THE HOLY APOSTLE ANDREW, THE FIRST-CALLED (NOVEMBER 30)

Andrew is mentioned quite often in the gospels, but in a way that must have annoyed him: 'Peter, and his brother Andrew...’   Always 'and his brother Andrew' following the name of the more high-profile Peter. You wonder if it ever bothered Andrew, or if he was used to being the tag-along. The truth is that Andrew had quite a different personality to Peter. He was less impulsive, more approachable, a man who thought quite deeply. He had educated Greek friends who respected his opinion. Some of them asked to meet Jesus, and Andrew introduced them to Jesus and his ideas. He may have been something of a quiet intellectual among the group of people who formed Jesus' core supporters. His origins were humble. He was a fisherman who came from Bethsaida on the Lake of Galilee, but lived in nearby Capernaum. But the life of a fisherman does not seem to have satisfied him, for he was also a disciple of John the Baptist, the radical preacher in the desert, who told him about Jesus of Nazareth and called Jesus the 'Lamb of God'.  Andrew was a man looking for something more than the steady life of a fisherman.  Intrigued, Andrew approached Jesus and soon became convinced Jesus was the Messiah. When Jesus later approached Andrew and asked him to join him in his ministry, Andrew readily agreed.  It is surprising that the gospels do not make more of Andrew, because he was the first to whom Jesus 'stated his case'. Jesus must have been fortified by Andrew's belief in him when he underwent that life-changing event called the Temptation. 

Andrew was perhaps the first to spread the Good News. He brought Peter, his brother, to Jesus. The first two disciples whom John reports as attaching themselves to Jesus (John 1:35-42) are Andrew and another disciple - whom John does not name, but who is commonly supposed to be John himself.  Andrew then finds his brother Simon and brings him to Jesus. Because of this sequence of events, Andrew has been called 'the Peter before Peter' because he is the first (that we know) to bring others to belief in Jesus.  

The next day John (the Baptist) again was standing with two of his disciples;  and he looked at Jesus as he walked, and said, "Behold, the Lamb of God!"  The two disciples heard him say this, and they followed Jesus.  Jesus turned, and saw them following, and said to them, "What do you seek?" And they said to him, "Rabbi" (which means Teacher), "where are you staying?" He said to them, "Come and see." They came and saw where he was staying; and they stayed with him that day, for it was about the tenth hour. One of the two who heard John speak, and followed him, was Andrew, Simon Peter's brother. 41 He first found his brother Simon, and said to him, "We have found the Messiah" (which means Christ). 42 He brought him to Jesus. Jesus looked at him, and said, "So you are Simon the son of John? You shall be called Cephas" (which means Peter).

Why was he among the first to follow Jesus? Because he had an enquiring mind. He was actively looking for the truth. He simply wanted to know. This is why he took Jesus aside on the Mount of Olives to ask when the destruction of the Temple would occur. 

Right from the start, Andrew appears to have been part of an inner circle among the disciples — only he and three others (Peter, James, and John) were on the Mount of Olives with Jesus when Jesus spoke about the coming cataclysm in Jerusalem: the destruction of the Temple and the apocalypse. Andrew was also practical, and a problem-solver. It was he who brought the boy with the loaves and fishes to Jesus  'Here is a lad' he says 'with five barley loaves and two fish." (John 6:4-14).

 Now the Passover, the feast of the Jews, was at hand. Lifting up his eyes, then, and seeing that a multitude was coming to him, Jesus said to Philip, "How are we to buy bread, so that these people may eat?"  This he said to test him, for he himself knew what he would do.  Philip answered him, "Two hundred denarius would not buy enough bread for each of them to get a little."  One of his disciples, Andrew, Simon Peter's brother, said to him,  "There is a lad here who has five barley loaves and two fish; but what are they among so many?"  Jesus said, "Make the people sit down." Now there was much grass in the place; so the men sat down, in number about five thousand.  Jesus then took the loaves, and when he had given thanks, he distributed them to those who were seated; so also the fish, as much as they wanted. And when they had eaten their fill, he told his disciples, "Gather up the fragments left over, that nothing may be lost."  So they gathered them up and filled twelve baskets with fragments from the five barley loaves, left by those who had eaten.  When the people saw the sign which he had done, they said, "This is indeed the prophet who is to come into the world!"  

He also brought the enquiring Greeks to Jesus (John 12:20-26) in the tense hours before the Last Supper and Jesus' arrest in the Garden of Olives. When a number of Greek Jews wished to speak with Jesus, they approached Philip and Andrew to introduce them to Jesus. 

Now among those who went up to worship at the feast were some Greeks.  So these came to Philip, who was from Beth-sa'ida in Galilee, and said to him, "Sir, we wish to see Jesus." Philip went and told Andrew; Andrew went with Philip and they told Jesus.  And Jesus answered them, "The hour has come for the Son of man to be glorified.  Truly, truly, I say to you, unless a grain of wheat falls into the earth and dies, it remains alone; but if it dies, it bears much fruit.  He who loves his life loses it, and he who hates his life in this world will keep it for eternal life.  If anyone serves me, he must follow me; and where I am, there shall my servant be also; if any one serves me, the Father will honor him.

Like most of the other apostles, Andrew seems to have abandoned Jesus after he was arrested. But he returned, and was with the frightened group of disciples in Jerusalem after Jesus ascended to heaven.

Then they returned to Jerusalem from the mount called Olivet, which is near Jerusalem, a sabbath day's journey away;  and when they had entered, they went up to the upper room, where they were staying, Peter and John and James and Andrew, Philip and Thomas, Bartholomew and Matthew, James the son of Alphaeus and Simon the Zealot and Judas the son of James.   Acts 1:12-13

There is no mention of his death in the New Testament, but tradition has it that he was crucified at Patrae in Achaea on an X-shaped cross which has become the traditional St. Andrew's cross. He had protested that he was unworthy to be executed on a cross that was the same shape on which Jesus died. It is said he took two agonizing days to die.

Great Vespers

When he who is called the Morning Star, the splendor of the glory of the eternal Father, in His great mercy took up his abode on earth, you, glorious Andrew, were the first to meet him for your heart was enlightened with the perfect brightness of His divinity. We bless you as the herald of the apostles of Christ our God! Pray that He may enlighten and save our souls.

When He who was proclaimed by the voice of the Forerunner, the Lamb of God who takes away the sins of the world, bringing life and salvation to all the earth, you, holy Andrew, were the first to follow Him. You were offered to Him as the first-fruits of the human race. You proclaimed to Peter your brother: we have found the Christ!” Pray that He may save our souls.

When He who clothed Himself in human flesh, taking our nature from the fruitful womb of the Virgin, appeared on earth as the Teacher of Righteousness, your heart was made glad, Andrew, lover of purity! He raised you from earth to the ineffable glory of God! Pray that He may enlighten and save our souls.

