицією звичаї, носити чужу одежу-цього дарувати не міг добрий гебрай. За це не раз і каменувати хотіли Марію. - Маріє! Не виходь! - озвався знову Андрій. Тим часом він заступав старшого в малому гуртку. Петро бо, обхопивши голову руками, не подавав ознак життя. Був живий, але не жив. Його життя вмерло в ньому, коли обірвався третій спів півня в Преторії.

     На мить вирізьбився білою камеєю профіль Магдалини в жовтавому світлі каганчика: обернулась рвучно й терпко промовила: - Та вже мовчи, Андрію! Сказали вже ви своє, й зробили-чоловіки. Зрадили, виреклися, покинули... Втекли... Мовчи вже! - її сліпучий голос заломився жалем у здушеному риданні. Але опанувала собою: - Маріє! Соломеє! Ходімо.. Бунтівничий дух гетери ще раз повстав проти чоловічого ярма, що накидає слухняність. І, як раз у раз, за покликом до бунту - пішли плохі й покірливі, звиклі до слухняності. Вийшли всі троє з Магдалиною попереду. Парка ніч накрила їх м'якою долонею. Було чорно, ніби височенна стіна стала перед самими очима. Саломея міцніше притулилась до Магдалини. Духом угадала, куди веде їх Марія: жінкам бо годилось плакати на гробниці аж до дев'ятого дня. - Яка ж пітьма!... Чи потрапимо на стежку до саду Ариматейського? - Потрапимо. Горою... - Понад ущелиною та проваллями?-тривожно запитала друга Марія. Щось живе вимоталось із пітьми й ухопило жінок за одежу: - Я - з вами... Візьміть!.. Вкажу вам шлях... Я ж бачу й тепер, як у день... - Хто ти? - намацала Магдалина кучеряву дитячу голівку. - Тамар... сліпа... Сліпонароджена, що жебрала коло скарбниці храму. -Звикла ходити в пітьмі! - обняла дитину мати синів Заведеєвих. - Ні, ні! Він дав мені зір!... Христос зцілив мене. Я сьогодні бачу і вночі, як у найясніший день. Я знаю стежку...

     Марія Яковлева відчула в пітьмі, що й друга істота ще тулиться до Тамари. - З тобою ще хтось є? - Сераг, глухоніма... Ми завжди ходимо разом. - Сліпа поведе нас уночі, видючих, - зідхнула Саломея. Німа ж ридатиме над гробом Учителя. - Ні, ні! Не плакати йдемо, - срібною струною задзвенів дитячий голос глухонімої. - Ні, ні! Хіба ж ви не чуєте янгольських співів Осанни небесної! Ось слухайте ж, слухайте! Чуєте райські арфи? Там, на небі, вже знають усе! Там співають славу Воскреслому... Уже ж встав із гробу Вчитель. Воскрес, як казав. - Живий він, живий! - притакнула в екстазі Тамара...

     Як пливак у широке море, певний, що вода понесе його, кинулись жінки в чорну пітьму. Бігли гірськими стежками без вказівок ясновидиці Тамари й небачуючої Сераг. Не помічали кущів, що чіплялись за одежу, гілок, що дряпали руки й обличчя, каміння, що зривалось з дороги й летіло в ущелини. Бігли до Чуда, готового й дійсного для кожного, хто віру має й у пітьмі найчорнішої мертвої ночі... На сході зблідла вже темрява. Затремтіла, як повіка, що ось-ось піднесеться. Світло тверезої дійсности, не упоєної екстазою, на мить похитнуло певність у серці Марії Яковлевої: - Хто ж відвалить нам камінь від гробу? - завагалась між вірою в Чудо й знаною природною перешкодою. - Гріб... Але ніхто їй не відповів. Сонце разом змело хмари, вранішню вогку імлу, тіні ночі й вагання. Бризнуло сяйвом з-поза гірських верхів, заграли над світлом осанною перемоги. Добігли. Поміж скель стояв Ясний. Прозорий, як веселка - сяючий, як сонце - сліпучий, в заграві мерехтіння роси. І прозвучали слова: - Пощо ж шукаєте Живого серед мертвих?

