Friday, November 28, 2014

Apostle Andrew, the Holy and All-Praised First-Called (November 30)

The Holy Apostle Andrew the First-Called was the first of the Apostles to follow Christ, and he later brought his own brother, the holy Apostle Peter, to Christ (John 1:35-42). Andrew was from Bethsaida, and from his youth he turned with all his soul to God. He did not enter into marriage, and he worked with his brother as a fisherman. When John the Baptist began to preach, St Andrew became his closest disciple. St John the Baptist himself sent to Christ his own two disciples, the future Apostles Andrew and John the Theologian, declaring Christ to be the Lamb of God. After Pentecost, St Andrew went to the Eastern lands preaching the Word of God. He went through Asia Minor, Thrace, Macedonia, he reached the River Danube, went along the coast of the Black Sea, through Crimea, the Black Sea region and along the River Dnipro he climbed to the place where the city of Kiev now stands.
He stopped overnight on the hills of Kiev. Rising in the morning, he said to those disciples that were with him: “See these hills? Upon these hills shall shine forth the beneficence of God, and there will be a great city here, and God shall raise up many churches.” The apostle went up around the hills, blessed them and set up a cross. Having prayed, he went up even further along the Dnipro and reached a settlement of the Slavs, where Novgorod was built. From here the apostle went through the land of the Varangians towards Rome for preaching, and again he returned to Thrace, where in the small village of Byzantium, the future Constantinople, he founded the Church of Christ. On his journeys, Andrew endured many sufferings and torments from pagans: they cast him out of their cities and they beat him. In Sinope they pelted him with stones, but remaining unharmed, the persistent disciple of Christ continued to preach to people about the Savior. Through the prayers of the Apostle, the Lord worked miracles. By the labors of the holy Apostle Andrew, Christian Churches were established, for which he provided bishops and clergy. The final city to which the Apostle came was the city of Patra, where he was destined to suffer martyrdom.
The Lord worked many miracles through His disciple in Patra. The infirm were made whole, and the blind received their sight. Through the prayers of the Apostle, the illustrious citizen Sosios recovered from serious illness; he healed Maximilla, wife of the governor of Patra, and his brother Stratokles. The miracles accomplished by the Apostle and his fiery speech enlightened almost all the citizens of the city of Patra with the true Faith. Few pagans remained at Patra, but among them was the prefect of the city, Aegeatos. The Apostle Andrew repeatedly turned to him with the words of the Gospel. But even the miracles of the Apostle did not convince Aegeatos. The holy Apostle with love and humility appealed to his soul, striving to reveal to him the Christian mystery of life eternal, through the wonderworking power of the Holy Cross of the Lord. The angry Aegeatos gave orders to crucify the apostle. The pagan thought he might undo St Andrew’s preaching if he were to put him to death on the cross.
St Andrew accepted the decision of the prefect with joy and with prayer to the Lord, and went willingly to the place of execution. In order to prolong the suffering of the saint, Aegeatos gave orders not to nail the saint’s hands and feet, but to tie them to the cross. For two days the apostle taught the citizens who gathered about. The people, in listening to him, with all their souls pitied him and tried to take St Andrew down from the cross. Fearing a riot of the people, Aegeatos gave orders to stop the execution. But the holy apostle began to pray that the Lord would grant him death on the cross. Just as the soldiers tried to take hold of the Apostle Andrew, they lost control of their hands. The crucified apostle, having given glory to God, said: “Lord Jesus Christ, receive my spirit.” Then a blazing ray of divine light illumined the cross and the martyr crucified upon it. When the light faded, the holy Apostle Andrew had already given up his holy soul to the Lord. Maximilla, the wife of the prefect, had the body of the saint taken down from the cross, and buried him with honor.

Verses for Vespers:

When he who is called the Morning Star, the splendor of the glory of the eternal Father, in His great mercy took up his abode on earth, you, glorious Andrew, were the first to meet him for your heart was enlightened with the perfect brightness of His divinity. We bless you as the herald of the apostles of Christ our God! Pray that He may enlighten and save our souls.

When He who was proclaimed by the voice of the Forerunner, the Lamb of God who takes away the sins of the world,
bringing life and salvation to all the earth, you, holy Andrew, were the first to follow Him. You were offered to Him as the first-fruits of the human race. You proclaimed to Peter your brother: we have found the Christ!” Pray that He may save our souls.

When He who clothed Himself in human flesh, taking our nature from the fruitful womb of the Virgin, appeared on earth as the Teacher of Righteousness, your heart was made glad, Andrew, lover of purity! He raised you from earth to the ineffable glory of God! Pray that He

Celebrating St. Nicholas: When Santa Went to Jail

The Nativity Fast has begun and Christmas is just around the corner. Trees are soon to be decorated. Children around the world will make lists, check them twice and anxiously await the arrival of Santa Claus. However, parents beware! Jolly old St. Nick served time in prison. I’m not kidding! The man who slides down your chimney with a bag full of presents went to jail for assault. Should parents be concerned? Should we run a background check on Santa before letting him into our homes this year? Before we rush to fit Santa with a bright orange jumpsuit, a look back into history is needed. The man the world knows as Santa Claus is actually the embodiment of one of the great spiritual figures of ancient times. His name is Nicholas of Myra. Nicholas is not simply another Christmas legend among many – for Christians, he is honored as a saint and wonderworker. St. Nicholas of Myra was born during the third century in what is modern-day Turkey. The son of wealthy parents who died during an outbreak of disease, St. Nicholas chose to use his inheritance to serve the poor -especially children. One story tells of a man with three daughters who were to be sold into slavery because their family had no money. Amazingly, three bags of gold appeared in their home, providing the needed money for the family. The bags of gold, tossed by St. Nicholas through an open window, are said to have landed in shoes left before the fire to dry. This led to the custom of children hanging stockings.
So how did St. Nicholas end up in jail? St. Nicholas’ service to the poor led him to become a bishop in the city of Myra. As part of his duties, Nicholas attended the Council of Nicaea in 325 AD. The Council of Nicaea was a meeting of leaders who came together to understand the fundamentals of the Christian Faith. At this meeting, a skilled orator named Arius argued against the beliefs we know as Christianity today. Nicholas, hearing these arguments, became enraged and struck Arius in front of the Roman Emperor Constantine. The Council was horrified, and St. Nicholas was stripped of his leadership position, put in chains, and thrown into jail for his crime. St. Nicholas was wrong to strike Arius and knew that violence in the name of faith can never be justified. He prayed for forgiveness while remaining steadfast in his defense of the Christian Faith. Ancient Tradition then has it that God, seeing his faith and humility, visited St. Nicholas in his prison cell one night, removed his chains, and returned to him his garments and staff. The next morning, the prison guards found him in his jail cell dressed as a bishop silently reading and praying. The Emperor received word of these mysterious events and quickly ordered him released, realizing that God had sent him a message. Nicholas then rejoined the Council of Nicaea and helped put into words what we know as Christianity today.
So yes, Santa Claus went to jail and in doing so taught that forgiveness is better than revenge and that humility is a quality that makes us uniquely human. Today, the works of St. Nicholas of Myra inspire people around the world, and many say that even now he walks among us, making the impossible possible. At a time when the holidays are defined by Black Friday and family stress, what better way to return to our roots then to pause on December 6th and celebrate a man who reminds us that our lives have meaning when we practice forgiveness and serve others? This year, remember the time Santa Claus went to jail and the life of St. Nicholas of Myra -the saint who knows how to not only throw a mighty punch but more importantly works wonders even today.

Verses for Vespers:

O holy Nicholas, Bishop of Christ, you lived your life with people of Myra. But since your spirit was anointed, your fragrance of sanctity was known by all. Now you anoint the faithful who show their love for you. O Father, deliver us from all distress and sorrow as you pray to the Lord for us.

O holy Nicholas, true servant of Christ, you are truly a protector of your faithful flock; and whenever you were asked for help, you gladly assisted those who sought your aid. Now you are also ready by day or by night to deliver us from all distress and sorrow.

When you appeared in a dream to Constantine the King, you gave him this warning: Release at once from prison those you have unjustly confined, for they are innocent; no murder did they commit as you claim. O King, listen to me, or else I shall call upon the Lord.

O holy Nicholas, holy preacher of Christ, always ready to help all on land or at sea. Whether they be near or far, you have compassion for all. You are a precious helper; therefore, we who gather here ask you to pray to the Lord that we be delivered from all distress and sorrow.

What crowns of praise shall we confer upon the saintly Nicholas? Once present in the flesh in Myra, he is present in spirit to all who love him purely. He is the leader and defender of everyone, a comforter in distress and a haven of all in danger, a pillar of piety and conqueror for believers. For his sake, Christ overcame enemies and shows us great mercy.