Leaving behind your fishnets, apostle Andrew, you caught men with the net of your preaching. Throwing to us the bait of righteousness, you delivered all nations from the depths of error. Apostle Andrew, brother of Peter the Primate, all-glorious and never-failing intercessor, may the celebration of your memory enlighten all who dwell in darkness.

THE GOOD NEWS

And the angel said to them, “Be not afraid, for I bring you good news of a great joy which will come to all the people.” What is the good news?  In the Nativity story, the Angels gave the message “For to you is born this day in the city of David, a Savior who is Christ the Lord” (Luke 2:11) What does that mean to us?

Let’s go back to Genesis and the Creation.  In Genesis 2:7, we read “Then the Lord God formed man of dust from the ground, and breathed into his nostrils the breath of life; and man became a living being.”  What God breathed into the human being was a soul.  The body was taken from the dust of the ground, and given a soul.  The human being is composed of mind, body and soul, with the soul being tied to the mind because we are rational beings.  Only the human being has a soul, no other created entity has a soul.  The soul is what makes us in the “image and likeness” of God. (Genesis 1:26-27)  Indeed this was good news. Remember the first thing you need to believe to be a Christian—that God made us, and that He made us like Him.  He made us perfect.  He created us to live forever.

When mankind fell, through ingratitude and disobedience, God punished mankind.  In Genesis 3:19, we read that God told man “In the sweat of your face you shall eat bread till you return to the ground, for out of it you were taken; you are dust, and to dust you shall return.”  This is sad news.  To think that beautiful human beings, who are so filled with talent, were sharing a common destiny of being returned again to the earth after we die.  And the God-like part of us, the soul, which will live forever, like God, suffered an even worse fate.  For the soul, its life did not end with physical death.  Rather the soul was consigned to Hades, to darkness, to live forever with the devil that deceived humanity into falling in the first-place.

If you go back to your days of high school algebra, we all learned how to balance an algebra equation.  We did it by doing the same thing to both sides of the equation.  Well, if you look at the Creation of the world like an algebra equation, when the human being was created in the image and likeness of God, you could say that the equation was balanced between God and man.  Obviously man cannot be equal to God because God created man.  The Fall unbalanced the equation, because now on man’s side of the equation, there was hardship, disease, and ultimately death and a descent to Hades.

With the Incarnation, Christ came down to earth to balance the equation.  He experienced all of the human experiences—He got hungry and wanted to eat from a fig tree (Matthew 21:18).  He got tired and asked a woman at a well for water (John 4:6).  He got angry at the moneychangers in the temple (John 2:15).  He was afraid as He meditated on His own death (Matthew 26:39).  He got sad, and wept at the tomb of His friend Lazarus (John 11:35).

Christ experienced a human death, and a painful one at that.  He died on the cross.  And in that moment, the equation was balanced, because now the Son of God had experienced the punishment of death given to the fallen humanity.  Jesus also descended to Hades.  But then He rose from the dead, ascended into heaven and sat at the right hand of the Father, with the “glory which I had with Thee before the world was made.” (John 17:5)

When Jesus died on the cross, He expressed perfect faith in God when He said, “Father into Thy hands I commit my spirit!” (Luke 23:46)  So our goal in life is to reach the end of life with this kind of perfect faith in God, demonstrated through our works, and then by His Grace, we too can be resurrected, ascend to heaven, and sit at the right hand of the Father.  And once we get to heaven, then the equation of us with God stays balanced forever.  For we are told that heaven is permanent.  Once one is there, he cannot fall out of heaven.  (Luke 16:26) The good news for us is that despite our fallen nature, we can still become one with God.  No one has to die a violent death in order to do this.  We have to love God, and love our neighbor.  We have to be kind, show mercy, forgive, all things that we are more than capable of doing.  We have to believe and trust in God.  These things are a little harder.  But the good news is that we have our whole life to figure this out.  The bad news is that we do not know how long that life will be.

Jesus expressed in His Prayer to God the Father, on behalf of humanity, that He offered in the Garden of Gethsemane before His Passion, what His hope was for all of us, when He prayed:“Father, I desire that they also, whom Thou hast given Me, may be with Me where I am, to behold My glory which Thou hast given Me in Thy love for Me before the foundation of the world.” (John 17:24)

There you have the good news.  Christ WANTS us to behold His glory and to be with Him in Paradise, the way Adam and Eve were before the Fall.  THAT is what He wants for all of us.  He has given us the path to get there.  His Resurrection from the dead makes that possible.  His Incarnation makes the Resurrection possible.  What great news indeed!

THE PURPOSE

And while they were there, the time came for her to be delivered.  And she gave birth to her first born Son and wrapped Him in swaddling clothes and laid Him in a manger because there was no place for them in the inn. 

 If you look closely at many icons of the Nativity, you will notice that the manger is not a straw-filled wooden trough as we see in most Nativity displays around town.  Rather, it resembles a casket or tiny tomb.  The swaddling bands are not like the large cloth that we swaddle our children with, but rather are the burials band used to bind the bodies of the dead.  Why do the icons depict this?  It has to make clear from the beginning the purpose of the Incarnation of Christ.  His purpose in coming to be among us was to die for our sins.  It all leads to the Cross and the Tomb.  This is the reason Christ came to earth.  This is the reason God incarnated His Only-Begotten Son.

When you enroll in high school or college, what year do they label your class?  It is the year you are scheduled to graduate.  If I entered college in 1990.  I went in as the class of 1994, which ended up being the year I finished.  And why do schools label classes by the year they finish, rather than the year they start?  Because when you go to school, the purpose for your attendance is in order to finish.  So, even from the first day of school, the focus is on the last.  Sure, the journey is long, and fun, and important, but the focus of the journey is its end, not the journey itself, certainly not the beginning of it.

Our Christian life is the same.  God’s purpose in putting us here is so we can graduate from this life, into eternal life.  No one can get to heaven if they haven’t lived on earth.  Just like no one can graduate from college if they never spend a day in school.  So, every day of our life, there should be a thought given to eternal life.  This is why we hear at every Divine Liturgy (and in the daily vespers), a petition that speaks to us of “A Christian end to our lives, peaceful without shame and suffering and a good defense before the awesome judgment seat of Christ,” so that this thought of our destination inspires how we spend our present journey.

So, take some time every day, whether it is Christmas, or Advent, or the middle of summer, to work on your salvation, think about where you are headed for eternal life.  So many people plan for retirement, but not for eternity.  Spend time each day through prayer, meditation on scripture, obedience to the commandments and charity towards others.  Spend a lifetime doing that and you will be in good shape for that accounting at the awesome judgment seat of Christ.

The Resurrection could not happen without the Nativity.  However, the Nativity without the Resurrection would make Christ into an incredible teacher and healer, but not our Savior.   An incredible life without Christ is just that, an incredible life that will one day come to an end.  A life with Christ and a life in Christ is like going to school—you will be there for a while, you will even make good memories and have good times, but one day you will graduate to something bigger and better.

