Tuesday, April 11, 2017

The Paschal Homily of St. John Chrysostom


Is there anyone who is a devout lover of God? Let them enjoy this beautiful bright festival!  Is there anyone who is a grateful servant?  Let them rejoice and enter into the joy of their Lord!

Are there any weary with fasting?  Let them now receive their wages! If any have toiled from the first hour,  let them receive their due reward; If any have come after the third hour,  let him with gratitude join in the Feast! And he that arrived after the sixth hour,  let him not doubt; for he too shall sustain no loss. And if any delayed until the ninth hour,  let him not hesitate; but let him come too. And he who arrived only at the eleventh hour,  let him not be afraid by reason of his delay.
For the Lord is gracious and receives the last even as the first. He gives rest to him that comes at the eleventh hour,  as well as to him that toiled from the first. To this one He gives, and upon another He bestows. He accepts the works as He greets the endeavor. The deed He honors and the intention He commends.
Let us all enter into the joy of the Lord!  First and last alike receive your reward;  rich and poor, rejoice together! Sober and slothful, celebrate the day!
You that have kept the fast, and you that have not,  rejoice today for the Table is richly laden! Feast royally on it, the calf is a fatted one. Let no one go away hungry. Partake, all, of the cup of faith. Enjoy all the riches of His goodness!
Let no one grieve at his poverty,  for the universal kingdom has been revealed. Let no one mourn that he has fallen again and again;  for forgiveness has risen from the grave. Let no one fear death, for the Death of our Savior has set us free.
He has destroyed it by enduring it.
He destroyed Hades when He descended into it. He put it into an uproar even as it tasted of His flesh. Isaiah foretold this when he said, “You, O Hell, have been troubled by encountering Him below.”
Hell was in an uproar because it was done away with. It was in an uproar because it is mocked. It was in an uproar, for it is destroyed. It is in an uproar, for it is annihilated. It is in an uproar, for it is now made captive. Hell took a body, and discovered God.  It took earth, and encountered Heaven. It took what it saw, and was overcome by what it did not see.
O death, where is thy sting? O Hades, where is thy victory?
Christ is Risen, and you, O death, are annihilated! Christ is Risen, and the evil ones are cast down! Christ is Risen, and the angels rejoice! Christ is Risen, and life is liberated! Christ is Risen, and the tomb is emptied of its dead; for Christ having risen from the dead, is become the first-fruits of those who have fallen asleep.
To Him be Glory and Power forever and ever. Amen!

Christ is Risen! Indeed He is Risen!

Христос Воскрес!  Воістину Воскрес!



Глава УГКЦ на свято Входу Господнього в Єрусалим: «Бог приходить, але вибір є за нами…»