ПРО ЗАПОВІДІ ВЗАГАЛІ

      Як небесні тіла рухаються за певними знаками, встановленими Богом (Пс. 148, 6), так і люди повинні жити за Божими законами (заповідями). Господь Бог дав нам заповіді для нашого тимчасового і вічного щастя. Заповіді Божі - це дороговказ до неба. Вони ж одночасно вказують нам дорогу до земного щастя. Коли батько забороняє дитині брати в руки зброю, то робить він це лише для її добра. Так і з заповідями Бога. "Бог, як коли що приказує, то лише для добра тих, котрим приказує" (св. Авг.). Бог наказує лише тому, щоб мати за що нагороджувати (св. Павлин). Сам наказ Божий є вже ласкою для нас (св. Павлин). Один поганський мудрець каже: "Без законів (заповідей) людство було б лише чередою хижих тварин, з котрих сильніші душили б і пожирали слабших". У душу кожної людини вклав Господь Бог природний закон; цей закон подає основні правила, як людина в цьому житті повинна поводитись. Коли мала дитина, яка ще не чула про десять заповідей Божих, зробить щось недобре, напр., скаже неправду, вкраде і т.п., вона стає неспокійною, боїться та встидається і не може відверто дивитися в очі старшим; вона усвідомлює, що вчинила недобре. Те саме буде відчувати і дорослий поганин, котрий також не читав десяти Божих заповідей і нічого про них не знає. Звідси випливає, що людська душа вже від природи має вроджене усвідомлення деяких заповідей, або, іншими словами, людина має в собі природний закон. "Цей закон не є написаний, а вроджений" (св. Амвр.). Як ластівка від природи знає, як будувати гніздо, а бджола - як будувати соти, так і людина від природи знає, як повинна розумно чинити. Св. Павло навчає, що поган сама природа спонукає робити те, про що говориться в десяти Божих заповідях, і, отже, в день суду їх буде судити Бог за законом природи (Рим. 2, 14-16). У наших серцях виписаний, о Господи, Твій закон, якого не може знищити жодна злоба (св. Авг.). Цей закон можна завуалювати, але знищити неможливо (Терт.). Немає людини, котра б не відчувала закону, який вложив Бог в її дух (Рим. Кат.). Цей природний закон подає нам найважливіші правила мораль­ності, як напр.: "Найвищому Єству належиться ця почесть",

"кожний повинен любити самого себе", "кожний повинен також любити своїх родичів і рідню", "ми не повинні робити ближньому нічого такого, що для нас самих є немилим", "до неможливих речей не можна нікого зобов'язувати" і т. п.

     З цих найваж­ливіших правил моральності виходять, як певні узагальнення наступні правила, які і становлять зміст десяти Божих заповідей (за винятком святкування суботи). Отже, природний закон є не лише якимось рядом розумових правд, а певним наказом Божим (висловом наказуючої волі Божої), котрий у деяких випадках ми усвідомлюємо за допомогою розуму. (Цей стан усвідомлення називаємо совістю, про що говоритимемо нижче). Помиляються, отже, ті, котрі вважають, що сам розум є природним законом.

     Через те, що люди, ведучи грішне життя, перестали належно пізнавати цей природний закон, Бог об'явив їм Свою волю ще раз. Як забруднений образ неможливо впізнати, так і природний закон затьма­рився в серцях людей унаслідок розпусного життя. Дійшло до того, що люди вже не були в силі відрізнити добре від злого. Щоб цьому запобігти, Бог об'явив людям природний закон, одночасно пояснивши і доповнивши його. "Яку вдячність ми повинні відчувати до Господа Бога за те, що об'явив нам ще раз Свою святу волю!" (Рим. Кат.), Бог об'явив людям заповіді, щоб донести до людських сердець природний закон, пояснити його і доповнити. Бог об'явив заповіді, тобто говорив до людей і сповістив їм Свою волю; згадаймо, напр., зустріч Бога з Мойсеєм і законодавство на горі Синай. До об'явленого закону відносяться Передмойсеєвий закон, даний Ною та Аврааму (Ною, напр., заборонив Бог вживати м'ясо з кров'ю (Буття 9), Аврааму об'явив заповідь обрізання (Буття 17, 11); Мойсеєвий, закон який Господь Бог дав євреям через Мойсея. Цей закон складається з 10 заповідей Божих, Богослужебних (церемоніальних) приписів і громадянських законів.

