«Я маю українське серце», – о. Іван Терлецький про своє покликання, служіння та виклики в діаспорі…

 Священик Стемфордської єпархії о. Іван Терлецький, який у 1991-1994 роках був у витоків відродженої Львівської духовної семінарії Святого Духа, розповів про своє покликання та служіння.

     Отче Іване, як ви відчули своє покликання? Думаю, що я найбільше відчув його ще з дитинства. Ходив я до парафіяльної школи нашої громади. Це були сестри василіянки. Почав служити вівтарним дружинником вже в третім класі. Приблизився до Бога. Був добрий приклад священиків, особисто одного сотрудника. Ми мали в діаспорі дитячу Службу Божу. Діти мали бути в неділю, щоб відповісти на Службі Божій. Всі батьки, всі діти мали бути. Репетицію робили попередньо. Монахині вибрали мене на то, щоб виконувати роль священика на тій репетиції. Ще як був малий хлопець, я знав, що хочу бути священиком.

     Отче, ви є парохом у Стемфордській єпархії. З якими викликами сьогодні доводиться зустрічатися настоятелю в діаспорі? Я є парохом одної парафії (Spring Valley, NY – Медіацентр КТДС.) і одночасно, бо та парафія є близько до монастиря сестер служебниць, я їхній капелан. Тому я щоденно їду до них служити Службу Божу, а ввечері їду служити на своїй парафії. Під час тижня є тяжко вірним, бо вони розкидані. То не є пішки йти до церкви, і вони – меншина. Церква вислала мене студіювати бібліотекарство. Тому я є директором нашого єпархіального музею та бібліотеки. Оформив за ці 20 років україномовну бібліотеку в 42 тисячі томів книжок. Все готове до вжитку. Я скінчив бібліотекарські студії у 1981 році. Дійсно інтенсивніше я почав займатися цим після трьох років служіння тут в Україні. Стараюсь працювати в цьому напрямку, бо це є джерело. Не питання чи буде його хтось зараз використовувати, чи ні. Ми будуємо на потребу, не щоб заробляти гроші, але на потребу. Хтось хоче використовувати – будь ласка, у нас це є. Тепер я би сказав є три головні аспекти. Перше – наші парафії зменшились, були великими після Другої світової війни. Мігранти прийшли до Америки в той час. Я є продукт тої еміграції. Виросло то покоління. Почалося багато асиміляції до американського етносу. Скільки вірних ми згубили, бо вони вирішили піти легшою дорогою до Римо-Католицької Церкви. До української Церкви було терніше, бо треба не згубити мову, їхати далеко до своєї церкви. І через то ми згубили багато людей. Парафії зменшилися. Я мав парафію, яка 60 років тому мала 110 родин. А коли я прийшов – на тій парафії було менш як 200 осіб. І то є проблема. Друге – нове покоління емігрантів з України. Я українець і вони українці, але ми однаково не думаємо. Маємо інакшу свідомість, світогляд. Мені подобаються слова, які сам Блаженніший вживав – треба пароху інтеграцію робити. Треба, щоб не були ворожі – ти так робиш, я так роблю, але шукати інтеграції особи. Третє – зберегти не тільки духовність народу, але і свідомість. У нас священик є український провідник – тут (в Україні – Медіацентр КТДС) це автоматично. В США інакше, там маємо інші народи, яким служать священики нашої єпархії. Я маю українське серце і співчуття до тих українських мігрантів, які приходять тепер з усіма своїми різними труднощами, розділами родини. Я був здивований, коли служачи на парафії, пішов на Йордан, зустрів сім’ю і спитав скільки вони в Америці. Жінка відповіла, що 16 років, а чоловік – 4 роки. Уявіть собі скільки жертви вони мусили дати, бо розділені були 12 років, поки вона не могла помогти чоловікові приїхати. Я думаю єдиний аспект, то щоб мати серце до тих українських мігрантів. В нашій країні є тепер кандидат в президенти який зле говорить, принижує емігрантів, і я ніяк не можу навіть думати голосувати за такого.

     Як ви справляєтесь із цими викликами? Перед тим, як поїхати до Святої Землі, мав таке слово до своїх парафіян і пояснив, що нам треба працювати над трьома такими речами. Перше – нам треба пізнати одне одного. Я маю таких вірних, яких я тільки знаю в лице. Я не знаю їхніх імен, адреси, телефону, не знаю, якби було потрібно. Вони є тільки «обличчя». Ходять до церкви, але з якоїсь причини бояться записатись до парафії. То є формальність, але я люблю всіх знати поіменно. Коли люди приходять до причастя – я люблю всіх називати поіменно. Друге – треба більше катехизації провадити на парафії для дорослих. Просто проповіді не вистачає для людей. Третє – питання інтеграції свідомості. Задля кращої гармонії, провести дух тої спільноти, щоб вони не тільки були розділені на їхні покоління, на їхні мови, але старатися, щоб дійсно був один люд.

