Thursday, June 21, 2018

«Якщо ЄС не захищатиме сім’ї та життя, то закінчить саморуйнуванням»



Якщо Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням. Таку позицію висловив у інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ монсеньйор Дуарте да Куна, Генеральний секретар Ради Єпископських Конференцій Європи (ССЕЕ).
     Монсеньйор відзначив, що межі Європи не обмежуються Європейським Союзом. «ЄС – це політична, соціальна, економічна реальність, яку започаткували певні країни та яка притягує інші країни, і через це зростає. Проте це не Європа. Європа – дійсність набагато більша. Достатньо подумати, що членами ССЕЕ є представники 44 країн, і з них тільки 28 належать до ЄС. Тому Європа є набагато більша, ніж Європейський Союз, – сказав священик і додав: – Економічні, політичні питання, над якими дискутує ЄС, є важливими, але не вичерпують усіх аспектів життя. І ми, як Католицька Церква, маємо нести цю свідомість, щоб Європа не визначалася лише тією групою країн, які становлять ЄС».
     Водночас, за його словами, ССЕЕ розглядає ЄС як щось добре. «Він був створений, щоб запроваджувати мир між країнами, які до цього інколи не мали миру між собою, – був створений, аби плекати солідарність, захищати правову державу, демократію тощо. Та, очевидно, якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням» – вважає Генеральний секретар.
     На його переконання, у цих ділянках, ЄС потребує інших країн, зокрема й України, щоб усвідомити, що таке правда, що таке європейське благо. «Я часто підкреслюю, що не лише ЄС має наблизитися, аби допомогти Україні, але ЄС потребує способу життя, способу мислення, досвіду, історії, притаманних Україні, щоб зробити іспит сумління щодо того, як керує своєю долею», – сказав о. Дуарте да Куна.
      «Одна з місій України – аби Європа не стала цинічною і байдужою», – Генеральний секретар ССЕЕ о. Дуарте да Куна… Отець Дуарте да Куна відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.
     Шановний отче, ви вперше в нашому місті. Чи можете поділитися враженнями?   Я побачив дуже живе місто, зі жвавим трафіком, із великою кількістю мешканців. Наскільки можу оцінити, місто європейське, сучасне, хоча й має свої проблеми. Мав можливість відвідати пам’ятки, які є свідченням багатої минувшини. Побачив знаки страждання, зокрема минулого століття, - історію зі стражденною душею та водночас відважною в подоланні труднощів. Окрім цього, я мав нагоду брати участь у літургійних богослужіннях і бачити на них сім’ї з малими дітьми, бачити живу і радісну віру. Саме ці два обличчя вашого міста я міг цими днями спостерегти.
     Чи можете розповісти, з якою саме метою ви приїхали до Києва?   Мета мого візиту подвійна. По-перше, хочу відвідати Церкву в Україні та свого друга, владику Богдана (Дзюраха) (секретаря Синоду Єпископів УГКЦ. – Авт.), з яким знаємося вже впродовж десяти років. Регулярно спілкуємося. Бажаю також пізнати історію вашого народу. По-друге, як офіційний представник ССЕЕ, я зобов’язаний засвідчити нашу турботу про Україну, що її намагаємося виявляти впродовж останніх років, починаючи з 2013-2014 років, і сказати, що інші країни Європи не забули про Україну.
     Єпископи та священики Західної Європи, приїжджаючи сюди, завжди дивуються, що в наших храмах є багато молодих людей, молодих сімей з дітьми. Також вони це зауважують у наших храмах на Заході. Чому це вас так дивує?   На Заході теж є громади, повні життя. У моїй країні таких є чимало. За час служіння для Церкви в Європі, як на Сході, так і на Заході, я мав нагоду познайомитися з численними живими спільнотами. Те, що нас найбільше вражає тут і часом у Східній Європі, – це те, що ваша віра є природною, спонтанною, а завдяки цьому дуже глибокою, не інтелектуальною. Коли кажу про спонтанність, то в жодному разі не маю на думці поверховість. На Заході віра, зокрема серед молодих, часто є плодом певних роздумів, рефлексії, рішення, іноді ця віра дещо войовнича. А тут, попри те, що комунізм вів велику боротьбу проти віри, усе ж не зміг вирвати з людського серця релігійного досвіду. Тепер бачимо живі й радісні громади. Навіть посеред труднощів, посеред великої убогості, в обставинах війни на Сході, яка зачіпає всю країну, ставлення до Бога несе зі собою щось, що не можна пояснити зі світської перспективи, але можливо зробити у світлі Божої ласки, дару Святого Духа.
     Чи можете розповісти про основні напрямки діяльності Ради Єпископських Конференцій Європи сьогодні?   ССЕЕ – Рада Єпископських Конференцій Європи і Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви – є цікавою структурою, бо об’єднує весь Європейський континент, аж до Росії і Туреччини. Тому вона є сопричастям Церков всередині Католицької Церкви, спільнотою братів-єпископів, які зустрічаються, щоб ділитися досвідом, допомагати один одному, слухати один одного, виявляти солідарність, а не тільки обговорювати власні проблеми і журби. В основі ССЕЕ є переконання, що об’єднавчим елементом Європи – не лише Церкви, а й усього Європейського континенту – є християнська віра, якою живуть різні Церкви в контексті різної історії. Навіть якщо трапляються напруження і кризи, Ісуса Христа знають і люблять повсюдно. Це нас єднає. На основі цієї єдності ми намагаємося творити синергію, співпрацю, особливо сьогодні, коли перед нами постають спільні виклики, навіть якщо вони проявляються дещо по-різному в різних країнах. Передусім ідеться про секуляризм, отой життєвий матеріалізм, споживацтво, яке поширюється дуже швидко, спонукаючи жити так, наче Бога нема. Дехто каже: навіть якщо Бог є, то Він не важливий. А наш досвід, досвід віри, проголошує: Бог є і Він важливий! Саме тому життя варто прожити, воно має сенс. І це є спільною місією всієї Церкви, навіть якщо її здійснюють різними способами, оскільки історії, культури, мови бувають різними.
