Його відвага… До 150-літнього ювілею Митрополита Андрея Шептицького.

Різними сталін­ськими поплічниками, а згодом сусловсько-брежнєвськими підла­бузниками, які вважа­ли себе "вченими", "жур­на­лістами" (а були між ними і "вчені-журналісти" з науко­вими званнями), про­тягом багатьох років поши­рювалися брудні наклепи на Митропо­лита Андрея Шеп­тицького. Його не­втомна діяльність для добра укра­їнського на­роду, для збе­реження нашої самобут­ності й утвердження між ци­вілізованими народами землі замовчувалася. На­то­мість творились брехли­ві вигадки про спів­працю, навіть прислужництво Ми­трополита, усім поневолю­вачам нашого народу - австрійцям, полякам, гітлерівцям... У 400-му номері (вересень 1988 року) поль­ського щомісячника "Знак", що видається у Кра­кові, в перекладі з французької мови було опублі­ковано лист Митрополита Шептицького до Папи Пія ХІІ від 29 серпня 1942 року. Після ознайомлення зі змістом цього листа постать Шептицького постає перед нами в усій своїй величі. Усі ми добре знаємо, яких жертв і страждань коштувало нашому народові запровадження ста­лінського режиму на землях України. То ж відчувши деяку полегшу після приходу німецької армії, Митрополитові, як сам пише, вистачило, однак, один чи два місяці, аби пізнати справжнє обличчя гітлерівсько­го уряду. Можна ли­ше подивляти, з якою відвагою, ризикуючи власним життям, змалював він жор­стоку дійсність тих часів. Митрополит - чи не єдиний з усіх представників поне­волених фашистами народів Європи! - не побо­явся виступити відверто з протестом проти винищу­вання євреїв, а також роз­повів про звірства і кривди, яких зазнає український народ від фашистських оку­пантів. Y пере­кладі з польської цей лист, який допоможе нам відтворити в нашій уяві правдивий образ великого Митрополита Андрея Шептицького.

Цей лист уперше став відомий українській громадськості завдяки газеті "Віче" (видання Львівської крайової організації Народного Руху України), яка опублікувала його в жовтні 1989 року. З неї ми його й передрукували разом з передмовою. При цій нагоді, нав'язуючи до нашого сьогодення, запитаймо себе: хто з нинішніх чинних ієрархів багатоконфесійної України заступиться за український народ, скаже нарешті правду Римському Понтифікові й усій Європі про справжнє обличчя путінської Росії і її агресію проти нашої держави? Хто розповість про звірства й знущання над українськими патріо­тами і мирними мешканцями, про страждання вдів і сиріт, про гіркоту поневіряння вимушених переселенців? Про ту цинічну брехню, якою Росія обплутала весь світ? Наш Великий Митрополит не мовчав би.

ДО ПАПИ ПІЯ ХІІ.   Львів, 29-31 серпня 1942 року Божого           

Найсвятіший Отче!

Я не писав до Вашої Святості, відколи живемо під німецькою владою, бо досі не був достатньо впевнений, що мій лист не потрапить у руки тих, хто не повинен його читати. Сподіваючись однак, що в найближчому майбутньому матиму добру нагоду, пишу цих декілька слів на пробу, надіючись, що вони дійдуть до Вашої Святості.

З причини звільнення ні­мецькою армією від біль­шо­вицького ярма ми відчули деяку полегшу, яка, однак, не тривала довше, ніж один чи два місяці. Поступово уряд запрова­див дійсно незрозумілий режим терору і ко­рупції, який з кожним днем ставав усе тяжчим і нестерпнішим. Сьо­годні весь край згоден, що німецька влада зла, істинно диявольська, і то ще в більшому ступені, ніж влада біль­шовицька.

