Friday, March 24, 2017

Великий Піст - нагода зустрітися з Ісусом.

 Період Великого Посту - це нагода наблизитися до Ісуса. На цьому наголосив Папа Франциск перед молитвою «Ангел Господній» Святіший Отець зауважив, що ця зустріч відбулася в регіоні, розташованому між Юдеєю та Галилеєю, в якому мешкали люди, яких юдеї зневажали, однак, саме самаряни «були серед перших, хто прийняв християнську проповідь апостолів». І в той час, як учні пішли до села придбати чогось поїсти, Ісус залишився при криниці і просить напитися в жінки, що прийшла набрати води. З цього й почалася розмова: «Ти – Юдей, а просиш напитися в мене, жінки самарянки?» – сказала вона, на що Спаситель відповів: «Якби ти знала, хто я і який дар маю для тебе, то це ти б просила у мене, і я дав би тобі “живу воду”, яка втамовує будь-яку спрагу та стає невичерпним джерелом у серці того, хто її п’є».  «Ходити до криниці та черпати воду важко й нудно, – сказав Папа, – тож мати доступне джерело – це щось прекрасне! Але Ісус говорить про іншу воду. І коли жінка зрозуміла, що чоловік, з яким вона розмовляє – пророк, то звіряється Йому про своє життя й ставить релігійні запитання. Її спрага любові й життя в повноті не була вгамована п’ятьма чоловіками, яких мала, більше того, вона зазнала розчарування й обману. Тому жінку вразила велика пошана, з якою Ісус до неї звертався, а коли заговорив про істинну віру, як взаємини з Богом-Отцем “в дусі та істині”, вона відчула, що цей чоловік може бути Месією».
      Святіший Отець звернув увагу на те, що Ісус зрідка говорив, що Він – Месія, але саме цій жінці, що «вела невпорядкований спосіб життя», підтверджує це. І цю воду, яка «дарує вічне життя», вже було влито у наші серця під час Хрещення, коли Бог «перемінив нас і наповнив Своєю благодаттю». Але, за словами Наступника святого Петра, може трапитися так, що ми забуваємо про цей великий дар, применшивши його до біографічного факту. А забувши про «живу воду», починаємо шукати «криниці», які нездатні втамувати нашу спрагу. Отож, ця євангельська подія стосується також і нас: «Ісус промовляє до нас, як до самарянки. Безперечно, ми вже Його знаємо, але може ще не зустріли Його особисто. Знаємо, ким є Ісус, але, можливо, ще особисто не зустріли Його, не розмовляли з Ним і не розпізнали в Ньому свого Спасителя. Цей час Великого Посту – це слушна нагода, щоб наблизитися до Нього, зустрітися з Ним на молитві в діалозі від серця до серця, розмовляти з Ним, слухати Його. Це слушна нагода, щоб побачити Його обличчя в обличчі страждаючих братів і сестер», – сказав Папа, підсумовуючи:  «Таким чином зможемо оновити в собі благодать Хрещення, втамувати спрагу з джерела Божого слова та Його Святого Духа, й, отже, також відкрити радість того, що в щоденному житті станемо будівничими примирення й засобами миру. Нехай же Пречиста Діва Марія допоможе нам постійно черпати з благодаті, припадати до тієї води, що витікає зі скелі – Христа Спасителя, щоб ми змогли з переконаністю визнавати свою віру та з радістю звіщати чудеса любові Бога, Який є милосердним і джерелом усілякого добра».

Кому саме потрібні одружені священики?