      Десять заповідей Божих пізніше доповнив Ісус Христос, як про це сам заявляє у Матвія (5, 17). Церемоніальні приписи, які стосуються жертв, святині і т. п. виникли самі по собі із смертю Ісуса Христа (рішення апостольського Собору), бо церемонії Старого Заповіту були лише прообразами Спасителя. Міський закон, котрий упорядковував суспільні відносини у євреїв, стосувався виключно їх. Християнський закон, котрий містить дві заповіді любові, вимагає передусім виконання милосердних учинків (Матв. 25, 35) і внутрішнього святого настрою, тобто, освячення (Йоан 4, 24); а єврейський закон більшу увагу приділяв обрядам. Мойсеїв закон був написаний на кам'яних таблицях, а дві заповіді любові написав Св.Дух в наших серцях (Євр. 8, 10). Що це значить? Це значить, що Св. Дух освічує наш розум, щоб ми ті дві заповіді докладно пізнали, і спонукає нашу волю, вливаючи в наші серця Божу любов, щоб ми тих заповідей дотримувалися. Попередні заповіді були недосконалі (Євр. 7, 19), а християнський закон є досконалим, його дотримання наближує людину до її кінцевої мети - вічного щастя. Дві заповіді любові є досконалішими від 10 заповідей Божих, бо ці останні лише забороняють шкодити ближньому, а заповіді любові ближнього наказують, щоб йому допомагати в потребі. Недосконалий Мойсеєвий закон об'явив Бог Мойсеєві через Ангелів (Гал. 3,19), зате новий, досконалий закон оголосив людям сам Син Божий. Крім об'явлених вже законів, Бог дає людям через Своїх заступників на землі, через духовну та світську владу інші закони - церковні і державні.

     Церква дає накази ім'ям Христа, бо Христос сказав Апостолам: "Хто слухає вас, мене слухає, а хто гордує вами, - мною гордує" (Лук. 10, 16). Світська влада має владу від Бога, бо св. Павло говорить, що хто противиться світській владі, той протистоїть Богу (Рим. 13, 1). До церковних законів належать, напр., 5 церковних заповідей; до державних законів, напр., закон про військову службу, карний закон, закон про податки, закон про пресу і т. п. Останні закони грунтуються на розумі. Церковний і державний закони відрізняються від Божого закону (природного і об'явленого) тим, що перші стосуються лише наших справ і слів, а Божий закон наших думок і бажань (св. Тома з Акв.). Закони, видані заступниками Бога, є лише тоді правдивими, якщо не суперечать ні природному, ні об'явленому законові. Немає закону над закон Божий. Коли, напр. правитель наказує щось, а його намісник щось інше, то треба слухати правителя. Так і коли намісники Бога наказують щось таке, що Бог забороняє, треба пам'ятати слова Апостолів: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Пам'ятали про це і три юнаки у вогненній печі, і Маковейські брати.

     Заповіді Божі не позбавляють людину свободи - через гріх людина стає невільником гріха. Суть свободи полягає не в тому, що людина може творити добро чи зло, а в тому, що людина може робити лише добро. Якщо б сила свободи полягала в тому, що людина може творити добро або зло, то тоді вільна людина перевершила б Пана Бога. Чому? Тому, що Господь Бог не може бажати чогось такого, що є морально злим; а однак кожний повинен визнати, що Господь є найвільнішим. Якщо ж людина говорить, що має повну свободу і може творити добро або зло, як їй заманеться, то та свобода творення зла є не досконалістю, а слабістю. Коли ж людина творить лише добро, дотримується Божого закону, то така людина наближає свою волю до Найсв. волі Пана Бога. Така свобода не відрізняється від святості і чесноти, і така свобода називається християнською свободою. Про неї говорить Ісус Христос так: "Коли Син вас визволить, то справді, станете вільні" (Йоан 8, 36). Про неї говорить також св. Павло: "Господь же - дух, а де Господній дух, там воля" (II Кор. З, 17). А св. Яків християнську релігію називає досконалим правом свободи (Як. 1, 25). Служити Богу - значить панувати. Навпаки ж, хто грішить, той позбавляється тієї свободи і стає слугою гріха (Йоан 8, 34). Саме тому воля тих, котрі служать своїм злим бажанням і не намагаються стримуватись від злого, подібна до зігнилого червивого яблука, - такі люди хочуть позбутися Пана Бога та Його заповідей. Їх воля базується на засадах, щоб жити так, ніби Пана Бога нема. Вони намагаються такі зловорожі засади прищепити і молоді через засоби інформації, газети та книжки. Деякі розуміють свободу так, щоб самому бути вільним, а інших гнобити. Прикриваючись гаслами боротьби за свободу, вони намагаються знищити права тих людей, котрі є слабшими від них.них.

