Friday, August 28, 2015


After reflecting on how the family lives times of celebration and work, we now consider the time of prayer. The most frequent lament of Christians has to do, in fact, with time: “I should pray more ... I would like to, but I often lack the time.” We hear this continually. The regret is certainly sincere, because the human heart always seeks prayer, even without knowing it, and if it does not find it, it has no peace. However, to find it, it is necessary to cultivate in the heart a “warm” love for God, an affectionate love.
We can ask ourselves a very simple question. It is good to believe in God with all one’s heart; it is good to hope that He will help us in difficulties; it is good to feel the duty to thank Him. All this is right. But do we also love our Lord a bit? Does the thought of God move us, astound us, make us tender?
We think of the formulation of the great Commandment, which supports all the others: “You shall love the Lord your God with all your heart, and with all your soul, and with all your might” (Deuteronomy 6:5; cf. Matthew 22:37). The formula uses the intensive language of love, pouring it over God. See, the spirit of prayer abides first of all here. And if it abides here, it abides all the time and never leaves. Are we able to think of God as the caress that holds us in life, before which there was nothing? A caress from which nothing, not even death, can detach us? Or do we only think of Him as the great Being, the Almighty who has made everything, the Judge who controls every action? All this is true, of course, but only when God is the affection of all our affections does the meaning of these words become full. Then we feel happy, and also somewhat confused, because He thinks of us and, above all, He loves us! Is this not impressive? Is it not impressive that God caresses us with the love of Father? It is so beautiful! He could have simply made Himself known as the Supreme Being, given his Commandments and waited for the results. Instead God has done and does infinitely more than this. He accompanies us on the way of life, He protects us, He loves us.
If affection for God does not enkindle a fire, the spirit of prayer does not warm time. We can also multiply our words, “as the pagans do,” says Jesus, or also exhibit our rites, “as the Pharisees do” (cf. Matthew 6:5.7). A heart inhabited by affection for God also makes a thought without words become a prayer, or an invocation before a sacred image, or a kiss sent toward a church. It is lovely when mothers teach their little children to send a kiss to Jesus or to Our Lady. How much tenderness there is in this! At that moment the heart of the children is transformed into a place of prayer. And it is a gift of the Holy Spirit. Let us never forget to ask for this gift for each one of us! Because the Spirit of God has that special way of saying in our heart “Abba” – “Father,” in fact it teaches us to say “Father” as Jesus said it, a way that we can never find on our own (cf. Galatians 4:6). It is in the family that one learns to ask for and appreciate this gift of the Spirit. If one learns to say it with the same spontaneity with which one learns to say “father” and “mother,” one has learnt it forever. When this happens, the time of the whole of family life is enveloped in the womb of the love of God, and seeks spontaneously the time of prayer.
We know well that family time is a complicated and crowded time, occupied and preoccupied. It is always little, it is never enough, there are so many things to do. One who has a family soon learns to resolve an equation that not even the great mathematicians know how to resolve: within the 24 hours there is twice that number! There are mothers and fathers who could win the Nobel Prize for this. Of 24 hours, they make 48: I do not know how they do it but they move and do it! There is so much work in a family!
The spirit of prayer gives back time to God, it steps away from the obsession of a life that is always lacking time, it rediscovers the peace of necessary things, and discovers the joy of unexpected gifts. Good guides in this are the two sisters Martha and Mary, spoken of in the Gospel we just heard: they learned from God the harmony of family rhythms: the beauty of celebration, the serenity of work, the spirit of prayer ( Luke 10:38-42). The visit of Jesus, whom they really loved, was their celebration. However, one day Martha learned that the work of hospitality, though important, is not everything, but that to listen to the Lord, as Mary did, was really the essential thing, the “better part” of time. Prayer flows from listening to Jesus, from the reading of the Gospel. Do not forget, every day to read a passage of the Gospel. Prayer flows from intimacy with the Word of God. Is there this intimacy in our family? Do we have the Gospel at home? Do we open it sometimes to read it together? Do we meditate on it while reciting the Rosary? The Gospel read and meditated in the family is like good bread that nourishes everyone’s heart. And in the morning and in the evening, and when we sit at table, we learn to say together a prayer with great simplicity: it is Jesus who comes among us, as he was with the family of Martha, Mary and Lazarus. There is something that I have very much at heart and that I have seen in the city: there are children who have not learned to make the Sign of the Cross! But you, mother, father, teach your child to pray, to make the Sign of the Cross: this is a lovely task of mothers and fathers! In the prayer of the family, in its intense and in its difficult seasons, we remember one another, so that each one of us in the family is protected by the love of God.


There’s a lot going around about how forgiveness isn’t about the person who hurt you, it’s about how you need to get past the pain and the wound and move on so that you and God can be close again. And it’s about how to let go of all the destructive stuff that’s impeding your ability to live a contented and happy life. That’s definitely part of the issue in forgiving others for the pain they’ve caused you, and the wrongs they’ve done to you. As long as you are holding onto that hurt and that wound, your relationship with God will not be right, and you’ll suffer. You will walk around with a permanently broken spiritual bone that interferes with everything you try to do and that keeps hurting long after it should have healed. But there’s a whole lot more to it than just that.  Jesus was very clear that loving each other was second in importance only to loving God. And He was also very clear that treating each other well, with dignity and respect and love, was as important as the first three commandments He gave to Moses, important enough that He pointed out to the disciples that whatever we did to each other, we did to Him, too.
In the liturgy, we sing the Cherubic Hymn, and it talks about us “mystically representing the cherubim and seraphim.” It says, “That we may receive the King of All who comes invisibly up borne by the angelic hosts. Alleluia!” There’s a whole spiritual reality that we, in our fallen and broken state, can’t see or hear or sense except in the faintest of ways. The saints among us, who have spent their lives praying and submitting themselves to God, can sense and experience it better than we can, but even for them, it’s a faint echo of the way we are all intended to live. When in the Liturgy we sing about our King being carried in by angelic hosts, that is not just a metaphor and a pretty set of lines to emphasize how very important the Eucharist is. It is real, and they really do accompany the priest and the gifts around the church in the Great Entrance. They are present through the entire service, worshipping with us. If we could see them, the church would be packed to the rafters with us and with the hosts who are with us. Even though we cannot sense it or experience it, everything we do and everything we say, even the thoughts in our minds and hearts, has ramifications in our spiritual lives. If we break or damage our relationships here, our connections to our brothers and sisters are broken spiritually as well, and so are our connections to Christ.
Relationships are a “two-way street.”  We give and we take. We talk and we listen, we do and are done to. We support and love, and we are supported and loved. We hurt others, and we are forgiven by them. We are hurt, and we forgive. Even when it feels as though we are doing all the giving, all the listening, all the doing, all the supporting, all the forgiving, there is still someone on the other end, taking, talking, being done to, being supported, and being forgiven. Christ is in the relationship with both of us, giving us strength, love, encouragement, and support regardless of which side we happen to be on. He is in our relationship as much as we are, because we are connected in and through Him.
When a relationship breaks or is damaged, it takes two things to repair the damage completely. One must repent and ask forgiveness, both of the injured party and of God, and the other must accept the offer and extend forgiveness. It’s my mother’s two-way street, offering and accepting. Both sides work to repair the damage when the offender repents and the victim forgives, and the relationship is repaired and healed. But what if one person is hurt and the offender doesn’t ask for forgiveness? What then? The injured person still has to forgive. God and the fathers tell us that in no uncertain terms.
Think about this for a moment. If we are hurt, and the person who hurt us repents and asks forgiveness, we are told we must forgive, even if they keep offending. Seventy times seven, said Jesus to Peter, which is a way of saying unto ages of ages. We don’t get to say – sorry, all out of forgiveness today, you’ve used it all up. If, though, we refuse, if we won’t accept the healing that is offered, we’re now, in our turn, hurting our brother, and so we’re hurting God. Whatever we do to the least of us, we do to God. So we’re breaking our relationship to God as well as to our brother, and if we don’t repent of that, then we can’t accept the forgiveness God wants to extend. So, in essence, He can’t forgive. Not won’t, but can’t. We have to repent in order for God to forgive.
But forgiveness is necessary even if someone doesn’t admit to the harm they’ve done, and so doesn’t seek forgiveness from the victim. Perhaps even more so. If someone doesn’t repent of the harm they’ve done, then they aren’t seeing their actions as a sin, and they can’t repent of it. What they do to the least of us, they do to God. If they don’t confess the sin, then God can’t forgive them. It’s not that He won’t, it’s that He can’t, because the offender hasn’t realized that repentance is necessary. They can’t see it as a sin and so they can’t confess it and so God can’t forgive them. Their relationship to Christ is broken.
If we wait until they’ve seen the sin and repented to us as well as to God, we may never be able to offer that forgiveness and fully heal the relationship. In that case, if we don’t forgive them for the hurt, we’re impeding their ability to heal on a spiritual level where they can reconcile with God and with us. Because just as not forgiving when forgiveness is asked for continues to damage the relationship, so does withholding forgiveness even when it’s not asked for. Both sides are holding God out of the relationship. The offender is poisoning the relationship and is holding God out of their life and the relationship by not repenting. The victim is also poisoning the relationship by not forgiving. And, because relationships are a two-way street, the poison goes back and forth from one to the other, continuing to hurt each person and the relationship. For, make no mistake – even if neither party ever speaks to or sees each other again, they’re still spiritually connected by the hurt and the damage between them. It’s a bad, evil, and poisonous relationship that neither one may even be aware of, but it’s still there and it’s doing damage. And in this case, the damage and the poison are coming from both directions. If God is being held out of the relationship and apart from each party, by both parties, then neither one can heal, repair their relationship to God, and open a door to allow God back into the relationship.
 If we think of our spiritual lives as kind of a room with a connecting door, then every relationship we are in has two of those doors. One door opens into our room, and one opens into the other person’s room, much like connecting doors in a hotel. Each room has a locking door, and only if both of those doors are unlocked and opened can we see and reach and connect with each other. Only if both doors are in good repair, so they open easily and stay open can we have that relationship. And only if both doors are open can Christ enter the relationship and be the part of it He is meant to be. If the relationship is damaged or broken, both of those doors are damaged and stuck shut. It requires effort on both sides to repair the damage. You have to repair yours, by forgiving. Your sister has to repair hers by asking for forgiveness. If she does not, then obviously, her door is damaged and stuck tightly closed. But if you don’t forgive, because she hasn’t asked, then your door is still damaged and stuck closed. Jesus said that He stands at the door and knocks, and He does. But if the doors between you and the person who hurt you are closed, there’s a broken relationship – even if we continue to work and live and see the other, the spiritual part of your relationship (the most important part) is damaged and broken. If you forgive, then you repair your damage and open the door. Yes, the other is still tightly closed, because it is damaged. But remember, Jesus is knocking on that other door. By forgiving, by repairing your door and opening it again, you can join Him in knocking on the door and help the person who hurt you to see the need for repentance, to face up to what they did and to ask for your, and God’s forgiveness, restoring and healing the relationship between you all. 

