ЗАПОВІДЬ ЛЮБОВІ ДО БЛИЖНЬОГО

Нашим ближнім є кожна людина будь-якого віросповідання, народості, віку, статі, становища (св. Авг.). Єврейські вчені в часи Ісуса Христа вважали своїми ближніми лише тих, котрі були тої самої народності і визнавали ту саму віру. Щоб показати помилковість такого твердження, Ісус Христос розповідає притчу про милосердного самарянина. У ній Він говорить, що нашим ближнім є кожна людина, навіть чужа, і навіть наш ворог (Лук. 10). "Нема юдея ані грека, нема невільника ні вільного, немає ні чоловіка ані жінки, бо всі ви одно у Христі Ісусі" (Гал. З, 28). На жаль, багато є нерозумних, котрі своїми ближніми вважають лише людей своєї народності і своєї релігії. Ми повинні любити ближнього, бо так наказує Ісус Христос; а також тому, що ближній є так само, як ми, дитиною і образом Бога; нарешті, тому, що всі ми походимо від одних і тих самих перших людей і всім нам обіцяне спасіння. Ісус Христос виразно наказує: "Люби свого ближнього, як самого себе!" (Мар. 12, 31). "Кожен, хто любить того, хто породив, той любить і того, хто народився від Нього" (І Йоан. 5, 1). А якраз нашим спільним Отцем є Бог, бо Він нас всіх сотворив (Мал. 2, 10), ми всі його діти. Тому ми повинні взаємно любити один одного. "Люди, котрі походять від одного батька, звуться кревними, братами. А раз ми всі отримали життя від одного і того самого Бога, отже, ми є взаємно братами і повинні любити один одного" (Ляктанцій). Хто любить отця, той буде шанувати також і його портрет. А якраз портретом і відбитком Бога є наш ближній, бо він створений за образом і подобою Бога (Буття 1, 27). Як місяць бере своє світло від сонця, так з любові до Бога народжується любов до ближнього (Меч.).

     Ми всі є дітьми тих самих перших людей, отже, утворюємо одну велику родину. Тому ми повинні любити один одного, як люблять один одного брати і сестри. Наприкінці свого життя ми всі покликані до спасіння; всі повинні колись жити навіки разом, споглядати Бога і славити Його. Св. Йоан говорить: "...Глянув Я, і от - натовп численний, перелічити який ніхто не міг, - від усякого народу і племен, і людностей, і язиків, стояли перед престолом і перед Агнцем, одягнені в білу одежу, а в їхніх руках було пальмове віття" (Одкр. 7, 9). Вже тут, на землі, об'єднуються і допомагають один одному люди, зв'язані спільним покликанням, напр. - лікарі, вчителі і т.д. Так само повинні об'єднуватися спільними вузами любові до ближнього і ми, люди, які покликані до вічного щастя. Недарма вчить нас Ісус Христос в "Отче наш", що один повинен молитися за всіх, а всі - за одного. Обміркуймо прохання Господньої молитви. Любов до ближнього проявляється не лише в тому, що ми не завдаємо шкоди ближньому, але також і в тому, що бажаємо йому добра і робимо йому добро. Любов до ближнього не грунтується лише на самому почутті, на бажанні добра ближньому; з цього не мав би він ніякої користі. Св. Яків говорить: "Коли брат або сестра будуть нагі й позбавлені засобів щоденного прожитку, і хто-небудь з вас до них скаже: "Йдіть собі з миром, грійтеся та годуйтесь", і не дасть їм потрібного для тіла, то що це допоможе?" (Як. 2, 15-16). Отже, любов до ближнього є насамперед справою волі, вона проявляється в тому, щоб робити людям добро. "Не любімо словом, ані язиком, лише - ділом і правдою" (І Йоан 3, 18). Ми не повинні завдавати шкоди ближньому ні в житті, ні у власності, ні в невинності, ні в честі чи родинному житті. Про це все сказав Бог в останніх шести заповідях Божих. Отже, хто свідомо порушує одну з тих заповідей, той не має в серці любові до ближнього. Став себе часто на місце твого ближнього, і тоді будеш зовсім інакше з ним поводитися.