 With what songs of praise shall we extol the saintly Nicholas? He is the foe of wickedness. He is an outstanding leader,
a great defender and teacher of the Church. He confounds all who show dishonor. He is the refuter of Arius and his companions. Because of him, Christ put down their raging and showed great mercy.

With what hymns of prophecy shall we extol the saintly Nicholas? Living in the present, he saw far into the future. He spoke truly about faraway things as though they were near. He oversees the whole world and delivers the afflicted. He appeared in a dream to the God-wise king. He delivered prisoners who were unjustly accused of murder. Today he grants us the mercy of Christ.


Prophet Nahum: (December 1) The Holy Prophet Nahum, whose name means “God consoles,” was from the village of Elkosh (Galilee). He lived during the seventh century B.C. The Prophet Naum prophesies the ruin of the Assyrian city of Nineveh because of its iniquity, the destruction of the Israelite kingdom, and the blasphemy of King Sennacherib against God. The Assyrian king Ashurbanipal died in 632 B.C., and over the next two decades, his empire began to crumble. Nineveh fell in 612 B.C. Nahum differs from most of the prophets in as much as he does not issue any call to repentance, nor does he denounce Israel for infidelity to God. Details of the prophet’s life are unknown. He died at the age of forty-five, and was buried in his native region. He is the seventh of the Twelve Minor Prophets.

Prophet Habakkuk: (December 2) The Holy Prophet Habakkuk, the eighth of the Twelve Minor Prophets, was descended from the Tribe of Simeon, and he prophesied around 650 B.C. The Prophet Habakkuk foresaw the destruction of the Jerusalem Temple, the Babylonian Captivity and the later return of the captives to their native land. During the war with the Babylonians the prophet withdrew to Arabia, where the following miracle occurred. When he was bringing dinner to the reapers, he met an angel of the Lord, and instantly by the strength of his spirit he was transported to Babylon, where at the time the Prophet Daniel was languishing in prison. The food intended for the reapers assuaged the hunger of the exhausted Prophet Daniel (Dan. 14:33-37). After the end of the war with the Babylonians, the Prophet Habakkuk returned to his homeland and died at a great old age.

Prophet Zephaniah: (December 3) The Prophet Zephaniah (Sophonias) was a contemporary of the Prophet Jeremiah and the Prophetess Oldama. He was from the tribe of Simeon, and was the ninth of the Twelve Minor Prophets of the Old Testament. The prophet lived at the royal court, where he preached repentance and helped King Josiah eliminate idol-worship. He prophesied about the calamities that were to come for the people of Judea and the surrounding regions: Gaza, Ascalon, Crete, and against the Moabites, the Ammonites and the Ninevites.

The memory of your Prophets, We celebrate today, O Lord.
By their prayers, we entreat you:  O Christ God, save our souls!

"Мова йде не тільки про нас, але і про вас", - Глава УГКЦ про боротьбу України за свободу