     Інша спільна турбота – питання сім’ї, яку називаємо клітиною суспільства. Протилежністю до розуміння сім’ї як клітини суспільства є розуміння індивідуума як клітини або маси. Ми ж кажемо, що сім’я є клітиною суспільства. Сім’я – це спільнота любові. Якщо суспільство утворене із сімей, то логіка любові є також логікою суспільства. Натомість якщо на перший план виходить індивідуум, то з’являється логіка егоїзму, а з нею конкуренція, напруження, малі або великі війни. Церква є чутливою до цього, бо розуміє, що її місією є проповідувати Євангеліє, зокрема проголошувати благовість про сім’ю. Інший великий виклик, який незабаром розглядатиметься також на вселенському рівні, – тема молоді, надія молоді. Дещо дивно, коли молодь не має надії. Утім, аби мати надію, потрібно мати певну стабільність життя, певне бачення життя, певну глибину життя, зрештою, саму віру. Тут з’являється широка тема передавання віри, зв’язку із сучасною культурою, соціальних медіа. Усе це є великим викликом. Проте Церква свідома, що молодь повсюдно живе подібно: ті самі мобільні телефони, ті самі ігри, ті самі теми, часто читають те саме…
     Але все-таки кожен має власну історію, власне коріння, власні перспективи, свій спосіб життя. На наше переконання, віру можна проголошувати також у такий спосіб, щоб вона зважала на дійсність, коріння ідентичності. Крім цього, існує ще один великий виклик – міграція. Європейський континент ніколи не був закритим. Народи, які входили, виходили, вирушали на пошуки інших земель… На цьому континенті був постійний рух. І сьогодні ми зазнаємо цього великого виклику. З одного боку – старіння суспільства, а тому відчуття, що не виживемо, а з іншого – прихід представників народів, які зазнають війни або походять з убогих країн Африки, чи ті, котрі прибувають зі Сходу. Як можна поєднати ці дві дійсності? Церква переконана, що вияв милосердя, гостинності, любові, поваги до всіх є найкращим способом, щоб не накидати комусь власної культури, але водночас не пропонувати релятивізму. Тут має місце дуже цікавий діалог, який здійснюється ділами милосердя, тобто не якимись теоріями, а численними добрими ділами Церков у Європі.
     До Ради Єпископських Конференцій Європи належить понад 30 Єпископських Конференцій. Зокрема, Україна представлена в ній трьома структурами. Чи можете сказати, що дає Раді участь представників України і, навпаки, як українці можуть скористати з участі у ССЕЕ?   Ви слушно звертаєте увагу на взаємність. Що більше хтось дає, то більше отримує сам. І це дуже цікаво спостерігати саме на прикладі України, яка представлена трьома членами: Єпископською Конференцією РКЦ, Синодом Єпископів УГКЦ та Мукачівською єпархією. Ці церковні структури відрізняються між собою, але всі вони беруть активну участь у діяльності ССЕЕ. І це, сподіваюся, є багатством для інших та й для самих українців. У нашій структурі не вирішуються проблеми…
      Ми намагаємося зміцнювати стосунки з надією, що вони принесуть свої плоди. Отже, що більшу активність проявляє учасник, то щедріше може поділитися з іншими своїм добром і більше отримати від інших.
     Україна, зокрема, вносить багатство різноманітності обрядів всередині Католицької Церкви і приклад того, як ці стосунки можна плекати у взаємній повазі, а водночас у глибокому сопричасті, у глибокій єдності. Глибоке сопричастя не означає, що відсутні труднощі, пов’язані з різноманітністю. Проте, якщо наявне глибоке сопричастя, тоді є щирі намагання вирішувати проблеми. Якщо ж немає такого сопричастя, то проблеми спонукають до самоізоляції.
      Так відбувається у сім’ї, так відбувається і в міжцерковних відносинах. Я вважаю, що місцеві Церкви допомагають нам це розуміти. Ще один аспект – екуменічний. Ми отримуємо від України свідчення і сигнали, які важливі для нас усіх.
      Це необхідність плекати і розвивати відносини з іншими Церквами, не лише з огляду на наявне конфесійне розмаїття, а передовсім у відповідь на заклик Господа: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі». Свідчення Церков з України несе зі собою спонуку продовжувати прагнути до єдності та розвивати відносини з іншими Церквами…
     Що Україна отримує від відносин з іншими Церквами в рамках ССЕЕ – могли б краще розповісти українські єпископи. Думаю, вони принаймні можуть мати впевненість у тому, що не покинуті наодинці з нинішніми викликами. Католицькість дає також відчуття, що ми належимо до великої родини, до родини уважної і небайдужої.
Ми – брати і сестри, які переймаємося труднощами і стражданнями одні одних.
Запевнення, що ви не самі, сподіваюся, чують і відчувають усі.
Відтак є конкретні ділянки, наприклад охорона довкілля, питання справедливості та миру, катехизація, академічне душпастирство, які теж можуть бути цікавими для місцевої Церкви…
Ви вже вдруге сказали, що пам’ятаєте, що відбувається в Україні, що не забуваєте і намагаєтеся допомагати як можете. А як конкретно Церква в Європі пам’ятає, що робиться тут, на Сході Європи?
Це дуже великий виклик… З часом повідомлення про ці події почали зникати зі стрічки новин та з перших шпальт газет, і створюється враження, що все вже минулося. Утім, ми добре знаємо, що не минулося.
Церква часом почувається маленькою в сучасному світі. Те, що вона намагається робити, – навіть якщо це лише спроби і часом не такі ефективні, як би того хотілося, – нагадувати суспільству, що в Європі є конфлікт.
З церковного погляду, ми не маємо засобів вирішення конфлікту, який стосується політичних, економічних і геополітичних площин. Тому можна сказати, що це виходить далеко поза компетенцію європейських єпископів. Проте можна звертати увагу європейської спільноти на цю ситуацію.
