Tuesday, May 22, 2018

Вкрадена Yкраїнська святиня й досі у Москві. Богородиця Володимирська чи Вишгородська?


Найбільша реліквія російської церкви – Володимирська ікона – насправді іменується Вишгородською Богородицею Ніжності. До 1155 року ікона була однією з головних святинь України-Русі. (Згідно з тисячолітньою традицією, автором знаменитого лику вважають сучасника Богородиці євангелиста Луку). Вподовж 863 років право власності російської церкви на ікону тримається на злочині і міфах. Вважаємо за потрібне про це нагадати. Вподовж 863 років право власності російської церкви на ікону тримається на злочині і міфах. Вважаємо за потрібне про це нагадати.
     Міф 1. «До половины V века икона оставалась в Иерусалиме. При Феодосии Младшем ее перенесли в Константинополь, откуда в 1131г. она была прислана на Русь как подарок Юрию Долгорукому от Константинопольского Патриарха»
Але всі історичні джерела свідчать, що 1131 року великим київським князем був Мстислав Великий. Юрій Долгорукий у той час виконував обов’язки удільного князя далекого Ростово-Суздальського регіону. Звичайно, можна припустити, що з датою вийшла помилка, а правдивою лишається інформація щодо особи князя, якого греки удостоїли безцінного дарунка. Проте є й інші причини, які унеможливлюють достовірність такої гіпотези. А саме – життєві історії обох князів. Мстислав та Юрій були синами славнозвісного Володимира Мономаха. Але батькову науку про те, «як подвигнутися на добрі діла», кожен княжич зрозумів по-своєму.
     Мстислав посів київський престол по смерті Володимира Мономаха. Він керував державою так славно, що удостоївся ймення Великий. Князь був мужнім лицарем і мудрим державцем. «Він умів владарювати і тримати порядок всередині держави». Слава про чесноти руського володаря ширилася всією Європою. І тому угорські, данські, візантійські, польські монархи вважали за честь пошлюбити своїх принців чи принцес із дітьми Мстислава. Великий князь помер 1132 року і був похований у збудованому ним Федорівському монастирі у Києві. Незадовго по смерті церква зарахувала його до лику святих. І тому, повертаючись до історії ікони Богородиці, цілком логічно, що саме такому славному володарю передали з Константинополя безцінний образ.
     Із Юрієм Долгоруким все було зовсім інакше. Сьогодні його здебільшого знають як засновника Москви. І, вочевидь, через це замовчують, що державником суздальський князь виявився нікчемним. Ідея фікс всього його життя полягала у здобутті Києва. Суздальський князь невтомно намагався загарбати столицю Русі, за що літописці охрестили його Довгоруким. Княжа мрія збулася аж 1156 року. Але ненадовго. Великим київським князем Юрій пробув два роки і помер насильницькою смертю (його отруїли). Кияни, дізнавшись про кончину нелюбого правителя, погромили князівські хороми і «всіх суздальців із безчестям вигнали з міста». Варто розібратись, чим Довгорукий так дошкулив київському люду. Перший історик Києва Максим Берлинський характеризує князя Юрія як «правителя, що більше займався розвагами, аніж державними справами, що киян страшенно дратувало…», а найгірше те, що «правління Юрія Володимировича призвело до втрати Руссю багатьох земель і посилення половців» і тому перебування його у столиці «для киян було нестерпним».
     Микола Карамзін, автор «Історії держави Російської», називає Довгорукого «властолюбним, але порожнім князем, який не мав чеснот великого батька, і не прославив себе в літописах жодним подвигом благородства, жодним добросердним вчинком, притаманного Мономаховому племені… Народ київський так ненавидів Довгорукого, що не захотів, щоб і тіло його лежало поруч із Мономаховим (тобто у Святій Софії – ред.) і поховали його поза містом…»
     Міф 2.  «1155 г . сын Юрия Долгорукого, св. князь Андрей Боголюбский, желая иметь у себя прославленную святыню, перевез икону на север, во Владимир, и поместил в воздвигнутом им знаменитом Успенском соборе. С того времени икона получила именование Владимирской».
     А в літописах пишуть, що ікону Боголюбський викрав. Річ у тім, що Юрій Довгорукий, завоювавши київський престол, поставив Андрія у Вишгороді і призначив його своїм наступником. Молодому княжичу, звісно, хотілося стати великим князем. Але йому імпонувало єдиновладдя. Київські ж традиції правління змушували князя узгоджувати всі свої рішення з дружиною, боярами і зборами громадян (віче). Це по-перше. По-друге, Боголюбський з досвіду батька знав, що киянам треба годити, бо нелюбого князя вони можуть прогнати, а то й замордувати. Інакше кажучи, перспективи стати великим і самовладним володарем у Києві бути просто не могло.
      Зрозумівши це остаточно, князь вирішив стати великим і самовладним у себе на Суздальщині. Для цього забите і віддалене Суздальське князівство він постановив зробити престольним, тобто в усьому рівнозначним Києву.
    Реалізація задуму почалася однієї ночі, коли Боголюбський поцупив з церкви чудотворну ікону Богородиці і без батьківського благословення (це особливо обурило літописців) дременув із Вишгорода до Суздалі. Слово «поцупив» тут не перебільшення. Святий образ був надзвичайно шанований у Вишгороді і по всій Русі. Біля нього відбувалися неймовірні чуда і сила паломників з усієї країни приходила вклонитися Вишгородській Богородиці Ніжності.
       Тому про добровільну передачу городянами безцінної святині та ще й синочку розгульного князя не могло і мовитися. Але Боголюбський розумів, що почин нової столиці конче має супроводжувати якийсь знак Божого благословення. Вишгородська святиня ідеально для цього підходила. Це і спонукало князя вчинити святокрадство. По дорозі до північних земель Андрій незле прорахував, що запровадження самовладства на базі Суздалі завдасть добрячої мороки. Адже там жило старе боярство (тодішня політична еліта) та більше-менше, але діяли київські демократичні закони. І вирішив князь, що незрівнянно зручнішим для заведення нових порядків буде Володимир – невелика слобода неподалік Суздалі. Але як це зробити? Тут настала черга третього міфу.