Щонайменше рік немає дня, коли б не чинилися най­огидніші злочини, вбивства, крадіжки і гра­бежі, конфіскації і здирства. Перши­ми жертвами є євреї. Кількість євреїв, замордо­ваних у нашому малому краю, напевно перевищила вже двісті тисяч. У міру пере­сування армії на схід кількість жертв зростала. У Києві протягом кількох днів вбито до ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усі малі міста України були свідками такої різні, а триває це вже рік. Спочатку влада соромилася цих актів нелюдської несправедливості і старалась запевнити собі документи, які могли б посвідчити, що виконавцями цих вбивств було місцеве населення або працівники поліції. Згодом почали вбивати євреїв на вулицях, на очах всього населення і без тіні сорому. Зрозуміло, велика кількість християн, не тільки вихрещених євреїв, але й "арійців" - як вони говорять - впала жертвою безпідставних вбивств. Сотні тисяч арештів, найчастіше несправедливих, юрби молоді, розстрілюваної без жодної істотної причини; для сільського населення запроваджено систему рабства, а крім цього, сільську молодь ув'язнюють і змушують виїжджати до Німеччини, до праці на заводах або в полі; від селян забирають все, що ті виростять, а починається від вимоги подвоєння їхньої продукції. Запроваджено смертну кару за продаж чи купівлю будь-чого безпосередньо від виробників. Багато разів заповідано повернення земельної приватної власності, але ці обіцянки ніколи не виконуються. Навпаки, влада користується без обмежень усіма конфіскованими більшовиками маєтками й заявляє, що вся земля є власністю держави. Нишком повторюється часто, що майно окремих осіб є воєнною здобиччю. Німці про­довжують застосовувати, поширювати й поглиблю­вати більшовицьку систему. Безперечно, серед них також є чесні люди. Зустрічаються іноді навіть добрі католики, але в переважній більшості всі прислані до нас чиновники - це люди без честі й віри, які дозволяють собі просто неймовірні зловживання. Селян трактують, як негрів у колоніях. Їх б'ють, роздають ляпаси без жодної причини, конфісковують будь-які продукти, що вони несуть, наприклад, для дітей у місто; і все це чиниться з таким браком людських почувань, що просто важко повірити в можливість існування таких людей. Але ж вони справді існують! Знаю від одного свідка, що, наприклад, один із керівників округи з люттю конфіскує і жбурляє в річку все, що може знайти в кошиках селян, котрі їдуть до міста. І робить це в час справжнього голоду, що лютує у багатьох селах на переднівку. Нічого з ним не можна вдіяти, бо, як говорять, має високу протекцію.

Очевидець оповідав мені, що сам бачив, як мо­ло­дий офіцер СС здалеку прибіг, щоб не втратити на­го­ди познущатися над конаючим чоловіком, до того ж невідомим, вбитим поліцією за те, що нібито хотів учинити щось, що їй не подобалося. Не можу більше наводити подібних прикладів, бо вони незлі­ченні.

Виглядає так, наче якась банда безумців або скажених вовків накинулась на цей нещасний народ. І то не лише селячи чи прості люди наражені на ляпаси й побої. Нижчий чиновник, якщо він німець, має зарплатню у два або три рази більшу, ніж високий чиновник не німець, і дозволяє собі бити по обличчі, наприклад, прокуриста.

Поліцаї б'ють гумовими палицями людей на вокзалах і навіть на вулицях. Трапляється, що на лю­­дей випускають полі­цейських собак. Собаки часом у намордниках, але є випадки, коли їх не мають.

Незважаючи на не­одноразові заяви щодо впорядкування справи ма­лих сільських парафіяльних господарств, які були скон­фісковані де-факто під владою більшовиків, але не націоналізовані (як гово­рили), ми нічого не доби­лись, а забезпечення духо­венства обмежується майже виключно до по­жертвувань убогих людей. З великою вдячністю мушу тут згадати про допомогу, яку нам надають німецькі католики через товариство, покликане допомагати нім­цям поза кордоном райху. Українське духовенство, правда, отримує від уряду щось, що називають "добровільною підмогою" - 50 марок місячно - однак це скоріше політична діяльність на показ, ніж справжня допомога. Крім того, спо­діваємося, що будемо вимушені платити від цього 25% податку. Поки що до нас не застосовують антикатолицький закон райху. Священикам дозволено навчати дітей у школах катехизису. Влада ще не вмішується надто до проповідей і управління парафіями. Мають намір регламентувати оформ­лення шлюбів, однак не в антиканонічному смислі. Влада починає чіплятися до духовенства, як і до всіх громадян, правилами про паспорти, дозволи, а також різними, що їх тільки можна собі уявити, роз­порядженнями, які обмежують громадянську свободу. Але дозволено, наприклад, відкрити семіна­рію. Наша семінарія й наша теологічна академія працюють майже нормально. Однак, наче Дамоклів меч, висить над нашими головами загроза справж­нього переслідування. Мені дозволено друкувати щомісяця офіційний єпархіяльний орган, а також пас­тирські листи та інструкції. Конфіскують їх з най­меншого приводу. Зміг я, однак, видати шість повних номерів по 32 стор. кожен. Зміг скликати єпар­хіяльний синод, який з великими перервами три­ває майже цілий рік і дає мені можливість постійно контактувати з духовен­ством єпархії. Монастирі по­сту­пово реорганізу­ються. Все це, однак, є не­достатньою противагою жахливій деморалізації, якій під­падають прості й слабі люди. Вони вчаться зло­дійства і злочину вбивства, втрачають почуття спра­ведливості й людяності. У душпастирських листах, звичайно конфіскованих, я протестував проти вбив­ства; вдавалось, однак, чотири чи п'ять разів про­читати їх зібраному духо­венству. Я оголосив, що вбивство людини підлягає відлученню від Церкви, на що має право єпископ. Я також протестував у листі до Гіммлера і старався остерегти молодь перед вступом до поліції, де вона може деморалізуватися. Все це, однак, ніщо в порівнянні з наростаючою хви­лею моральних нечистот, котрі заливають весь край.