     Уперше я зустрів Святослава Шевчука в Римі у квітні 2011 року, декілька тижнів після його виборів та інаугурації на Верховного Архиєпископа УГКЦ, яка має візантійську літургію й устрій, але перебуває в повному сопричасті з Римом.
      Більш як 40 років, від 1946 до 1990 року, УГКЦ  вважалася найбільшою  підпільною Церквою у світі, оскільки в 1946 р. у Радянському Союзі Сталін проголосив її незаконною, після створення ініціативної групи, горезвісного «Львівського собору», якою керувало НКВД, попередник КДБ. Сталін знав, що УГКЦ є скарбницею української національної культури та ідентичності, і, очевидно, боявся, що саме Церква стане осередком спротиву «закручуванню гайок» у повоєнний період. Більшість греко-католицьких єпископів, священиків і багато мирян відмовилися «об’єднатися» з російським патріархатом, що був постановив львівський псевдособор, за що померли в таборах ГУЛАГу. Двадцять чотири з них проголошені блаженними мучениками Папою Іваном Павлом II в 2001 році. Решта мирян, священиків і монахів, які не хотіли підпорядковуватися російському православ’ю, вели релігійне життя в підпіллі, займалися катехизацією дітей вдома, а також створювали підпільні навчальні та благодійні заклади, в тому числі семінарії.
     Верховний Архиєпископ Святослав народився в 1970 році, саме в дні підпільного життя УГКЦ і висвячений в священики в 1994 році, коли УГКЦ уже отримала легальний статус у пострадянській Україні. Після служіння в секретаріаті Блаженнішого Любомира (Гузара), колишнього Верховного Архиєпископа, та у Львівській духовній семінарії, о. Шевчука призначили вікарним єпископом єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі  (а пізніше Апостольським адміністратором), де він піклувався греко-католицькими емігрантами всієї Південної Америки та потоваришував із місцевим кардиналом Хорхе Маріо Бергольо, архиєпископом латинського обряду. Поліглот, який знає українську, іспанську, польську, російську, англійську, італійську, грецьку, латинську та старослов'янську мови, о. Святослав отримав докторський ступінь  богослов'я у Папському університеті св. Томи Аквінського, Ангелікумі. На загальний подив (з огляду на його вік) єпископи УГКЦ обрали Святослава Шевчука Верховним Архиєпископом у березні 2011 року, а їхній вибір затвердив Папа Венедикт XVI. Коли я зустрів його в Римі після виборів та інтронізації, мене вразила не тільки його дружелюбність і щирість, але майже надприродний спокій. Однак найбільше здивувало те, що незважаючи на 41-річний вік, вл. Святослава перевели з Буенос-Айреса, обрали провідником УГКЦ, інтронізували в Києві, а тоді відправили в Рим на зустріч із Папою Венедиктом та членами курій. Ми розмовляли понад годину, і жоден з нас навіть уявити не міг, що через два з половиною роки Верховний Архиєпископ Шевчук опиниться у вирі національної, навіть можна сказати міжнародної, драми, коли його народ повстане проти посткомуністичного застою та корупції, його Церква відіграє головну роль на Майдані, у Революції гідності, а єпископи та священики ухилятимуться від російських куль, щоб підтримати людей, які мирно хотіли вибороти свободу та справедливість.
     Протягом цього року, а особливо після російського вторгнення в Україну в серпні, Верховний Архиєпископ Шевчук був голосом розсудливості, моральної мудрості та заклику до міжрелігійної співпраці в нестабільній ситуації, закликаючи до мужності та стриманості. Його життя не стало легшим через надію деяких ватиканських куріялів на успіхи в екуменічному діалозі з російським православ’ям, – і які досить нерозсудливо запросили представника московського патріархату, митрополита Іларіона Алфеєва, на нещодавній позачерговий Синод у Римі. Митрополит Іларіон звернувся до Синоду з вимогою тиску на УГКЦ, негативно висвітлюючи її роль у Революції на Майдані і ставлячи під сумнів її церковну ідентичність та інтегритет, посилаючись на повне сопричастя УГКЦ з Єпископом Рима (який сидів перед митрополитом Іларіоном під час його гротескних зауважень). Незважаючи на це, Верховний Архиєпископ Шевчук спокійно пояснив істинну ситуацію та історію своєї Церкви, коли обурений кардинал Нью-Йорка Тімоті Долан одразу після інтервенції Іларіона на Синоді взяв інтерв’ю у нього на своєму радіо. Неможливо заперечити серйозність ситуації в Україні. Однак, коли нещодавно Блаженніший Святослав відвідав США і знайшов час для розмови, то був спокійний, як завжди. Цей спокій походить від глибокої віри та переконання, що він та його народ знаходяться на правдивій стежці формування нової України. Тому я розмістив декілька запитань, на які Верховний Архиєпископ мав змогу відповісти.
    ДЖОРДЖ ВАЙГЕЛЬ: Наближаючись до першої річниці Революції гідності в Україні, як би ви оцінили ситуацію в країні?
        БЛАЖЕННІШИЙ СВЯТОСЛАВ :   Україна зараз перебуває в стані суспільних перетворень та під російською агресією. Після Революції гідності екс-президент Віктор Янукович залишив майже зруйновану країну без державних установ у справжньому сенсі цього слова. Не було армії, державну казну розграбували, вся міліція та СБУ були паралізовані та дискредитовані. Генпрокуратура була повністю корумпована, судова система в Україні повністю зруйнована, економіка країни опинилася на грані дефолту. А тоді розпочалася іноземна агресія: спочатку анексія Криму, а тоді військові дії на  Сході України – у Донецькій та Луганській областях. Однак у цих трагічних обставинах ми стали свідками виникнення громадянського суспільства та відродження України, включило не лише етнічних українців, але і росіян, євреїв, кримських татар, людей із польським походженням, білорусів, вірменів, грузинів; україно- та російськомовного населення; православних, католиків, мусульман та євреїв – іншими словами, громадян України незважаючи на своє походження, виявили своє бажання жити у вільній та незалежній країні. Також ми бачимо появу нової форми українського патріотизму, ніколи не знану в нашій історії: патріотизм, завдяки якому любов до Батьківщини спонукає до ризику життям заради свободи та незалежності. У цих критичних умовах ми все ж таки провели вибори нового президента та парламенту. Це демократичний спосіб створити державну структуру, яка захищатиме, а не знищуватиме людську гідність. Українці зробили вільний вибір. Ми обрали європейську перспективу розвитку нашої країни, європейські та українські цінності й скинули з себе пострадянський тягар та будь-які види екстремізму й жорстокості.      Чи можливо для України, яка, по суті, залишилася без допомоги, протистояти тиску з боку Москви та її союзників на Донбасі?     Дуже важко, однак можливо. Адже вже майже рік, як ми протистоїмо цій агресії. Наш народ дуже добре розуміє, що ніхто нас не захистить, ніхто не забезпечить наше існування і ніхто ззовні не перебудує нашу країну. Ми це розуміємо. Однак важливо, щоб світ зрозумів, що українці віддають своє життя заради європейських цінностей, - цінностей, які сама Європа все менш і менш здатна захищати. Підтримати Україну означає підтримати демократію та непохитну міжнародну систему безпеки. Сьогодні Україна бореться не лише за свою, але за європейську і світову свободу та гідність. Це боротьба за нашу і вашу свободу. Якщо Захід у своїх переговорах стосовно України бере до уваги лише економічні питання,  якщо знову гроші переважають над людською гідністю та свободою, — то великі західні держави просто зрадили своїх громадян і саму людську гідність. І назва Європейський Союз стане пустим словом.
     Яка роль УГКЦ в українському громадському житті за останній рік?     За останній рік УГКЦ та інші християнські Церкви проповідують Євангеліє людської гідності. На основі Христового вчення ми повинні сприяти людській солідарності, заохочувати волонтерські рухи через соціальне вчення Католицької Церкви та простими моральними термінами роз’яснювати істинне значення демократії. Вперше суспільство незалежної України, а особливо схід та південь, відкрило для себе Церкву як Матір та Вчительку. Чому? Та тому, що наша Церква приймала участь у народній драмі життя та смерті. І незважаючи на страх та небезпеку, тисячі людей навчилися молитися: вони відкрили присутність живого Бога у своєму житті та стали християнами. Ось так ми здійснювали Нову євангелізацію, проголошену Папою Іваном Павлом II та Папою Венедиктом XVI.
     Які зараз відносини між УГКЦ та трьома конкуруючими православними юрисдикціями в Україні?  Протягом багатьох років наша Церква розвиває рівні і братерські відносини з усіма церквами та християнськими громадами. Наші відносини з православ’ям базуються на переконанні, що всі ми діти та нащадки одної Київської Церкви, яка зародилася в хрещенні князя Володимира [в 988 році]. Тому ми не переймаємося відмінностями, а радше поважаємо структуру та традиції православних церков, молячись за їх єдність в Україні.
     Чи можливо для УГКЦ, самостійно або у співпраці з православними церквами, стати посередником в налагодженні українського національного діалогу про реформу?   Ми вже цим займаємося. Адже благословенням є те, що найбільшою неурядовою організацією в нашій країні є саме Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій, яка представляє 75 відсотків громадян України. Протягом останнього року ця Рада проявляла себе досить активно, роблячи гучні заяви на підтримку реформи, тому українське суспільство вважає нас важливим моральним орієнтиром. Як лідери різних Церков та релігійних організацій ми віримо, що наша відповідальність полягає у сприянні соціального діалогу та примирення, навіть на міжнародному рівні, ми маємо бути посередниками реформ в нашому суспільстві.
     Якими найважливішими, на ваш розсуд, є урядові реформи для покращення економіки України?  За останні 20 років, як пострадянська країна, у нас була олігархічна економічна система. Ці олігархи росли в нас як гриби на залишках економіки Радянського Союзу. Уся державна система крутилася навколо їхніх особистих, егоїстичних економічних інтересів. І таку олігархічну систему потрібно повністю змінити. Згідно з християнським вченням, економіка повинна служити загальному благу. Саме зараз Україні потрібно розвивати спеціальну державну допомогу для середнього класу, створюючи можливість розвитку малого бізнесу, а також творити громадянське суспільство, яке дає кожному доступ до переваг державної економіки, а не монопольної.
     Якими були найсуттєвіші урядові реформи для майбутньої України як закономірної демократії?  Протягом останніх десятиліть олігархи, які правили Україною, використовували політику та закон для своїх вигод. Це виглядало просто пародією на демократію – влада грошей над законом. І така ситуація досягнула своєї кульмінації за Януковича, якому підкорялася судова система України. Тому ми повинні відновити верховенство закону в нашій країні, яке б базувалося на християнській чесноті справедливості, коли кожен громадянин, незалежно від його фінансового становища, має ті ж громадянські права і обов’язки. Також потрібно викорінити корупцію, яка підриває концепцію правосуддя, закону і права. Принцип «усі рівні перед законом» необхідно розвивати, дотримуватися та захищати.
     Якими були найсуттєвіші урядові реформи для майбутнього українського громадянського суспільства? Двадцять років тому в Україні відбулися великі дебати на тему, чи справді існує «громадянське суспільство» в нашій країні? У часи Радянського Союзу диктатура комуністичної партії придушувала нормальне життя людей та їх право проводити суспільні ініціативи. Революція гідності, вочевидь, засвідчила своєрідний вибух громадянського суспільства в Україні, і Церква в цей час пояснювала християнську ідею джерела державної влади: індивіди та громадськість надає державним службовцям право управляти шляхом вільних, демократичних виборів. Тому в виборчому законодавстві України повинні відбутися фундаментальні реформи. Органи влади мають служити громадянському суспільстві, а не самим собі, і точно не маніпулювати бажаннями, побоюваннями, потребами та довірою нашого народу. Християнське поняття суспільного служіння повинне стати основою політичної культури та демократичних установ у вільній країні.
     Чи можливо викорінити «культуру корупції» в Україні протягом одного покоління?  Якщо щиро, то я сумніваюся в цьому. Протягом багатьох поколінь продажність політиків та влади була способом підкорювати собі народ України і просте населення неохоче погоджувалося з такою системою та старалося захистити себе від гніту. І сьогодні ми бачимо результат цього, коли матері дають хабар військовим службовцям, щоб їхніх дітей не забрали в АТО.
    Багато часу потрібно на зцілення цих ран у нашому суспільстві і переконання українців, що їхня країна – це їхня Батьківщина, яка їх захищає та створює середовище, що поважає їхню гідність та сприяє розвитку природних талантів.
І багато часу знадобиться для того, щоб переконати державних чиновників, що вони не є володарями рабів,
але слугами загального блага...
     Чи приголомшило вас втручання Митрополита Іларіона на позачерговому Синоді 2014 року?   Я був розчарований та ображений, адже високоповажний представник християнської Церкви дезінформував Синод Католицької Церкви. Справжній екуменізм має базуватися на взаємній повазі та щирому прагненні знайти правду. У час зовнішньої агресії проти України християнські ієрархи повинні стати апостолами миру, але ніяк не тими, хто підбурює до нападу.
      Як ваша Церква реагує на звинувачення з боку Московського патріархату, що вас втягнули в «політику» минулого року?   Відповіддю є наша стійка позиція та співпраця з українськими Церквами в минулому році. Наша Церква ніколи не вплутувалася в державну політику, як деякі православні Церкви. Ми ніколи не підтримували жодну політичну партію чи політика. Однак ми були і будемо брати активну участь в громадянському житті. Православна соціальна доктрина не має чіткого відмежування між громадянським життям і політичною діяльністю; православна теорія обізнана лише в церковно-державних взаєминах, але не в церковно-суспільних. Ось чому Митрополит Іларіон вбачає у нашій євангелізації та служінні громадянському суспільстві «політику».
      Для тих, хто знайомий з історією Львівського псевдособору, виглядає, що Митрополит Іларіон внутрішньо підтримує цей «собор», як істинне церковне діяння, хоча всі компетентні історики розглядають його як акцію НКВД. Розкажіть коротко тим, хто не знає історію, послідовність подій від Львівського псевдособору до сьогоднішнього дня?     З юридичної точки зору, Львівський псевдообор 1946 року був інструментом репресій, спрямованих на ліквідацію Української Греко-Католицької Церкви в Радянському Союзі. Будь-які спроби показати цей «собор» як незалежний та невимушений, особливо в період правління Сталіна, просто брехливі. «Собор» на чолі з російськими православними єпископами змушував священиків УГКЦ вийти з лона Католицької Церкви. І з церковної точки зору, цей «собор» був грубим та безсоромним актом православного прозелітизму, за допомогою якого мільйони українських католиків під страхом смерті, тортур та заслання змушували приєднуватися до російської православної церкви.
     Чим можуть допомогти  друзі України на Заході вашій країні в наступні шість місяців чи наступний рік?  Зараз Україна переживає іноземну агресію, свого роду «гібридну війну», яка включає неоголошене військове вторгнення, серйозний економічний тиск і величезну кампанія дезінформації. Україна стала жертвою цієї агресії, тому прошу наших друзів у всьому світі в ім’я справедливості та Христа стати на бік тих, кого гноблять у нашій країні. Станьте на знак солідарності на бік народу, якого пригноблювали на протязі багатьох років і який зараз піднімається, щоб повернути свою гідність. Допоможіть нам захистити свободу і демократію. Адже в сучасному глобалізованому світі мова йде не лише про нас, а й про вас. Допоможіть нам поширювати по світі правду про ситуацію в Україні. Як християни, ми переконані, що проголошення істини може стати сильнішим, ніж зброя, і визволяти краще, ніж будь-яка людська сила.