     Розкажіть, чи є парафіяльна спільнота активною? Чи діють при парафії спільноти? Які? У нашій парафії є активний рух «Матері в молитві», який принесли і оформили нові емігранти. Жінки при парафії, які посвячують час більше, як свої обов’язки. Раз на місяць ми зустрічаємось і маємо три години сесії. Можуть бути присутні 15 жінок. Є програма з молоддю. Розкидані вони вже як стають юнаками і йдуть до середньої освіти, ще і мають інші інтереси – спорт у школі. Маємо спорт, є репетиції в неділю рано. І проблема – що дитина вибере. Можливо в Україні розумніше співпрацюють, щоб діти мали і такі, і такі варіанти. А тут з’єднати дуже складно. Є більші спільноти на деканальному рівні, як «Українська молодь – Христові», але по індивідуальним парафіям вони слабі. Нормальні наші парафії в єпархії – як маєш 100 родин (1 людина в хаті – то родина), то активна парафія. В деяких парафіях норми віку – 60-65 років. В моїй парафії я би сказав, що норма віку більше до 40. Молоді пари є. З часом вони женяться (дай Боже – в церкві). Але вони мають свобідний вибір. Головне, щоб мати зв’язки, на яку-небудь лінію говорити з ними. Я у свої молодші роки священства мав конференцію на з’їзді «Українська молодь – Христові» на тему «Сучасна музика і Євангеліє». Йшлося про те, чи ти чуєш те саме, що я чую, чи ти слухаєш не тільки музику, але дослухаєшся до слів, щоб розуміти про що пісня говорить? Такі теми мав у своєму минулому.

      Відомо, що ви були першим віце-ректором Львівської духовної семінарії Святого Духа. Ви прибули в Україну допомагати відновлювати навчальний заклад. Поділіться своїми тогочасними сподіваннями. Як я приїхав в Україну - то було цілком до незнаного світу. Ми згубили контакт з родиною (яка залишилась в Україні – Медіацентр КТДС) – були часи, коли не писали один до одного, бо був страх. Був час, коли тета просила, щоб не писати до неї, щоб не було гірше. Я прийшов цілком мало знаючи про життя в Україні. Знав історію, але знання життя тут було цілком чисте. Як я приїхав, перше я не знав, що із собою брати. 21 ящик я взяв із собою. Говорили, що туалетного паперу тут не було. Половину бібліотеки взяв із собою, бо як ти будеш викладати без джерел. І тільки одна була причина, що я приїхав – Церква мене потребувала. Єпископ сказав, що в мені є потреба тут і він мною наповняє цю потребу. І я, послушний, приїхав. І упродовж цих трьох років багато-багато навчився про той інший світ, про який я нічого не знав.

     Чи функціонує нині Стемфордська семінарія? Чи є покликання? Там є семінарія, де я ходив на філософські студії. Бідує. В Америці, в Канаді, в багатих країнах є брак покликання, вродженого там, майже до коріння вже засохло. Ми ще маємо ту семінарію, маємо тільки 2 студентів тепер і вони самі з України, не народжені в Америці. І є тяжко. Римо-католики – ці однаково шукають, бо не мають у собі, шукають місіонерів з інших країн. Скільки священиків з Польщі є в Америці, скільки з Філіппін. Тепер Африка є дуже плідна територія. У нашій єпархії тепер більше як половина священиків є з поза Америки і то не тільки з України, ми маємо більше греко-католицьких українських священиків з Румунії.

     Ви не знаєте, чи співпрацює Стемфордська семінарія з семінарією в Торонто? В минулі роки ми теоретично говорили, щоб співпраця була, бо ми маємо добрі приміщення, де можна і сто студентів розмістити. Говорили теоретично з Інститутом митрополита Шептицького, який в є Оттаві. Ми навіть мали нашого священика на їхньому синоді, але до якогось актуального плану не дійшло. Мала семінарія скоріше закрилась. Вся семінарія ще існує, але ми згубили право з боку держави видати бакалаврат, бо не мали досить студентів, програми, проектів на майбутнє. Ми мали приміщення, викладачів, гроші, щоб покрити видатки, але піти студіювати на священика в роки коледжу (18-21 рік) в Америці не популярно.

     Яке у вас враження склалося стосовно нашої спільноти? Тут почалося зерно. Я був тут, як ви тільки почали. Вже є 60 студентів, приміщення – семінарія розвивається. І то не є Галичина! Моє враження є дуже позитивне і таке враження, що багато надії для нашої Церкви тут, по цілій Україні.

     Якби ви звернулись до наших семінаристів, що б ви їм побажали? Я би бажав те, що бажав як я був на приймальній комісії: щоб разом з посвятою духовного життя, щоб завжди пам’ятати, що ця семінарія приготовляє священиків, які живуть у світі. Ми є світські священики, щоб бути відкритим на найкращі елементи, які є у світі, щоб ці елементи стали так само інструментом для росту духовного життя. Як я був в малій семінарії, вже десятки років тому, вона називалася св. Василія Великого, дали нам як приклад для щоденного життя у семінарії промову св. Василія Великого до студентів грецької літератури. У Церкві IV ст. Була думка, що християнство має цілком відділитися від поганського світу, все абсолютно відкинути. Св. Василій сказав, що християнин, який відноситься до світу, має бути як бджілка, яка літає від одної кітки до другої, беручи те, що найкраще з собою, а що недобре, лишається настороні. І так кожний з нас має взяти найкращі елементи, не тільки понижувати той світ, так сказати, за хиби, але брати те, що є найкраще, дивитися як світ служить своєму ближньому. Скільки організацій у світі не мають нічого спільного з християнством, але мають за ціль помогти, щось позитивного зробити: рятувати сиріт з інших країн і т. д. То завжди є так, коли плекається покликання до світського чи єпархіального священства, щоб не боятися того світу. Але знати, як увійти в той світ зі своєю наукою.

