ЩО ОЗНАЧАЄ ПРОКИНУТИСЯ?

Леся БАЛУЦЬКА.

      Прокинутися – означає перестати спати. Найпростіша відповідь. Це перехід від фази сну до фази бадьорості. Сприйняття оточуючої дійсності об’єктивно, без упереджень, страхів, нав’язаних готовими сценаріями, які розігрує несвідоме уві сні. Прокинутись – означає перестати обманювати себе, переконувати у тому, чого насправді не існує і побачити оточуючі реальність такою, яка вона є. Без прикрас. Без ілюзій та проекцій, без змодельованих раніше ситуацій, які намагаєшся будь-якою ціною втиснути у вигадану картину світу. Це означає перестати чинити супротив і вигадувати собі різні маршрути виходу. Прокинутись – це усвідомити, що немає пункту А і пункту В до якого ти прагнеш наблизитися. Попри труднощі та біль, попри постійне відчуття затягнутої платівки, нарешті отямитися, прийти до себе. Хто хоч раз уві сні намагався швидко бігти чи втікати, точно знає, наскільки це складне, майже непосильне заняття. Прокинутись у своєму житті – означає перестати намагатися бігти тоді, коли можна повільно йти і щонайголовніше – перестати карати себе за повільний темп. Усвідомити нарешті, що насправді існує лише один пункт – А і все крутиться довкола нього. Інше – це вигадка, чергова спроба втечі від реальності, мовляв, доки я буду прагнути до пункту В, у пункті А щось само собою вирішиться. Так не буває. Прокинутись – означає усвідомити це і більше ніколи не спати. Часто у своєму житті людина здатна прокидатися по декілька разів. І кожне нове пробудження наближає її до реальності дедалі ближче. Подібно як у справжньому сні, коли ми бачимо напружене сновидіння і можемо ще під час сну усвідомлювати, що спимо. Перше із очевидних пробуджень, насправді не приводить нас до тями, а лише створює видимість, що ми прокинулися. І лише напруга чи стрес у наступній фазі сну здатні нас остаточно розбути. Чи прокинемось ми з полегшенням чи із зітханням, залежить від змісту сновидіння. Зазвичай місце може мати і те і інше.
      Чому люди часто сплять наяву? Тут не йдеться про сомнаболізм, більш відомий як лунатизм чи соноходіння. Річ іде про той стан, під час якого, людина, ззовні живучи повним усвідомленим, сповненим подіями життям, насправді в окремих його моментах може міцно спати: не помічати елементарних видимих іншими людьми речей, не розуміти їх наслідків, а коли й отримувати це мимовільне розуміння, то занурюватися у сон якомога глибше. То чому так відбувається? Від чого намагається «заснути» людина. Адже це не із серії наївності, добродушності та простоти, радше із фільму про «рожеві окуляри», які здатні глибоко вростати у сутність людини, аж до неможливості розрізняти одних речей від інших. Причин та пояснень може бути чимало. Усі вони із різної «опери», але певним чином здатні прояснити ситуацію. Перебування «уві сні» під час стану явної бадьорості для людини може бути своєрідним психологічним захистом: іноді значно легше повірити у те чого немає, аніж сприйняти реальність у всій її повноті. Реальність зазвичай буває дуже болісною, а так званий «дрімучий стан» знімає цю болісність. Завжди можна заплющити очі, відвернути голову в інший бік, а ще краще – полинути думками до цього самого пункту В, дійшовши до якого обов’язково усе поміняється, буде по-іншому, буде так як треба. Найцікавіше, що це відбувається не на рівні більше чи менше усвідомленого самообману, а радше на рівні сліпої віри, що саме так воно і буде. Дарма, що до неї час від часу закрадаються сумніви. Якщо повірити у щастя – воно обов’язково здійсниться. Принаймні саме такими є основні переконання та виправдання «дрімаючого».Іншою причиною життєвої «дрімоти» може бути індивідуальна незрілість. У кожного по-різному відбувається процес дорослішання і, займаючи різні по тривалості періоди, може складатися з кількох етапів. Вік людини у жодному випадку не є тут показником. Основним із показників, що перший етап розпочато і процес дорослішання з’явився у картині світу людини, є здатність і бажання брати на себе відповідальність. Про те, що людина знаходиться на середині етапу може свідчити вміння брати цю відповідальність і перебувати у ній. Це вірність своєму вибору з усвідомленням його наслідків. Про показники проходження етапу до кінця і, як наслідок, завершення процесу дорослішання – говорити не беруся. Сучасні психологи стверджують, що на сьогодні дуже мало за дорослих за віком чоловіків та жінок можна по-справжньому назвати дорослими. Причини цього лежать як у соціальній, соціокультурній так і в психологічній та в суспільно-психологічній площинах і є предметом обговорення та дослідження багатьох фахівців. У лексиконі з’явився навіть характерний термін: «травма дорослішання». Тож перебування «уві сні» в процесі життя може свідчити про небажання дорослішати. Психіка людини завжди знаходить як захиститися від болю. І це може бути одним із її прийомів.