Thursday, August 27, 2015

Блаженніший Святослав: «У День Незалежності ми дякуємо Богові за дар Української Держави»

     У День Незалежності Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав закликав українців подякувати Богові за дар Української Держави - «цей день для всіх нас є доброю нагодою роздумати над тим, у чому полягає цінність незалежної Української держави».
     Найперше, на його погляд, варто пригадати століття змагань українського народу за свою державну і національну незалежність. «Упродовж багатьох років ми не мали власної держави. Українці були приречені жити в чужих державах, – зазначив Блаженніший Святослав. – Відповідно, у нашій народній пам’яті сформовано образ держави як чогось чужого, як якогось репресивного апарату, який є небезпечний для громадянина. Ми так довго жили в чужих державах, що зараз, можливо, не завжди нам легко оцінити й зрозуміти важливість існування власної держави, даність Української Держави як великого Божого дару». Крім того, на думку Предстоятеля УГКЦ, український народ носить у своєму серці ще одну рану: «Цілком недавно ми пережили той момент, коли влада стріляла у свій народ… Тому цілком природно, що у відносинах між громадянином і державними структурами відчувається біль. Можна сказати, що за чверть століття існування Української Держави для багатьох людей вона так і не стала своєю». Чому так важливо мати свою рідну незалежну державу? «Наш народ завжди з незалежністю пов’язував мрії про щастя, – пояснив Глава УГКЦ. – І ми сьогодні повинні зрозуміти, що вільно і вповні розвинути всі ті питомі риси, які має український народ, можна лише у власній державі. Отож, наші мрії про краще майбутнє невід’ємно пов’язані з мріями про достойну, вільну європейську Українську Державу». З цього приводу Блаженніший Святослав роздумав над завданнями, які випливають з цієї мрії, а це необхідність захищати незалежність нашої Батьківщини, утверджувати, допомагати реформувати державні структури і органи державної влади та плекати державницьку свідомість і патріотизм, які є рушієм державного будівництва. 
     «Хто не любить своєї Батьківщини, буде завжди чужинцем і вигнанцем на цій землі» - Сьогодні для нас, християн, бути свідками Христової істини і знайти дорогу до життя вічного означає любити свою Батьківщину та свій народ і бути готовим віддати своє життя в ім’я Боже за друзів своїх. «Хто не любить своєї Батьківщини, буде завжди чужинцем і вигнанцем на цій землі. Хто не хоче будувати власної держави і утверджувати її незалежність, той приречений бути рабом у чужих державах», - наголосив Предстоятель. Роздумуючи над людською поведінкою, проповідник відзначив, що Господь Бог створив нас у такий спосіб, що ми хочемо перевершити самих себе. Людина – це істота, каже він, яка ніколи не задовольняється власними обмеженнями: завжди хоче чогось більшого, чогось кращого, чогось повнішого. «Мабуть, ті, хто виховують молодь, особливо підлітків, знають, що підлітковий час позначений двома цікавими феноменами… Молода людина в момент свого дозрівання переживає кризу цінностей. Усе те, що вчора було певним, зрозумілим, сьогодні набирає іншого значення. Батьки називають це тяжким віком. Але з іншого боку – аби дозріти, молода людина повинна подолати власну самотність. Вона має вийти назустріч іншому, має знайти свою любов, має закохатися в когось, має вийти із себе, передусім назустріч живому Богові. Лише тоді вона може віднайти своє життя, сенс того, чому варто посвятитися впродовж всього свого земного життя. Навіть більше – знайти те, що дає можливість жити життям вічним, яке не переминає», – сказав Блаженніший Святослав. «Тому Христос, – продовжив Глава Церкви, – ще і ще запрошує кожного з нас іти за ним. Бо справді, віддати і віднайти своє життя можна лише в Ньому. Жити для ближнього, віддати все своє життя в любові для Бога і для ближнього. Ось що є змістом Христового Євангелія, осердям християнської віри, дорогою справжнього дозрівання, ставання людиною з великої букви».
     «Коли хтось хоче зберегти своє життя, той його погубить, а хто віддасть своє життя задля Мене, задля Євангелія, той його знайде». На погляд Глави Церкви, це Боже Слово, яке лунає до нас через приклад зустрічі юнака з Христом, по-особливому відкривається в тих святах, які ми святкуємо. Завтра ми відзначаємо річницю Незалежності нашої Батьківщини. Сьогодні українське суспільство відзначає День українського прапора, який є символом, знаком, осердям нашого суверенного буття. «Можна сказати, що українське суспільство сьогодні переживає таку ж кризу дозрівання. Є криза переоцінки цінностей, криза пошуку сенсу… Чому для нас сьогодні так важливо зберегти свою незалежну державу? Чи варто за нашу свободу й незалежність віддати своє життя? А для віруючих християн це питання звучить ще глибше. Що означає для нас сьогодні, в цей буремний час, іти за Христом, бути Його учнями? На це питання гарно дає відповідь пророк українського народу, наш Тарас. Для нього любов до Батьківщини і до рідної матері є одне й те саме. Гадаю, саме така перспектива, яка випливає з Христового Євангелія, є основою і фундаментом державного будівництва, на який ми повинні опертися на тій дорозі, що нею хочемо йти далі. Бо наша свобода, наше майбутнє, наш особистий добробут є немислимими без утвердження та існування вільної незалежної Української Держави», – сказав Предстоятель. Тому, закликав Блаженніший Святослав, не святкуймо ці свята сумними, подібно як цей багатий юнак, який не хотів віддати того маленького, що має, аби отримати чогось більшого і вічного. «Будьмо сьогодні зрілими, будівничими, які творять свою державу з державницькою свідомістю, християнами-патріотами. Не біймося віддати своє життя в руки Божі, аби все те, що маємо, зберегти і збагатити, віддаючи його за наших братів і сестер», – побажав Глава УГКЦ.    

Господи, моє сонце заходить…

В кожній людській істоті від самого початку її існування триває нічим не порушений образ і подоба самого Бога…
     "І побачив Бог усе, що створив: і воно було дуже добре..." (Бут. 1, 31). Господь Бог у своїй Премудрості, Провидінню та Любові сотворив цей світ - Небо, землю, світила небесні та людину, котрі у своїй гармонійній єдності є незбагненним витвором Божої величі. Ми повинні жити в гармонії з природою і дякувати, віддаючи славу Великому Творцеві за всі добродійства і ласки, а головне - за дар життя, яке людина, на жаль, так мало цінує не усвідомлюючи свого покликання на землі. "Життя - це чудова річ", - часто можна почути від людей, а особливо від молодих осіб, життя в яких буяє, набирає швидких обертів. Час минає, він не чекає і не зупиняється, його неможливо повернути назад. День за днем життя минає. "А якщо я завтра помру?..." При одній гадці про смерть по тілу пробігають мурашки, людину охоплює бентежний і дивний страх: "Що буде зі мною після смерті, де я буду?.." Але знову клопоти, справи, робота, і людина забуває про те, що живе на землі не вічно. Спостерігаючи за тим, що нині відбувається у світі, можна сказати, що людина забула про Бога, про те, що Він дав нам це життя, яке ми повинні прожити на Його славу і на спасіння своєї душі. Але в цьому синтезі замаскованого зла і безбожництва, в прогресуючому хаосі немає часу подумати про смерть, піднести очі до неба, нема часу, бо наші очі "зашпортані" за рекламні щити та інші види реклами, які не раз в аморальний спосіб пропонують щоразу нові технологічні досягнення, нові засоби комфорту, які затягують людину, немов у болото. Суспільство мовби наскрізь просякло цією огидою, а особливо молодь. Не помічають, який вплив на них має реклама, і те, в який спосіб вона подана. Здавалося б, на перший, погляд звичайний мобільний телефон, чіпси, меблі..., але як вони пропонуються!? У громадських місцях, на транспорті - більше ніж у людський зріст напівоголені особи: дівчата, хлопці... Але проходять люди різного віку, молоді і старші, різного стану і виховання, діти! Що закарбується у голові, яке уявлення будуть мати діти, якими вони мають бути, кого мають наслідувати, в якому суспільстві мають жити? Але у підсвідомості закарбовується здебільшого те, в який спосіб поданий цей товар, і нестримне бажання придбати рекламовану річ переслідує людину, і вона знову попадає у вир життя. І немає часу на Бога, на відвідання церкви, на молитву, на застанову над своїм життям, а життя минає. "Зважайте... щоб той день не впав на вас зненацька..." (Лк. 21, 34). Про який день йдеться? Про день, про годину нашої смерті. Смерть є одна, але не до всіх приходить однаково. Вона ставить кожну людину на рівний щабель перед Богом. "Ви, що, не відаєте, що буде завтра!" (Як.4,14). Господи, сонце мого життя заходить, якою буде моя смерть, чи готовий я до зустрічі з нею? Не знаю, але Христос каже: "І ви також будьте готові, бо не знаєте, о котрій годині Син Чоловічий прийде" (Лк.12,40).
      Отже, будьмо готові, не біймося смерті, а освячуймо себе молитвою, добрими вчинками, громадьмо перлини чеснот у небесну скарбницю, а не за ковані двері, де "злодій вкраде і міль точить". Стараймося у нашому житті наслідувати Пречисту Діву Марію та святих - яке життя, така й смерть. Біймося гріха, а не смерті, бо гріх - це смерть для душі, а часто гріх стає й причиною смерті тіла. І коли сонце нашого життя зайде і ми будемо лежати на смертному ложі, кличмо Ісуса, Марію і св. Йосифа, щоб у їхній присутності душа наша вийшла з тіла і злучилася з ними у Царстві Небесному.    Амінь.


