Thursday, June 22, 2017

      Чоловік їде на зустріч, запізнюється, нервується, не може знайти місце, де припаркуватися.
Піднімає лице до неба і говорить:     Господи, допоможи мені знайти місце для паркування.
 Я кину курити, пити і жінці зраджувати!              Тут з’являється вільне місце.              Вибач, Господи, вже не треба…
Сидять дід з бабою на лаві, мовчать.          Баба і каже:    Що ти, діду, все мовчиш, розказав би що-небудь…
 Та що тобі розказувати, ти ж глуха як пень.        Цікава історія, і що ж з ними сталося потім?..
  Трамп: В наших людей середня зарплата 1500$, а податки - 500$. Не розумію, як вони живуть на 1000$?
  Путін: У нас в Москві середня зарплата 800$, податки 300$. Не розумію як вони живуть на 500$?
  Порошенко: А у нашій державі середня заробітня платня 300$, для того щоб якось жити з нашими цінами та податками потрібно 400$.

Не розумію, звідки вони ще 100$ беруть?..

Святий Ромуальд

Святий Ромуальд був неприємною людиною. Принаймні, є такі свідчення. Бо є й такі, що кажуть про його безсумнівну святість. Але що святість має до думки оточення? Це не завжди пов’язано… Він народився 952 року в Равенні, Італія, у князівській сім’ї Онесті, в молодості став свідком того, як батько вбив родича (час кровної помсти і «кодексу честі», що поробиш), і запрагнув піти в монастир, відмолювати цей гріх. Це не було незрозумілим у тодішньому суспільстві, але для родини стало викликом і спротивом. Ставши монахом в абатстві св.Аполінарія, Ромуальд досить швидко почувся не на своєму місці: бенедиктинці були для нього надто… несуворі у своєму монашестві. Стабільне, розмірене, гарантоване життя його не влаштовувало. Він наполягав на більшій суворості, більших зреченнях, і закінчилося все тим, що він покинув абатство й подався у пустельницьке життя. У нього було двоє товаришів, шляхи яких теж розійшлися з життям Ромуальда: Маріні пішов проповідувати і загинув від рук сарацинів, Градені заснував новий монастир поблизу Монте Кассіно, а сам Ромуальд повернувся в Равенну. Виходячи з уже випробуваного зі співбратами способу життя, св.Ромуальд почав засновувати пустельні (ереми) по Італії, переказуючи новим послідовникам свій принцип богопосвяченого життя – повне усамітнення і постійну молитву. Новий рух дістав назву камедулів (або камальдулів, від пустельні в Камальдолі), а жили брати так: кожен мав окреме помешкання-ерем, разом сходилися тільки для їжі та молитви, час проводили у читанні Святого Письма, розмовляти заборонялося. Дехто з монахів узагалі замикався в своїй келії, не виходячи з неї до смерті. Так Захід відкрив для себе принцип східних лавр. Імператор Оттон ІІІ, до якого дійшли відомості про дивного монаха-аскета, поставив його настоятелем над абатством у Переї (Переум) і мав намір через цього ереміта реформувати монаше життя в бік більшої суворості, але Ромуальдові так і не вдалося привести життя братії у бажаний вигляд, і зрештою він зрікся настоятельства. Хоч як дивно, монахи за ним не пішли, зате чимало знатних чоловіків приймали цю вкрай аскетичну духовність, надавали землю для нових еремів і навіть самі ставали еремітами. Сформований на практиці стиль життя камедулів знайшов своє відображення в аскетичних творах Петра Даміані. Розуміння духовності у св.Ромуальда полягало в тому, що життя для Христа він вважав повністю несумісним із життям у світі. Поза суворими вимогами і самозреченням, можливими в максимально строгому житті, світ надає надто багато можливостей і спокус «розслабитися», відвести погляд у будь-який бік і таким чином втратити Хрест Спасителя з очей. Особисте спасіння було єдиним шляхом спасіння у сприйнятті св.Ромуальда: якомога далі від світу, якомога жорсткіше до себе, з максимальними постами, бичуваннями і постійною молитвою. Навряд чи він сприйняв би сучасне вчення про можливість святості на будь-якому місці. Але Церква сказала, що одне другого не виключає. То був його шлях, і він його пройшов. Помер 1027 року. Бог не полишає свою Церкву, і в кожному часі й на кожному місці, де лиш послаблюється християнське та особливо монаше життя, Він посилає святих, повертаючи своїх послідовників до життя «за духом, а не за тілом». В іконографії зображається як монах старшого віку в білому вбранні камедулів. Інколи біля нього видно драбину, яку він бачив уві сні: духовні істоти спускаються нею на землю. Його атрибути – череп, розгорнута книга, ціпок паломника.      

Навіки вільні

 Чого найбільше бояться люди? Напевно, смерті. За кожної нагоди бажаємо одні одним насамперед — здоров’я. І це побажання є своєрідною протилежністю поняття смерть. Якось так виходить, що у цьому страху люди не готові боротись, щось змінювати. Чи багато людей провадитимуть здоровий спосіб життя, відмовляться від шкідливих звичок, будуть вчасно засинати і займатися спортом? Коли розпочнемо про це розмову, то в кожного з’явиться своя причина (навіть не одна), чому це неможливо реалізувати. Виходить, що смерть якимсь непомітним чином вже в нас присутня, бо саме вона вбиває наші прагнення і бажання до кращого. Смерть прийшла у людське життя через гріх. Саме він є причиною нашої роздвоєності. Хотілося б робити добро і бути праведними, а з іншого боку — бракує сил залишатися такими щоденно. Інколи важко навіть самим собі пояснити, чому в певних випадках вибираємо зло, грішимо. Чи можна назвати нормальним життя у страху, у щоденному намаганні дотримуватися чітких правил, за усталеним сценарієм?! Апостол Павло намагається словами передати, якою важкою є боротьба людини за добро, якщо її тіло підпорядковане злу. Видається неможливим життя у такому безконечному протистоянні. Нещаслива я людина! — у розпачі каже Апостол. Десь глибоко всередині нас невичерпним джерелом б’є прагнення бути добрими. І саме від нас залежить, чи та жива вода матиме змогу перетворитись на повноводну річку. Той, хто вірить в Ісуса Христа, навіки вільний — читаємо у наступних рядках Послання. Бо закон духа, (що дає) життя в Христі Ісусі, визволив тебе від закону гріха і смерти. Саме Дух Святий має силу викорінити гріх з глибин нашого серця. Синонімом слова добро є життя. Неможливо людині самотужки залишитися доброю, лише віра в Христа, покірна молитва про Його благодать може потрохи змінити нас на краще. Отож, не втрачаймо відваги, вибираймо добро, віруймо в Ісуса! Ми вже вільні, можемо не боятись, бо з нами наш Бог!..
Бути сином Отця, що на небі – це бути уподібненим до Його Єдинородного Сина, бути як Ісус. А бути, як Ісус – це любити ворогів, любити тих, які Тебе переслідують. Саме таким є характер християнина. Інколи ми гадаємо, що людей, які переслідують, потрібно шукати серед атеїстичних кіл, або сект. Однак тим, хто Тебе переслідує, може бути близька Тобі особа, хтось, хто обмежує Твою свободу, хто не дає Тобі робити усе, що хочеш. Можеш тут зупинитися і подумати про декількох осіб зі свого оточення, про яких тобі часом не хочеться думати: про свого чоловіка, який постійно вимагає і не звертає на Тебе увагу вже довгий час, про свою дружину, яка постійно тобою маніпулює, про збунтованих дітей, про свого шефа на роботі, який несправедливо до тебе ставиться і сміється з Твого християнства; про Твою свекруху, яка всюди втручається і вказує, як Ти маєш дбати про її синочка, про випадкового чоловіка, який образливо до Тебе поставився у метро, до свого сусіда, який постійно розпаює конфлікти і заздрить твоєму благополуччю. Ісус не просить Тебе їх зносити (хоча може ця постава теж бути присутня), Господь просить їх любити!
Коли Павло каже: заміжня жінка, поки живе чоловік, зв’язана (з ним) законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка, треба звернути увагу на відмінність цієї аналогії від того, чого вона стосується (пор. Мт 5, 32). Павло каже, що чоловік помирає — отож дружина, звільнившись від закону свого чоловіка, може вийти заміж за будь-кого. Він порівнює душу з жінкою, а чоловіка — з важким перенесенням гріха, який діє в наших членах, щоб творити плоди смерті. Тобто такий шлюб має залишити по собі гідних нащадків. Ми отримали закон не для того, щоб усунути гріх або щоб бути вільними від гріха, але щоб показувати гріх, поки не відчуємо благодаті. Внаслідок того, ті, хто під законом, відчули ще сильніше бажання гріха, і вони грішили більше через гріхопадіння. Проводячи таку потрійну аналогію: душа як жінка, важке перенесення гріха як чоловік, закон як закон людини, — Павло не робить такого висновку, ніби душа стає вільною, коли її гріхи відходять, таким самим чином, як дружина звільняється, коли вмирає її чоловік. Сама душа вмирає для гріха і звільняється від закону, щоб належати іншому подругу, тобто Христу. Душа вмирає для гріха, але в певному сенсі він продовжує жити: трапляється так, що бажання і певні спонукання до гріха в нас з’являються, проте ми не підкоряємося їм і не співчуваємо, служачи закону Божому розумом, бо ми померли для гріха.      св. Августин.
Обличчя в Святому Писанні відображає особу, її гідність і красу. Тому великим приниженням є вдарити когось в обличчя, або плюнути комусь в обличчя. В небезпечній ситуації людина закриває своє обличчя, а при образі відвертає його від ближнього. Коли Господь говорить наставити іншу щоку, то це має дуже конкретне значення – не реагуй на зло так, як реагують язичники: помстою, пролиттям крові, лише любов’ю. Піддати ударам свою подальшу репутацію, свій гонор, свої амбіції, свою честь – це любити як любить Ісус – до кінця! 