     Міф 3.  Третій міф, посилаючись на древню «Оповідь про чуда Володимирської Божої Матері», стверджує, що по дорозі до Суздалі: «Во время молитвы, к нему явилась Пресвятая Дева и велела поставить икону во Владимире. Это стало причиной, почему великий князь сделал Владимир столицей». Отже, ідея Суздалі відпала і князь розпочав імените будівництво нової столиці у до цього геть неіменитому Володимирі. Але чи дійсно на це було розпорядження з неба? Порівняно недавно (1895 року) дослідники Імператорського Московського археологічного товариства, вивчаючи стилістику «Оповіді», незаперечно довели, що одним з її авторів був сам Боголюбський.
     Немає сумнівів, що взятися за перо князя спонукали ризикові політичні інновації. Їх конче потрібно було підперти належною ідеологією. І князь оформив це у безпрограшний спосіб – із посиланням на волю Божу. В історії церкви записано чимало історій явлення Богородиці. Але така честь випадала не абикому, а найбільшим із достойників. Боголюбський достеменно до таких не належав. І подальші події тому підтвердження. Поставивши крадену святиню у Володимирі, Андрій проголосив себе великим князем і заходився робити там другий Київ – із Золотими воротами, Успенським собором і так далі.
     «Але колізія полягала в тому, що великокнязівський титул, самовільно привласнений Андрієм, викликав на Русі скептичне ставлення… те звання було нерозривно пов’язане з Києвом. Без Києва Андрія великим князем ніхто не визнавав і формально він залишався одним з удільних князів», – пише історик Михайло Брайчевський.
     Інакше кажучи, допоки стояв Золотоверхий град, іншої легітимної столиці бути не могло. Виправити таку ситуацію Боголюбський вирішив знищенням Києва. «Настав час великого посту, почнімо його з добрих діл», – повчає книга молитов. І воістину «боголюбивий» князь перший тиждень великого посту розпочав погромом престольного граду. «Грабували вони увесь город, – пише літописець, – і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю, і не було помилування нікому: церкви горіли, християн убивали.. і всі святині забрали і монастир Печерський підпалили»… Сталося це 1169 року. Вперше за всю історію древньої столиці при вселюдному опорі киян місто взяли на щит.
Військо Боголюбського повернулося до Володимира з честю, славою «…і з прокляттям», – додає літописець.
     А Микола Костомаров узагальнює: «Боголюбський зруйнував Київ з усім тим, що споконвіку було святим для всієї Русі». Для остаточного приниження загальноруської столиці Андрій поставив київським князем безвольного та неавторитетного Гліба Переяславського. І позбувшись таким чином клопоту з київською зверхністю, утвердив свій титул великого Володимирського князя. Але ненадовго. Бо з руїн і попелу престольний Київ несподівано постав знову. Нелюбого князя Гліба кияни терпіли два роки. А потім його хтось та й отруїв. Розгніваний Андрій надіслав до Києва посла з вимогою видати осіб, причетних до вбивства. Але посланцеві відмовили і вирядили додому, обстригши йому голову та бороду ( це вважалося найбільшим приниженням посла і його патрона).
      І тоді, як пише літописець, «Андрій, сповнившись зарозумілості і розгордившись вельми і безліччю воїв оточившись», вирішив піддати столицю новому погрому. Величезне військо (50 тисяч воїнів) знову вирушило на Київ. Але дійшло лише до Вишгорода і здобути його не спромоглося. Обороною міста керував князь Мстислав Хоробрий, який «крім Бога не боявся нікого», – свідчать літописці.
     Після тривалої облоги суздальські вояки несподівано порозбігалися. «Прийшли – бо вони зарозумілими, а смиренними одійшли у доми свої», – підсумовує літопис. (Ця поразка замовчується офіційною російською історією).
     На цьому походи північних сусідів до Києва припинилися. І того ж року Андрія Боголюбського убили його бояри.
       «При всьому своєму розумі, хитрості та спритності Андрій не зміг встановити нічого міцного на руських землях, – пише Микола Костомаров, – єдиною мотивацією всієї його діяльності було властолюбство. Якою мірою поцінувала його турботи суздальська земля, свідчить його смерть». Але повертаємося до подальшої історії вкраденої святині. У Володимирі вона пробула 235 років. Перед загрозою війська Тамерлана її перевезли до Москви. Тоді і кілька разів по тому чудесний порятунок московського люду від нападників традиційно пов’язували з божественним заступництвом Вишгородської (Володимирської) ікони.
     За радянських часів і до 1999 року ікона Вишгородської (Володимирської) Богородиці зберігалася у Третьяковській галереї.
      Потім її передали церкві. Але під час передачі святині в руки патріарху Алексію образ несподівано тріснув. Очевидці стверджують, що один з ієрархів церкви на це промовив:
                                                                                                                     «На жаль, Богородиця вже не з нами».
    ВИСНОВКИ…             «Спадщина, похапцем загарбана на початку, згодом не благословляється», – написано у Книзі Премудрості Соломона.
       Вочевидь, саме тому на колишніх периферійних землях давньоруської держави не постав ні другий Київ, ні третій Рим. А дорога до колись престольного града Володимира обернулася горезвісним шляхом на каторгу, знаним як Владімірскій централ..  Древній Київ відтоді також пережив чимало драматичних часів. Але славу і велич святого міста нікому не вдалося ані знищити, ані вкрасти.  «Святий Київ-град – втілення благодаті Божої – є явищем того ж порядку для слов’янського світу, що й Рим для світу католицького», справедливо пише історик Ігор Гирич.
                          З огляду на все вищенаведене постає запитання: чи не настав час повертати святиню додому?