Friday, November 7, 2014

Pope Francis explains how to discover if one is a 'pagan Christian'

In his homily at Casa Santa Marta, Pope Francis spoke on lukewarm Christians. He explained that they are people who look like Christians, but in reality are worldly and mediocre.

 POPE FRANCIS "They are enemies of the Cross of Christ. They take the name but they do not follow the responsibilities of Christian life. Do I like to brag? Do I like money? Do I like pride, arrogance?” The Pope concluded saying that these type of people are corrupted bit by bit and end up becoming "pagan Christians.”

 EXCERPTS OF THE POPE'S HOMILY (Source: Vatican Radio)

"Even today there are many! We must be careful not to slip toward the path of being pagan Christians, Christians in appearance. The temptation to get used to mediocrity, the mediocrity of Christians, these Christians, it is their undoing because their hearts cool, they become lukewarm. And the Lord had strong words for these lukewarm [Christians]: 'because you are lukewarm, I will spit you out of my mouth'. These are very strong words! They are enemies of the Cross of Christ. They take the name, but do not follow the requirements of Christian life".  "Do I like to brag? Do I like money? Do I like pride, arrogance? Where are my roots, that is, where am I a citizen of? Heaven or earth? In the world or the worldly spirit? Our citizenship is in heaven, and we await heaven and Our Savior, the Lord Jesus Christ. And theirs? Their ultimate fate will be destruction! These painted Christians will end badly ... But look at the end: where will that citizenship that you have in your heart lead you? The worldly one to ruin, that of the Cross of Christ to an encounter with Him".  "How did this steward in the Gospel arrive at this point of cheating, of stealing from his master? How did he get there, from one day to the next? No! Little by little. One day a tip here, the next day a bribe there, and this is how little by little you arrive at corruption. The path of worldliness of these enemies of the Cross of Christ is like this, it leads you to corruption! And then you end up like this man, right? Openly stealing ... " 

The Nativity Fast (Begins November 15)

Make ready, O Bethlehem: let the manger be prepared, let the cave show its welcome.
The truth has come, the shadow has passed away...

On November 15th,  we begin the forty day period where we proclaim the miracle of God becoming man. This is the time in the Church where our attention is drawn to the great mystery of the Incarnation of our Lord and Savior Jesus Christ.  We await his coming in anticipation of the great joy of His birth on Christmas Day. For our preparation the wisdom of our Church asks us to participate in a fast, with all the inconvenience and discomfort it may bring. If this is a season of such great joy, why is this the practice of Christians around the world? Why are we asked to fast when we hear daily the hymn "Hark, the herald angels sing!" almost every pace we go? By our fasting we are reminded that this is not simply the birth of a baby, but God being united with man.  It is the moment when the unchangeable is joined with the changeable, eternal life with mortal life, He who holds the universe in His hand and who created all comes in the flesh for our salvation.
This is an event that should make us tremble with awe and wonder, bring us to humility and desiring to offer thanksgiving. But are we not engulfed in the secular traditions of this holiday season with its focus on gifts and parties, where the significance of this great event is often less than an afterthought? Do we take time to think about why God was incarnated and became man? Do we reflect on the truth that it is through His becoming one with us that we can now become one with Him? Do we remember that before this event man was not able to overcome the fear of death, held in bondage to sin? The reality is that the Virgin birth of Jesus is the greatest miracle in the history of mankind. Now man can become like God and be united with Him in Paradise with eternal life. With a fast we are preparing for celebration of the beginning of the transformative journey He prepared for our salvation.
November 15 is the starting point for a spiritual journey to the day of this great joy.  This journey is one that requires our development of greater humility so we can fully appreciate what God have given to us.  This is by nature an ascetic journey. Like our journey to be united with God, it is not one where we can make use of our social relationships or our material possessions.  This is a journey where we must learn to surrender our souls to the will of God, relinquish our control over the journey to Him whose birth we are about to celebrate. This is the spirit we must embrace as we enter into this fast. It is a period of preparation just as the manger was prepared for Christ.
Make ready, O Bethlehem: let the manger be prepared, let the cave show it's welcome. The truth has come, the shadow has passed away; born of a Virgin, God has appeared to men, formed as we are and making godlike the garment He has put on. Therefore Adam is renewed with Eve, and they call out: 'Thy good pleasure has appeared on earth to save our kind.' 
Christmas Day is about the great mystery of God's becoming like us, we who are bound to death, so He can transform us to become like Him, overcoming our mortality and becoming fully alive in Him. The Canon of Matins for the Nativity says, "He establishes a path for us, whereby we may mount up to heaven." This coming event is not just about God coming to us, but all of humanity being lifted up into He who is born on Christmas Day in the form of man, Christ the Incarnation of God.
This Nativity fast is to help us lift ourselves above all those things which bind us to our worldly life, freeing ourselves to be united in Him. As we fast we are reminded that we depend on Him for our food and have also are in need for spiritual food that is much more than our daily bread. We learn this by forgoing the extra sweets, the pleasurable drinks, the abundant foods so we will not be fully satisfied by the earthly pleasures but seek instead the treasures that are beyond this life and world. In this process of fasting we are lifting our thoughts to things that are of the heavenly realm that bring us true joy and unbounded pleasures. The fast is a time to break our attachments to those things which have power over us, learning to set them aside so we can be freely governed by God's will alone. By engaging in this period of fasting where we can work towards our purification with the help of God's grace, we cooperate with God in our spiritual growth and the all important journey to become one with Him.  after all, this is the aim of our Christian way of life. In this way we are able to approach Him on Christmas Day with joy, just as did the Magi and the shepherds of Bethlehem.
Cleansing our minds through fasting, let us offer through our lives virtues instead of myrrh, preparing with faith our entry into the feast of the Nativity, storing up treasure in our souls and crying: Glory in the highest to God in Trinity, whose good pleasure is not revealed to men, that in His love for mankind He may set Adam free from the ancestral curse (death). Christmas Day is truly the day of our Salvation. This is the joy we should celebrate when this day comes.
The Nativity Fast is like the fast of Lent, but not quite as strict. Let us not rebel against such self-imposed constraints on our desires, but embrace this practice which Christ Himself practiced and called us to do likewise when He said, "When you fast, do not be like the hypocrites." Note he did not say IF you fast, but WHEN you fast.  Why do we resist this important practice? It seems odd that we are willing to pay large sums of money to enter into special diet programs like Jenny Craig, while, when the Church asked us to engage in such rates for our spiritual well being, we resist and even think it something impossible to do.  Unfortunately fasting is not practiced in much of the Christian world the days. It is a Tradition given to us through Christ Himself and passed on to us by the Apostles that many have lost.  But the Church still teaches this important practice. If you do choose to follow our Lord and do as He asks of us and enter into this fast in preparation for this special day, you will be rewarded when that day comes.