Глава УГКЦ: «Покликання християн сьогодні – оздоровлювати наше суспільство від суспільних недуг»

Як важливо, аби в сьогоднішньому світі, у сьогоднішній Україні кожен християнин відчув себе покликаним до служіння Богові і людям. Сьогодні Господь Бог у руки нас, християн, вкладає завдання свідчення, проголошення Христового Євангелія. Це сьогодні наc, християн, Господь посилає оздоровлювати наше суспільство, в якому ми живемо, зцілювати його від суспільних недуг, сповнювати його надією і силою Божого слова. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у свято Пресвятої Євхаристії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового 18 червня 2017 року.
Говорячи про зміст Євангелія про Божий поклик, проповідник відзначив, що Святі Отці кажуть, що найперше Господь Бог покликав кожного з нас до життя, від небуття до буття. І саме в тому покликанні, у тому дарі життя Господь дає нам певний зміст. І лише тоді, коли ми зустрінемося з нашим Спасителем, коли наші дороги перетнуться, ми можемо відкрити сенс особистого покликання.
«Особливою рисою цього покликання є те, що саме Христос є ініціатором того поклику. «Не ви мене вибрали, а Я вас вибрав», - каже Христос», – просить застановитися Блаженніший Святослав. «Вершиною, змістом того поклику, – підкреслив Глава Церкви, – є те, щоб ми рухалися і чинили те діло, яке Він прийшов чинити. У наші руки Він вкладає так багато різних дарів і посилає нас вигоювати рани людини в сьогоднішньому світі заради того суспільства, в якому живемо. Посилає нас звіщати Добру новину, бо ми живемо у світі, сповненому поганих новин, - Добру новину, що Бог є з нами. Він є сенсом нашого життя і покликання. Він є той, що надає змісту навіть нашим щоденним трудам і клопотам». Сьогодні ми святкуємо свято Пресвятої Євхаристії – свято найбільшого дару, який Бог дав людині. «Ісус Христос, зустрівши нас з вами, подарував нам самого себе. Навіки залишив себе як дар у тайні своєї пречистої животворящої Крові і свого Тіла. І Він покликає до окремого виду служіння тих, які отримують ласку дару священства», – сказав Предстоятель.Проповідник переконує, що слово Євангелія про покликання звернене до кожного з нас. «Сьогодні кожен має відкрити в собі, що він є покликаний бути християнином – свідком Божої присутності там, куди Господь Бог нас посилає. Бо йти за Христом означає бути християнином», – вважає Блаженніший Святослав. Під час Літургії Блаженніший Святослав уділив ієрейські свячення двом дияконам і дияконські свячення шістьом піддияконам.
Наприкінці проповіді Глава Церкви відзначив, що сьогодні ми також святкуємо День батька і привітав усіх татусів. «Бути батьком – це надзвичайне життєве покликання. Це є покликання дарувати життя, виховувати дітей, це є покликання дарувати себе своїй дружині, зростати і наповнювати цей світ любов'ю», – сказав архиєрей. За його словами, сьогодні кожна сім'я, кожна дитина потребує присутності люблячого батька. «А як у сьогоднішньому світі потребують члени родини, аби дороги батьків, дружин, дітей перетиналися. Як сьогодні українська родина потребує разом іти за Христом у цьому житті: разом молитися, ділитися своєю вірою і разом зростати у покликанні бути християнином», – наголосив духовний батько греко-католиків.
Папа Франциск: «Хто приступає до Євхаристії, не може не будувати єдність» Пресвята Євхаристія – це Свята Тайна єдності, яка пригадує нам про те, що ми не є окремими індивідами, але становимо одне тіло. Такою була одна з думок, висловлених Папою Франциском у проповіді, яку він виголосив під час Святої Меси з нагоди урочистості Найсвятіших Христових Тіла і Крові, очоленої ввечері 18 червня 2017 року на площі перед Папською базилікою Святого Івана на Латерані. Далі Папа вказав на те, що Пресвята Євхаристія «пригадує нам про те, що ми не є індивідами, але – тілом». Подібно до того, як ізраїльський народ збирав манну в пустині й ділився нею в родині, подібно й Ісус, «Хліб небесний», скликає нас «приймати Його разом і ділитися Ним між собою». Євхаристія не є «Таїнством для мене», але «для багатьох», що формують «одне тіло, святий вірний Божий люд».
«Пресвята Євхаристія, – підсумував Святіший Отець, – це Святе Таїнство єдності. Той, хто її приймає, не може не бути будівничим єдності, бо будування єдності народжується в ньому, в його “духовному ДНК”». На завершення Папа Франциск побажав, щоб цей Хліб єдності «зцілив нас від амбіції переважати над іншими, від ненаситності нагромаджування для себе, від розпалювання незгод і розкидування критик, нехай пробудить у нас радість любові без суперництва, заздрощів і лихослівної балаканини».  
«Пам’ятай, — каже сьогодні Боже слово кожному з нас. З пам’яті про Господні жести черпало свої сили паломництво народу в пустині; на пам’яті про те, що Господь учинив для нас, ґрунтується наша особиста історія спасіння. Пам’ятати є суттєвим для віри, як вода для рослини», – сказав Святіший Отець, додаючи, що пам’ять є важливою, оскільки дає нам змогу «перебувати в любові», зберігаючи у своєму серці й не забуваючи «хто нас любить і кого ми покликані любити»
«Однак, ця унікальна здатність, дана нам Господом, сьогодні доволі ослаблена. Серед нестямного поспіху, в який ми занурені, чимало людей та фактів, здається, пролітають повз нас. З поспіхом перегортаючи сторінки, ми переповнені новизною та убогі спогадами. Так згоряють згадки, й живучи миттю, виникає загроза залишатися при поверховому, серед потоку того, що діється, не вдаючись у глибінь, не шукаючи суті, яка пригадує нам про те, ким ми є й куди прямуємо. Тоді зовнішнє життя стає роздробленим, в внутрішнє – інертним», – вів далі Папа, зазначаючи, що урочистість Божого Тіла пригадує нам про те, що «серед роздробленості життя» Господь виходить нам назустріч у «тендітній формі, сповненій любов’ю», тобто, в Пресвятій Євхаристії. Проповідник пояснив, що Господь приходить «відвідати нас», стаючи «скромною поживою», яка «зцілює нашу пам’ять любов’ю», адже Пресвята Євхаристія – це «пам’ять про Божу любов», в якій чинимо спомин Його страстей. І це не є «абстрактний, холодний та поверховий спомин», але «живий і втішаючий». У Пресвятій Євхаристії присутній «ввесь смак Ісусових слів і жестів, смак Його Пасхи, свіжість Його Духа». Тож коли її приймаємо, «в нашому серці викарбовується впевненість у тому, що Він нас любить».
«Таким чином, Пресвята Євхаристія формує в нас вдячну пам’ять, щоб ми могли визнати себе улюбленими дітьми Небесного Отця, яких Він живить; вільну пам’ять, тому що Ісусова любов, Його прощення, оздоровляє рани минулого та умиротворяє спогади про зазнані та завдані кривди; терпеливу пам’ять, адже серед труднощів знаємо, що Дух Ісуса перебуває з нами. Пресвята Євхаристія підбадьорює нас: навіть серед найбільших перешкод на своїй дорозі ми не самі, Господь не забуває про нас і щоразу, коли вдаємося до Нього, живить нас любов’ю», – наголосив Святіший Отець. Далі Папа вказав на те, що Пресвята Євхаристія «пригадує нам про те, що ми не є індивідами, але – тілом». Подібно до того, як ізраїльський народ збирав манну в пустині й ділився нею в родині, подібно й Ісус, «Хліб небесний», скликає нас «приймати Його разом і ділитися Ним між собою». Євхаристія не є «Таїнством для мене», але «для багатьох», що формують «одне тіло, святий вірний Божий люд».

Friday, June 16, 2017

Послання у сімдесяту річницю акції «Вісла»