Вечеря Ісуса із Лазарем та Його вхід в Єрусалим – події не закриті в минулому. Вони стосуються нас і сьогодні. Бо таїнственну вечерю Христос буде споживати з нами, через своє низходження. Адже Божественна Літургія – трапеза Його тіла і крові. Після неї ми увійдемо в наше місто – наше щоденне життя і перед нами постане той самий вибір, як тоді перед людьми в Єрусалимі. Ми можемо прийняти і отримати спасіння й життя або відкинути це. Бог приходить, але вибір є за нами… На цьому наголосив Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав під час проповіді на Архиєрейській Божественній Літургії 9 квітня у свято Входу Господнього в Єрусалим у Патріаршому соборі Воскресіння Христового.
     У Священному Писані один із ключових образів, яким Боже Слово відкриває істину є образ Бога, який приходить: «Наш Господь не є закритим сам у собі, а грядущим; Він є Богом, який рухається, Богом, який приходить до людини. Сьогоднішнє свято Входу Господнього в Єрусалим у собі несе один єдиний зміст і благовіст – “гряде наш Господь” ». Навіть більше, кожна подія Страсного тижня є також розкриттям істини про прихід Господній до нас. Євангельське читання цього дня має дві частини. Насамперед у ньому йдеться про дивну вечерю, що є «прообразом Тайної вечері, яку Ісус буде споживати зі своїми учнями перед своєю смертю на хресті»: «У домі Лазаря Той, хто воскресив, і той, кого воскресили, разом споживають вечерю. Дивна та вечеря! Учора наш Господь викликав людину з гробу, яка вже чотири дні перебувала в рабстві смерті, а сьогодні з нею вечеряє. Ба більше, сестра Лазаря на тій вечері помазує Ісуса... Бо у Священному Писанні помазували миром лише царів, священиків і пророків. Але це помазання показує нам щось глибше: та вечеря є ніби одкровенням внутрішнього життя Пресвятої Тройці, яка запрошує людину розділити з нею її вічне життя у воскресінні».
      А інша частина – Христос, входячи в Єрусалим, зустрічає молодь, яка першою Його впізнає і приймає як Того, на якого так довго чекали, який може сповнити всі мрії молодої людини. «Його вхід має кілька глибоких ознак. Найперше, це низходження, приниження – сьогодні Його вітають у славі, а за кілька днів від нього відречуться і скажуть, що немає іншого царя за римського кесаря; сьогодні стелять одяг перед ослям, на якому Він в’їжджає в Єрусалим, а за кілька днів з нього самого здеруть одяг і Він нагим предстане перед світом, а його одіж розділять між собою розбійники, що його розпинали, кидаючи жереб; сьогодні ріжуть галузки з дерев на знак сприйняття Єдиного, який несе перемогу, а за кілька днів Його розіпнуть на хресному дереві і не будуть очікувати від нього, що Він дасть їм життя, а заберуть від Нього самого життя», – пояснив він. Та серед тих людей, які бачать Христа, який подібно, як цар Давид, що заснував Єрусалим, сідає на жереб’я і входить у місто, є особи двох категорій. Одні, подібно, як молодь, інтуїтивно відчують Бога як Царя, тому, аби перед Ним відкрити своє життя, вони до Його ніг стелять свою одіж (свою роль у суспільстві, своє завдання). А є інші, які в момент Його входу, прагнуть Його вбити. Людина по-різному сприймає Бога, що до неї хоче  наблизитися…   
      Далі проповідник продовжив: «За кілька днів ми побачимо, як державні мужі й політики будуть бігати по церквах, жодної Літургії до кінця не вислухаючи, до Причастя не приступивши, аби зробити гарну фотографію і гарно показати себе. А пізніше, тут, в Києві, не вагаючись, вони підпишуть будь-який закон, який буде смертним засудом сімейних цінностей. Вони поклоняться новій атеїстичній ідеології гендеру, називаючи її чомусь «європейськими цінностями». Буквально за кілька днів сила політиканів заповнять наші храми і посвячуватимуть паски, але не завагаються за 30 срібняків продати національну українську ідею, аби показати себе новоявленими месіями, а насправді вони є бешкетниками, які руйнують Українську Державу, виступають проти самих засад суспільного державного буття і називають себе патріотами». Однак, за словами Блаженнішого Святослава, за кілька днів те саме, можливо, зробимо і ми, прості громадяни України. Адже нині ми освячуємо вербу, а коли перед нами постане життєво важливий вибір, ми не зуміємо нашу віру втілити в наші вчинки. І, можливо, будемо відрікатися від того Господа, якому співаємо сьогодні «осанна».
     «Сьогодні Церква запрошує відкрити ентузіазм євангельської молоді! Я сьогодні вітаю вас, дорога молоде, студенти, діти… Вітаю вас, які вбачаєте в Ісусі Христі свого справжнього лідера, а його навчання і Слово сприймаєте як те, що дає вам силу, аби йти вперед». – привітав із християнським днем молоді, що завжди в УГКЦ святкують у Вербну неділю, Глава УГКЦ.
     «Cвяткувати Пасху сьогодні означає бути здатними до пасхальної самопожертви задля добра свого народу» Ким є той Христос, якого ми зустрічаємо воскреслим із гробу? Насамперед Він є нашим воплоченим Богом, який переміг смерть і якого ворота аду не змогли втримати. Якщо ми у Святому Хрещенні таїнственно вмерли і воскресли з Христом, якщо ми причащаємося Його Тіла і Крові, тобто споживаємо новозавітну Пасху, та ознаменовані кров’ю Христа, то і нас смерть оминає, «проходить мимо», і відкриваються перед нами двері небесні. Щоразу, коли ми молимося Божественну Літургію, то стаємо причасниками воскресіння – того життя, яке сьогодні засяяло нам із порожнього гробу. І це життя Воскреслого є благословенним вінцем для нас, дітей Божих, знаком нашої гідності й нашого покликання бути свідками Його у світі та проповідниками Його Євангелія. Йдеться у Великодньому посланні Глави і Отця УГКЦ.
     За словами Глави Церкви, святкувати християнську Пасху сьогодні означає бути здатними силою Воскреслого вставати і пробудитися до дії, до особистої пасхальної самопожертви задля добра свого народу, його свободи та кращої долі: «Дивлячись на обличчя наших українських воїнів-героїв, які принесли своє життя в жертву за рідний народ, можемо бути впевнені, що Небесний Отець приймає ці жертви в імені свого Сина. Саме у них через воскреслого Христа ми вже маємо перемогу над злом і зцілення душевних і тілесних ран». Також святкувати християнську Пасху означає бути носіями перемоги життя там, де панує смерть: «Щиро визнавати те, що Христос «воістину воскрес», означає повірити, що завдяки нашому особистому рішенню та зусиллю є воістину можливим побороти корупцію і неправду в нашому суспільстві, що саме від нас залежить, яким буде наша країна: чи вона буде вмирати, віддана на поталу могутнім світу цього, чи встане, пробудиться, оновиться і воскресне до справжнього життя, гідного людини як образу Божого». Блаженніший Святослав привітав вірних і духовенство зі світлим Христовим Воскресінням: «Вітаю всіх вас … із днем визволення від смерті й зла та відкриття дверей до життя, надії і любові. Зичу всім миру Христового, миру, який дарує нам Христова перемога над злом і неправдою, миру, якого серед війни так щиро прагне кожне українське серце. Ще раз усім вам, в Україні й на поселеннях сущим, засилаю свої сердечні вітання. Щиро бажаю вам благословенних Великодніх свят, смачного свяченого яйця та світлої пасхальної радості».