ІДОЛОПОКЛОНСТВО

      Кожна людина відчуває свою залежність від якогось найвищого єства і відчуває внутрішню потребу вшановувати це найвище єство. Отже, хто не пізнає і не вшановує справжнього Бога, той змушений спрямувати свою пошану на якесь створіння, тобто стати ідолопоклонником. Хто не хоче вшановувати Бога об'явленим Ним і приписаним Церквою способом, той буде Його вшановувати, але нерозумним способом. Вшанування Бога випливає з віри; отже, яка віра в людини, така й її пошана до Бога. Якщо віра фальшива, то фальшивою буде й пошана, яка віддається Богові. Ідолопоклонство проявляється тоді, коли Божа пошана віддається якомусь створінню, напр., сонцю, вогню, тваринам, ідолам і т. п. Євреї неодноразово відступали від віри в справжнього Бога і захоплювалися ідолопоклонством. Знаємо, що у пустелі вшановували золоте теля (Вихід 32), що відтак вшановували ідола Навуходоносора (Дан. 3). Знаємо, що солдати Юди Макавея полягли в боротьбі за те, що мали при собі речі, пов'язані з поганськими жертвами. За полеглих наказав Юда принести щедрі жертви, аби перепросити Бога (II Мак. 12, 40). Християни також захоплювалися ідолопоклонством, передусім у час великих переслідувань, коли не один приносив жертви божкам зі страху перед муками. Французи стали ідолопоклонниками під час французької революції, коли в церкві вшановували смертну жінку, називаючи її богинею розуму (10. ХІ.1793р.).

      Ідолопоклонство існує серед іновірців і сьогодні. Іновірці "проміняли славу нетлінного Бога на подобу, що зображає тлінну людину, птахів, чотириногих і гадів" (Рим. 1, 23). Народи Азії, над якими сяйво небесних тіл сильніше, ніж над нами, вважали божками сонце, місяць і зірки, а також вогонь як джерело світла, вітер і воду (Прем. 13, 2). Єгиптяни шанували переважно тварин, як домашніх, так і диких, напр. котів, крокодилів; образам тих звірят також віддавали Божу пошану. Римляни і греки вшановували переважно ідолів і образи божищ. І що іновірці внаслідок ідолопоклонства грішили, то це було лише справедливою карою їм за те, що відмовилися від правдивого Бога (Рим. 1, 28). Вони уявляли собі своїх богів грішниками, навіть опікунами гріха. Так, напр., вважали бога Меркурія опікуном злодіїв та брехунів, Вакха - опікуном пияків. Вони вважали, що, здійснюючи подібні гріхи, роблять своїм богам послугу. Апостол називає ідолопоклонників спільниками диявола (І Кор. 10, 20), бо диявол був душею усього ідолопоклонства. Він вселявся в ідолів, а не раз і промовляв їхніми вустами. Давид говорить, що всі нехристиянські боги є дияволами (Пс. 95, 5). Як же ж ми повинні дякувати Панові Богу за те, що просвітив нас світлом Євангелія! Цю вдячність виявляємо тоді, коли встаємо під час читання Євангелія на Службі Божій. Церква ретельно працює над тим, щоб навернути іновірців, посилаючи з цією метою місіонерів, які незважаючи на небезпеку, навертають іновірців до правдивої віри. Обов'язком кожного християнина-католика є допомога місіонерам у першу чергу молитвою та милостинею. Ідолопоклонством грішить також той, хто душею і тілом віддається якійсь створеній речі. Такими ідолопоклонниками є насамперед скнари (Єф. 5, 5); бо всі свої бажання і прагнення, усе своє життя і здоров'я приносять у жертву зажерливості, користолюбству, тимчасовим благам. Скупість - це ідолопоклонство (Кол. З, 5).

     Такими ідолопоклонниками є люди скупі, горді, нечисті, непомірковані і т. п. Богом кожного є те, чого він бажає і що шанує (св. Авг.). Богом скупих є гроші (Ос. 8, 4). Богом гордих є почесті, богом непоміркованого - черево (Фил. З, 19), богом нечистих - тіло (І Кор. 6, 15). Зажерливість, гордість і розпуста - це потрійний бог дітей світу (Мег.). Ідолопоклонниками є також батьки, котрі надто люблять своїх дітей (Прем. 14, 15).  Ідолопоклонство - це злочин проти величі Бога. Ідолопоклонство - гріх, найтяжчий з усіх гріхів (св. Тома з Акв.). У євреїв ідолопоклонство каралося смертю (Вихід 22, 20). За Божим наказом загинуло одного разу 23.000 євреїв, котрі згрішили ідолопоклонством (Вихід 32, 28). Ідолопоклонство - це найтяжчий злочин на землі (Терт.), це перша і найбільша провина (св. Григ. Наз.). Хто поринає в ідолопоклонство, той накликає на себе прокляття Бога (Второзак. 27, 15), тобто, потрапляє в біду. Бачимо це на прикладі народів - нехристиян; деякі з них упали так низько, що займаються людоїдством. Ідолопоклонники, нечисті, скупі люди, пияки і т. д. не потраплять до Царства небесного (І Кор. 6, 10). 