 Сімдесят років тому над нашою Церквою в повоєнній Польщі нависла смертельна загроза. Ідеологічний і політичний контекст, а також ідеї, ворожі самому існуванню УГКЦ, призвели до організації примусової депортації населення під назвою «Акція „Вісла”», яка завдала великих страждань сотням тисяч невинних людей...    
Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?         (1 Кор. 15, 54-55).
     Сімдесят років тому над нашою Церквою в повоєнній Польщі нависла смертельна загроза. Ідеологічний і політичний контекст, а також ідеї, ворожі самому існуванню УГКЦ, призвели до організації примусової депортації населення під назвою «Акція „Вісла”», яка завдала великих страждань сотням тисяч невинних людей. Метою проведення операції «Вісла» було примусове переселення українців із чітко визначених територій на південно-східному прикордонні Польської Народної Республіки із забороною самовільного повернення на рідні землі. Рішення про проведення акції було ухвалено на спеціальному засіданні Політбюро Польської робітничої партії 29 березня 1947 року, а сама операція розпочалася 28 квітня 1947 року і охопила території Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини.
     Згадуючи цей жахливий період, святий Іван Павло ІІ 2 червня 1991 року у своїй промові до греко-католиків Польщі, присутніх у соборі Святого Івана Хрестителя в Перемишлі, сказав: «Справді великого приниження зазнала Українська Греко-Католицька Церква на своїх рідних землях протягом сорока п’яти років переслідування. Усі без винятку її єпископи потрапили до в’язниці. Сотні священиків і тисячі найбільш ревних вірних були заарештовані, вислані на примусові роботи і довічне поневолення. У цієї Церкви відібрали всі храми, духовні семінарії та видавництва, знищили всі її церковні структури. Її позбавили навіть права на власне ім’я. Назва цієї Церкви звучала тільки тоді, коли на неї зводили наклепи».
     Священики, які мужньо протистояли тоталітарній системі…, все-таки надалі служили своїм вірним: організовували душпастирство, хрестили дітей, сповідали та вінчали нові подружжя. Так посеред смертельної небезпеки в житті нашої Церкви і нашого народу діяв Дух воскреслого Христа Подібні випробування випали і на долю Греко-Католицької Церкви в Польщі. Єпископи і священики в переважній більшості були змушені покинути Перемишльську єпархію, а храми були відібрані та зачинені. Єпископів Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту та значну кількість священиків і вірних арештували й вивезли до табору в Явожні. Ті, що залишилися на волі, були змушені діяти підпільно. У такій драматичній ситуації Апостольська Столиця надала спеціальні права примасам Польщі, щоб узяли під душпастирську опіку розпорошених по всій території вірних і духовенство зруйнованої комуністичною владою Перемишльської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Священики, які мужньо протистояли тоталітарній системі, наражаючись на величезну небезпеку, все-таки надалі служили своїм вірним: організовували душпастирство, хрестили дітей, сповідали та вінчали нові подружжя. Так посеред смертельної небезпеки в житті нашої Церкви і нашого народу діяв Дух воскреслого Христа, який провадив нас «через терни до зірок», через утиски – до слави нового відродженого в Господі нашого церковного і національного буття.
Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа   (1 Кор. 15, 57).
     По сорока роках переслідувань Греко-Католицької Церкви в Польщі, у 1989 році, їй було повернуто право на існування та свободу. Зараз вона переживає своє духовне відродження і може успішно розвивати парафіяльне життя, проводити катехизацію та плекати свою візантійсько-українську ідентичність. Усе це стало можливим великою мірою завдяки жертовному служінню і невтомній праці її незламних духовних провідників та мирян, які любили свою Церкву, присвячували їй усе своє життя, свої сили та здібності. Заради неї вони терпіли переслідування, страждання і нелюдські приниження. Усі вони залишаються в нашій пам’яті і в серцях як непохитні та віддані до кінця Богові, рідній Церкві-мучениці та прабатьківській вірі. За це героїчне свідчення складаємо їм від імені всієї Української Греко-Католицької Церкви подяку, яка випливає з глибини нашого серця, сповненого невимовною вдячністю. Схиляємо наші голови перед бабусями, дідусями та батьками, які не боялися і присвячували свій час релігійному вихованню своїх дітей та онуків, допомагаючи їм залишитися вірними своїй Церкві. Віддаємо данину вдячності архипастирям – єпископам, які доклали величезних зусиль, піднімаючи нашу Церкву з руїни. Дякуємо священикам і богопосвяченим особам, які з гідною захоплення посвятою працювали в щоразу чисельніших новостворених громадах. Із пошаною звертаємо погляд на кожну родину, у котрій зберігали греко-католицьку тотожність через щоденну молитву, читання Катехизму та Святого Письма. Схиляємо наші голови перед бабусями, дідусями та батьками, які не боялися і присвячували свій час релігійному вихованню своїх дітей та онуків, допомагаючи їм залишитися вірними своїй Церкві, традиції та духовності.
     Цю нашу подяку остаточно скеровуємо до Господа Бога, який став «скелею пристановища для нас, твердинею міцною, щоб нас врятувати» (пор. Пс. 71, 3). Це Господь дав силу своєму народові (пор. Пс. 29, 11) і необхідну благодать, щоб посеред жорстоких переслідувань і утисків не захитатися у вірі, не відступити від Христа, але протягом майже півстоліття давати свідчення перед світом про Божу силу, яка виявляється у людській немочі, а навіть – у людському безсиллі (пор. 2 Кор. 12, 9-10). Тепер ми, спогадуючи трагічний досвід, який пережили сини і дочки нашої Церкви та нашого народу в минулому столітті, спільно можемо свідчити перед Богом і перед іншими народами: «Все, що народжується від Бога, перемагає світ. І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша» (1 Ів. 4, 5).
Отож, мої любі брати, будьте тверді, непохитні, визначайтесь у ділі Господнім повсякчасно та знайте,
 що труд ваш у Господі не марний
 (1 Кор. 15, 58).
     Сьогодні постає перед всіма нами завдання не тільки згадати невинні жертви та засудити скоєне супроти нашої Церкви зло, а й зробити так, щоб це зло вже більше нами не володіло, але щоб було повністю подолане Христовим Духом прощення, примирення і любові. Тому чергова річниця проведення злочинної депортації повинна слугувати нам нагодою для зцілення пам'яті, щоб, пізнавши правду, ми силою і діянням Божого Духа стали вільнішими та сильнішими. Ми хочемо пізнати всю правду не для того, щоб зосереджуватися над завданими кривдами чи нарікати або дорікати іншим. Ми хочемо перемогти біль прощенням, насильство – лагідністю, зло – добром. Ми хочемо пізнати всю правду не для того, щоб зосереджуватися над завданими кривдами чи нарікати або дорікати іншим. Ми хочемо перемогти біль прощенням, насильство – лагідністю, зло – добром. Ми хочемо оздоровлювати нашу пам'ять, щоб не бути її заручниками. Ми хочемо пам'ятати, щоб запобігати і в такий спосіб шукати справжнього примирення та порозуміння. Тож пам'ять про акцію «Вісла» та її трагічні наслідки має привести нас до міжнаціонального польсько-українського порозуміння та діалогу. Із вдячністю стверджуємо, що в польському церковному і суспільному середовищі не бракує людей, відкритих до цієї спільної мандрівки зцілення, взаємного прощення і повного примирення. Ми переконані, що лише благодаттю Святого Духа – Духа любові, святості та прощення – можемо лікувати рани нашої національної пам’яті, любити Бога і ближнього та в мирі будувати наш спільний європейський дім, запевняючи гідне майбутнє для прийдешніх поколінь українців і поляків, що споконвіку жили і надалі повинні жити поруч, як добрі сусіди і брати у вірі.
     Той же Дух Святий – «Дух істини і життя Податель» – нехай дасть усій нашій Церкві в Польщі натхнення до нової надії і до оживлення духовного життя в наших парафіях, спільнотах і родинах. Теперішні часи спонукають особливо молоде покоління вірних Української Греко-Католицької Церкви йти вперед: бути вимогливими до самих себе, ставити собі високі цілі й намагатися осягнути їх, крокуючи дорогою Божих заповідей, Христової євангельської науки. Важливим завданням для нашої Церкви в Польщі, як, зрештою, у багатьох країнах західного світу, є належна відкритість та інтегрування новоприбулих з України до наших парафіяльних структур і громадських організацій. Тут необхідно проявити велику творчість і дати себе провадити Святому Духові Серед викликів, які стоять перед Церквою в Польщі, є необхідність оживити наше парафіяльне життя у світлі програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Нашим великим побажанням до всіх душпастирів і вірних є так організовувати парафіяльне життя, щоб наші церковні громади дійсно були місцем плекання і передавання живої віри, –віри, яка кормиться Святими Таїнствами та Божим Словом і яка проявляється в діяльному служінні ближньому, незалежно від конфесійної чи національної приналежності. Особливу опіку слід запевнити молоді та нашим родинам, які мають ставати не лише адресатами проповіді Церкви, а й активними співпрацівниками пастирів у ділі проголошення Євангелія в сучасному світі. Ще одним важливим завданням для нашої Церкви в Польщі, як, зрештою, у багатьох країнах західного світу, є належна відкритість та інтегрування новоприбулих з України до наших парафіяльних структур і громадських організацій. Тут необхідно проявити велику творчість і дати себе провадити Святому Духові, який спонукає Церкву шукати розпорошених і загублених овечок (пор. Мт. 18, 12-13) та «єднає усю церковну спільноту» (Стихира з Вечірні П’ятдесятниці). Урешті, маємо бути готовими і відкритими ділитися скарбом нашої віри з усіма, із ким ми живемо на тій самій землі, даючи свідчення великим ділам Божим, які проявилися в житті нашої Церкви і нашого народу. Словами самого Христа Господа закликаємо всіх пастирів і вірних нашої Церкви в Польщі: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16).
     Із цими думками і побажаннями огортаємо всіх вас нашою молитвою та любов’ю у Христі-Господі, поручаючи вас небесному покрову і заступництву Пресвятої Богородиці та усіх святих і блаженних новомучеників української землі!    
Благословення Господнє на вас!      + СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Преподобного Ісаакія Далматського,     12 червня 2017 року Божого