Pope Francis’ General Audience Catechesis – November 5, 2014

"The Bishop is not an honorary role. It is a service!"
We heard what the Apostle Paul says to the Bishop, Titus, how many virtues we bishops must have, we all heard? And it’s not easy, it’s not easy because we are sinners. But we entrust ourselves to your prayers so that we can at least hope to be closer to the things that the Apostle Paul advises for all Bishops.
In previous catecheses, we were already able to underline how the Holy Spirit always fills the Church abundantly with His gifts. Now, in the power and grace of His Spirit, Christ does not fail to give rise to ministries, in order to build Christian communities as His Body. Distinguished among these ministries is the episcopal. In the Bishop, helped by the Presbyters and Deacons, is Christ Himself who renders Himself present and who continues to take care of His Church, ensuring her protection and guidance. In the presence and ministry of the Bishops, of Presbyters and of Deacons we can recognize the true face of the Church: it is the Hierarchical Holy Mother Church. And truly, through these brothers chosen by the Lord and consecrated with the Sacrament of Holy Orders, the Church exercises her maternity: she generates us in Baptism as Christians, making us reborn in Christ; she watches over our growth in the faith; she supports us between the Father’s arms, to receive His forgiveness, she prepares for us the Eucharistic table, where she nourishes us with the Word of God and the Body and Blood of Jesus; she invokes upon us God’s blessing and the strength of His Spirit, sustaining us throughout the course of our life and enveloping us with His tenderness and warmth, especially in the most difficult moments of trial, of suffering and of death. This maternity of the Church is expressed in particular in the person of the Bishop and in his ministry. In fact, as Jesus chose the Apostles and sent them to proclaim the Gospel and to feed His flock, so the Bishops, their successors, are placed at the head of the Christian communities, as guarantors of their faith and as a living sign of the Lord’s presence in our midst.
Therefore, we must understand that it is not about having a position of prestige, an honorific charge. The Bishop is not an honorary role. It is a service!  Jesus wanted it this way.  There must be no place in the Church for a worldly mentality. A worldly mentality speaks of a man who has an ‘ecclesiastical career and has become a bishop’. There should be no place for such a mentality in the Church. The Episcopate is a service, it is not a position of honor, to boast about. To be Bishops means to have always before our eyes the example of Jesus who, as Good Shepherd, came not to be served but to serve and to give His life for his sheep (Jn. 10:11). Holy Bishops – and there are so many in the history of the Church – show us that this ministry is not sought, it is not requested, it cannot be bought but it is received in obedience, not to elevate oneself, but to lower oneself, as Jesus “humbled Himself and became obedient unto death, even death on a cross” (Phil. 2:8). It is sad when we see a man who seeks this office and does so many things to get it and when he gets it does not serve, instead goes around like a peacock and lives only for his vanity.
There is another precious element, which merits being put in evidence. When Jesus chose and called the Apostles, He thought of them not separated from one another, each one on his own, but together, so that they would be with Him, united, as one family. The Bishops also constitute one College, gathered around the Pope, who is custodian and guarantor of this profound communion, which Jesus and His Apostles themselves had so much at heart. How beautiful it is, therefore, when the Bishops, with the Pope, express this collegiality! And try to become more, more, and more the servants of the faithful, the servants of the Church! We experienced it recently in the Assembly of the Synod on the Family. However, we think of all the Bishops scattered around the world who, though living in different localities, cultures, sensibilities and traditions - One bishop the other day told me that to come to Rome it took a flight of 30 hours - far away from one another, feel themselves part of one another and become expression of the profound bond in Christ between their communities. And, in the common ecclesial prayer, all Bishops place themselves together in listening to the Lord and the Spirit, thus being able to give profound attention to man and to the signs of the times. Dear friends, all this makes us understand why Christian communities recognize in the Bishop a great gift, and they are called to nourish a sincere and profound communion with him, beginning with the Presbyters and the Deacons. There is no healthy Church if the faithful, the priests, deacons are not united around their bishop.  The Church that is not united around their bishop is a sick Church. Jesus wanted this union, of all faithful with the Bishop.  As well as the priests and deacons too.  And this in the awareness that it is precisely in the Bishop that the bond is rendered visible of each Church with the Apostles and with all the other communities, united with their Bishops and the Pope in the one Church of the Lord Jesus, which is our Hierarchic Holy Mother Church.

SAINT JOSAPHAT Archbishop and Martyr (1584-1623)

Born in 1584 in Vladimir, a city of ancient Poland, Saint Josaphat was the son of Gabriel Kuncewicz. His was a family of honorable Christians of the Byzantine  rite, in use among  Russians. His mother took care to raise him in the fear of God, and in his tender heart formed the first longings for virtue. He was never in any way lightheaded, but separated willingly from the games of his companions to pray. He made excellent progress in his studies, always preferring the sacred branches to the profane, and for thirty years he recited each day, without ever failing even once to do so, a large section of the Divine Office which he learned by heart.
 At 20, Josaphat deplored the situation of religion in Poland. In 1596, the Ruthenian Church was divided into two contending parties — the Uniates and those who persevered in schism. He saw divisions growing in the Church, and that few were remaining faithful to the Holy See, to safeguard the true orthodoxy and their eastern rites. He studied philosophy and theology under two famous Jesuits, and decided to enter religious life. When his employer, who was childless and wished to keep him, offered him his commerce as his adopted son, he declined that offer without hesitating, and entered the Convent of the Trinity at Vilna, where Basilian religious submissive to the Holy See were residing. He received the religious habit and was professed in 1604.
Saint Josaphat was ordained a priest and began to preach in various churches of the city, bringing back many dissidents to the Union. He was invited also to preach and govern in various regions of the land; he accepted to become head of a monastery at Bytene. He restored there celebrated sanctuaries, built a convent, and converted, among others, one of the most zealous of the dissidents. In 1614 Josaphat’s friend Joseph Routski became Archbishop of the city of Vilna, and recalled his holy former companion to that city, confiding the monastery of the Trinity to him. Saint Josaphat never made harsh reproaches, but corrections warmed by a wholly paternal affection. The conversion of the separated brethren continued through the preaching of the one called by the Uniates. The Scourge of the Schismatics, whereas the latter called him The Ravisher of Souls. He became the Archbishop of Polotsk in 1617 at 38. He restored five major cathedrals and several lesser ones; he aided the poor, stripping himself often of the most necessary objects or funds. He maintained total frugality in his residence; he recovered certain properties retained unjustly by powerful lords of the region, through his mildness of language in the law courts, to which he had recourse for that purpose. But he was soon to acquire, in a certain Melece Smotritski, a formidable enemy, who had himself consecrated, in Russia, Archbishop of the same city as Josaphat, with other aspirants to like authority. Despite the opposition of King Sigismond of Poland, who forbade all his subjects to have any communication with the usurper, the latter won adherents. The people of the city of Vitebsk, a little like those of Jerusalem, who in one week’s time changed their hosanna’s into tolle’s, turned toward the newcomers in large numbers, and in an uprising succeeded in giving eighteen wounds to the head of the Archdeacon of the church, and leaving for dead another official, bathed in his blood. When their Archbishop went there to calm the tumult in 1623, knowing well that his hour had come, in effect he was most cruelly assassinated and his body profaned; he was in his forty-fourth year. His mortal remains were recovered after five days from the waters of a river, and exposed for nine days, constantly emitting a fragrance of roses and lilies. A councilor of Polotsk, where the body was returned, abandoned the schism merely at the sight of the archbishop’s beautiful countenance. Many of the parricides struck their breasts, and did likewise. The Archbishop had gone gladly to his death, offering his life that the schism might end; he had said as much beforehand. Four years after his death the author of the troubles, Smotritski, the false archbishop, after many combats made a decisive step and consecrated his life to penance, prayer and the defense of the Union. Such changes of heart are indeed the greatest of miracles, won by the sanctity of the true servants of God.  About five years after Saint Josaphat’s martyrdom his body was found intact, though the clothing had rotted away.

Євген Нищук: «У храмі знаходжу відчуття гармонії і відповіді на запитання»