За шість днів до Пасхи.

У перший день тижня, у неділю, Ісус тріумфально в’їхав у Єрусалим. Це був останній тиждень земного життя Ісуса Христа. В понеділок, за шість днів до Пасхи, тобто сьогодні, Ісус перебуває у Витанії в домі Марти і Марії. Поруч також Лазар, якого Він підняв із мертвих. Перш ніж надійдуть години ненависті і насильства, Ісус ще зазнає години приязні та прохолоди. Марія намащує ноги свого Господа, біля якого часто сиділа і слухала Його як свого особистого вчителя. 300 динаріїв - це 10 місяців праці. Юда, навпаки, продасть Ісуса за 30 срібних монет - найнижча ціна за невільника, раба. Кожний по‑різному, але вони разом, Марія і Юда, готують Господа на смерть, на Пасху, що наближається. Марія бере фунт мира зі справжнього дорогоцінного нарду. Слово «справжній» походить від слова «вірний» або «віра». Ісус є Христос-Месія, тобто Помазаник, справжній і вірний, якому належить те, що в нас найцінніше, - наша віра, що проливається на Господа. Тому жест Марії має не лише ритуальне значення, а передусім пасхальне. Ісус пояснює, що вона завчасу виконала те, що неможливо буде зробити після Його смерті. Його тіло буде поспішно зняте з хреста і розпочнеться вечір суботи, коли вже не можна виконувати жодної праці. Також неможливо буде намастити Його тіло в неділю рано, коли йтимуть жінки до гробу, адже Він уже воскресне. Тобто намащення у Витанії вказує одночасно на смерть і на воскресіння Ісуса Христа, на Його Пасхальну тайну.  Бачимо, як Ісус думає про свою смерть і воскресіння, що надходять. Це все вже дуже близьке. Він дуже спокійно говорить про свою Пасхальну ніч, смерть і воскресіння своїм близьким і друзям. Так Ісус прощався з тими, кого любив (Йн.11, 5).
     Квітна Неділя. Євангеліє починається розповіддю про помазання Ісуса у Витанії. Сам Ісус пояснює його як пророцтво, що провіщає Його близьку вже смерть. Тут йдеться про своєрідну останню вечерю із своїми найближчими друзями у Витанії. Вона вся пахне прощанням. Справжньою дієвою особою цієї сцени є запах. Його справжнє значення вказує на любов, що є безцінною! Марія виконує цей широкий жест, стаючи немовби представником усіх учнів, усіх тих, хто любив Ісуса й усіх тих, хто, хоча Його і не бачили, любили Його протягом століть. Отже, Марія зробила цей жест також і за нас! В цій жінці Бог нарешті знаходить те, що завжди так пристрасно шукає: бути любленим тими, кого Він сам любить. Те, що робить Марія, попереджує про те, що скоро зробить сам Ісус. Через шість днів Його тілo буде розбито, і Його життя розіллється як безцінні пахощі на спасіння світу! Завдяки Марії з Витанії Любов, нарешті, є любленою та живою. Потім Ісус входить в Єрусалим, як цар твій іде до тебе, справедливий і переможний, смиренний і верхи на ослі їде, на осляті, на молоденькій ослиці (Зах 9,9), бо Він оголосить мир народам (Зах 9,10). Це Месія, Який приходить, щоби примирити людство із своїм Богом. Але не через прояв могутності, а через послух, що є протилежним непослуху Адама.
     Вербна Неділя – це день радості й піднесеного настрою. Гілки, які ми приносимо сьогодні до храму, провіщають майбутню перемогу Христа і є виразом нашого прагнення приєднатися до урочистого привітання, яке приготували колись Ісусові мешканці Єрусалима. Вербна неділя називається також Неділею Страждань Господніх і розпочинає Великий Тиждень...
     Всемогутній Боже, з вербовими гілками в руках ми вшановуємо сьогодні перемогу Христа; примнож нашу віру та вислухай наші прохання, щоб ми, з’єднані з Христом, приносили Тобі плоди добрих вчинків. Котрий з Тобою живе і царює на віки вічні. Амінь.
    Дуже важливо, що ми прожили цей Страсний Тиждень не як глядачі, а як учасники. Згадувати Пасху Ісуса - це не тільки пригадати про щось, що сталося в минулому, але знову прожити у своєму житті Страсті і Воскресіння Христа. Отже, згадка, що її чинить літургійний обряд Страсного Тижня, є наче одяг або машина часу. Ми занурилися всередину, щоби з’єднатися із вчинками Христа. Як наслідок, ми утвердимо нашу внутрішню здатність відважно і вільно говорити так на хресті нашого життя. Тому що приєднавшись до переходу Христа, ми приєднуємося до нерозривного сопричастя з Богом. А саме це і буде нашою радістю у вічності.