Папа: ім’я Бога - це милосердя, милість, терпеливість, вірність

Вічне життя - це безмежна любов Отця, яку Ісус дарував нам на хресті і яка діянням Святого Духа пролила на землю та в кожне серце нове світло. Роздумам про це Папа Франциск присвятив своє повчання перед молитвою «Ангел Господній» у неділю, 11 червня 2017 року. Роздумуючи на читаннями свята Пресвятої Тройці, яке в Церкві західного обряду припадає в неділю після П’ятдесятниці, він зазначив, що вони допомагають нам «увійти в таємницю автентичності Бога». В уривку з Послання св. Павла до Коринтян знаходимо такі слова: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і сопричастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами». Як зауважив Святіший Отець, це «благословення» є «плодом особистого досвіду» Божої любові, що перемінила життя апостола, завдяки чому він може закликати християн: «Будьте радісні, прямуйте до досконалості, підбадьорюйте одні одних, живіть у мирі». «Християнська спільнота, попри всі людські обмеження, може стати відблиском сопричастя Пресвятої Тройці, Її доброти й краси. Але це, як сам Павло свідчить, обов’язково проходить через досвід Божого милосердя та Його прощення», — сказав Папа, додаючи, що саме це сталося з євреями під час виходу з єгипетського рабства. Як пояснив Наступник святого Петра, коли народ порушив союз, Бог явився Мойсеєві, щоб його оновити, назвавши себе так: «Господь [Ягве] Бог милосердний і милостивий, повільний до гніву та багатий в любові й вірності». «Це ім’я вказує на те, що Бог - не далекий і замкнений у собі, але Він є Життям, яке прагне передаватися, відкритістю, Любов’ю, що вибавляє людину від невірності», - сказав Святіший Отець. «Бог - “милосердний”, і “милостивий”, і “багатий в любові”, оскільки дає себе нам, аби доповнити нашу обмеженість, простити наші помилки, аби привести нас назад на шлях справедливості й правди. Сповнення цього об’явлення Бога відбулося у Новому Завіті завдяки Ісусові, який «показав нам обличчя Бога, Єдиного в істоті та Троїчного в Особах». У цьому контексті в Євангелії зустрічаємо видатного фарисея Никодима, який займав видне становище і громаді, але «не переставав шукати Бога», не вважав, що все досягнув мети, а тому почув відлуння Божого голосу в словах Ісуса. А під час нічної розмови з Назарянином він нарешті зрозумів, що «Бог його вже шукав і чекав, що особисто його любить». «Бог завжди першим нас шукає, на нас чекає, любить нас», — сказав Папа, наводячи відповідь Ісуса Никодимові: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, аби кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним». «Чим же є оте вічне життя? Воно — це безмірна й безкорислива любов Отця, яку Ісус дарував на хресті, віддаючи своє життя за наше спасіння. І ця любов діянням Святого Духа пролила на землю й у кожен серце, яке його приймає, нове світло, яке виявляє темні закутки й закам’янілість, що заважають нам приносити добрі плоди любові та милосердя», - підсумував Святіший Отець, побажавши: «Нехай же Пречиста Діва Марія допоможе нам дедалі більше заглиблюватися у Троїчне сопричастя, аби переживати й свідчити любов, яка надає сенс нашому існуванню». Після Богородичної молитви Папа Франциск присвятив кілька слів новопроголошеній блаженнній Італі Мелі, що була беатифікована напередодні в італійському місті Ла Спеція. «Вирісши в родині, далекій від віри, замолоду вона визнавала себе атеїсткою, але навернулася завдяки насиченому духовному досвідові. Вона активно діяла серед католицького студентства, а пізніше вступила до жіночої гілки облатів-бенедиктинців та звершила містичний шлях, зосереджений на таїнстві Пресвятої Трійці», - сказав Святіший Отець, побажавши: «Нехай же свідчення нової блаженної заохотить нас протягом дня часто підносити свою думку до Бога Отця, Сина і Святого Духа, який мешкає в кімнаті нашого серця».
     …Коли євангелист Матей записував слова Ісуса, Церква ще була маленькою спільнотою на землі, і ще не існувало жодного християнського міста на планеті. Але вже тоді слова Господа були актуальні: без цієї жменьки людей Земля була би ніби страва без солі: без смаку, невиразна. Тому Церква не повинна боятися перебувати у меншості, не повинна ховатися зі страху перед критикою та переслідуваннями. Тільки даючи свідчення життя, вона може виконати свою функцію: бути світлом. Церква існує для того, щоби служити іншим тим, що сама отримала від Бога: проголошувати правду і доброту Бога. Так, як сіль не існує задля себе самої, а для страв, і як лампа у домі освітлює не саму себе, а все приміщення, — так само й Церква існує для світу. Церква, замкнена сама на себе, не матиме життя і розвитку, бо не виконуватиме свого завдання. Але якщо Церква відкриється на світ так, що стане подібною до світу, то вона перетвориться на сіль звітрілу або на погаслу лампу. Одним словом: Церква має тільки те, що дає іншим у дар.
     …Як видається, що у вірі має місце благодать Того, який виправдовує, в той час як у діянні - справедливість Того, який винагороджує. Проте, розмірковуючи про глибокий зміст вислову - тому, хто виконує якусь роботу, заробіток є чимось належним, - я навряд чи можу переконати себе в існуванні будь-якого діла, яке неминуче потребувало би винагороди від Бога. Сам факт того, що ми здатні щось робити, думати або говорити, відбувається завдяки Його даруванню і Його щедрості. Тому який борг може мати Той, Хто ще раніше дав нам у позику? Ось чому потрібно розглянути, чи не варто слова Павла - заробіток рахується не як ласка, але як щось належне, - розуміти скоріше як борг, який має стосунок до злого діяння. Як ти виявиш, гріхи часто називаються в божественних книгах провинами, подібно до того, як сам Господь навчив нас говорити в молитві: Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим (Мт 6, 12; Лк 2, 12). У нас виникає питання щодо самої послідовності того, що Павло каже. Спочатку: Щасливі ті, яким відпущені беззаконня, далі: яким гріхи прикриті, і нарешті: Щаслива людина, якій Господь гріха не порахує…         Подивися, чи можна цю послідовність розуміти щодо однієї й тієї ж самої душі…

      В тому сенсі, що оскільки початком навернення душі є полишення зла, то за це вона заслуговує відпущення беззаконь. А коли починає творити добро, якби затуляючи недавніми благами всі попередні погані справи і чинячи більшу кількість добрих справ, ніж було раніше поганих, то йдеться про те, що її гріхи відпущені. Коли ж вона вже досягає досконалості, так що всякий корінь зла виявляється вирваним з неї остаточно, до такої міри, що в ній не можна знайти жодної ознаки недосконалості, тоді вже є обіцяна вершина досконалого блаженства, тому що Господь не може дорікнути за жоден гріх. Беззаконня ж відрізняється від гріха тим, що слово беззаконня вживається стосовно того, що відбувається проти закону, тому й по‑грецьки це означає аномія, тобто діяння, яке є поза законом. Натомість гріхом може бути названий також і той злочин, який чиниться проти того, що навіює природа і викриває совість.

Thursday, June 8, 2017

Борис Ґудзяк: «Люди бачили у Блаженнішому Любомирі відблиск Бога»