Євген Нищук – міністр культури України, «голос Майдану’2004», незмінний ведучий Революції гідності, талановитий актор – відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.
     Пане Євгене, чи вжилися ви в ролі міністра за ці місяці роботи? Та наче вжився. Мене можуть розбудити вночі, і я спросоння розкажу всю ситуацію.
     Часу на творчість вистачає? Маю дуже короткий відрізок часу опівночі для творчості в усіх її виявах. Коли став міністром, то залишив тільки деякі театральні роботи: у театрі Франка – «Момент кохання», у «Сузір’ї» – «Прекрасний звір у серці». У музеї Тичини також маю своєрідну інтерактивну виставу. За ці сім місяців мені навіть вдалося зробити прем’єру. Це робота студентки-режисера. Вистава раніше мала початок, і зараз її треба було закінчити для захисту диплома. Хоча часу катастрофічно не вистачає, та я, звісно, не міг відмовити тільки тому, що став міністром. Було б негарно. О двадцять другій я приходив на репетицію, ми допізна працювали. У результаті ми випустили прем’єру в Молодому театрі «Я знайду тебе, тому що кохаю» за Сарояном.
     Митці часто критикують Міністерство культури, вважаючи, що його слід ліквідувати, натомість найняти кілька менеджерів, як, скажімо, у США, де немає міністерства, але є культура. Ви намагаєтеся боротися з системою чи пішли за нею? На Майдані я дав слово, що проводитиму люстрацію. Практично наступного дня звільнив усі одіозні фігури, директорів усіх департаментів. І зараз я працюю з людьми, котрі доти ніколи не переступали поріг Міністерства як чиновники. Тут [у Міністерстві] я побачив усю цілісну систему і тепер можу ствердно сказати, що Міністерство потрібне, щоправда в іншому форматі. Ми готові до такого переформатування. Варто закрити наявні «технічні» відділи, які, фактично, не працюють, і заснувати відділи сучасної індустрії – скажімо, фотографії, моди. На цьому Міністерство може заробляти. Водночас є галузі, як-от національна культурна спадщина, яку не можна оцінити як годинник чи костюм. До них має бути особливий підхід. У нас, якби не було Міністерства культури, а саме – міністра культури як члена Уряду, – то це був би мінус культурі Так, у США немає міністерства культури, бо в них у цілому філантропська система. Кожен театр чи інший культурний центр перебуває під протекторатом певного бізнесмена, і завдяки цьому він сплачує менший податок. У нас таку систему зараз важко запровадити. Ми хочемо зробити суміжну систему. У нас, якби не було Міністерства культури, а саме – міністра культури як члена Уряду, – то це був би мінус культурі. Бо жоден директор культурної агенції не зможе взяти участі в засіданні Уряду й лобіювати якісь культурні ініціативи. Отже, тут усе просто як двері: якщо нема Міністерства культури, то ми позбавляємо себе права голосу.
     Часто Мінкульт критикують цілком справедливо, скажімо, за незмінність керівників національних колективів… Це правда. І ми вже дійшли до цього питання. Але тут теж потрібно бути обережними, бо всі з них мають контракти, усі Герої України. Я їх зібрав, поговорив із ними і вони вже трішки по-іншому стали дивитися, слава Богу, вони свідомі того, що мають готувати собі зміну. Нещодавно мені прийшла ідея запровадити для них посаду почесного консультанта. Вважаю, це буде ефективно… Як приклад хочу навести зречення уряду з боку Архиєпископа-емерита Блаженнішого Любомира (Гузара), який через проблеми зі здоров’ям, теплою рукою, передав управління Церквою, бо зрозумів, що Церква потребує більш рухливого Глави. Хоча, певен, харизми Блаженнішого Любомира вистачило б для правління Церквою.
     У багатьох цивілізованих країнах на законодавчому рівні закріплено, що певний відсоток із будівництва скеровується на якийсь вуличний креатив… Ми нещодавно також почули про це й підтримуємо таку ідею. У нас є ціла низка ініціатив: мораторій на забудову в історичних частинах міста, збір з прокату іноземних фільмів. Наприклад, у Франції це добре спрацювало на розвиток французького кіно. Також хочемо запровадити закон про концертно-гастрольну діяльність. Бо, скажімо, колективи з районів і областей практично не мають можливості показати свої роботи ніде в іншому місті, зокрема в столиці. Крім того, ми хочемо переглянути надання звань народного чи заслуженого артиста. Вони завжди між особою сваряться, хто з них більш заслужений чи народний, ходять кабінетами, вибивають ці звання…
     Ви розповідаєте про свої плани, але в Україні незабаром вибори. Чи є у вас упевненість, що залишитеся на своїй посаді? Гарантій жодних нема. Мені натякали: ти на своєму місці, тому працюй. Я свідомо не йшов на вибори, хоча міг піти в будь-який список. Зараз не прагну будувати політичної кар’єри. Почав роботу міністра культури і хочу довести певні справи до кінця, максимально допомогти галузі культури.
     Чи чинить Міністерство культури якийсь опір російській культурній експансії в Україні? Ми одразу відреагували на російських митців, котрі підписалися на підтримку анексії Криму, не чекаючи офіційних санкцій. Люди, які принижують гідність українців, – в Україні не потрібні. Навіть більше, був виданий наказ Мінкультури і Держкіно щодо обов’язкового здійснення експертизи (перегляду) фільмів російського виробництва, що плануються до кіно- і театрального прокату, на предмет наявності проросійської пропаганди. Тоді ж ми не дали ліцензії кільком російським фільмам, зокрема «Піддубний» і «Біла гвардія». Вони визнані такими, що демонструють зневагу до української мови, народу та державності, а поодинокі факти на екрані спотворені та переписані на користь Росії. До мене в емоціях телефонували навіть російське опозиційне радіо «Ехо Москви» і телеканал «Дождь» з обуренням: мовляв, як так, це ж мистецтво. У мистецтві не повинно бути цензури. Але в пропаганді – вона просто необхідна Так, у мистецтві не повинно бути цензури. Але в пропаганді – вона просто необхідна. У «Білій гвардії» Київ – неукраїнське місто, і Піддубний – це російський герой, хоча він український силач. Коли відбувається пряме перекручення фактів, то ми не можемо діяти по-іншому. Зараз ми створюємо комісію, яка переглядатиме всі телеканали. Хоча тут ми можемо давати лише рекомендації, оскільки телеканали в Україні – комерційні.
      Чи маєте родинну традицію ходити щонеділі до церкви? Так. Хоча останні кілька місяців дуже бракує часу. Я міністр культури, а неділя – це той день, коли відбувається багато культурних заходів, на яких я маю бути. Крім того, з огляду на непростий час в Україні, саме у вихідні ми маємо певні відрядження, їздимо у військові госпіталі, у частини. Але коли мені вдається потрапити в неділю до храму, то наче знову народжуюся на світ. Там я маю час і можливість помолитися Богу за тих, кого нема, за здоров’я тих, хто є. …З дитинства ходжу до церкви. Пам’ятаю, мене бабуся ще зовсім малого брала із собою. Мені було важко висидіти всю Літургію, і я собі грався тихенько. Та все одно десь на підсвідомому рівні щось закарбовувалося. Вважаю, потім це веде тебе в житті.
     Наступного року на державному рівні відзначатимуть 150-річчя від дня народження митрополита Андрея Шептицького. Як Мінкульт готується до цієї дати? Зараз, на жаль, у нас багато речей відбувається не з доброго життя. У нас є постанова Уряду, яка забороняє відзначати будь-які дати, але 150-річчя митрополита Андрея це не стосується. Для мене це честь, що Міністерство культури курує це відзначення. Мені пощастило познайомитися з цією постаттю ближче під час зйомок фільму «Митрополит Андрей», в якому мав складну роль. Ми їздили місцями, де ступала нога митрополита, де він служив… Для мене це свята постать, яка врятувала дуже багато людських життів. Митрополит був особою, яка вела за собою народ. Це усвідомлював і цього боявся тоталітарний режим. Митрополит Андрей був надзвичайно освічена людина, зокрема й у мистецтві… Дуже важливо донести якомога більше інформації про цю постать. Конфесійна належність тут не має жодного значення. Митрополит Андрей був вищий за це Звичайно, дуже важливо донести якомога більше інформації про цю постать. Конфесійна належність тут не має жодного значення. Митрополит Андрей був вищий за це. Зараз створюється робоча група щодо відзначення цієї пам’ятної дати. Разом ми визначимо конкретні заходи в ці дні.
      Цього року УГКЦ відзначає 25 років виходу з підпілля. І так виходить, що в столиці всі традиційні конфесії мають історичні святині, тільки УГКЦ не має. Чи є якась надія на те, що до УГКЦ виявлять справедливість? Нещодавно відбулося одне з засідань Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Говорили про глобальні речі. Водночас Київський Патріархат весь час порушує питання, що десь щось валиться і їм потрібна допомога. Про Андріївську церкву теж говорять… А я собі все згадую, що Патріарший собор Воскресіння Христового УГКЦ досі недобудований. Його зводили коштом вірних. І мені б дуже хотілося, аби Міністерство фінансів у наступний бюджет вписало витрати на підтримку цього Собору. Бо цей храм уже для багатьох став улюбленим, натхненним місцем. Навіть для тих, хто не був греко-католиком.
      Чи маєте свого морального авторитета в житті? Коли я зустрічаюся з Блаженнішим Любомиром, тисну його руку, то ніяковію від поваги і любові. Пам’ятаю, як одного разу його запитали, що для вас є чудом. Блаженніший Любомир відповів з гумором: приклади можна довго наводити, але для мене було дивом, що більше як 70-річна радянська влада, яка мала таку силу та зброю, в один день розвалилася.
      Блаженніший Любомир часто любить бажати людям любити свою Церкву. Що для вас значить любити свою Церкву? Знаходити відчуття гармонії, віддушину й отримувати відповіді на запитання: від проповіді чи від образу, який ти побачив, чи просто від світла, яке падає через віконце в храмі – мовляв, живи, люби, твори, і все буде добре.
     Чи не сумуєте за сценою на Майдані? Очевидно. Коли проїжджаю Майданом, у мене все стискається всередині. Цей період життя мені ніколи не забути, а події тих днів мені й досі часто сняться...                      