 Нещодавно ЗМІ цілого світу знайшли чергову тему для обговорення. Йдеться про заяву Папи Франциска німецькому виданню про розгляд можливості висвячення одружених чоловіків, випробуваних у вірі, на католицьких священиків. Це приголомшило одних вірних, а іншим дало надію на скасування целібату для католицького духовенства. Та давайте подивимося на це реалістично й без емоцій.
      1. Целібату ніхто скасовувати не буде. Зі слів Папи Франциска відразу стає зрозуміло, що принаймні він целібату скасовувати не буде. Ще бувши архиєпископом Буенос-Айреса, він висловлювався за збереження обов’язкової безшлюбності, яку високо цінував. Проте він зазначав, що у певних місцях - зокрема, на Близькому Сході - можна було би зробити певні винятки. У нещодавньому інтерв’ю німецьким журналістам Римський Єпископ говорив про можливість висвячення вже одружених чоловіків, а не вступ у шлюб уже рукоположених священиків. Так, як це відбувається у Православній Церкві та Греко-Католицькій, де майбутній пресвітер має одружитися ще до отримання сану, а в разі смерті дружини не має права на інший шлюб. Цього ніхто під сумнів не ставить. Та й, як пояснив Папа, питання безшлюбності не повинно бути питанням вільного вибору кандидатів до священства. Швидше за все, рішення ухвалюватимуть не завтра, а це питання буде жваво обговорюватися на наступному Синоді єпископів у 2018 р. Тому марно сподіватися, що одного дня ваші настоятелі оголосять про своє вінчання у найближчу неділю.
     2. Ми вже маємо одружених священиків. Це, можливо, приголомшить багатьох вірних, однак у Католицькій Церкві вже є одружені священики. І мова не про греко-католицьке духовенство. Це колишні англіканські священнослужителі, які увійшли до повної єдності з Католицькою Церквою і були висвячені на католицьких пресвітерів (Рим не визнає дійсності рукоположення у Церкві Англії), бувши вже одруженими та маючи дітей. І це не нововведення чи ефект ІІ Ватиканського Собору. Вперше таку практику запровадив папа Пій ХІІ, дозволяючи у 1951 р. висвятити колишніх протестантських пасторів, що навернулися до істини католицької віри. Папа Ратцінґер вперше це закріпив у церковному документі. Діє це правило в окремій церковній структурі. Слід згадати про ще один забутий факт. А саме, що Рим пішов на поступки частині гуситів і дозволив вибирати собі на священиків одружених священиків. Так утворилася Утрактивістська Церква, яка існувала в Чехії паралельно з Латинською. Станом на 1575 р. приблизно від 75% до 83% чехів були її вірянами. Та й нині колишня Чехословаччина відзначилася у цьому, адже за комуністичного панування там підпільно висвячували одружених чоловіків на священиків і навіть на єпископів. Після падіння комунізму частина з них перейшла у східний обряд, а частина вирішила залишитися у Західній Церкві. Рим хоч поступово, та все ж визнавав дійсність їхніх свячень або дозволяв на умовне їм уділення повторного таїнства священства. І від того, що ці священики мають дружин, вони не менш є католицьким чи західними. Адже целібат - це не догма віри, хоча й величезний дар для Західної Церкви, якого не можна применшувати.
     3. Скасування целібату не вирішить питання з покликаннями. Прихильники скасування целібату вважають, що це заповнить семінарії та вирішить питання з кризою покликань. Та цифри це насправді не головне. Церква потребує не висвячених парафіяльних адміністраторів чи звичайних сакральних функціонерів таїнств, а справжніх і святих пастирів. Старші люди пам’ятають, як один священик служив вірним цілих областей, подібно до блаж. Владислава Буковинського чи Яна Ольшанського. Вони були воістину священиками з серцем, подібним до Божого. Особисто я не вірю священикам, які після декількох років служіння кажуть, ніби відкрили покликання до священства і до родини та