We Believe in the Trinity, One in Essence and Undivided

From Christ Our Pascha, 
the Catechism of the Ukrainian Catholic Church
71 The Mystery of the Most Holy Trinity—the Father, the Son, and the Holy Spirit—infinitely surpasses all possibilities of human understanding. “His divinity [i.e., Godhead] is completely unfathomable, and his essence, which is above all, is not what the mind conceives it to be.”(St Gregory of Nyssa, Oration on the Divinity of the Son and the Holy Spirit). According to the words of the apostle Paul, the depths of this mystery can be plumbed only by the Holy Spirit: “So also no one comprehends what  is  truly  God’s  except  the  Spirit  of  God”  (1  Cor  2:11).  However,  that same Spirit, the Spirit of truth, descending upon people, reveals the inner life of God. The Holy Spirit teaches people to express the truth, inasmuch  as  this  is  possible,  through  the  language  of  faith:  “Now  we  have received ... the Spirit that is from God, so that we may understand the  gifts  bestowed  upon  us  by  God.  And  we  speak  of  these  things  in  words not taught by human wisdom but taught by the Spirit, interpreting  spiritual  things  to  those  who  are  spiritual”  (1  Cor  2:12-13).  And  then, having thus taught, the Holy Spirit keeps vigil, that the faith, “the assurance of things hoped for,” might grow into the contemplation of “things not seen” (see Heb 11:1); that humankind may see the invisible as if it were visible, and see what is obscure face to face. “[Christians of the East] perceive that one draws close to this presence above all by let-ting oneself be taught an adoring silence, for at the culmination of the knowledge and experience of God is his absolute transcendence.” (St. John Paul II, Orientale Lumen)

72  The presence of the transcendent God is expressed through the symbolism of the liturgy and of the church building: by the curtain behind the Royal Doors of the iconostasis, by the Holy Gifts covered by veils, by the raised aer (in Slavonic, vozdukh, вождух) during the Creed, and by the cloud of incense. “There is the transcendent unity of God and the fruitfulness of God, and as we prepare to sing this truth we use the names ‘Trinity’ and ‘Unity’ for that which is fact beyond every name.”(Pseudo-Dionysius the Areopagite, The Divine Names) Even though we refer to God using these titles, we are fully aware that we do not thereby exhaust the mysteries of God. No sooner do I conceive of the One than I am illumined by the splendour of the Three; no sooner do I distinguish them [as Per-sons] than I am carried back to the One. When I think of any One of the Three [Persons] I think of him as the whole, and my eyes are filled, and the greater part of what I am thinking of escapes me. (Gregory the Theologian, The Oration on Holy Baptism).

73  In our liturgical and personal prayers, through the constant invocation and glorification of the name of the Father, and the Son, and the Holy Spirit,  we  simultaneously  express  our  faith  and  communion  with  the  Most Holy Trinity, which grants us “the grace of the Lord Jesus Christ, the love of God the Father, and the fellowship of the Holy Spirit.” (The Divine Liturgy of St. John Chrysostom, Blessing prior to the Anaphora).

Tuesday, May 15, 2018

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО ЖИТТЯ БЛИЖНЬОГО

Грішить той, хто завдає шкоди здоров'ю ближнього, викликає його на двобій або двобій приймає, хто, врешті, несправедливо і навмисно вбиває ближнього. Можемо завдати шкоди здоров'ю ближнього сварками і бійками, шкідливими продуктами, небезпечними жартами або необережністю, гідною покарання. Сварячись, дратуємо ближнього, позбавляємо його внутрішнього спокою, і цим підриваємо його здоров'я. Бійка не обійдеться без пошкодження тіла; за бійку і суд карає арештом або в'язницею. Розповсюдженим явищем сьогодні є підробка продуктів споживання; звичайно, такі продукти шкодять здоров'ю, отже, люди, котрі цим займаються, є вбивцями. Небезпечні жарти також не раз стають причиною хвороби, каліцтва або, навіть, і смерті. Причиною нещасних, а деколи і смертельних випадків є звичайна необережність (напр., хтось неуважно переходить вулицю, хтось необережно обходиться з рушницею під час полювання і т. д.). Грішать матері, котрі залишають без нагляду дітей, грішить лікар, котрий нечітко випише рецепт і через те аптекар видасть не ті ліки, і вони можуть зашкодити даному пацієнту.
Тих, хто викликає на двобій і приймає двобій, також можна назвати вбивцями. Церква карає їх тим, що відмовляє їм у християнському похороні і накликає на них прокляття (Сор. Трид. 25, 19). Найчастіше причиною двобою є образа честі. Той, котрий викликає противника на двобій, стягає на себе подвійну провину, тому що має намір убити людину, а, крім того, ризикує також і своїм життям. Тому слушно погрожує Церква тяжкою карою всім тим, хто бере будь-яку участь у двобої або присутній при ньому. Католик ніколи не повинен приймати виклик на двобій, хоч би навіть знав, що за це назвуть його боягузом або через це втратить своє становище (Вен. XIV). Відвага у недозволених справах є не відвагою, а лише відчайдушністю і зухвалістю. Саме у двобої ми втрачаємо свою честь, хоч, ніби, хочемо її врятувати. Для захисту честі ображеного існують світські суди, і до них треба звертатися. А якщо прагнемо заслужити перед Богом ласки, то вибираймо таку помсту, якої навчав Ісус Христос словом і прикладом, - віддячуймо за зло добром. Зносити терпляче несправедливість - ось найдосконаліший прояв справжньої відваги.
Грішить той, хто свідомо і несправедливо позбавляє життя свого ближнього. Таку людину називаємо вбивцею. Вбивцею був Каїн, бо вбив свого брата Авеля. Сам Бог сказав тоді, що кров Авеля закликає небо до помсти (Буття 4). Вбивця, позбавляючи життя ближнього, одночасно позбавляє його змоги домогтися великих заслуг у майбутньому і приготуватися до смерті. Хто ж вбиває людину мимоволі, не маючи наміру позбавити її життя, той не є вбивцею (Второзак 19, 4); однак, звичайно, така людина не є вільною від тяжкого гріха, бо найчастіше таке вбивство буває наслідком злочинної необережності. Кат, котрий вбиває злочинців за наказом влади, також не є вбивцею.
Хто ненавидить ближнього, той наче вбиває його думкою і волею; ненависть також дуже часто призводить до справжніх мордувань. Хто ненавидить, той дуже часто думає про помсту (Буття 27, 41); (І Цар. 24). Брати Йосифа ненавиділи його і вбили б, якщо б їхній брат Рувен не став на перешкоді (Буття 37). Немає різниці між тим, хто ненавидить, і тим, хто вбиває (Сальвіян). У Пана Бога бажання важить стільки, скільки і сам учинок. Саме тому говорить св. Йоан: "Кожен, хто ненавидить брата свого, душогубець" (І Йоан 3, 15). Ісус Христос також говорить, що той, хто гнівається на брата свого, заслуговує перед Богом такого самого покарання, як і той, хто вбиває (Мат. 5, 21 і сл.). Дехто вважає, що у своєму серці має ненависть, коли відчуває незадоволення тим, або жаль до того, хто чинить зле, - при цьому, однак, прагне, щоб та особа зійшла з недоброї дороги і просить про це Пана Бога. Якщо це дійсно так, то таке почуття не є ненавистю. Напр., якщо матір плаче, тому що її син веде неправильний спосіб життя, пиячить, гуляє і т.п., а вона ненавидить такий спосіб життя, - така мати любить свого сина, але ненавидить його гріхи.
Ще тяжче грішить той, хто руйнує духовне життя ближнього звабою або поганим прикладом. Ти є вбивцею, якщо намовляєш свого ближнього чинити зло (св. Авг.). Це - тяжчий гріх, аніж убивство, бо життя душі цінується більше, ніж життя тіла. Зваблювати, спокушати - значить намагатися когось схиляти до скоєння гріха. Так Єва підштовхнула до скоєння гріха Адама. Той, хто зваблює (спокусник) наслідує диявола, котрий ще перших людей у раю хитро спокутував до непослуху щодо Бога. Майже всіх Мучеників перед тим, як винести вирок, намагалися схилити до заперечення віри або до злочину проти Божих заповідей підступними намовляннями, обітницями, погрозами або муками. Звабником є також той, хто стримує інших від добрих справ.
Недобре чинить той, хто своєю поведінкою (або лихим словом, або порушивши заповідь, або недобре вчинивши) підштовхує другого до скоєння гріха.  