На жаль, спостерігаємо схильність до забування. Те, що ми робимо і, можливо, повинні робити більше, – бо я не претендую на те, аби казати, що ми робимо все і робимо все правильно, – нагадувати нашим суспільствам і не давати їм забувати про це. Говоримо про це дуже конкретно, використовуючи наші засоби комунікації та зв’язки, щоб європейські єпископи, коли зустрічаються, принаймні отримали актуальні новини про ситуацію і відтак, повернувшись до своєї країни, могли озвучити цю інформацію і нагадати іншим.
Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні
Намагаємося помагати також в інший спосіб. Нагадаю про акцію «Папа для України», яка була нагодою не тільки зібрати пожертви, а й говорити про ситуацію в Україні. Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні, а також нагадує про інші несправедливі обставини, як, наприклад, на Балканах, які донині не вирішені.
Але ваша ситуація є особливо живою у свідомості, бо спонукає до посилених дій. Я тут погоджуюся з вами, але Церква, на жаль, стає дедалі менше присутньою в європейських медіа, менше впливовою на Заході та, можливо, не такою видимою в публічній сфері.
Сподіваємося, що вона є видимою принаймні в серцях католиків і християн загалом. До них можемо достукатися. Тут ми є хоча маленьким, але впливовим стадом.
Хочу додати ще два важливі моменти. Перший – молитва. Коли буваю у Фатімі, зокрема в суботу ввечері, і є молитва на вервиці різними мовами, часто частину вервиці моляться українською мовою. Це відбувається тому, що, по-перше, є люди з України, приїжджають прочани з вашого краю; по-друге, є розуміння того, що Фатіма має певну місію, Фатімська Богородиця закликала до молитви. Молитва – це таємнича, але дуже потужна сила. Молитва творить мир у серцях, а відтак зупиняє зброю.
А другий момент – це перебування українських мігрантів у різних куточках Європи. Вони несуть зі собою живу пам'ять про ситуацію в рідній країні. І це теж допомагає підтримувати живою пам'ять – через розмови зі співпрацівниками, з тими, для кого працюють, кого знають, із ким зустрічаються. Цей соціальний аспект, поряд з еклезіальним аспектом, підтримує живу пам'ять про те, що тут відбувається.
Ми вже не один раз згадували про міграцію. Знаємо, що впродовж останніх двадцяти років відбувається велика міграція зі Східної Європи до Західної. Відомо також, що українським Церквам не просто організувати належним чином душпастирську опіку своїх вірних у західних країнах, зокрема УГКЦ не має змоги розвивати свої структури в таких країнах, як Італія, Іспанія. У чому вбачаються перешкоди? І як зробити так, аби Католицька Церква більше сприяла розвиткові структур УГКЦ у країнах Західної Європи?
У ССЕЕ ми регулярно організовуємо зустрічі відповідальних за душпастирство мігрантів. З боку УГКЦ у цих зустрічах бере участь владика Йосиф (Мілян).
Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації
Але в цих питаннях потрібно трохи більше часу, спокою… Бо надто швидке творення нових структур може викликати певну напругу. Проте з часом, особливо коли стають помітними якісне служіння духовенства, живучість громад, краса богослужінь, з’являється відкритість з обох сторін – як з боку місцевої спільноти, так і з боку українців, які прибувають. Так започатковується діалог, який провадить, зокрема, до створення структур. Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації.
Проте не думаю, що структури випереджують життя. Структури йдуть слідом за розвитком життя, яке впорядковується. Тож я сподіваються, що ситуація буде змінюватися. Ба більше, уже бачу, як покращуються стосунки в різних ділянках, не кажучи вже про заходи з боку Апостольської Столиці, яка має глобальний погляд. Водночас змушений погодитися з вами, що ми ще не досягли бажаної мети.
Провадячи діалог, слід продумувати найбільш відповідні структури, аби Церква, яка приймає мігрантів, почувалася живою, щоб їй не висувалися надмірні очікування і щоб структури УГКЦ (рівно ж Румунської Церкви, бо маємо в цих країнах багато румунів греко-католиків), консолідувалися і розвивалися в часі. Двадцять років – це вже довгий період, але не достатній, щоб усе налагодити. Водночас хочу зауважити, що постійно щось для цього робиться.
Якщо не помиляюся, тільки Українська Греко-Католицька Церква належить до Ради Єпископських Церков Європи. Чому інші Греко-Католицькі Церкви поки що не належать до ССЕЕ?
Бо лише в Україні існують Єпископська Конференція і Синод Єпископів як різні структури. У Болгарії, наприклад, є одна Єпископська Конференція, яка складається з трьох єпископів – одного греко-католика і двох римо-католиків. При цьому Головою Єпископської Конференції є греко-католицький владика. У Румунії так само є тільки одна Єпископська Конференція, членами якої є всі латинські та греко-католицькі єпископи. І на сьогодні там Головою Єпископської Конференції є теж греко-католик. Схожа ситуація у Словаччині, Хорватії, Угорщині, Греції, де є греко-католицькі єпископи: вони є членами місцевої Єпископської Конференції, яка є багатообрядовою. Тепер прибувають до Європи також єпископи інших обрядів, наприклад сирійці, халдейці, мароніти, і є окремі єпископи, котрі супроводжують своїх людей у різних країнах. Наприклад, у Парижі, окрім українського греко-католицького єпископа, є також маронітський єпископ, в Англії є владика Сиро-Малабарської Церкви, щоб супроводжувати католиків сиро-малабарського обряду, які прибувають з Індії. Отже, є різні єпископи, котрі належать до Єпископських Конференцій. ССЕЕ представляє і їх. Окрім цього, щороку маємо Зустріч східних католицьких єпископів Європи, яка об’єднує єпископів багатьох Церков, хоч при цьому – це очевидно – більшість східних єпископів Європи належать до УГКЦ. Цими зустрічами опікується і їх підтримує ССЕЕ. І це добре не тільки для східних єпископів, а й для всієї Католицької Церкви в Європі.