як розпізнати добрих і злих духів???

 Для тих, хто хотів би знати, що таке «Духовні вправи» св. Ігнатія Лойоли і навчитися застосовувати їх на практиці. Спробуємо зрозуміти, які духи впливають на нас - добрі чи злі, - щоби ми могли приймати правильні рішення, слідуючи за порухами доброго духа, і відкидати спонуки злого духа. Молитва «Духовними вправами» з допомогою іспиту сумління робить нас більш чутливими до того, що св. Ігнатій називає «порухами душі». Ці внутрішні порухи складаються з думок, уявлень, емоцій, схильностей, бажань, почуттів, відрази до певних речей і захоплення іншими речами. Нагадаємо, що, коли Ігнатій приходив до тями після того, як гарматне ядро роздробило йому ногу, в роздумах про майбутнє він помічав у собі різні внутрішні порухи. Ось як він пише про це (в третій особі) у своїй автобіографії: «Він не звертав на це уваги і не зупинився на оцінці різниці до того моменту, поки одного разу йому дещо відкрилися очі, і він почав дивуватися цій різниці і шукати відповіді. Цей досвід привів його до розуміння, що одні думки робили його сумним, а інші - радісним. І так, поступово, він прийшов до пізнання різних духів, які діяли в ньому - сатанинського і Божого». Іншими словами, Ігнатій вважав, що ці внутрішні рухи були результатом дії «добрих духів» і «злих духів». Духовне розпізнання полягає на рефлексії над нашими внутрішніми порухами, щоби ми могли зрозуміти, звідки вони походять і куди нас ведуть. Ми намагаємося зрозуміти, чи на нас впливає добрий дух, чи злий, щоби ми могли приймати правильні рішення, слідуючи спонукам доброго духа, і відкидати спонуки злого духа. Розпізнання духів допомагає нам зрозуміти волю або бажання Бога щодо нашої особи.

     Мова про добрих і злих духів може здатися чужою ментальності сучасних людей, які моляться «Духовними вправами». Психологія дає нам інші терміни для опису того, що Ігнатій назвав добрими або злих духами. Сьогодні ми знаємо набагато більше, ніж Ігнатій, про людську мотивацію і вплив культури і суспільства на нашу психіку як особистостей.

     У цій статті я залишаю мову Ігнатія, який говорить про добрих і злих духів, тому що ця мова нагадує нам про те, що зло існує сьогодні в багатьох формах. Зло є частиною нас самих, хоча і більше за нас. Хіба ми не знаємо, що космічна битва між добром і злом відбувається в кожному людському серці? Однак, слід пам'ятати, що, хоча, зло величезне, доброта Бога ще більша. Ігнатій дає нам у «Вправах» різні засади, що дозволяють розрізняти духів (ДВ 313‑336). Наступні вступні правила показують загальну дію доброго і злого духа. Їх правильне застосування залежить від того, наскільки добре ви знаєте людину, в якій ці духи діють.

     1. У людях, які тривають в гріху, або закритих на Божу благодать, добрий дух збуджує каяття, викликає неспокій і докори сумління (ДВ 314). Добрий дух намагається привернути увагу таких людей, щоби вони повернулися до Бога. У той час, як злий дух не хоче нічого, крім того, щоби вони залишилися в сум’ятті й темряві. Тому злий дух намагається зробити так, щоби вони були задоволені собою, пропонує їм різні виправдання, чергові привабливі задоволення і відволікає увагу.

     2. Людей, що зростають у вірі, надії та любові, і стараються жити життям, угодним Богу, злий дух намагається зіштовхнути зі шляху, пробуджуючи в них тривогу і страх, фальшивий смуток, непотрібну внутрішню плутанину, розчарування та створює інші перешкоди. Добрий дух, навпаки, зміцнює, дає мужність, втішає, усуває перешкоди і наповнює миром (ДВ 315). Більшість людей, які дійшли до цього етапу реколекцій, належить до останньої категорії. Тому потрібно бути в курсі того, як злий дух може перешкоджати нам в реколекціях, і слідувати за добрим духом, який втішає нас і підносить.

     3. У розпізнанні духів часто використовуються два терміни, які описують внутрішнє життя:

     Духовна втіха — це почуття, що розпалює в нас Божу любов до такої міри, що спонукає нас хвалити і любити Бога, служити Йому і допомагати іншим якомога краще. Духовна втіха викликає глибоке почуття вдячності за вірність і милосердя Бога і за те, що супроводжує нас. У духовній втісі почуваємося більш наповнені життям і пов'язані з іншими. Ігнатій описує цей стан так: «Зрештою, втіхою називаємо будь‑яке зростання надії, віри і любові, а також внутрішню радість, яка закликає і притягує до речей небесних і до спасіння своєї душі, сповнюючи її миром і спокоєм у Творці й Господі». (ДВ 316).