Царю небесний

Царю небесний, Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, Благий, душі наші.
Вознесіння Ісуса, започаткувавши нову форму Його присутності серед нас, вимагає від нас очей та серця, здатних Його зустріти, Йому служити та свідчити Його іншим. Про це говорив Святіший Отець у неділю, 13 травня 2018 року.
Погляд у небо та місія на землі. Вознесіння, з одного боку, «спрямовує наш погляд до неба», де прославлений Ісус сидить по правиці Бога. З іншого, нагадує нам «про початок місії Церкви»: адже воскреслий Ісус, возносячись на небо, «посилає своїх учнів нести Євангеліє по всьому світу». Мова тут про «безкрайню місію», ту, яка «не має меж» та «перевищує людські сили», бо Ісус каже: «Ідіть по всьому світу й проповідуйте Євангеліє кожному створінню». «Завдання, яке Ісус доручає невеликій групі простих чоловіків без величезних інтелектуальних здібностей, справді здається занадто зухвалим! Однак це непоказне товариство, незначне перед обличчям великих потуг світу, послане нести послання Ісусових любові й милосердя в кожен куточок світу».
Допомога з висоти. Папа зазначив, що такий проект можливо здійснити, лише отримавши силу, «яку сам Бог надає апостолам». Ісус запевняє їх: «Ви отримаєте силу Святого Духа, що зійде на вас, і ви будете моїми свідками в Єрусалимі, по всій Юдеї та Самарії і аж до кінця землі». «Таким чином, - сказав Єпископ Рима, - ця місія змогла здійснитися, й апостоли започаткували справу, яку продовжили їхні наступники. Місія, яку Ісус доручив Апостолам, витривала крізь віки та триває також і сьогодні: вона вимагає співпраці нас усіх. Бо насправді кожен, силою отриманого хрещення, отримав спроможність своєю чергою звіщати Євангеліє».
Бути людьми Вознесіння. «Господнє вознесіння на небо, започатковуючи нову форму присутності Ісуса серед нас, вимагає від нас очей та серця, здатних Його зустріти, служити Йому та свідчити Його іншим. Ідеться про те, щоб бути людьми Вознесіння, тобто шукачами Христа на стежках нашого часу, несучи Його слово спасіння аж до кінців землі», - вів далі Папа. На цьому шляху ми зустрічаємо Ісуса в наших ближніх, особливо в тих, які на власному тілі переносять «суворий та принизливий досвід старих і нових форм бідності». Підсумовуючи, Святіший Отець побажав, щоб Пречиста Діва Марія, яка «надихала віру першої спільноти учнів», допомогла також і нам «підносити серця вгору», до чого закликає літургія. «Й, одночасно, нехай Вона допоможе нам твердо стояти на землі та сміливо сіяти Євангеліє в конкретних ситуаціях життя та історії», - додав Папа Франциск.
Дух Святий, Який зійшов на апостолів у день П’ятидесятниці, а на кожного з нас у Тайні Миропомазання, є Царем небесним, що царює з Отцем і Сином на віки. Йому як Цареві від нас належиться усякий послух та слава. Але не є Він подібним до земного царя, що гнітить всевладдям слуг своїх, лякає їх своєю потугою, розпоряджається ними до вподоби. Він – Утішитель благий, Той, Хто потішає нас у журбах та печалях житейських, Хто дає силу та радість перемагати труднощі, Хто оживотворяє і надихає.
Духа Святого звемо Духом істини. Він свідчить істину і наповнює нею тих, хто Його слухають. У книзі Діянь Апостолів чуємо, що Дух провадив, навчав, говорив, сходив, тобто був реально і повсякчасно присутнім у Своїй Церкві. Так є і по сьогодні та буде до кінця віку. Однак на відміну від апостольських часів, ми часто не чуємо Духа і не знаємо, куди Він велить нам іти. Часто не чуємо істини, бо не живемо нею. Щоб чути голос Того, Хто свідчить істину, потрібно хотіти жити у правді. Дух Святий всюди є і все наповняє. Все живе у Ньому, все Ним існує. Без Духа, Який дає життя, неможливо бути живим. Не потрібно плутати всюдиприсутність Духа Святого з вірою в те, що усе є Божественним, уся природа є Богом. Бог держить усю вселенну і всю природу в ній при існуванні, але Він не є змішаний з нею, ані не розчиняється у ній. Дух оживотворяє світ, але не є від світу. Святого Духа звемо скарбом дібр і життя подателем. Усі добра, усякий добрий дар, що від Отця походить, дається нам Духом через Сина. Незчисленні дари і ласки, наче великий скарб, має Дух і роздає щедро тим, хто прагне. Між тими дарами і саме життя подає нам як Той, хто все оживотворяє. Нехай прийде Святий Дух і вселиться в нас, нехай очистить нас від усякої скверни, нехай спасе душі наші. Нехай Ним буде повне життя кожного з нас, християн, що Ним помазані. Нехай у Ньому живемо і рухаємося, щоб чути нам голос істини та сповнятись нею, щоб бути утішеними і повними всякого добра, щоб жити не духом світу, але у Святому Дусі. 