     Ще пророки віщували: "Помста надходить, відплата Божа: він прийде й спасе нас" (Іс. 35, 4). Ісаія пророкує, що дитина, яка прийде на світ для спасення людства, буде самим Богом (Іс. 9, 6). Єретик Арій заперечував Божество Христа; його погляди Церква осудила на Нікейському Соборі у 325 р. На Соборі було проголошено, що Ісус Христос є того самого єства, що і Отець (єдиносущний з Отцем), отже, є Богом. Дуже важливо бути переко¬наним у цьому, бо на цьому переконанні базується уся наша віра. 
     Про те, що Ісус Христос є Богом, дізнаємось з Його власних слів. Перед Своїм вознесінням Спаситель говорить: "Дана мені всяка влада на небі й на землі" (Мат. 28, 18), а під час посвячення святині: "Я і Отець - одно" (Йоан 10, 30): Останні слова євреї вважали богохульством і хотіли укаменувати Ісуса Христа (Йоан 10, 33). Ісус Христос говорить про себе як про Бога. Називає Себе вічністю, кажучи: "...прослав мене, Отче, у себе - славою тією, що її я мав у тебе перед тим, як постав світ!" (Йоан 17, 5) або "Перше, ніж був Авраам, Я є" (Йоан 8, 58). Бере на себе право відпускати гріхи (відпускаючи їх Магдалині) (Лук. 7, 48). Називає себе воскресителем умерлих (Йоан 5, 28), суддею Світу (Мат. 25, 31), творцем життя (Йоан 11, 25). Про те, що Ісус Христос - Бог, свідчать Його чуда, Його пророцтва, Його високе вчення, Його характер, чудесне поширення Його науки і, величні наслідки. Про всемогутність Христа свідчать чуда, здійснені Ним від свого власного імені. Чуда Христові можна поділити на чуда, пов'язані з мертвою природою (переміна води у вино, помноження хліба, заспокоєння бурі, ходження по воді), чудесні зцілення (Мат. 11, 3), воскрешения умерлих, звільнення біснуватих від нечистої сили (Мат. 8, 28), а також чуда, пов'язані з власним тілом (воскресіння, вознесіння). Отже, Христос доказав, що Йому підвладна уся природа. Жоден з післанців Божих не дорівнював Йому в силі. Усі вони творили чуда в імені Бога, а Христос - у своєму власному імені. Не казав: "Встань в ім'я Боже!", але "Юначе, кажу тобі, встань!" (Лук. 7, 14); "Хочу, очисться!" (Мат. 8, 3). 
     Всезнання Христа підтверджують Його численні (переважно вже сповнені) пророцтва (пророцтва щодо Його власної долі, зради Юди, відречення Петра, падіння Єрусалиму і т. п). Ісус Христос передбачив, що згине в Єрусалимі (Лук. 13, 22), що буде бичований і розп'ятий, але третього дня воскресне (Мат. 20, 17), що Його зрадить Юда (Йоан 13, 26), що Петро тричі відречеться від Нього (Мат. 26, 34). Воскресши, Христос провістив Петрові хресну смерть, а Йоанові - природну (Йоан 21, 18). Христос також передбачив, що вороги обляжуть Єрусалим і знищать його; що єврейський народ розсіється між іншими народами (Лук. 21, 24), що нову Церкву визнають по усій землі (Йоан 10, 16; Мат. 13, 31), незважаючи на переслідування Апостолів (Йоан 16, 2). 
     Вчення Христа досконаліше від усіх інших релігійних вчень і суттєво відрізняється від них. Вчення Ісуса Христа відповідає усім вимогам людського серця, його можна застосувати до кожного стану, віку, статі і народності. Це вчення мільйонам людей дало найвище щастя і потіху у житті, а в годину смерті душевний спокій і надію. Релігія Христа вияснила найважливіші питання, які стосуються мети нашого життя, утвердила такі високі чесноти, як любов ближнього, покірність, доброту, любов ворогів і т. д. "Розум не пізнав би досі загальних основ моральності, якщо б його не навчило християнство" (Кант). Христове вчення є зрозумілим, а проголошувано його з такою впевненістю, що народ, який слухав Христа, дивувався силі Його впливу (Мт.7,28). Христос був вільним від будь-якого гріха; завдяки своїм чеснотам Він став взірцем для кожного з нас. Годі знайти в Христі хоча б найменшу хибу, найменшу слабинку. Сам зрадник Юда визнає, що продав "кров невинну" (Мт. 37, 4). Не знаходить в Христі жодної вини Пилат (Йн.18,38). На запитання Христа: "Хто з вас може довести гріх мені?" євреї нічого не можуть відповісти (Йн.8,46). Христос не мав навіть тих недоліків, які накладає на людей час і ментальність народності, серед якої живе (згадаймо Його ставлення до самарян і римлян). Ісусові Христові притаманні велика любов до ближнього (завжди творив тільки добро, навіть Своє життя віддав за людей); доброта (терпів не лише знущання ворогів, але змирився навіть з невірністю власного учня), терплячість, покора (виніс найстрашніші муки), милосердя до грішників, любов до ворогів, яку проявив навіть на хресті, ревність у молитві, якій присвячував не раз цілі ночі. Перед Христом никли навіть найбільші Його вороги. Він виганяє зі святині купців (Мт.21,12), цілим і неушкодженим проходить між фарисеями, які хотіли укаменувати Його за те, що Він визнав перед ними Божественність Своєї особи (Йоан 10). Лякаються Його воїни на Оливній горі (Йн.18,6), навіть Пилат боїться Його (Йн.19, 8). Незважаючи на найрізноманітніші перешкоди, вчення Хрис¬та дуже швидко поширилося по всій землі. 
     Кара смерті або вигнання загрожували кожному, хто відрікся від поган¬ської релігії. Християн на кожному кроці обливали брудом, їм закидали, що вони безбожники, що на своїх тайних зібраннях їдять людське м'ясо і п'ють кров, що чинять злочини. Християнам ставили в вину пошесті, війни, стихійні лиха. На думку поган, саме християни стягали на державу гнів і помсту поганських богів. Протягом 300 років римські імператори переслідували християн. Те, що проповідником нової релігії був Розп'ятий, відштовхувало римлян. Голосили цю релігію євреї, яких римляни зневажали. Християнська релігія вимагала умертвлення, щедрості, відмови від дочасних розкошів, що було нечуваним для поган. Нове вчення голосили прості, неосвічені рибалки і митарі (їх було 12), голосили простими словами, без найменшої підтримки з боку сильних світу. Християнська релігія досить швидко поширювалась по землі. У день Зелених свят прийняли хрещення 3000 чоловік, при брамі святині - 2000. За сто років християнське вчення поширилося по всій Римській імперії, Аліній, намісник Бітинії, пише до імператора Траяна, що по містах і селах поганські святині стоять порожні, бо всюди багато християн. Св. Юстин (150 р.) пише: "Нема вже племені, де б не молилися до небесного Отця в імені Розп'ятого". 
     Релігія Христа витіснила ідолопоклонство з його обрядами, змінила й облагороднила усе суспільне життя. Прийнявши науку Христа, люди перестали приносити людські жертви, припинили криваві ігрища, бої гладіаторів. Виконуючи Христову заповідь милосердя, почали відкривати численні добродійні заклади для опіки над хворими, мандрівниками і т. п. Було заборонене багатоженство, жінка повер¬нула собі свою гідність, виникло упорядковане родинне життя, як наслідок вчення Христа про нерозривність подружжя. Поволі зникало і рабство, бо нове вчення гласило, що усі люди рівні перед Богом. Розвинулися ремесла, мистецтво, наука; нового кшталту набула праця. Християни стали зразком у чеснотах для представників інших вірувань. Дехто може закинути, що христи¬янська релігія викликала релігійні війни і чвари між людьми. Але в тому вина не релігії, а пристрастей тих людей, які не дотримуються науки Христа. Апостоли були якнайбільше переконані в Божестві Христа. Петро визнає: "Ти - Христос, Бога живого син" (Мат. 16, 16). Тома, переконавшись, що перед ним Ісус Христос, вигукнув: "Господь мій і Бог мій!" (Йн.20,28).             Св. Августин говорить про Тому:        "Бачив людськість, а визнав Божество (Ісуса)".
      Св. Павло говорить про Христа: "У ньому бо враз з людською природою все було створене... Він раніш усього і все існує в ньому" (Кол. 1, 16-17). Христос - Бог, отже, християнська релігія - Божа релігія, і тому не може бути знищеною. Тому Гамалиїл на Високій Раді стримував євреїв від переслідування Апостолів: "бо коли від людей цей задум чи ця справа, вона сама собою розпадеться. Коли ж від Бога, ви не здолієте звести їх зо світу" (Діян. Ап. 6, 38, 39).

Friday, August 21, 2015


After reflecting on the value of celebrations in family life, today we pause on a complementary element, which is that of work. Both celebration and work are part of the creative design of God.
Work, it is commonly said, is necessary to maintain the family, for the children to grow, to ensure a dignified life to one’s dear ones. The best thing that can be said about a serious and honest person is: “He is a worker,” in fact, he is really one who works, he is one that doesn’t live off the backs of others.  There are so many Argentines today, I have seen, and I will say as we say: "no vive de arriba" (who don't live supported by others). You understand? And, in fact, work, in its many forms, beginning with household work, also cares for the common good. And where does one learn this hard-working lifestyle? It is learned first of all in the family. The family educates how to work with the example of the parents: the father and mother that work for the good of the family and of society. In the Gospel, the Holy Family of Nazareth appears as a family of workers, and Jesus himself is called “son of the carpenter” (Matthew 13:55) or actually “the carpenter” (Mark 6:3).  And Saint Paul does not fail to admonish Christians: “If anyone was unwilling to work, neither should that one eat” (2 Thessalonians 3:10). This is a good recipe for losing weight: don’t work, don’t eat!
The Apostle is referring explicitly to the false spiritualism of some that, in fact, live on the backs of their brothers and sisters “without doing anything,” (2 Thessalonians 3:11). In the Christian concept, the commitment of work and the life of the spirit are not at all opposed to one another. It is important to understand this well! Prayer and work can and must be together in harmony, as Saint Benedict teaches. Lack of work also harms the spirit, as lack of prayer also harms practical activity.
To work – I repeat, in a thousand ways – is proper to the human person. It expresses his dignity of being created in the image of God. Therefore, it is said that work is sacred. And, consequently, the management of employment is a great human and social responsibility, which cannot be left in the hands of a few or discharged on a divinized “market.” Causing the loss of jobs means creating serious social damage. I am saddened when I see that there are people without work, who don’t find work, and don’t have the dignity of bringing the bread home. And I rejoice so much when I see that some [political] leaders make many efforts to find jobs and see that all have work. Work is sacred. Work gives dignity to a family. We must pray that work is not lacking in a family.
Therefore, like celebration, work is also part of the design of God the Creator. In the Book of Genesis, the subject of the earth as home-garden, entrusted to the care and work of man (23:8.15), is anticipated with a very touching passage: “In the day that the Lord God made the earth and the heavens, when no plant of the field was yet in the earth and no herb of the field had yet sprung up—for the Lord God had not caused it to rain upon the earth, and there was no man to till the ground; but a mist went up from the earth and watered the whole face of the ground” (2:4b-6a). It’s not romanticism, it is a revelation of God; and we have the responsibility to understand and assimilate it in depth. The Encyclical Laudato Si’, which proposes an integral ecology, also contains this message: the beauty of the earth and the dignity of work are made to be combined; both go together: the earth becomes good when it is worked by man. When work is detached from God’s covenant with man and woman, when it is separated from its spiritual qualities, when it is hostage to the sole logic of profit and scorns the affections of life, the humiliation of the soul contaminates everything: even the air, the water, the grass, the food ... Civil life is corrupted and the habitat is damaged. And the consequences strike, above all, the poorest and the poorest families. The modern organization of work sometimes shows a dangerous tendency to consider the family a burden, a weight, a passive <element> for the productivity of work. But we ask ourselves: what productivity? And for whom? The so-called “smart city” is, without a doubt, rich in services and organization; however, it is often hostile, for instance, to children and the elderly.
Sometimes one who plans is interested in the management of the individual workforce, in assembling and using or discarding according to the economic convenience. The family is a great test bench. When the organization of work holds it hostage or, in fact, places obstacles in its way, then we are certain that the human society has begun to work against itself!
Christian families receive from this circumstance a great challenge and a great mission. They bring to the field the fundamentals of God’s creation: the identity and bond of man and woman, the generation of children, the work that renders the earth domestic and the world habitable. The loss of these fundamentals is a very serious affair, and in the common home there are already too many cracks! The task is not easy. At times, it might seem to family associations, that they are like David before Goliath ... but we know how that challenge ended! Faith and shrewdness are needed. In this difficult moment of our history, may God grant us to receive his call to work with joy and hope, to give dignity to oneself and to one’s family.