Перемога тих, хто не любить Україну, полягає в її розділенні, - Клаудіо Ґуджеротті.

Апостольський Нунцій архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті відвідав Вінницю 8-9 квітня. Представник Папи освятив місійний хрест перед храмом Матері Божої Ангельської та взяв участь у процесії вулицями міста з нагоди Вербної неділі. Також ватиканський дипломат відповів на запитання журналістів під час прес-конференції, яка відбулася 8 квітня:
     - Чи є у вас традиція урочистих процесій у Вербну неділю? - Якщо ви говорите про Італію – в нас така традиція є. Але в порівнянні з тим, що було в минулому, помітно знизилась кількість учасників. У роки мого дитинства це була подія, яка приводила в рух все місто. Тепер в таких процесіях беруть участь тільки практикуючі віруючі. Втім в останній час люди знову повертаються до цієї традиції. Вони стомились від порожнечі цього світу…
     Територія, непідконтрольна українському урядові - це теж Україна. - Ваше Високопреосвященство, як би Ви підсумували свої півтора року праці в Україні? Адже Ви прибули до нас у дуже непростий час. Ви неодноразово бували у так званій «сірій зоні». Із ким найнадійніше працювати на цих територіях? Що показує війна, на кого реально можна покладатися? І як вдається здійснити розподіл коштів у рамках акції «Папа для України»? - Ці півтора року минули дуже швидко. І це для мене був непростий час. Знаєте, що найскладніше в роботі Нунція: це нікого не образити. Бо що б ти не сказав, знайдеться хтось, кому це не подобається. І передусім мовчання. Тиша нікому не подобається. Найбільш складна річ, скажу вам як представникам медіа, це інтерпретувати те, що люди відчувають, а не те, що хтось хотів би, щоб вони відчували. Це найбільш делікатна проблема, тому що коли країна стоїть перед великими труднощами, згода має фундаментальне значення. Перемога тих, хто не любить Україну, полягає в її розділенні. І для її досягнення вони мають потужні засоби. І найбільш важливий засіб — не зброя, а пропаганда. Вона торкається глибини людської свідомості і намагається вивести на перший план найбільш приховані почуття людини.  Для мене це найбільш складно, і з цим мені не довелось зустрічатися раніше. Хоча я був у Грузії під час війни з Росією, але там громадська думка була одностайна. В Україні вона поділена. На Сході України я відвідував, як підконтрольні українському урядові території, так і непідконтрольні. Але територія, непідконтрольна українському урядові – це теж Україна. І нам не можна про це забувати. Складно зрозуміти, чому людей, котрі відчувають свою близькість, які відчувають себе друзями – чому вважають, що вони проти України? Так, є ті, хто не люблять Україну, але більшість населення нічого не має проти своєї країни. Вони мають інші думки, але це не значить, що вони проти. І дуже важливо, щоб це почуття розділення не нарощувалось штучно і не перетворилось у нав’язливу ідею — для тих, хто проти України, це був би подарунок на срібному блюді.
     Мета акції «Папа для України» саме і полягала в тому, щоб підкреслити, що людина залишається людиною, незалежно з якого боку вона знаходиться.  Це, звичайно, не означає, що немає винних і тих, хто страждає. Але до справедливості треба підходити критично: не всі у всьому винні. Адже ніхто не винен в тому, що він народився в тій місцевості, а не в іншій. Народження – не є вина. Вина передбачає вибір, а народження не дає вибору.
     Відповідаючи на запитання про враження від поїздки на Схід, Апостольський Нунцій назвав їх важкими: - Люди страждають як з одного, так і з другого боку. Для мене наочним символом цих страждань стали підірвані мости. Адже, якщо мости зруйновані, то це значить, що немає можливості спілкування. Щоб потрапити в Луганськ, мені було потрібно було зробити коло через Донецьк, бо на іншій дорозі всі мости зруйновані. Правда, була ще можливість їхати через територію Росії, а це багато значить… Видно, що не нерви у людей вже на межі, вони вже перевтомлені тим, що відбувається. А особливо – діти. І це з обох боків. Я не знаю, що з ними буде і як вони себе поводитимуть, коли стануть дорослими. Але наскільки мене вражають їхні страждання, настільки мене лякає їхнє майбутнє. Скільки це ще протриває – сказати не можу. Але можу сказати, що це не залежить від людей, яких я зустрічав.