P.S. У часі між Пасхою Господньою та П’ятидесятницею не молимося молитви Царю небесний. Це пов’язано з очікуванням Церкви на зіслання Святого Духа. До Вознесення молимося замість Царю небесний тропар Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, що в гробах життя дарував (тричі), тоді як між Вознесенням та П’ятидесятницею просто опускаємо молитву Царю небесний, яку в особливо торжественний спосіб співаємо на саме свято Зіслання Святого Духа та після нього.
Звісно, Дух Святий присутній у Своїй Церкві завжди. Він не є відсутнім у періоді від Пасхи до П’ятидесятниці, коли ми очікуємо свята Зіслання. Однак, опускаючи молитву Царю небесний у цьому періоді, ми відчуваємо інтенсивніше очікування Духа та стаємося причасними очікуванню Апостолів. Кожне християнське свято є не стільки спогадом історичної події спасення, як участю у ній. Таким чином і ми кожного року беремо участь в очікуванні Зіслання Святого Духа.
Великі і найвищі Дари Cвятого Духа, які нам зіслав сьогодні Чоловіколюбний Бог, радіймо разом всі із великим поривом сердечної радості, прославляймо Владику нашого життя. Нинішній день великий празник і велике торжество. Недавно ми перебували у хвилюванні страстей Господніх, раділи Воскресінням Христовим, потім Вознесінням на небо Господа нашого Ісуса Христа, а сьогодні дійшли до самої вершини благ, дійшли до самих плодів обітниці Господньої «Я умолю Отця, і іншого Утішителя дасть вам… Не залишу Вас сиротами» (Ін. 14. 16 - 18).
В п’ятдесятий день по Пасці ізраїльський народ святкує празник П’ятидесятниці на пам'ять дарування Закону народові на горі Синай, в п’ятдесятий день виходу із Єгипту. В День П’ятидесятниці у Єрусалимі збиралось багато людей. Сюди приходили люди не тільки із Палестини, з Юдеї, а й з різних країн сходу: Персії, Мидії, Елама та Месопотамії; із сторін північних: Каппадокії, Понту, Асії, Фригії та Памфілії; із сторін південних: Аравії, Єгипту та Лівії. В це велике свято були в Єрусалимі і учні Христові. Коли учням Своїм, за десять днів до П’ятидесятниці, явився Воскреслий Господь Ісус Христос і сказав їм не відходити з Єрусалиму, а очікувати «Обітниці Отцівської» (Дії. 1.4), тобто Святого Духа, вознісся перед ними на небо із гори Єлеонської, «бо Іоан хрестив водою, ви будете хрещені Духом Святим за кілька днів; приймете силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете мені свідками в Єрусалимі і в цілій Юдеї і Самарії і аж до краю землі» (Дії 1. 5 - 8). Апостоли очікували Зішестя Святого Духа, перебуваючи в Єрусалимі в одній горниці. Передання нам розповідає, що потім це був дім Святого Апостола і Євангелиста Іоана Богослова, де була звершена і Тайна Вечеря. Разом з апостолами перебувала і Пресвята Діва Марія. Була третя година дня, і стався несподівано вітер і шум із неба. Наповнився дім благодаттю, і явились над ними вогненні язики, і спочили на кожному з них. (Дії 2. 2 - 3). Незвичайний шум бурного вітру, як невидима сила нісся з неба і наповнив весь дім де перебували учні Христові, всемогуча сила Духа святого замешкала на апостолах. Розділені язики, які явились, за словами Святого Кирила Єрусалимського, немов би вогненні вінці на головах апостолів, були знаком того, що Дух Святий дає їм здатність і силу проповідувати науку Христову різним народам їхніми мовами. Господь заповідав Своїм учням, що вони будуть проповідувати Євангеліє всім народам. Учні дивувалися, як вони зможуть проповідувати на тих мовах, яких вони не знають. Господь, втішаючи, їм говорив «не журіться, як і що маєте говорити; бо в той час буде вам дано, що маєте говорити, не ви будете говорити, а Дух Отця Вашого говоритиме в вас» (Мт.10.19-20).  Наповнилися всі Духа Святого і почали говорити різними мовами, як Дух дав їм промовляти (Дії 2. 4).
Після П’ятидесятниці на другий день, ми святкуємо день Святого Духа, що всюди є і все наповняє, оживотворяє і благословляє. Наповнюючись і радіючи дією Духа Святого, ми прикрашаємо храми Божі та домівки зеленню і квітами. Цей звичай походить ще із Старого Заповіту, бо гора Синай, де Господь дарував Закон народові, була покрита зеленню та квітами, та щоб ми пригадували шатро Авраама в зелені при Мамврійському дубі де колись явився Триєдиний Бог.
Нехай Дух Святий надихає нас на божественні слова, нехай знайде нас, тих, що заблудились. Дух джерельна доброта і джерело добра. Дух Святий діє в Ангельських Небесних Силах, Він діє в отцях і пророках, та в учнях Христових. Прийшов Дух Святий після Христа, щоб не залишити нас сиротами і заснував Новозавітню Церкву, даючи їй Утішителя. Святий Дух нехай же всіх нас потішить спасінням, великою любов’ю до Святої Тройці, шаною та християнською любов’ю один до одного, нехай наповнює нас Дух Святий ясніше пізнавати основи цього величного свята, всім Своїм Єством, нехай же буде вічна слава Отця і Сина і Святого Духа. 