The purpose of Christ’s Incarnation is apparent from the Nativity.  God’s purpose for our life is apparent from our birth as well!

Before Your birth, O Lord, the hosts of angels already perceived the mystery.  They were struck with wonder and trembled, for though You adorn the heavens with stars, You are now well-pleased to be born as a Babe.  You hold the ends of the earth in Your hands, but now You are laid in a manger of dumb beasts.  Yet all these things fulfilled Your saving plan, by which Your compassion was revealed to us.  Christ of great mercy, glory to You! 

THANKSGIVING & EUCHARIST

For Americans, the term “Thanksgiving” conjures up images of turkey and cranberry sauce, parades and bowl games.  These are “traditions” that have come to mark an event made a perpetual institution of American life by President Abraham Lincoln. 

But why did Lincoln proclaim the last Thursday in November as a national holiday? Because it was clear to him that the blessings of food, land, family, and freedom enjoyed by Americans are all gifts from the Creator.  But Americans, he realized, had forgotten this.  A special day was needed for us to forget our differences and remember our blessings.  And from remembering naturally follows giving thanks to the Source of those blessings. 

The Israelites had an annual Thanksgiving Feast, as well.  It was really a combination of two feasts; Passover and Unleavened bread, and occurred in early spring.  This is when the first crop, barley, began to be harvested and when the ewes gave birth to their lambs.  The pagan Canaanites had already celebrated the feast of unleavened bread at this time to thank the gods for the harvest and offer them the first fruits as a sacrifice of gratitude.  The pagan Bedouins, wandering from place to place with their flocks, celebrated the spring gift of lambs by sacrificing some of them to the gods in gratitude for the gift of fertility. 

The ancients did not need divine revelation to know that divine forces brought about the world and all its creatures.  That is just plain common sense.  That we owe these divinities a debt of gratitude is justice, pure and simple. 

But for the Jews, Passover was not just giving thanks for the blessings of creation.  For them, God was not just the author of nature with it seasons and life-cycles.  No, God was also the master of history.  Among all ancient peoples, only the Jews believed that God entered into human history, manifested his love and power, and acted decisively to save his chosen people.  So while the pagans thanked their gods for the blessings each Spring for food and fertility, the Israelites thanked the Lord for food, but even more, for freedom.  They remembered not only that creation comes from Him, but that salvation from slavery comes from him as well.  This remembering happens each year in a solemn way at a special Passover Meal that is the climax of the Jewish year. 

On the night before he died, Jesus celebrated this solemn memorial by deepening its meaning yet further.  Liberation from Pharaoh’s oppression was certainly something to sing about.  But there was a crueler slavery that a change of geography and regime could not alter.  This slavery to Satan was kept in force through the shackles of sin.  Just as he acted through Moses to free his people from Pharaoh, God was now about to act decisively to liberate his people from the ancient curse.  He would act personally, not through proxies. 

But this liberation would be costly.  The only way that it could be won would be if God were to give not only his blessings, but His very self.  To do this, God had become man, capable of offering the supreme sacrifice.  And before he did it in actual fact, he did it in sacrament by offering himself under the unassuming forms of bread and wine. Before delivering himself into the hands of the Romans to be their victim, he delivered himself into our hands to be our nourishment. 

For his aim was not just to open the way to future bliss in heaven.  His aim was to pour into our wounds the balm of Gilead that would begin the healing process here and now.  The bite of the serpent had injected venom.  His body and blood would be the antidote, the “medicine of immorality” in the words of St. Ignatius of Antioch. 

Blood brings nourishment and life to every cell of our bodies.  It also carries away impurities that poison our system.  The Eucharist offers us a transfusion–we put aside our old life and receive his ever-new life.  His divine vitality for our tired, toxic blood.  The life of a thing was in its blood.  It was poured out at the foot of the altar and could never be consumed, for it belonged to God alone.  But here God pours out his own blood at the altar of the cross gives it to us as our drink, for the transformation of our lives. 

“Do this in memory of me.”  We are commanded to remember the supreme love of Christ for us that holds nothing back, that gives everything for our freedom.  So naturally, the sacrificial banquet of remembrance is called the Eucharist, or “thanksgiving.”  The priest introduces the great central prayer of the celebration with these words: “let us give thanks to the Lord our God.”  And we respond “it is right to give him thanks and praise.” 

During the Eucharistic Prayer, I always silently add in thanks for my personal blessings. I think of the natural blessings of home and work, of food on the table and the health of my family. I also thank God for my own salvation history, especially for plucking me out of danger as a teenager, running with a wild crowd.  I thank God for bringing me together with a woman who loves him and loves me, and for having kept us faithful to him and each other for many years. I thank him for our own family’s salvation history. 

If you haven’t already established the habit of adding your personalized thank-you’s to the priest’s Eucharistic Prayer, try it next time you’re at Mass. It’s a very appropriate mode of participating in that part of the Eucharist. 

But true thanksgiving is not just a matter of words and warm sentiments. Gratitude for a gift means offering a gift in return.  He gave his whole, entire self to us–his body, blood, soul, divinity.  The only adequate response would be to offer ourselves.  Note what Paul says in his letter to the Romans: “I appeal to you therefore, brethren, by the mercies of God, to present your bodies as a living sacrifice, holy and acceptable to God, which is your spiritual worship” (Rom 12:1). 

So thanksgiving cannot be separated from sacrifice.  The Mass is a celebration of his love and the freedom it won for us through his sacrifice.  Through it, the love of God is poured into our hearts and enables us to love with his love.  In the power of that love, we offer ourselves back to him and enter into that sacrifice which we celebrate.  True thanksgiving means self-giving.  This is the meaning of Eucharist.

THE USE OF INCENSE IN THE CHURCH

In our Church worship, we burn incense in a metal vessel that hangs on three chains and has a sliding cover to regulate the burning of charcoal.  The whole apparatus is called a censer or thurible.  On the chains are twelve small bells, signifying the Disciples. We put grains of incense on burning charcoal in the censer with a prayer, “We offer thee incense, O Christ our God, for an odor of spiritual fragrance.  Receive it upon your heavenly altar and send down upon us, in return, the gift of your Holy Spirit.”  Incense is a mix of spices and gums that we burn during services to produce fragrant smoke.

We do not know when incense was introduced into church services.  It is quite likely that we used it from the beginning of Christian worship, since its use was common in Jewish worship in the Temple at Jerusalem.  This is a supposition, however, because the early witnesses are silent about its use.  We only find it recommended from about the 4th century on.

