Friday, May 29, 2015


On the great day of Pentecost, we celebrate the descent of the Holy Spirit upon the Apostles. At that time we are given an understanding of how the Lord enabled His followers to preach the Gospel and carry out their mission of making "disciples of all nations, baptizing them in the name of the Father and of the Son and of the Holy Spirit, teaching them to observe all that Christ commanded..." Pentecost was an actual historical event - the last of those accomplished for our salvation. The Church has always been very much aware of its history and reminds the faithful constantly of its past. It does not live in the past, however, as is often said. As a matter of fact, it might be said in some sense, that the historical element of any liturgical celebration is the least important. What is most significant is the impact on our lives and on the life of the world, here and now, of the event remembered. Furthermore, it is crucial to recall that everything done for us by Christ and with the Spirit's descent led to God's Kingdom being initiated now, in the course of human history, before the end of that history. In light of that Kingdom revealed the Gospel tells us that all are called to "repent," orienting their lives toward the "the one thing needful."
Looking back generally and upon their own past, Christians affirm that God Himself came into this world breaking through the long succession of events called history. One might say that He interrupted the course of history. God revealed Himself to man in a close and intimate way, by living with him. He taught man about Himself and the meaning of human existence. Those who accepted His teachings and became His followers were called out into a special community known as the Church. St. Peter, referring to this call wrote, "But you are a chosen race, a royal priesthood, a holy nation, God's own people, that you may declare the wonderful deeds of Him who called you out of darkness into His marvelous light. Once you were no people but now you are God's people."
The Church is both the witness to the Truth that was revealed by Christ, and also the experience, in every generation, of God's people living the life of the Kingdom of Heaven - living it imperfectly sometimes, to be sure, because we are not totally and finally integrated into that Kingdom, and because the kingdom of this world still places before us many and diverse temptations. Yet we are called to live in this world, primarily as citizens of God's Kingdom, to go about our daily routine, not as anyone else might, but as the people of God. We have been transformed by our Baptism, by our personal Pentecost (the descent of the Holy Spirit at our Chrismation), and we are totally and completely united with Christ each time we receive Him in the Holy Eucharist. This is our experience of the Kingdom of God by anticipation, right now, before the end of time. Thus, when we go back into the world, having "seen the True Light," we go back refreshed, strengthened, with a renewed vision, prepared to approach this world with more wisdom and understanding. We go back ready to stand out as Christ's disciples in a world that does not generally accept or follow Him.
All of us would agree that what has been outlined above is that which is expected of any Christian. We are to live in constant remembrance of Christ; we are to remember His teachings and commandments, being thankful for these and for all that He has done for us; and we are to live as our Lord showed us, bearing witness in our lives to God's power and presence and to the revelation of His Kingdom in the Church. Those who have done this are called Saints. The Saints were those whose lives were so permeated with the remembrance and love of God that they were transformed and were able to transform those with whom they came in contact. Prophets, Apostles, Martyrs, Confessors, Monks, Nuns, Hierarchs, Laymen - holy men and women within these categories of Saints are remembered throughout the year on the Church's calendar, but all together on the Sunday after Pentecost dedicated to All Saints. The exact placement of this one, comprehensive commemoration is understandable. All Saints Sunday is the fulfillment of Pentecost. Through the lives of the Saints, the Holy Spirit's operation in the world is evident. The Sunday after Pentecost is a reminder, indeed a declaration, that people from all walks of life, baptized and sealed with the Spirit, have a common vocation or call to holiness. They are all beckoned to confess Christ before the world through their words and by the sanctity of their lives.
Possibly one of the worst indictments against present-day Christians is that many of us do not consciously recognize our having undergone a personal Pentecost. There are those within our ranks who would prefer to live in the past, making the Church into a museum of antiquities, rather than looking ahead to the possibilities that await those who are "called to be saints." In fact, the Christian's chief sin in our times is cynicism - we doubt our vocation, we doubt the vocation of others - we talk about callings and vocations and are still skeptical about whether those goals are even attainable - denying in the process the real sanctifying power of the Holy Spirit. We can thank our Lord for the gift of recently canonized American Saints who demonstrate that even in our twentieth century society sainthood is possible. In our gatherings every year to celebrate the Sunday of All Saints, let us remember that it is holiness and perfection to which we are ultimately called. The Apostle Peter writes, "...but as He who called you is holy, be holy yourselves in all your conduct; since it is written, "You shall be holy, for I am holy." n addition, Christ said, "You, therefore, must be perfect, as your Heavenly Father is perfect." Let us neither doubt nor run from our common vocation. Rather, let us rejoice in the opportunity to share in all that belongs properly to our Lord and God and Savior Jesus Christ and to help impart that to others.


Relics include the physical remains of a saint (as well as other objects which have been "sanctified" by being touched to his body. These relics are divided into two classes. First class or real relics include the physical body parts, clothing and instruments connected with a martyr's imprisonment, torture and execution. Second class or representative relics are those which the faithful have touched to the physical body parts or grave of the saint.
The use of relics has some, although limited, basis in sacred Scripture. In 2 Kings 2:9-14, the prophet Elisha picked up the mantle of Elijah after Elijah had been taken up to heaven in a whirlwind. With this, Elisha struck the water of the Jordan, which then parted so that he could cross. In another passage (13:20-21), some people hurriedly bury a dead man in the grave of Elisha, "but when the man came in contact with the bones of Elisha, he came back to life and rose to his feet." In the Acts of the Apostles we read, "Meanwhile, God worked extraordinary miracles at the hands of Paul. When handkerchiefs or cloths which had touched his skin were applied to the sick, their diseases were cured and evil spirits departed from them." In these three passages, a reverence was given to the actual body or clothing of these very holy people who were indeed God's chosen instruments—Elijah, Elisha and St. Paul. Indeed, miracles were connected with these "relics"—not that some magical power existed in them, but just as God's work was done through the lives of these holy men, so did His work continue after their deaths. Likewise, just as people were drawn closer to God through the lives of these holy men, so did they inspire others to draw closer even after their deaths. This perspective provides the Church's understanding of relics.
The veneration of relics of the saints is found in the early history of the Church. A letter written by the faithful of the Church in Smyrna in the year 156 provides an account of the death of St. Polycarp, their bishop, who was burned at the stake. The letter reads, "We took up the bones, which are more valuable than precious stones and finer than refined gold, and laid them in a suitable place, where the Lord will permit us to gather ourselves together as we are able, in gladness and joy, and celebrate the birthday of his martyrdom." Essentially, the relics—the bones and other remains of St. Polycarp—were buried and the tomb itself was the "reliquary." Other accounts attest that the faithful visited the burial places of the saints and miracles occurred. Moreover, at this time we see the development of "feast days" marking the death of the saint, the celebration of Mass at the burial place and a veneration of the remains.
After the legalization of the Church in 312, the tombs of saints were opened and the actual relics were venerated by the faithful. A bone or other bodily part was placed in a reliquary—a box, locket and later a glass case—for veneration. This practice especially grew in the Eastern Church, while the practice of touching cloth to the remains of the saint was more common in the west. By the time of the Merovingian and Carolingian periods of the Middle Ages, the use of reliquaries was common throughout the whole Church. The Church strived to keep the use of relics in perspective. St. Jerome wrote in defense of relics: "We do not worship, we do not adore, for fear that we should bow down to the creature rather than to the Creator, but we venerate the relics of the martyrs in order the better to adore Him whose martyrs they are."
Here we need to pause for a moment. Perhaps in our technological age, the whole idea of relics may seem strange. Remember, all of us treasure things that have belonged to someone we love—a piece of clothing, another personal item, a lock of hair. Those "relics" remind us of the love we share with that person while he was still living and even after death. Our hearts are torn when we think about disposing of the very personal things of a deceased loved one. Even from an historical sense, at Ford's Theater Museum for instance, we can see things that belonged to President Lincoln, including the blood-stained pillow on which he died. More importantly, we treasure the relics of saints, the holy instruments of God.
During the Middle Ages, the "translation of relics," meaning the removal of relics from the tombs, their placement in reliquaries and their dispersal, grew. Sadly, abuses grew also. With various barbarian invasions, the conquests of the Crusades, the lack of means for verifying all relics and less than reputable individuals who in their greed preyed on the ignorant and the superstitious, abuses did occur. Even St. Augustine denounced impostors who dressed as monks selling spurious relics of saints. Pope St. Gregory forbade the selling of relics and the disruption of tombs in the catacombs. Unfortunately, the popes or other religious authorities were powerless in trying to control the translation of relics or prevent forgeries. Eventually, these abuses prompted the Protestant leaders to attack the idea of relics totally. Unfortunately, the abuses and the negative reaction surrounding relics have led many people to this day to be skeptical about relics. In response, the Council of Trent defended invoking the prayers of the saints and venerating their relics and burial places. "The sacred bodies of the holy martyrs and of the other saints living with Christ, which have been living members of Christ and the temple of the Holy Spirit and which are destined to be raised and glorified by Him unto life eternal, should also be venerated by the faithful. Through them, many benefits are granted to men by God." Since that time, the Church has taken stringent measures to ensure the proper preservation and veneration of relics. In all, relics remind us of the holiness of a saint and his cooperation in God's work. At the same time, relics inspire us to ask for the prayers of that saint and to beg the grace of God to live the same kind of faith-filled live.

With unity of faith, let us celebrate a solemn feast of all those who from the ages have found grace before God. Let us remember all the Saints: the Patriarchs, and Apostles of Christ, the Martyrs, and the Ascetics of all ages; they intercede unceasingly for the peace of the world and for the salvation of our souls.

Come, O faithful, let us celebrate, with psalms and hymns and spiritual songs, the glorious memory of all the Saints: the Baptist of the Lord, the Apostles and Prophets, the Martyrs, the Bishops, and the Doctors of the Church, the Blessed Ones, the Ascetics, and all the Just, together with all the Holy Women. Let us venerate their blessed memory, and together, let us all sing: O Christ our God and Supreme Goodness, through their prayers grant peace to Your Church, victory over the Enemy, and salvation for our souls.

You are pillars of the Church and the fulfillment of the Gospel, O divine ranks of Martyrs. By your deeds you have fulfilled the words of the Savior; for through you the gates of Hades, once opened against the Church, have now been closed; and through the shedding of your blood you dried up the sacrifices poured out for the idols. And having built up the faith of believers through your martyrdom, you filled the heavenly spirits with admiration. You stand before Christ, wearing your crowns; intercede with Him for our souls.

United States Announces $18 Million in Additional Humanitarian Assistance for Ukraine Crisis

Media Note
Office of the Spokesperson
Washington, DC
May 27, 2015

Principal Deputy Assistant Secretary of State for Population, Refugees, and Migration Simon Henshaw announced May 23 in Kyiv that the United States is providing $18 million in additional U.S. humanitarian assistance to help those affected by Russian aggression in eastern Ukraine and Crimea. With this new funding, total U.S. humanitarian assistance since the start of the crisis will reach more than $61 million.