покидають сан або вимагають скасувати целібат. Бог шанує Церкву, свою Наречену, і напевно не дає покликання до того і до іншого, всупереч її канонам. Там, де є непослух церковному вченню та правилам, навіть у дрібницях, діє не Господь, а диявол. Це, звісно, не забороняє дискутувати й висувати пропозиції, - але завжди у покорі та з пошаною до Містичного Тіла Христа. Сам Папа Франциск також говорить, що не вихід - допускати до семінарій людей, у яких немає справжнього священицького покликання. Насправді целібат по‑своєму відсіює кандидатів, які бачать у священицькому служінні вигідне джерело доходів та «легку професію», - бо целібат вимагає жертви. Хоча деколи вибір самотнього життя - це прояв егоїзму та втеча від відповідальності за створення родини. Хоч як крути, а джерело проблем - це відсутність покликань, криза віри. Навіть протестантські спільноти, де пасторам дозволено мати дружин, відчувають брак кадрів. Тільки той може пожертвувати своїм життям, хто у серці пізнав безкорисливу Любов Бога. А погляд, що скасування целібату це панацея від кризи віри, свідчить про брак віри та пелагіанство. Про думку, ніби людськими діями чи реформами ми можемо змінити ситуацію. Папа Бенедикт XVI, а слідом за ним Франциск, закликають вірних молитися про нові та ревні покликання, бо це насправді Бог кличе працівників на свої жнива.
     4. Свячення одружених чоловіків створить нові проблеми. Поряд зі старими проблемами скасування обов’язкового целібату чи допущення до свячень одружених чоловіків створить проблеми нові. Доведеться визначити функції одружених священиків, забезпечити їхні родини, перебудувати взагалі систему церковного призначення. Бо священика з родиною важко перекидати з парафії на парафію кожні три роки чи більше. Для сім’ї потрібна стабільність. Крім того, чи не виникатиме спокуса перехитрити Бога? Відчуваючи покликання спочатку одружитися, а потім просити про свячення. Чи не викличе це нову кризу частини духовенства, яка просто вимагатиме скасувати безшлюбність, бо вони були «невчасно висвячені»? Це викличе нові поділи у Церкві, як це вже відбувається з душпастирством родин у світі. Уявімо, що німецька Конференція єпископів дозволила висвячувати одружених чоловіків, а польська - ні. Перетнувши державний кордон, звичайний вірний потрапляє у зовсім інший церковний світ, який хоча й називається католицьким, та виглядає й діє інакше: дисципліна таїнств, життя парафій тощо… Можливо, у майбутньому, коли ми досягнемо повної єдності з усіма християнами і всередині Католицької Церкви існуватимуть структури з лютеранською, методистською чи реформованою традицією, то правило целібату буде видозмінено. Але думаю, що це має статися на Вселенському Соборі, а не віддано до компетенції місцевих єпископів.
     5. Чому ЗМІ зацікавлені у цьому? ІІ Ватиканський Собор закликав розпізнавати знаки часу. А знаки часу бувають не лише позитивними та сприятливими для Церкви, але й навпаки. І для мене особисто критерієм щодо того чи іншого питання є позиція ліберальних медіа, які постійно хочуть нашкодити Церкві. І хоч як дивно, поряд із гаслами про рукоположення жінок, одностатеві шлюби, Причастя для розлучених вони підтримують скасування целібату або принаймні ординацію чоловіків у шлюбі як перший крок до цього. Для західного світу, звихнутого на сексуальності, існування хлопців, які вибирають життя у чистоті задля Царства Небесного, є каменем спотикання - адже, на їх думку, хіба існує життя без сексу?
     PS: Як життя одруженого духовенства, так життя у целібаті мають свої недоліки та переваги. Тут головне - розпізнати, що говорить «Дух Церкві». Я не думаю, що висвячення одружених чоловіків є на часі та взагалі потрібне Західній Церкві, яка протягом тисячі років плекала свою традицію безшлюбного кліру. Та на все воля Божа

