BLESSING OF FLOWERS AND OTHER PLANTS

O Almighty, God from before all ages, by Your word alone You created out of nothingness the heavens, earth, sea and all things visible and invisible. You commanded that the earth bring forth plants and trees to serve both man and animal, each according to its need. In your infinite goodness You ordained that these plants serve not only as food but also as medicine for the sick body. We beseech You, bless this seed, these herbs and these flowers and bestow upon them Your blessing and endow them with Your power. Make them to serve man and animal alike as a defense against all sickness and every defilement, for You are our God, and we send up glory to You, Father, Son and Holy Spirit, now and ever, and to the ages of ages. Amen.

Новий єпископ УГКЦ очолить Пармську єпархію

У четвер, 7 серпня 2014 року, у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець Франциск призначив всечесного отця Богдана Данила, із кліру Стемфордської єпархії УГКЦ в США, дотеперішнього ректора Стемфордської духовної семінарії святого Василія Великого, Правлячим єпископом єпархії Святого Йосафата в Пармі УГКЦ у США.
Отець Богдан Іван Данило народився 22 травня 1971 року в м. Гіжицко (Вармінсько-Мазурське воєводство, Польща). Виріс у м. Перемишлі, де здобув початкову та середню освіту.
Після закінчення ліцею в 1990 році вступив до Митрополичої семінарії в м. Любліні. Крім того, вивчав філософію в Люблінському католицькому університеті Івана Павла II. У 1992 році, емігрувавши з родиною до Сполучених Штатів Америки, продовжив богословські студії в Католицькому університеті Америки (мешкав в Українській католицькій семінарії святого Йосафата у Вашингтоні). У 1996 року отримав ступінь бакалавра богослов'я.
1 жовтня 1996 року в каплиці Стемфордської семінарії святого Василія Великого був рукопокладений на священика (святитель владика Василь (Лостен), тоді Єпарх Стемфордський УГКЦ). Через рік став сотрудником в церкві Святого Михаїла в Хартфорді (Коннектикут). У 1997 році призначений префектом студентів і прокурором коледжу при Семінарії святого Василія. Від 2001-го до 2004 року – віце-ректор коледжу Семінарії святого Василія.
У 2004–2005 рокaх продовжив богословські студії та отримав ступінь ліценціата богослов'я в Папському університеті святого Томи Аквінського в Римі. Після повернення до Стемфордської єпархії у вересні 2005 року був призначений ректором Стемфордської семінарії святого Василія Великого.
12 серпня 2007 року Єпарх Стемфордський Павло (Хомницький) надав йому титул «преподобний протоієрей».
Отець Данило також є секретарем Патріаршої комісії духовенства в Українській Греко-Католицькій Церкві, членом робочої групи для впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», директором Асоціації українських католиків в Америці та членом Ліги українських католиків Америки.

У четвер, 7 серпня 2014 року, у Ватикані повідомлено про те, що Святіший Отець Франциск призначив всечесного отця Богдана Данила, із кліру Стемфордської єпархії УГКЦ в США, дотеперішнього ректора Стемфордської духовної семінарії святого Василія Великого, Правлячим єпископом єпархії Святого Йосафата в Пармі УГКЦ у США.

Отець Богдан Іван Данило народився 22 травня 1971 року в м. Гіжицко (Вармінсько-Мазурське воєводство, Польща). Виріс у м. Перемишлі, де здобув початкову та середню освіту.

Після закінчення  ліцею в 1990 році вступив до Митрополичої семінарії в м. Любліні. Крім того, вивчав філософію в Люблінському католицькому університеті Івана Павла II. У 1992 році, емігрувавши з родиною до Сполучених Штатів Америки, продовжив богословські студії в Католицькому університеті Америки (мешкав в Українській католицькій семінарії святого Йосафата у Вашингтоні). У 1996 року отримав ступінь бакалавра богослов'я.

1 жовтня 1996 року в каплиці Стемфордської семінарії святого Василія Великого був рукопокладений на священика (святитель владика Василь (Лостен), тоді Єпарх Стемфордський УГКЦ). Через рік став сотрудником в церкві Святого Михаїла в Хартфорді (Коннектикут). У 1997 році призначений префектом студентів і прокурором коледжу при Семінарії  святого Василія. Від 2001-го до 2004 року – віце-ректор коледжу Семінарії святого Василія.