The United States remains concerned by the growing humanitarian crisis in eastern Ukraine, particularly in areas occupied by combined Russian-separatist forces, and the limits on assistance agencies’ response due to the underfunding of humanitarian appeals. More than five million people in Ukraine are in need of aid, according to the UN, including 1.2 million internally displaced persons. Single-headed households, the disabled, and the elderly are particularly vulnerable. Civilians’ freedom of movement and the inability of international humanitarian organizations to access individuals in need of assistance are also greatly concerning.
We call on all those involved in the conflict in eastern Ukraine to facilitate the quick and safe movement of civilian populations as they seek to cross the ceasefire line. We call on Ukraine, Russia, and the separatists it backs, to fully implement the February Minsk implementation plan, particularly to allow international humanitarian organizations unhindered access to persons affected by conflict, and thereby ensure safe access, delivery, storage, and distribution of humanitarian assistance. We urge progress in the Trilateral Contact Group working groups, which will facilitate implementation of the Minsk agreements and a peaceful resolution to the conflict in Ukraine.
The $18 million from the Department of State’s Bureau of Population, Refugees, and Migration will support the activities of the International Committee of the Red Cross (ICRC), the International Organization for Migration (IOM), and the United Nations Population Fund (UNFPA). This funding will support efforts to meet the most critical protection and assistance needs of persons affected by the conflict in eastern Ukraine, including the provision of food, hygiene items, medical supplies, and essential household items such as blankets, plastic sheeting, and construction materials to repair homes. This funding will also support the prevention of and response to gender-based violence and improved access to health care services.

Michael Sawkiw, Jr.
Ukrainian National Information Service
(Washington Bureau - Ukrainian Congress Committee of America)

Ukrainian National Information Service
311 Massachusetts Avenue, NE
Washington, DC 20002
tel:  (202) 547-0018
fax:  (202) 543-5502
Twitter:  @UNISdirect

Visit us on the web at:

Thursday, May 28, 2015

Десять порад Блаженнішого Любомира Гузара українцям

     20 травня в Українському католицькому університеті відбулася зустріч львівських підприємців з Блаженнішим Любомиром Гузаром, який до 2011 року очолював Українську Греко-Католицьку Церкву. Попри заявлену тематику – бізнес та підприємництво – значна частина питань до кардинала стосувалася єдності України та церкви, війни та її наслідків, російської агресії і навіть того, як цю агресію пробачити. ZAXID.NET обрав найцікавіші міркування Блаженнішого Любомира і його поради українцям у нинішній непростий час.

     Про владу і політиків - Блаженніший Любомир переконаний, що людина, яка йде у владу, має служити народові, а не використовувати повноваження для власного зиску. «Влада від Бога. І ми маємо пам’ятати, що можновладці одержали владу на користь людей. Тому на цю владу треба дивитись, як на служіння. Політик, державний муж має думати категоріями держави та служіння. Він слуга свого народу. Тому ми повинні обирати політиків, запитуючи їх, чи вони хочуть нам служити», – каже він.      Про децентралізацію - Кардинал вважає, що кожна гілка влади має виконувати свої функції і не зазіхати на функції іншої. «Є поняття субсидіарність, яке означає, що не повинна вирішувати будь-яку суспільну справу вища влада, якщо це може зробити нижча влада. І, відповідно до того, певні речі мусить робити держава, інші речі може робити область чи район», – зазначає Любомир Гузар.    Про єдину українську церкву - Духовний наставник греко-католиків не відкидає можливості створення в Україні єдиної помісної церкви. «Проблема єдності церкви не є ані політичною, ані суспільною. Це проблема релігійна. Ісус Христос постановив одну церкву, єдину. І щоразу, коли виголошуємо «Символ віри», кажемо: «Вірую в єдину церкву». Але ми, люди, через наші гріхи поділені. Ми кажемо, що маємо чотири церкви в Україні – три православні і греко-католицьку. Це не правда. Ми маємо одну церкву, але поділену. Люди самі поділили єдину київську церкву», – наголошує він. «Недавно Україну відвідували представники Ради церков, яка об’єднує понад 300 релігійних організацій. Зверніть увагу – понад 300. Це свідчить про те, що ми, люди, любимо ділити. Але нам треба думати, як би українці могли повернутися до первісної єдиної церкви. Часто кажуть, що це неможливо. А я не кажу, що це неможливо, я кажу, що це складно. Але якщо б ми дійсно прагнули і працювали в тому напрямі, то, за Божої помочі, ми би змогли повернутись до тієї єдиної церкви, яку колись в Україні впровадив рівноапостольний князь Володимир», – пояснює Блаженніший.
     Про патріотизм і єдність України - Любомир Гузар наголошує, що українцям треба об’єднуватися і любити свою Батьківщину, бо іншої в нас нема і не буде. «Треба сказати собі, що я народився українцем, так Бог дав і я маю обов’язок дбати про свій народ. Згадаймо Десять заповідей Божих: «Шануй отця і матір». Ми повинні любити всіх на цьому світі, але особлива любов і опіка має бути до батька і матері. А Батьківщина – це в широкому значенні національна родина, і іншої в нас немає. Якщо я українець, то я маю дбати про Україну. Християнський патріотизм – це любити свій народ, буди його гідним сином. Але не можна ненавидіти якийсь інший народ», – зазначає він.   Про російську агресію - Преосвященіший Любомир радить українцям не лише любити свій народ, а й з повагою та розумінням ставитися до інших народів. Він наголошує, що не можна ненавидіти нікого, навіть Росію, яка наразі є агресором. «Ми, українці, маємо відстоювати свої права, боронити свій народ. Але ми не маємо будувати наше ставлення до Росії на основі ненависті. Ми повинні допомагати всім народам бути щирими дітьми свого народу, бути патріотами. Митрополит Андрей Шептицький поїхав до Росії, щоб там поширювати церкву, багато зробив для Росії. Хоча в ті часи Росія не була для нас великим другом. Однак Митрополит не вагався і поїхав туди. Тож маємо приклад людини, яка любить своє, але готова допомагати іншим», – пояснює своє ставлення до сусідньої держави він.  Про вплив війни на українців - Блаженніший визнає, що українці виявилися не готовими до війни як у технічному, так і в моральному плані. «Наші вояки пішли на фронт непідготовленими. Я не кажу про зброю чи інші речі. Я говорю про психологічну готовність. Коли вони раптом навколо себе побачили поранених і загиблих товаришів, це справило на них колосальне негативне враження. Дай Боже, щоб ця війна скоріше скінчилася, але незалежно від того, воїни мусять бути відповідно підготовлені – не лише правильно застосувати зброю, а й мати психологічну підготовку», – зазначає Любомир Гузар. Разом з тим, він наголошує, що тим, хто постраждав від конфлікту на Донбасі, – як бійцям, так і цивільним – потрібна професійна допомога. «А тим, що вже пережили війну, що глибоко потрясені, мусимо намагатися допомогти, лікувати їх. Тут потрібна допомога фахівців. Ми, як спільнота, повинні ставитися до того позитивно – не закидати, не нарікати, не ранити людей, а намагатися допомагати, створювати атмосферу, у якій ці бідні жертви війни будуть крок за кроком приходити до тями, щоб росіяни були патріотами Росії, але не імперії», – каже душпастир українців.
     Про бізнес - Українським підприємцям Блаженніший Любомир радить не гнатися за швидким заробітком, а працювати на майбутнє. «Наші підприємці мають дуже ретельно вивчати далекосяжні програми розвитку, а не шукати швидких та легких прибутків. Вони повинні провадити бізнес так, щоб мати довготривалі доходи і щоб якнайбільше давати людям можливість працювати», – пояснює Кардинал. Про корупцію - Любомир Гузар наголошує на потребі боротьби з корупцією, але зазначає, що необхідно ліквідовувати не наслідки, а причини зловживань. «Корупція – це злочин і гріх. Церква мусить співпрацювати зі спільнотою, вживаючи всіх можливих заходів, щоб долати причини корупції. Ми маємо допомагати чиновникам створювати атмосферу, у якій корупція буде зникати. І не дай Боже, щоб у самій церкві була корупція. Мало сказати, що корупція буде покарана. Ми не позбудемося її, поки люди самі не перестануть красти», – переконаний він.  Про еміграцію - Наставник греко-католиків не бачить нічого поганого у виїзді молоді за кордон, якщо після цього молоді люди повернуться в Україну і привезуть з собою нові знання. «Треба їхати за кордон, але повертатися – навчатися і повертатися. Так зробила Японія наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Японія в ті часи не була розвинутою державою. Але вони вислали студентів по цілому світу. Тоді японські студенти були всюди, але всі вони повернулися додому і застосували те, чого вони навчились. Так Японія стала потужною», – розповідає Любомир Гузар. При цьому він наголошує, що поїхати – не значить залишитись назавжди. «Не треба боятися їхати за кордон – треба боятися залишитися там. Той, хто залишається, не буде щасливим. Пам’ятайте, що жити за кордоном – це бути громадянином другого класу. Не їхати, щоб шукати там нібито щастя, а їхати вчитися і привозити щось добре додому», – пояснює духівник.
     Про зміну світогляду - Блаженніший Любомир переконаний, що Україна досі не змогла вповні позбутися радянського світогляду. «Багато в Україні, особливо в політичному, економічному секторі треба будувати наново. Ми маємо велику традицію, яку не знищиш. Так, нам треба вивчати власну історію. Але треба дізнаватися й нове. І дізнавшись, застосовувати це, будувати – не відбудовувати радянську Україну, а будувати українську Україну. Багато з нас, мусимо це визнати, усе ще живе радянськими поняттями. Наприклад, дуже багато людей чекають, що нам дасть влада, що вона за нас зробить. А треба навчитися працювати самим», – радить українцям Любомир Гузар.    