      У дитинстві усі ми мріяли про диво. Часто, навіть не докладаючи від себе ніяких зусиль, диво ставалося. А коли ні, то з роками міцніла і утверджувалася думка, що воно неодмінно станеться. При найменшому натякові на це довгождане диво, людина здатна заплющити очі на безліч супутніх речей, обставин, суперечностей, які часто бувають дуже далекими від нього і у процесі домислити собі, дофантазувати бажану реальність, яка може не мати жодного стосунку до правди. Чим довше людина боятиметься подивитися правді у вічі, чим довше знаходитиме виправдання своїм вигадкам і намагатиметься втиснути 39-й розмір у 36-й, тим довше вона не зможе прокинутися, адже віритиме, що «терпіння і труд усе «перетруть». Небезпека такого стану є досить серйозною. Адже у ньому фактично все відбувається у півсили. Є певне очікування, яке, як правило, не підкріплене жодними гарантіями, ілюзорність його сприйняття створює довкола такий собі ореол бездіяльності. Не так, щоб уже зовсім нічого не роботи, але і не сильно напружуватися. Перебування «уві сні», якраз тим і характерне, що рухаєшся кудись, достоту не розуміючи куди. І тільки пробудившись, можна почати жити на повну силу. Або принаймні розуміти на повну силу, що ж насправді увесь цей час відбувалося.
     Першими сигналами до пробудження є тотальне невдоволення. Так, наче терпець, який складається із сотень ниточок, щодня або щотижня відриває по одній із них та зухвало кидає під ноги. Перебуваючи у фазі глибокого сну, людина попервах може не надавати значення тим ниткам, намагатися їх почепити на постійне місце, міцніше прив’язати і йти собі зосереджено далі. Одначе процес розпочато. Скільки він буде тривати – невідомо. Усе залежить від тривалості перебування «уві сні», причин, які зумовили цей «сон», кількості очікувань пов’язаних із ним і тим результатом, який прагнули досягти. Чим вищими були сподівання, чим більшим був рівень енергетичних затрат, тим складніше і болісніше буде прокидатися. Але цей процес, якось почавшись, насправді стане невідворотним. Психіка людини буде шукати для себе найрізноманітніші шляхи захисту: починаючи від вмовлянь і закінчуючи різноманітними виправданнями, мовляв, період зараз такий, його треба просто пережити, зірки неправильно склалися, сонячне затемнення і місяць не у відповідній фазі. От перечекаю тих кілька місяців, а далі усе налагодиться. Ще тиждень-другий перетерплю і все як по маслу піде. Та ні, не піде. Ніколи не піде, доки будемо спати. Далі почнуться самі лише картання і скарги: «що я роблю не так? », «чого завжди як не в людей? ». І якщо надовго не зависати у цих деструктивних думках, у підсумку можуть з’являтися перші сигнали до пробудження. У цей час дуже важливо прислухатися до зовнішніх сигналів, бо часто разом із ними може прийти відповідь на поставлене раніше запитання. Для чого потрібне пробудження, що воно дає? У цьому випадку пробудження може бути синонімом оговтання. Воно вивільняє колосальний пласт енергії, саме той, який роками затрачався для підтримки цього стану напівсну. Це так, ніби реальність в усій своїй красі, а насправді – без прикрас, в один момент стає перед тобою і від того відчуття приходить заціпеніння. Так, наче після довгих років переховувань, тебе несподівано зловили за руку і можливості втечі уже немає. Ніби проживши частину життя без музики, нарешті усвідомлюєш, що вона існує, при чому різних стилів і жанрів, з різними манерами виконання. Насправді ж усі ці порівняння ніщо – із справжніми відчуттями, які несе із собою пробудження. Насправді – це доволі болісний і навіть шокуючий процес, який не проходить безслідно. Якийсь час інформацію все ще необхідно «перетравлювати» і разом із цим перетравленням з’являтимуться відчуття супротиву, зневіри, слабкості, упадку, нерозуміння. Можна цілими днями ходити й іронічно усміхатися й кивати головою. Але не тому, що весело, а тому, що страшно. Страшно повірити в те, що завжди було очевидним. Тотальний крах ідеалів, глобальне розчарування. А разом із ними – розуміння, що увесь цей час відбувалося безперестанне живлення обману.