Коли європейські політики говорять про Європу, вони мають на увазі передовсім ті країни, які входять до Європейського Союзу. А що для вас «Європа»? Де вона починається і де закінчується? І як доносити до європейських політиків, що Європа – це не тільки ЄС. Ми, українці, кажемо, що прагнемо «йти в Європу», але інколи почуваємося ображеними, коли нас не трактують як європейців.
Я португалець, але тепер живу у Швейцарії, оскільки там є наш Секретаріат. Швейцарія не є членом Європейського Союзу, проте ніхто не сумнівається, що Швейцарія – Європа. І, вважаю, що ніхто не повинен мати сумніву, що Україна, Росія чи Білорусь є європейськими країнами. Адже бути європейцем не означає бути частиною проекту співпраці, який розвинули і розвивають деякі європейські країни і який називається Європейським Союзом. ЄС – це політична, соціальна, економічна реальність, яку започаткували певні країни та яка притягує інші країни, і через це зростає.
Проте це не Європа; Європа – дійсність набагато більша. Достатньо подумати, що членами ССЕЕ є представники 44 країн, і з них тільки 28 належать до Європейського Союзу. Тому Європа є набагато більша, ніж Європейський Союз. Економічні, політичні питання, над якими дискутує ЄС, є важливими, але не вичерпують усіх аспектів життя. І ми, як Католицька Церква, маємо нести цю свідомість, щоб Європа не визначалася лише тією групою країн, які становлять ЄС.
Водночас ми розглядаємо цей Європейський Союз як щось добре. Він був створений, щоб запроваджувати мир між країнами, які до цього інколи не мали миру між собою, – був створений, аби плекати солідарність, захищати правову державу, демократію тощо.
Якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням
Очевидно, якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням. І в цих ділянках, ми вважаємо, Європейський Союз потребує інших країн, зокрема й України, щоб усвідомити, що таке правда, що таке європейське благо. Я часто підкреслюю, що не лише ЄС має наблизитися, аби допомогти Україні, але ЄС потребує способу життя, способу мислення, досвіду, історії, притаманних Україні, щоб зробити іспит сумління щодо того, як керує своєю долею.
Отче, відомо, що Фатімська Богородиця закликала молитися за навернення Росії. Чи продовжують зараз у Західній Європі молитися за навернення Росії? Бо, як ми бачимо, поки що вона не навернулася.
Подібно є в Євангелії. У ньому є питання, про які в Євангелії було сказано, але, можливо, вони не будуть уповні здійснені. Господь говорить: «Моліться, щоб ви були одне»; «Моліться, щоб прийшло більше робітників на жнива Господні»… Мені важко уявити, що настане час, коли вже не треба буде молитися і просити про це. На мою думку, існують проблеми, про які треба буде молитися впродовж усієї людської історії. Те, про що говорила Богородиця у Фатімі, про навернення Росії, про навернення грішників, про моє навернення, – це все ще не настало.
Я молюся, але маю потребу постійно навертатися. Попри те, у цій таїні історії щось все-таки відбулося, що стосувалося фатімських послань. Завалився радянський комунізм, завалився комунізм у багатьох інших країнах, і цей факт вражає і дивує. Можливо, ще не все зроблено. Можливо, ніколи не буде зроблено все. Можливо, навернення Росії, і навернення України, і навернення Португалії – це завдання, які ще надалі стоять перед нами. Тому ми не можемо припиняти молитися. Те, що молитва має свою силу, є очевидним. Усе перебуває в руках БожихНашою молитвою ми нагадуємо Богові про людські страждання, а Боже змилування породжує щось нове в історії. Але нам важко бути суддями, аби оцінити, коли настане момент, що все буде вирішене. Завжди залишиться щось, що ще треба буде зробити. 
З якими враженнями ви поїдете з Києва і що б ви хотіли побажати нашим читачам і глядачам?
Повертаюся з глибокими враженнями і відчуттями. Бо особистий візит вражає набагато більше. Я вражений красою народу, красою життя, красою історії України, але також вражений драматизмом актуальної ситуації, спричиненої війною, корупцією, економічним станом, убогістю…
Їду збентежений і глибоко вражений побаченим та пережитим. Прошу в Господа не забути цього, а зробити так, аби пережите тут принесло свої плоди, аби не лише я, а й інші могли бути більш уважними до ситуації, в якій перебуває Україна.
Не втрачайте усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією
Хотів би попросити українців не втрачати надії, бо надія походить від Бога. Не втрачайте також усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією, що стає свідченням для всієї Європи, аби вона не ставала цинічною і байдужою. І це місія, яку, я віру, мають українці. Тож запрошую всіх мати надію і мати свідомість місії, посланництва.
Розмовляла Оксана Климончук
*** О. Дуарте да Куна (Mgr Duarte Nuno Queiroz de Barros da Cunha) народився 1968 року в Португалії. У 1993 році був висвячений на священика для патріархату Лісабона. Здобув ступінь доктора богослов’я в Папському Григоріанському університеті в Римі, де захистив дисертацію на тему «Дружба в творах св. Томи Аквінського». У 1997–2000 роках виконував служіння Генерального секретаря Лісабонського патріархату. У 2000–2004 роках – професор соціальної доктрини Католицької Церкви в Португальському католицькому університеті. У 1998 році заснував "Ponto de Apoio à Vida" (Асоціація допомоги та підтримки вагітних жінок у важких життєвих обставинах). У 2002–2008 роках – президент цієї Асоціації. У 2002 році заснував Інститут наук про родину при Католицькому університеті Португалії. У 2008 році обраний Генеральним секретарем Ради Єпископських Конференцій Європи. У 2013 році переобраний на цю посаду на наступний п’ятирічний термін. Автор чисельних публікацій і творів в ділянці богослов’я та родини і сім’ї. Його перший візит в Україну відбувся у червні 2009 року в рамках проведення у Львові Річної зустрічі Генеральних секретарів Єпископських Конференцій Європи.