Їм також належить Царство

    Соціальне служіння Церкви часто охоплює турботою саме переслідуваних. І не тільки за правду. Принаймні не тільки за ту правду, яка є зрозумілою нам… Але вони також мають отримати шанс на осягнення Небесного Царства. Парафія Святого Миколая на Аскольдовій могилі.Тут, трошки нижче самого храму, розташувався і невеликий соціальний центр, поєднаний із приміщенням для катехизації. Цей центр в свою чергу знає багато історій про те, як милосердя може змінювати життя.   Не кажіть "сирота" - Дитячий центр дозвілля, що його на Аскольдовій могилі провадить парафіянка пані Орися, спрямований на тих діток, яким бракує батьківської уваги та піклування в буденному житті. Жінка каже, що не так вона їх виховує, як самі ж діти виховують тут її. Так сталося, коли в центрі перестали вживати слово "сирота": побачивши дитячі сльози й образу (одна дівчинка на таборі лупцювала другу за те, що та її клеймила "сиротою"), дорослі зрозуміли, яким болючим може бути банальний словесний штамп. "Ви – не сироти, ви – Божі діти" – миттєво зреагували на ситуацію волонтери. Так з’явилася назва для юної спільноти – "Діти Божого милосердя". Малеча приходить сюди на вихідні, щоби творчо та цікаво їх проводити. З’їсти обід, побавитися, піти на гурток, разом вчитися молитви і навіть… читати! Був тут цікавий випадок, коли дівчину-підлітка, яка досі не вміла читати, захопив словом Тарас Шевченко. Дівчина почула "Мені тринадцятий минало…" і так перейнялася поезією, що задля неї навчилася читати. Залишається тільки здогадуватися, що ж відбувалося в серці дитини, якщо її мислення перемінилося через один із найболісніших віршів українського генія-страждальця… Тут вчать добрих слів замість поганих терпеливо, адже розуміють, що за вихідні буденне життя дитини зі складною життєвою ситуацією одним махом не зміниш. Дозволяють бавитися у лісі, облаштовувати хованки, кататися з гір на санчатах. "Хіба нас хтось колись обмежував в дитинстві, на селі?" – Риторично питається пані Орися. Згадуючи себе маленьку, вона вирішила не надокучати дітям зайвий раз, зрозумівши, що найкраще виховує приклад, а не слова. Тому при церкві Миколая Чудотворця ні в чому доброму діти обмежень не мають.   У засуджених теж є діти - Інше служіння, яке діє на Аскольдовій могилі, це служіння засудженим жінкам і дітям засуджених. Досвідчені волонтери знають, що це одна з найважчих ланок роботи благодійних організацій – але й одна з найпотрібніших. Всі його труднощі, до речі, вповні компенсує радість, коли волонтери бачать, що їхнє спілкування (переважно через листи) з ув’язненими приносить плоди, і чиєсь життя змінюється. Звісно, позбавленим свободи жінкам та їхнім дітям намагаються допомагати також через гуманітарну поміч (особливо болючим питанням у в’язниці є засоби гігієни), дітям готують подарунки на свято Миколая і на Великдень, збирають до школи. Буває так, що волонтери приїжджають до інтернату, щоби віддати подарунки дітям засуджених, а інші мешканці інтернату їм заздрять… Так народжуються непересічні діалоги. – Вибач, дитино, але в них мами у в’язницях… – Так моя теж скоро буде, не переймайтеся! Бувають тут чудеса, коли хтось із благодійників, випадково дізнаючись про в’язничне служіння, на довго до нього долучається. Буває й так, що жінки, залишаючи в’язницю, докорінно все змінюють. Йдуть на роботу, забирають дітей з інтернатів, ба навіть проголошують свою віру, засновують молитовні або біблійні спільноти. А часом знову беруться за старе… Що не означає те, що Бог позбавляє їх шансу віднова все змінити.

     Боротися за Небо - Також на Аскольдовій могилі годують потребуючих, особливу увагу приділяють вимушеним переселенцям, розвивають парафіяльну службу милосердя – Карітас. Тут приймали майданівців, допомагали в духовній та гуманітарній опіці учасникам Революції гідності. Від початку воєнних дій на Сході парафія допомагає військовим, волонтери відвідують військові госпіталі та центри реабілітації (не лише центральні, але й в Броварах, наприклад, до яких увага людей прикута набагато менше). Всіх цих людей, зосереджених навколо служби милосердя, охоплює спільна риса – навряд чи їх могли би прийняти одразу звичайні, успішні та чепурні спільноти вірних. Вони бувають гнані нами (навіть якщо тільки байдужим поглядом) за непросту правду свого життя, повного протиріч та помилок. Але головна істина лишається незмінна: їм також належить Небесне Царство. І добре, що є ті, які допомагають їм за нього боротися.         

Солодка притча...

У давні-давні часи Господь зліпив десять Адамів. Один з них орав землю, інший пас овець, третій - ловив рибу ... Через деякий час прийшли вони до Отця свого з проханням:  - Все є, але чогось не вистачає. Нудно нам.  Господь дав їм тісто і сказав:  - Нехай кожен зліпить за своєю подобою жінку, кому яка подобається - Повна, худа, висока, маленька ... А я вдихну в них життя. Після цього Господь виніс на блюді цукор і сказав:  - Тут десять шматочків. Нехай кожен візьме по одному і дасть дружині, щоб життя з нею було солодким. Всі так і зробили.  А потім Господь сказав:  - Серед вас є шахрай, бо на блюді було одинадцять шматків цукру. Хто взяв два шматки?  Всі мовчали. Господь забрав у них дружин, перемішав їх, а потім роздав, кому яка попалася.  З тих пір дев'ять чоловіків з десяти думають, що чужа дружина солодша, тому що вона з'їла зайвий шматок цукру. І тільки один з Адамів знає, що всі жінки однакові, бо зайвий шматок цукру з'їв він сам...

Яким поглядом Ісус дивиться на мене?

      Відповісти на це запитання заохотив Папа Франциск.Євангелист розповідає, що Ісус приготував поживу для Своїх учнів, а після того, як вони поїли, розпочав напружену розмову з Петром. Святіший Отець запропонував уявити, яким був погляд Христа, коли Він дивився на Петра. Він вказав на три моменти: обрання, покаяння та місію. Коли брат Андрій привів Симона до Ісуса зі словами: «Ми знайшли Месію», – то в цій події бачимо погляд, сповнений ентузіазмом. Христос поглянув на нього і сказав: «Ти Симон, син Йони. Відтепер зватимешся Петром». Наслідком цієї зустрічі, за словами проповідника, став ентузіазм, який спонукав рибалку залишити все та іти за Учителем. Далі Папа скерував думку слухачів до подій страсного четверга. У Євангелії читаємо, як після трьохразового відречення, коли заспівав півень, погляд Петра перетнувся із поглядом Ісуса, наслідком чого стало те, що учень розкаявся і гірко заплакав. «Ентузіазм наслідування Ісуса, – зауважив Петро наших днів, – перемінився у плач, викликаний усвідомленням гріха: він відрікся Ісуса. Цей погляд перемінив Петрове серце ще більше, ніж отой перший. Першою зміною була зміна імені та покликання. А цей другий погляд – це погляд, який перемінив серце». Про третій погляд розповідає згаданий на початку євангельський уривок. Це був погляд, яким Ісус підтверджує місію апостола, але також вимагає підтвердження любові. Тричі Христос запитував учня: «Чи любиш ти мене?», – доручаючи пасти Свої вівці та ягнята.           «Можемо замислитися над тим, –    підсумував Святіший Отець,    – яким поглядом сьогодні Ісус дивиться на мене? 
        Як Він споглядає на мене?      Поглядом покликання?        Прощення?          Місії?          На Його шляху всі ми перебуваємо 
- під Ісусовим поглядом...        Він завжди дивиться на нас з любов’ю.       Чогось від нас просить, прощає та доручає завдання???»
      У цьому контексті Папа заохотив звернутися до Ісуса, що сходить на вівтар, словами: «Господи, Ти, що перебуваєш тут, між нами. Зосередь Свій погляд на мені та скажи, що маю чинити, як повинен оплакувати свої помилки й гріхи, з якою сміливістю я повинен ступати на шлях, яким Ти пройшов перший?». 

Friday, May 22, 2015


O Lord Jesus Christ, our God, You bestowed Your peace upon us and You granted us the gift of the Most Holy Spirit. And, while still yet being present with us in this life, You continue to bestow upon the faithful this inheritance that can never be taken away. On this day, in a vivid manner, You sent down this grace upon Your disciples and apostles, confirming their lips with fiery tongues so that, through them, we and the whole human race have received the knowledge of God through our own ears in our own language. We have been enlightened by the light of the Spirit and have been delivered from error, as though from darkness, by the distribution of visible and fiery tongues. Through this mysterious action, we have thereby been taught faith in You; and having been illuminated, we bless You, together with the Father and the Holy Spirit, as one Divinity and Power and Authority.
You are also the Splendor of the Father, the unchangeable and immutable Image of His essence and His nature, and the Source of wisdom and grace. Open my sinful lips and teach me the manner in which and for what needs I should pray. For You know the great multitude of my sins, but their enormity can be vanquished by your loving-kindness. For behold, I stand before You with fear, and I cast the despair of my soul into the depth of Your mercy. Guide my life along Your ways, for You govern all creation by a word with the ineffable power of Your wisdom; show me the way in which I should walk, O tranquil Haven of those who are turbulently perplexed. Grant the Spirit of Your wisdom to my deliberations, giving the Spirit of understanding to my ignorance. With the Spirit of Your fear, overshadow my deeds and renew a steadfast spirit deeply within me. And with Your Sovereign Spirit, stabilize the indecisiveness of my thoughts, in order that being guided every day by Your gracious Spirit toward those things that are profitable for me, I may be deemed worthy to fulfill Your commandments. Let me be constantly aware of Your coming in glory when You will judge our deeds. Protect me from the corrupting pleasures of this world; strengthen me with the desire to strive for the treasures of the world to come. For You have said, O Master, that whatever anyone asks for in Your name, it will be received without hindrance from Your Father, the co-eternal God. Therefore, on this feast of the descent of Your Holy Spirit, I, a sinner, also entreat Your goodness so that You would grant me whatever I have asked that is for salvation. Indeed, O Lord, You are the bounteous Giver of all benefits; and You are a gracious provider who gives most abundantly those things for which we ask. You are the Compassionate One and the Merciful One who sinless became a partaker of our flesh; and unto those who bend their knees to You, who became the purifier of our sins, You extend your infinite loving-kindness.
O Lord, grant then Your generosities to Your people. Hear us from Your holy heaven. Sanctify us by the power of Your saving right hand. Cover us beneath the shelter of Your wings, and do not despise the works of Your hand. We have transgressed against You alone; against You only have we sinned, but only You do we worship. We do not know how to worship a strange god; neither do we stretch out our hands, O Master, to any other god. Pardon our transgressions and accept our prayers that we offer on bended knees. Extend the hand of Your help to all of us. Accept the prayer of all as if it were pleasant incense, acceptable before Your most gracious kingdom. Lord, O Lord, who delivers us from every arrow that flies by day, deliver us from all things that walk in darkness. Accept the lifting up of our hands as an evening sacrifice. Deem us also worthy to pass blamelessly through the course of the night, un-tempted by evil things; and deliver us from every disturbance and apprehension that comes to us from the Devil. Grant compunction to our souls, and grant that we may meditate upon the trial at Your fearsome and righteous judgment. Nail the fear of You to our flesh, and mortify all of our earthy body members so that during the quietness of sleep we may be enlightened with the vision of Your judgments. Remove from us also every unseemly dream and detrimental carnal passion. Then raise us up again at the time for prayer, fortified in the faith and advancing in your commandments. Through the benevolence and the goodness of Your only- begotten Son, with whom You are blessed, together with your all-holy, gracious, and life-creating Spirit, now and forever and ever. Amen.


Isaiah told us the seven gifts of the Holy Spirit: “The Spirit of the Lord shall rest upon him, the spirit of wisdom and understanding, the spirit of counsel and might, the spirit of knowledge and the fear of the Lord.”

These seven gifts, part of sanctifying grace, complete and perfect the virtues of those who receive them. They make us docile in obeying divine inspirations without need for reflection but always with full consent.  The gifts of the Holy Spirit are greater than the theological and cardinal virtues. The virtues operate to the limits of human power and volition, but the gifts bring divine assistance. We are to pray to the Holy Spirit and ask for one of these gifts. If He gives us a gift, we may ask for another, and so on.  