Icons are painted as windows into Heaven, and therefore to show the Heavenly, rather than earthly, reality. Nevertheless, Icons are made of the people we love: of the heroes of the faith who are remembered and whose earthly lives are considered instructive and worthy of imitation. Therefore it is natural that, as well as depicting them in a stylized “spiritual” way, the Saints are also depicted as recognizable people, with distinct features. This guide is just a brief description of how the Holy Apostles are depicted in Icons, so that they can be more easily recognized when encountered in churches, monasteries, or wherever else an icon is found.

ST. PETER: The fiery and impulsive Leader of the Twelve, Peter is easily recognizable by his white, short, curly hair and beard. He is often shown holding a scroll, which may have words taken from one of his Epistles written upon it. In some icons he may also be shown with keys hanging from his belt, a reference to the words Jesus said to him: “And I will give unto thee the keys of the kingdom of heaven: and whatsoever thou shalt bind on earth shall be bound in heaven: and whatsoever thou shalt loose on earth shall be loosed in heaven.” He is often found in Icons with St. Paul, who were both martyred in Rome, holding together the Church, and showing their shared pre-eminence among the Apostles.

ST. PAUL: Though not one of the original Twelve, St. Paul has always been known as an Apostle (literally meaning “one who is sent out”), and moreover a leader of the Apostles. As such, he is often shown in Icons of the Apostles, including the one at the top of the page. Paul is always depicted with brown hair and beard tapering to one or two points. He is balding with a high forehead (signifying great wisdom and learning) but with a tuft of brown hair in the centre. He is often shown carrying a large Gospel book, an affirmation of the number of epistles he contributed to what became the New Testament. In addition, the Evangelist Luke was a physician who followed St. Paul on his missionary trips, so it is fair to say that Paul would also have had an influence upon the Gospel of Luke and the Book of Acts.

ST. JOHN: There are two common depictions of the Apostle John: as the “Beloved Disciple” and as “the Theologian”. The former Icon is of the young Apostle John – the John who rested upon the breast of Christ during the Last Supper. In any icon showing scenes from the life of Christ (e.g. the Transfiguration, the Crucifixion) or those depicted in the Acts of the Apostles (e.g. the Ascension or Pentecost) then St. John is shown as the beardless brown-haired youth, little more than sixteen years of age. When John is painted in a “portrait”, rather than as part of a Biblical scene, then he is usually shown as the elderly John “the Theologian”. This is the John who, sixty years or so after the Resurrection of Christ, is exiled upon Patmos and writing both the Gospel of John and the Book of Revelation. He is shown with long white beard and high forehead, holding the Gospel book which led to his title “the Theologian”, often shown open to reveal some verses from the book. He may also be shown with an Eagle, the symbol of both John and his Gospel.

ST. MATTHEW: Like John, St. Matthew also authored a Gospel account, and so likewise is usually depicted holding a large Book. Whether in portrait or in Icons depicting Biblical scenes, Matthew has long, wavy, white beard and closer-cropped hair. As a deliberate anachronism to aid identification, he may also be shown holding the Gospel Book in Icons with Christ depicting Biblical scenes. Matthew may sometimes be shown with a winged man, the symbol associated with his Gospel.

ST. ANDREW: Andrew, the brother of the Apostle Peter, was formerly a disciple of St. John the Baptist. Because of this, Andrew is depicted with long unkempt hair, in the manner of the prophet he followed. This makes him one of the most recognizable of Apostles when depicted in scenes showing Jesus’ earthly ministry. Andrew holds a small scroll not to indicate he authored any famous works, but to identify him as a preacher of the Gospel, “one who is sent out”, i.e. an Apostle.

ST. BARTHOLOMEW: Bartholomew, also known as Nathaniel, is shown as a middle-aged man, with short beard and hair. He is also shown holding the scroll of an Apostle. After his martyrdom, St. Bartholomew has appeared to a number of people in vision and dream, so his appearance can be deduced.

ST. SIMON: Not to be confused with St. Peter, who was previously named Simon bar-Jonah, the Apostle Simon was from Cana, and is the bridegroom of the famous Wedding at Cana. He is always shown with grey curly hair and beard, though with a higher forehead than St. Peter.

ST. THOMAS: The Apostle Thomas is most famously known as “Doubting Thomas”, on account of his refusal to believe the accounts of the other disciples that Christ had risen. Often maligned for this, in Orthodox teaching it is recognized that through his initial doubts, Thomas came to confess Jesus Christ as “Lord and God” – a greater confession of faith than any of the Apostles had previously uttered. Sometimes this confession of faith is held in Thomas’ hands in icons depicting him, though more commonly it is the scroll denoting his rank of Apostle that is shown. The most striking thing about the Icons of Thomas is that he is shown as a beardless youth, a teenager as John was. The youthfulness of the Apostle Thomas is something worthy of consideration when thinking about his “doubts”.

ST. JAMES, SON OF ZEBEDEE: There are two Apostles named James. The son of Zebedee is the James often nicknamed “the Greater.” This is largely because among the Twelve he was part of the “inner-circle” which also contained St. Peter and St. John. The Apostle John is also the brother of James and together they were known as the “Sons of Thunder”. James is shown with medium length brown hair and beard. Though often difficult to identify by sight alone in Icons of the Twelve, he is recognizable in the bottom-right of the Icon of the Transfiguration, which along with the young John and curly-haired Peter, James was privileged to witness. He is depicted as a young man (short beard, not white) in all icons, as he never got to live to an old age, being martyred a little over 10 years after the Resurrection.

ST. JUDE: Jude is also sometimes called Levi or Thaddeus, and “Jude” is sometimes rendered Judas. Nevertheless, he is not to be confused with the Apostle Matthew (also called “Levi”), St. Thaddeus one of Jesus’ seventy disciples, or especially Judas Iscariot. The author of the Biblical Epistle which carries his name, the “Apostles’ Scroll” in his hand may sometimes show a quote from his own writing. Otherwise, St. Jude is identified as a mature man with curly brown (sometimes grey) beard and hair. As he was related to Jesus Christ through Joseph, husband of Mary, the appellation “brother of the Lord” (or “adelphos” in Greek) may be found on Icons.

ST. JAMES ALPHAEUS: The son of Alphaeus and the brother of the Apostle Matthew, James is shown with brown wavy or curly hair and a pointed beard. He is not to be confused with St. James “Adelphos”, which means “brother of the Lord”. In iconography, the two Jameses are easily distinguished, as “the brother of the Lord” is always shown in the robes of a bishop, being the first bishop of Jerusalem.

ST. PHILLIP: Holy Tradition and Scriptures maintain that the Apostle Philip was well versed in the Old Testament prophecies, and eagerly awaited the coming of the Savior. He immediately responded to the call of Jesus, and recognized him as the Messiah (John 1:43); and subsequently led Nathaniel (the Apostle Bartholomew) to become a follower of Jesus too. Therefore it is remarkable to come into contact with icons of the Apostle Philip – who is always shown as beardless youth. Like the youthfulness of Thomas, it is something worthy of consideration.

ST. MATTHIAS: Matthias is the disciple of Christ who replaced Judas Iscariot as one of the Twelve Apostles after the latter’s betrayal and suicide. His appearance in icons is entirely in keeping with what is known about him. Schooled in the Law by the Prophet Simeon, who received the infant Christ in the temple, Matthias was already a man of maturity before becoming a disciple of the adult Christ. By the time of his martyrdom in 63A.D., Matthias would be the elderly man depicted in Icons of him.

JUDAS ISCARIOT: Whilst Judas is obviously not a saint, and isn’t shown in icons of “the Twelve”, he is nevertheless depicted in icons of the Last Supper or else kissing Christ in the Garden of Gethsemane. In icons of the Last Supper, he is easily recognizable as the one dipping his hand into the dish, thus revealing his future betrayal of the Lord. Often, the Apostles are not shown with halos in scenes prior to Pentecost, but needless to say when they are shown with halos, Judas is conspicuous by not having one. Whatever it may be worth – and it may be worth nothing – in Iconography Judas is usually shown beardless, like John, Philip, and Thomas; thus, like them, he was perhaps still a teenager at the time he betrayed his Savior.

«Я просив Господа, щоб усі гармати, якими вбивають сьогодні українців, були переплавлені на церковні дзвони», - Глава УГКЦ у м. Марія Повч.