31 травня 2017 року, о 18:30, на 85-му році життя після важкої недуги відійшов до вічності
Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит УГКЦ.
Біографія.   Народився 26 лютого 1933 року в м. Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії. У 1944 році сім'я змушена була покинути Україну. Спочатку зупинилися в Австрії. У м. Зальцбурзі хлопець продовжив навчання в українській гімназії. У 1949 році родина Гузарів переїхала до США. Середню освіту майбутній владика здобув у Малій духовній семінарії в Стемфорді (штат Коннектикут). Потім студіював філософію в Колегії святого Василія, де в 1954 році одержав ступінь бакалавра. Богословські студії відбув у Вашингтонському католицькому університеті в Америці. У 1958 році, як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата, одержав ліценціат богослов'я. Тридцятого березня того ж року владика Амврозій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священика для служіння в Стемфордській єпархії. У 1958-1959 роках працював вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також служив у Кергонксоні (штат Нью-Йорк) як душпастир оселі "Союзівка" Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі (штат Нью-Йорк).
З 1965 року - настоятель парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні. У Фордгамському університеті Нью-Йорка продовжував навчання, вивчаючи філософію. У 1967 році здобув ступінь магістра. В 1969 році переїхав до Рима для продовженим богословських студій, які завершив доктором богослов'я в 1972 році. У 1972 році вступив до монастиря Святого Теодора (монахів Студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія). У 1973-1984 роках викладав у Папському місійному університеті "Урбаніана" в Римі, виконував різні доручення патріарха Йосифа Сліпого. 2 квітня 1977 року в монастирі Студійського уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима був висвячений патріархом Йосифом на єпископа. У 1978 році патріарх Йосиф призначив єпископа Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України. З 1984 до 1991 року - протосинкел Львівської архиєпархії в Римі. У 1993 році разом зі всією спільнотою з Гроттаферрата повернувся на рідну землю. У 1993-1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. У 1995 році спільнота осіла у своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині.
У листопаді 1996 року владика Любомир призначений Єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви. 26 січня 2001 році на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ вибраний Верховним Архиєпископом УГКЦ. 21 лютого призначений папою Іваном Павлом ІІ кардиналом Католицької Церкви. 21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва. 10 лютого 2011 року на прес-конференції в Києві Блаженніший Любомир повідомив про те, що цього дня папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного Архиєпископа УГКЦ. Відповідне прохання до Святішого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років. Займався активною громадською діяльністю. Зокрема був учасником Ініціативної групи "Першого грудня".
Патріарх УГКЦ Любомир Гузар був чи не єдиною постаттю в Україні, що стала визнаним авторитетом для християн різних конфесій, євреїв та мусульман і людей, що не зараховують себе до жодної релігії. Секрет його практикуючої єдності простий – не роз’єднувати. Відтак, патріарху вдалося витворити довкола себе певну нову атмосферу – людяності, через яку промовляв Бог.
Про те, якою людиною був Любомир Гузар та чому до нього тягнулися усі, розповів президент Українського католицького університету, єпископ, голова єпархії святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції Борис Ґудзяк, для якого Блаженніший Любомир був духовним наставником. Блаженніший Любомир Гузар прожив майже п’ятдесят років поза Україною. Як йому вдалося не загубити відчуття проблем України та української церкви?
Блаженний Любомир Гузар справді довгий час був поза Україною, але він ніколи не був поза українським народом. Він був дитиною цілої української, європейської християнської традиції. Світові війни, геноциди творили звичайно ж і європейці, але Любомир Гузар черпав з глибокої криниці позитивного людського досвіду. Для нього – духовні цінності, те що вчив Ісус, що записано в Євангелії, про що молиться церква у священних книгах – було не лише особистим чи лише духовним досвідом, але втіленням глибокого коріння християнської і української спадщини. Але, щоб зрозуміти феномен єдності з народом на відстані, потрібно вникнути в проблеми української громади повоєнних років у діаспорі, яка на різних рівнях була дуже інтенсивно українською. Повоєнні емігранти з Галичини були дуже патріотичними, вони зростали у непростих 20-30-х роках, пережили період розвитку українських державницьких настроїв, відчули на собі велику травму Другої світової війни, і, врешті-решт, скитальщину. Все це заставляло їх пам’ятати про Україну, і тому зв’язок з рідною землею був дуже органічний. Окрім цього, користаючись зі свободи у Західному світі, у багатьох був певний комплекс, моральний, психологічний імператив, мовляв, ми вільні, а наші брати і сестри у неймовірний спосіб терплять. Ми можемо розвивати церковне життя, українську культуру, життя української громади, а вони про це хіба мріють. Тому ми маємо за обов’язок робити це вдвічі потужніше. У таких настроях зростав і Любомир Гузар. Він формувався під впливом особливого ідейного середовища, належав до людей, вихованих на поглядах митрополита Андрея Шептицького, котрий готував духовно і у соціально-структурний спосіб всіх українців в Україні і поза нею до майбутніх викликів. А далі, прибувши до Риму у 1963 році, патріарх Любомир мав можливість бути близьким до патріарха Йосифа Сліпого, який на той час активно пробуджував всю українську громаду до єдності і наголошував, що церква в Україні є і буде.
Яким був для патріарха переїзд в Україну? Якщо уважно подивитися на тексти Блаженнішого Любомира Гузара, то упродовж чверті століття прожитих в Україні, в його позиціях є еволюція. Спершу він відчував себе чужим у тому сенсі, що не розумів багато речей, що відбувалися в Україні, але з роками все більше вникав у проблеми українців. У 1997-98 роках, коли його єпископство визнали, він почав спілкуватися з багатьма людьми, а у Львові навіть проводив зустрічі з представниками різних середовищ: лікарями, політиками, музикантами, художниками. На зустрічі приходило до тридцяти людей і в такому інтелектуальному колі патріарх міг пізнати те, що не знав досі. Він не боявся вчитися, а те, що вважав осоружним, пробував міняти. І паралельно з цим формувалася нитка щораз твердішого прив’язання до тої України, яка є. В цю непросту, але реальну Україну патріарх Любомир вповні ангажувався і почав відчувати себе вдома.
Любомир Гузар був вашим духовним наставником в Римі. Яким ви його запам’ятали з тих часів? Наш Рим був дуже маленьким. В Італії загалом мабуть не було і трьохсот українців. На той час архимандрит Любомир перебував у монастирі і часто подорожував. Патріарх Йосиф Сліпий посилав його на різноманітні зустрічі, а світова громада запрошувала на проведення духовних лекцій, наук. Відтак, було чимало можливостей, щоб бути ближче до патріарха, і він дуже відкрито і охоче приймав гостей. Упродовж мого навчання в Римі, принаймні одні вихідні на місяць я проводив у монастирі студитів (Студити, монахи Студійського уставу – монаший чин Української Греко-Католицької Церкви, які живуть за правилом святого Теодора - ігумена монастиря, заснованого в V столітті патрицієм Студіос у Константинополі. Студійський устав ввів у Києво-Печерському монастирі близько 1070 св. Феодосій Печерський, – LB.ua). Там ми мали духовні вправи та реколекції (в католицизмі – кількаденний період посвячений духовній віднові через молитву, конференції і сповідь). Окрім цього Блаженніший був нашим духівником в УКУ в Римі і проводив для нас духовні науки. Згодом я виїхав до Америки, але часто листувався з Блаженнішим Любомиром. Часом, в листах міг ставити дуже особисті для себе питання – коли просити свячення, чи одружуватися, як молитися, що насправді важливе… Любомир Гузар завжди відписував мені, і за це я дуже вдячний. З різних причин я щороку був у Європі і старався завжди приїжджати на Студіон (Монастир студитів в Римі). Згодом, у 1988 році, коли мені пощастило отримати стипендію на довше стажування в Україні, я мав честь інформував патріарха Любомира про те, як виглядає наша Церква в підпіллі, яке насправді радянсько-українське суспільство та які існують виклики для духовного життя. Відтак, коли у 80-х роках упродовж мого духовного та інтелектуального становлення наше спілкування тільки формувалося, то вже у 90-х роках воно переросло у співпрацю. Цікаво, що тоді Любомир Гузар ще не був таким затребуваним та відомим в Україні, але вже упродовж 60-70-х років був дуже шанованим священиком в Римі. Ми відчували цей скарб і максимально “експлуатували” його.
Який внесок Блаженнішого Любомира у розвиток Українського католицького університету? Насправді патріарх зробив фундаментальний внесок в розвиток корпоративної культури УКУ. Протягом першого року праці в Інституті історії церкви, ми часто їздили в монастир в Рудному, де на той час жив Любомир Гузар, і проводили з ним весь день: спілкувалися, молилися… Думаю саме така практика – перебування упродовж дня з патріархом – вплинула на корпоративну культуру інституту. А, власне, цей інститут був лабораторією для культури Львівської богословської академії, яка згодом і перетворилася в УКУ. Відомо, що патріарх Любомир був чи не єдиною постаттю, яка була авторитетом для християн різних конфесій, а також євреїв та мусульман. Як йому це вдавалося? Я думаю все це тому, що його автентика і глибина були дуже переконливою і притягуючою. А ще – Любомир Гузар дійсно жив духовним життям. Це не означає, що він був у всьому досконалий, а те, що він спілкувався з Богом, слухав Його і посвячував на це багато часу. Зрештою він став монахом-студитом, щоби наблизитися до Бога. Весь цикл богослужінь, монаший ритм, час проведений в духовному читанні і молитовному осмисленні Святого Письма упродовж довгих років – все це формувало дуже талановиту людину.
А ще Любомир Гузар був дуже любленою дитиною: і батьками, і старшою сестрою. Відтак, безпечно чувся добре у своїй шкірі. В ньому не було надмірної кількості комплексів чи протиріч. Вони є в кожного, але Блаженніший Любомир багато працював над собою, сформував доволі витончений духовний смак і горнувся до осіб, які можуть щось пояснити чи збагатити його, дати якусь духовну поживу і не боявся людей, а навпаки – усім здобутим радо ділився. Люди відчували, що Блаженніший сприймає їх такими як вони є, але не тільки в діалектиці «ти-я», а в контексті цілого таїнства Божого буття, присутності і Божої дії в нашому житті. Коли люди відчувають, що інша людина сприймає їх, як священну особу, як сотворіння Боже, як ту істоту, яка, властиво, є вічною і має образ і подобу Божу, то вони горнуться до цієї людини, відкривають своє серце до неї. І я думаю, що Любомир Гузар мав цей великий дар – бути з Богом і бути у дійсності. Без страху і з відчуттям таїнства. Таким чином він піднімав до цього таїнства свого співбесідника. Не нав’язуючи, але так, як робив це Ісус – віддзеркалюючи Бога. Що кожен робив із цим знанням далі – це вже інше питання, але у Любомира Гузара Бог не був примхливим карателем, чи дрібним суддею, а був великим, милосердним і таким, який бажає бути в стосунках з людиною. Людське серце відкривається на правдивого Бога. І в цьому сенсі люди бачили у Блаженнішому Любомирові Його відблиск. «У ранішній чи вечірній молитві він духовно осмислював свій день, зустрічі, завдання, виклики, які ставали перед ним і старався у свободі відповісти на цю щоденну конкретику з року на рік»
Патріарх прагнув єдності церкви. Якими реальними справами сприяв цьому? Любомир Гузар розумів, що єдність церков і людей - це не якась проста формула, а щось значно більше і складніше – таїнство, яке може звершити лише Господь. Він розумів, що, в першій мірі, нам треба не перешкоджати Божій дії до єдності – не роз’єднувати. А це проявляється у простих щоденних речах: не кричати один на одного, не шукати причин конфлікту, а, попри усі суперечливі обставини і незгоди, бачити іншого як супутника у паломництві, яке провадить від Бога до Бога. Отже, Любомир Гузар об’єднував передовсім тим, що не ділив, а приймав різних осіб, тобто об’єднував широтою поглядів, глибиною перспектив. І дуже важливо, що він попри цю глибину духовну основу не втрачав доброго гумору, міг посміятися з різних ситуацій, обставин, і, передовсім, з самого себе. А це усе роззброює людину і вона не піднімає проти тебе меч, або ж навіть зупиняється у своїй агресії. Таким чином патріарх творив певну нову атмосферу в Україні. І практично усі це поважали, хоч і не усі засвоїли. Але фактом є те, що ми отримали величезний скарб і питання, що далі зробимо з ним…
Що патріарх Гузар бажав молоді? Бачите, молодість самого Любомира Гузара не була легкою. Коли йому було шість років, розпочалася Друга світова війна з першою радянською окупацією Львова. В той час люди не були певними, яким буде їх завтра. Далі жахіття німецько-нацистської окупації, переслідування євреїв та переїзд в Австрію, згодом до Америки, навчання в Італії… Щораз Блаженніший опинявся у іншому контексті з новими психологічними і духовними труднощами. І, як наслідок, він зрозумів, що потрібно працювати над собою, вчитися і не опускати руки. Важливим для цього був приклад митрополита Андрея, якого він досліджував і патріарха Йосифа, з яким він працював. Тобто біографія, монашество та інтелектуальне життя Любомира Гузара просто заставляло працювати над собою і цього він бажав молодій українській людині. Його головний заклик – знайти своє покликання і багато працювати, щоб реалізувати його.
Найважливіше в житті, на думку Любомира Гузара, – бути людиною. Що це для нього означало? Це справді висока цінність, яка проявляється у простих речах. Наприклад, бути привітним, слухати уважно, не обмежуватися лише своїми уявленнями, не шкодити, не мститися, не псувати свого внутрішнього життя негативними пристрастями, направленими проти інших людей. Але навпаки – трішки затамувати власне «я», відкритися на твоє «ти» і допомогти там, де це можливо, зокрема, духовною порадою. І цей персоналізм – це певна життєва дисципліна, яку кожен з нас повинен опанувати. За таким принципом жив і Любомир Гузар. У практичних питаннях він дещо затруднявся, можливо, не був особливим адміністратором, але в різний інший спосіб хотів допомогти людям, а, отже, хотів бути людиною. І прагнення до такої щирості перед Богом і перед ближнім було метою його життя.
«Бути вільним – означає бути відповідальним», – казав патріарх. Як осягнути цю відповідальність? Відповідальність і свобода, свобода і відповідальність відноситься до всього нашого життя, до нашої духовної і фізичної екології. Саме це визначає, яку атмосферу ми творитимемо довкола себе, як використовуватимемо час. Блаженніший постійно стояв перед словом Божим, яке настановляє, вказує, як бути вільним вповні і як нести відповідальність за це. Тому безумовними прикладом, певним еталоном для Любомира Гузара був Ісус Христос. У ранішній чи вечірній молитві він духовно осмислював свій день, зустрічі, завдання, виклики, які ставали перед ним і старався у свободі відповісти на цю щоденну конкретику з року на рік. Відповідальність і свобода пов’язані з свідомістю і він плекав цю свідомість про деталі, і до цього закликає і нас.
Якщо коротко описати – що і кого втратила Україна зі смертю Блаженнішого? Я б наполіг на тому, що ми не втратили Любомира Гузара. Його спадщина і присутність є серед українського народу помітна більше, аніж будь-якої іншої постаті. Сьогодні є безліч відео з патріархом, інтерв’ю, текстів. Він провів багато зустрічей з політиками, вірянами, журналістами, науковцями... Мільйони людей чули і бачили його… Сьогодні перед нами закінчене цілісне життя з усіма своїми підйомами, випробуваннями, і ми покликані, отримавши цей дар, засвоїти життєствердні ідеї, які проповідував патріарх. Мені здається, Бог вирішив, що нам не треба більше в кількості цієї особи, а треба переосмислити її неймовірну спадщину. З Любомиром Гузаром відходить певна традиція, носіїв якої вже майже не має серед нас. Наприклад тих, які були близькими до Йосифа Сліпого, які були не лише слухачами його проповідей, але які робили з ним спільну справу. Відходять ті, які зберігали шляхетні риси довоєнної галицької, австро-угорської культури і мали відчуття багатокультурності. Дай Боже, що не кожному треба втікати з континенту на континент, як це змушений був робити патріарх, але він зумів максимально використати цю травму і обернути у цінний життєвий досвід.
Такий культурний букет, створений потоками української, польської, австрійської, а згодом американської та італійської культури, ще скоро не з’явиться. Так, Любомир Гузар був один із нас, але він не ніс тих шрамів і комплексів, які радянський досвід залишив на багатьох…
Тому, думаю, усі похоронні відправи і процес прощання з патріархом були для українців надзвичайно важливими. Ми отримали нагоду у молитві перед Богом, перед духовним дзеркалом поставити питання: «Як ця людина зустріла життєві виклики, як використала Богом дані таланти, як поділилася цим з широкою спільнотою і як роблю це я?». Тому в час прощання з патріархом я всіляко заохочував людей використати цю останню можливість фізичної зустрічі з Блаженнішим. Але духовну зустріч ми зобов’язані продовжувати далі – читаючи його тексти, слухаючи його слово.
Які повчання Любомира Гузара ви б назвали певним заповітом? Це його заклики до людяності, єдності, принципової порядності, які дуже просто висловлені. А ще заклики до добра і відкидання непотрібних речей… Любомир Гузар не мав маєтків, принципово відмовлявся від світських заходів, а згодом відпустив владу (зречення в лютому 2011 року. – LB.ua.) через фізичну неміч. Але, маючи щораз менше, він ставав чимраз сильнішим. Відпускаючи те, що захоплюють, він ставав потужнішим. Тому усім своїм життям він демонстрував, що найбільша сила полягає не у фізичній зброї, грошах, посадах, а у духовних якостях, бо вони є трансцендентальні і проникають у все. Саме до такого стану свідомості він нас скеровував. Маю надію, що з роками ці ідеї матимуть щораз більший резонанс. На жаль, часто слова людини стають більш переконливими після її смерті і тому ми майже завжди цінуємо видатних постатей більше, аніж їх сучасники. Але таїнство пам’яті про цих людей очищує. Ми залишаємо те, що обмежувало цих людей, певний контекст і дивимось на те, що для нас є життєдайним і корисним. Але це є тривалий процес. І можна бути певним, що у випадку з патріархом Гузаром, він відбуватиметься ще довгі десятиліття.
Якщо потрібно було б охарактеризувати Любомира Гузара одним словом, то яке б воно було?
Я, думаю, що Блаженний Любомир був добрим