Paschal Sermon of our Father among the Saints John Chrysostom.

Is anyone devout and loves God, let them enjoy this fair and shining festival. Is anyone a grateful servant, let them enter into the joy of his Lord. Have any wearied themselves with fasting, let them now enjoy their payment. Has anyone laboured since the first hour, let them today receive their due. Did any come after the third hour, let them feast with gratitude. Did any arrive after sixth hour, let them not hesitate: for there is no penalty. Did any delay until after the ninth hour, let them approach without hesitating. Did any arrive only for the eleventh hour, them not fear because of their lateness: for the Lord is generous and receives the last as the first: he gives rest to the worker of the eleventh hour as to those of the first. He has pity on the latter, he cares for the former. He gives to the one, he is generous to the other. He accepts the work done, he welcomes the intention. He honours the achievement, he praises the purpose. Therefore all of you enter into the joy of our Lord: first and last, enjoy your reward. Rich and poor dance together. Sober and slothful honour the day. Fasters and non-fasters be glad today. The table is full, all of you enjoy yourselves. The calf is fatted let none go away hungry. All of you enjoy the banquet of the faith. All of you enjoy the richness of his goodness. Let no one grieve at their poverty: for the kingdom for all has been revealed. Let no one bewail their faults: for forgiveness has risen from the tomb. Let no one fear death: for the Saviour’s death has freed us. By enduring it he quenched it. He who descended into Hell has despoiled Hell. He embittered it when it tasted his flesh as Isaias proclaimed in prophecy, ‘Death’, he said, ‘was embittered when it met you there below’. Embittered, for it was destroyed. Embittered, for it was mocked Embittered, for it was slain. Embittered for it was wiped out. Embittered, for it was bound fast. It received a body, and came face to face with God. It received earth, and met heaven. It received what it saw, and fell through what it did not see. Where, death, is your sting? Where hell, is your victory? Christ has risen and you are abolished! Christ has risen and the demons have fallen! Christ has risen, and Angels rejoice! Christ has risen, and life has found freedom! Christ has risen, and there is no corpse in the grave! For Christ, being raised from the dead, has become the first fruits of those who sleep. To him be glory and might to the ages of ages. Amen.

Пасха Христова – Великдень

 Людська історія включає в себе незліченну масу найрізноманітніших подій, які так чи інакше впливали на її хід і напрямок її течії. Частина з цих подій з тієї чи іншої причини було зафіксовано нами і передається з покоління в покоління, періодично підштовхуючи нас до тих чи інших процесів переосмислення та переусвідомлення нашої історії, культури і нашого поточного життя. Зайве нагадувати про те, що в полі нашого зору потрапляють тільки ключові моменти цих подій, значення яких ми намагаємося оцінити кожен по-своєму. Значення події, яка сталася близько пари тисячоліть тому - Воскресіння Ісуса Христа, Єдинородного Сина Божого, досі залишається не зовсім усвідомленим серед багатьох з нас. Ми сміливо можемо стверджувати, що в нашої людської мові не вистачить ніяких слів, щоб до самого кінця пояснити цей Безцінний Дар. Не придумано ще людьми таких виразів і словосполучень, почувши які недосвідчена особа раптом би усвідомила масштаби і всю міць того таїнства, яке вчинив для всіх нас наш Небесний Отець. Акт життєствердного порятунку всього людства, буквальне і точне виконання Своїх Божих обітниць, дарування нам перемоги над смертю і гріхом ... Опису цінності значення Воскресіння Христового для всіх і кожного присвячено безліч праць і монографій Святих Божих людей і вірних свідків, теологів та істориків. Це центральна тема для будь-якого християнина. І проте, доторкаються до розуміння цього лише ті, кому дано згори. Здавалося б, що може бути простіше того опису, який надав нам всім навіть сам Господь у Святому Письмі? І все ж, до цих пір знаходяться ті, які з особливою ретельністю оскаржують правду, як оскаржували їх батьки і діди. Грішному світу не вигідно, щоб широкі маси людей дізналися правду, так як вона звільнить людей від тягаря непокори до їх люблячого Отця і зробить їх життя повним всякого благого достатку та спокою. Не випадково ті, хто доторкнувся до пізнання Божого спасіння, прямують у слід Господа і прагнуть до життя тихого та спокійного. Саме так сталося і ця велика подія. Христос Воскрес! Воістину Воскрес! Це було не зовсім публічним явищем, а й таємницею це назвати ніяк не можна.