У 2004–2005 рокaх продовжив богословські студії та отримав ступінь ліценціата богослов'я в Папському університеті святого Томи Аквінського в Римі. Після повернення до Стемфордської єпархії у вересні 2005 року був призначений ректором Стемфордської семінарії  святого Василія Великого.

12 серпня 2007 року Єпарх  Стемфордський Павло (Хомницький)  надав йому титул  «преподобний протоієрей».

Отець Данило також є секретарем Патріаршої комісії духовенства в Українській Греко-Католицькій Церкві, членом робочої групи для впровадження Стратегії розвитку УГКЦ до 2020 року «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», директором Асоціації українських католиків в Америці та членом Ліги українських католиків Америки.

Многая Літа! Άξιος!

NEW BISHOP NAMED FOR PARMA UKRAINIAN CATHOLICS

Appointment of the Bishop of Saint Josaphat Eparchy in Parma of the Ukrainians (USA)


The Holy Father, Francis, appointed as Bishop of Saint Josaphat in Parma of the Ukrainians (USA), Rev. Fr. Bohdan Danylo, from the clergy of Stamford Eparchy of the Ukrainians, the present Rector of the Seminary of St. Basil in the same eparchy.
Rev. Fr. Bohdan Danylo was born 27 May 1971 in Giżycko, in the province of Suwalki in Poland.
After studying philosophy in Lublin, he moved to the USA, where he received theological education at the Catholic University of Washington and was ordained a priest for the Eparchy of Stamford on October 1, 1996.
After a year of service as curate in the parish of St. Michael in Hartford, he was appointed Vice Rector of the Seminary of St. Basil's Seminary in Stamford. He continued his studies at the St. Vladimir's Theological Seminary, Crestwood (NY) and then at the Pontifical University of St. Thomas Aquinas in Rome, where in 2005 he obtained his Licentiate in Theology.
He speaks English, Ukrainian, Polish and Russian.
Since 2005 he has been the Rector of the Seminary of St. Basil's Seminary in Stamford and serves as the vocational director of the Eparchy.

Многая Літа! Άξιος!

«Всі правителі Росії займалися тільки збиранням земель. У цьому полягає проблема…»

Блаженніший Любомир

Російсько-український конфлікт виник не вчора. Його послідовно готували років десять. Ті, хто був при владі в Україні, певною мірою були ставлениками Росії. І те, що ми сьогодні маємо на Сході країни, - результат зомбування людей, яких довгі роки годували однією і тією ж брехнею. Вони й повірили. За словами духовного провідника УГКЦ, Росія «обробляла» Західну Європу так само, як і людей на Сході України. Він підкреслив те, що на Донбасі люди жили і продовжують жити в страху. Тому, за його словами, цим людям знадобиться дуже багато часу, щоб вони навчилися бути вільними. Блаженніший Любомир зазначив, що проблема російсько-українського конфлікту полягає в структурі російської держави, яка є імперією: «Ця гра із збиранням земель сягає корінням 300-400 років тому. Усі її правителі, починаючи з Петра I і закінчуючи Сталіним, а тепер вже і Путіним, займалися тільки цим». Архиєпископ-емерит вважає, що українській владі потрібно позбутися нечесних людей, а на їхнє місце слід поставити «впливових і шанованих людей, які власним прикладом демонструватимуть гідний спосіб життя, зможуть змінювати мислення інших». Він також зауважив, що в Українській Державі є багато політиків, однак немає державних мужів. «Не видно де Голлів, де Гасперів, Шуманів. Їх немає. І не тільки у нас. Великих особистостей, мислителів сьогодні не видно в усьому світі», - сказав він. Крім цього, Блаженніший Любомир висловив цікаву думку з приводу того, як Церква і держава можуть спільно діяти. Він вважає, що держава повинна підтримувати, проте не втручатися у справи Церкви. «Кучма, Ющенко, Янукович хотіли мати під своїм крилом хоча б одну Церкву. Точно так, як це зроблено в Росії. ВРЦіРО була дітищем Кучми, який через свою людину в уряді диктував нам, що і як ми повинні робити. Правда, ми дуже швидко збунтувалися. Тому, коли Янукович знову спробував нас приручити, нічого не вийшло - ми просто не далися», - пояснив він.