      Хтось вклав собі в голову, що Папа і Московський патріарх – друзі, які щовечора грають у карти . - Раніше Папа багато говорив про Україну, тепер більше – про Ірак і Сирію. Чи не вважаєте, що Папа забув про Україну? І чи буде згадано про Україну в посланні «Urbi et orbi»? - Про те, чи буде згадано -  не знаю. Те, що Папа зараз менше говорить — це певний вибір, запропонований йому співробітниками з Римської курії. Але мова Папи – це не тільки слова. Мова Папи — це акція, про яку згадано. Мова Папи - це те, що він послав мене в Авдіївку. Мова Папи — це те, що він переказав через мене 200 тис. євро, щоби надати допомогу постраждалим дітям.
                                                                           Все інше – дуже делікатні речі у зв’язку з проблемами, що про них я говорив на початку…
      І якщо хтось вклав собі в голову, що Папа і Московський патріарх – друзі, які щовечора грають в карти… Будь-яке слово, що його промовляє Папа, трактується як захист проти того, що він говорить чи робить. Він і так говорить, що Він – з Україною. Якщо говорить менше – значить тепер не час говорити. Але можу вас запевнити: у всесвітніх міжурядових організаціях, в яких представлений Апостольський Престол, його голос у підтримку України звучить дуже міцно. І тут позиція Святого Престолу ґрунтується на одному принципові: територіальна цілісність і недоторканість кордонів. Наша дипломатія має свої особливості, хоча вона більш відповідальна, оскільки її горизонти охоплюють не тільки земне життя, але й вічність, а з вічністю жартувати не можна. Сприяти маленьким контактам, маленьким діалогам, маленьким гуманітарним акціям, які  творять великий мир. Ми –  дипломатія «малих кроків».
     - Як ви вважаєте, який особистий внесок у досягнення миру в Україні може зробити кожний католик і взагалі кожна людина доброї волі? - Дякую за це питання. Потрібно, щоби люди зустрічалися як люди, як особи, а не дивились на місце народження, походження і так далі. В Україні ця проблема є. Бо якщо ми будемо дивитись так: той «білий», а той – «чорний», в того тече така кров, а в того – така, тоді буде вина не урядів, не державних керівників, а людей, тому що в них таке походження, така кров. А кров не є виною – хіба що тільки коли проливається кров іншого. А якщо вважати, що коли вони не такі, то їх не треба приймати, як людей, або краще, щоб їх взагалі не було – історія знає, до яких жахливих трагедій це приводило. Отже, повторюю: важливо приймати іншого як особу, що, звичайно, не означає погоджуватись з усім, що він говорить. А найважливіше для християнина,  це завжди питати: що  в такій ситуації зробив би Ісус Христос. Не якась відома історична постать, не якийсь герой, а Ісус Христос. І це даватиме відваги вийти з полону стереотипів. Знаєте, я деякий час тому познайомився з молодіжною групою, що виросла з однієї християнської спільноти і зараз налічує близько півтори тисячі чоловік. Вони їздять на Схід, щоб допомагати людям відбудовувати зруйновані житла, опікуватись дітьми і так далі. І роблять це задарма, жертвуючи своїми канікулами і відпустками. Це – приклад справжнього християнства.
     Папа хоче вибрати єпископів, які б допомагали розвитку України. - Коли Римо-Католицькій Церкві в Україні чекати серйозних змін? Зокрема, нових призначень, створення нових дієцезій? - Мене не стільки турбують інституціональні зміни в Римо-Католицькій Церкві в Україні, скільки ментальні. Нові призначення будуть, необхідність їх вже назріла, а коли – це залежить від Святішого Отця. І це теж певний знак для Церкви в Україні. Папа хоче вибрати тих єпископів, які були б певним посланням… Треба бачити, кого вибирати, чого ця людина прагне. Це особливо важливо тепер, серед тих труднощів, які переживає Україна. Краще довше подумати, і вибрати тих єпископів, які б допомагали розвитку країни, ніж помилиться.