      Душевний біль  — це навпаки досвід душі, яка знаходиться в суцільній темряві або сум’ятті. Нас атакують різного роду сумніви, бомбардують спокуси, і ми занепокоєні всім, що стосується нас. Ми дуже збуджені і стривожені і відчуваємо себе відрізаними від інших. Цей стан  — говорить Ігнатій, — «схиляє до зневіри, браку надії і любові. Людина відтак стає бездіяльною, байдужою та сумною, відчуває відокремленість від свого Творця і Господа». (ДВ 317).

      Застереження: Духовна втіха не завжди означає щастя, а спустошення не завжди означає сум. Іноді переживання печалі, самотності і тривоги є моментом навернення і близькості з Богом та іншими людьми. Періоди страждання можуть бути моментами благодаті. Наприклад, я був біля мого батька, коли він вмирав, це було дуже сумно, але водночас, я переживав глибокий мир, завдяки почуттю близькості з ним та іншими членами родини. Іншим прикладом можуть служити докори сумління, які з'являються, коли зранимо когось, і які можуть привести до радості внаслідок примирення з цією людиною. І навпаки, наш внутрішній мир або щастя може бути ілюзією або самообманом, якщо це просто прикриття для справ, які вимагають від нас дії. Я можу відчувати себе повністю щасливим, перебуваючи в добре мені відомій гріховній звичці, наслідків якої не бачу. Я маю на увазі, наприклад, те, як легко ми тупіємо через надмірну працю, або безглузді розваги, або самозадоволення, через яке уникаємо важкої розмови з коханою людиною. У цьому випадку, ключовим питанням є: «звідки приходить цей порух і куди він мене веде?»

      Розпізнавання духів вимагає емоційної зрілості, внутрішнього спокою і вміння дбати про власне внутрішнє життя. Розпізнавання вимагає практики, бо ми вчимося «розпізнавати духів» методом проб і помилок. Щоденною практикою розпізнавання духів є іспит сумління, який має стати регулярної частиною вашого життя. Розпізнавання духів — це теж мистецтво. Ігнатій дає нам мудрі і конкретні правила щодо такого розпізнання, але часто доводиться імпровізувати і пристосовуватися до конкретної ситуації, тому що Бог працює в кожному з нас особливим чином. Мудрий духовний наставник або близька людина може допомогти вам розпізнати ваші внутрішні порухи. Найближчим часом спробуйте, наскільки це можливо, застосовувати правила св. Ігнатія в своєму повсякденному житті. В усьому, що ви робите, намагайтеся слідувати за Богом, що діє через «добрих духів», за власним здоровим глуздом і за порадами добрих людей з вашого оточення.

     «У тих, хто прямує від доброго до ще кращого, добрий ангел торкається душі лагідно, легко і м’яко, наче ото крапля води, яка всмоктується у губку; злий ангел, натомість, торкається душі грубо, з шумом і неспокоєм, як крапля, що падає на камінь». (ДВ 335). 

Глава УГКЦ Світовому конгресу українців: «Наше спільне завдання – бути обличчям України і говорити правду про її болі та страждання»

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав на загальних Річних загальних зборах Світового конгресу українців (СКУ) закликав українців за кордоном говорити правду про Україну. Вітаючи з цією подією Предстоятель УГКЦ заохотив СКУ до однієї спільної праці… «Ми сьогодні багато думаємо, молимося і допомагаємо тим, які перебувають на передовій. Коли ми чуємо слово "передова", то перш за все думаємо про зону бойових дій. Думаємо про Крим, про наших братів і сестер, які сьогодні на собі відчувають усі болі війни проти України. Але хочу вам сказати, що де би ви не жили у світі, ви є на передовій. Тому що ця війна, яка сьогодні торкнула Україну, її передова проходять через серце кожного з нас», – вважає Блаженніший Святослав. Архиєрей відзначив, що ця війна, яку світ називає гібридною, має різні види фронту і передової. За його словами, кожен із нас має запитати себе: де мій блокпост, де моє місце на цій передовій, де моє особливе завдання, яке я маю сповнити? «Зокрема, – переконує Глава УГКЦ, – ми всі перебуваємо на передовій інформаційної війни. Ми бачимо, як той, хто сьогодні напастує Україну, по цілому світі поширює неправду про нас. Повірте мені, жодне Міністерство інформаційної політики України не дасть собі ради з усім тим, що в неправильний спосіб поширюється по цілому світі».«Наше спільне завдання – бути обличчям України і говорити правду про її болі та страждання. Це сьогодні робить Українська Греко-Католицька Церква по цілому світі, це сьогодні робить Світовий конгрес українців. Це свідчення правди має бути одним із наших пріоритетів. Інтеграція, а не асиміляція. Це має бути гаслом української громади у світі. Бо саме це дає нам ключ втримати блокпост на нашій передовій», – вважає Блаженніший Святослав. Він також висловив переконання, що в цьому питанні Церква і громада можуть, повинні й багато зроблять разом. Предстоятель Церкви побажав Божого благословення СКУ на Річних загальних зборах.