Неоголошена війна поставила українців перед необхідністю змінюватися. Адже багато з нас були «радянськими» людьми, які звикли до того, щоб ні про що не думати, що про них дбає держава, а їхнє головне завдання – споживати. Натомість нам важливо зрозуміти: якщо ми не робитимемо щось добре, з нас нічого не вийде. Про це сказав Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит УГКЦ, в інтерв’ю для видання «Новоє врємя».Блаженніший Любомир вважає, що неприпустимо зневажати і ненавидіти жителів східних областей України. На його думку, смішно і безглуздо відкидати людей, які довго живуть в умовах важкого конфлікту. «Двадцять років тому донеччани та луганчани також голосували за єдину і незалежну Україну. Тож хто нам дав право погано про них говорити? Вони наші співвітчизники, їм треба допомогти, їх треба підтримати», – зазначив він. Найважливіший урок важких подій в Україні духовний провідник УГКЦ бачить у намаганні українців жити одне для одного. «Важливо ґрунтовно перевиховувати народ. Усі ми повинні цим вихованням займатися - держава, Церква, кожен громадянин», - додав він. Спільні зусилля, спрямовані на повернення до нормального життя, і є, на його думку, об'єднавчою ідеєю України.

“Єднаймося в дусі та ділі, щоб запобігти злу, яке поширюється на Європу та весь світ”

владика Борис (Ґудзяк)

У листі-співчуття, з яким президент УКУ, єпископ єпархії Святого Володимира Великого в Парижі Борис (Ґудзяк) звернувся до сімей загиблих у малазійському "Боїнгу 777", ідеться про те, що терористи замахнулися на Богом дану гідність жертв, бо, окрім того, що обірвали їхні життя, ще й знущалися над тілами після смерті… Дорогі брати і сестри!

Усім родичам та співгромадянам жертв терористичної атаки на малазійський лайнер MH17.

Неймовірна трагедія сталася з 298 громадянами Нідерландів та багатьох інших країн: Малайзії, Австралії, Індонезії, Сполученого Королівства, Німеччини, Бельгії, Філіппін, Нової Зеландії, Канади та Сполучених Штатів Америки. Теракт жорстоко обірвав надійні, творчі, плідні життя сотень невинних людей. Їхня Богом дана гідність була вкрай зневажена: їхні життя знищені, але терористи продовжували їх принижувати навіть після смерті – коли не дозволяли похоронити останки. Від імені усіх віруючих Української Греко-Католицької єпархії у Франції, Бельгії, Люксембурзі, Нідерландах та Швейцарії та від імені всіх українців, які живуть в цих країнах, я висловлюю наше глибоке співчуття та духовну солідарність. Цими днями ми відправляємо панахиди за невинно вбитих жертв. Президент України Петро Порошенко сказав: “Ми, українці, останні півроку проливаємо сльози через насильство, тероризм і війну в нашій країні.

Сьогодні ми проливаємо їх разом із вами. Українці думали, що вже вичерпалися всі наші сльози, але це не так – вони існують, і сьогодні наші сльози та молитви з вами”. Ми зворушені гідністю відповідей ваших урядів, Церков, релігійних згромаджень, громадянського суспільства та громадянам, особливо – реакцією родичів жертв. Хай єдність та спільність голландців та всіх людей, які несуть тягар наслідків цього жахливого злочину, служить натхненням для усього світу у цей час трагедії та глибокого морального замішання і заціпеніння.

Скорбота та тривога воєнного часу для українців є ще більшою через злочинну нелюдськість, яка сталася у нашому небі і на нашій землі. Нас одночасно мучить заподіяне насильство, і нам соромно через негідне ставлення до тіл померлих. Важко знайти слова, щоб описати наше безсилля перед цією жорстокістю, яка є зараз в Україні. Ми просимо вибачення за те, що не змогли зробити більше. Зараз просимо у Господа мудрості та стійкості, щоб зрозуміти та діяти за Божею волею. Впродовж багатьох місяців українці робили все, що могли. Віч-на-віч протистояли злу мирними демонстраціями, нічними чуваннями посеред холодної зими, та безперервною молитвою на площах України та багатьох країн світу. Їх били, катували, вбивали перед камерами з усього світу. Україна втратила сотні своїх найкращих громадян, - найкращих із найкращих. Ми втратили територію. Величезною ціною, але українці здобули гідність та єдність. Ми страждаємо від авторитарного насильства, яке інші принесли на нашу землю і яке завдало страждання також і Вам. Сьогодні це страждання зближує нас і надає нам спільну мету. Єднаймося в дусі та ділі, щоб запобігти злу, яке поширюється на Європу та на увесь світ. Ми віддані молитві, свідченню та діялогу із усіма людьми доброї волі. Підтримуймо одне одного Євангельською обіцянкою , що зло буде подолане, і що тільки у Бозі ми знайдемо життя істинне. Вічная пам’ять невинним жертвам!