     Щоб не настала осінь в Україні … - Які побажання українському народу Ви хотіли б висловити напередодні Пасхи? - Час Великодня в цій частині світу  – чудесне свято природи. Ви маєте чудесний подарунок від Бога: це ваша найпрекрасніша земля від моря до гір, неймовірне розмаїття природи. Зараз вона розквітає, і війна не може цьому перешкодити. Для нас ці квіти – символ Воскресіння Христа. Немає смерті, яка не знає воскресіння. І в цьому полягає наша відповідальність. Усвідомлення того, що кожний наш вчинок має присмак Вічності покладає на нас величезну відповідальність. Тому напередодні Пасхи я бажаю Україні, щоб вона насолоджувалась квітами, які вирощує її прекрасна земля, і якомога сильніше відчувала себе відповідальною – щоб осінь не настала занадто рано...

Wednesday, April 5, 2017

Блаженніший Любомир у день 40-річчя своїх єпископських свячень: «Моє до вас прохання – моліться і працюйте»

2 квітня 2017 року в Патріаршому соборі Воскресіння Христового урочистою Літургією Українська Греко-Католицька Церква відсвяткувала 40 років з дня архиєрейської хіротонії Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира (Гузара). «Сьогодні пригадуємо подію, – розповів Блаженніший Любомир, – яка сталася рівно 40 років тому в храмі монастиря Святого Теодора студита у Гроттаферрата біля Рима. Блаженніший патріарх Йосиф висвятив трьох єпископів: владику Степана (Чміля), владику Івана (Хому) і мене. Про цю подію останнім часом багато говориться, пишеться. Ця подія як причину мала турботу за існування нашої Церкви в Україні та світі. Патріарх Йосиф боявся, що жорстокі переслідування нашої Церкви можуть заподіяти великої шкоди. Тому він відважився на такий дуже особливий крок». «Хочу згадати щось із того минулого і про щось просити вас», – сказав Блаженніший Любомир. «Якимсь Божим провидінням сталося так, що із тих у монастирській церкві присутніх залишився живим тільки я. Я почуваюся до обов'язку насамперед подякувати всім присутнім за святі молитви, за те, що сьогодні особливо згадали той час, ті переживання. Але було б дуже мало, якби я просив за молитви тільки тоді присутніх у Гроттаферрата у монастирській церкві. Хочу дуже сердечно попросити вас, аби у своїх молитвах ви згадали сотні, тисячі людей, яких також турбувала проблема існування нашої Церкви. Бо завдяки їм, що так жертвенно були готові нести тягар переслідування, завдяки їхній вірності святій Церкві наша Церква сьогодні існує», – наголосив ювіляр.
«Звідси, – продовжив Архиєпископ-емерит, – моє друге до вас прохання. Часи лютого переслідування минули, але перед нами завжди залишається те саме завдання, та сама турбота, аби наша Церква, у повному значенні цього слова, була отою Церквою, де люблять Господа Бога, де готові жертвенно послужити один одному. Моє до вас прохання, від імені моїх тих співбратів з минувшини, прошу вас, моліться і працюйте, аби наша Церква розвивалася, жила і в той спосіб прославляла Бога й служила нашому народові!» Сам ювіляр пізніше теж приєднався до молитви за дар його свячення.
Блаженніший Любомир витворив нове обличчя Церкви… У своєму привітальному слові Предстоятель УГКЦ Блаженніший Святослав зауважив, що цього року ми святкуємо 125-річницю від дня народження патріарха Йосифа. «Ми намагаємося осмислити постать і спадок патріарха Йосифа... І якраз цього патріаршого року, саме сьогодні, 2 квітня, Господь Бог дарує нам ще один знаменний ювілей – 2 квітня 1977 року відбулася подія, яка мала вирішальний вплив на майбутнє нашої Церкви як в Україні, так і на поселеннях. Відбулася подія незнана, тиха, навіть таємна, без зайвих почестей, шуму. Саме сьогодні 40 років тому великий духовний батько, старець нашої Церкви, батько українського народу Блаженніший Любомир кардинал Гузар з рук патріарха Йосифа отримав архиєрейську хіротонію, єпископські свячення. Говорячи про значимість постаті Блаженнішого Любомира, Глава Церкви відзначив, що «Блаженніший витворив нове обличчя Церкви, нове обличчя і стиль єпископського служіння, не як того, хто панує, а того, хто служить». «Його Господь покликав бути першим серед нас і він став нашим рабом. Віддав усе, що має, на служіння своєї Церкви. Блаженніший Любомир витворив новий стиль єпископського служіння не як князя Церкви, а як слуги, який прийшов не для того, аби йому служили, а щоб послужити, і навіть життя своє віддати для служіння багатьох».
Не піддається жодним світським спокусам влади, панування, почестей і людської пошани… Для виголошення святкової проповіді Глава Церкви передав слово людині, яка пропрацювала і прожила з Блаженнішим Любомиром під одним дахом багато років, – владиці Богданові (Дзюраху). У своєму слові владика Богдан пригадав, як нещодавно, на другу неділю Великого посту, повернувся з відрядження з-за кордону. «Ми сіли за вечірнім столом у нашому помешканні. І Блаженніший між іншим, як він уміє, добрим голосом сказав: «Минуло два тижні Великого посту. А чи по нас уже щось видно? А чи по нас вже щось видно?» – двічі повторив він. Очевидно, що йому не йшлося про те, аби відзначити, що ми трошки похудали за ці два тижні. Ішлося про щось набагато важливіше, що є суттю християнського покликання. А саме про те, наскільки ми вже впродовж того часу подолали в собі того старого чоловіка, наскільки уподібнилися до нашого Господа в наших думках, словах, прагненнях і вчинках», – розповів єпископ.
«До кінця Великого посту, – просить застановитися, – залишилося ще два тижні. І ми ще можемо поставити собі це контрольне запитання: а по нас уже щось видно?.. Я бажав би, аби ми всі направду переймалися Божим словом. Але про одну людину можу сказати з певністю, по ньому вже багато видно. Ідеться про людину, яка сорок років тому з рук ісповідника віри прийняла дар повноти священства. Велику владу дав йому Господь. Він її використовував і понині використовує для тихого смиренного служіння. Не піддається жодним світським спокусам влади, панування, почестей і людської пошани. Він радше їх уникає, а не шукає», – сказав владика Богдан про Блаженнішого Любомира. Владика пригадав, як святкували 75-ліття Блаженнішого Любомира. Як він упирався, не хотів, аби це робили. «Він розуміє, що людська шана і визнання не приходить від зовнішньої влади, від атрибутів зовнішнього уряду, тому зумів спокійно відійти від свого уряду, довіряючи Церкву і її провід Божому провидінню. Він міг спокійно і покірно віддати самого себе і свою Церкву в руки Божі», – вважає Секретар Синоду УГКЦ. Владика пригадав, як шість років тому, «коли ми трошки були стривожені його рішенням, хтось дуже слушно зауважив: у той час, коли в Україні спостерігається шалена гонитва за владою, він, маючи найбільшу владу в Церкві, не побоявся відпустити її і добровільно відійти». «По ньому вже так багато видно, що той життєвий шлях, яким він іде з Ісусом, не проходить на даремно, його слово, його Божа наука стає для нього мірилом поведінки і щоденного життя», – вважає владика Богдан.Єпископ попрохав «оточити нашого Блаженнішого Любомира любов'ю, аби Господь Бог кріпив його на силах, щоб він міг ще довго служити на Божу славу і добро нашій Церкві».«А для себе просімо за дар могти йти за Ісусом дорогою любові, дорогою покірного і смиренного служіння», – насамкінець попросив проповідник. 