      Також глава УГКЦ привітав українців із Днем Незалежності, i із 25-річчям незалежності України: «Мій заклик до всіх нас: цінуймо свою вільну і незалежну Україну!» «Дорогі співвітчизники, дорогі українці, дорогі брати і сестри в Україна та за кордоном, дозвольте мені сердечно всіх вас привітати із 25-річчям свободи і незалежності Української держави», – звернувся Предстоятель в інтерактивному проекті «Відкрита Церква» «Живого ТБ». «Дар незалежності і свободи нашої держави, – вважає Глава Церкви, – це Божий дар для усіх нас. Можливо, цілі покоління наших попередників хотіли б жити в тих часах, в яких живемо ми сьогодні. Для того, аби ми сьогодні мали державу, вільну, незалежну, десятки, сотні тисяч героїв упродовж століть віддавали своє життя. Але цей дар одержали ми». «Мій заклик, моя молитва, моє прохання до всіх нас: цінуймо цей дар, цінуймо свою свободу, цінуймо свою вільну і незалежну Україну й докладімо всього того, що потрібно, аби цей дар утримати, щоби вільну незалежну України ми могли розбудувати та передати нашим наступним поколінням», – закликав Блаженніший Святослав. Нехай Господь Бог нам у цьому допоможе. Ми молимося усі разом у цих днях: Боже великий, єдиний, нам Україну храни! З Днем Незалежності тебе, український народе!              

ДЕСЯТЬ ЗАПОВІДЕЙ БОЖИХ

дав Бог євреям на горі Синай.

     Їх проголошення відбулося на 50-ий день після відходу євреїв із Єгипту. Проголошенню заповідей передували такі слова Бога: "Я - Господь, Бог твій, що вивів тебе із землі єгипетської, з дому неволі" (Вихід 20. 2). Бог зробив так, як робить монарх, котрий у вступі ставить своє ім'я і вказує титули, якщо видає якісь розпорядження, і робить це тому, щоб його слова мали більшу значимість (Мег.). Бог написав заповіді на двох таблицях, щоб підкреслити, що вони є лише роз'ясненням двох заповідей любові. Мойсей розбиває ці таблиці, а це значить, що Ісус Христос повинен ті заповіді вдосконалити. Ці десять заповідей називаємо "заповідями Божими", бо Бог є їх творцем; називають їх також "декалогом", тобто десятьма словами.

     Церква, надані євреям десять Божих заповідей, модифікувала в християнському дусі. Єврейський декалог охоплював спочатку такі заповіді: заповідь шанувати лише справжнього Бога, заборона шанувати образи і статуї, заборона зневажати ім'я Боже, наказ святкувати суботу, наказ шанувати родичів, заборона вбивати, чужоложити, красти, неправдиво свідчити і бажати чужих речей (Вихід 20,1-17). Св. Церква дещо змінила ці десять заповідей (але не зменшила ваги (сили) цих заповідей. Другу заповідь, котра стосується шанування образів, об'єднала з першою. Десяту Божу заповідь св. Церква розділила для того, щоб підняти гідність християнської жінки і щоб показати, що бажання дружини ближнього є дещо іншим, ніж бажання речей ближніх. Заповіді, що стосуються шанування родичів, Церква доповнила додатком: "аби тобі добре велося на землі". Св. Церква зробила це з огляду на слова св. Павла в листі до ефесян (6, 3). Наказ святкування суботи Церква змінила на наказ святкування неділі. Переконання євреїв, що на кожній таблиці Бог написав по 5 заповідей, не є безпідставними, якщо зважимо, що перші 5 заповідей єврейського декалогу стосуються Бога і Його заступників на землі, а решта заповідей стосується просто людини та її ближніх. Про це свідчить також та обставина, що Спаситель, відповівши багатому євангельському юнакові, починає перераховувати Божі заповіді від заборони вбивати (Мат. 18, 18), а св. Павло вважає останні 5 заповідей єврейського декалогу (відповідно останні 6 заповідей християнського декалогу) як такі, котрі об'єднуються в одне ціле (Рим. 13, 9). І ми, християни, зобов'язані дотримуватися десяти Божих заповідей, бо їх вклав Бог в серце кожної людини, а Ісус Христос проголосив ще раз, удосконаливши їх.

      Десять заповідей Божих стосуються і нас, християн (Соб. Трид. 6, Кан. 19). Бог вклав їх в серце кожної людини. А що це Боже світло затьмарилося в людині (через довготривалу зневагу звичаїв), тому Господь Бог роз'яснив його знову через законодавство на горі Синай (Рим. Кат.). На таблицях написане те, чого люди не хотіли читати у своїх серцях (св. Авг.). Божі заповіді повторює Ісус Христос в розмові з багатим юнаком (Мат. 19, 18) і додає, що прийшов не ліквідувати закон, а лише доповнити його (Мат. 5, 17). В нагорній проповіді Ісус Христос удосконалив багато заповідей декалогу, як, напр. Другу (коли сказав, що кожна зайва обіцянка є гріхом), п'яту і восьму (коли заборонив ненависть і образу ближніх, коли наказав чинити добро своїм ворогам), а також шосту (забороняючи усяке грішне бажання) (Мат. 5).

     Десять заповідей Божих чітко впорядковані. Перші три заповіді охоплюють наші обов'язки щодо Бога; Бог, як наш найвищий владика, вимагає від нас для Себе в першій заповіді - поваги та вірності, в другій - шанування, в третій - служіння. Четверта заповідь охоплює наші обов'язки щодо заступників Бога на землі, котрі одночасно є нашими найбільшими добродіями серед людей. Подальші шість заповідей вказують нам на обов'язки щодо нас самих і щодо наших ближніх. П'ята заповідь зобов'язує охороняти життя, шоста - охороняти невинність, сьома - оберігає власність, восьма - честь, дев'ята і десята - родину та майно ближнього. Хто дотримується всіх заповідей Божих, того Бог на землі обдаровує Своєю ласкою і дає Своє благословення, а після смерті - вічне спасіння.