      Найболісніше в цьому всьому – зрозуміти, що як раніше уже не буде ніколи! Так, ніби спогад про дитинство, коли сусідський хлопчик, від’їжджаючи на літні канікули до бабусі, залишив тобі на ціле літо гратися давно омріяним конструктором. По мірі того, як час спливав і стиралися спогади про обіцянку цей конструктор повернути наприкінці літа, у голову закрадалася скупа надія, що хлопчик забуде про нього і вже ніколи не забере. Ця надія міцніла і кріпилася упродовж довгих літніх днів, а коли настала осінь й сусід усе ще не з’являвся на порозі будинку, аби забрати свою забавку, вона остаточно утвердилася у своїй істинності. Аж раптом… у двері подзвонили. У серці стрепенулося, в голові почали метатися думки: можливо він не забере конструктор, он яка у мене шикарна будівля з нього поставлена, а біля неї і дерево, і авто. А можна ще гараж добудувати, чи робота скласти, який допомагає по-господарству. Але конструктор забирають. У ньому було, наче все життя, інша реальність, можливість заховатися за тонкими збудованими стінами. А тут його не стало. Разом із упадком, пробудження поступово надає сили. Звісно, що не одразу, адже шок від усвідомленого іноді може бути більш виснажливим, аніж роки перебування «уві сні». Це ніби вихід на новий рівень, підняття на вищу сходинку, з висоти якої відкриваються нові простори. Ніби холодний душ взимку, після якого хочеться швидко-швидко зігрітися, але бажане тепло не приходить і доводиться змиритися з тим, що на дворі просто зима, а опалення вимкнуте й шукати альтернативних методів обігріву. Прокинутися – означає назавжди попрощатися із предметом і причиною свого «сну». Тут знову ж таки не йдеться про те, що довкола відбуватимуться якість якісні та видимі зміни, мінятимуться декорації, оточення і гарбуз перетвориться на карату. Зовсім ні і навіть навпаки. Прокинутися, як правило, найбільш імовірно саме тоді, коли оточуюча дійсність, попри самообман, очікування й періодичну «дрімоту» насправді тривалий час не міняється. Принаймні не настільки як би того хотілося. А якщо й міняється, то через свій «сон» цих змін не видно. Відтак прокинувшись, можна нарешті усвідомити, що насправді відбувається на даний момент, а що є відвертим обманом: у якій точці я сьогодні перебуваю, що мене привело до цієї точки і чому я ніяк з неї не зрушу? Це здатність без прикрас, завуальованості та багатозначного виразу обличчя, мовляв, здогадайтеся самі, добре мені, чи погано, називати речі своїми іменами. Визнати їх найперше перед собою. На чорне сказати чорне, а на біле, що воно біле. Без прикрас і бусинок, без відтінків та специфічних розмахів пензля. Є як є. І з цим не посперечаєшся. Тільки усвідомивши свою точку в системі координат, або ж навіть те, що система координат відсутня взагалі, тільки з цього місця можна нарешті почати жити більш свідомо. Можна почати рухатися уперед. І вже не важливо, чи до пункту В, чи просто уздовж відрізку А, просто чітко бачачи орієнтири знати, де я перебуваю сьогодні і де я хочу бути завтра.
      Однією з найбільших небезпек пробудження може бути спокуса перекласти відповідальність на когось. Як уже згадувалося, людська психіка вразлива і завжди шукає безпечного місця. А безпека там, де немає почуття провини й усю відповідальність можна з легкістю перекласти на чиїсь плечі. Адже завжди є той інший, чи ті інші – винуватці. Ми ж у житті завжди такі білі і пухнасті, розсудливі, добрі, великодушні і щонайголовніше – довірливі. Ми судимо по собі і точно знаємо, як би ми ніколи не поступили з іншими. Відтак аналогічними мірками ми звикли міряти ставлення інших людей до нас. Принаймні це нам дуже часто здається. Насправді буває усе зовсім інакше і життя вносить у людські взаємини свої корективи. Коли струсивши із себе останки «сну», ми бачимо життєву картинку як на долоні, одразу ж виникає спокуса у всьому звинуватити того іншого. Злість, закипаючи десь на самому дні, поступово піднімається угору. По дорозі до неї додається образа, розчарування, гнів, картання, нерозуміння, сарказм, смуток, обурення, відчуття втрати контролю над ситуацією. Лише потім, коли усі ці внутрішні пристрасті вляжуться, приходить розуміння, що насправді це була лише ілюзія контролю і в усій цій ситуації немає правих чи винних, окрім однієї єдиної особи, яка в один прекрасний момент, в силу тільки їй відомих причин, вирішила трішки подрімати і не помітила, як заснула…                            