The burning incense symbolizes prayer. “Let my prayer come before thee as incense, the lifting up of my hands as an evening sacrifice. . . .“ (Psalm 141: 2 – used during Vespers as the whole church is censed).  In Old Testament times, the people would pray before the Holy of Holies while the priest within made the sacrifice. “And the whole multitude of people were praying outside at the hour of incense.” (Luke 1: 10)  Symbolically, the incense represents prayer ascending to God. Incense continues to have that attachment to prayer in the New Testament, as we see in the book of Revelation.  “An angel came and stood at the altar, with a golden censer; and he was given much incense to mingle with the prayers of all the saints upon the golden Altar before the Throne of God; and the smoke of the incense rose with the prayers of the Saints from the hand of the angel before God.” (Revelation 8: 3-4).  We remember that Christ received frankincense as one of the gifts of the Magi (Matthew 2:11).

In our Divine  Liturgy we burn incense to symbolize: the worship of God who is present in the Temple and in the Eucharist; prayer rising to God like the smoke; and the Grace of the Holy Spirit, which God pours upon us as incense pours fragrance throughout the Church. The Church censes icons and other Holy things to honor God who crowns these saints in heaven, who worked wonders through them here on earth, and who sanctified and glorified their bodies; and to demonstrate our devotion to these special friends and servants of God called Saints. We cense bishops and priests to honor in them Jesus Christ, whom they represent and with whose sacred character they are clothed. We cense the faithful in order to honor in you the likeness to Christ that was imprinted on you at Baptism and to honor you as temples of the Holy Spirit (I Cor 6).  When you are censed, you should make the sign of the cross to remind yourself of your baptism and that you are a Temple, made in the image and likeness of God (Genesis 1).

Theologically, this censing is very important.  Christianity is focused on theosis, on “becoming like God,” not in Essence but through God’s Energies (as great writers like St John of Damascus and St Gregory Palamas made clear), which are imparted to us in myriad ways and chiefly through the sacraments.  We cense the icons first because they are the people among us whom we venerate as having received theosis in high degree; we cense ourselves because we are in process, throughout this life, of becoming more and more God-like by grace.  In a sense, you may also see censing people as a wake-up call: Recognize that you are made in the image of God and that you are being restored to that image and likeness through Christ who is at work in you through the Spirit to become a “partaker in the divine nature” (II Peter).  Therefore, we cense the departed in the funeral rites to honor their bodies, made holy at Baptism, and to offer prayer for the repose of their souls.

THE NATIVITY FAST

Make ready, O Bethlehem: let the manger be prepared, let the cave show it is welcome. 

The truth has come, the shadow has passed away...

On November 15th,  we begin the forty day period where we proclaim the miracle of God becoming man. This is the time in the Catholic Church where our attention is drawn to the great mystery of the Incarnation of our Lord and Savior Jesus Christ.  We await his coming in anticipation of the great joy of His birth on Christmas Day. For our preparation the wisdom of our Church asks us to participate in a fast, with all the inconvenience and discomfort it may bring. If this is a season of such great joy, why is this the practice of Christians around the world? Why are we asked to fast when we hear daily the hymn "Hark, the herald angels sing!" almost every place we go?

By our fasting, we are reminded that this is not simply the birth of a baby, but God being united with man.  It is the moment when the unchangeable is joined with the changeable, eternal life with mortal life, He who holds the universe in His hand and who created all comes in the flesh for our salvation. “Thou who has adorned the vault of heaven with stars has been well pleased to be born as a babe; and Thou. Who holds all the ends of the earth in the hallow of Thy hand art laid in a manger of dumb beasts... “

This is an event that should make us tremble with awe and wonder, bring us to humility and desiring to offer thanksgiving. But are we not engulfed in the secular traditions of this holiday season with its focus on gifts and parties, where the significance of this great event is often less than an afterthought? Do we take time to think about why God was incarnated and became man? Do we reflect on the truth that it is through His becoming one with us that we can now become one with Him? Do we remember that before this event man was not able to overcome the fear of death, held in bondage to sin? The reality is that the Virgin birth of Jesus is the greatest miracle in the history of mankind. Now man can become like God and be united with Him in Paradise with eternal life. With a fast we are preparing for celebration of the beginning of the transformative journey He prepared for our salvation.

November 15 is the starting point for a spiritual journey to the day of this great joy.  This journey is one that requires our development of greater humility so we can fully appreciate what God have given to us.  This is by nature an ascetic journey. Like our journey to be united with God, it is not one where we can make use of our social relationships or our material possessions.  This is a journey where we must learn to surrender our souls to the will of God, relinquish our control over the journey to Him whose birth we are about to celebrate. This is the spirit we must embrace as we enter into this fast. It is a period of preparation just as the manger was prepared for Christ.

Make ready, O Bethlehem: let the manger be prepared, let the cave show it's welcome. The truth has come, the shadow has passed away; born of a Virgin, God has appeared to men, formed as we are and making godlike the garment He has put on. Therefore Adam is renewed with Eve, and they call out: 'Thy good pleasure has appeared on earth to save our kind.' 

Christmas Day is about the great mystery of God's becoming like us, we who are bound to death, so He can transform us to become like Him, overcoming our mortality and becoming fully alive in Him. The Canon of Matins for the Nativity says, "He establishes a path for us, whereby we may mount up to heaven." This coming event is not just about God coming to us, but all of humanity being lifted up into He who is born on Christmas Day in the form of man, Christ the Incarnation of God.

This Nativity fast is to help us lift ourselves above all those things which bind us to our worldly life, freeing ourselves to be united in Him. As we fast we are reminded that we depend on Him for our food and have also are in need for spiritual food that is much more than our daily bread. We learn this by forgoing the extra sweets, the pleasurable drinks, the abundant foods so we will not be fully satisfied by the earthly pleasures but seek instead the treasures that are beyond this life and world. In this process of fasting we are lifting our thoughts to things that are of the heavenly realm that bring us true joy and unbounded pleasures. The fast is a time to break our attachments to those things which have power over us, learning to set them aside so we can be freely governed by God's will alone.

By engaging in this period of fasting where we can work towards our purification with the help of God's grace, we cooperate with God in our spiritual growth and the all important journey to become one with Him.  after all, this is the aim of our Christian way of life. In this way, we are able to approach Him on Christmas Day with joy, just as did the Magi and the shepherds of Bethlehem.

Cleansing our minds through fasting, let us offer through our lives virtues instead of myrrh, preparing with faith our entry into the feast of the Nativity, storing up treasure in our souls and crying: Glory in the highest to God in Trinity, whose good pleasure is not revealed to men, that in His love for mankind He may set Adam free from the ancestral curse (death). Christmas Day is truly the day of our Salvation. This is the joy we should celebrate when this day comes.

The Nativity Fast is like the fast of Lent, but not quite as strict. Let us not rebel against such self-imposed constraints on our desires, but embrace this practice which Christ Himself practiced and called us to do likewise when He said, "When you fast, do not be like the hypocrites." Note he did not say IF you fast, but WHEN you fast.  Why do we resist this important practice? It seems odd that we are willing to pay large sums of money to enter into special diet programs like Jenny Craig, while, when the Church asked us to engage in such rates for our spiritual well being, we resist and even think it something impossible to do.  Unfortunately fasting is not practiced in much of the Christian world the days. It is a Tradition given to us through Christ Himself and passed on to us by the Apostles that many have lost.  But the Church still teaches at his important practice. If you do choose to follow our Lord and do as He asks of us and enter into a fast in preparation of this most special day, you will be rewarded when that day comes. 