Friday, May 11, 2018

Pentecost Message from the Pastor


My dear parishioners, Pentecost is a revelation of God and Birthday of His Church. Wind and divine fire are common because both are symbols of wild, uncontrollable power.  We see God as He is, unbounded, wild, uncontrollable, and free. The experience leaves witnesses staggering and confused like the apostles and disciples who were accused on this day of being drunk.
      When the Most High descended, He blessed the tongues, dividing the nations; but when He distributed the tongues of fire, He called all into Unity; wherefore, with one accord, we glorify the All Holy Spirit” – so, let us pray - Heavenly King, Advocate, Spirit of Truth, Who are everywhere present and fill all things, Treasury of Blessings and Bestower of Life, come, and dwell within us; cleanse us of all that defiles us, and, O Good One, save our souls…
      The Holy Spirit is God’s Special Gift for the Christian. Jesus Said in Luke 11:13, How much More shall your Heavenly Father Give the Holy Spirit to them that Ask Him. Receiving Jesus will give you Power to be a Child of God.
     On this festive day we decorate our homes and churches traditionally with green branches of trees and flowers; this is to remind us that the feast of the Pentecost, Holy Trinity, and specially - Holy Spirit is the feast of Eternal life. More importantly we must strive to embellish our hearts and souls to receive the power of the Spirit of God.
      Let us cleanse our souls through repentance and prayer, let us fill our souls with the love of of our neighbors and charitable deeds. Then the Holy Spirit will dwell in us.
     Receiving the Holy Spirit will give you Power to Serve Christ and His Church by being His Anointed Witness. Let us Reach out as part of Catholic Church with arms open wide in Faith, and Say, Yes Lord, I take what you give, Fill me with the Holy Spirit! It is in the heart that Christ dwells and it is within that the Holy Spirit directs us. 
Fr. Mykhaylo, Pastor.

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО НАШОГО ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ.