WISDOM: The gift of wisdom leads the soul of those who have it to see things from God’s perspective. Wisdom is fullness of knowledge through affinity for the divine, as when a person comes to know Christ’s Passion through suffering. It is also love, which inspires contemplative reflection on what we believe and directs the mind to judge according to its precepts. The gift of wisdom supplements the virtue of faith and shields us against folly. The virtue of charity is part of wisdom; it inspires contemplative reflection on the divine mysteries, enjoys thinking about them, and directs the mind to judge all things according to their right principles.  Wisdom is distinct from faith. Faith is assent to the defined articles of Catholic belief. Wisdom goes farther to a certain divine penetration of these truths.

UNDERSTANDING: The gift of understanding gives to the mind of those who have it a charisma for apprehending Christ’s public revelation easily and profoundly. More specifically, the gift of understanding helps those who have it penetrate to the heart of revealed truth even when they do not fully understand its entire meaning. It gives great confidence in the revealed word of God and leads those who have it to reach true conclusions from revealed principles. Understanding is greater than faith. Faith is assent to the defined articles of Catholic teaching. Understanding goes farther because it gives insight into these defined articles of belief. The gift of wisdom exceeds the gift of understanding in that it shows us God’s perspective.

COUNSEL: The gift of counsel perfects in those who have it the virtue of prudence. It enables them to judge promptly and rightly, as by supernatural intuition, what should be done in difficult situations. It primarily enhances one’s own prudent conduct, and only secondarily that of others. The Holy Spirit speaks to the heart through the gift of counsel and shows those who have it what to do. Christ gave His followers a gift like counsel when He told them, Mt 10:19 “When they deliver you up, do not be anxious how you are to speak or what you are to say; for what you are to say will be given to you in that hour; for it is not you who speak, but the Spirit of your Father speaking through you.”

FORTITUDE: The gift of fortitude brings to those who have it a dauntless spirit of resolution, firmness of mind, and indomitable will to persevere with a quiet faith in God’s providence that overcomes all obstacles. It also brings courage to persist in the practice of virtue despite trials, illness, persecution or external failure. A Catholic who becomes fervent in God’s service will soon be condemned by the world, but the gift of fortitude will sustain him as he walks toward the Cross.

KNOWLEDGE:  The gift of knowledge perfects the virtue of faith. It enables those who have it to judge the whole spectrum of creatures and objects from a supernatural viewpoint. Through infused knowledge, the faithful can see God’s providence in whatever enters their lives and put creatures to the right use. The gift of knowledge is often called “the science of the saints” because it enables those who have it to swiftly discern between the impulses of temptation and the inspirations of grace.

PIETY: The gift of piety perfects the virtue of justice toward God. It infuses an instinctive love for God and devotion to those who are consecrated to God. Piety arises from the Holy Spirit’s supernatural communication, rather than from effort or acquired habit. The gift of piety enables those who have it to see God as a loving Father. St. Paul told us, Rom 8:14 “All who are led by the Spirit of God are sons of God. For you did not receive the spirit of slavery to fall back into fear, but you have received the spirit of sonship. When we cry, ’Abba! Father!’ it is the Spirit himself bearing witness with our spirit that we are children of God.”The gift of piety also infuses in those who have it an affectionate obedience to God because they love Him so much.
FEAR OF THE LORD: The gift of fear of the Lord confirms in those who have it the virtue of hope and infuses profound respect for God’s glory and selfless love for God. It protects from sin through dread of offending God. This gift has nothing to do with servility or fear of punishment. We express fear of the Lord in an Act of Contrition.


O Lord Jesus Christ, Who, before ascending into heaven, did promise to send the Holy Spirit to finish
Your work in the souls of Your Apostles and Disciples, deign to grant the same Holy Spirit to me that He may perfect in my soul, the work of Your grace and Your love. Grant me the Spirit of Wisdom that I may despise the perishable things of this world and aspire only after the things that are eternal, the Spirit of Understanding to enlighten my mind with the light of Your divine truth, the Spirit of Counsel that I may ever choose the surest way of pleasing God and gaining heaven, the Spirit of Fortitude that I may bear my cross with You and that I may overcome with courage all the obstacles that oppose my salvation, the Spirit of Knowledge that I may know God and know myself and grow perfect in the science of the Saints, the Spirit of Piety that I may find the service of God sweet and amiable, and the Spirit of Fear that I may be filled with a loving reverence towards God and may dread in any way to displease Him. Mark me, dear Lord, with the sign of Your true disciples and animate me in all things with Your Spirit. Amen.


There is no gift of God more excellent than this. It alone distinguishes the sons of the eternal kingdom and the sons of eternal perdition. Other gifts, too, are given by the Holy Spirit; but without love they profit nothing. Unless, therefore, the Holy Spirit is so far imparted to each, as to make him one who loves God and his neighbor, he is not removed from the left hand to the right. Nor is the Spirit specially called the Gift, unless on account of love. And he who has not this love, "though he speak with the tongues of men and angels, is sounding brass and a tinkling cymbal; and though he have the gift of prophecy, and know all mysteries and all knowledge, and though he have all faith, so that he can remove mountains, he is nothing; and though he bestow all his goods to feed the poor, and though he give his body to be burned, it profiteth him nothing." How great a good, then, is that without which goods so great bring no one to eternal life! But love or charity itself,--for they are two names for one thing,--if he have it that does not speak with tongues, nor has the gift of prophecy, nor knows all mysteries and all knowledge, nor gives all his goods to the poor, either because he has none to give or because some necessity hinders, nor delivers his body to be burned, if no trial of such a suffering overtakes him, brings that man to the kingdom, so that faith itself is only rendered profitable by love, since faith without love can indeed exist, but cannot profit. And therefore also the Apostle Paul says, "In Christ Jesus neither circumcision availeth anything, nor uncircumcision, but faith that worketh by love:" so distinguishing it from that faith by which even "the devils believe and tremble." Love, therefore, which is of God and is God, is specially the Holy Spirit, by whom the love of God is shed abroad in our hearts, by which love the whole Trinity dwells in us. And therefore most rightly is the Holy Spirit, although He is God, called also the gift of God. And by that gift what else can properly be understood except love, which brings to God, and without which any other gift of God whatsoever does not bring to God? . . . Wherefore, if Holy Scripture proclaims that God is love, and that love is of God, and works this in us that we abide in God and He in us, and that hereby we know this, because He has given us of His Spirit, then the Spirit Himself is God, who is love. Next, if there be among the gifts of God none greater than love, and there is no greater gift of God than the Holy Spirit, what follows more naturally than that He is Himself love, who is called both God and of God? And if the love by which the Father loves the Son, and the Son loves the Father, ineffably demonstrates the communion of both, what is more suitable than that He should be specially called love, who is the Spirit common to both? For this is the sounder thing both to believe and to understand, that the Holy Spirit is not alone love in that Trinity, yet is not specially called love to no purpose.  

Thursday, May 21, 2015

Чи є Церква «гальмом» наукового прогресу?

    Церква ніколи не заперечувала позитивного значення прогресу науки, але, в той же час як ніхто інший наполягала на відповідальності вчених за те, як можуть використовуватись результати їхніх розробок…
     Тепер, у ХХІ столітті, ні для кого не новина, що багато наукових досягнень принесли людям зла аж ніяк не менше, а іноді і більше, ніж добра. Але від багатьох людей, особливо старшого покоління, можна почути, що Церква свідомо гальмувала поступ науки, або, принаймні, тримала його на короткому мотузку.            Чому люди так думають?               Звідки в цих людей з’явилась така думка? 
      Відповісти на це питання не важко: адже ті, хто формував їхню свідомість в дитинстві, юності і молодості (радянська школа, піонерська організація, комсомол, атеїстична пропаганда) цілком авторитетно стверджували, що науковий прогрес рано чи пізно привів би людину до пізнання правди про те, що Бога  немає і тоді церковники втратять свій дармовий хліб. Слово «Бог», звичайно, писалось з малої літери. І щоб це підтвердити, розповідали про засудження інквізицією двох вчених доби Відродження, які стверджували, що Земля обертається навколо Сонця, а не навпаки: Джордано Бруно і Галілео Галілея.  Ті, хто вчились в радянській школі, пам’ятають це з уроків історії середніх віків: вона викладалась в 6-ому класі. Хлопчики і дівчатка 12-13-річного віку, які це слухали, навряд чи прагнули пізнати більше, ніж почули. Більшість із них нетерпляче чекали, коли нарешті закінчаться уроки, щоб повернутися до своїх звичайних, дозволених чи недозволених дорослими розваг. А для оцінки досить було повторити те, що каже вчитель. І тому питання про те, що можливо Бруно і Галілей були засуджені не за свої наукові погляди, а за щось інше, ні в кого не виникало. Як і не виникало питання, чому за ті ж самі геліоцентричні погляди (тобто – що Сонце, а не Земля знаходиться в центрі) не було засуджено того, хто їх вперше висловив – Миколу Коперника. Про нього теж говорили на уроках історії в 6-ому класі, називаючи «прогресивним вченим». При цьому, звичайно ж, не згадувалось, що він був каноніком католицької дієцезії. Той, хто вірить в Бога, а тим служить Церкві, «прогресивним вченим» бути не міг. Ставши дорослими, більшість колишніх учнів вже ніколи не повертались до того, про що чули на шкільних уроках історії. Факти, цифри і дати забувались, але незмінним залишався стереотип: з одного боку - вільна думка, наука, прогрес, світло, з іншого - жорстокість, морок, темрява, заборона вільно думати, католицькі забобони