     Доброзичливість для ближнього виявляємо тоді, коли радіємо його успіхам і сумуємо з приводу його невдач. Св. Павло наказує нам: "Радуйтеся з тими, що радуються, плачте з тими, що плачуть" (Рим. 12, 15). До співчуття людина схиляється більше, ніж до взаємної радості, тому говориться: "Співчуття - це людська річ, а взаємна радість - це річ ангельська". Гарні приклади задоволення зі щастя ближнього подає нам св. Письмо. Поміркуймо над великою радістю Єлизавети з того приводу, що Марія стала Матір'ю Божою - її слова, повні радості, повторюємо донині в "Богородице Діво" (Лук. 1, 42). Тішилися й сусіди Захарія, коли побачили його чудесне виздоровлення в день народження Йоана Хрестителя (Лук. 1, 58). Проявами доброзичливості є: побажання в день іменин, на Новий Рік; при інших радісних нагодах; прояви співчуття - у випадку нещастя ближнього, вітання при зустрічі та інші приклади товариської ввічливості. "Ввічливість є сестрою любові" (св. Франц. Сал.). Христос був також ввічливим, тому що часто вітав Апостолів словами: "Мир вам!" Св. Павло бажає, щоб "випереджали один одного пошаною" (Рим. 12, 10). Відкинеш ввічливість, - забереш сонце зі світу і зробиш неможливим спільне життя людей (св. Григ. В.). Отже, ніколи не личить тішитися з нещастя ближнього і сумувати з приводу його успіхів. Радість із приводу нещастя із печаль з приводу щастя ближнього - це диявольська справа і найперший доказ того, що немає в нашім серці любові до ближнього. Ми повинні робити добро ближньому насамперед тоді, коли він цього потребує., яку несемо тим, хто її потребує, називаємо справою милосердя. Наш майбутній Суддя вимагає від нас милосердних справ і від них робить залежним наше спасіння (Мат. 25, 35). У будівлі один камінь підтримує другий, бо інакше будівля обвалилася б; так само і в духовній будівлі, в Церкві, необхідно один одного підтримувати і допомагати (св. Григ. В.). Любов - наче ланцюг, котрий сковує нас з нашим ближнім і примушує сердечно до нього ставитися (св. Іван Дам.). Чим досконалішою є любов до ближнього, тим щедріше обдаровує і тим менше шукає кожний особистої користі (Діон. Карт.). Нехристияни дотримувалися принципу: не годиться допомагати нужденному, бо тим продовжується його жебрацтво. Що за нелюдськість!

     Любов до ближнього починається з нас самих; тому ніхто не зобов'язаний любити ближнього більше, ніж самого себе. Що любов до ближнього починається від нас самих, знаходимо у словах заповіді: "Полюби ж ближнього твого, як самого себе". Отже, ніхто не зобов'язаний обмежувати себе в найнеобхіднішому, щоб допомогти іншому. Мудрі діви не дали дурним оливи, бо слушно боялися, що їм самим не вистачить (Мат. 25, 9). Однак, хто і в такому випадку спішить іншому на допомогу, той проявляє героїчну любов до ближнього. Так вчинила, напр., удовиця з Сарепти, віддаючи пророку Іллі останнє, що мала (І Цар. 17). Та "Ніхто неспроможен любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів своє життя віддає" (Йоан 15, 13). Так зробив Спаситель. Так роблять також сотні місіонерів, котрі заради спасіння людських душ постійно ризикують своїм життям. Св. Карл Боромей, архієпископ Мілану, доглядав сам під час епідемій у 1576 р. сотні заражених і жертвував усе своє майно, щоб їм допомогти. Так само робили й інші Святі. Також часто проявляють героїчну любов до ближнього ті, котрі доглядають хворих, солдати, пожежники і т. п. Усе добро або зло, яке робимо нашим ближнім, робимо самому Христові; бо Христос говорить: "...усе, що ви зробили одному з моїх братів - ви мені зробили" (Мат. 25, 40). До Савла сказав Христос по дорозі до Дамаску: "Чому ти Мене переслідуєш?" А Савло переслідував християн (Дії Ап. 9). Св. Мартин одного разу подарував напівголому жебракові коло брами міста половину свого плаща. Вночі з'явився йому у сні Ісус Христос в оточенні Ангелів, одягнений у ту половину плаща Мартина і сказав: "В цей плащ одягнув Мене нині Мартин". Отже, бачимо, що коли робимо щось ближнім, те ж саме робимо самому Ісусу Христу. Бог наче заслоняє собою наших ближніх; отже, не можемо скривдити ближнього, не скривдивши спочатку Бога. Звідси зрозуміло, чому Святі так ревно допомагали нужденним.