Ти - Ісус?

       Всі ми комусь когось чи щось нагадуємо. Дорослі з делікатності довго мучаться в думках,
щоб пригадати цю подібність і , якщо довго не знайдуть, то несміливо питаються. У дітей це простіше – запитують відразу, не турбуючись, хто і що про них подумає. Хлопчик підійшов до чоловіка із бородою і довгим волоссям, одягнутим у старовинний одяг. Спостережливо зміряв його з ніг до голови. “Привіт, Ісус, мене звати Захарчик” – маленькі очка заблищали від несподіваної зустрічі із тим, кого так часто бачив на малюнках…           Священику стало ніяково, але не розгубився...
     Погладивши по голові, сказав: “Я не Ісус, я священик. Я служу Ісусу. Ось, зараз увійдемо в храм і будемо молитись до Ісуса” Захрачик ще раз глянув на нього і за якусь мить: “Ааа …. то ти мабуть брат Його…”. Побіг собі далі, а “брат Ісуса” пригадав слова, що ще недавно читав у Євангелії: “Зву вас друзями”.
     У дітях у своїй простоті звертають увагу на те, що дорослі через свою дорослість вже не бачать. У цьому полягає геніальність Божого задуму, що із приходом дитини світ наповнюється простотою. – З таких є Царство Боже. – Сказав Ісус, вказуючи на дитину…
      Після Божественної Літургії всі бачили як хлопчина підійшов до священика, ще коли той був біля престолу. Знову пильний погляд, але вже інше запитання, вказуючи на нагрудний хрест, що здалеку виблискував: “Це ти?”
     Священик в черговий раз зніяковів і знову не розгубився на прямі дитячі запитання: “Ні, це Ісус! Я дуже хочу бути, як Він” Захарчик поцілував хрест і знову запитав: “А ти зможеш вмерти так, як Він?”        

Бути подібним до Ісуса – це хотіти прожити і завершити своє життя як Ісус.

THE LAST JUDGMENT: MEAT-FARE SUNDAY

This Sunday is called “Meat-Fare” because during the week following it a limited fasting – abstention from meat – is prescribed by the Church. This prescription is to be understood in the light of what has been said about the meaning of preparation. The Church begins now to “adjust” us to the great effort, which she will expect from us seven days later. The Church gradually takes us into that effort – knowing our frailty, foreseeing our spiritual weakness.