     За тиждень до Свого Воскресіння, входячи до Єрусалиму під оглушливе тріумфування безлічі народу, який чекав обіцяного Богом рятівного нового Царя, спасителя і месію, прямуючи в місто не на елітному скакуні, який належить згідно відповідного положення царської особі, а на осляті, Він викликав передчуття жаху ймовірного народного бунтарства з боку єрусалимських первосвящеників і старших, які намагалися зберегти свою хитку єдність і національну ідентичність перед поневолившими їх римлянами. Саме за це вони остаточно і захотіли позбавити Його життя. Від них було Богом заховане, Ким був Христос, Син з роду Давидового. Від усіх нас було приховано. Але по Воскресінні Бог не приховав це від нас. Він з’явився багатьом, чиї свідоцтва і дійшли до наших днів. Він пояснював і відкрив нам Велику Радість. Бог не покинув нас. Його любов не припиниться ніколи. Він відкрився нам у Христі і Духом Святим перебуває в вірних Йому направляючи і даруючи розуміння!  

     «Христос Воскрес! Воістину Воскрес! »- Чуємо ми в цей день. Якби люди до кінця усвідомили суть цих слів, їх радості б не було меж. А умиротворення, яке вони б отримали для своєї душі, вистачило б, щоб більше не переживати ні про що, що могло б відібрати у них спокій і впевненість в житті й житті вічному! Для брехні більше б не залишилося місця. Але - всьому свій час. У висновку можна лише підкреслити, що свято Пасхи Христової, - центральне свято в багатьох національних календарях більшості шанованих країн світу.

Зі святом Вас і Ваші родини!

ВОСКРЕСІННЯ ТІЛ.

     У день загального суду Ісус Христос воскресить тіла усіх померлих людей і назавжди поєднає їх з душею. Ісус Христос воскресить усіх людей. Він прийде судити і живих, і мертвих. Ісус Христос сам говорив про воскресіння тіл, підтверджую­чи свої слова чудами. "Надходить час, коли всі, хто у гробах, голос його вчують, і вийдуть ті, що чинили добро, на воскресіння життя. А ті, що зло чинили, - воскреснуть на суд" (Йоан 5, 28-29); "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним, і я воскрешу його останнього дня" (Йоан 6, 54). Ісус Христос доказав чудами, що має силу воскрешати померлих. "Я - Воскресіння і життя" (Йоан 11, 25), - говорить Спаситель. У природі знаходимо прообрази воскресіння: наш сон і пробудження, оновлення природи весною, розвиток метелика (спочатку гусениця, яка при­в'язана до землі, як і людина, потім - лялечка, яка подібна до тіла в гробі, і, нарешті, красивий метелик, який літає у повітрі), проростання насінини, схід і захід сонця і т. п. Бог воскресить наші тіла, щоб виявити свою справедливість і прославити Спасителя. Заплата не була б досконалою, якщо б тільки душа отримала нагороду чи була покарана. "Багато добрих справ - піст, чистота, мучеництво - людина здійснює через тіло, тому справедливо, що і воно разом з душею візьме участь у славі" (Терт.). Христос прагнув врятувати і душу людини, і тіло. А порятунок не був би повним, якщо б не гарантував тілу воскресіння (Тер.) - "... через чоловіка смерть, через чоловіка й воскресіння мертвих" (І Кор. 15, 21). Воскресши, ми матимемо ті ж тіла, що і в дочасному житті; тіла праведних будуть прославлені, а тіла грішників стануть потворними і відразливими; усі воскреслі тіла будуть безсмерт­ними (І Кор. 15, 42). Віра в майбутнє воскресіння потішає нас у терпінні, у хви­лину нашої смерті і у хвилину смерті наших близьких. Для Іова найбільшою потіхою в терпіннях була думка про воскресіння (Іов 19, 25). Віра у воскресіння вливала у серця перших християн відчайдушну відвагу під час переслідувань; той, хто вірить у майбутнє воскресіння, не повинен сумувати з приводу смерті своїх близьких, як не сумує тому, що зайшло сонце, бо знає, що завтра його знову побачить.