     Любов до ближнього - це гасло справжнього християнина. "З того усі спізнають, що ви Мої учні, коли любов взаємну будете мати" (Йоан 13, 35). Ісус Христос полюбив нас перш, аніж ми стали гідними Його любові; отже, коли і ми любимо тих, від кого не отримали жодного блага і робимо їм добро, то любимо тоді так, як Ісус Христос; тоді ми Його справжні учні і тоді легко нас відрізнити від інших людей, котрі звичайно люблять лише своїх друзів і добродіїв (св. Золот.). Ісус Христос називає заповідь любові до ближнього "новою заповіддю" (Йоан 13, 34). Не любить ближнього той, хто не зичить йому добра, а лише постійно йому заздрить. Заздрісна та людина, яка сумує з приводу щастя ближнього або радіє з його нещастя. Вона не може спокійно дивитися на щастя інших і намагається їм шкодити і словом, і вчинком. Але не є гріхом заздрості сум або радість, які є наслідком любові до Бога або до ближнього. Отож, не грішить той, хто сумує, що ворог християнської Церкви набирає сили, або якийсь грішник користується великим впливом, а це стає причиною подальших його гріхів

Вислови Святих Отців про піст

Піст це не тільки стриманість від страв, але щось більше - стриманість від гріхів.

      (Св. Василій Великий) - Піст такий давній, як саме людство. Він приписаний ще в раю. Адам дістав цю першу заповідь:"З дерева ж пізнання добра і зла не їстимеш" (Буг. 2, 17). Це "не їстимеш" - то наказ посту і стриманості. Якщо б Єва постила на плід дерева того, ми тепер не мусіли б постити... Нас зранив гріх, і ми мусимо лікуватися покутою. Покута ж без посту- безвартісна. Тому що ми не постили, нас прогнано з раю. Чинімо, отже, піст, щоб до раю знову повернутися! Хіба не бачиш, що Лазар через піст увійшов до раю?.. Не виправдовуйся неміччю тіла і слабістю! Це ж ти не переді мною виправдовуєшся, але перед тим, хто все знає. Піст - це вірний сторож душі, вірний товариш тіла, зброя тих, що завзято борються, вишкіл для атлета. Піст проганяє спокуси, намащує до побожності, є другом поміркованості й чистоти. На війнах він дає мужність, а в мирі - спокій. Він робить християнина святим. Піст заносить молитву до неба, стає для неї крилами до лету вгору. Піст - приріст домів, мати здоров'я, вихователь молоді, окраса старців, добрий супутник, вірний друг дому для подружжя. Не шукай користі тільки в самому стриманні від страв! Правдивий піст - це усунення гріхів. "Усувай усяке братання з неправдою" (Іс. 58, 6). Прости ближньому образи... Ти не їси м'яса, але пожираєш брата. Стримуєшся від вина, але не поконуєш своєї зарозумілості... Гнів - це пияцтво душі, бо він її приголомшує, подібно як вино. Справжній піст - це віддалення від себе злого, здержливість язика, стримання себе від гніву, здавлення в собі лихих пожадань, обмови, брехні, кривоприсяги. Бути вільним від тих речей - це справжній піст. І саме в цьому лежить добро посту.

     (Св. Йоан Золотоустий) - Постом я називаю не тільки стриманість від страв, але щось більше - стриманість від гріхів. У пості перебуває страх Божий, а плоди його - святість, непорочність, довір'я до Бога, небесне царство, життя вічне. Можна багато постити і не дістати за це нагороди. Чому? Бо стримуючись від їжі, не здержувалися від гріхів. Не їли м'яса, а з'їдали доми бідних. Не впивалися вином, а п'яніли злою похіттю. Проводячи весь день без їжі, перебували на сороміцьких видовищах... Яка користь із посту, коли ти позбавляєш тіло дозволеної законом їжі, а душі даєш протизаконну поживу? Після Чотиридесятниці звичайно всі запитують проте, скільки хто тижнів постив. Від одних можна почути, що вони постили два, від інших - три, а ще від інших - всі тижні. Та яка користь з посту, якщо ми провели його без добрих діл? Коли хтось скаже: "Я постив цілу Чотиридесятницю", то ти скажи:"Я мав ворога і примирився, мав звичку злословити й залишив її, мав привичку божитися і позбувся тієї дурної привички".

Кому відпустите гріхи, тому відпустяться – вияв милосердя чи причина до незручності?