Wednesday, June 13, 2018

ЩО РОБИТИ, КОЛИ НАМ СНЯТЬСЯ ПОМЕРЛІ І ПРОСЯТЬ ПРО ЩОСЬ?

Сни є чимось звичним для нашого життя.  І вони багато говорять, але про нас самих, бо вони не є інструментом пізнання ссвіту, але швидше нас самих.
Коли сниться померлий родич добре чи погано, то слід відповісти собі на запитання, чи не є такий сон проявом, ілюстрацією мого ставлення до цієї особи: сниться добре той, кого любили, сниться зле – не надто. Якщо сни сприймати як можливість пізнати інший світ, то лише у світлі того, що Бог може послуговуватись снами. І про це читаємо і в Старому, і в Новому Завіті: Бог приходить у снах, щоб об’явити свою волю. Святий Йосиф чує «Не бійся прийняти Марію» і «втікай до Єгипту» у сні.
Коли говоримо про зустріч із померлим, то мусимо розуміти, що вона є у контексті Божої волі. Гляньмо, для чого це служить. З давніх-давен маємо підтверджені великими авторитетами свідчення того, що померлі приходять. Одним із найбільш знаних історій є історія Папи Григорія, якому приснився брат-бенедиктинець і просив про молитву. Звідси коріння звичаю молитви Григоріянки. Коли Папа відмолився Меси, то мав другий сон, в якому співбрат подякував. Так сон Папи започаткував конкретну молитовну практику у Церкві. Але що властиво усім давнім свідченням зустрічей у снах, то це те, що померлий приходить, щоби просити про молитву або за неї дякувати. І такий сон ми трактуємо у контексті віри в єдину Церкву, в якій ми молимось за померлих, а вони можуть молитися за нас.
Якщо у сні маємо прохання про молитву – то молимось. Натомість якщо у сні чуємо від покійника якісь інші речі, якісь повідомлення дивного змісту, які не приносять нам ніякої потрібної інформації, то такі сни варто ставити під сумнів і відкидати. Навіщо нам знати, прийшов він із раю чи із чистилища? Якщо молимось за когось, хто уже не потребує нашої молитви, то не варто хвилюватись: та молитва буде вислухана за того, хто її потребує. Не намагаймось впливати, не просімо, щоби покійник прийшов до нас і розповів про якісь речі. Те, що нам треба – Бог нам дозволяє пізнати. І для розпізнавання багатьох речей насамперед слід молитися до Святого Духа, а не йти за цікавістю. Бо якщо ми й чогось не знаємо, то це лише на краще для нас. Без сумніву, свою цікавість варто задовільняти, якщо йдеться про наукові галузі, мистецтво інше, однак цікавість до загробного життя варто залишити, довіряючи Богові.     
Не переймаймось непотрібними речами...
Ліпше зі спокоєм виконуймо щодня ті справи, які потрібні для нашого спасіння тут, на землі…

З ЧОГО СПОВІДАТИСЯ НЕ ТРЕБА?

У цій статті ви дізнаєтесь, що не є гріхом і з чого сповідатись НЕ ТРЕБА!
Не сповідаємось з того, чого не робили. Хоча це виглядає очевидним, часто на сповіді люди кажуть: нікого не вбив, нікого не скривдив, більше гріхів не пам’ятаю. Якщо ми чогось не зробили, то і не варто про це говорити, хвалитись тим, що вдалось уникнути якогось гріха.
Не сповідаємось із чужих гріхів. Дуже часто на сповіді  розповідають про якісь гріхи, слабкості, проступки своїх рідних, друзів, знайомих. Якщо це контекст твого гріха, то звісно можна назвати обставини, але дуже часто йдеться якраз не про контекст, а про те, щоб оповісти про погані вчинки інших людей. З чужих гріхів – не сповідаємось.
Не сповідаємось з емоцій. Чітко слід відрізняти емоцій від вчинків, які виникають із цих емоцій. Якщо хтось тебе нервує, то не сповідайся з того, що він тебе нервує.  Якщо хтось тебе злить, виводить з себе – з цього сповідатись не потрібно. Якщо ж через те, що хтось тебе злить, ти йдеш і підпалюєш його стодолу – то, звісно, це гріх, з якого слід сповідатися. Або ж через неприязнь ідеш і осуджуєш когось чи очорнюєш – чиниш гріх. Не сповідаємось з емоцій! Якщо тебе нервує твоя, до прикладу, теща, то це не означає, що мусиш до кінця життя сповідатись з того, що злишся на неї. Старайся її любити, допомагати, шанувати – і все. Іноді кажуть: але ж я відчуваю злість! Відчувай! Зі злості, як і з радості, не сповідаємось! Емоції не є предметом гріха.
Не сповідаємось зі спокус. Спокуси не є гріхом. Лише піддавання спокусам є гріхом. Якщо була спокуса об’їстися, але її вдалося уникнути, то сповідатись не треба. Те ж саме стосується спокус нечистоти, із них не сповідаємось: якщо були нечисті думки, але їм вдалось дати відсіч, то сповідатись нема з чого! Спокуси не є гріхом, лише конкретні вчинки і піддавання спокусам є гріхами.
Не сповідаємось із складних життєвих ситуацій. Часто сповіді є нагодою для багатьох розповісти про свою складну життєву ситуацію. Але сповідь не є для цього. Не варто сповідатись з того, що щось не так у подружжі чи у праці, з утрати і так далі. Це не гріхи – це життєві ситуації.
Не сповідаємось із розсіяння на молитві. У вісімдесяти відсотках на сповіді люди сповідаються з того, що були розсіяні на молитві. Але це, подібно до емоції і спокуси, не є гріхом. Якщо ти прийшов до храму молитися, але раптом у твоїх думках з’явилась котлета або думка про завтрашній іспит, то це не є гріхом. Інша справа, якщо ти стоїш і думаєш, що “так, треба би було молитись, але подумаю про котлети” – це вже не розсіяння, а свідомий вибір. Молитва – це не конкурс краси чи концентрації. Був неуважним – повертайся і молись.
Не сповідаємось з того, що не були на Літургії в неділю, якщо були хворі або не мали фізичної можливості бути. “Не був у неділю на Літургії, був хворий, не міг встати, але краще це скажу на сповіді”. Ні, не треба! Якщо був хворий – ну то не міг. Або ж якщо МУСИВ працювати (хоча то є завжди запитання), ну не зміг бути на Літургії, то не сповідайся з цього. Особливо з текстом: “Я знаю, що це не гріх, але краще це назву”.
Не сповідаємось із гріхів, які вже визнали на сповіді. Часто люди сповідаються з одного і того ж гріха впродовж кількох сповідей, бо відчувають якусь провину. Але ж це неправильно. Якщо ти прийшов до сповіді, визнав гріх – Бог прийняв його і все, все, забув! Бог не пам’ятає нам гріхів! Висповідані гріхи – прощені.
Найчастіше ми потребуємо духовного проводу, поради, підтримки, тому нам слід звернутись із таким проханням.  Сповідь не є місцем порадні. Для цього є вдосталь інших місць та нагод. Сповідь – від гріхів, щоби визнати їх і отримати прощення…