Він найбільше у житті хотів бути простою, доброю людиною і, без жодного сумніву, став нею…

Friday, June 2, 2017

Свято П’ятидесятниці у світлі українського етносу

 День святої Трійці, або П’ятидесятниці – свято великої надії, яку мали апостоли очікуючи здійснення обітниці даної їм Самим Господом нашим Ісусом Христом. Свято, в якому утверджується найважливіший і найтаємничіший догмат Христової Церкви – догмат про Святу трійцю. У п’ятдесятий день після Воскресіння Христового на апостолів зійшов Дух Святий, Якого обіцяв їм послати Господь. Справдились слова Христа Спасителя! В цій події людство сподобилось відкриття найбільшої таємниці. Відкрилась третя Особа Пресвятої Трійці - Дух Святий. Для чого ж Господь послав учням Духа Святого? В чому проявилась Його дія на учнях? Які безцінні дари отримали святі апостоли у день П’ятидесятниці? На всі ці запитання дає відповідь Біблія, книга, яку Вольфганг Гете назвав: «...книга народів, адже долю одного народу вона робить символом усіх інших...»
     Перед своїм стражданням і хресною смертю Ісус Христос закликав учнів до мужності і обіцяв, що після свого славного Воскресіння пошле їм: «...Духа Утішителя...»(Ів. 14,16,17), який укріпить їх у подальшій проповіді Слова Божого. Отримавши благодать від сходження Духа Святого у вигляді вогненних язиків і будучи укріпленими в своїх духовних силах, учні отримали і зовнішній прояв цієї благодаті, а саме:»Усі вони сповнились Духом Святим і почали говорити іншими мовами, які їм Дух промовляти дав» (Дії 2: 1-4).
     Свято П’ятидесятниці називають народженням Церкви Христової, адже саме з цього дня апостоли почали свою проповідь у глобальному значенні. Якщо раніше вони проповідували лише для юдеїв, то тепер Слово Боже могли чути і розуміти багато інших народів, на своїй рідній мові. «Універсальність значення свята П’ятидесятниці полягає у тому, що в цей день сталося освячення життя, освячення і переміна духа самої людини, - з моменту християнської П’ятидесятниці, Бог освятив усі народи світу, і досі освячує їх національний характер».
     Свято це носить назву Зелених свят, адже зелений колір завжди вважався кольором відновленого життя і зростання, саме тому можна провести чітку паралель між подією народження Церкви, та подією відродження нашої старої-молодої держави. «За давніми переказами, саме на ці дні в древній Римській імперії припадало так зване свято «розалій», яке прийнято було вважати початком літа. Поступово, під впливом різних подій, які творили історію людства, це свято закріпилось на Балканах (у частині Європи, яка є найбільш близькою по духу і духовності до України), звідки й перебралось на терени України, а з приходом християнства було поєднане з святою неділею Трійці». Як ми знаємо з історії християнської Церкви – це не єдине свято, яке поєднувалось із різними дохристиянськими святкуваннями і культами.
      Таке поєднання переслідувало лише одну мету, якщо не витіснення їх, то, принаймні, надання їм більш християнського забарвлення. Згадаймо, хоча б, свято «Народження нового сонця», в Римській імперії. Воно дуже вдало було витіснене святкуванням події народження іншого Сонця – Сонця Правди, себто Ісуса Христа. Все це сміливо можемо назвати заслугами Святих Отців Церкви, які під дією благодаті духа Святого, отриманого колись святими апостолами в день П’ятидесятниці, вміло зуміли поєднати християнський богослужбовий календар із календарями різних традиційних вірувань.
     Здавна в Україні існував звичай: «Напередодні дня Святої Трійці, в суботу вранці до схід сонця, дівчата і молоді жінки збирали запашне зілля: чебрець, полин, любисток... Ввечері цього ж дня заквітчували свої домівки зеленим гіллям клена, липи, ясена та осики. Перед дверима, на воротах, а також, в загороді, де ночує худоба, ставили гілля зеленої осики». Все це було символом відродження вього живого, символом здоров’я, достатку і добробуту. Християнство, в свою чергу, надало цьому звичаю більш сакрального значення, і через освячення зілля в святу П’ятидесятницю, вселило в серця людей ще й віру у всеперемагаючу і нездоланну ніякими пекельними силами могутність Духа Святого. Існував ще один звичай: «...у день П’ятидесятниці, після Літургії, йшли хресним ходом до криниць і кропили їх освяченою водою... ; а у зелену суботу існував звичай поминати всіх тих, хто безвісти загинув на далеких дорогах, в чужих невідомих краях, а таких в Україні завжди було багато, серед них переважно козаки, а пізніше вояки – герої, що загинули в боротьбі з ворогом за честь, волю і славу своєї Батьківщини – України».
      Під час Зелених свят цвіте жито, i зберігся прекрасний звичай,- після Літургії, священик з усією громадою вірних звершують обхід полів, де служиться спеціальний «Чин освячення поля насіяного». В цьому чині усі просять у Господа доброї погоди і сил для оброблення землі і збору багатого врожаю. В цей день проявилась видима дія благодаті Духа Святого, а саме дар мов, який отримали святі апостоли.
     Саме тому, рідну мову треба цінити і берегти, як дар Божий у всіх формах суспільного життя. «Ось чому, - наголошує один з провідних мовознавців А.Погрібний, - за обставин нинішньої багатоконфесійності в Україні завжди треба мати чітку відповідь на запитання: якою мірою та чи інша церква служить інтересам саме України, якою мірою саме її зміцнює. Даний аспект має тим принциповіше значення, що в наші дні усі ми стали свідками розбуялого в нас релігійного усеядства, різноликої зовнішньої церковної зорієнтованості, безперешкодної агресії в Україну цілковито чужих їй духом, і мовою різноманітних західних сект».
     Незаперечною істиною є те, що кожний народ, який здобув, або ніколи не втрачав своєї незалежності, звертається до Бога рідною мовою. Бо мова, якщо вона є рідна, є Божою, бо Бог мову кожного найкраще розуміє. І не потрібно вішати на мову ярлики на зразок: «неканонічна», «невгодна Богові» і т.п. Необхідно пам’ятати, що хто зневажає українську мову, як богослужбову, чинить гріх хули на Духа Святого, який не проститься ні в цьому, ні в прийдешньому віці! Як аргумент, можна привести слова з Біблії: «Як говорить хто чужою мовою, той не людям говорить, а (лише) Богові, бо ніхто його не розуміє». «Як говорить хто чужою мовою, той будує тільки самого себе». «Як прийду я до вас, браття, і до вас буду говорити чужою мовою, то який вам пожиток зроблю!...». «Бо коли я молюся чужою мовою, то молиться дух мій, а розум без плоду!». «У Церкві волію п’ять слів зрозумілих сказати, щоб і інших навчити, аніж десять тисяч слів чужою мовою!». ( І Кор. 14: 14-17).
     Як ми бачимо, гасло «Хвалімо Бога українською мовою», яким розпочинається вся богослужбова література Української Церкви, цілком відповідає і Христовому напученню апостолам, і науковим уявленням про те, що в мові концентрується сутність буття людини та історичного буття нації... У мові втіленні всі надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа.
     Саме тому ми не маємо жодного морального права, на те, щоб втратити безцінний дар, посланий нам від Бога – Слово. Хотілося б більш чітко виділити те, що ми маємо берегти, чим дорожити, і чому це потрібно? На це питання відповідає митрополит Іларіон Огієнко:
1.        «Наша мова нам від Бога, вона нам миліша, і в релігійному житті нам нею послуговуватися найкраще.
2. Наша українська культура. Це всі духовні надбання нашого народу... Культура освячується Богом, і для неї є місце в християнському житті.
         3. Наші священні звичаї. Вони є виявом нашої духовності і нашої специфічності, як окремої національної істоти. Культура й звичаї пов’язують нас у великий український рід, який не проти волі Божої займав, займає і буде займати своє місце на світі».
     Отже, необхідно сприймати як аксіому дар Божий – Рідне Слово, від чого міцно стоїть на ногах Церква в Україні і на поселеннях в еміґрації, від чого залежить і міцність самої України як держави. Тому, «Служіння Богові і Україні» є виявом у людини вищого, божественного начала, що має вберегти її від ницого, брудного і аморального, та дарувати душі чистоту і світлість. Служіння Україні є водночас служінням своєму рідному краєві як найбільшій цінності. Це має бути невід’ємною, органічною частиною вищого, духовного та Божественного.