    Під час військових дій на цих угорських землях знімали церковні дзвони і переплавляли їх на гармати. Цей Дзвін миру, який ми сьогодні освятили, зроблений із гармат. Його знову повернули на дзвіницю цієї святині. Для мене велика честь освятити його сьогодні тут. Освячуючи його, я просив Господа, щоб усі танки та гармати, якими вбивають сьогодні українців, були переплавлені на церковні дзвони. Про це сказав Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, 16 серпня під час Архиєрейської Божественної Літургії в рамках паломництва до Марійського відпустового центру угорських греко-католиків, що в м. Марія Повч (Угорщина). Проща відбувалася з нагоди 300-ліття чудесного прославлення Марієповчанської чудотоворної ікони Матері Божої. Перед Богослужінням Блаженніший Святослав разом із Архиєпископом Цирілом (Василем), Секретарем Конгрегації для Східних Церков, та ієрархами ГКЦ Угорщини освятив Дзвін миру на території цієї святині.
     «Нехай голос цього дзвону стане неустанною молитвою за мир на землі, в Угорщині, в Європі та за закінчення війни в Україні», – додав проповідник, зазначаючи, що в такий спосіб усім, а особливо українцям, Бог дає знак надії, подібно як знаком надії були сльози Матері Божої 300 років тому на цих землях. «Ким були греко-католики на цій землі 300 років тому? Маленькою забутою громадою на одвірках імперії, маргіналізованою суспільством. Однак саме в цьому маленькому греко-католицькому храмі голосом цієї громади, навіть на рівні розмови із імператором, почала говорити сама Мати Божа. Вона завжди була, є і буде голосом тих, у кого його забирають», – продовжив він, додаючи, що тепер греко-католики тут творять живу молоду Церкву, яка сьогодні має свого митрополита та нову єпархію. На думку Першоієрарха УГКЦ, утворення цих нових структур «свідчить у 300-річний ювілей цього марійського чуда, що Пресвята Богородиця і сьогодні заступається за нас». «Нехай Мати Божа вислухає молитви кожного із нас і поблагословить Греко-Католицьку Церкву в Угорщині та подарує нашим землям благословенний Божий мир», – завершив Блаженніший Святослав. Як відомо, у с. Марія Повч копія первісної ікони Матері Божої вдруге заплакала (1, 2 і 5 серпня 1715 року). Чудесне походження цього явища було засвідчено висновками особливої комісії з Апостольської столиці. Відтоді це маленьке село на Сході Угорщини стало паломницьким центром для вірних із сусідніх країн... 
     Марія Повч – невелике містечко на території нинішньої Угорщини, в минулому село Карпатської Русі – один із найвідоміших паломницьких центрів Західної Європи. Тут, у греко-католицькому василіянському монастирі св. Михаїла зберігається чудотворна ікона Матері Божої Повчанської, що її греко-католики Закарпаття вважають покровителькою свого краю. Історія образу сягає ХVІІ ст., коли селянин Лаврентій Гурт придбав і подарував його церкві в с. Повч. 4 листопада 1696 року, під час богослужіння з очей Пресвятої Богородиці потекли сльози. Чудо сльозіння тривало з невеличкими перервами понад місяць. Свідками цього явища, а також численних зцілень стали сотні людей. Спеціальна церковна комісія підтвердила чудо плачу, і образ проголосили чудотворним. До церкви, де зберігалася ікона, відразу потягнулися паломники, слава про неї рознеслася на ціле Закарпаття. Невдовзі прославлену ікону перевезли до Відня, столиці тодішньої Австро-Угорської імперії, і виставили її для вшанування в кафедральному соборі Австрії - церкві св. Стефана (Штефансдом), де вона перебуває до сьогодні. У с. Повч залишили нововиготовлену копію образу. Однак за якийсь час сльозами вкрилася й ікона-копія. У 1715 році церковна комісія проголосила її чудотворною, а Папа Пій VІ наділив Повчанську обитель правом повного відпусту в дні п’ятьох Богородичних свят. Найбільше прочан відвідували церкву на свято Успіння Пресвятої Богородиці, який із того часу традиційно називають «руським відпустом». Дерев’яна церква, де перебувала ікона, не могла вмістити великої кількості паломників, яких щороку ставало все більше. Тому 1731 р. єпископ Мукачівський Геннадій Бізанцій заклав камінь під новий храм. Його справу завершив єпископ Мануїл Ольшавський (1743-1767), якого згодом поховали в церковній крипті. З іменем владики Ольшавського пов’язане заснування в Маріяповчі василіянського монастиря св. Михаїла та школи при ньому. Вихованцями повчанської монастирської школи були відомі культурні й церковні діячі Закарпатського краю. Фундатором Повчанської церкви й монастиря став тодішній губернатор Саболчського комітату, граф Франциск Каролі на знак вдячності Богові за порятунок його життя під час битви з турками під Білгородом. Як власник Повчі, він назвав ціле містечко на честь Пресвятої Богородиці - Марія Повч.
     У 1848 році Папа Римський Пій ХІІ надав церкві в Маріяповчі статус базиліки. В Україні такий статус має лише Львівський кафедральний собор св. Юра. У 1991 році Маріяповчанську базиліку відвідав Святіший Отець Іван Павло ІІ. Втретє Повчанська Богородиця заплакала в 1905 році. Чудо плачу досліджували тоді не тільки церковна комісія, але й учені з Будапештського університету і визнали його дійсним та достовірним. Вчетверте сльозіння повторилося 1917 року. У світі не існує жодної ікони, яка б являла чудо сльозіння так багато разів. Образ унікальний також і через свої іконографічні риси. У ньому поєдналися елементи східної й західної іконографії та неповторне, по-дитячому зворушливе виконання народного майстра. Ікона належить до східного типу «Одигітрія», однак із західної традиції привнесені такі її елементи, як квіточка в руках у Ісуса та хрестик на його шиї. У радянські часи Маріяповчанський монастир розділив долю багатьох українських святинь: обитель було перетворено на психіатричну лікарню. Однак у 2001 році приміщення повернули Церкві, розбудували й прикрасили. Поряд із кам’яною церквою збудували також дерев’яну каплицю на згадку про ту церковцю, в якій вперше заплакала чудотворна ікона. На стінах монастиря в та в музеї, створеному при ньому зберігаються милиці, що їх у церкві залишали зцілені паломники, а також золоті й срібні вотиви (дарунки), принесені на знак вдячності Пресвятій Богородиці за Її опіку і допомогу.               

Любов до матері Божої.

Не втікай від жертв для так люблячої Мами, старайся з любові до Матері Божої вчинити щоденно щось доброго
    Добра дитина часто і охоче думає про маму, прагне її пестощів, а коли мусить розлучитися на
довший час з нею, то відчуває біль і смуток. Так і ти думай з ніжністю про добру Маму Марію - Матір Божу, прагни з Нею злучитися навіки, линь до Неї з тугою на серці.
     Добра дитина слухає наказів своєї мами і виконує її бажання, бо не хоче ні в чому її засмутити, постійно ходить за мамою, а коли ще маленька, то тримається її плаття. Так і ти слухай своєї Матері Марії, а також слухай її Божого Сина, бо Вона і до тебе промовляє: "Що лиш скаже вам - те робіть" (Йо. 2, 5) Не засмучуй ніколи цієї Матері гріхами, але вдивляйся в Неї постійно, щоб розгадати її бажання, іди крок за кроком з Нею, наслідуючи її, а тому, що ти є малою і слабою дитиною, тримайся її плаття, тобто її опіки. Добра дитина йде кожного дня зранку привітатися зі своєю мамою, нічого не робить без її дозволу, про все її просить, всюди шукає нагоди, щоб лиш вона була задоволена. І ти часто витай Матір Марію. Коли пробудишся, проси її благословення на цілий день. Коли виходиш з дому, клякни перед її образом чи фігуркою і проси, щоб Вона опікувалася тобою. Коли вдягаєш нове плаття чи сідаєш до столу, уяви собі, що Марія сама тебе одягає і годує. Коли розпочинаєш якусь справу, поручай її під опіку Милостивої Матері. Бл. Генріх Сюзо, як тільки вставав з ліжка, витав Зірку ранню; а як птахи співом витають схід сонця, так і він співом уст і серця прославляв Матір "Сонце справедливості". Інший побожний чоловік, Іван Олієр, визнавав на кожному кроці свою залежність від Матері Марії, звертався до Неї постійно - чи за порадою, чи по світло, або потіху, від Неї отримував все, навіть одяг і їжу. Коли мав розпочати якусь працю або науку, молився "Богородице Діво"; коли забув і занедбав цю практику, то не міг нічого навчитися.     Добра дитина тішиться, коли надходять Іменини її мами, в цей день вона складає мамі побажання, а часом навіть дарує подарунки. Так і ти тішся, коли зближаються іменини, тобто свята твоєї Матері Марії, приготуйся до них молитвою і постом, в цей день жертвуй подарунок, особливо Сповідь і Святе Причастя, бо такий подарунок для Марії є наймиліший.
     Добра дитина радо говорить про маму, прагне, щоб її всі любили і шанували. Так і ти говори часто і завжди з пошаною про Матір Марію, гаряче прагнучи, щоб її всі, а особливо в твоїй родині, любили і почитали.
     Добра дитина тішиться, коли мама здорова і щаслива, а в разі хвороби плаче з жалю і не відходить від її ліжка. Так і ти тішся зі слави і щастя Матері Марії, а жалій над її терпіннями і потішай стоячу під хрестом.
     Добра дитина любить тих, котрих любить мама. Тому і ти люби всіх дітей Марії, а особливо тих, які належать до її братства, або які перебувають у нужді чи гріхах, і не забувай про душі, терплячі в чистилищі, які за життя відзначилися особливою набожністю до Матері Божої.
     Врешті, добра дитина старається жертвою віддячитися за ті жертви, які мама переносить задля неї. Так і ти не втікай від жертв для так люблячої Мами, старайся з любові до Матері Божої вчинити щоденно щось доброго


Ісус Христос, наш Спаситель, є втіленим Сином Бога, а, звідси, самим Богом.     
Втілення Божого Сина.