On the eve of that day, the Church invites us to a universal commemoration of all those who have “fallen asleep in the hope of resurrection and life eternal.” This is indeed the Church’s great day of prayer for her departed members. To understand the meaning of this connection between Lent and the prayer for the dead, one must remember that Christianity is the religion of love. Christ left with His disciples not a doctrine of individual salvation but a new commandment “that they love one another,” and He added: “By this shall all know that you are my disciples, if you love one another.” Love is thus the foundation, the very life of the Church, which is, in the words of St. Ignatius of Antioch, the “unity of faith and love.” Sin is always absence of love, and therefore separation, isolation, war of all against all. The new life given by Christ and conveyed to us by the Church is, first, a life of reconciliation, of “gathering into oneness of those who were dispersed,” the restoration of love broken by sin. However, how can we even begin our return to God and our reconciliation with Him if in ourselves we do not return to the unique new commandment of love? Praying for the dead is an essential expression of the Church as love. We ask God to remember those whom we remember and we remember them because we love them. Praying for them, we meet them in Christ who is Love and who, because He is Love, overcomes death, which is the ultimate victory of separation and loveless-ness. In Christ, there is no difference between living and dead because all are alive in Him. He is the Life and that Life is the light of man. Loving Christ, we love all those who are in Him; loving those who are in Him, we love Christ: this is the law of the Church and the obvious rationale for her of prayer for the dead. It is truly our love in Christ that keeps them alive because it keeps them “in Christ.” 

It is love again that constitutes the theme of “Meat-Fare Sunday.” The Gospel lesson for the day is Christ’s parable of the Last Judgment (Matt. 25:31-46). When Christ comes to judge us, what will be the criterion of His judgment? The parable answers: love – not a mere humanitarian concern for abstract justice and the anonymous “poor,” but concrete and personal love for the human person, any human person, that God makes me encounter in my life. This distinction is important because today more and more Christians tend to identify Christian love with political, economic, and social concerns; in other words, they shift from the unique person and its unique personal destiny, to anonymous entities such as “class,” “race,” etc. Not that these concerns are wrong. It is obvious that in their respective walks of life, in their responsibilities as citizens, professional men, etc., Christians are called to care, to the best of their possibilities and understanding, for a just, equal, and in general more humane society. All this, to be sure, stems from Christianity and my inspired by Christian love. But Christian love as such is something different, and this difference is to be understood and maintained if the Church is to preserve her unique mission and not become a mere “social agency,” which definitely she is not.

Christian love is the “possible impossibility” to see Christ in another man, whoever he is, and whom God, in His eternal and mysterious plan, has decided to introduce into my life, be it only for a few moments, not as an occasion for a “good deed” or an exercise in philanthropy, but as the beginning of an eternal companionship in God Himself. For, indeed, what is love if not the mysterious power which transcends the accidental and the external in the “other” – his physical appearance, social rank, ethnic origin, intellectual capacity – and reaches the soul, the unique and uniquely personal “root” of a human being, truly the part of God in him? If God loves every man it is because He alone knows the priceless and absolutely unique treasure, the “soul” or “person” He gave every man. Christian love then is the participation in that divine knowledge and the gift of that divine love. There is no “impersonal” love because love is the wonderful discovery of the “person” in “man,” of the personal and unique in the common and general. It is the discovery in each man of that which is “lovable” in him, of that which is from God.

Christian love aims beyond “this world.” It is itself a ray, a manifestation of the Kingdom of God; it transcends and overcomes all limitations, all “conditions” of this world because its motivation as well as its goals and consummation is in God. And we know that even in this world, which “lies in evil,” the only lasting and transforming victories are those of love. To remind man of this personal love and vocation, to fill the sinful world with this love – this is the true mission of the Church.