THE ENTRANCE OF THE MOTHER OF GOD INTO THE TEMPLE (NOVEMBER 21)

The birth and early life of the Virgin Mary is not recorded in the Gospels or other books of the New Testament, however this information can be found in a work dating from the second century known as the Book of James or Protevangelion.

When Mary was three years old, Joachim and Anna decided that the time had come to fulfill their promise and to offer her to the Lord. Joachim gathered the young girls of the neighborhood to form an escort, and he made them go in front of Mary, carrying torches. Captivated by the torches, the young child followed joyfully to the Temple, not once looking back at her parents nor weeping as she was parted from them. The holy Virgin ran toward the Temple, overtaking her attendant maidens and threw herself into the arms of the High Priest Zacharias, who was waiting for her at the gate of the Temple with the elders. Zacharias blessed her saying, "It is in you that He has glorified your name in every generation. It is in you that He will reveal the Redemption that He has prepared for His people in the last days." Then, Zacharias brought the child into the Holy of Holies—a place where only the High Priest was permitted to enter once a year on the Day of Atonement. He placed her on the steps of the altar, and the grace of the Lord descended upon her. She arose and expressed her joy in a dance as wonder seized all who saw this happen. The Virgin Mary dwelt in the Temple for nine years until, reaching an age for marriage, she was taken from the Temple by the priests and elders and entrusted to Joseph as the guardian of her virginity. The Entrance of the Theotokos into the Temple signifies her total dedication to God and her readiness for her future vocation as the Mother of the Incarnate Lord. This is a feast of anticipation. As honor is shown to Mary, the faithful are called to look forward to the Incarnation of Christ, celebrated in a little more than a month by the Feast of the Nativity on December 25.

The icon of the feast tells the story of Mary's entry into the Temple. The High Priest, Zacharias , is in his priestly robes standing on the step of the Temple. His arms are outstretched, ready to greet and receive the Virgin. Mary is shown as a small child, standing before Zacharias with her arms reaching up to him. In some icons the young maidens who served as her escort are depicted standing behind her. Also, we see her parents, Joachim and Anna, offering their child to God and His divine service. In the upper center portion of the icon, the Virgin is seated on the steps of the Holy of Holies. An angel is there, attending to the one chosen by God to bring the Savior into the world.

VERSES FROM VESPERS

Today let the heavens above greatly rejoice and let the clouds pour down gladness at the mighty and marvelous acts of our God. For behold, the gate that looks towards the East, born from a fruitless and barren womb according to the promise, and consecrated to God as his dwelling, is now being brought into the temple as a spotless offering. Let David greatly rejoice and play on his harp, saying: Virgins shall be brought to the king after her; her companions shall be brought into the ark of the Lord to be nourished with the life of the Incorruptible One who was begotten from eternity for the salvation of our souls.

Today the Theotokos, the Temple that is to contain God, is being escorted into the temple of the Lord, and Zechariah receives her. Today the Holy of Holies greatly rejoices, and the choir of angels mystically celebrates this feast. Let us also celebrate with them today and cry out with Gabriel: Rejoice, O Full of Grace, the Lord is with you, and He grants us great mercy. Come all you people, and let us praise the only Immaculate One who was foretold by the prophets and is being led into the temple. She was chosen from eternity to be the Mother; and in time she was revealed as the Theotokos. O Lord, by her prayers grant us your peace and great mercy.

A day of joy has truly dawned. It is a most precious feast for us, because she who was virgin before and after childbirth, today is offered in the temple. The aged Zechariah, father of the Forerunner, cries aloud, rejoicing: The intercessor of those in affliction comes into the holy temple, since she herself is holy. She will be sanctified in the abode of the King of all. Let her father, Joachim, be glad and let Anne rejoice exceedingly, because they have offered to God the immaculate Queen as a three year old child. Rejoice with them, all you women; all you virgins and barren ones, dance for joy and celebrate with them, for the Queen of all has opened the kingdom of heaven for us. Let all people be glad and rejoice.

Heaven and earth today rejoice together at the sight of the mystical heaven; the immaculate and pure Virgin is coming into the holy temple to be brought up in honor. Zechariah, rejoicing in her and leaping for joy, cried out in awe: O Door of the Lord, I open the doors of the temple to you, because I know and believe that the salvation of Israel is already coming, that the Word of God will be born from you, and that He will grant great mercy to the world.

When Anne, which means grace, was graced with the pure and ever-Virgin Mary, she presented her into the temple of God. She called maidens to carry candles and walk before her as she said: O child, go to be an offering and a fragrant incense for the One who sent you to me. Enter into the veiled places and learn the mysteries of God. Prepare yourself to be a delightful dwelling place for Jesus who will give great mercy to the world.

The all-holy Virgin is handed over into the temple. Maidens carrying candles go before her. Her parents, the devoted couple, Joachim and Anne, joyfully celebrate, for they have given birth in the flesh to the One who will bear the Creator. She will dance for joy in the temple of God and will be fed by the hand of an angel. The all-immaculate Mother of Christ has appeared, and He will grant great mercy to the world.

O assembly of the faithful, let us celebrate this day as a spiritual feast. With great love, let us honor the maiden of God, the Virgin and Theotokos, as she is presented into the temple of the Lord; for she has been chosen from among all generations to be the dwelling place of Christ our God who is the King of all. O virgins, carry candles and lead the way for the entrance of the ever-Virgin. Follow after her who is the Mother of God and mediatrix for the joy of the world. Therefore, let us all cry out together with the angels: Rejoice, for you are full of grace, and you continually pray for our souls.

Пречиста Діва Марія - повна ласки…

Благословенна Діва Марія в першій хвилині свого зачаття була наділена особливішою ласкою і привілеєм Всемогучого Бога…

     Прекрасною була святиня Соломона, в середині якої все блищало від золота, але в сто разів прекрасніша є Пречиста Діва Марія, яку Господь Бог вибрав на святиню і живе помешкання Предвічного Слова, бо в Ній і з Неї Божий Син Ісус Христос прийняв людське тіло. Цю святиню Господь Бог прикрасив усіма скарбами неба, бо не тільки захоронив Її від усякої плями гріха - чи то первородного, чи особистого, але більше того, Він вилляв на Неї ціле море ласк - ласки освячаючої і ласк особистих, дармо даних, так що Архистратиг Гавриїл називає Її "повна ласки " А найперше благословенна Діва Марія в першій хвилині свого зачаття була наділена особливішою ласкою і привілеєм Всемогучого Бога. З огляду на заслуги Ісуса Христа, Спасителя людського роду, була захоронена від всякої плями, тобто є непорочно зачата. Від першої також хвилини Марія посідала освячаючу ласку, а з тою ласкою пребагато природного і надприродного світла і так велику Божу любов, якої не мав навіть Адам, коли вийшов з рук Творця, любов постійно зростаючу, так що нею перевищила всіх ангелів і всіх святих разом взятих. Була завжди вільна від всякого блуду, від всякого поганого нахилу, від всяких невпорядкованих бажань, так що ніколи не зазнала злих порушень чи то до гніву, чи до гордості, чи чуттєвості. Хто може висловити цю надприродну красу Пречистої Діви? Сам Святий Дух подивляє Її в Святому Письмі: "Уся ти гарна, моя люба, і вади нема в тобі"     (П.п.4,7). 