Уникати зустріч із Богом – це навіть не по-людськи.


Сонячного дня йдеш по центральній вулиці міста. На устах з’являється легка усмішка, це є свідчення того, що внутрішня радість хоче вийти наверхи. Дійсно є чим радіти. Багато мрій збулося, багато запланованого виконалось. Залишився добрий слід на цій землі і в серцях людей. Колись читав, що можна радіти від того, як хтось радіє. Не вірив у це твердження. Минуло трохи часу і одного дня зауважив за собою, що уста невимушено творять усмішку, коли бачиш щасливі очі іншої людини. Ось, йду і згадую очі наповнені радістю багатьох людей.
      Дякую Богу за те, що дав можливість зробити корисне діло,  В один момент у мої очах з’являються обриси знайомої людини. Ще кілька кроків і ми зустрінемось, обмінюючись привітним поглядом та теплим словом з побажанням доброго дня. І ось наші очі зустрілись ще здалеку, але зустрічний погляд чомусь не затримався і миттєво відвівся у сторону, немов споглядаючи щось надзвийчайно цікаве. Мені й самому стало цікаво, що привернуло увагу і перешкодило нашому спілкуванню на віддалі. Але крім порожніх мурів будинку нічого не було. Хм… мене осінило: та людина просто уникає зустрічі зі мною. Все підтвердилось. Коли ми порівнялись, погляд далі був звернений у протилежну сторону. Я чекав до останнього, хотілось закликати, привернути насильно увагу, але почуття пошани свободи іншої особи стало важливішим. Ми віддалялись один від одного, хоч відчуття присутності мабуть у кожному з нас залишилось ще на довгий час. Мені було гірко, що не отримав людської взаємності, у якісь мірі відчув неповагу до себе. Гірко було прийняти, що мене хотіли уникнути, тобто виключити із життя. За якусь мить заспокоююсь і у моїх людських роздумах знаходиться місце і на духовне. Перед очима з’являється храм Божий. Я поспішаю, як завжди мені завжди бракує часу на молитву, щоб зайти і побути з Богом. Йду далі. Приходить думка: що? уникаєш Бога?
     Йде мороз по шкірі. Так, тепер я розумію Бога. Розумію просто по-людськи. Розумію, що у своєму житті я часто Його уникав. Пригадую, як деколи погляд натикався на ікону, на святі книги, на храм, а я тоді часто не знаходив і хвилини, а відвертав свій погляд у зворотню сторону, знаходячи якісь оправдання. Бог мене завжди чакав просто так, щоб зустрітися бодай поглядом і обмінятися побажаннями доброго дня… Я тепер глибоко пережив частинку того, що Він переживає мабуть кожного дня від мене і від багатьох таких, як я…  Зупиняюсь, обертаюсь в сторону церкви і кланяюсь. Вдивляюсь у далеку далечінь, шукаючи за людиною, яка своєю поведінкою відкрила мені Істину, правду про мене. Не маю злості і жалю, маю лише бажання розказати тій людині про цю дивну історію і поблагодарити. Хочу також попросити вибачення за те, що декого теж, позбавляв людського погляду, коли хтось так на нього очікував.     