Блаженніший Святослав помолився за упокій владики Софрона Мудрого

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) очолив Архиєрейський парастас за упокій владики Софрона (Мудрого) в катедральному храмі Воскресіння Христового в Івано-Франківську. «Сьогодні почувається осиротілою Івано-Франківська архиєпархія і митрополія. Почувається осиротілим весь Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. Сьогодні почувається осиротілою наша мати - Українська Греко-Католицька Церква», - сказав архиєрей. За словами Блаженнішого Святослава, у заупокійній молитві всі спільно просили, щоб він прийняв у свої батьківські обійми нашого батька, нашого владику. «Молячись за нього, ми дякуємо Господу Богу, що він подарував нам такого владику. Прощаючись з ним, ми передусім бачимо істинного монаха, - людину, яка все своє життя посвятила Богові», - відзначив Глава Церкви.
     Він також подякував Господу Богу, що подарував нам владику Софрона як учителя і вихователя цілих поколінь священиків нашої Церкви. Владика Софрон багато років був ректором Колегії святого Йосафата в Римі. Він виховав цілі покоління священиків для нашої діаспори. Владика ревно трудився, щоб і в Івано-Франківській духовній семінарії та академії виховувати священиків. Він так і відійшов у вічність як ректор Теологічної академії. Глава УГКЦ розповів, що з подивом споглядав, як в останні роки свого життя владика після Часослова займався написанням нових духовних творів і підготовкою духовних конференцій. «Скількох він породив у священичому житті як святитель! Але особливо ми мусимо відзначити і вшанувати владику Софрона як єпископа, архиєрея і пастиря Христової Церкви», - наголосив Глава УГКЦ.                            

В УГКЦ розпочався Рік митрополита Андрея Шептицького

1 листопада, у 70-ті роковини відходу до вічності, Божественною Літургією в соборі Святого Юра в Українській Греко-Католицькій Церкві урочисто розпочався Рік митрополита Андрея Шептицького. За словами Блаженнішого Святослава, немає жодної ділянки життя і діяльності Української Греко-Католицької Церкви в ХХ столітті, яка б не була позначена особою митрополита Шептицького, його працею, його молитвою, його жертовністю. А головне – його пастирською мудрістю. Предстоятель УГКЦ розповів, як патріарх Йосиф одного разу пригадав таку подію. У 1944 році, коли радянські війська знову окупували Львів, він прийшов до митрополита Андрея і каже: «Знову, мабуть, наступають важкі часи для нашої Церкви. Мабуть, знову прийде переслідування і знищення». На це почув відповідь: «Гірше від смерті нічого не буде. А на добру смерть собі треба заслужити».
    «Навіть в обличчі своєї смерті митрополит був свідком воскресіння. Наближаючись до своєї блаженної кончини, він бачив воскресіння, - воскресіння своєї Церкви, яка, за його пророцтвом, буде переслідувана, знищена, але воскресне. І засяє на цілу Україну і на цілий світ. Те воскресіння, яке ми так урочисто святкуємо цими днями», - наголосив Блаженніший Святослав.
     Проповідник пригадав, як багато людей, які серед воєнного лихоліття переступали поріг митрополичих палат, відчували, що потрапили в якийсь особливий час і простір. «Митрополит Андрей був тією особою, з якого виходив дивний мир, мир серед війни. І це відчували всі, незалежно від того, до якої церкви, релігії чи народу належали. Він був дверима до вічності й знаком присутності Бога серед своїх людей як святий, великий чоловік. Він був тим храмом Святого Духа, в якому Господь Бог спочивав, через якого благословляв свій народ і скеровував до нього слова життя вічного», - сказав Глава УГКЦ. Тому, за словами Блаженнішого Святослава, ми так тішимося тією постаттю, яку сьогодні вшановуємо. «Ми знаємо, що він сьогодні стоїть перед Божим престолом. Він сьогодні молиться за свій народ і за свою Церкву, для якої віддав усе своє життя», - переконаний архиєрей.
     Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав (Шевчук) звернувся до всього українського народу, до кожної віруючої християнської душі завітати до собору Святого Юра, що у Львові, і відвідати крипту, в якій спочиває митрополит Андрей Шептицький. «Побудьте з ним. Відчуйте цей мир, якого так нам сьогодні бракує»
     Протягом цього Року наша Церква хоче зробити все для того, щоб сучасний українець  наново відкрив для себе постать митрополита Андрея - «Зробімо митрополита Шептицького доступним для сучасного українця через наші молитви, через наші урочисті академії, публікації, конференції. Наново відкриймо для себе постать того, кого світ сьогодні знає як велетня Свято-Юрської гори…»
     Також Блаженніший закликав українців протягом Року вшанування прочитати лист митрополита Андрея, написаний під час Другої світової війни, - «Як будувати рідну хату». «Ми там знайдемо непересічні первомудрості й життєдайне слово, щоб зрозуміти, як нам сьогодні будувати, захищати, відбудовувати й розвивати вільну та незалежну Україну», - вважає архиєрей.
     Крім того, попросив протягом того Року особливо молитися за прославу слуги Божого митрополита Андрея Шептицького: щодня хоча б по разу «Отче наш» і «Богородице Діво», щоб «цей скарб святості, який спочиває в особі слуги Божого митрополита Андрея, засяяв у всій своїй красі, повноті та істині на всю Церкву і на весь світ». «Сьогодні ми урочисто визнаємо cлугу Божого митрополита Андрея нашим великим пастирем і учителем. І просимо його: владико Андрею, ти, що стоїш сьогодні перед Божим престолом, молися за Україну, молися за наш народ, молися за свою воскреслу Церкву, щоб Божий мир, який через тебе благословляв твій народ, був тим даром, який ти виблагаєш у Всевишнього для нашого народу», - сказав Глава УГКЦ.

Sunday, November 2, 2014

The Prayer of the Servant of God Metropolitan Andrey Sheptytsky for Divine Wisdom

O Great and Almighty God, send down upon me from Your high and holy heavens and from the throne of Your holy glory, Your holy wisdom, that sits at Your side. Grant me the wisdom of Your good pleasure so that in my life I may know how to desire fervently, seek wisely, acknowledge in truth and fulfill perfectly that which is pleasing to You, to the glory and honor of You holy Name, “to the praise of the glory of Your grace.” Grant me, O God, the wisdom of my state, so that I may do what You desire; grant that I may understand my obligations, grant me the wisdom of my duties, and grant that I may do them as they ought to be done and as is fitting of Your glory and for the benefit of my soul. Grant me the wisdom of Your ways and the wisdom to walk the paths of Your holy will. Grant me the wisdom of success and failure so that I would know how not to exalt myself in the former and not to be downcast in the latter. Grant me the wisdom of joy and the wisdom of sadness; may I rejoice only in that which leads to You and be sad only in that which separates from You.
Grant me the wisdom of everything that passes and everything that lasts; may the first decrease in my sight, and the second grow. Grant me the wisdom of work and the wisdom of rest; may work for You be luxury for me, and rest without You – fatigue. Grant me the wisdom of a sincere and straight-forward intention, the wisdom of simplicity, the wisdom of sincerity. May my heart turn to You and seek You in all things all my life long. Grant me the wisdom of obedience for Your law, for Your Church. Grant me the wisdom of poverty, so that I would never value goods in any other way except according to their real worth. Grant me the wisdom of chastity according to my state and vocation.
Grant me the wisdom of patience, the wisdom of humility, the wisdom of gladness and seriousness, the wisdom of the fear of the Lord; the wisdom of truthfulness and of good deeds; may I be patient with no complaining, humble without the least pretending, joyful without inordinate laughter, serious without severity; that I may fear You without the temptation to despair; that I may be truthful without the shadow of duplicity; may all my good deeds be free from self-complacence.
Grant me the wisdom to admonish my neighbor when necessary without exalting myself; grant that I may edify in word and deed without hypocrisy. Grant me, O Lord, the wisdom of vigilance, attention and wariness; may no vain thought lead me astray. Grant me the wisdom of nobleness; may I never be brought down by any impure and unworthy attachment.
Grant me the wisdom of what is right; may no selfish intention ever lead me away from the path of my duties.
Grant me the wisdom of courage and strength; may no storm overthrow me. Grant me the wisdom of freedom; may no powerful passion ever enslave me. Grant me the wisdom of the theological virtues and the moral virtues: faith, hope, love, prudence, devotion, temperance and fortitude.
Grant me, O Lord, the wisdom of the apostles, the wisdom of the martyrs; grant me a priestly and pastoral wisdom; grant me the wisdom of preachers and teachers; grant me the wisdom of those who administer the Holy Mysteries; grant me the Eucharistic wisdom and mystical wisdom – the wisdom of prayer and spiritual wisdom, and above all, O Lord, grant me the wisdom of sincere repentance, imperfect and perfect contrition; grant me the wisdom of to know myself in my weakness and malice; grant me the wisdom of mortification and fasting; grant me the wisdom of self-denial and self-sacrifice; grant me the wisdom of sacrifice, the wisdom of the Cross, the wisdom of Blood.
O God, grant me, finally, that wisdom which, in accord with Your holy purpose, leads to the unity of churches under one supreme pastor, the Universal Pontiff; grant me the wisdom to cherish the work of holy unity, to love it and to consecrate my life to it. Grant me the wisdom of our Eastern rite, to hold it, to renew it and develop it. Grant me the wisdom of the Fathers of the holy Eastern Church and all the great ecclesiastical teachers.
Grant me the wisdom of Your great apostle, Paul, so that I would at least well understand his epistles, remember them and know how to explain them to Your people. Grant me the wisdom of Your first Vicar that I may understand the designs of Your Divine Providence, which governs the Church through the Roman Pontiffs; grant me the wisdom of obedience to them and to the Universal Catholic Church; grant me the wisdom of church history and theology; grant me the wisdom that I and my people lack; grant me the wisdom of true satisfaction, true happiness. Amen.