Від трагічних наслідків первородного гріха нас звільнив Ісус Христос, наш Спаситель.
     Упавши у гріх, людина не була в силі повернути собі втрачені святість і праведність і пов'язані з ними блага. Людина, фізично вмерши, не може воскреснути сама по собі; людина, яка вмре духовно, теж сама не може повернути душі життя. "Людина, не зумівши без Божої ласки вберегти одер¬жану від Бога праведність, не може без неї повернути втрачене" (св. Авг.). Людина після свого гріхопадіння була подібна до хворого, який, хоч може рухати руками і ногами, без чужої допомоги не здатний встати з постелі (св. Тома з Акв.). Христос для людства, враженого хитрістю чорта і позбавленого надприродних дарів, був, як милосердний самарянин для іудея, який побував у руках розбійників. Називаємо Його Спасителем, Спасом, бо приніс лік хворому людству і, врятував його від вічної смерті (Займер).
     Ісус Христос звільнив нас насамперед від духовних наслідків первородного гріха, бо просвітив Своєю наукою наш розум, а Своїми заповідями й обітницями спрямував нашу волю до добра; принісши за нас хресну жертву, дав нам засоби ласки, за допомогою яких ми можемо повернути собі освячуючу ласку і знову стати Божими дітьми та спадкоємцями неба. Ісус Христос виконував потрійну місію: учительську, пастирську і свя-щеничу.
     Ісус Христос є нашим Учителем, Царем і Архієреєм. Сам Спаситель називає Себе то "світлом світу" (Йоан 12, 46), бо Своєю наукою просвітив наш розум, показав нам загробне життя і вічність; то Царем, царство якого не є з цього світу (Йоан, 18, 36); то добрим Пастирем, який може віддати життя за своїх овець (Йоан 10, 11). Часто Ісус порівнює Себе з проповідником і кличе нас, щоб ми ішли з Ним: "Я - путь, істина і життя!" (Йоан 14, 6). Напевне не зійдемо з правильного шляху, коли будемо іти за цим проповід¬ником слід-у-слід (св. Людв. Гран). Св. Павло називає Христа великим Архіє¬реєм (Євр.8,17), який "не має потреби, як архиєреї, щодня приносити перше за власні гріхи жертви, а потім за гріхи народу..." (Євр. 7, 27), котрий жертву¬вав не тварин, а власне тіло (Євр. 10, 12), котрий небо пройшов (Жид. 4, 14), Своїм послухом згладив непослух Адама (Рим. 5, 19), виконував волю Отця аж до хресної смерті (Филип, 2, 8). Кажемо, що Ісус Христос відчинив для нас небо, бо своєю хресною жертвою здобув для нас засоби ласки (жертву св. Літургії і св. Тайни), завдяки яким можемо повернути собі освячуючу ласку, а з нею стан дітей Бога (Гал. 4, 5) і право на небо (Гал. 4, 7). На підтвердження цього роздерлася завіса в Єрусалимській Святині, яка закривала Святая Святих, коли Ісус Христос умирав (Мат. 27, 51). Тому можемо мати надію, що завдяки пролитій Ісусом Христом крові увійдемо до небесного Царства, прийдемо до святості (Євр. 10, 19). Ключем до неба є Хрест (св. Золотоуст). Ісус Христос звільнив нас і від тілесних наслідків перво-родного гріха, бо вмер замість нас, заслуживши тим самим для нас воскресіння; своїми словами і діями навчив нас, що маємо робити, щоб уже тут, на землі, жити щасливо, як у раю, володіти світом, підкоривши його собі; дав нам засоби, завдяки яким ми можемо відганяти і долати ворога нашої душі.
      Ісус Христос був вільним від будь-якого гріха, у т. ч. первородного, тому не повинен був умерти, бо смерть є карою за первородний гріх. Але Він добровільно умер за нас і воскрес, щоб нам повернути життя вічне. Христос є "воскресінням і життям" (Йоан 11, 25). Живучи за наукою Христа, отримуємо справжнє внутрішнє задоволення, тобто маємо рай вже тут, на землі (Згадай слова Ісуса Христа до самарянки (Йоан 4, 13). Дотримуючись чеснот, яких навчив нас Ісус Христос словом і ділом (покори, доброти, милосердя і чистоти), виконуючи євангельські ради, ми можемо вберегти себе від спокус злого духа, але не від усіх, а тільки від тих, які загрожують спасінню нашої душі, бо Ісус Христос лише зламав силу чорта (Одкр. 1, 28), а знищить її тільки наприкінці світу (І Кор. 15, 24). Отже, завдяки нашому Спасителеві ми повернули майже все, що втратили через первородний гріх. Залишилися деякі наслідки первородного гріха: чуттєве бажання, хвороби, смерть, але отримали ми набагато більше, ніж утратили через заздрість диявола (Лев В.). Гріх був дуже великий, однак ласка ще більша (Рим. 5, 20). Тому говорить св. Августин: "О, щаслива провина, яка дала нам такого величного Спасителя".            

Зіслання Святого Духа - П'ЯТДЕСЯТНИЦЯ

Світлий празник Пасхи завершується не менш світлим і великим празником Святої П'ятдесятниці. Після Христового Різдва і Воскресення цей празник належить до найбільших празників нашого церковного року. Зіслання Святого Духа - це наче вінець і печать на справі спасення людського роду, що здійснив Божий Син. У дні святої П'ятдесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. У дні Зіслання Святого Духа зароджується і починає діяти Христова Церква. Святий Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди. "Звершивши діло, - каже Другий Ватиканський Собор, - що його Отець доручив Синові звершити на землі, в дні П'ятдесятниці післаний був Святий Дух, щоб постійно освячував Церкву й так, щоб віруючі через Христа в одному Дусі мали доступ до Отця... Дух перебуває в Церкві і в серцях вірних, немов у храмі, в них молиться та дає свідчення усиновлення дітей... Силою Євангелія омолоджує Церкву та постійно її оновлює і провадить до повної злуки з Обручником" (Догматична Конституція про Церкву). Празник святої П'ятдесятниці заслуговує на особливу увагу з огляду на свою історію, свої богослуження та своє значення.
     СТАРОЗАВІТНЯ П'ЯТДЕСЯТНИЦЯ - Жидівський народ ще здавна щорічно святкував три великі празники: празник Пасхи, празник П'ятдесятниці і празник Кучок. У книзі Виходу сказано: "Тричі на рік святкуватимете празники на мою честь. Ти пильнуватимеш свята опрісноків... Ти пильнуватимеш також свята жнив, перших плодів праці твоєї, того, що сієш у полі, і свята зборів, під кінець року, коли збиратимеш з поля працю твою" (23, 14-16). Свою назву має празник від того, що це був 50 день після празника Пасхи, а також 50 день від початку жнив. Первісно П'ятдесятниця - це було свято жнив і подяки. Того дня за приписом закону приходила до Єрусалима велика кількість жидів з усіх-усюд, навіть з далеких країв, щоб подякувати Богові за земні плоди та скласти з них у храмі свою жертву. Пізніше до празника П'ятдесятниці, як свята жнив, долучився ще й історичний мотив: річниця надання Божого Закону на горі Синай 50-го дня після виходу з Єгипту.
     ХРИСТИЯНСЬКА П'ЯТДЕСЯТНИЦЯ - Апостоли й перші християни як празник Пасхи, так і празник П'ятдесятниці перейняли від Старого Завіту й залишили його назву, але надали йому цілком иншого змісту і значення, бо і для них це був 50 день після Пасхи. Головний мотив святкування П'ятдесятниці для новозавітньої Церкви - це подія зіслання Святого Духа на апостолів. Звідси цей празник має ще инші назви. День Зіслання Святого Духа, або День Святої Тройці. Зіслання Святого Духа для первісної християнської Церкви було такою радісною, урочистою й важливою подією, що цей празник прирівнювався до празника Пасхи і Христового Різдва. Святкування цього празника, подібно як і празника Пасхи, з часом продовжується на цілий тиждень, який також набуває привілей загальниці. У третьому столітті цей празник стає загальновизнаним. Службу в його честь уклали у VIII столітті святий Йоан Дамаскин і святий Косма Маюмський. Зміст богослужень цього дня повний радости і прослави Святого Духа і Святої Тройці. "Прийдіте, люди, триіпостасному Божеству поклонімся, Синові в Отці зі Святим Духом; бо Отець безлітньо родить Сина, співвічного і співпрестольного, і Дух Святий був в Отці, що прославляється з Сином, єдина сила, єдине єство, єдине Божество. Йому поклоняючися, всі говоримо: Святий Боже, що все вчинив через Сина, за співдіянням Святого Духа; святий кріпкий, через якого ми Отця пізнали, і Дух Святий прийшов на світ; святий безсмертний, утішальний Душе, що ізходиш від Отця і в Сині пробуваєш, Тройце свята, слава Тобі". На хвалитних стихирах утрені славимо Святого Духа: "Дух Святий завжди був, є і буде. Він без початку і без кінця, рівносущний з Отцем і Сином. Він життя й оживляє, світло й давець світла, предобрий і джерело добра... ".
      З богослужби П'ятдесятниці прийшла до наших щоденних молитов добре знана молитва до Святого Духа: "Царю небесний... ". Ця молитва починає кожне наше богослуження. Старозавітня Церква мала звичай у дні П'ятдесятниці долівку своїх домів і божниць вкривати свіжою травою, а доми й божниці замаювати гілками дерев і квітами на знак, що в той час, коли був наданий Божий Закон, уся природа стояла в зелені. Треба сказати, що й апостоли, зберігаючи цей звичай, і свою горницю замаїли зеленню і квітами. Цей звичай перейшов і до новозавітньої Церкви. Звідси ще одна назва П'ятдесятниці: Зелені свята. Квіти й зелень дерев є ознакою життя, тож стали символом життєдайного Святого Духа. Як природа навесні оновляються зеленню і квітами, так і свята Церква та її вірні оновлюються силою Святого Духа.
     У понеділок після празника П'ятдесятниці наша Церква святкує празник Святого Духа. Це через те, що Східна Церква з давніх-давен мала звичай наступного дня після великого празника віддавати честь тим особам, які відігравали головну роль у дні празника. День Святої П'ятдесятниці святкує саму подію зіслання Святого Духа на апостолів, а понеділок призначений на віддання особливої чести Святому Духові як третій Божій Особі. Про це Синаксар понеділка так каже: "У цей день, в понеділок П'ятдесятниці, празнуємо того всесвятого й животворного і всесильного Духа, єдиного з Тройці Бога, єдиногідного, єдиносущного і єдинославного Отцю і Синові... Задля почести для всесвятого Духа порішили божественні Отці, щоб осібно і в цій П'ятдесятниці мати празник для Того, хто все добро спричинив". Замойський і Львівський Синоди, згадуючи наші празники, називають цей день празником Святої Тройці. Устав о. Дольницького називає цей день тільки понеділком Святого Духа та каже, що в понеділок береться уся служба празника (тобто Зіслання Святого Духа), а на Літургії якщо долучається і служба Святої Тройці... Як вважаємо. Він зауважує, що цієї служби не мають ані грецькі, ані слов'янські устави, крім наших служебників, і її треба правити в храмах Святої Тройці. Латинська Церква від середньовіччя святкує празник Святої Тройці восьмого дня після Зіслання Святого Духа, тобто в нашу неділю Всіх святих. Князь Максиміліян у своїх Викладах про східні Літургії каже, що "українці-католики (русини), наслідуючи римську Церкву, святкують свято Святої Тройці в понеділок П'ятдесятниці" (с. 99). Насправді, сам день П'ятдесятниці є справжнім празником Святої Тройці, як це видно з назви та змісту богослужень того дня. На окрему увагу заслуговує вечірня понеділка, яка звичайно правиться не в неділю увечері, але відразу після святої Літургії близько полудня в сам день П'ятдесятниці. Вечірню поєднують з Літургією для того, - пояснює о. Дольницький, - щоб усі присутні на Літургії могли взяти участь у коліноприклонних молитвах. Ця вечірня відзначається тим, що, крім инших молитов, має три довші покутного змісту молитви, які уклав святий Василій Великий († 379). Візантійський каноніст Матей Властар (XIV ст.) у своєму Номоканоні покликується на святого Василія Великого, який вимагав, щоб ті молитви проказувати на колінах задля великої пошани до Святого Духа.
     ЗНАЧЕННЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА - Подія Зіслання Святого Духа мала дуже велике значення для апостолів і перших християн. Вона і зараз має те саме значення і для усієї Христової Церкви. Святий Йоан Золотоустий у проповіді на празник П'ятдесятниці каже: "Преласкавий Бог сьогодні наділив нас великими дарами, що їх тяжко словами висказати. Тому всі разом радіймо й, радіючи, славімо нашого Бога... Бо що з того, питаюся, що належить до нашого спасення, не було нам дане через Святого Духа? Він нас звільнив з неволі, покликав до свободи, нас всиновив. З цього джерела (тобто Святого Духа) випливають пророцтва, благодать зцілення і все те від нього, чим Церква звикла прикрашуватися". На стихирах великої вечірні П'ятдесятниці читаємо: "Все подає Святий Дух. Він виливає пророцтва,
вдосконалює священиків, невчених навчив мудрости, рибаків явив богословами, об'єднує увесь збір церковний. Утішителю, єдиносущний і співпрестольний Отцю і Синові, слава Тобі". "Через Святого Духа, - каже святий Василій Великий, - відбувається повернення до раю, піднесення до небесного царства, привернення синівства. Через Нього можемо Бога звати Вітцем, можемо стати учасниками благодаті Ісуса Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній прославі... “(Про Святого Духа, гл. 15). Святий Дух надав апостолам дар мови, дар розуміння святого Писання і дар мужности у проповідуванні і визнаванні святої віри. "У день П'ятдесятниці, - каже Другий Ватиканський Собор, - зійшов [Святий Дух] на учнів, щоб перебувати з ними повіки. Тоді Церква об'явила себе привселюдно серед народу, проповідь і поширення Євангелія взяли початок між народами, і на кінець Церква Нового Завіту стала прообразом об'єднання всіх народів у вселенськості віри, яка промовляє всіма мовами... “(Декрет про місійну діяльність Церкви)
     Дари Святого Духа справді великі й щедрі. Про них святий апостол Павло каже: "Плід Духа: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість" (Гал.5,22-23). Святий Дух зійшов і на нас у таїнстві миропомазання зі своїми дарами й помазав нас на Христових борців, а наше тіло зробив своїм храмом. Про цю велику правду пригадує нам святий апостол Павло й наставляє нас, щоб ми так жили: "Хіба ж не знаєте, - каже він, - що ваше тіло - храм Святого Духа, який живе у вас? Його ж маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!" (1Кор.6,19-20).