Якщо нести хрест, то нести його разом і не соромитися Бога!

     Важливо постити разом, щоб піст не був обтяженням, але навпаки – був постом великої радості, яку можемо пережити завдяки взаємній підтримці. Яскравим прикладом були друзі, які допомогли грішному товаришу зустріти Спасителя і отримати звільнення від його хвороби. Сьогодні Свята Церква закликає нас звернути увагу на святий хрест, не тільки як на місце смерті нашого Відкупителя, але також як спосіб наслідування Христа. Слова Спасителя: “Коли хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною.” є запрошенням і водночас умовою, щоб бути у Царстві Божому. Бачимо у цих словах, що Христос хоче, щоб ми йшли разом із Ним хресною дорогою нашого життя, щоб кожен ніс свій хрест, але разом із Ним. Таким чином об’єднані із Христом і між собою трудності нашого життя не будуть такими важкими. Христос прийшов на цю землю не тільки для того, щоб ми сповнили першу заповідь любові – любити Бога, але також і щоб об’єднати нас між собою, виконуючи другу заповідь любові.
     Цей світ пропонує свій метод об’єднання – це вгодити клієнту. Основна і правдива причина допомагати ближньому, змінилася на конкуренцію і здобуття клієнтів. Цей світ піддався на спокусу, відкинувши заповідь взаємної любові, і продовжує жити в грісі та вводити інших у гріх, продовжує бути спокушеним і спокушати інших. Навіть з’явилися терміни: чорна економіка, брудна політика, аморальне виховання, погане лікування. Є такі, які хочуть здобути цілий світ, як каже Ісус, але ціною того, що занапастять свою душу – тобто ціною гріха. Правдиві християни страждають від цього, тому що бачать, як важко жити і не увійти в грішну систему і не звикнути до грішної поведінки, грішного мислення.
     Сучасне суспільство приречене на загибель? Мабуть, що так, адже, де все побудовано на обмані, замовчуванні гріха, прикриття грішних планів, пошуку легкого способу життя, наживи за рахунок інших, відкинутості слабших і бідних, там буде зростати напруженість і ворожість між людьми, там буде розвиватися егоїзм та інстинкт само-виживання. Ось тому так зване “світське суспільство” подібне до блудного сина, який хотів попробувати жити без батька, жити за своїми законами, жити лише для власних пожадань. Як знаємо добре, його спіткало розчарування. Так же само культура споживатства, культура пошуку задоволення і використання інших зводить до самознищення, до евтаназії.
     Заради чого ми хочемо погубити свою душу? Отож від нас залежить, де і заради чого ми хочемо погубити свою душу. Якщо віддамо заради Євангеліє, тобто виконуючи заповіді любові, тоді її спасемо і отримаємо взаємну радість, а якщо станемо “запродані горіхові”, тоді той гріх знищить нас і те, що довкола нас.                        Тому, пошануймо хрест Христа і повернімося обличчям до нашого життя…

       Oсобливо до того, що нам приносить терпіння. Дехто каже: я не можу вже терпіти і нести хрест свого життя, бо не маю сил! Tерпіння заради нашого спасіння і є ті, які вводять в нас у гріх. Отож, відкиньмо ті терпіння, які ми створюємо самі собі з причини гріха, грішних бажань, поганих звичок. Тоді ми побачимо і переконаємося, що хрест, даний Богом, – це це знак великої жертвенної любові для нас і задля нашого взаємного добра. Нести його буде не тільки можливо, але і потрібно. Нести його будемо разом.