     Отці і вчителі Церкви не знаходять достатньо слів, щоб виразити свої почуття. Один з них - св. Василій Великий - називає Марію раєм розкошів. Знаємо, що рай був помешканням першої людини, Адама, і містив у собі дерево життя та джерела чотирьох рік, так і в другому раю жив другий Адам - Ісус Христос; в ньому прищеплене стало дерево життя, якого овочами кормить нас Пречиста Діва Марія у Св. Причасті.

      B ньому пливуть ріки всіх ласк і з нього виплинули на світ. Як рай став захоронений від потопу, під час якого найвищі вершини були залиті, так одна Найсвятіша Діва Марія була захоронена від потопу первородного гріха, тоді як найбільші святі прийшли на світ у грісі, а Єремія і Йоан Хреститель щойно в лоні матері стали очищені. Як врешті рай був розташований так високо, що його не досягнули жодні вітри і бурі, так Пречиста Діва Марія, вивищена понад всі створіння, була вільна від всіх пожадань і поганих порушень. Зберегла свою душу завжди спокійною, погідною, а на землі жила, якби була жителькою неба. Подивляй цю красоту Марії і звідси вчися цінити Божу ласку. 

     Господь Бог полюбив Марію найбільше за всі створіння і найвище хотів Її возвеличити. Чим Її, отже, нагородив? Чи дав Їй багатство? Ні, бо Марія була убога. Чи дав Їй славу або почесті? Ні, бо Марія була покірна і незнана. Чи дав Їй земне щастя? Ні, бо Марія у своєму житті багато витерпіла. Що ж тоді дав Їй? Свою ласку, а з ласкою - Самого Себе. А отже, в Господа Бога єдиним і найвищим цінним даром є Його ласка. Так цінує цей дар і Непорочна Діва Марія. Вона не шукає достатків, а убожество є для неї дороге і миле. Вона не прагне блищати між людьми, а хоче бути скрита і називатися тільки Божою слугинею. Марія не хоче жити без болю і журби, а постійно повторює в житті: "Хай мені станеться по Твоєму слову". Вона щаслива навіть у Єгипті, коли втікає від помсти Ірода, навіть під Хрестом, коли дивиться на муки Свого Сина, бо Марія має Бога, Господь Бог є для Неї всім. Господь Бог є Її багатством! Бог є Її захистом! Бог є Її потіхою і єдиним щастям! О, щоб і для тебе був усім Господь Бог і Його ласка. 

     Пречиста Діва, одержавши першу ласку, не тільки Її не втратила, чи зловжила через найменший повсякденний гріх, але помножувала Її постійно молитвою і добрими вчинками. Щоб не втратити ласки, дивися, що робить Марія. Вона втікає від світу, хоч світ не мав на Неї ніякого впливу. Постійно чуває над собою, хоч є вільна від всяких злих пожадань. Неустанно молиться, хоч диявол втікав від Неї далеко. Якщо так чинить Непорочна, найчистіша, завжди свята, завжди повна ласки, то що ми повинні робити, щоб не втратити Божої ласки - такі немічні, схильні до злого, підлеглі стільком обманам і принадам світу, заражені на стільки впливом злого диявола. Хрещення, яке змило з нашої душі гріх, не нищить у нас схильність до гріха, ані не викорінює злої похоті, але все це залишається, щоб ми були здатними до боротьби, а отже до перемоги. Господь Бог допомагає нам у цій боротьбі, але і ми не повинні бути лінивими. Тому потрібно постійно стояти на сторожі, постійно чувати і молитися, уникати нагоди і постійно втікати від засідок диявола. Потрібно в одній руці тримати меч, а другу простягати до неба про поміч, аби обняти нею хрест Ісуса; потрібно постійно залишатися у стіп Опікунки тих, що бояться - а все в тому наміренні, щоб не втратити Божої ласки, але помножити Її молитвою, добрими вчинками і прийманням Святих Тайн. 

     Так чини і ти, християнине. Молися до Пречистої Діви, щоб під Її охороною зберегти Божу ласку. Так з-поміж багатьох святих чинив св. Єдмунд. Щоб уникнути гріха, він вибрав собі Пречисту Діву за покровительку, поставив у своєму помешканні Її фігурку і замовив зробити два перстені, на яких було вирізьблено "Радуйся, Маріє". Один з них постійно носив при собі, другий вложив у руку Марії і біля Її стіп склав присягу, що ніколи не поповнить смертельного гріха, в іншому випадку буде кривоприсяжником. І дотримав присяги.  

О, щоб і ми Її дотрималися! 

«Майбутнє нашого народу не є справою тільки влади, це є справа всього народу», - Блаженніший Любомир.