 Ще погани сподівалися, що Бог зійде на землю і буде спілкуватися з людьми. Народні повір'я греків розповідають про богів, які перебували на землі між людьми у людській постаті. І Бог справді зійшов на землю (Йоан 3, 10). Сталося це у хвилину благовіщення Преч. Діві Марії, якій Ангел возвістив, що Вона породить Ісуса Христа (Лук. 1, 26). Друга Особа Божа сталася людиною з Діви Марії за справою Св. Духа. Син Божий прийняв людське тіло і людську душу, щоб перебувати на землі між людьми. Людська думка мусить одягнутися в слово, щоб вийти назовні; Бог узяв на себе людську природу (тіло і душу), щоб стати видимим для людей. Тому пише св. Євангелист Йоан: "І Слово стало тілом, і оселилося між нами..." (Йоан 1, 14). Втілення Ісуса Христа сталося в ту мить, коли Марія сказала до Архангела: "...нехай зо мною станеться по твоєму слову!" (Лук. 1, 38). Ці слова Марії звели відвічне Слово з неба на землю (св. Берн.). Христос взяв Своє Тіло з Діви Марії. Народився від жони (Гал. 4, 4), щодо тіла походить з роду Давида (Рим. 1, 3). Не чоловіцтво, а Божество Сина чоловічого зійшло з неба (Йоан З, 13). Тіло Ісуса Христа не було мниме (таке тіло часом приймають на себе Ангели). Його тіло було справжнім, як у кожного з нас, підвладне терпінню і смерті. Ісус Христос, як будь-яка людина, відчував голод, спрагу, втому, страх, пролив Свою Кров і вмер, як людина. Якщо б Його тіло було мниме, не міг би терпіти, а, отже, не міг би спасти нас. Не треба думати, що з неба зійшло Єство Боже, притаманне усім трьом Божим особам, і з'єдналося з людством, приймаючи людське тіло і душу. У такому випадку повинні були б усі три особи Божі стати людиною, а це призвело б до зміни Божого Єства, що виключене, бо Боже Єство є незмінним. Отже, не Єство Боже, а лише одна особа Пресв. Трійці, а саме Син Божий, прийняв на Себе людську подобу. Тут дійшло до тісного з'єднання Божого Єства з єством людини. Але це сталося через Божу особу Слова. При втіленні співдіяли усі три особи Божі, бо Божі справи, які виявляються назовні, робляться усіма трьома Божими особами спільно.
     Втілення є справою усіх трьох Божих осіб. Усі Божі справи є справами трьох Божих осіб. Усі три Божі особи утворили людське тіло і душу Ісуса Христа і поєднали це тіло і душу з другою Божою особою. Отцем Ісуса є Бог Отець, а Йосиф, обручник Марії, був лише Його опікуном. Ісус Христос є Сином Божим не лише тому, що є другою особою Божою, але також тому, що Сам Бог був творцем Його св. людськості (св. Григ. В.). У книзі Буття майбутній Спаситель названий потомством жінки (Буття 3, 15). Тобто роль чоловіка в Його народженні виключена. У родоводі Ісуса Христа Матей пише, що Він походить від Марії, а не від Йосифа (Мат. 1, 16). Марія лише тому повінчалась з Йосифом, щоб не викликати осуду громадськості і не заплямувати своєї честі і честі Ісуса Христа в очах світу, і щоб забезпечити і собі, і Синові дочасну опіку.
     Про св. Йосифа знаємо наступне. Був це праведний чоловік, вів святий спосіб життя (Мат. 1, 19). Був теслею (Мат. 13, 55). У будь-якій чесноті був досконалим (св. Єр.). Найбільшою його чеснотою була чистота - тому його завжди малюють з лелією в руці. Йосиф був у великій ласці у Бога. Він удостоївся честі, якої прагнули і царі, і пророки - носити на руках Спасителя, цілувати Його, розмовляти з Ним, годувати Його і опікуватися Ним (св. Берн.). Той, хто мав Свого Отця в небі, називав його отцем (св. Вас). Св. Йосиф є опікуном Церкви (Пій IX, 8 грудня 1870), покровителем конаючих (він може випросити для нас щасливу смерть). Св. Тома з Аквіну каже, що св. Йосиф отримав від Бога силу допомагати людям у кожній потребі. Св. Тереса (+1582) каже, що її молитва до св. Йосифа в будь-якій небезпеці, яка загрожувала тілу чи душі, не була не почута.
     Втілення Сина Божого є для нас Таїнством, яке ми не можемо осягнути своїм розумом. Ще пророк Ісаія каже, що неможливо зрозуміти і вияснити походження Спасителя (Іс. 53, 8). Зачаття і втілення Ісуса Христа є для нас так само незрозумілим, як незрозумілим є те, що суха палиця Арона принесла плоди (Числа 17). Знаю, що Син Божий став людиною, але не знаю, як це сталося (св. Золот). Божественне і людське поєдналося у Христі, як в людині єднаються душа і тіло (св. Атан. Гл.). Щодо зачаття можна сказати: Христос народився з Марії, як колись Єва - з Адама (св. Ізид.). Під час кожної Служби Божої, промовляючи "Вірую", а саме слова "прийняв тіло від Духа Св. і Марії Діви і стався чоловіком", священик, а з ним і усі вірні, низько похиляють голову, віддаючи цим шану втіленню Сина Божого. Те ж саме робимо на Великдень, коли звучать слова Євангелія: "а Слово сталося тілом". Ангели також віддають честь таїнству втілення, про що говорить св. Єфрем: "Люди визнають Твоє Божество, Ангели - Твою людськість; Ангели дивуються Твоїм приниженням, люди - Твоїм підвищенням".
     Втілення Сина Божого було необхідним для повного надолу¬ження ображеній величі Бога. Бог без сумніву, міг і в інший спосіб врятувати людство. Міг би вдовільнитися надолуженням недосконалим або й відпустити провину без будь-якого надолуження. Ще св. Августин писав: "Є нерозумні люди, які думають, що Божа мудрість не могла врятувати людину в інший спосіб, як лиш через те, щоб Бог стався людиною, народився від Діви і стільки витерпів від грішників. Бог міг це зробити й інакше". Але Бог зажадав досконалого надолуження, бо хотів прославити не лише Свою доброту, але й справедливість, а таке надолуження міг дати лише Богочоловік. Глибина образи завжди залежить від особи ображеного, звідси, образа Бога повинна була бути безконечно глибока; жодна смертна істота не могла б її загладити, і навіть Ангелу це не під силу тут потрібен сам Бог. Тому для врятування людства в найдосконаліший спосіб Бог повинен був стати людиною (св. Анз.). Як Бог, не міг терпіти, а, як людина, не міг врятувати людство, тому Бог і приймає людський образ і людське тіло (св. Прокл.). Бог повинен був зійти на землю, щоб відновити людину, створену на Свою подобу (св. Атаназ.)
     Богочоловік повинен був прийти на землю приниженим. Якщо б Ісус Христос з'явився на землі в усій Своїй величі, то ніколи не міг би бути розп'ятим (І Кор. 2, 8). Спаситель учинив так, як король атенян Кодрус. Ворожка напророкувала, що атеняни переможуть, якщо їх король впаде від рук ворога. Знали про це пророцтво і вороги, але жоден з них не смів би піднести руку на короля. Але Кодрус хотів забезпечити своїм перемогу, і тому переодягнувся на слугу, проник у ворожий табір, зчинив колотнечу, в якій його було вбито. Коли ж вороги впізнали, кого убили, втекли зі страху, а перемога дісталася атенянам. Пророки давно звістили, що спасенням для людського роду буде смерть Господа слави. Тому Спаситель, прийшовши на світ, узяв на Себе постать раба, - люди не впізнали Його і вбили. Спаситель прийде ще раз, але прийде вже в повній силі і величі (Мат. 26, 64). Незважаючи на те, що друга особа Божа стала людиною, Вона назавжди залишилася Богом, не втративши своєї величі. Говоримо, що Син Божий зійшов на землю, але це зовсім не значить, що Він залишив небо. Ісус Христос став людиною, не перестаючи бути Богом (св. Авг.). Бог, утілившись в людину, не втратив своєї величі.
Божество все очищує, але саме не оскверняється (св. Оділ.).   
      Втілення Сина Божого піднесло гідність і значення усього людства. Як сонце освітлює усі планети, так Ісус Христос освітив усе людство, серед якого перебував 33 роки. "Найвищий Господь приймає образ слуги, щоб слуга здобув свободу і став паном" (св. Амвр.). Син Божий став Сином людським, щоб людські діти могли стати Божими дітьми (св. Атан.). Не завдавай образ Господу Богу, який став твоїм братом. Які правди випливають з таїнства Втілення? Ісус Христос є справжнім Богом і, одночасно, справжньою ЛЮДИНОЮ, тому називаємо Його "Боголюдиною". Кожна річ приймає своє єство з того, з чого бере свій початок. Так і Ісус Христос через свій початок від Бога-Отця бере від Нього і Своє Божество, а через походження від Марії - людське єство. "Самі вчинки Христа свідчили про те, що Він є і Богом, і людиною" (св. Авг.). Він говорив про Себе і як про людину, і як про Бога. В одному місці: "Отець бо більший, ніж я" (Йоан 14, 28), в іншому: "Я і Отець - одно" (Йоан 10, ЗО). Як Бог, називає Марію "жоною" (під час весілля в Кані і на хресті), як людина - Матір'ю. Себе називає то Сином Божим, то Сином людським.
     Як людина, Ісус Христос подібний до нас у всьому, але не є грішним (Соб. Халк.). Ісус Христос став подібним до Своїх братів (Євр. 2, 17). Він "применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини" (Филип. 2, 7). Ісус Христос мав людське тіло, мав ті ж потреби, що кожен з нас (відчував голод, спрагу, мав потребу в сні), радів, плакав, терпів і, врешті, вмер, як людина. Як людина, мав також душу, розум і волю. Перед Своїми страстями молиться: "Отче ... хай не моя, а твоя буде воля!" (Лук. 22, 42). Вмираючи, Христос доручає Свою душу небесному Отцеві (Лук. 23, 36). Св. Павло називає Ісуса Христа "небесним" чоловіком, протиставляючи Його першому чоловікові, який був утворений з землі (І Кор. 15, 47). Тіло Ісуса Христа було утворене з тіла Марії надприродним способом - через Св. Духа (з неба). Тіло Спасителя було наділене небесними (надприродними) властивостями. (Преображення на горі Тавор, здатність іти по воді і т. д.).
     Отже, у Христі є дві природи - Божа і людська, які, хоч і тісно з'єднані, не змішуються між собою і не впливають одна на одну.   Звідси, знання Ісуса Христа теж має дві природи - Божу і людську. Як Бог, Він знає все, навіть найпотаємніші людські думки, як Син люд¬ський каже, що не знає часу страшного суду (Мар. 13, 32). Дві природи має і воля Ісуса Христа. Але Його людська воля повністю залежить від Божої волі (Соб. Царг. III, 680). Про це свідчать Його слова, сказані на Оливній горі (Лук. 22, 24), а також ці: "... шукаю я не своєї волі, лише волі Того, хто послав мене" (Йоан 5, 30).
     Вчинки Ісуса Христа теж мають подвійну природу (Соб. Царг. III, 680). До Божих учинків належать чуда і пророцтва, до людських - молитва, споживання різних страв, сон. Але Ісус Христос - це одна особа Божа. Як двоє очей бачать один образ, двоє вух сприймають один звук, так обидві природи в Ісусі Христі становлять лише одну особу (Арноб.); як у людині тіло існує лише завдяки душі, так і в Ісусі Христі людська природа існує лише через особу Божу. Отже, нема в Ньому, крім Божої особи, окремої людської особи (єресь Несторія, засуджена на Соборі Єфезькім у 431 p.).      
     Звідси випливають такі правди.    

  1. Христос, як людина, є справжнім Сином Божим. Св. Павло говорить: "Він (Бог) власного Сина свого не пощадив, а видав його за всіх нас" (Рим. 8, 32). 
  2. Марія, Мати Христа, є дійсно Матір'ю Бога (Богоро¬дицею). Марія породила Того, хто є Богом, отже, Вона є Матір'ю Бога (так її і називає св. Єлизавета (Лук. 1, 43). Єресь Несторія, що Марію треба називати лише тою, що народила Христа, було відкинуто Церквою на Соборі Єфезькім у 431 р. "Коли наш Господь, Ісус Христос, є Богом, то чому не має бути Богородицею Пресвята Діва, яка народила Його?" (св. Кир.). Жінка, народжуючи дитину, дає їй тіло, а не душу, тим не менше, ми називаємо її матір'ю дитини. Так і Марія є Матір'ю Бога, хоч і не дала Христові Його Божої природи. 
  3. Ісус Христос, як людина, не міг згрішити. Св. Петро називає Христа тим, "хто не вчинив гріха, і підступу в його устах не знайшлося" (І Петро 2, 22). Отже, Ісус Христос вже від народження був обдарований найвищим ступенем святості і мудрості (Кол. 2, 3). 
  4. Усі людські вчинки Ісуса Христа мають безконечну вартість.
  5. Людськості Ісуса Христа належить Божа честь.  Божа честь, яку віддаємо Христові, стосується не людської природи, а Божої особи. Дитина, цілуючи руку батька, віддає честь не руці, а батькові. Так і в Христі вшановуємо Його людську природу, поєднану з Божеством, тому що вони невіддільні одне від одного (св. Тома з Акв.). Вшановуючи рани Христа, Серце Христове, Кров Христа, ми вшановуємо втіленого Бога. 