Wednesday, May 13, 2015


Одне Святе Причастя може вчинити душу святою! - каже Св. Тереса Авільська. - Чому ж стільки християн, що часто, ба й щоденно   приступають до Св. Причастя, зовсім не є святими? - Святе Причастя не є талісманом, що автоматично робить святою душу, яка приймає його. -Треба гідно приймати Св. Причастя, щоб зазнати його сили та освятитися. Що ж треба робити? - Треба мати відповідне приготовання та благодарення. Душа мусить бути приготована до Св. Причастя, щоб могла користати з нього. Приготовання буває дальше та безпосереднє.
     Подальше приготовання вимагає, щоб душа була вільна від тяжких і вповні добровільних, простительних гріхів. - Допускається тяжкого гріха святокрадства та стягає на себе Боже прокляття, хто в тяжкім гріху приймає Св. Причастя, бо зневажає найбільші святощі Христової Церкви цебто Тіло та Кров Спасителя, які приймає до серця забрудженого гріхом. Велика це зневага для Христа приймати Його до серця, де диявол панує через гріх. Бог проклинає таких зухвальців: Хто їстиме хліб Цей (Св. Причастя) чи питиме чашу Господню негідно (в стані тяжкого гріха), той буде винний супроти тіла та крови Господньої, каже Св. Павло (1 Кор. 11, 27). - Треба сповіддю очистити сумління, поки душа наблизиться до Господньої трапези. Нехай же людина розважить себе, і так нехай хліб їсть і з чаші хай пє! - Каже Апостол народів, бо хто їсть і пє, не розважаючи про тіло, той суд собі їсть і пє! В старинній Греції був звичай, що засудженець мав ликнути виписаний декрет смерти. Це означало, що він мусить померти, бо для нього вже нема надії на рятунок після проликнення власного засуду. Негідне Св. Причастя припечатує прокляття того, хто в тяжкім гріху поважився прийняти Господнє Тіло та Кров. Як часто треба сповідатися, щоб могти щоденно приступати до Св. Причастя? Хто є в стані освятної ласки цебто вільний від тяжкого гріха, той може щоденно приступати до Св. Причастя. Вистачає раз на тиждень або й дві неділі приступити до сповіді, щоб тримати серце чистим навіть від простительних гріхів... Слід заохочувати вірних, щоб приступали до Господньої Трапези, коли тільки бувають на Божественній Літургії.
      Безпосереднє приготованння вимагає, щоб душа була скупчена, думала про Спасителя, що має прийняти до серця. Люди приготовляються заздалегідь, як до них має загостити високоповажаний гість, цар, президент... - Отож треба віддалити від себе непотрібні гадки, розтріпання, забути про щоденні клопоти, прогнати з серця земські журби, щоб думати про одного Христа. Авраам полишив слуг під горою, як вибрався складати жертву Богові на горі Морія, щоб одним Богом займатися. Так і Душа повинна бодай на часок забути про землю, щоб думати про тайну любови, до якої має наблизитися. Нарід найкраще приготовляється до Св. Причастя, як бере активну участь у Божественній Літургії. Наша чудова Літургія своїми символічними обрядами та церемоніями розвиває перед нами ціле життя Спасителя. Беручи активну участь у Літургії та відповідаючи на прохання священника, ми переходимо все життя Спасителя та чудово приготовляємося до участи в Безкровній Жертві через Св. Причастя. Перед самим Св. Причастям треба збудити короткий акт віри, жалю за гріхи, покори, любови та бажання якнайкраще прийняти Господа до свого серця. Отак Св. Причастя буде для душі тим чудним Божим промінням, що мов сонце кришталь перетворить її в нову людину. Спаситель сказав до одної побожної душі: "Якщо б люди розуміли та думали про те, що діється в Св. Причасті, так не раз, а тисячі разів на день бажали б причащатися. Тут душа перетворюється в Бога! Люди рвалися б до Св. Причастя, щоб бодай на короткий час могли справді відозватися до Мене: "Ісусе, тепер так люблю Тебе, як Ти заслуговуєш, щоб сотворіння любили, бо люблю Тебе…”

Священик із Луганська: «Бог зберіг наш храм для того, щоб у ньому продовжували молитися люди»

Уже шістнадцятий рік поспіль у Луганську душпастирює о. Михайло Ющишин, вихованець Івано-Франківської духовної семінарії УГКЦ. Попри складну військо-політичну ситуацію на території усього Донецького екзархату, до складу якого входить Луганськ, священик продовжує своє служіння тут, у парафії Царя-Христа. У розмові о. Михайло розповідає про теперішнє життя УГКЦ на Луганщині та про виклики його душпастирства.

Отче, як зараз розвивається наша Церква в Луганську?   Якщо говорити про парафію Царя-Христа, в якій я душпастирюю, то мушу зазначити, що храму тут немає. У 2000 році за допомогою німецьких жертводавців вдалося купити будиночок для проживання священика. З огляду на те, що земельну ділянку нам не давали, з цього будинку зробили капличку. Прикро визнавати, однак до початку мого служіння тут змінилося багато священиків. У Луганську наша парафія була зареєстрована ще 1992 року, тоді тут були громади тільки УПЦ МП і УАПЦ. Тому, вважаю, що через неуважність до розвитку нашої Церкви тут ми втратили багато часу, так і не звівши величного храму. До речі, на цих землях було багато лемків. І їм вдалося своїми силами збудувати храми, тому вони шукали своїх священиків. Однак, попри те, що тут наших священиків було дуже мало, зараз у цих храмах служать православні отці. Серед місцевостей, де живуть лемки, - с. Переможне, яке розбомбили нещодавно градами.

А де ще є греко-католицькі священики і парафії тут?   Крім Луганська, греко-католицькі парафії існують в Красному Лучі, Алчевську, Сєверодонецьку, Кремінному (тут будується каплиця) та Антрациті (де панують донські козаки). Із Антрацита наш священик зараз виїхав, бо існувала загроза його життю. У самому Луганську було засновано чотири парафії, з них одна діє зараз, в якій я і служу.    

Хто вам допомагає тут душпастирювати? І взагалі хтось чимось допомагає?   У Луганську я служу сам. Сусіди у нас дуже добрі, хоча самі вони – росіяни. Вони свідомі того, що ми - Церква, тому ставляться до всього, що відбувається поряд із ними, з пошаною. За цей час я багато пережив, але, дякувати Богу, наша каплиця - ціла і неушкоджена. Якось було й так, що бронетранспортер під’їхав до храму. Ті, що були в ньому, вийшли, помолилися, перехрестилися і поїхали далі. Загалом, за цей час нас ніхто не турбував і ніхто нам не погрожував. Влітку, коли тут точилися запеклі бої, я виїхав до Галичини. Потім Бог попровадив і показав мені безпечні дороги до моєї парафії назад. Після цієї тривалої відпустки, у грудні, я знову переступив поріг свого храму, у мене ноги мало не підкосилися з радощів. Бо не міг повірити, що я знову тут. Знаєте, Луганщина не всюди однакова. З одного боку Луганщина окупована, а з іншого - українська Луганщина. На окупованому боці наразі душпастирю один священик із УГКЦ - це я.  

Чи багато людей приходить до храму?    На цьогорічне Різдво на Літургії було 15 парафіян. Це старші люди, які залишилися і доглядають за будинками. Зазвичай у неділю приходить 7-8 людей. Якщо поглянути в минуле, то за мирних часів у Різдвяний час в храмі було близько 80 людей, а на Пасху навіть 150. На наші богослужіння приходять і вірні УПЦ КП. Тепер на цих теренах є і православний священик, корінний луганець.  

Які є потреби зараз у вас для нормального служіння тут?     Гуманітарної допомоги, на жаль, ми ще не отримували. Зараз ідеться про те, щоб зареєструвати БФ «Карітас» у Сєверодонецьку, щоб можна було отримувати гуманітарку і допомагати людям. Допомога часом приходить від простих людей. Наразі, мені дуже потрібне авто, бо доводиться здійснювати служіння в різних місцях Луганщини.  

Плануєте тут залишатися?   Буду тут із людьми, допоки це буде можливо. Бог зберіг наш храм, гадаю, для того, щоб у ньому продовжували молитися люди.

Любов понад усе!