 Редакція журналу «Наш Собор» вирішила поцікавитись, як правильно обирати людину, яка хоче стояти у керма нашої держави. Думку про це, для журналу «Наш Собор» висловив Архиєпископ-емерит УГКЦ, Блаженніший Любомир (Гузар). У розмові з Блаженнішим Любомиром ми дізнались, якими принципами потрібно керуватись при виборі гідного політика.
     Слава Ісусу Христу! Ваше Блаженство, перш за все дякуємо, що виділили нам свій дорогоцінний час! Мабуть, не одна людина може позаздрити Вашій активності в соціальному житті. Знаємо, що попри поважний вік та проблеми з зором Ви все ж таки багато свого часу присвячуєте різним добрим справам для нашого народу. В чому секрет такої активності?     Кожен прожитий день є дуже важливим! Ми хочемо будувати Україну. Щоб її будувати – звичайно, потрібно працювати і залучати до цієї праці багатьох людей. Майбутнє нашого народу не є справою тільки влади, це є справа всього народу. До будівництва нашого майбутнього мусить ангажуватись весь народ. Потрібно усіх заохочувати до невтомної праці. Адже спільними силами можемо зробити багато добрих справ. Коли всі разом не будемо працювати, то відповідно і нічого не зробимо. Тому стараюсь бути серед всіх людей, адже для мене є дуже важливо, щоб разом з усіма творити добре майбутнє України і нашого народу.
     Нещодавнов медійному просторі України з’явилась звістка про те, що Блаженніший Любомир очолив список моральних авторитетів України. Як Ви сприйняли цю звістку? Що сьогодні означає бути моральним авторитетом?        На мою думку, трошки перебільшили, що мене поставили перед Ліною Костенко. Адже це постать, яка довгі роки представляє найкращі традиції української літератури та духовності. Я був здивований, що мене поставили перед нею і мушу зізнатись, що мені навіть було до певної міри прикро та неприємно. Вважаю, що перші місця належать таким особам, як Ліна Костенко, адже такі люди в жорстокі часи терпіли і несли тягар відповідальності за добрі та правдиві вчинки для України.
     Як повинна жити людина, щоб потрапити у такий список?      Людина набирає моральних якостей тоді, коли живе та керується духовними, правдивими та здоровими цінностями. В такий спосіб людина набирає морального авторитету. Потрібно пам’ятати, що ніхто не стає авторитетом сам від себе! Люди приймають когось, починають довіряти тоді, коли хтось говорить правду і сам живе нею. Такій людині народ хоче довіряти, таку людину хочуть слухати і за такою людиною хочуть слідувати.
     У багатьох цитатах Вашого авторства мовиться: «Будьмо людьми!» Яка вона, добра людина?      Бути людиною означає бути тим, ким Бог мене сотворив! Це означає шанувати Божий дар, яким є гідність. Людина є чимсь дуже цінним, бо Господь Бог її сотворив. Людина – це Божий твір, якому Бог дав цю гідність. В одній молитві Божественної Літургії роздумуємо словами: «Господь Бог сотворив людину на свій образ і на свою подобу і різними дарами її прикрасив». Будучи свідомим того, що людина є твором Божим, вона повинна старатися пізнати себе та з відповідальністю ставитися до тієї гідності. Розпізнати Людину з великої букви можна по тому, як ми відходимо від неї: чуємося кращими, чуємося, що чимось збагатились, що щось доброго прийняли від такої людини.
     Незабаром українці матимуть черговий екзамен – ще одні вибори. Чим ми повинні керуватись, обираючи добрих керманичів місцевих самоврядувань?     Пригадую перед виборами секрет певного чоловіка, якого він назвав «Три П». Що ж це означає? Отож, керуючись вибором політика – тої людини, яка стоятиме біля керма нашої держави, – ми повинні вважати, щоб у його житті були явно присутні три слова на літеру «П». Перш за все, така людина має бути «Професійна», має бути обізнаною в політиці та історії. Депутатом має бути професійно приготовлена особа, адже це той, хто творить закони. Це є людина, яка вказує дорогу іншим. Це тягне за собою велику відповідальність, адже вказувати потрібно так, щоби будувати та розвивати. Але щоби це робити, треба добре розуміти, що політика – це спосіб помагати людям, щоб дати їм все, що належить, дати права та розвиток. Друге «П» – це «Порядність». Вибирати людину потрібно порядну. То значить людину, яка є чесна, яка не старається бути при владі тільки задля власної вигоди, щоб примножити свої гроші та не дай Боже вкрасти у того, хто живе чесно. Порядна людина – це людина, яка виконує свій обов’язок чесно, яка старається принести користь іншим. Бо депутат є слугою народу, а значить має служити народу. Політик не повинен використовувати людей до своїх цілей та для своєї вигоди, а повинен служити людям для загального блага. Третє «П» - «Патріот». БУТИ ПАТРІОТОМ – ЗНАЧИТЬ ЛЮБИТИ СВОЮ БАТЬКІВЩИНУ НЕ ТЕОРЕТИЧНО, А ПРАКТИЧНО. Часто чуємо, як хтось каже: «Люблю Україну до загину». І що з того? Адже пізніше не видно, щоб це проявлялось. Треба любити свій народ! Треба любити всіх людей, але природно є, коли любимо той народ, з якого походимо. Потрібно також пам’ятати, що правдивий патріот не погорджує іншими народами, всіх шанує та нікому не завдає кривди. Адже кожен народ є народом Божим і має такі самі права, як і всі! Подібно як у родині: природно, коли любимо свого тата чи маму більше за всіх, так само природно є, коли любимо більше свій народ. Патріот – це той, хто свій народ любить, готовий служити своєму народові, готовий за нього жертвувати навіть своє життя, якщо добро цього народу того вимагає.
     Нещодавно на вулицях України з’явилось безліч реклам з різними обіцянками, які часто так і залишаються обіцянками. Чи потрібні нам такі обіцянки?     Це є реклама, а реклама служить тому, щоби звернути на щось увагу. Але розумна людина перевіряє, що на рекламі написано. Бо реклама завжди є дуже позитивною, а реальність часто буває іншою. Потрібно перевіряти інформацію, яка до нас надходить, перевіряти, чи в тої чи іншої людини присутні ці три «П», про які я говорив, адже цього не написано в рекламі, а навіть як і написано, то це потрібно перевіряти.
      «Наш Собор» дякує Блаженнішому Любомиру за слова мудрості, які обов’язково донесемо до наших читачів. Просимо Ваше Блаженство про благословення для редакції журналу та для наших читачів.       Нехай Господь Бог благословить усіх Вас своєю благодаттю!  

Глава УГКЦ: «Слухаючи пророчі слова владики Андрея, ми повинні відкрити для себе його мудрість, якою він веде нас у майбутнє»

     Владика Андрей говорив тоді, коли всі мовчали. Він чи не єдиний у Європі разом зі своїм єпископатом підніс голос від імені українського народу, який терпів страшну хвилю Голодомору. Коли на Холмщині і Підляшші нищили православні церкви, він один став на захист наших православних братів, кажучи що «не можна оправдати таке варварство жодною рацією стану чи навіть добром Католицької Церкви». Під час Другої світової війни, у дні Голокосту, він був єдиним католицьким ієрархом, який підніс голос на захист євреїв, пишучи листа до Гітлера і Послання до свого народу «Не убий». Що керувало ним і було мотивом його як пастиря, науковця і людини, яка не належить одній християнській конфесії? Сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав 1 листопада під час відзначення 150-річчя з дня народження митрополита Андрея Шептицького в Національній опері України імені Т. Г. Шевченка. Про свої мотиви митрополит писав у листі до своєї племінниці ще в 1908 році: «Я завжди чинив так, як мені веліли мої переконання, засновані на вірі, любові до Бога та ближнього. Мій мотив – служити Богові та ближньому. Ніколи я не зробив того, що б не випливало з тієї любові. Ціла моя національна діяльність була завжди логічною християнській послідовності засад, яку століттями визнавали мої предки». За словами Блаженнішого Святослава, сьогодні про митрополита Андрея говорять як про справжнього державотворця. «Ще в 1901 році він пише, що та влада міцна і тривка, яка заснована на любові. Таку владу вважають тою, що походить від Бога», - зауважив він. А ще митрополит Андрей прагнув бути батьком свого народу і осердям його єднання: «Він закликав до єдності тоді, коли всі мовчали і взаємно поборювали себе та ворогували. Він володів даром серцевідання, тому його слова такі пророчі». Тож сьогодні, слухаючи пророчі слова владики Андрея, ми повинні відкрити для себе його мудрість, якою він веде нас у майбутнє. «Він, ще будучи між нами на смертному ложі, бачив воскресіння України. Тож нехай сьогодні звучать для нас як духовний заповіт слова митрополита Андрея до української молоді, написані ще 80 років тому: “Не зривами одної хвилини, лише безупинним напруженням і безупинними жертвами аж до крови і смерти многих поколінь двигається народ. І легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіязму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати свої завдання, не чекаючи лаврів перед побідою, ані винагороди перед заслугою!” 