Ваш у Христі, + Борис Ґудзяк

Останній бій сотенного «Спартана»

Роман ГЕРИНОВИЧ

Хто ж такий «Спартан»? Це Михайло Москалюк, член ОУН з 1939 року. Восени 1944 р. очолив створену повітовим провідником ОУН «Курявою» сотню, яка ввійшла до куреня «Карпатський». Сотня оперувала на теренах Коломийщини, Косівського, Жаб’євського, Надвірнянського районів, здійснювала рейди на Буковину і Закарпаття. Повстанці сотні «Спартана» нападали на німецькі і мадярські обози і таким чином забезпечували себе зброєю для майбутніх боїв. На честь героїчного сотенного наш земляк поет Дмитро Павличко написав вірш «Спартан».
Легендарний партизанський командир народився у вересні 1921 р. у с. Іванівці біля Ланчина в родині національно свідомих Марії та Юрія Москалюків. Михайло був найстаршим з трьох дітей. Він ще в сільській школі захоплювався 300 відважними спартанцями, які всі до одного полягли під ворожими стрілами, але не здалися на милість ворогів рідної землі...
«Спартан» мав криївки у різних місцях. Дві з них були в с. Іванівці в урочищі «Обіч» та під хатою господаря Якова Марчука, сина Данила. Про них знав один Іванівецький чоловік. Але 1947 р. його захопила чекістська псевдобоївка УПА. Нічого не підозрюючи, він і розповів «большевикам» про обидві криївки. Михайло мав і запасну криївку у себе вдома і деколи перебував у ній. На батьківській господарці раздувала тоді сестра Марія з чоловіком Щербатюком родом із Саджавки. Вночі 2 лютого 1951 року с. Іванівці оточили десь із 50 вантажівок, набитих емгебістами. Вони полишили машини і на лижах поступово почали затискати село в смертельний зашморг. А велика штурмова група вже вдосвіта підступила до обійстя Москалюків. Бо знали, що «Спартан» вдома.
Почалися переговори. Йому обіцяли за співпрацю великі гроші, квартиру в Києві та інші блага. Але сотенний здатися московським «наїзникам» відмовився. Хата перетворилася на неприступну фортецю. Запеклий бій тривав безперестанно, та сили були дуже нерівні. Після обіду чекісти здобули криївку, там на долівці, встеленій з гільз, лежали мертві, але нескорені герої: Михайло-«Спартан», його дружина Ольга та ординарець Прокіп Рибчук-«Лис», повстанець із с. Печеніжина. Їхні тіла відвезли до Ланчина і закопали у старих мадярських окопах над річкою Прутом. Але навесні пішла повінь і їх віднесло водою через усю Україну - аж до Чорного моря.
Через чотири місяці після загибелі «Спартана» служба безпеки УПА заарештувала Петра Щербатюка. Саме він, як з’ясувалося, був зрадником: за завданням КДБ оженився із сестрою «Спартана» Марією і видав криївку. Він винний у смерті сотенного, його дружини та ординарця. За ці «послуги» зрадник отримав од «большевиків» 36 000 рублів...
Біля пам’ятника «Спартану», поблизу його хати на місці останнього бою в селі іванівці час від часу збираються місцеві патріоти і складають народну шану героїчному сотенному.

Ісусе, благослови наш край!