Звідки черпає силу увесь народ, як не з патріотизму? А патріотизм є тим вищим і благороднішим, чим більше опирається на Божому законі. — Андрей Шептицький.              
Христос воскрес!         Дорогі в Христі! Любі співвітчизники!
     Сімдесят років тому закінчилася велика війна в Європі, яка забрала десятки мільйонів життів. Цими днями ми вшановуємо полеглих у цій війні, солідаризуємося з тими, хто втратив близьких, і з вдячністю згадуємо їхню жертву. Підносячи до Господа Бога молитву за душі численних убитих, варто також замислитися над причиною цього насильства і над тим, як не допустити його повторення. У вирі війни, в якій саме наша земля стала полем бою, кривавою землею, зіштовхнулися тоталітарні ідеології, егоїстичні теорії окремих народів, різні форми поганських націоналізмів, давні імперські апетити. Сьогодні ми відчуваємо, що не всі рани війни загоєні: минулий конфлікт став фантомним болем. Ми також бачимо, що ідеології, які стали причиною війни, не відійшли в минуле, а пам'ять про загиблих і постраждалих використовується для конструювання нових агресивних ідеологій. Перемога над злом, до якої причетна ціла світова спільнота, експлуатується для побудови неорадянського міфу, котрий породжує нову війну, а український народ стає її новою жертвою.Перед лицем сучасної загрози ми об’єдналися в любові до Батьківщини, відчуваємо гордість за неї, за наших співгромадян, за наших воїнів. Багато українців із різних куточків нашої країни переживають автентичне патріотичне піднесення, поширюючи свої почуття і на інші народи. Мабуть, не один українець і не одна українка сьогодні могли б висловитися суголосно з митрополитом Андреєм Шептицьким: «…Християнський патріотизм… не може містити в собі ніякої ненависти до наших братів іншого народу. Слухняні Христовому наказові, ми любимо всі народи світа любов’ю ближнього. Ненависть супроти якого-небудь народу, чи суспільної верстви, чи стану ми вважаємо за противну Божому законові й тому за шкідливу для дочасного та вічного нашого добра. Наш християнський патріотизм – у тому одному, що свій нарід, нарід український, любимо християнською любов’ю більше від інших народів та готові для нього віддати працю цілого життя й саме життя» (Праця над з’єдиненням Церков, 1940–1941). Ці слова нашого Великого пастиря відкривають велику силу нашого народу. Водночас вони звертають нашу увагу на характерну прикмету справжнього патріотизму – христянський характер. Саме в цьому – гарантія його чистоти, а отже, сили та краси, яка веде до відновлення українського народу посеред страждань і випробувань нинішніх часів.    
      Патріотизм як такий є добрим почуванням, яке дає нам живе відчуття єднання, внутрішнього піднесення. Проте якщо патріотизм обмежується лише до емоційної сфери людини, то ним можна маніпулювати, навіть більше, він може перейти у втому, апатію, розчарування та агресію. Натомість справжнє патріотичне почуття, як твердить митрополит Андрей, завжди наповнене і переображене християнською любов’ю. Ці два поняття поєднував і святий папа Іван Павло ІІ, називаючи патріотизм дорогою до впорядкованої суспільної любові (Пам'ять і ідентичність, 2005 рік). Божественна любов не лише підносить почуття до висот людського духу, а й просвічує розум та зміцнює волю. Вона перетворює почуття патріотизму на християнську чесноту, яка мобілізує всю людину – розум, волю і вчинки – і дозволяє їй будувати та творити. Особа, збагачена чеснотою патріотизму, не знемагає в боротьбі і не розчаровується в труднощах, натомість здатна до справді геройських вчинків та має силу перемогти в боротьбі з ворогом. Вона, за словами апостола Павла, «не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить» (1 Кор. 13, 5–7). Ось чому гаслом християнського патріотизму є: любов понад усе!
      Любов до Батьківщини випливає із заповіту Ісуса Христа: «Ось що заповідаю вам: щоб ви любили один одного» (Ів. 15, 17). Слуга Божий Андрей Шептицький так пояснює цю думку: «Після любові до Бога й родини повинна бути любов до свого українського народу й батьківщини. Зі своїм народом та батьківщиною ти зв’язаний не тільки спільною вірою, що її вважаємо найбільшим добром… але ще і спільною мовою та звичаями. І тією землицею святою, на якій разом проживаємо… і цілою віковою минувшиною, і спільною українською кров'ю, і спільним добром, і спільною майбутністю… і спільним бажанням та потребами, і спільними терпіннями і злиднями» (Найбільша заповідь, 1901 р.).
   Цього року наша Церква часто покликається на досвід і вчення митрополита Андрея, 150-річчя народження якого відзначаємо, та намагається ще повніше зрозуміти і розвинути бачення цього Велетня духу, увести його думки в діалог щодо сучасних проблем і викликів. Тож сьогодні нам варто прислухатися до його науки про патріотизм, тим більше що вони були висловловлені у надзвичайно складний для українського народу і його Церкви період.Своєю метою митрополит Андрей, як справжній духовний лідер нації, вбачав «християнізацію» такого шляхетного почуття, як патріотизм, бо «післанник Христа може говорити про патріотизм, але мусить говорити завсігди зі становища Христа, зі становища предвічної небесної правди» (Хто винен, 1934). Цей великий праведник нашого народу є справжнім взірцем патріота-християнина. Він так говорить про свій шлях у цій чесноті: «Правдивий патріотизм є нічим іншим у своїй суті як правдивою любов’ю до ближнього. І я став таким чином українським патріотом. Уся моя праця, яка зродилася з цієї любові, мала завжди на меті добро, яке я бажав зробити для свого народу» (З листа митрополита Андрея до Апостольського візитатора о. Джованні Дженоккі, 1922 рік). Обов’язком християн нашого часу є зцілювати нашу суспільну свідомість, наповнювати поняття патріотизму справді християнським змістом. Християнський патріотизм нікого не виключає, а за свою мету ставить загальне благо, тому невіддільний від відповідальності. Це чеснота, яку можна і необхідно розвивати, удосконалюючись у любові до ближніх. Проте любов має бути діяльною, інакше вона залишиться просто гарною декларацією намірів. Тут доцільно нам знову почути слова митрополита Андея: «Хто на своєму місці працює для добра народу, виконуючи сумлінно обов'язки, той є ліпшим патріотом, ніж той, хто багато говорить, а мало робить» (Послання до духовенства Станіславської єпархії, 1899 рік). Усі, хто сьогодні хоче вважати себе патріотом, хай завжди тримають у серці ці слова – і вже завтра ми побачимо нові села, нові міста, нову країну.
     Отже, два ключі для християнського розуміння патріотизму – любов і відповідальність.  Без любові почуття патріотизму стає безсилим, без відповідальності – фальшивим і порожнім. Молитовно поминаючи мільйони невинних жертв гітлерівських і сталінських злочинів проти людства, надихаймося прикладом істинних патріотів – героїв визвольних змагань нашого народу минулого століття. Наслідуймо тих, хто зумів благодаттю Святого Духа та силою любові до своєї Батьківщини і свого народу протистояти нацистській та комуністичній ідеологіям.
       Саме вони є справжніми переможцями, – переможцями над насиллям і ненавистю, гріхом і смертю. Нехай їхній приклад навчить нас сьогодні любити Бога і ближнього та веде до перемоги.
     Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога-Отця і причастя Святого Духа нехай буде з усіма вами!  
                                                                                                                                                                    † СВЯТОСЛАВ.

Thursday, May 7, 2015


      Російський президент Володимир Путін заявив, що не шкодує про анексію Криму і
"повернення" півострова до складу Російської Федерації. Причому він зазначив, що "Росія піде до кінця", захищаючи свої інтереси: "Я не знаю, які ви будете захищати інтереси, але ми, захищаючи наші, підемо до кінця. І це надзвичайно важлива річ". Також свої дії російський лідер вважає "елементом історичної справедливості". "Не тому, що ми хочемо щось вкусити, урвати. І навіть не тому, що Крим має стратегічне значення у Причорномор'ї. А тому, що це елемент історичної справедливості. Вважаю, що ми вчинили правильно, і я ні про що не шкодую", - заявив Путін. Експерти, коментуючи, що може стояти за словами "йти до кінця, захищаючи свої інтереси" в розумінні Путіна, зазначили, що Україні потрібно готуватися до всього, в тому числі можливого наступу бойовиків і російських військ на Донбасі. Про що також заявляв і лідер фракції "Блок Петра Порошенко", народний депутат Юрій Луценко, оцінив ймовірність відновлення боїв на Донбасі в 80%. За словами Луценка, війська терористів наведені в найбільшу готовність за весь період конфлікту на сході України, а за даними розвідки, що бойовики готуються до наступу. Хоча, слід зазначити, не всі експерти оцінюють ймовірність наступу як високу, відзначаючи, що при всій неадекватності російського лідера на масштабну атаку проти України він навряд чи піде.
     Експерт з проблем міжнародної безпеки, політолог Євген Жеребецький:      Наші "чергові спікери" (Парубій, Луценко і т. д.) час від часу говорять, що готується напад Росії або бойовиків, і що нам кінець. Якщо в країні бардак (ніхто не ловить і не карає тих, хто розстрілював людей на Майдані, і всі колишні "беркутівці" і злочинці на кордоні в Харкові витворяють незрозуміло що), то необхідно якось відвернути увагу громадськості. Люди починають переживати через те, що завтра на їх країну можуть напасти, а все інше залишається без уваги. Це нагадує притчу про хлопчика, який весь час кричав: "Вовки! Вовки!" Це ж роблять зараз наші спікери. В принципі, їх можна зрозуміти: немає особливих успіхів у боротьбі з корупцією, блокування рахунків представників попередньої влади, на переговорах з МВФ і ЄС нам прямо вказують на нашу бездіяльність. А раз так, то треба показати: мовляв, коли йде війна, яка там боротьба з корупцією! Так що ці заяви носять ритуальний характер. Якби я був, наприклад, міністром, навіщо б я лякав все суспільство панічними настроями - "все, нам кінець, і перемогти, ми не можемо"? Я б просто підвищував обороноздатність країни, мобілізував б колишніх працівників спецслужб - робив би все можливе, не рекламуючи цього.
     Що стосується Путіна, то його заява адресована західному світу: НАТО, Євросоюзу й усім ворогам "єдиної і неподільної". Таким чином, Путін хотів сказати: якщо ви спробуєте на нас тиснути, посилювати санкції, ми все одно не поступимося, підемо до кінця, тому що Крим — наш. Це звичайна психічна атака. Так чи інакше, але Росія починає потроху сипатися, починає падати її економіка, навіть при нинішніх смішних і незначних санкціях. Путін хоче показати, що Росія буде стояти до кінця. А нападати на Україну для нього безглуздо: американці тільки й чекають, щоб Росія сіпнулася, і тоді санкції будуть набагато серйознішими. Так що, на мій погляд, імовірність того, що Росія готує наступ, невелика. Можуть бути якісь невеликі атаки: адже, по суті, вони самі розрекламували, що до 9 травня будуть якісь акції, що вони покажуть "українським фашистам" і "агресорам". Але малоймовірно, що почнеться якийсь масштабний наступ російської армії. Думаю, Путін, хоч він і не зовсім адекватна людина, як державний діяч не піде на це. Ймовірно, в дитинстві він просто був маленький, його били в школі, а тепер він виріс і хоче довести світу свою силу, компенсувавши таким чином свої біди і приниження. Така людина на високому державному посту страшнай, що ми і бачимо. Але він не настільки божевільний, щоб почати повноцінну війну і атаку на Україну. Тому може бути якесь загострення ситуації на Донбасі, але масштабної війни не повинно бути. І, власне, суть цього заяви Путіна адресована не нам, а західному світу.
     Політолог Владимир Цибулько:   Тональність заяви Путіна свідчить про те, що він готовий йти на розмін: він готовий залишити Донбас в обмін на Крим. Мова в заяві йшла, насамперед, про Крим. Так що Путін пропонує обмін - Крим на Донбас. Власне, ситуація на Донбасі і загострювалася для того, щоб Крим згодом став предметом обміну за спокій на сході України. Однак думаю, що Путін робив ці заяви для внутрішнього російського вжитку. Але світ давно припинив реагувати на які-небудь заяви Кремля. Машина працює дуже чітко, крок за кроком, є розуміння ефективності санкцій, що визнають вже і самі росіяни. Важливо, щоб світ витримував темп і ритм тиску на Росію. Тоді російська економіка змусить російських лідерів або повністю змінити сценарій, або остаточно програти. На сьогоднішній день людських ресурсів та наявної техніки Росії вистачить для локальної операції, не більше…              Але: ми повинні бути готовими до всього…
     Російська сторона розуміє, що зараз їй доведеться мати справу не з торішньої армією, а з оновленою і посиленою українською армією. Тому ефективність дій навіть російських висококваліфікованих підрозділів на території України буде не надто високою. Росія втратила дуже багато бійців спецпідрозділів, та їх ефективність виявилася низькою на Донбасі. Тому думаю, що, незважаючи на реформи в російській армії, рівень і кількість найбоєздатніших частин не достатній для хоча б середньоформатною операції (тобто за участю більше 30-тисячного особового складу).
     Директор Агентства моделювання ситуацій Віталій Бала:  Прогнозувати, як далі буде діяти Путін, складно, тому що все залежить від того, чи дасть він команду про наступ чи ні. Однак ми повинні бути готовими до будь-якого розвитку подій і повинні розуміти, що ця проблема у нас надовго. Головне завдання Путіна - перешкоджати тому, щоб Україна стала успішною державою. Для цього він буде застосовувати всі методи: політичні вбивства, теракти, наступ армій, так званих, ДНР і ЛНР, які зараз інтенсивно створюються і зміцнюються. Тому такий варіант, як наступ, цілком імовірний. Не можу сказати, які конкретні передумови для того, щоб очікувати відновлення боїв на Донбасі найближчим часом, оскільки для цього потрібно мати дані розвідки і іншу інформацію. Але повторюся: ми повинні бути готовими до всього.