Ми зобов'язані дбати про те, щоб наше життя було чистим, поміркованим, порядним, ми повинні дбати про своє здоров'я. Ми шануємо наш одяг, щоб мати його якнайдовше; тим більше ми повинні шанувати наше тіло, яке є одягом душі. Уважай передусім на чистоту свого тіла, на чистоту білизни й одягу, житла і постелі. Слідкуй також за тим, щоб у кімнаті завжди було свіже повітря (не забувай щоденно добре перевітрювати квартиру). Чистота - це запорука здоров'я. Необхідно також дотримуватися поміркованості в їжі та питві. Стриманість у їжі та питві підтримує здоров'я тіла і продовжує життя. Даниїл і три юнаки при дворі Навуходоносора дотримувались поміркованості в їжі, і тому виглядали здоровішими, ніж інші (Дан. 1). Св. Павло не раз згадує у своїх листах, що мав слабке тіло, а однак скільки він зміг зробити! Необхідно чинити так, щоб у всьому був порядок: у їжі, спанні, праці і т.д. Ніколи не лінуйся. Праця не лише дає нам хліб насущний, але й підтримує наше здоров'я. Саме праця сприяє правильному кровообігу і корисно впливає на травлення. Однак, праця повинна відповідати нашим силам. Люди, котрі без потреби тяжко працюють у неділю, грішать не лише проти третьої, але й проти п'ятої заповіді Божої. Врешті, ми зобов'язані у випадку хвороби вживати відповідні ліки. Грішить той, хто, будучи тяжкохворим, не звертається за допомогою до лікаря і не вживає ліків. "Вшановуй належно потрібного тобі лікаря, бо й він існує з Господньої установи" (Сир. 38, 1). Всевишній сотворив ліки з землі і розумний не нехтує ними (Сир. 38, 4). Однак, наше намагання підтримувати своє здоров'я і життя не повинно бути настільки великим, щоб ми забували заради цього про наше вічне щастя.
     Тимчасові блага, в т.ч. життя і здоров'я тіла, не мають вартості самі по собі і не треба прагнути цього заради них самих, але лише через те, що вони ведуть нас до вічного життя. Дух Божий не мешкає в людині, котра є лише тілом (Буття 6, 3), тобто котра має схильності до речей тілесних, ніби в ній не мешкає розумна душа. "... прагнення тіла (веде) до смерті, а прагнення духа - до життя і муки" (Рим. 8, 6). Чим більше піклуємося про тіло і прикрашаємо його, тим більше занедбуємо і псуємо душу (св. Авг.). Тому наставляє нас Христос не турбуватися понад міру про їжу й одяг. Небесний отець знає, що ми того потребуємо, і коли годує небесне птаство і одягає польові лілеї, хоча вони не працюють, то тим більше буде пам'ятати про людей та їхні потреби (Мат. 6, 25 і наст.). Ми повинні відкинути усе, що могло б пошкодити нашому здоров'ю і життю. Тому грішить той, хто легковажно ставить під загрозу своє життя, хто шкодить своєму здоров'ю або відбирає сам собі життя.
     Багато людей легковажно ризикують своїм життям, або виконуючи небезпечні вправи, або через необережність. Ті, котрі демонструють різні трюки на канаті, в цирку і т. п., живуть в стані тяжкого гріха, тому що повсякчас легковажно ризикують своїм життям (хіба що застосовують різні засоби безпеки і зовсім усувають загрозу). Такого роду ремесла взагалі є морально шкідливими і недозволеними. Те саме стосується людей, котрі надто необережно і відчайдушно скачуть на конях, плавають, долають гірські вершини і т.д.; рідко хто з них вмирає природною смертю. Багато хто грішить необережністю. Треба пам'ятати про відповідні засоби захисту від хвороби під час епідемій; лише священики, лікарі та ті, хто доглядає за хворими, зобов'язані спілкуватися з хворими, але вони можуть також покладатися на особливу опіку Бога. Отже, будь завжди обережним та поміркованим і ніколи не ризикуй своїм життям! Люди завдають шкоди своєму здоров'ю, віддаючись надмірним розвагам, користуючись негігієнічним одягом або зловживаючи шкідливою їжею. До надмірних розваг належить, напр., забава на цілу ніч, пристрасне куріння тютюну, надмірне вживання напоїв і т.д. "З ненажерства численні вже вмерли" (Сир. 37, 31).
     Закінчують життя самогубством звичайно люди безбожні, котрі потрапили у велику біду або в тяжкі гріхи і сумніваються в допомозі Бога і в Його милосерді. В тяжкому становищі опинився цар Савл, коли його пораненого оточили вороги; в розпачі він кинувся на свій власний меч і загинув (І Цар. 31). Наглядач в'язниці у Филипах прийшов у відчай, коли побачив відчинені двері приміщення, в якому був замкнений св. Павло, і хотів у першу мить закінчити життя самогубством (Діян. Ап. 16, 27). Юда, коли відчув тягар своїх гріхів, упав у розпач і повісився (Мат. 27, 5). Трапляється, що люди закінчують життя самогубством в приступі миттєвого божевілля або у результаті тяжкої нервової хвороби і в ту хвилину самі не усвідомлюють, що роблять. Саме тому треба остерігатися занадто швидкого і безпричинного осуду кожного самогубця. Головною причиною самогубств є, в основному, байдужість до релігії, відсутність віри в загробне життя, надії на допомогу і милосердя Бога. Досвід показує, що із занепадом духу, ростом невіри у Бога збільшується число самогубств. Церква відмовляє самовбивцям у християнському похороні, за винятком тих, хто скоїв самогубство несвідомо, і це доведено та підтверджено. Але і в такому випадку Церква уникає урочистого похорону. Відмова самовбиці у похороні не означає, що Церква його засуджує, це лише прояв огиди до гріха і відлякуючий засіб для інших. Самогубство - дуже тяжкий гріх. Оскільки життя не є власністю людини, самовбивця зухвало втручається у справи Бога. Він проявляє до Бога зневагу, бо самовільно відкидає Його найцінніший дар життя. Самовбивця чинить несправедливо і стосовно своєї родини, бо виставляє її на сором і осуд; він творить нечувану жорстокість і щодо себе самого. Отже, самогубство зовсім не вважається героїчним вчинком, а, навпаки, ознакою боягузтва.
     Героїзмом, якраз, вважається мужнє знесення усяких життєвих знегод. Здійснюючи самогубство, зовсім не досягаємо бажаного щастя і не звільняємо себе від страждань, а, навпаки, потрапляємо, якраз, у справжню, вічну нужду. Зате дозволеною справою, і, навіть, великою заслугою, є жертвування свого здоров'я або життям заради якоїсь завдяки цьому отримуємо вічне життя, або якщо можемо цим важливої справи, якщо врятувати тілесне або духовне життя ближнього. Так вважали і чинили всі св. Мученики. Вони ладні були швидше пожертвувати своїм тілом, аніж згодитися скоїти гріх. За це заслужили вічне життя, бо Спаситель сказав: "Хто своє життя зберігає, той його погубить; а хто своє життя погубить задля мене, той його знайде" (Мат. !0. 39). Дозволено також ризикувати своїм життям заради порятунку ближнього у нещасних випадках (напр., коли людина знаходиться в охопленому вогнем будинку, або потопає і т.д.); або жертвувати своє життя під час війни для захисту своїх співвітчизників. Христос сам дав нам приклад самопожертви, бо вмер на хресті, щоб урятувати людей. "Людська душа має таку велику цінність, що для її спасіння треба не лише жертвувати земними благами, але й ризикувати своїм життям" (св. Вінк. з П.). Очевидно, що в таких випадках єдиним нашим наміром повинно бути здійснення благородної справи, а не пошуки смерті; інакше ми скоїмо гріх.