Бл. Олексій Зарицький, який ревно працював над тим, щоби його брати і сестри з плоті і крові його рідного народу міцно стояли при вірі, переданій їм їхніми батьками.
Слава Ісусу Христу! Хочеться розповісти вірним про своє християнське життя в часи підпілля.
Я народилася і виросла в християнській сім'ї роду Мартиняків по маминій лінії, а по батьковій - Миклушів. Мої батьки в часи підпілля вклали дуже багато жертвенної праці для підтримки нашої Греко-Католицької Церкви. Нелегкі були часи, коли священик після праці приїжджав у село Біла Гора, що на Яворівщині. Цілу ніч він сповідав, бували навіть такі випадки, що змучений міг на кріслі заснути. Ніхто його не будив, чекали поки передрімає. А в цей час вірні молилися на вервиці, відправляли молебні.
Уночі наші підпільні священики також давали шлюби, хрестили дітей, відправляли похорони, запечатували гріб. А рано-вранці люди самі несли тіло на цвинтар і ховали тіло. Бо священика могла забрати міліція. Бабуся моя була у ІІІ-му Василіянському Чині. У нас у хаті зберігалися Святі Тайни. Було дуже важко на рахунок священиків, бо вони часто перебували в тюрмах, тому дозволили тримати Святі Тайни в хаті.
Пам'ятаю, як до нас приходили односельчани родинами. Їхні прізвища: Горат, Лишак, Семиряк, Варивода, Дашкевич, Бучко, Іхдик, Сухій, Березяк, Гірський... Вони разом читали вголос духовну літературу, Хресну дорогу, молебні, молилися вервицю. Я з батьками прожила 21 рік і ніколи не чула в хаті прокльонів, сварок. Мою маму звали Броніслава. Коли ми йшли в поле на роботу навесні, вона все брала з собою свячену воду, благословляла поле, молилася, і лише після того ми починали працю. А восени дякували Богові за урожай...
Пригадую, як ми почали будувати помешкання. До нас приїхав отець Михайло Винницький, відправив Службу Божу, під час якої на чотирьох кутах читав Святе Євангеліє і клав свячене зілля. Моє Перше Святе Причастя... Це було також увечері на хаті в родині Федиків. До цього ми ходили на катехизм на хутір Гірський. До нас приїздили монахи і вчили нас. Проте вірні, які не любили нашої церкви, написали лист до начальства в район. Мою маму викликали в Яворів якраз у Страсний четвер. Очікуючи її, ми, діти, плакали і молилися. Мама повернулася. Того разу міліція нічого їй не зробила, лише примусили заплатити штраф. Міліціонер сказав мамі, що він також ходить до підпільної церкви.
У Львові на вул. Городоцькій, 119 жила моя цьоця Стефа, на її помешканні також відправлялися підпільні богослужіння. У її хаті я брала шлюб зі своїм чоловіком, там ми хрестили наших дітей. А на вулиці Головацького на Привокзальній жила пані Анна, у неї все була викладена плащаниця. У неї не було родини, жила вона у напівпідвальному приміщенні. Відвідували ми також богослужіння отця Івана Будзінського, який жив біля собору Святого Юра.
У критих вантажних машинах ми їздили на прощі в Биличі. Досі пам'ятаю священиків, які приїздили до нас: о. Євстахій Смаль, о. Ціборик, о. Михайло Винницький, о. Петро Періжок, о. Василь Вороновський, о. Лопатчак... Отець Лопатчак був навіть у мене вже тут, куди я прийшла за невістку, відправляв у мене в хаті Службу Божу.
А як отець Петро приїжджав на парафію в село Кам'янобрід, ми завжди теж поспішали туди. Відправа тривала 5 годин. Було дуже багато людей до Св. Сповіді і Св. Причастя. Обов'язково відправлявся молебень до Найсвятішого Серця Христового або до Матері Божої, вірні молилися вервиці...
Мали ми ще в родині отця Володимира Сухого, який також багато праці вніс для життя Греко-Католицької Церкви. Він працював у середній школі вчителем трудового навчання і з дітьми виготовляв різдвяні шопки. Робив також вівтарі для підпільних церков. Не раз до нього навідувалися з обшуком міліція і КГБ: все шукали, де отець тримає Святі Тайни. Проте ніколи їх не могли знайти. Бо отець ховав їх у вулику на своїй пасіці. Я дуже любила бувати на його відправах.

Зі сльозами на очах співали ми "Достойно єсть" або "Радуйся, Царице, Мати Милосердія..."

Велике "Дякую!" Богові за те, що живу... Пам'ятаю, як 10 грудня 1989 року Божого до нас прибігла сусідка пані Марія Довгань і сказала, що о 8-00 в церкві буде відправа. Не було нас тоді так багато. Запам'ятала п. Єву Герасимів, п. Іру Огородник, п. Любу Гелету... А потім запізналася з багатьма іншими вірними. З того часу ми з чоловіком і дітьми почали ходити до церкви Святих Верховних Апостолів Петра й Павла. Вона стала для нас рідною, найкращою в світі! Тут живуть усі молитовні практики моїх підпільних отців, яких я знала, які виховали і сформували мене.
 Вічна їм пам'ять! 
 А всіх вірних УГКЦ прошу: не зрадьмо!!!