"The reality of the visible Church goes beyond our control, beyond our strength, and it is a mysterious reality because it comes from God."

In the previous catechesis we highlighted how the Church is spiritual in nature: it is the Body of Christ, built in the Holy Spirit. When we refer to the Church, however, our thoughts turn immediately to our communities, our parishes, our diocese, to the structures in which we usually gather together and, of course, of the component and institutional figures which guide and govern it. This is the visible reality of the Church. We must ask, then: Are they two different things or the One Church? And, if it is the One Church, how can we understand the relationship between its visible and spiritual reality?
1. First, when we speak of the visible reality of the Church we said there are two - the visible reality which we see and the spiritual one -  we must not think only of the Pope, Bishops, priests and consecrated persons. The visible reality of the Church is made up of the many baptized brothers and sisters around the world who believe, hope and love. “Often, we hear people say: the Church doesn’t do this …the Church doesn’t do that!’ ‘Tell me who is the Church? – ‘Well the Church is the priests, the bishops, the Pope …’ We are all the Church! All of us all of us Baptized! We are the Church, the Church of Jesus’”.
Of all those who follow the Lord Jesus and, in His name, are close to the poor and the suffering, trying to offer some relief, comfort and peace. “All of those who do these things, which the Lord sent us to do are the Church”.  Thus we understand that the visible reality of the Church cannot be measured, it cannot be known in all its fullness: how can one know of all the good that is done?  “So many acts of love, so much faithfulness in families, so much work in educating children, to carry on, to transmit the faith, so much suffering in the sick who offer their suffering to the Lord.  We cannot measure this! It is so great, so great!” How can one know of all the wonderful things that, through us, Christ is able to operate in the hearts and lives of each person? You see: the reality of the visible Church goes beyond our control, beyond our strength, and it is a mysterious reality because it comes from God.
2. To understand the relationship, in the Church, between her visible and spiritual reality, there is no other way but to look to Christ, whose Body is the Church and from which the Church is generated, in an act of infinite love. Even in Christ, in fact, through the mystery of the Incarnation, we recognize a human nature and a divine nature, united in the same person in a wonderful and indissoluble way. This applies in a similar manner to the Church. Just as in Christ, human nature serves the divine in accordance with the fulfillment of Salvation, so, in a similar way, does the visible reality serve the spiritual reality of the Church. The Church, therefore, is also a mystery, in which what is not seen is more important than what is seen, and can only be recognized with the eyes of faith.
3. In the case of the Church, however, we must ask ourselves: How can the visible reality can be at the service of the spiritual? Again, we can understand it by looking to Christ. “But Christ is the model and the Church is His Body, He is the model for all Christians, all of us! Look to Christ, you can’t go wrong!”. The Gospel of Luke tells how Jesus came to Nazareth, where he grew up, went into the synagogue and read, referring to himself, the passage from the prophet Isaiah where it is written:"The Spirit of the Lord is upon me, because he has anointed me to bring glad tidings to the poor. He has sent me to proclaim liberty to captives and recovery of sight to the blind, to let the oppressed go free "(4,18-19). Look, how Christ used his humanity – because he was also a man -  to announce and carry out God's plan of Redemption and Salvation, so it must be for the Church. Through its visible reality – everything we see - the Sacraments and testimony of all of us Christians - it is called every day to draw closer to every person, starting with the poor, those who suffer and those who are marginalized, in order to continue to help all feel the compassionate and merciful gaze of Jesus. Dear brothers and sisters, often as a Church we experience our fragility and our limitations, all of us, we all have them.  We are all sinners, no one can say I am not a sinner. And this fragility, these limitations, these our sins, it is right that these should provoke in us a profound displeasure, especially when we give bad example and we realize we are becoming a source of scandal. How often have we heard, in our neighborhoods: “That person there is always in Church but gossips about everyone, denigrates others – what a bad example! This is not Christian! This is a bad example.  So people say: ‘If this is a Christian, I prefer to be an atheist! Because people go by our witness”. Then, let us ask for the gift of faith, so that we can understand how, despite our smallness and our poverty, the Lord has really made us means of grace and a visible sign of His love for all mankind. Yes, we can become a source of scandal but we can also be a source of hope through our lives our witness, just as Jesus wants! Thank you.

The Consecration (Ordination) Of A Bishop

The Consecration (Ordination) of a is the process during which a candidate for the Episcopate receives the fullness of the grace of the Priesthood through the Sacred Mystery of Ordination by the laying of hands (in the Greek: Cheirotonia) in succession from the Holy Apostles. The office of Bishop is the highest clerical rank in the Church. At his Consecration, a Bishop receives grace not only to perform the Sacred Mysteries but also to bestow the grace of Ordination on others. The Scriptural foundation for Cheirotonia is found in the Acts of the Apostles (Acts 1:15-26; Acts 6:2-6) and the Epistles to Timothy (1 Timothy 4:14; 2 Timothy 1:6). The procedure leading to the Consecration of a new Bishop involves two stages: first, the selection of the candidate, usually referred to as the election, and second, the Consecration ritual of Cheirotonia during a Divine Liturgy. An Episcopal Ordination begins before the Divine Liturgy, when the Bishop-Elect, vested in an epitrachelion and phelonion and carrying the Holy Gospel, is escorted by two Deacons through the Royal Doors to the center of the Solea. There the Archbishop and his concelebrant Hierarchs are seated on their thrones, facing the Sanctuary. The Bishop-Elect opens the Holy Gospel and reads a document containing his Confession of Faith.  He at first professes the Nicean-Constantinopolitan Creed, then receives the blessing of his Consecrating Bishops. He returns again to the Solea where he continues his profession of faith by promising to adhere to the decisions of the Ecumenical Councils and to honor and in no way alter – neither dogmas nor traditions, but adhere to them and teach them to his divinely chosen flock. After receiving the Hierarchs' blessing a second time, he completes his profession of faith by promising to maintain the unity of peace in the Church and to be free from any evil intentions and by pledging his obedience to the ruling Patriarch or First Hierarch of his Diocese. Finally, he receives the blessing once again of the assembled Hierarchs and presents his signed profession of faith to his Consecrating Bishop. During the Divine Liturgy, after the Trisagion the Bishop-Elect kneels before the Holy Table, touching his forehead to it while the Gospel Book is opened and laid, with the writing down, upon his neck. All of the Consecrating Bishops place their hands on the Gospel and say the Prayer of Consecration, during which the Holy Spirit descends upon the new Bishop and imparts the grace of the Episcopate upon him. The Bishop is then clothed in the vestments of a Bishop and presented to the people. The ancient participation of the laity in the Consecration of Bishops is retained in their triple acclamation of Axios ("He is worthy") at the time the omophorion is placed on the new Bishop's shoulders.
According to the Canon 1 of the Apostolic Canons, the Consecration of a Bishop must be accomplished by three or more Bishops.
After his Consecration, if he is elected to be a ruling Bishop of a Diocese, he is formally enthroned (installed) as the ruling Bishop by the Senior (Consecrating) Bishop. The enthronement usually takes place at the end of the Consecration Liturgy.
The Consecrating Bishop leads the newly ordained Bishop through the Royal Doors to the congregation and then bestows upon him the final liturgical items associated with the Episcopacy. With the bestowal of each liturgical item he exclaims: Axios! (He is worthy!)
The congregation responds each time, "Axios! Axios! Axios!" (He is worthy!) The Archbishop presents him with the Pastoral Staff, the emblem of Episcopal authority that the Church entrusts to him, saying: Receive this Staff to shepherd the flock of Christ entrusted to you. To the obedient let it be a help and a support. With it, lead the disobedient and the wayward to admonishment and instruction.
The newly ordained Bishop is led by the Bishops to his Episcopal Throne where he pronounces the final blessing of the Divine Liturgy, to which the faithful respond Eis Polla Eti Despota – Many Years Master!