     В розмові з багатим юнаком Христос говорить, що дотримання Божих заповідей веде до спасіння (Мат. 19, 17). До неба можемо дійти лише через міст покори, який стоїть на десяти опорах (св. Вінк. Фер.). Та Бог так розпорядився, що те, що веде нас до спасіння, є причиною і нашого тимчасового щастя. "... Благочестя на все корисне, бо має обітницю життя теперішнього й майбутнього" (І Тим. 4, 8-9). Хто дотримується заповідей Божих, той найдосконаліше пізнає Бога, отримує внутрішнє задоволення, здоров'я, майно і честь. "Твоїми заповідями я став розумний" (Пс. 118, 104). Справжня насолода - це не що інше, як приємне усвідомлення того, що наші вчинки узгоджуються з волею Бога. "Блажен чоловік..., що в Господа Законі замилування має... і все, що чинить він, йому вдається" (Пс. 1, 1-3). Той, хто дотримується Божих заповідей, переборює будь-які страждання і муки. На камені збудований дім його і не пошкодять йому ні зливи, ні дощі, ні бурі (Мат. 7, 25). Праведна людина схожа на дерево, посаджене над потоком (Пс. 1, 3). Ще за життя, на землі нагороджує Бог праведних людей, як це бачимо на прикладах Авраама, Йосифа, Давида; але ще більшою буде нагорода на небі, бо перевершить усі наші надії, буде безмірною і нескінченною (св. Золот.). А дотримується обітниці той, хто виконує обіцянку досконаліше, ніж ми сподівалися (св. Єр.). Хто тяжко завинить, порушуючи хоча б одну з тих заповідей, на того чекає або тимчасове покарання або вічна кара.

     Хто порушує заповіді, той схожий на рибу, спійману вудкою, або на поїзд, котрий зійшов із рейок. Звичайно тимчасові покарання за гріх такі: незадоволення, хвороби, втрата честі або майна, голод, тяжка смерть. Таких покарань зазнали мешканці Содому, блудний син, Авесалом, сини Іллі, Валтазар, цар Антіох, Юда. Той, хто не дотримується Божих заповідей, не може очікувати на Божу допомогу в нещасті. Про такого Ісус Христос говорить, що його дім збудований на піску, і як тільки почнеться буря, дощ або вітер, він завалиться (Мат. 7, 27). Громи і блискавиці на горі Синай символізували ті покарання, які чекають на тих, котрі порушують 10 заповідей Божих (Рим. Кат.). Хто тяжко провинився, порушивши хоча б одну заповідь, той загинув, хоча би він дотримувався інших заповідей. Він схожий на горобця, котрого піймали в сильце за одну лапку. Тому говорить св. Яків: "Бо хто ввесь Закон дотримає, а прогрішиться лише в одному, стає у всьому винуватий" (Як. 2, 10). Це тому, що всі заповіді являють собою єдність і так тісно між собою з'єднані, що одна без другої не можуть існувати (св. Золот.). Хто порушує хоча би одну заповідь, той грішить проти любові, від якої залежать всі заповіді (св. Авг.). Це подібне до ланцюга; або до моста - якщо з десяти підпор моста завалиться хоча б одна, вже неможливо перейти через міст. "Пекло повне засуджених, котрі дотримувались багатьох заповідей, і котрі засуджені тому, що не дотримувалися усіх" (Мег.).

      Неважко дотримуватися заповідей Божих, тому що Бог допомагає кожній людині доброї волі. Тому говорить Ісус Христос до своїх учнів: "Ярмо бо Моє любе, й тягар Мій легкий" (Мат. 11, ЗО). А св. Йоан говорить: "... заповіді його не тяжкі" (І Йоан 5, 3). Насправді цей тягар важкий, але Бог Сам Своєю ласкою допомагає нам нести його, коли Бога про це просимо. "Якщо тобі Бог наказує, то закликає робити те, що можеш, і просити про те, чого не можеш, відтак допомагає тобі, щоб ти міг" (св. Авг.). "Я можу все в тому, хто укріплює мене" (Филип. 4, 13). Слушно говорить св. Августин: "Якщо міг цей і той, чому не міг би ти, Августине?" 

Мучеництво св. Йоана Хрестителя

   З-посеред усіх святих, кого Церква згадує впродовж літургійного року, Йоан Хреститель – єдиний, кого згадують двічі. Тільки для самого Христа і Його Матері вирізнено особливі дні їхнього народження і смерті: щодо Христа – Велика П’ятниця, щодо Його Матері – день Внебовзяття (яке, строго кажучи, не є смертю). Для всіх інших святих зазвичай день смерті є днем їхнього народження: народження для Неба, бо ми на землі живемо не для того, щоби просто прожити це життя, а щоб підготуватися до вічності. Але не все так однопланово, як у дитячому кіно. Земне життя є підготовкою і випробуванням, суть і мета його – перебування з Богом, уроки «стягання неба на землю», і це чиста правда. Однак це не означає, що воно не має сенсу саме по собі. Так вертикаль «не заперечує» горизонталі: вони просто різні вісі, і разом творять площину.