The parable of the Last Judgment is about Christian love. Not all of us are called to work for “humanity,” yet each one of us has received the gift and the grace of Christ’s love. We know that all men ultimately need this personal love – the recognition in them of their unique soul in which the beauty of the whole creation is reflected in a unique way. We also know that men are in prison and are sick and thirsty and hungry because that personal love has been denied them. And, finally, we know that however narrow and limited the framework of our personal existence, each one of us has been made responsible for a tiny part of the Kingdom of God, made responsible by that very gift of Christ’s love. Thus, on whether or not we have accepted this responsibility, on whether we have loved or refused to love, shall we be judged. For “inasmuch as you have done it unto one of the least of these my brethren, you have done it unto Me…”

VERSES FOR VESPERS – MEATFARE SUNDAY

When you shall come, O righteous Judge, to execute just judgment, seated on Your Throne of glory, a river of fire will draw all men amazed before Your judgment seat; the powers of heaven will stand beside You, and in fear mankind will be judged according to the deeds that each has done. Then spare us, Christ, in Your compassion, with faith we entreat You, and count us worthy of Your blessings with those that are saved.

The books will be opened and the acts of men will be revealed before the unbearable judgment-seat; and the whole vale of sorrow shall echo with the fearful sound of lamentation, as all the sinners, weeping in vain, are sent by Your just judgment to everlasting torment. Therefore, we beseech You, O compassionate and loving Lord: spare us who sing Your praise, for You alone are rich in mercy.

The trumpets shall sound and the tombs shall be emptied, and all mankind in trembling shall be raised. Those that have done good shall rejoice in gladness, awaiting their reward; those that have sinned shall tremble and bitterly lament, as they are sent to punishment and parted from the chosen. O Lord of glory, take pity on us in Your goodness, and count us worthy of a place with them that have loved You.

I lament and weep when I think of the eternal fire, the outer darkness and the nether world, the dread worm and the gnashing of teeth, and the unceasing anguish that shall befall those who have sinned without measure, by their wickedness arousing You to anger, O Supreme in love. Among them in misery, I am first: but O Judge compassionate, in Your mercy save me.

When the thrones are set up and the books are opened, and God sits in judgment, O what fear there will be then! When the angels stand trembling in Your presence and the river of fire flows before You, what shall we do then, guilty of many sins? When we hear Him call the blessed of His Father into the Kingdom, but send the sinners to their punishment, who shall endure His fearful condemnation? But Savior, who alone love mankind, King of the ages, before the end comes turn me back through repentance

and have mercy on me.

POPE FRANCIS’ APPEAL FOR PEACE IN UKRAINE – FEBRUARY 4, 2015

Once again, my thought goes to the beloved Ukrainian people. Unfortunately, the situation is worsening and the opposition between the sides is getting graver. We pray, first of all, for the victims, among whom there are many civilians, and for their families, and we pray to the Lord that this horrible fratricidal violence will end soon. I renew my heartbroken appeal that every effort be made – also at the international level – for the resumption of dialogue, the only possible way to bring about peace and harmony in that martyred land. Brothers and sisters, when I hear the words "victory" or "defeat", I feel a great pain, a great sadness in my heart. They are not the right words. The only right word is peace! This is the only right word! I think of you, brothers and sisters of Ukraine. However, think about this, this is a war among Christians! You have your Baptism, you are fighting among Christians! Think about this, this scandal! In addition, let us pray so that prayer may be our protest in front of God in times of war.

THE SCRIPTURAL READINGS OF GREAT LENT

The backbone of the organization of the 6 weeks of Great Lent is the system of readings and celebrations of the Saturdays and Sundays of Great Lent. The Gospel readings of the Saturdays and Sundays of Great Lent are taken from the Gospel of Saint Mark with one exception: the first Sunday of Lent, when the Gospel is taken from the Gospel according to Saint John. The Epistle readings are from Hebrews.

The reasons of this selection are obvious. As far the Gospels are concerned, Mark is the evangelist who presents Christ as the prototype of a Martyr, actually the unique, true and authentic Martyr. In view of the liturgical celebration of the passion of Christ during Holy Week, what else would be more suitable and appropriate than to read the Gospel that emphasizes the martyr character of Christ. As far as the Epistle readings are concerned, the Epistle to the Hebrews, is the Epistle that emphasizes the intercessional, mediatory and placatory role of Christ's self-sacrifice: "For Christ has entered not into a sanctuary made with hands... but into heaven itself, now to appear in the presence of God on our behalf. ... He suffered once for all anticipating the end of all the worlds, in order to put away sin by the sacrifice of Himself ... So, Christ having been offered once to bear the sins of many, will appear a second time, not to deal with sin, but to appear for their salvation to those who are eagerly waiting for Him." (Hebrews 9: 24-28 the Epistle reading of Saturday of the 5th week of Lent.)