                   Це мусить бути в душі кожного українця, освяченого Духом Святим в день П’ятидесятниці – становлення Церкви Христової.

Треба слухати до кінця

 Любов Божа, що протистоїть гріховності світу. Ісус намагається по‑батьківському застерегти і підбадьорити своїх учнів. Вони напевно не чекали такого розвитку подій, хотіли б довше бути біля Ісуса, вимальовували мрії про відновлення Ізраїльського Царства. Христос перевернув їхні уявлення про майбутнє і поставив перед лицем болючої реальності. Те, що вони засмутились і навіть не питають Ісуса, куди Він іде, підказує нам, що розчарування було дуже сильним і раптовим. У довгому монолозі Ісуса було багато незрозумілого і несподіваного, але Він мусів це сказати своїм апостолам. Він також каже це нам. Часто ми думаємо, що приналежність до Церкви дає нам великі привілеї тут, на землі. Ми вчимо дітей, що треба просити у Бога здоров’я, студенти під час сесії зазвичай частіше забігають до церкви. Можна сказати, що ми до Бога маємо конкретний перелік претензій і часто з роками цей список стає нашою щоденною молитвою. Ми, так само як і апостоли, зосереджуємо увагу на собі та своїх проблемах. Коли чуємо про переслідування і страждання, які чекають на послідовників Христа, то про що думаємо?
      Напевно, по‑людськи намагатися уникнути неприємностей. Але часто ми готові на жертви заради тих, кого любимо. То чому ж ми не готові прийняти переслідування заради віри, з любові до Бога? На відміну від апостолів, ми знаємо, що Христос воскрес і залишився з нами у Святих Тайнах. У цьому слові, яке так засмутило апостолів і змушує зніяковіти нас, Ісус обіцяє надзвичайну підтримку. Справді не варто зациклюватись на власній особі, треба послухати до кінця: Христос обіцяє зіслати Утішителя, Святого Духа. Прийнявши Його, людина вже не боїться переслідувань — бачимо це на прикладі апостолів, багатьох мучеників впродовж двох тисячоліть. А ще Ісус каже, що князь цього світу засуджений. Все! Якщо ми з Христом, якщо наше серце є житлом Святого Духа, нам не варто боятися чарів, вроків та інших дій злого! Просімо Господа бути нашим Утішителем, заспокоїти наші страхи і додати відваги, навчити мудрості та істини.
     Ісус каже, що вона ще не настала – година відкуплення людського роду; година, заради якої жив Ісус, Син Божий. Ця година є прославленням Сина, а також досконалим прославленням Отця: Отче, прийшла година! Прослав свого Сина, щоб Син Твій Тебе прославив. Коли виконуєш волю Отця, це момент досконалого Його прославлення – такого само, яке Він отримує від свого Сина. Це також момент, коли Бог обдаровує тебе своєю славою. Можна сказати, що саме тоді ми стаємо повністю самі собою – коли чинимо те, що прагне Отець. Ісус заступається за своїх учнів, але спершу проголошує свій послух волі Отця – так, наче Його заступництво безпосередньо залежить від послуху. Христос був досконалий у своєму послухові, тому Його заступницька молитва також досконала. Завдяки Ісусові наше заступництво теж набирає іншої сили. Тому нам важливо посилатися на заслуги смерті й воскресіння Ісуса Христа. Якщо Бог не вислуховує твоїх молитов, то спробуй запитати себе сам: чи я слухаю прохань Бога щодо мене, чи слухаю Його Слова, чи виражаю Йому свій послух? Сила заступництва залежить від смирення послуху!    