Thursday, March 16, 2017

«Небезпечно, коли держава віддає перевагу одній Церкві», – Глава УГКЦ для радіо «Свобода» Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав 8 березня дав інтерв’ю для радіо «Свобода» у Празі (Чехія). Ваше Блаженство, на Майдані сотні тисяч людей молилися щогодини, просили миру і гідності для себе.

 Це були і католики, і православні, і юдеї, і мусульмани. Чому це явище було важливим? Феномен Майдану для багатьох є загадкою. Багато хто має спокусу маніпулювати цими подіями чи почуттями, які виникали. Але Майдан поставив дуже високі моральні вимоги і перед українським суспільством на загал, і перед християнами, перед Церквами зокрема. Революція гідності була нічим іншим, як виявом, з одного боку, християнських, суспільних цінностей, які ми називаємо європейськими, а з іншого – саме ці події винесли на всеукраїнську дискусію ключові моменти соціальної доктрини Церкви. І саме повага до гідності людської особи є першим принципом такої доктрини.
У кривому дзеркалі гібридної війни винний у кровопролитті не той, хто почав агресію, а той, хто почав оборонятися. Чи вам не доводиться чути звинувачення, що Церква, яка пішла за своєю паствою в окопи, підтримує війну? Це звинувачення звучало з дуже високих трибун, зокрема навіть у контексті Папського Синоду 2014 року, де голова Відділу зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату прямо сказав, що «уніати і розкольники» є причиною війни в Україні. Хоча знаємо, що Україна у тих обставинах є жертвою зовнішньої несправедливої агресії. Сьогодні не існує в Україні жодної сили, навіть церковної, яка могла б вивести на Майдани мільйони людей. Так було і в кінці 2013 року. Часто закидають, що підтримуємо «громадянський конфлікт». Такими термінами оперує агресор. Сьогодні, коли ми зі своїм народом навіть на передовій, дуже часто закидають, що ми підтримуємо тільки одну частину українського суспільства, таким чином де-факто підтримуємо «громадянський конфлікт». Такими термінами сьогодні оперує агресор, який має на меті з жертви зробити винного у війні. Насправді жодна з українських Церков ніколи не підтримувала жодної агресії, ненависті і ніколи не підтримувала війни. У часи Майдану ВРЦіРО намагалася все зробити, щоб зберегти характер мирного протесту, не допустити агресії влади проти людей на Майдані. Нам цього не вдалося. Ми були з тими людьми, які готові були віддати своє життя за справедливість. Так само і сьогодні – усі українські Церкви, зокрема і Церква Московського Патріархату, хочуть бути поруч із солдатами, які захищають Україну. Майдан – це не був якийсь «націоналістичний переворот», бо говорив різними мовами, молився різними мовами, були присутні священнослужителі різних Церков, представники різних національностей. І сьогодні більшість солдат, які захищають Україну, розмовляють російською. Це не тільки моральне право, а й громадянський обов’язок. Тому Церква поруч. Наші військові капелани поділяють з ними всі ті тяготи військового часу, є і в радості, і в смутку і з ними, і з їхніми родинами.
Що ви можете зробити для пастви, яка залишилася на окупованих територіях – в Криму, на Донбасі і в самій Росії? Найперше – ми є разом з ними. На окупованій території присутні наші священики. Це був наш вибір. По ту лінію розмежування залишилося 11 парохій. І не всі вони сьогодні функціонують належним чином. Але є чотири священики, які душпастирюють у Луганську і Донецьку. Є п’ять наших парохій у Криму, які вдалося зберегти і захистити, навіть при допомозі дипломатичного втручання у справу Апостольської столиці. Один із видів служіння – просто бути поруч, з іншого боку, бути голосом людей і мостиком, який єднає ті території з великою українською родиною.
Чи можливе існування сильної Православної Церкви поряд із сильною Греко-Католицькою Церквою? Сильні українські Церкви є силою українського суспільства і народу. Треба нам взаємно побажати, щоб всі Церкви в Україні стали сильними, щоб Україна навіть у своєму новому історичному періоді лишилася християнською державою. УГКЦ ніколи не була державною, але завжди була Церквою свого народу, який більше ніж 300 років не мав своєї держави. У різних історичних моментах наша Церква перебирала силою факту певні функції держави. Ми ніколи не були і не хочемо бути простим інструментом в руках чи то політиків, чи державної машини. Ми хочемо мати свободу сказати правду і політикам, і державним чиновникам. Співіснування різних Церков в Україні – один із елементів держбезпеки. Сьогодні Україна є поліконфесійним суспільством. І є дуже небезпечно, коли держава починає фаворизувати одну Церкву. Це створює напругу в релігійному суспільстві. Засада відокремлення Церкви від держави є досить позитивною і має зберігатися в українському суспільстві незалежно, які вітри віють на тому владному Олімпі. Я дуже стурбовано дивлюся на внутрішні кризи, які переживають православні Церкви, зокрема УПЦ (МП). Дуже багато людей відходять від Церкви. Частина собі шукає іншої Церкви, але велика частина людей розчаровується. Якщо сучасна людина відчуває себе зрадженою своєю Церквою, то в неї виникає недовіра до будь-якої іншої. Сьогодні дуже часто можна почути в Україні вислів: а, всі ті попи однакові! Це дуже небезпечний феном, феномен секуляризації, втрачання моральних орієнтирів.
Ми не втручаємося у внутрішньоправославні процеси, хоча молимося за об’єднання українського православ’я, працюємо над тим, щоб була відновлена єдність всіх Церков Володимирового хрещення, щоб можна було говорити про існування єдиної помісної Церкви в Україні. Ми повинні втілювати християнські цінності в життя українського суспільства. Як ми займемося своїми вузькокорпоративними питаннями, будемо воювати за владу, майно, сфери впливу, то зрадимо потреби українського суспільства і не виконаємо своєї місії – навчати людей Божого Слова.
Чи ви хотіли б об’єднати всіх українців - греко-католиків під одним омофором? Моє служіння не обмежується Київською митрополією чи територією України. Я очолюю Церкву, яка є глобальною. Церкву глобального масштабу зробили саме наші емігранти, рознесли Церкву по всіх континентах – Північна і Південна Америка, Австралія, Західна Європа, Росія, Казахстан. Ми сьогодні відкриваємо вірних у Японії, в Китаї, в Африці, на Близькому Сході. Нашим прагненням не є мати владу над усіма українцями - греко-католиками в усьому світі, а мати необхідні ресурси, щоб кожен українець - греко-католик мав можливість доступу до свого священика.  