Now, based on the readings, the Sundays of Lent are dedicated to a variety of themes, with which the spiritual stream of Lent flows naturally into the climate of Holy Week. Thus, according to the Gospel of the 1st Sunday, Philip calls Nathaniel to get to know Jesus personally. He calls him with the words "come and see". The words of Philip are obviously an allusion to the visual character of Holy Icons. The 2nd Sunday is dedicated to the double healing of the paralytic, through the forgiveness of his sins followed by the restoration of his physical health. The relationship between this Gospel passage and the penitential character of Lent is obvious! The 3rd Sunday is dedicated to the self-denial, self-sacrifice and Cross, not of Christ, but of every faithful person who wants to follow Christ. The 4th Sunday's gospel is the miracle of a healing of a demon-possessed young man. When the disciples asked Christ why they were not able to heal the boy, Christ in reply emphasizes the instrumental importance of Prayer and Fasting to the effect of getting rid of the evil powers. There is nothing more relevant to the struggle of Fasting and the insistence on Prayer that constitute the main aspects of Lenten spirituality. Finally the 4th and the 5th Sundays' readings contain preannouncements of Christ's voluntary death on the cross, whereas the 5th also contains the lesson of humility and self-offering as a response to the selfish and naive worldly query of the disciples about "who is greater" among them. Let us add here that all these Sunday Gospel themes are the continuation of the fundamental ideas proclaimed through the Gospel readings of the first 4 Sundays of the Triodion, the most significant among them being that of limitless love towards neighbors, which is expressed as an unconditional gift of forgiveness.

Україна стала драматичним театром бойових дій – Папа Римський

    Папа Римський Франциск сподівається, що конфлікт в Україні вирішиться шляхом

мирного діалогу. Про це він заявив, виступаючи перед акредитованими у Ватикані закордонними послами, повідомляє посольство України при Святому Престолі на своїй сторінці у Facebook. «Безкінечні конфлікти є, по суті, справжньою і дійсною світовою війною, що ведеться по частинах у різних куточках світу. Передусім у близькій до нас Україні, яка стала драматичним театром бойових дій. Сподіваюся, що через діалог зусилля, спрямовані на припинення військових дій, будуть консолідовані, і що зацікавлені сторони стануть якомога швидше в дусі поваги до міжнародного права на шлях взаємної довіри та братерського примирення, щоб покласти край теперішній кризі», - сказав Папа Франциск. Як повідомлялося, Папа Римський закликав мусульманських лідерів засудити екстремістські інтерпретації їхньої віри, які прагнуть виправдати насильство.

     2 січня в соборі Святої Софії в Римі відбулося молитовне вшанування Дня Соборності України. У цей день українські мігранти згадували також героїв Небесної сотні та всіх загиблих за волю України. Молитовні заходи очолив владика Гліб, Єпарх єпархії Пресвятої родини в Англії. Про це повідомляє офіційний сайт УГКЦ. Після обіду українська громада Рима разом зі священиками та монашеством, що служать та навчаються в різних духовних інституціях Рима, зійшлися до храму на Божественну Літургію. Звертаючись до присутніх під час проповіді, владика Гліб пригадав, що цьогорічне вшанування дня Соборності є відмінним від попередніх, адже «сьогодні ми молимося і згадуємо тих, хто є сучасними свідками досконалої любові до ближнього, які віддали своє життя за кожного з нас». Після Літургії відбувся Молебень до Пресвятої Богородиці за Україну, а відтак учасники молінь процесійно вийшли до пам’ятного хреста Героїв Небесної сотні, де молилися Панахиду за новітніх героїв України та запалили їм свічку пам’яті. На завершення хор студентів українського інституту Святої Покрови виконав молитовний  гімн «Боже великий, єдиний». На заходах також була присутня Тетяна Іжевська, посол України при Апостольській Столиці. У своєму зверненні до української спільноти Рима вона закликала всіх до єдності в цей нелегкий для України час.