Земний порох святині

Щойно первосвященики та книжники розійшлися кожен до свого дому (Йн 7, 53), як уже на ранок їх знову громадить спільне прагнення впіймати Ісуса на слові: Це вони говорили, випробовуючи Його, щоб мати підставу звинуватити Його. Якби Ісус, відповідно до свого милосердя, дозволив відпустити жінку-перелюбницю, Він перекреслив би закон Мойсея, що передбачав покарання смертю для перелюбників: Коли спіймають чоловіка, що сходиться з заміжньою,  обидвом смерть: чоловікові, що сходиться з жінкою, а й жінці. Отак викорінюватимеш зло з Ізраїлю (Втор 22, 22). З іншого боку, якби Ісус наказав її каменувати, Він переступив би римський закон, адже покарання смертю від шостого року н. е. було застережене в Палестині для римської влади.  Юдеї застосовують слово Боже (Втор 22, 22‑24) проти Ісуса, але й самі порушують закон, бо привели одну тільки жінку, а судити треба було обох: і перелюбника, і перелюбницю (пор. Лев 20, 10). Однак Ісус не дає себе втягнути в дискусію на тему конкретного застосування Закону. Ісус поводиться вільно, невимушено, незалежно. Господь пише… Ісус постає перед нами, як автор Писання. Що саме він пише? Невідомо. Можливо це були слова з Єр 17, 13-14:
«Надіє Ізраїлю, о Господи! Всі, що Тебе покинули, осоромляться. Всі, що від Тебе відступають, будуть викорінені з цього краю,  (Септуагінта, грецький переклад Старого Завіту, подає дослівно: на землі будуть списані),  бо вони покинули ДЖЕРЕЛО ВОДИ ЖИВОЇ - Господа».
Жива вода ― це мотив з попереднього сьомого розділу в. 38: Хто вірує в Мене, як Писання каже, то ріки води живої з нутра його потечуть! Без Господа, без того, що каже Писання, ми, справді, наче мертва суха земля. А далі слідує прохання, яке має стати особистим проханням кожного:                         «Вилікуй мене, о Господи, щоб я одужав, спаси мене, щоб я врятувався, бо ТИ - моя надія
Писання, або креслення по землі пальцем, алегорично означає ходіння по пустелі. Це особливе місце й час в історії ізраїльського народу, коли всі ті, що вийшли з Єгипту, согрішили і не могли ввійти в Обіцяну землю. Той бунт ледь не закінчився каменуванням Ісуса Навина, Калева та, можливо, навіть самого Мойсея з Аароном, аби настановити нового вождя для повернення у Єгипет (пор. Чис 14, 1‑10). Лише молитва Мойсея рятує весь народ перед справедливим Божим гнівом, коли він почав закликати до Божого милосердя: Господь повільний до гніву й багатий милосердям, прощає гріх і переступ, хоч і не залишає нічого безкарно, а карає гріх батьків на дітях до третього й четвертого покоління. Прости ж гріх люду цього з великого милосердя твого, так, як зносив єси люд цей від Єгипту аж досі! (Чис 14, 18‑19).
Ось чому Ісус запитує: Хто з вас без гріха? Нехай перший кине в неї камінь! Сам Ісус, єдиний безгрішний, не кинув каменя, подібно як Мойсей, що не прагнув знищення збунтованих проти Господа. Коли всі розійшлися, залишилася лише жінка і написи Ісуса на піску, на земному порохові святині. Всі відійшли, а залишилася людська злиденність і Боже милосердя: Іди й відтепер більше не гріши. Заклик «іди» - це заклик до віри; «не гріши» - це надання сили. Ісус не вимагає нічого, не давши спочатку до того сили. Милосердя й прощення Ісуса зовсім не применшують важкості гріха. Тут Він себе являє як агнець, що бере гріх світу, гріх перелюбства, і нікого не судить: Вилікуй мене, о Господи, щоб я одужав, спаси мене, щоб я врятувався, бо ТИ - моя надія!