      Mи звершуємо пам’ять великого пастиря й учителя українського християнства XX століття – митрополита Андрея. Коли поглянемо на його особу, то побачимо, що він не був бідним, а належав до високих верств тогочасного суспільства. Він володів достатніми земними благами та високою освітою свого часу. Та з упевненістю можна сказати, що він не був багачем в євангельському розумінні. Про це сказав Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав 1 листопада під час урочистої Архиєрейської Божественної Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового УГКЦ в Києві. 

     Продовжуючи своє пастирське слово, Предстоятель Церкви додав, що в центрі служіння всякого праведного пастиря повинні бути немічні, вбогі та потребуючі. Коли владика Андрей став єпископом, він пише перше своє єпископське послання: «Я би вже сьогодні бажав, коли би воно було можливе, щоб у світі не було терпіння та біди, щоб усі ви… були й на цім світі, і навіки - щасливі. Я так хотів би обтерти сльози з очей тих, хто плаче, потішити кожного, хто сумує, покріпити кожного, хто слабкий та немічний, уздоровити кожного, хто хворий, просвітити кожного, хто темний. Я хотів би стати всім для всіх, щоб усіх спасти». «Цього урочистого дня Господь для нашої духовної поживи посилає своє глибоке і животворяще Слово. Ми ж чули сьогодні у Євангелії притчу про багача і Лазаря, яку знають навіть маленькі діти, які вчаться Катехизму. У ній євангелист Лука описує приклад несправедливого суспільства, в якому існує глибока прірва між багатими та бідними», - пояснив Предстоятель УГКЦ. Бо один, багач, щодня бенкетує, а інший, Лазар, перед воротами в багача щодня помирає з голоду, втрачаючи людську гідність. «У такій іконі крайньої несправедливості мудрий читач питає себе: де є Бог? Щоразу, коли бачимо суспільну нерівність, навіть невіруючі питають: де є Бог?» - продовжив проповідник. «Бог – присутній у вбогому. Він є в тій людині, яка, можливо, знаходиться на найнижчому щаблі суспільної піраміди. Однак Царство Небесне у цій притчі змальовано як перевернена піраміда, що є цілком протилежною до цього несправедливого середовища. Тож той, хто був відкинений цим світом, є найближче до Бога. А той, хто в земному житті випинається наверх і живе тільки для себе самого, є найдальше від Нього, - зазначив він і додав: - Бо наше дочасне життя – це мить порівняно з вічністю. А смерть не кінець, а лише подія в нашому житті, момент переходу з дочасності до вічності. «Якщо шукаємо Божої помочі, то віднайдімо руку вбогого, яку Господь простягає до нас. Коли шукаємо сили і правди Божої, будьмо близько до вбогого, а тоді побачимо, що сила і благодать Божа – не забариться. Бог є близько, та потрібно мати відкриті очі й серце, щоб Його побачити в Лазарі, який є поруч із нами», - завершив Глава і Отець УГКЦ.

     Наприкінці Блаженніший Святослав зауважив, що, святкуючи сьогодні пам'ять великого учителя та пастиря нашої Церкви, ми повинні йти його дорогою всі разом: єпископи, священики та всі миряни. «Бо це є втіленням того Божого Слова, яке ми сьогодні чуємо. Це дорога спасіння, дорога вічного щастя і життя. Сьогодні митрополит Андрей урочисто повертається до княжого Києва своєю глибокою мудрістю, соціальною наукою і увагою до бідних у тілі своєї Церкви, яка тут зібралася з усієї України. Просімо його, щоб він сьогодні, перебуваючи в небесних оселях на лоні Авраама, заступався за нас», - сказав Верховний Архиєпископ УГКЦ.

     Як будувати Pідну Xату? «Гадаю, – сказав Предстоятель у своєму вітальному слові, – це запитання ставить перед собою кожен українець. І під цієї рідною хатою розуміємо не лише свою домівку, не лише свою сім'ю. Ми розуміємо, що нашою спільною рідною хатою є Українська Держава. І будувати рідну хату – означає будувати державницьку свідомість українського народу, будувати його вільну і незалежну державу». За його словами, фраза про рідну хату належить генію і мудрості митрополита Андрея Шептицького. Можливо, ця фраза показує, як його дух перевершує обставини певної історичної епохи... «На жаль, – вважає Блаженніший Святослав, – митрополит Андрей сьогодні для більшості українців залишається великим і незнаним. Але він, безперечно, є одним із найбільших державотворців українського буття, зокрема у ХХІ столітті. Тому так важливо нам усім побачити, як він відповів на це питання: як будувати Рідну Xату?».

      Блаженніший подякував усім тим, хто організував цю наукову конференцію, і тим, хто прийшов сюди з глибокими науковими дослідженнями, «які справді намагалися увійти в епоху, в історичний період, в якому жив і творив митрополит Андрей для того, щоб винести з цієї наукової праці перли, які хочуть нам роздати». На погляд Глави Церкви, конференція лягає дуже важливою стрічкою на канві відзначення 150-річчя з дня народження праведного митрополита Андрея. Зокрема, вона є важливою нотою фінального акорду Року митрополита Андрея у нашій Українській Греко-Католицькій Церкві, зокрема в контексті цього тижня митрополита Андрея в Києві, який ми всі разом тут переживаємо. Для всіх нас, відзначив Предстоятель, ці дати і ця конференція є гарною нагодою пізнати постать праведного митрополита Андрея. Через нього пізнати вічні істини будівництва. Бо тих, хто вміє руйнувати, є дуже багато. А тих, які вміють будувати, на жаль, дуже мало. «Бажаю всім нам, щоб ця наукова конференція була ще однією цеглинкою у справі будівництва нашої Церкви, будівництва життя нашого народу, а відтак у справі творення української вільної незалежної держави. Нехай праведний Митрополит буде між нами. І коли ми матимемо якесь запитання, на яке навіть науковці не зможуть дати відповіді, просімо його, щоб допоміг нам зрозуміти його думку, його серце. А через нього Дух Святий просвічує всіх нас, а Божественна благодать спочиває на тих, які шукають правду і Божу мудрість»