Оприлюднено документи УПЦ (МП), що вказують на юридичне визнання Криму частиною Росії з передачею їй двох єпархій???

      Оприлюднені документи, які свідчать про те, що в УПЦ (МП) юридично визнали анексований Крим частиною РФ, передавши усе майно кримських єпархій на баланс Російської Православної Церкви. На основі саме цього документу був зроблений 8 березня сюжет ТСН.Тиждень. Мова йде про Сімферопольську і Феодосійську єпархії УПЦ (МП). У журналі № 93 засідання Священного Синоду УПЦ від 23 грудня 2014 дано благословення на прийняття у новій редакції Статуту однієї із зазначених єпархій – Феодосійської, а благословення на прийняття у новій редакції Статуту Сімферопольської єпархії було дано ще на засіданні Синоду УПЦ (МП) під головуванням місцеблюстителя Митрополита Онуфрія 19 червня 2014 (також було дано благословення на реєстрацію в нових редакціях статутів Київської, Сумської, Львівської та Конотопської єпархій УПЦ, журнал № 8). Однак ніде в УПЦ (МП) офіційно не повідомляється, які саме зміни вносяться в зазначені статути. Як РІСУ повідомила, на офіційному сайті УПЦ (МП) з'явився коментар Юридичного відділу цієї Церкви, в якому звинувачується ТСН в подачі неправдивої інформації і сказано, що Священний Синод УПЦ не приймав таких документів.

Нас, священиків, стало на одного менше на цій землі… бо так треба

Нас стало менше на цій землі, але збільшилось на ще одного у небі….  бо так треба.
     Його добре і поучальне слово тепер буде живим словом у нашій пам’яті, яке оживляється у ситуаціях життя: він так казав, він так учив. Він міг би ще більше пітримати, поучити …           але…                 Чому? …                 бо так треба...
     Його молитва – це було і інтимне, і не знане, а також  спільне і загальновідоме, адже тільки священик у своїй молитві поєднує духовне і людське, особисте і спільне. Він ще міг багато звершити молитов, але … чому? бо так треба. Він відійшов від нас, але залишив за собою добрі сліди, по який ми можемо впевнено йти туди, де пішов він, до Дому Отця. бо так треба. Чому Бог кличе тоді, коли найбільше в таких є потреба?           бо так потрібно.           Завжди так було, що коли відходили сильні, то  для того, щоб звільнити місце іншим…         бо так треба…
      Слова із ДУХОВНОГО ТЕСТАМЕНТУ (ЗАПОВІТУ) О. ВАСИЛЯ ПОТОЧНЯКА“ Чому Бог забирає мене ? У молитовній тиші я вдумувався в це питання (вкотре поставлене за останні два тижні). Моя остаточна відповідь – «Так треба». Саме тому молюсь тими днями за словами ап. Павла «молитвою і благанням з подякою».”

Бувальщина на основі реальних фактів

Молитва - це найкращий спосіб допомагати тим, кого любимо
 О Господи Святий, Живи в душі моїй, Завжди мене навчай, Веди в небесний край  
(З пісні до свята Пресвятої Євхаристії)
       Провівши Петра на роботу на шахту, Ольга клякнула перед Розп'яттям, яке привезла два роки тому зі Львова, і знову поринула в молитву. Просила Бога про щасливий день для чоловіка, щоб не сталося на шахті якоїсь біди і щоб він повернувся додому живий і тверезий. Петро був у неї добрий, роботящий, але... Як казала про нього (можливо, дещо зарізко) покійна Ольжина мама: "Має золоті руки, але що ж, як горлянка без дна". Бідна мама: нарікаючи на зятя, і гадки не мала, яких вершин у мистецтві смакування горілки осягнув її рідний син.
      ...Несподівано прийшла їм від невістки Люди з Надима телеграма: "Встречайте Москве. Андрея сама не довезу".  Старенькі батьки невістки жили поруч, на сусідній вулиці, тож ці дві родини зналися віддавна. Ось так: 20 років тому їхали їхні дорогі діти з рідного Донбасу в Сибір на заробітки молодими, здоровими, сповненими надій, а тепер поверталися голими, босими і обоє інвалідами. І не так через тяжку роботу в умовах сибірської півночі, як через любов до горілки, до якої прикипіли всім своїм єством... Мати Андрія прийняла сина з невісткою до своєї хати - куди ж їм, нещасним, було подітися? Але пожили утрьох зовсім недовго - материнське серце не витримало. Бачити, як день у день нищать себе твої діти, як вони втрачають людську подобу, б'ються, колотяться... На похорон приїхала Ольжина тітка, яка ще замолоду замешкала у Львові і тепер залишилася одна з їхньої колись великої і дружної родини. Для Ольги тітка Марія завжди була першою порадницею і майже сестрою. Від'їжджаючи, вона подарувала улюбленій племінниці молитовник церковнослов'янською мовою "Промінь душі", на прощання сказавши: "Там знайдеш усе", Ольга гортала сторінку за сторінкою, а там - і "Хресна Дорога", і молебні, і "Загальна Вервиця", і молитви до Пречистої Діви Марії, і до Найсвятішого Серця Ісусового... І рукою тітки Марії олівцем на полях акуратно зазначено: "Це молитися тоді, це тоді, а це щодня..."
     Коли Ольга вперше почала молитися "Хресну дорогу", з нею стало раптом коїтися щось неймовірне. Ті розважання Страстей Христових, ті Його добровільні муки і смерть, та Його незрівянна Жертва Свята заради спасіння грішної людини вразили її, мов грім небесний. Вся душа її затремтіла і немовби народилася вдруге. Таким буває грім прозріння. Бідна жінка зомліла і так у гарячих сльозах пролежала на підлозі не знати скільки часу. Коли прийшла до тями, раптом усвідомила себе цілком новою людиною: "Господи, так ось який Ти! Спасителю мій, та чому ж я Тебе раніше не знала?!" А втім, не можна сказати, що зовсім не знала. Забобонною Ольга не була, а от до знаків Господніх у своєму житті була уважною. Згадалося, як помирала її 95-річна бабуся. Оглухла, вже нічого не тямила і нікого не впізнавала, лише лежала і без кінця шепотіла: "Да воскреснет Бог і расточатся вразі Єго..." У них у містечку була невеличка церква (звичайно, православна, і, звичайно, Московського Патріархату). Вони з покійною мамою не те щоб учащали, але й не цуралися її. Особливо поспішали туди у поминальні дні та в дні великих християнських свят. Але такого потрясіння, такого збурення найглибинніших, найпотаємніших почуттів, як при цій "Хресній Дорозі", Ольга ще ніколи не зазнавала... Відтоді раз на рік старалася обов'язково потрапити до Львова. При кожній нагоді разом зі своєю тіткою Марією, вірною Традиційної Греко-Католицької Церкви, їздила на прощі, Хресні Дороги, відвідувала нічні адорації у перші п'ятниці місяця, слухала науку традиційних священиків "Вам добре, - казала до тітки, - ви належите до правдивої єдиноспасаючої Католицької Церкви, ви будите спасенні, а я...". - "Дитино, відповідала тітка, - відмовляй щодня вервичку і не бійся нічого. Бог милостивий".
     У жовтні 2005 року Ольга спеціально, подолавши понад дві тисячі кілометрів в обидва боки, їздила до Львова, щоб ушанувати чудотворну фігуру-прочанку Матері Божої Фатімської, уклонитися їй, подякувати за отриману ласку навернення і попросити Небесну Царицю про ласку прощення гріхів, ласку навернення і ласку зцілення від недуги пияцтва для свого чоловіка, брата і братової. Кожного разу привозила додому очищену, оновлену душу, новий погляд на земні і небесні речі, багато духовної літератури і все більше утверджувалася у Святій Католицькій вірі. Душа боліла їй за всіх нещасних, обділених ласкою спілкування з Богом, далеких від правд християнської віри, за всіх, позбавлених Божої Любові. Особливо журилася своєю єдиною племінницею Світланою, яка залишилася у Сибіру. Молодиця була веселою, безтурботною, курила (дякувати Богові, що ще не пила). Рано вийшла заміж, народила дитинку. Але жила якось безвідповідально, мов та билина на вітрі - без найменшої призадуми про Вічність... Ольга стала ревно молитися за молоду 22-річну жінку, все жертвувала за її навернення. А в останні два роки в цьому наміренні щодня відмовляла "Таємницю щастя".
      І ось цього літа Світлана приїхала з Сибіру в Донбас провідати своїх непутящих батьків. Переночувавши у них першу ніч свого гостювання, раненько прибігла до тітки Ольги, яка живе поруч: "Тьотю Олю, тьотю Олю, чуєте? Мені приснився Ісус Христос! Велике таке Розп'яття! Він висить на хресті, але Йому зовсім не боляче...", - "Чому ти вирішила, що Йому не боляче?" - здивувалася Ольга. - "Та тому, що на Його лиці не було видно ознак страждання. Лице Його сяяло добротою, ясністю. Він дивився таким лагідним поглядом, повернувши до мене Свою Голову. І щось тричі говорив мені, але я, на жаль, не розчула Його слів..." ...Минав час. Світлана поїхала, забувши на підвіконні у хаті батьків подаровану їй Ольгою книжечку "Про сповідь". Ольга дуже переживала. Аж ось лист від Світлани. Дуже коротенький: "Чи пам'ятаєте, тьотю, як мені наснився сон про Розп'ятого Ісуса Христа? Я все частіше і частіше думаю про Нього..." - "Думай, думай, дитино!" - сказала вголос невідомо до кого Ольга. І тут же клякнула перед образом: "Дякую Тобі, Господи Боже наш! Прив'яжи її якнайміцніше до Любові своєї!"