«Господь через Причастя робить нас рибалками людей»



Син Божий не рідко промовляє до нас, що коли ми підемо за Ним, то станемо рибалками людей. Ми станемо тією особою, через яку Ісус Христос буде виконувати особливу місію — збирати і єднати з Небесним Отцем кожну людину (яка приходить на цей світ), а також поширювати на землі Небесне Царство.
На цьому наголосив у своїй проповіді до вірних Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав під час Архиєрейської Божественної Літургії у храмі Cвятої Софії Премудрості Божої у Львові.
“У Євангелії ми бачили Ісуса Христа, який приходить до людей в момент їхньої праці, а не тоді, коли вони думають про Бога чи за Ним шукають... Проте саме в цей момент Він покликає своїх перших апостолів. Ми знаємо, що у Старому Завіті покликання пророка чи іншої особи до особливої місії завжди пов’язане з богоявленням. Господь спочатку об’являє себе людині, тобто дає зрозуміти, ким Він є, а тоді покликає її, а також дає їй певне завдання (місію), яке походить від Всевишнього. Цікаво, що в момент покликання своїх перших апостолів, Ісус Христос об’являє себе як той, що збирає (тобто об’єднує)”, — такими словами звернувся на початку своєї проповіді до присутніх Предстоятель УГКЦ.
За словами Глави Церкви, це саме те об’явлення, яке Син Божий дає про себе своїм першим учням. А до якої місії Він їх покликає? Він каже, що зробить їх рибалками людей!
“Коли ми уважніше прислухаємося до слів Ісуса Христа, то зауважимо, що Він не каже: “Дай Мені твої ресурси, дай Мені твій човен, твої сіті, твоє майно, твоє багатство, дай Мені твої знання чи твої дари...” Він не каже: “Дай Мені все те, що маєш, і йди за Мною”. А все навпаки: “Залиши все, що маєш, і Я тебе зроблю рибалкою іншого типу. Я шукаю не того, що ти маєш, а того, ким ти є, щоб ти йшов за Мною. Тільки тоді ти зможеш виконувати місію — шукати для Мене інших. Якщо ти підеш за Мною, то станеш рибалкою людей”. Ти станеш тією особою, через яку Син Божий буде виконувати місію — збирати і єднати з Богом кожну людину, яка приходить на цей світ, поширювати на землі Небесне Царство!” — зазначив духовний лідер греко-католиків.
Окрім цього, Блаженніший Святослав зауважив, що сьогодні УГКЦ відзначає свято Пресвятої Євхаристії. На його думку, найкращий спосіб почитати Пресвяту Євхаристію — це гідне Святе Причастя. Євхаристія — це джерело і вершина християнського життя, бо це найвищий і сакраментальний знак єдності людини з Ісусом Христом.
“У Тайній Євхаристії Ісус Христос збирає одне-єдине своє тіло, яким є Христова Церква, як таїнство єдності людського роду, усіх людей. Ось як у Таїнстві Євхаристії здійснюється те, до чого покликає Син Господній своїх апостолів. Хто не живе євхаристійним життям, хто не споживає Тіла і Крові Ісуса Христа, той не може бути Його справжнім учнем. Адже Він через Причастя робить нас рибалками людей. Лише тоді, коли інші побачать, як ми єднаємося з Ісусом Христом, то вони самі можуть захотіти попросити тієї єдності”, — сказав проповідник.
“Цією Літургією ми завершуємо перший Форум, який зібрав воєдино душпастирів і лідерів молодіжних спільнот РКЦ та УГКЦ. Ми хотіли зрозуміти, як маємо тепер послужити українській молоді незалежно від обряду і традицій, а також як ми разом — душпастирі РКЦ і УГКЦ — маємо виконати це завдання — бути рибалками людей”, — промовив очільник УГКЦ.
“Один із наших отців розповів нам про три закиди, претензії, або побажання, які молодь висловлює до нас, тобто до тих, які себе вважають і відчувають “ловцями людей”. Перший закид — молодь вимагає церковної єдності. Адже хтось одного разу зазначив, що пройшло багато часу, коли Церква вийшла з підпілля. А зараз тільки вперше, коли РКЦ і УГКЦ єднаються для того, щоби шукати найкращого способу молодіжного душпастирства”, — наголосив Блаженніший Святослав.
Він переконаний, що ми сьогодні разом начебто відповідаємо на це прохання молоді, бо спільно служимо Євхаристію. Отці УГКЦ і РКЦ за єдиним престолом служать Тайну Євхаристії, ми разом причащаємося. Адже це найвищий вияв єдності спільноти — разом причащатися.
“Другий закид (прохання) від молоді — бути простими, тобто не закриватися і не відмежовуватися від молодої людини своїм священичим одягом, блискучими ризами, посадами, титулами, званнями чи навіть церковними дверима. Ми сьогодні справді хочемо творити єдність”, — закликає Предстоятель.
“Третій закид полягає в тому, що часто в молоді створюється враження, що Церква — це бізнес-проект. Мені б хотілося покаятися за це, якщо це справді має такий вигляд”, — щиро зізнався Блаженніший Святослав. Він додав, що в Церкві немає іншого бізнесу, окрім одного — врятувати серця і душі своїх вірних.
“Якщо хтось у Церкві шукає чогось іншого, аніж цієї місії (завдання) — єднати все людство з Ісусом Христом, який присутній у Церкві, тоді він не розуміє найважливішого, ким є той, що має бути рибалкою людей”, — сказав Глава УГКЦ.
Варто зауважити, що представники молодіжних лідерів вислови слова вдячності Блаженнішому Святославу та організаторам Форуму.
        Вони передали Предстоятелю слова резолюції (яку підготувала протягом заходу).
                     Глава УГКЦ пообіцяв, що донесе її до Папського Синоду та обов’язково візьме її собі до уваги.