     Земне життя має свій сенс, і прожити його потрібно… так, «щоби потім не було нестерпно боляче за даремно прожиті роки», якщо хтось пам’ятає цю цитату. Смерть Хрестителя згадували кілька разів з нагоди Євангельських читань про Ірода-Іродіаду-танці-полумисок. До подробиць відома інтрига, яка згубила Хрестителя. День його смерті названий «мучеництвом», хоча йому голову відтяли швидко і без спеціальних мук. Хреститель, який названий так, бо хрестив Ісуса, сам християнином не був, але таки загинув за правду. Він викривав зло. «Не можна тобі мати жінку брата твого», – казав до найвищого у провінції правителя. А той, відзначмо, тримав Хрестителя хоч у в’язниці, але у своєму палаці, часто з ним розмовляв і знаходив певну радість у цих розмовах. Ірод не віддав ув’язненого «ментам» у СІЗО, аби вибили з нього якісь свідчення або змусили замовкнути. Ірод приходив розмовляти з ним, і про те, що сам себе загнав у глухий кут із цієї обіцянкою Саломеї, – дуже шкодував. Але смерть Хрестителя, пов’язана з тим, що він мав сміливість говорити правду про неморальне життя тодішньої еліти, говорить віруючим про те, що кожен, хто захищає правду і гине в цій борні, – святий перед Богом. У календарі не бракує імен катехуменів, які загинули, перш ніж прийняли таїнство хрещення, але Церква залічує їх до «своїх». Таїнства необхідні (інакше Господь би їх не встановлював), але як вертикаль не заперечує горизонталі, так і смерть офіційно-не-християнина – або офіційно-не-католика – не заперечує того, що це Божа людина. З іншого боку, мучеництво Хрестителя вказує на те, що говорити правду може бути сильним ризиком. Добре і приємно почуватися вірним Христові, католиком, який знає, «як треба»! Але чи кожен насправді вимовить уголос в обличчя своєму начальнику, керівнику, урядовцю тощо, – знаючи неморальність його поведінки, – що це неморально? Чи це залишиться «його приватною справою», і «чого я маю втручатися»?

     Ще з одного боку – аби начальник, урядовець, правитель вислухав такі докори і втручання в своє особисте життя, то таки потрібно бути не аби ким, а людиною шанованою. Людиною, яка сама провадить бездоганне життя. Якій ніхто ні в чому неспроможний дорікнути. Ще одна вісь цієї «системи координат» – уміти в належну мить визнати: я сам – не Бог, я не гідний Йому ремінця сандалів розв’язати, і не я тут виголошую засудження, а лиш кажу те, що перед Богом очевидне. Ще одна вісь – Хреститель просто «робив своє». Жив у пустелі, жалив і палив грішників словом, хрестив людей водою Йордану, проповідував, потрапив у в’язницю, де продовжив проповідувати, повчати своїх учнів (вони приходили його відвідати), розмовляти з Іродом. І геть не переймався тим, що буде далі і цим це все закінчиться. Його цікавило сповнення завдання на цю хвилину, а не клопоти про те, що далі. «Християнський простір» має багато вимірів, більше ніж три, відомі у фізичному світі. Жоден з них не заперечує іншого, а всі розбудовують таке особливе багатопланове Царство.  

Переповнена чаша

Якось, пролітаючи над хмарами, білі ангели вгледіли маленького замурзаного чорного ангелика, який сидів на хмаринці й розгублено дивився навкруги. — Що він тут робить? — здивовано запитували один одного. - Мабуть, заблукав…  Він ще зовсім маленький, давай візьмемо до себе, на Небеса, - запропонував Білий ангел.  Ти що! А як інші побачать, от нам перепаде! Ти тільки подивись на нього: немите, розкуйовджене, фе, та ще й обскубане таке! Що будемо з ним робити? - Ну, не лишимо ж його тут самого.

     Білі ангели швиденько його помили під дощовою хмаркою, перемалювали чорні крильця в білі, причесали і тихо підняли на Небеса. Але хоч ззовні він виглядав майже як вони, та повадки його були абсолютно інші.  - Гмм… - подумав Ангел. - треба його вчити! Найперше освоїли 10 Божих Заповідей, потім абетку, за ними різні молитви, псалми, прочитали Катехизм, Біблію. Вивчили про печеру Кумран, в якій було знайдено частинки Євангелії, про річку Тигр і Євфрат, які за біблійними переказами розділяли рай, про грішні Содом і Гоморру. Таке масове знищення міст шокувало маленького гостя, на що старші пояснили: - Чаша зла переповнилася, і все погане вилилося на них. - А що таке чаша зла?

- Над кожною людиною на землі є чаша зла і чаша добра. Куди, відповідно, розподіляються усі зроблені нею діла. Кожна має свою міру,

і якщо вона переповниться, то її вміст виливається…

                      Якщо переповнена добрими справами - добрі справи повертаються; те саме відбувається і з чашею зла…

                          Між добром і злом дуже тонка межа. Зробити правильний вибір допоможе зробити внутрішній голос.

Адже це - голос Бога.

І якщо ти його не чуєш, краще не поспішати з учинками й діями…