ПАПА, ТРАМП І ФРАНЦИСКАНСТВО. ВЧИНИ З НАС ЗНАРЯДДЯ ТВОГО МИРУ

 Нещодавно на одному з сайтів розумних порад (їх чи не більше, ніж самих розумних порад, постійно один одного передруковують) я наткнулася на статтю про звички. Починалась вона з того, що люди не просто так воліють мати певні правила, протоколи та ритуали життя. (А заодно - не просто так їм із цього важко вирватися). Штука в тім, що напрацьований шлях реакцій не вимагає внутрішніх зусиль. До чого прагне людина, як і весь Всесвіт? - до незбільшення ентропії. Себто що менше зусиль на щось витрачається, то легше воно виконується. Абсолютно нормальний механізм збереження психічної енергії, розумової, емоційної теж, на ті випадки, коли знадобиться вирішувати екстраординарні, нетипові ситуації. Клопіт зазвичай пов’язаний із тим, що коли всі доріжки накатані, то вже ніяких нестандартних ситуацій не хочеться… а також їх починають вирішувати старими напрацьованими способами. Звичними. Бо так простіше. Неполітично нині цитувати російськомовних, але слова Висоцького тут якнайбільш відповідні: «Эй, кто сзади, - делай как я! Это значит - не надо за мной!» Тобто - у кожного таки винятково «своя колія», інакше все втрачає сенс і перетворюється на стандарт, маси, закони соціології…
     СВОЯ КОЛІЯ…   Папа Франциск - це саме приклад «своєї колії». Чим він і дратує одних та захоплює інших. Прийти до парафіян на околиці як звичайний священик (навіть ризикуючи, що тобі дверей не відчинять)? - так. Ні з того ні з сього «поперек протоколу» поїхати до кардинала Махарського в лікарню, бо треба провідати хворого? Ну так, а зрештою, чому це всіх так здивувало? Тому що Папа Римський - це людина, «пов’язана» протоколами. Розробленими способами реагування. Визначеними, прописаними, зафіксованими і відшліфованими за довгі століття. Це погано? - так, коли заважає людині бути людиною. А Господь (присягаю) не створював Церкви задля того, щоб людина в ній перетворювалася на функціонал. Це добре? - звісно, так, коли допомагає зробити потрібне, бо не треба зайвий раз перейматися, в якій саме кімнаті приймати гостей, чи спочатку обід, а потім екскурсія, чи навпаки…
     КІСТЯК ПОТРІБЕН…   Церква це дім. Збудований із живих каменів, за словом Божим. Це, відповідно, означає, що добре, коли ці камені живі, й погано, коли вони кам’яніють, а цей ризик над нами висить завжди. Церква це організм. Який має жорстку структуру, бо не може її не мати, як і наше тіло не може обійтися без скелету. Що, хіба скелет це дуже красиво? - загалом беручи, це прекрасно, але з огляду на функціональність, надійність, інженерний геній творця; однак скелет це символ смерті, ну і взагалі трохи проблемна частина людської біології. Тому скелет Церкви (яка, хоч як крути, є ТІЛОМ), її ієрархія та вся інша бюрократія, - це те, без чого не обійдешся. Півтисячі років тому протестанти спробували зробити «Церкву» без оцих тяжких католицьких структур, піддатних на земні гріхи й хвороби… І все одно прийшли до того ж самого: має бути конкретна побудова, ієрархія, порядок, ну тому що соціум, закони, формування спільнот. За що боролись - ніяк не втямлю, бо прийшли до того ж самого, тільки втративши реальне священство.
      БУТИ ЛЮДИНОЮ…   А що ж насправді можна зробити, коли маєш справу з давньою і розвинутою структурою, «старими кістками» і всім, що на них закріплене? Наприклад, можна спробувати «бути людиною». Так, як це робить нинішній Апостольский нунцій в Україні, священик дуже розумний, а при цьому приязний, негоноровитий, і (може, власне тому) здатний сказати таку проповідь, що люди не куняють тихцем, а цілий тиждень із захватом обговорюють. Щось таке почав робити Йоан Павло ІІ, який був прозваний «парохом світу». Настоятель парафії. Що дуже нагадує «Щоденник сільського священика» або (вважаю, безсмертного) «Дона Камілло». При цьому він аж ніяк не перестав бути Слугою Слуг Божих, Вікарієм Христа, Верховним Первосвящеником Вселенської Церкви, і що там ще у титулі римських пап. Кароль Войтила, як людина з комуністичного краю, прекрасно знав, що Церква будується насамперед «від серця до серця», а вже потім — усім іншим. Людей радянсько-комуністичного виховання наполегливо і жорстко відучували бачити в іншому ближнього, в них насамперед ламали довіру (порушення горизонтальних зв’язків - запорука успіху тоталітаризму). Папа Войтила намагався відбудовувати це поламане. Чималою мірою йому це вдалося.
     НАСКІЛЬКИ НОВИМ Є НОВЕ…   На нього і схожий, і не схожий нинішній Понтифік. Він, подібно до Папи Войтили, «виходить в люди» (певно, якби селфі існували за часів Йоана Павла ІІ, він би теж погодився фотографуватися з охочими). Але він набагато пряміший і безпосередніший. Я не пам’ятаю, скажімо, щоби Йоан Павло ІІ під час офіційного візиту раптом сказав: «Ця промова нудна, то я її віддам єпископу, нехай надрукує, а ми з вами зараз просто поговоримо». Папа Франциск із неминучої закостенілості свого ієрархічного місця вибирається «своєю колією». Однак при цьому він, по суті, не робить нічого принципово нового.
      Не можна ж, справді, назвати принципово новим роблення селфі… Лев ХІІІ став першим папою, якого зняли на кіноплівку, але ж не він причина цього новаторства. Здається, Павло VI став першим папою, який звернувся до вірних по радіо у прямому ефірі… А Йоан Павло ІІ був першим папою-поляком, у чому також його особистої заслуги нема. Тому все, що говориться (і обговорюється) стосовно Папи Франциска, зводиться насправді до того, що він робить нового. І як саме він це робить. А також, у кінцевому підсумку, - наскільки новим є те нове, що він робить…
     СИЛА ПРИКЛАДУ…    Певною мірою світ і католики дивляться на Франциска зараз десь так само захоплено, як колись дивилися «звільнені від іга структури» протестанти на своїх пасторів. Бо ті були зрозуміліші, ближчі, людяніші, аніж розвинута і розбагатіла католицька ієрархія тих часів. Потім історія все розставила по своїх місцях, що дало підставу Честертону сформулювати фразу про те, що є і прекрасні «патери» (католицькі священики), і геть ніякі пастори. Однак безсумнівно варто відзначити, що гордовитість ієрархії відштовхує вірних, а простота пастиря притягує їх. Простота людяності та здатність бути вищим за протоколи, коли це насправді нічого не міняє і не вирішує, а просто є складовою давніх-давніх традицій… Папа зустрічався з Дональдом Трампом. І з російським патріархом Кірілом. І ще з купою протокольних осіб. Обнімався з мусульманином. Дружить із рабином. Він не Бог, щоби знати всіх і все, але він намагається кожного вислухати. І з кожним поговорити, по змозі без протоколів, бо протоколи штука небезпечна: відчуваючи їхнє обмеження, людина закривається і починає говорити порожні фрази політичного рівня, або ще якісь маловажливі слова-полову. Скільки разів я бувала на урочистих прийомах, де єпископам дарували світи, ікони, статуетки, говорили вітальні слова, а справжні розмови - про те, що болить, що потребує вирішення, що склалося неправильно - починалися аж потім і за зачиненими дверима, за обідом або й по обіді! Хіба привітання і подяки були нещирими? - аж ніяк. Просто це ще далеко не все. І кожен добрий пастир це знає.
     НЕПРОТОКОЛЬНИЙ АКЦЕНТ…    Під час вітань Трамп сяяв усмішкою, а Франциск виглядав заклопотаним. Чим саме? - хтозна. Але, може, він згадував, як тодішній ще кандидат на президента США відреагував на його слова про будування муру з Мексикою. Тоді на запитання журналістів Франциск висловився так: «Людина, яка думає тільки про будування мурів, а не про ставлення мостів, - це не християнин. Не про таку поведінку говорить Святе Письмо». На ці слова Франциска Трамп, своєю чергою, відреагував так: «Коли терористична організація “Ісламська держава” атакує Ватикан - папа ще дуже цього захоче, і молитиметься, щоб я став президентом!» Десь під таким кутом можна розглядати зустріч Франциска з Трампом. Півгодини, з 8.30 за римським часом, вони розмовляли віч-на-віч. Папа вручив американському президенту примірники своїх повчань та енцикліку, а також - що є несподіванкою у ватиканському протоколі - своє послання на День миру. В новинах це може прослизнути непомітно: ну вручив і вручив, чергові книжечки, хтозна, чи Трамп їх буде читати. Однак цей маленький акцент говорить про важливу річ: Папа знову відхилився від протокольних вказівок, аби щось зробити - щось сказати - чимось вибитися зі стандартного ритму і звернути увагу на потрібне. Я не знаю, чи президент Трамп це зрозумів і оцінив. Сподіваюся, йому пояснять знавці протоколів. Тому що знання протоколів дає ще й можливість побачити більше, ніж відбулося… А ще Папа подарував Трампові невеликий барельєф (пам’ятну медаль) із зображенням оливкової гілки. Здається, цей символ уже нікому пояснювати не потрібно… Американський президент теж «прибув з дарами миру»: привіз бронзовий барельєф із відповідним зображенням та добірку книжок Мартіна Лютера Кінга, висловивши сподівання, що Папі це читання сподобається. Щодо папських подарованих книжок, то він запевнив, що прочитає.

     ФРАНЦИСК ПОСЕРЕД НАС…    З президентською жінкою Папа теж поговорив «як людина з людиною». Наприклад, вітаючись із Першою леді, він жартома спитав її, чим вона годує чоловіка. «Піццою!» - не розгубилася Меланія. А під кінець розмови попросила Папу, щоб особисто поблагословив розарій, який вона тримала в руці. Журналісти, які відслідковували цю зустріч, занотували, що під час обміну подарунками, вручаючи пам’ятну медаль із зображенням оливкової галузки, Франциск звернувся до президента США: «Я вам це даю, щоб ви були знаряддям миру». Франциск!!! Що ще сказати про «свою колію», якою цей Папа вибирається з офіціозу структур до людських сердець і сумлінь? Що вона - його особиста, проте вона цілком Францискова. В сенсі Святого Бідняка з Асижу. Двоє людей, представники наймогутніших сил планети, кожен на свій спосіб, можуть розійтися холодними знайомими, можуть розійтися політичними супротивниками, можуть стати… знаряддями миру. О Боже, вчини з нас знаряддя Твого миру. Любов хай змінить нас, хай з’єднає нас - відома пісенька. Як це вплине на Дональда Трампа, якщо якось вплине? Не знаю; але, судячи з його поведінки й висловлювань, ця людина теж по‑своєму дуже близька до францисканської простоти… На завершення зустрічі Трамп, прощаючись, сказав Францискові: «Дякую, я не забуду того, що Ви мені сказали». Наш світ складний. Наш світ докопався до бозонів і чорних дір. Наш світ здатен створювати людей поза материнськими тілами, змішувати гени, створювати небачені харчі, техніку й матеріали. Наш світ став настільки складний, що ризикує завалитися від власної обтяженості… І він шалено потребує простоти. Отієї, що «тук-тук це Папа Франциск, можна до вас?» Отієї, що поставить людину, а не прибуток, у центр макроекономічних розрахунків. Тієї, що здатна сказати президентові світової держави-«поліцейського»: будьте знаряддям миру, - а він, стискаючи руку Папи, відповість: «Нам усім потрібен мир.