Friday, June 8, 2018

ВІД РУЙНУВАННЯ ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ І ЖИТТЯ СВОГО БЛИЖНЬОГО?

Хто руйнує своє особисте життя, той накликає на себе фізичні страждання і, звичайно, вмирає нещасним. Хто чим воює, від того і гине. Навіть самовбивці деколи не вмирають відразу, але живуть ще якийсь час і терплять страшні муки, наче кару за свій гріх вже тут, на землі. Хто руйнує чуже життя, той зазнає страшних мук совісті і вмирає найчастіше раптовою смертю, після котрої чекає його вічна кара.
     Каїн, котрий убив свого брата Авеля, не зазнав спокою до кінця свого життя (Буття 4,16). Така сама доля чекає кожного злочинця, котрий відбирає життя своєму ближньому. Майже кожний убивця гине раптовою смертю: або засуджують його на смерть світські суди, або досягає його рука ворога, або, врешті, сам закінчує життя самогубством. "Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною; бо на подобу Божу створено людину" (Буття 9, 6). А Ісус Христос говорить до Петра: "... всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть" (Мат. 26, 52). Господь Бог нагороджує добром за добро. Цар Савло, котрий неодноразово чатував на життя Давида, а також несправедливо наказав убити архієрея разом з 800 священиками, наклав на себе руки (І Цар. 22-31). Євреї в Єгипті змушені були за наказом фараона топити усіх своїх дітей чоловічої статі; але незабаром потонув і сам фараон з усіма солдатами в Червоному морі (Вихід 14). Невинну смерть Христа гірко спокутували і Юда (повісився), і увесь єврейський народ в 70 р. після Хр., коли загинуло понад мільйон євреїв. Майже всі переслідувачі християн загинули раптовою смертю. Авесалом розпочав війну проти власного батька Давида і марно загинув у тій війні (II Цар. 18). Вбивці будуть мати свою частку в озері, що горить вогнем і сіркою (Одкр. 21, 8). Подібні покарання чекали також і тих, котрі словом або писанням відвертали ближніх від віри або вбивали їх душі.
     Хто ненавидить ближнього, той утрачає внутрішній спокій, перестає бути приємним Богу, а також наражається на небезпеку втрати спасіння. Людина, котра живе у ненависті і постійно думає про помсту, не може бути спокійною (св. Золот.). Той, хто ненавидить, не подобається Богові. "Не може бути у згоді з Христом той, хто живе у незгоді з християнином" (св. Авг.). Християнинові не допоможе жодна молитва, якщо в його грудях живе смертельна ненависть (св. Авг.). Тому вчить нас Христос: "Коли... приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там, перед жертовником, твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій" (Мат. 5, 23-24). "Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові" (Мат. 5, 22). Будь-яку ненависть треба в собі жорстоко придушувати. "Хай сонце не заходить над вашим гнівом..." (Еф. 4, 26). Позбувайся ворожості якнайшвидше (св. Золот.).   

ЯК МИ ПОВИННІ СТАВИТИСЯ ДО ТВАРИН?