Усі передбачаємо, що система терору буде посилюватися й повернеться з набагато більшою силою проти українських і польських християн. Кати, призвичаєні до вбивства євреїв, тисяч невинних людей, звикли до виду крові й прагнуть її. Зваживши, що тепер німцям усе дозволено, треба сподіватись, що їхню лютість неможливо буде стримати, і ніяка сила не зуміє накинути їм жодної дисципліни. Передбачаємо, що вся країна буде залита потоками невинної крові, хіба що надзвичайний випадок загальмує біг подій. Єдиною утіхою, яку можна мати в цих стра­хітливих часах, є те, що нічого з нами не може трапитися без волі нашого небесного Отця. Думаю, що серед вбитих євреїв є багато душ, які наверта­ються до Бога, тому що ніколи від віків вони не стояли так, як тепер, перед обличчям насильницької смерті, інколи цілими місяцями, поки не стала вона дійсністю. Доля християн, яких сотні тисяч вмирало або вмирає без Святого Причастя, також у Божих руках. Як болісно дивитись на тих бідних дисидентів, що вмирають з голоду або яких вбивають у конц­таборах, і не могти нічого для них зробити! Бо те, що по суті можна для них зробити, є нічим. Як правило, не дозволяється обслуговувати ні лікарень для військовополонених, ні концтаборів, де щоденно вмирають сотні. Маю статистику і списки, які пригноблюють і жахають. Нашим священикам не дозволяється обслуговувати наших віруючих на Великій Україні. Справа об'єднання Церков викликає у них побоювання. Будь-яке порозуміння розпалює страх, бо завжди, коли якась система послуговується широко і з лукавством принципом "Розділяй...", то це напевне система, жертвою якої ми стали. Не перебільшую тут критики системи, яку Ваша Святість знає набагато краще, ніж ми всі. Тієї системи брехні, шахрайства, несправедливості, грабежу, що є карикатурою будь-яких понять про цивілізацію і лад. Ця система егоїзму, доведеного до абсурду, зовсім безумного національного шовінізму, ненависті до всього, що чесне і гарне, є чимсь так незвичним, що хіба першим враженням, яке виникає на вид цієї потвори, є остовпіння. До чого ця система доведе нещасний німецький народ? Тільки до звиродніння, якого ще не знала історія. Аби Бог дав, щоб, провалюючись, не потягнули за собою тієї частини Католицької Церкви, яка не може не відчути наслідків цього пекельного діяння.

Якщо переслідування набере форм вбивства за справу релігії, то це може бути спасінням для тих країн. Існує велика потреба добровільної жертви крові як спокути за кров, злочинно пролиту. Ваша Святість відмовила мені три роки тому ласки апостольського благословення , яким - в силу моєї апостольської місії - виділила б мене і призначила б на смерть для спасіння моєї єпархії. Я не наполягав, бо був переконаний, що Ваша Святість бачила ясніше від мене; здається мені, що під більшовиками я втратив найкращу і, може, єдину нагоду. Однак ці три роки навчили мене, що я не гідний такої смерті. Я зрозумів також, що пожертвування мого життя мало б, правдоподібно, меншу вартість перед Богом, ніж молитва дитини. Сьогодні прошу лише Вашого благословення спеціально для моїх молитов і моїх умертвлень. Велика частина цих умертвлень призначена для Католицької Церкви в цілому, маленька частина залишається для моєї єпархії і мого народу; однак ці умертвлення будуть плодо­творні лише при благословенні Вашої Святості і ласці Бога, яку це благословення виклопоче.

Тому, смиряючись при ногах Вашої Святості, прошу ласкаво апостольського благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної єпархії і моїй ницості.   Вашої Святості - найпокірніший слуга, в Господі Нашому Андрей, архиєпископ Львівський,  митрополит Галицький.

Львів, 29-31 серпня 1942 року Божого.