В одному ярмі з Ісусом

   Слова, які Ісус керує до натовпу та до своїх учнів: Все, що лише скажуть вам, робіть і зберігайте,  - були добре відомі кожному ізраїльтянину. Саме так закінчувалось укладення завіту між Богом і Його народом на горі Синай: Повернувся Мойсей і переповів народові всі слова Господа і всі рішення. Увесь же народ відповів в один голос словами: «Усе те, що нам сказав Господь - виконаємо». Потім узяв книгу завіту й прочитав на слух людям, що сказали: «Усе, що сказав Господь, зробимо й слухатимемося» (Вих 24, 3. 7). Таким чином Ісус підтвердив авторитет книжників та фарисеїв у навчанні.
Зовнішнім проявом ЗБЕРІГАННЯ, тобто великої пошани і уваги до Божого слова, були філактерії. Це маленькі скриньки, прикріплені шкіряними мотузками до лівого плеча і до чола, які містили головні тексти Святого Писання. Найчастіше у них закладалася перша заповідь любові, так як це наказано у Второзаконні (6, 4‑8): Слухай, Ізраїлю, Господь Бог наш, Господь єдиний. Любитимеш Господа, Бога твого, всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всією силою твоєю. Оці слова, що їх я заповідаю тобі сьогодні, мусять бути в твоєму серці. Ти накажеш про них твоїм синам і говоритимеш про них, сидівши в хаті й ідучи в дорогу та лягаючи й устаючи; і прив’яжеш їх на знак собі на руку та й вони будуть налобником у тебе між очима. Розміщення на плечі та на чолі Божого Слова означало, що воно повинно проявлятися у діях та роздумах людини. Не можна відокремлювати одне від іншого, як це робили книжники і фарисеї. Саме це критикує Ісус: роздуми та навчання без виконання. Це призводило до того, що слово лише у проповідуванні, без особистого виконання, ставало тягарем, чимось дуже важким і непосильним, що не хочеться ворухнути навіть і пальцем. Однак слово Боже не слід зводити лише до закону чи якоїсь моральної доктрини, до того, що можна робити, а що заборонено. Адже слово за своєю природою - це діалог, це живі відносини. Сьогодні Ісус пропонує нам зовсім інше: Візьміть ярмо Моє на себе й навчіться від Мене, бо Я лагідний і сумирний серцем, тож знайдете полегшу душам вашим. Ярмо бо Моє любе й тягар Мій легкий (Мт 11, 29‑30). Відмінність між тягарем фарисеїв та ярмом Ісуса саме в особистих відносинах. Ярмо - це те, що єднає мене з Ісусом у виконанні і зберіганні Божого Слова. Це Його хрест - найбільше виконання ЗАКОНУ ЛЮБОВІ. Варто пам’ятати, що хрест має завжди дві сторони: на одній завжди Ісус, а на іншій…?        
Що далі ми просуваємося з Ісусом у пустелі посту, то радикальнішими стають Його заповіді й виразніше сяє Його Церква, об’являючи суть християнства. Заповідь Старого Завіту, яка велить любити ближнього, взята з книги Левіт (19, 18). Натомість наказ ненавидіти ворога - це позабіблійне вчення, яке поширювала і записала спільнота єсеїв у Кумрані над Мертвим морем. У книгах Старого Завіту є багато негативних прикладів ненависті до ворогів, однак ніде письмово не наказано їх ненавидіти. Тому того часу Ісус сказав своїм учням: ви чули, що було сказано: «Любитимеш ближнього свого» і ненавидітимеш свого ворога. Перше - цитата, друге людське усне передання.
Перше читання з книги Второзаконня зобов’язує Вибраний народ виконувати тільки Божі заповіді: ходитимеш ЙОГО дорогами та додержуватимеш ЙОГО установ, заповідей і рішень та й слухатимешся ЙОГО голосу. Ти будеш народом святим. У Євангелії Ісус виступає як законодавець: А Я кажу вам. Ця багато разів повторена фраза є відлунням слів книги Второзаконня (26, 16): Сьогодні наказує тобі Господь. Однак чи можна наказати любити когось, а тим більше ворогів - тих, що тебе ненавидять? Наказати можна, та чи сам наказ змінить твоє серце? Часто ми так вражені цими словами, що затримуємося на першій їх частині й зовсім не бачимо продовження: моліться за тих, які переслідують вас, щоб стати ВАМ синами вашого Отця. Кому це «вам»? Це означає: щоб ТОБІ і ТВОЄМУ переслідувачу стати синами ВАШОГО Отця. Ось про що і для чого маємо молитися! Слово «стати», грецькою γενησθε - генестхе, ще перекладається як «народитися». Молитва народжує мене і мого ворога до Божого життя.
«Ті, що переслідують» - διωκοντες - діоконтес, іншими словами «ті, що біжать за (кимось, чимось)». Задумаймося, куди вони прибіжать, якщо ти сам переслідуєш, біжиш за любов’ю? Вказівка з Першого послання до Коринтян (14, 1) дослівно звучить як «переслідуйте любов». Господь «переслідував» любов, над усе дбав про неї, найбільше прагнув того, щоб ми синами Божими стали/народилися. Для Нього немає ворогів, Він насправді не знає, хто є ворог. До Юди сказав: ДРУЖЕ, ПРИЯТЕЛЮ, поцілунком зраджуєш Сина Чоловічого? Господь грішника любить, але зло ненавидить. Ось у цьому відмінність, ось що ми маємо воістину ненавидіти! Таким чином станете синами Отця вашого, що на небі, який велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих. Дивно, але спочатку саме на злих сходить сонце: вони у Бога в пріоритеті. Господь, як добрий пастир, залишає 99 справедливих, аби йти шукати - і знайти - одну заблукану овечку, і їй радіє більше, ніж 99‑м справедливим, що не потребують навернення.
Господь прагне, більше того - Він велить, щоб ЙОГО СОНЦЕ сходило над злими, бо воно їм потрібніше, ніж добрим. Це Світло Євангелія, сяйво добра: так нехай світить перед людьми ВАШЕ СВІТЛО, щоб бачивши ВАШІ ДОБРІ вчинки, хвалили ВАШОГО ОТЦЯ, що на небі (Мт 5, 16). Не дозволь, щоб зло перемогло тебе, але перемагай зло силою добра (Рим 12, 17-19a. 21). Зло чинить кривду передусім тому, хто сам його чинить, тому не можна відплачувати тією ж монетою. Якщо ТИ кинеш болотом у відповідь, ТВОЇ руки теж стануть брудними!!! Отже, не подвоюй зла. Це лише нагода, щоби своєму брату проявити більшу любов, подвоєну любов - бо любов Божу і твою.

Молитися – це побути з Богом.