     24 січня в Києві в рамках Тижня молитви за єдність християн, відбувся міжконфесійний Молебень у храмі Святого Василія Великого УГКЦ. Під час Молебню спільно молилися: Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, Архиєпископ Томас Едвард Галліксон, Апостольській нунцій в Україні, Монсеньйор Пйотр Тарнавскі, секретар Апостольської Нунціатури в Україні, священики латинського обряду, представник Вірменської Апостольської Церкви, представники усіх Православних Церков України, представники Протестантських Церков: Лютеранської, Англіканської, Церкви Християн Віри Євангельської. Предстоятель УГКЦ подякував усім за присутність і Боже Слово  скероване до всіх. «Нас сьогодні збентежила ще одна жахлива вістка», - продовжив далі Блаженніший Святослав. – «Черговий злочин у Маріуполі забрав життя кілька десятків людей». Блаженніший Святослав висловив слова співчуття від імені УГКЦ усім маріупольцям і закликав помолитися «за український Маріуполь, за тих, хто терпить, за вічний упокій невинно убієнних, за терпіння, кров і сльози поранених і їхні сім’ї». «Помолімося молитвою, яку нас навчив сам Господь і яку моляться усі християни, незалежно від конфесій. Нехай ця екуменічна молитва лунає за тих, хто невинно терпить», - промовив Глава УГКЦ і разом з усіма представниками християнських Церков України помолився молитвою «Отче наш».   

ПРАВИЙ СЕКТОР": ПУТІН НЕ ЗУПИНИТЬСЯ НА ДОНБАСІ, БЕЗ УКРАЇНИ РОСІЯ – НЕДОІМПЕРІЯ

У "Правому секторі" впевнені, що президенту РФ Володимиру Путіну потрібен не Донбас, а вся Україна, адже без неї Росії - всього лише недоимперия. Про це заступник голови "Правого сектора" з політичної роботи Андрій Тарасенко розповів під час чату в "Главреді".  "Ми з початку конфлікту говорили, що Путін не зупиниться. Йому не потрібен Донбас, Крим чи Луганськ. Йому потрібна Україна. Тому що без України Російська імперія є недоимперией. Все це вже є і буде надалі", - розповів Тарасенко.  "Ніколи ніяка імперія не дотримувалася нічиї правила гри, - нагадав він. - Тому нормальні стосунки з такою країною-сусідом неможливі в принципі. Росія як імперія повинна бути знищена. І на її місці повинні бути створені національні держави поневолених народів, і тоді з ними будуть нормальні добросусідські відносини, як і, сподіваюся, з російським національним державою "Московія". "Без України Росія не може бути повноцінною імперією, і це розуміли всі її керівники - і царі, генсеки і президенти", підсумував політрук "Правого сектора". Також в "Правому секторі" прокоментували слова ватажка терористичної "Донецької народної республіки" Олександра Захарченко про намір "спочатку взяти Слов'янськ, потім Маріуполь" і розширення території ДНР, заявивши, що немає ніякої підконтрольної бойовикам території, адже всі питання вирішують у Москві. "Немає ніякої "підконтрольної бойовикам території". Як і не мають ніякого впливу її "ватажки". Є війна з Росією, і в Кремлі вирішують, чи будуть якісь переговори чи наступ, або відступ", - упевнений Тарасенко. Коментуючи питання про шанси нашої країни на перемогу в цій війні, і чи залишиться Донбас українським, один з лідерів "Правого сектора" заявив: "Україна переможе однозначно. Донбас залишиться українським, Крим буде повернений. А ось прогнозувати - на скільки років це затягнеться - справа невдячна. Це залежить від влади, яка буде в Україні". "Якщо у нас буде національна українська влада, це буде швидше. А якщо така, як зараз, то це нереально. Я вірю в те, що влада все-таки буде українськa I національнa", - підкреслив він