Між єгоїзмом і жертвенністю, між служінням і пануванням

Дорогі браття і сестри, ми приближаємося до завершення Великого посту. Цей шлях сорокаденної молитви, роздумів, добрих діл ми намагалися здійснити у кліматі духовної підтримки. Досвід нашого життя показує, що бути у спільноті, сім’ї, групі друзів – це великий дар, але також і велике випробування.  Адже кожна людина має свій характер, має свої вподобання, має свої переваги і недоліки. В історії, яку ми чуємо у 5-ту неділю Великого посту, показано слабкість апостолів (Мр. 10, 32-45.). Одні хотіли мати запевнення у майбутньому стосовно їхньої кар’єри, а інші, дізнавшись про це, заздрісно із гнівом виявили своє обурення.  Почалась сварка. Подібні ситуації також стаються і в нашому житті, коли ми занадто переживаємо за нашу долю, коли поводимось егоїстично. Всякий егоїзм у спільноті створює напруження і доводить часто до гріха. Із причини егоїзму виникли такі слово, як “корупція”, “наживання”, “махінації”, “політичні домовленості” та інше, що скероване на використанні інших у власних інтересах.
В народі навіть з’явився вислів: “за все можна домовитися”. Маємо пам’ятати, що коли хтось отримує більше, то тільки ціною того, що від когось віднімається. Для правдивих християн не може приносити радість те, що комусь приносить сльози, обурення і невдоволення, біль, смуток. Адже ми покликані продовжувати те, що робив Ісус: нести радість людям, любити жертвенною любов’ю, служити і підтримувати слабших, творити Царство Боже вже тут на землі. Сам Ісус нас закликає: Мр 10.43. Не так воно хай буде між вами, але хто з-між вас хоче стати великим, хай буде вам слугою, 44. і хто з-між вас хоче бути першим, хай буде рабом усіх. 45. Бо Син чоловічий не прийшов на те, щоб йому служили, лише щоб служити й віддати своє життя як викуп за багатьох.
Слова Ісусові – це не є теорія, якась цікава думка чи щось далеке від реальності –  це заповіді любові!  Його Любов на хресті зупинила зло! А ми, що робимо із злом, що немов яд наповнює наші сім’ї, спільноти, керівні установи і навіть прості товариства? Ми покликані плекати взаємну любов між собою,  Яка буде виявлятися у служінні, жертвенності, самопосвяті. Наша взаємна любов не дозволить того, щоби зло нав’язували нам свої заповіді, які скеровані лише на знищення. На прикладі ситуації з апостолами ми бачимо, як їхня егоїстична поведінка подала повід для інших гріхів: заздрість, гнів. один гріх потягає інший і і цей ланцюг продовжується поки хтось не зупине ціною власної жертви, невигоди, самопосвяти, тобто служіння. Якщо ми потрапляємо в такі складні ситуації, що нам здається, що тільки злом,або ж через гріх можемо можемо вирішити справу,  то в такий спосіб  можемо лише усвідомити наскільки полонені злом, як далеко ми відійшли від добра,  що не бачимо вирішення ситуації добрими рішеннями.
Наш Господь також потрапив у важку ситуацію, з якої він міг вийти і не постраждати, але Його любов до нас була великою! Він любив служити людям, він любив бути корисним для людей, він не любив бути поруч  навіть ціною власної невигоди. Фил  2. 7 а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, 8 він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної.
Жертвенність – чому така рідкісна тепер? Жертва стає великою, коли лише один страждає, коли сходиться лише на одному, коли один стає жертвою за всіх інших. Але, якщо кожен з нас, долучиться до жертвенності, тоді ніхто не буде обтяжуватися неможливим. Другою причиною важкості жертвенності – це є наша втома. Виснажені люди цього суспільства визнають що у них все менше залишається сил для служіння ближнім, для терпеливості і витривалості в доброму. Якщо звернемо увагу на всі наші стреси, напруження, переживання, то побачимо, частою причиною є особистий гріх, або ж гріх інших. Це ще одна причина, щоб ми були об’єднані в любові духом взаємного служіння.
Нехай цей піст для кожного з нас стане твердим рішенням не шукати зла, відкинути його і наскільки це можливо протистояти йому,  терплячий Вигоди і приниження,  будучи навіть переслідуваним і погодженим. Не сороммося називати себе слугами, навіть, рабами, щоб показати наше зречення задля любові до Бога і ближнього. Учні Ісуса усвідомивши силу жертвенності розкаялися і кожен з них, окрім Юди, показав свою самопосвяту і віддане служіння Богові та людям. Їх вшановуємо і їх хочемо наслідувати, і в особливий спосіб  натхненні прикладом преподобної Марії Єгипетської.