«Старша людина є посланням Бога, через неї ми можемо почути голос Божий»

 Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в прямому ефірі інтерактивної програми «Відкрита Церква» на «Живому ТБ» 20 квітня розмірковував про старість. Предстоятель Церкви пояснив, чому важливо шанувати старших людей, як родині, в якій живуть літні люди, так і суспільству в цілому. Крім цього, Блаженніший Святослав розповів про важливу роль, яку відіграли в його житті дідусь і бабуся.
    Гадаю, наше сьогодення, наше майбутнє залежить від того, як ми ставимося до старших людей, осіб з досвідом, які прожили своє життя. Існує багато висловів та афоризмів, які намагаються окреслити поняття «старість». Мені пригадується вислів Лоуренса Пітера (канадсько-американський психолог), який говорив, що старість – це коли в тебе є відповіді на всі запитання, але ніхто не запитує. Таким чином, можна сказати, що старість – умовне поняття. Зокрема Книга мудрості Святого Письма говорить, що старість людини і її мудрість не обчислюються кількістю років. Кажуть, старість, як і молодість, – це стан душі. Бо може бути людина вже літньою, але мати молодечий дух в собі і почуватися молодою, активною і плідною. А хтось може бути за віком молодим, а вже думати про спочинок чи вигідне тихе життя; тоді можна сказати, що така людина старіє духом. Якщо заглибимося в Боже Слово – Святе Письмо, то побачимо, що старша людина є своєрідним посланням Бога до людей. Господь Бог промовляє до людини в особливий спосіб через старшу особу.
Коли поглянемо на Книгу Йова, то побачимо певний етикет древнього ставлення до старшої людини: молодша за віком людина навіть не могла висловлюватися доти, доки слово не взяли старші за неї присутні особи. Старість потрібно розглядати в контексті стосунків між старшими і молодшими. А ми, християни, намагаємося оцінити старшу особу в контексті нашого ставлення до Господа Бога. Перед старшою людиною завжди потрібно встати, вклонитися їй, відкрити своє вухо, щоби її почути, тоді через неї ми можемо почути голос Божий.
     Письменник Василь Сухомлинський свого часу говорив, що старість може бути миром, щастям, а може бути і бідою. Миром і щастям старість стає, коли її поважають, коли її оцінюють і відповідно до неї ставляться. Але старість перетворюється на біду, коли про неї забувають або її не оцінюють. Якщо старші люди почуваються шанованими, оціненими їхніми рідними і близькими, дітьми, і тими, які є молодими, тоді вони почуваються щасливими. Якщо їх забувають і намагаються позбутися відповідальності за своїх старців, намагаються їх маргіналізувати, тоді старість перетворюється на пекло на землі. Добре відомо, що заповідь любити і поважати своїх батьків має певне продовження.
     Шануй батька і матір своїх, щоби тобі добре було і щоби ти багато літ прожив на землі. Отож від пошани до батьків і до старших залежить особисте щастя і особистий добробут. Свого часу у проповіді Папа Франциск навів такий приклад. В одній родині, де разом проживали тато, мама і маленький синочок, жив також старий дідусь. Він дуже часто, коли обідав за столом з усією родиною, то через свою неміч, неохайно споживав їжу. У певний момент молодий батько, незадоволений цим, сказав, що відтепер дідусь буде окремо обідати. Того самого дня маленький синочок почав щось майструвати і тато запитав його про те, що він робить. А малий відповів: «Тату, я роблю для тебе столика, аби, коли ти станеш старим і будеш неохайно їсти, то тебе від нас відсадити». Ця історія показує, наскільки наша пошана до батьків, старців пов’язана з тим, як до нас будуть ставитися наші рідні, близькі, діти, коли ми будемо немічними, старшими. Прикро стверджувати, але сьогодні питання гідного забезпечення тих, які все своє життя працювали на благо суспільства, держави, є питанням соціальної справедливості. Так трактувати наших пенсіонерів і в такий спосіб забезпечувати їх абсолютно несправедливо. Гідної старості за такого пенсійного забезпечення не мають наші старці.
     Великий обов’язок дітей і внуків є допомогти старшим людям і підтримати їх, навіть фінансово, якщо це потрібно. Усе суспільство, зокрема церковне, повинно серйозно поставити собі запитання: як нам разом поважати, оцінювати наших старців, якщо держава цього не здатна зробити? Люди відповідної особистої культури чи люди, які вірять в Бога, очевидно, мають додаткові мотиви, аби шанувати старців. Я бачу, що в наших громадах, християнських сім’ях старших людей оцінюють. Хоча ми, як суспільство, не вповні усвідомлюємо цінність присутності старшої особи в сім’ї. На глобальному рівні існує певна тенденція маргіналізувати старших людей.
     Папа Франциск каже, що сьогодні формується «культура відкинення». Ті люди, які внаслідок стану здоров’я, чи своєї немочі, чи через вік не можуть багато дати суспільству, стають тягарем і їх намагаються маргіналізувати чи відкинути. Присутність бабусі чи дідуся в сім’ї є скарбом, який передає досвід поколінь своїм дітям і внукам.
     Пригадаймо себе: хто із нами найбільше часу проводив? Дідусі й бабусі, бо часто тато і мама не мають достатньо часу, аби бути з дітьми, бо мусять працювати. Для мене особисто мій дідусь і бабуся були першими вчителями християнської віри, особи, які відкрили переді мною історію, тотожність, самоусвідомлення того, ким ми є як християни, як українці. Вони ті, що передали нам нашу національну свідомість! Якщо сьогодні ми піддамося спокусі цієї «культури відкинення» і будемо усувати з наших родин оцю життєдайну присутність наших дідусів, бабусів, осіб похилого віку, то дуже збідніємо. Тоді ми станемо безбатченками!
     Суспільство, яке не вміє шанувати своїх старців, - суспільство осиротілих, суспільство безбатченків, яке втрачає своє коріння, забуває свою історію і не розуміє, хто ми є. Мені б хотілося, аби незалежно від того, до якої церкви ми ходимо, якого ми достатку і віку, ми відкрили це багатство присутності старшої особи серед нас (у наших сім’ях, спільнотах, парафіях). У християнській традиції старець - це завжди духовний провідник, особа, яка може дати пораду, від якої залежить життя чи смерть, доленосне рішення.
     Ми всі носимо в собі глибоко закарбовану постать Блаженнішого Любомира, який був нашим старцем, мудрецем українського народу. Якою ж плідною він був особою, навіть у своїх немочах! Будьмо суспільством, яке саме не губить своїх багатств!