Тварин створив Бог для Свого прославлення і для нашої користі.
Провидіння Боже розповсюджується також і на тварин.
     Євреям Бог виразно наказує, щоб у суботу давали тваринам відпочинок (Вихід 23,
12). Провидіння Боже бачимо також у мудрих законах, котрі керують царством тварин. Кожній тварині дав Бог будову тіла, котра відповідає способу її життя; а також наділив певною здатністю до того, щоб вижити. Бог дбає навіть про найменшу тваринку, і тому говорить Христос: "Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого" (Мат. 10, 29). Саме тому й людина, як пан усього, що створене Богом, повинна дбати про тварин або бодай не зловживати своєю перевагою над ними.
     Людина не повинна мучити тварин, - навпаки, повинна дбати про їх здоров'я і не вбивати жодної тварини без потреби; але, разом з тим, не повинна бути занадто ніжною до них.
     Той, хто жорстоко обходиться з тваринами, грішить; бо тварини відчувають біль так само, як і ми. Наш обов'язок - дбати про здоров'я тварин. "Праведний про життя своєї худоби дбає, а серце лихих - жорстоке" (Прип. 12, 10). Хто тримає тварин, зобов'язаний давати їм необхідний корм, держати їх у чистоті й уникати всього, що шкодить їх здоров'ю і життю. Однак, ми не повинні занадто пестити тварин та обожнювати їх; бо тоді ми мало чим будемо відрізнятися від давніх єгиптян, котрі Божу пошану віддавали котам, бикам та іншим тваринам.
     Люди, котрі жорстоко обходяться з тваринами або занадто ніжні з ними, дуже легко стають жорстокими до своїх ближніх. За катування тварин і їх обожнювання Бог звичайно карає тяжкими фізичними стражданнями. Той, хто мучить тварин, зловживає владою, якою Господь Бог наділив людину. Отже, така поведінка є злочином щодо Бога. Мучитель тварин, з точки зору Бога, є тираном, і такого карає Бог так, як він знущався над тваринами. Якщо ж тварини необхідні лікарю для дослідів, для науки, для справжньої користі, то в такому випадку останні є вільні 

Про прощення, або чому у житті буває важко


Наше життя можемо прирівняти до дороги, що тягнеться в незнану далечінь. Ми хоч не знаємо, що буде там в далині, але крок за кроком йдемо вперед. Віра у краще нас заохочує зробити крок на зустріч незнаному. Деколи ми просто закриваємо від втоми очі і нас тепер вже несе течія життя.
Вистачає нам відпочити, набратися сил і мужності, і ми тоді відчуваємо твердь під ногами. Тепер ми твердо стоїмо на шляху життя. Йдемо далі. Деколи наше життя зупиняється від незнаної втоми. Ми це відчуваємо, бо сама наша душа говорить, що у твоєму житті щось не так, як має бути, щось тяготить, чомусь не відбуваються зміни. А чому не відбуваються зміни?
 Однією із причин душевної втоми  є “непрощення”. Хто не прощає, той або зупинився на своєму життєвому шляху, або сунеться із великим трудом. Чому так? А хіба можна зустріти своє майбутнє, коли живемо минулим. Хіба можна жити новим, коли думаємо про старе? Хіба можна почати щось інше, коли не завершено одну із ситуацій в житті?
Затримав борг! Ми не даремно кажемо у таких випадках: тримати зло! А зло важить багато. Тому той, хто тримає, той не може вже легко крок зробити, бо тягар не дає. Думка не важить багато, але є справжнім тягарем, коли нас переслідує, не дає спокою, коли навіює неспокій і поганий настрій. Дехто каже: гірше від безнадійної думки немає нічого. І справді, коли ми живемо надією, щоб нам повернули те, що вже повернути неможливо, то чи це не самообман? Ми хочемо, щоб нам хтось повернув втрачені дні життя? Чекаємо і що далі? Ми просто втрачаємо теперішні дні спокою і миру душевного. Є деякі озлоблені, котрі в собі зробили цілий банк “Не прощення”. Їх тільки торкни і вони тобі пригадають всі борги: твої та інших… От дивишся на таких людей і у цьому “багатстві” бачиш справжню бідноту. Коли прийде час кризи, (щось подібно до економічної), то все буде рушитись. Може тоді прийде думка, щоб не збирати скарбів, що псують і не збагачують, обтяжують і не полегшують, більше приносять смуток ніж радість?
Потрібно залишити цей тягар і зробити дарунок. Як саме? Тут можна дати багато порад, але «Легко говорити, а важко виконати» – саме так дехто може дорікнути.Ось, саме це і потрібно взяти до уваги: НЕ ГОВОРИТИ. Так і є – про прощення не говорять. Потрібно зробити і кінець! Тут все просто. Потрібно відпустити борг і залишити людину вільною. Подарувати свободу і незалежність найперше у твоїх думках. Сказати собі відверто: мені вже ніхто нічого не винен, я його відпускаю. Зробити дарунок. Ти любиш робити дарунки? Одна із причин прощення може бути: зробити приємність людині і побачити її щасливі очі. Саме це має залікувати твою душевну рану. Радість від прощення – це чудовий лік.
Коли ти залишиш тягар, то отримаєш полегшення. Тягар потрібно поставити та йти далі, а не стояти біля нього і думати про нього. Потрібно не повертатися у своїх думках до вчинку, що викликав гнів. Не пригадуй. Не відновлюй у своїй пам’яті. Не роздумуй довго над тим, що сталось. Звичайно – це нелегко. Думки і все решта немов само лізе в голову.
Думки наші очищуються молитвою. Найкраще молитися за людину, котра викликала у нас гнів. Молитва має цілющу силу. Вона повертає благословення людині. Ласка Божа сходить зціляє серце кожної людини, яка згадана у молитві. Саме тому, потрібно на молитві поминати по-іменно тих людей, на кого тримаємо зло, і той, хто тримає зло на нас.
Хто не може прости якійсь людині, нехай спочатку простить на молитві. Нехай на молитві, навіть в голос, скаже: я тобі прощаю. Так відновиться міст добрих відносин між людьми. У такій духовній єдності Бог єднає винуватців, і в один день буде торжество примирення.
Та все ж залишається: Найперше хотіти! і далі робити все для того, щоб простити. Ось тому маємо запитати себе: Що роблю для зближення цього торжества примирення? Почни з молитви: Можеш написати список людей, за яких будеш молитися і просити про дар прощення для них. Можеш написати також своє ім’я…. не завжди прощаємо самим собі.    ……