З цього виходить, що можна Христові як Богу приписувати людські властивості, і навпаки, як чоловікові - Божі.

Friday, August 14, 2015


16. And, behold, one came and said unto Him, Good Teacher, what good thing shall I do, that I may have eternal life? And He said unto him, Why call thou Me good? There is none good but One, that is, God. The man did not come testing Christ, but desiring to learn and thirsting for eternal life. He approached Christ as if Christ were a mere man. That is why the Lord says, Why call  thou Me good? There is none good but One that is, God. This means, "If you call Me good thinking I am one of the teachers, you speak wrongly, for no man is essentially good; both because we are changeable and easily turned away from good, and because, by comparison with God’s goodness, human goodness is counted as wickedness."
17-19. But if thou wilt enter into life, keep the commandments. He said unto Him, Which? Jesus said, Thou shall  do no murder, Thou shall not commit adultery, Thou shall not steal, Thou shall not bear false witness, Honor thy father and thy mother, and, Thou shall love thy neighbor as thyself. The Lord directs the enquirer to the commandments of the law, so that the Jews could not say that He despised the law. What happened then?
20. The young man said unto Him, All these things have I kept from my youth up: what lack I yet? Some accuse him of boasting and arrogance. How could he have achieved love for neighbor if he were rich? For no one who loves his neighbor as himself is wealthier than his neighbor. Others understand it thus: suppose, he says, that I have kept all these things, what do I still lack?
21-22. Jesus said unto him, If thou wilt be perfect go and sell what thou hast, and give to the poor, and thou shalt have treasure in heaven: and come and follow Me. But when the man heard that saying, he went away sorrowful: for he had great possessions. Everything, He says, which you say you have accomplished, you have done by fulfilling only the letter of the law, as do the Jews. But if thou wilt be perfect, that is, if you wish to be My disciple and a Christian, then go and sell all that you have, and give everything all at once, keeping nothing back with which to give alms continuously. He did not say, "give repeatedly to the poor," but give once and for all and be stripped of your wealth. Since there are some who give alms but lead a life full of every kind of filth, He adds, and come and follow Me, that is, possess every other virtue as well. The young man, however, was sorrowful, for though he desired eternal life and the soil of his heart was deep and fertile, the thorns of wealth were choking him. For it says, he had great possessions. He who has few possessions is not similarly restrained by them, for the bond of many possessions is more tyrannical. Because the Lord was conversing with a rich man, He said, "Do you love wealth? Know that you will have treasure in heaven."
23-24. Then said Jesus unto His disciples, Verily I say unto you, That it is hard for a rich man to enter into the kingdom of heaven. And again I say unto you, It is easier for a camel to go through the eye of a needle, than for a rich man to enter into the kingdom of God. As long as a man is rich and he has in excess while others do not have even the necessities, he can in no way enter the kingdom of heaven. But when all riches have been shed, then he is not rich and so he can enter. For it is just as impossible for a man with wealth to enter the kingdom of heaven as it is for a camel to go through the eye of a needle. See how Christ first said it was difficult to enter, but here that it is completely impossible. Some say that camel is not the animal, but the thick cable used by sailors to cast their anchors.
25-26. When His disciples heard it, they were exceedingly amazed, saying, Who then can be saved? But Jesus beheld them, and said unto them, With men this is impossible: but with God all things are possible. The disciples, being compassionate, did not ask this question for their own sake, for they were poor, but for all men. The Lord therefore teaches us not to gauge salvation by human weakness, but by God’s power. If one only begins to cease from greed, he will advance to reducing his excess, and from there he will proceed to eliminating even his necessities, and thus he will be prospered along the way by God acting in collaboration with him.


Today we begin a short course of reflection on three dimensions that beat the time, so to speak, of the rhythm of family life: celebration, work and prayer. We begin with celebration. Today we will speak of celebration. And we say immediately that a celebration is an invention of God. We recall the conclusion of the account of Creation in the Book of Genesis, which we heard: “And on the seventh day God finished his work which he had done, and he rested on the seventh day from all his work which he had done. So God blessed the seventh day and hallowed it, because on it God rested from all his work which he had done in creation” (2:2-3). God himself teaches us the importance of dedicating a time to contemplate and enjoy what was well done in work. I speak of work, of course, not only in the sense of a job or profession, but in the wider sense: every action with which we men and women can collaborate in the creative work of God.
Therefore, a celebration is not the laziness of being in an armchair, or the elation of a foolish evasion, no. A celebration is first of all a loving and thankful look on work well done; we celebrate a work. Also you, newlyweds, are celebrating the work of a good time of engagement: and this is beautiful! It is the time to look at children or grandchildren who are growing and to think: how lovely! It is the time to look at our home, the guests we entertain, the community that surrounds us, and to think: what a good thing! God did this when he created the world, and he does so continually because God always creates, also at this moment!
It can happen that a celebration arrives in difficult or painful circumstances, and one celebrates perhaps “with a lump in one’s throat.” Yet, in these cases also we ask God for the strength not to divest it completely. You mothers and fathers know this well: how many times, out of love for the children, you are able to put aside displeasures to let them live a celebration well, to taste the good sense of life! There is so much love in this! Sometimes in the work environment also – without failing in duties – we are able to “infiltrate” a burst of celebration: a birthday, a marriage, a new birth, as also a departure or a new arrival ... it’s important. It’s important to celebrate. They are moments of familiarity in the gears of the productive machine: it does us good!
However, a true time of celebration halts professional work and is sacred, because it reminds man and woman that they are made in the image of God, who is not a slave of work, but Lord; therefore, we also must never be slaves of work, but “lords.” There is a commandment for this, a commandment that concerns all; no one is excluded! And instead we know that there are millions of men and women and even children that are slaves of work! In this time they are slaves, they are exploited, slaves of work and this is against God and against the dignity of the human person! The obsession of economic profit and the efficiency of technology put at risk the human rhythms of life, because life has its human rhythms. A time of rest, especially that of Sunday, is given to us so that we can enjoy what is not produced or consumed, not purchased or sold. And instead we see that the ideology of profit and consumption also wants to consume the celebration: the latter is also reduced sometimes to a “doing,” to a way of making and spending money. But do we work for this? The greed of consuming, which entails waste is an awful virus that, among other things, in the end makes us feel more tired than before. It harms true work and consumes life. The disorderly rhythms of a celebration create victims -- often young people.
Finally, the time of celebration is sacred because God dwells in it in a special way. The Sunday Eucharist brings to a celebration all the grace of Jesus Christ: his presence, his love, his sacrifice, his making us community, his being with us ... And in this way every reality receives its full meaning: work, family, the joys and efforts of every day, also suffering and death; everything is transfigured by the grace of Christ. The family is endowed with an extraordinary capacity to understand, direct and sustain the genuine value of the time of celebration. But how lovely are the celebrations in the family, they are most beautiful! – and, in particular, those of Sunday. It is no accident that the celebrations in which there is place for the whole family are those that succeed better! Family life itself, looked at with the eyes of faith, seems better than the efforts it costs. It seems a masterpiece of simplicity, good precisely because it is not artificial, or false, but able to incorporate in itself all the aspects of a true life. It appears as something “very good,” as God says at the end of the creation of man and of woman (Genesis 1:31). Therefore, a celebration is a precious gift of God; a precious gift that God has made to the human family: let us not ruin it!


Two of the most frequently used prayers in our tradition are taken from the same Gospel narrative: the visit of the Holy Virgin to her older cousin Elizabeth, mother of John the Baptist (Luke 1:39-56). Both the Angelic Salutation (“Hail, O Theotokos…”) and the Canticle of the Theotokos (“My soul magnifies the Lord…”) are taken from this passage. The event which it describes is generally called the Visitation. According to Luke, the angel Gabriel who told her that she would bear a son also told her that “Elizabeth your relative has also conceived a son in her old age; and this is now the sixth month for her who was called barren” (Luke 1:36). Mary then travelled the nearly hundred miles from Nazareth to the little town in the hills of Judea where Zachary and Elizabeth lived.
The Holy Virgin greeted her cousin, “And it happened, when Elizabeth heard the greeting of Mary, that the babe leaped in her womb; and Elizabeth was filled with the Holy Spirit.  Then she spoke out with a loud voice and said, ‘Blessed are you among women, and blessed is the fruit of your womb!  But why is this granted to me, that the mother of my Lord should come to me?  For, indeed, as soon as the voice of your greeting sounded in my ears, the babe leaped in my womb for joy. Blessed is she who believed, for there will be a fulfillment of those things which were told her from the Lord” (Luke 1:41-45).
The Holy Virgin replied with the Canticle, which we sing daily at Matins/Orthros: “My soul magnifies the Lord and my spirit rejoices in God my Savior” (vv. 46-47). This canticle is clearly modeled on the Song of Hannah (1 Samuel 2:1-10), which that mother prayed when she learned that she would have a son. This led many modern scholars to assume that Luke put these words in Mary’s mouth, using 1 Samuel as his model. They did not realize that people steeped in Scripture as Mary was would naturally weave the sacred text into their speech when they spoke of the things of God.
It may be that St Luke had another Old Testament passage in mind when he wrote the story of the visitation. Note the highlighted parallels from the story of David’s visit to the Ark of the Covenant described in 2 Samuel: “David arose and went … to bring up from there the ark of God … and he said, “How can the ark of the Lord come to me?” … The ark of the Lord remained in the house of Obed-Edom the Gittite three months. … So David went and brought up the ark of God from the house of Obed-Edom to the City of David with gladness.  Then David danced before the Lord with all his might …” (2 Samuel 6:2-16).
The Holy Virgin is the new Ark of God, bearing within her – not the words of God’s commandments, the tablets of the Law, but the Living Word of God Himself. Before Him the unborn son of Elizabeth leaps in her womb as David danced before the Ark.
St Gregory the Wonderworker (213- 270) would develop this image to describe the Virgin as full of grace (“Wrought with gold both within and without”): “Come also, dearly beloved, and chant the melody taught us by the inspired harp of David, saying ‘Arise, O Lord, into Your resting place – You and the Ark of Your holiness.’ For the Holy Virgin is truly an ark, wrought with gold both within and without, that has received the whole treasury of the sanctuary.”
“Notice the contrast and the choice of words. Elizabeth is the first to hear Mary’s voice, but John is the first to be aware of grace. She hears with the ears of the body, but he leaps for joy at the meaning of the mystery. She is aware of Mary’s presence, but he is aware of the Lord’s: a woman aware of a woman’s presence, the Forerunner aware of the pledge of our salvation. The women speak of the grace they have received while the children are active in secret, unfolding the mystery of love with the help of their mothers, who prophesy by the spirit of their sons. “The child leaps in the womb; the mother is filled with the Holy Spirit, but not before her son. Once the son has been filled with the Holy Spirit, he fills his mother with the same Spirit. John leaps for joy, and the spirit of Mary rejoices in her turn.”