Піст - порa, коли наше серце стривожене із зранене через події, що еочікувано спіткнули нас і наші родини, і наші сім’ї, і цілий світ.
Ворог не спить – треба молитись та чувати. Ці події нам можуть пригадати, що окрім ворогів і небезпек видимих є ще невидимі – це діяння злого духа і сил темряви, які використовують спокушених людей, щоб зло було присутнє серед людей і віддалювало їх від Бога. Що робимо, щоб себе захистити від дії зла, яке дуже хитре і підступне? Християни вибирають молитву, у якій шукаю захисту від Бога, Небесного Отця. Так, як дитина в часі небезпеки біжить до батьків, так і ми маємо ще більше хилитися до Бога у такий важкий час.
Увага! Добрі речі не завжди ведуть до добра? Матеріалістичний світ нас схиляє, щоб ми постійно думали про матеріальне і, навіть, вчить нас допомагати, але лише матеріально, а це ще одна оммана, бо таким чином ми поступово відвертаємо увагу від духовного добра, від духовної допомоги. Наш особистий досвід показує, що матеріальна допомога, яка би вона не була добра, але без духовної не завжди приносить користь, а деколи навіть і шкоду. У час посту ми маємо можливість відновити цей порядок: духовість підтверджена матеріальністю, матеріальність наповнена духовністю. Ось тому найперше – молитва. Мати час побути з Богом. На одинці і спільно з іншими: прославити Бога, подякувати, поділитися із наболілим і радісним, попросити в потребах, і перепросити за віддалення від Його святої волі, за гріхи…. є ще багато інших причин, щоб побути з Богом. Бог наповнить нас Своїм Духом і ми зауважимо, що Його Дух почне діяти на наші думки, наші мрії, бажання, сподівання. У наших вчинках буде видно відбиток Божої волі. Молитва буде для нас захистом від зла, яке наступає на нас і на яке ми можемо спокуситися. У час спокус, хто молиться, той визнає Бога за Спасителя і Бог проявляє Свою силу. Хто молиться, той зустрічає Бога і відчуває Його обійми, бо Божа благодать сходить на людину і їй вже не хочеться грішити. Хто молиться, той зв’язує себе з Богом і зауважує, що Його життя стає іншим, адже людина обожествлюється, стає подібною до Бога. У час Святого і Великого посту, ми маємо можливість підтримати один одного в молитві. У цей час ми потребуємо один одного, щоб допомогти один одному пройти цей святий 40-денний піст. Нагадуймо про цей час тим, хто можливо призабув, допомагаймо тим, хто не може сам організувати цей час, підтримуймо тих, хто після захоплення, міг підупасти, прощаймо і любімо тих, хто ще не став на дорогу покаяння і навернення, на цей час стягання Божої благодаті і духовної боротьби. Христос посеред нас. Є і буде! … завжди. 
Милосердний Боже, прихід Твого Сина на Землю змінив хід історії людства. Через Сина Ти уклав Новий Заповіт з людиною і кожен, хто увірує в Нього буде мати життя вічне. У Сині Ти показав Свою велику Любов до грішників і подав надію на Спасіння. Ця любов торкає до нині серця багатьох, спонукаючи до навернення. Через Свого возлюбленого Сина Ти закликав вірних Тобі до милосердя, цей заклик чуємо і ми у цей теперішній час. Отче небесний, визнаємо, що Милосердя – дар, що сходить з Висоти, від Тебе, Отця – Світла. Тож смиренно просимо Тебе, Милосердний Боже, благослови нас на ці духовні роздуми над хресним шляхом Твого Сина. Щоб сподобились ми пізнання Твоєї любові і, натхненні Твоїм Святим Духом, ревно творили діла милосердя, уподібнюючись до Тебе, нашого Милосердного Отця. Амінь.
Виявити милосердя – це найперше допомогти відновити образ Божий і Його подобу тим, хто добровільно чи недобровільно втратив синівство, втратив достойність називатися дитиною Божою. Виявляючи милосердя ув’язненим, ми нагадуємо їм про свободу душі, яку вони можуть повернути через розкаяння і навернення до Бога. Виявляючи милосердя осудженим, ми повертаємо їм достойність бути любленими, бути учасниками Христової сім’ї – Церкви.

Ісус нас просить, щоб ми були милосердними, як Отець. Багато прислухалось до заклику Спасителя. І тепер багато осуджених, відчувши любов до них, відновили на собі образ і подобу Отця. Більше того, вони самі стали милосердними до інших ув’язнених. Багато засуджених у місцях позбавлення волі вступили на дорогу святості. Любов породжує любов! Тепер хочемо повірити в силу Божої Любові. Хочемо виявити милосердя найперше до тих, кого ми вже самі осудили. І також до тих, хто був засуджений іншими. Ісусе, прости нам, що не завжди зуміли виявити милосердя.               Тепер йдемо з Тобою, засуджені з Тобою…                     З Тобою і задля Тебе робимо діла милосердя…