Wednesday, August 12, 2015

А що буде з нами, коли закінчиться АТО?

Зона АТО сьогодні - це більше аніж географія, це заповідник людяності, зона автентичності!!!
      Передову бачив. На передовій був і буваю. Не лякає. Неприємно, психіка трішки тремтить від тривалого перебування під розривами артилерійських снарядів, але саме там, у хаосі жорстокої деструкції, для сьогоднішнього українця відкривається якийсь значно глибший вимір людського існування. Усі стають чесними: перед Богом, перед іншими, перед собою. Щирість допомагає людям ставати гарними... справжніми!.. Смерть не любить лицемірства. Вона працює на посаді радикального арбітра людської щирості. От я й розмірковую собі: а якими ж станемо ми, коли не стане «зони АТО»?.. Гадаю, що кожен, хто тут побував, розуміє, про що я... Сьогодні в нас ціла армія психологів невтомно трудиться над тим, аби допомогти чоловікам, які побували на війні, повернутися, реінтегруватися в круговерть життєвих буднів. От коли б нам іще й батальйон психологів, які б з такою ж відданістю трудилися над тим, щоб вилікувати сьогоднішнє українське суспільство від якоїсь тривіальності, літеплості й млявості, байдужості й бездуховності, від якогось «недостресового синдрому», що позбавляє людей співчуття та солідарності, тоді, гадаю, і нашим ветеранам стало б простіше повернутися домів... У Києві чесності бракує... Як і всюди, де бракує виклику нашій людяності. Що ж трапиться з нами, коли забракне спотвореного жорстокістю виміру нашого зцілення, зони суспільної та особистої автентичності? Не страшно померти людиною, страшно жити несправжнім, страшно банально імітувати життя... А вона ж таки має свої межі ота тричі проклята сльозами українських матерів зона. Колись її таки й не стане... Головне, аби мої хлопці повернулися живими здоровими ‒ найкращими у світі захисниками найкращої у світі Вітчизни!!!                                о. Андрій Зелінський, ТІ,     військовий капелан.

«Для мене митрополит Шептицький - зразок справжньої людини», - Блаженніший Любомир.

   В Україні святкували 150-річчя з дня народження митрополита Андрея Шептицького. Ви також були Главою Української Греко-Католицької Церкви, як і владика Андрей. Чи порівнювали Ви коли-небудь його діяльність зі своєю? Я пригадую момент у Львові, чи то святкували 65-ліття чи 75-ліття, і тоді треба було виступити в Оперному театрі, де було зібрання. Я тоді сказав у промові, що є наступником митрополита, і коли я усвідомив, що сказав, то мені стало страшно: яке порівняння - Шептицький і я. Нема порівняння. Це не є фальшиве смирення з мого боку, але тут нема порівняння.
     Чи не жалкуєте, що зреклися посади Глави УГКЦ?    Я зрікся уряду, бо є певні обмеження, що може людина зробити. Ну і що, як я буду мати уряд, який мені буде трудно, хоч би з огляду на стан здоров’я, на вік, сповняти. Це не чесно. На мою думку, за всяку ціну триматися якогось уряду, тільки щоб бути при уряду, не можна. Вважаю, що правильно зробив. І не маю найменшого жалю за тим.
     За 10 років свого урядування Церквою чи не шкодуєте, що щось зробили не так?   Я зробив замало, дуже свідомий цього. Треба було більше. Можна було й треба було більше. Хоча, знаєте, я не був до такого уряду підготовлений. Старався, але, думаю, не досить старався. Можна було б ще не одне зробити.
     Не так давно Верховна Рада України ухвалила Закон, що дозволяє релігійним організаціям відкривати свої навчальні заклади. Як ви до такого ставитесь?   На мою думку, це не є цілком нормальний крок. Наша держава виростала на більшовицькій основі, і тому поняття, що Церква може робити для виховання молоді, то є незрозуміла річ. Це спадщина радянського режиму. Але багато культурних держав в усьому світі має систему, що як Церква бажає зорганізувати школу і запевняє, що то школа буде на певному рівні, то це цілком нормально. Я довгий час жив в Америці, і там багато шкіл, зорганізованих Церквами чи релігійними організаціями, що дуже гарно функціонують. Навіть університет є.
     Як би Ви оцінили взаємодію політичної влади України і Української Греко-Католицької Церкви? Чи немає тут ніяких непорозумінь?   Церква є Церква, а держава є держава, тому якоїсь безпосередньої взаємодії я не бачу. Ми стараємося підтримувати, але не втручатися в політику. І так само не можна, щоб і держава втручалася в Церкву. Маємо співпрацювати, бо працюємо для того самого народу, Церква у свій спосіб, держава у свій. Ми повинні один одного респектувати, один одному належне віддати. І під Церквою я маю на увазі не тільки єпископів, Церква – то є всі віруючі разом. Коли держава виходить поза межі своєї компетенції, коли починає робити щось не так, як належить, не шанувати громадян і їхні права, Церква повинна реагувати в той спосіб, як сумління народу. Але це треба також використовувати дуже обережно, бо не можна наказувати державі, що вона має робити.
     Час від часу ми чуємо певні негативні меседжі, пов’язані з Церквою: фінансові скандали, незаконні забудови тощо. Чи не шкодить це Церкві і як того позбутися?   Церква складається з людей, а люди є людьми. І буває чи нерозторопним обговоренням, чи нерозторопним діянням священнослужителі пхаються в політику або всякого роду махінації. Це абсолютно є негативним. Церква і все, що є церковне, починаючи від владик і до найменшого мирянина повинні дуже прискіпливо старатися сповняти Божий Закон.
     За що Ви останнім часом молитеся найбільше?    Безумовно маю на думці те, що тепер коїться на Сході України, то молюся за мир. Але також стараюся молитися, поручаю Богові цілу нашу державу. Я не молюся, щоб Господь Бог так чи інакше зробив, щоб те чи щось інше ставалося. Я свідомий того, що він далеко краще знає, ніж будь-хто з нас, що є корисно. Для мне молитва – це є можливість сказати Богові: «Господи, Ти є наш Батько, ми тобі довіряємо, Ти нас сотворив, Ти за нас завжди дбаєш».
     Скажіть, будь ласка, як Ви оцінюєте спроби змінити Конституцію України й дозволити одностатеві шлюби?    Я не є фахівець з конституційного права, але я маю певну думку. Щодо одностатевих шлюбів, то це є ненормально. Господь Бог створив чоловіка і жінку, які мають одружуватися. Але не може бути одностатевого одруження. Як хочуть жити спільно, це їхня справа, але це не є шлюб. Це є спілка. З тими людьми треба співчувати, що вони не можуть народити дитину. Вони хочуть брати дітей і виховувати їх, але то не є дуже мудро, бо діти, які виховуються в таких обставинах, дуже часто потрапляють в такі самі ситуації. Але я співчуваю таким людям, мені їх жаль, бо вони дуже потерпають. Чому Господь Бог так допускає – я не є суддя. Такі люди не мають якихось більших чи ліпших прав, як всі інші громадяни і не можуть претендувати ніби їм щось більше належиться, тому що вони є такі, які вони є.
     Але в законодавствах багатьох західних демократичних країн останнім часом закріплюють поняття одностатевих шлюбів…    У Західній Європі і Північній Америці є такий лібералізм, відчуття послаблення моральності, засад життя. І це, бачите, результат того лібералізму, і це є ненормально. Вони (представники нетрадиційних сексуальних меншин) роблять дуже багато шуму, різні заходи, процесії, немов би вони якісь особливі вибрані члени громади. Вони є такі самі члени громади, як і ми всі, і мусять брати життя так, як воно є. Я повторюся: я співчуваю їм. Їм не є легко, їм є прикро. Але то так само, як аборти. Жінки твердять, що вони мають право переривати дитині життя. А хто їм те право дав? Але вони про те кричать, і багато держав де-факто дозволяє то робити. Але це, мені здається, є неправильно. Ми в Україні, я думаю, не повинні наслідувати наосліп, що ніби все, що там робиться, є дуже добрим. Ми повинні дуже спокійно, критично підійти до того, чи все, що відбувається на Заході, нам підходить, чи воно є згідно з Божим Законом, чи воно є добрим для України. А не казати: «Ох, то європейське, то вже мусить бути добре».
      Ви були одним із тих людей, що активно підтримували Майдан. Ви не розчарувалися за ці півтора року після нього?   Я щиро надіюся, що те, що Майдан почав, ще не закінчилося і ще дасть свої результати. На Майдані наш нарід заявив, що хоче бути свобідним, хоче мати свою державу, в якій є рівні права для всіх, де гідність людини збережена. Для мене те, що сталося, це тільки вступ. Як не будемо працювати, той позитивний дух Майдану розвивати, то ще раз програємо. Як не раз програвали в житті через нашу нерозторопність.
     Ви довгі роки проживали на еміграції і тепер свій вік маєте можливість доживати на рідній землі. Щасливі з того?    Це велика радість, велике щастя для людини могти ходити по рідній землі. Як хтось шукає щастя за кордоном, він розчарується. Я жив понад сорок років поза Україною, мені дуже гарно йшло, я мав великі можливості. Але я таки радий бути на рідній землі.
     Як вважаєте, яка людина найбільше вплинула на вашу особистість?   На мене колосальне вражіння як людина зробив і до сьогодні робить митрополит Шептицький. Я його у своєму житті раз бачив, бувши малим хлопцем. Мав нагоду читати, трошки його студіювати, прислуховувався, що про нього казали старші люди, які його знали особисто. І для мене то є зразок справжньої людини.
   Що б ви побажали читачам, які читатимуть це інтерв’ю?    Розуміння, що ми є один народ. Ми не є стільки народів, скільки областей. Ми є один народ. Зрозуміти свою власну традицію, тих велетнів духу, типу Шептицького, як і інших людей, дуже заслужених, пізнати власну культуру. І Божого благословення, бо без нього ми далеко не зайдемо…