Ми чим раз тим більше пізнаємо Боже милосердя, що виявляється до нас дітей Божих, які часто стають зачислені до грішних людей. Людина завжди шукає визволення з ярма гріха і хоче відновити Своє вірне синівство. Шукає внутрішнього миру, спокою душі, умиротворення. Його втрачаємо через контакт зі злом. Хто хоче бути сином-дочкою Бога, постійного той шукає примирення з Ним. Найгіршим є тоді, коли після гріха ми звикаємо до грішного стану і поступово перестаємо мати потребу в примиренні з Богом. Це вже є ознакою того, що людина звикає до такої “безгрішності” і стає в’язнем гріха, який бере контроль на життям людини: впливає на її думки і  згодом дії.

     Наш Бог – люблячий і милосердний – бажає звільнити нас від усіх гріхів! 2 Петра 3:9 :  «Господь… є довготерпеливий до нас, не бажаючи, аби хтось загинув, а щоб усі прийшли до каяття». Чи ми всі потребуємо прощення і чи всі можемо отримати його? «Коли ми кажемо, що ГРІХА НЕ МАЄМО, ТО МИ САМИХ СЕБЕ ОБМАНЮЄМО, І ПРАВДИ В НАС НЕМАЄ. Якже ми ВИЗНАЄМО ГРІХИ НАШІ, то Він (Бог) – вірний і праведний, щоб нам простити гріхи наші й очистити нас від усякої неправди. КОЛИ МИ КАЖЕМО, ЩО НЕ ЗГРІШИЛИ, МИ ЧИНИМО ЙОГО НЕПРАВДОМОВНИМ, і слова Його в нас немає» (1 Йо. 1, 8-10). Відпущення гріха – це звільнення від його влади над людиною. Відпустити гріх може тільки Бог (Мк. 2,7; Лк. 5,21). Бог уділив цю владу людям. Як бачимо при зустрічі Воскреслого Ісуса з своїми учнями: „Ісус їм каже: Мир вам! Як мене послав Отець, так я посилаю вас”. Бог дав апостолам право відпускати гріхи, а оскільки Він бажає, щоб отримали прощення не тільки ті, які жили у І столітті, то це означає, що цей дар існує в Церкві до сьогоднішнього дня. Владу відпускати гріхи було передано священослужителям. А для того, щоб кожен священик міг нам відпустити гріхи,  він повинен про них знати, відповідно, ми повинні йому це сказати. Визнання гріхів цілком узгоджується зі Святим Письмом: «Багато з тих, що увірували, приходили і признавалися та об’являли свої вчинки» (Ді. 19, 18); «Хто затаює свої гріхи, той не матиме щастя-долі, а хто признавшись у них, їх покине, той зазнає ласки» (Прип. 28, 13). Тому це не те, що Церква наполягає, щоб ми визнавали свої гріхи на святій Сповіді перед священиком, на цьому наполягає сам Бог. А ще в дійсності ми визнаємо гріхи не священику, а Богові, але в це потрібно повірити. А хіба Таїнство сповіді – покаяння – це хіба не вияв віри?

     Мир вам, мир з висоти, мир, що світ не може дати. Мир, що є наслідком Царство Божого в середині вас Мир, що подолав гріх і зняв тягар з людини…    Xай Бог благословить вас на сповнення святої Місії за прикладом Матері Марії та інших праведних жінок!

      В уривку Єванглеії від  від Луки 7:11-16 Ісус показує приклад МИЛОСЕРДЯ. Робити добро вільно без примусу, чи обов’язку, навіть, не чекаючи прохання зі сторони потребуючого. Коли ж вони наблизились до міської брами, якраз виносили мертвого сина, єдиного в матері своєї, що була вдовою; і було з нею досить людей з міста. 13  Побачивши її, Господь зглянувся над нею і сказав до неї: “Не плач.”

     Чи є місце для милосердя у нашому житті? У сучасному суспільстві при такій зайнятості люди часто повторюють: “у мене стільки клопотів, що навіть немає часу для себе, не то що іншим допомагати.” Так виходить, що людство створило такі умови життя, що немає місця милосердю. Що ж тоді займає місце, де мало би бути милосердя? Байдужість? Закритість у своїй заклопотаності?

     Милосердя – це вільний вияв доброти. Ісус не був зобов’язаний підійти до жінки, ніхто не просив його і не наполягав на цьому. Він не перейшов на другий бік вулиці, не обернув голову свою в іншу сторону, не відвернув увагу своїх учнів. Милосердя змінює особисті плани людини, дає силу зустрітися із труднощами іншого і зробити речі неможливі можливими.

     Милосердя – це ліки від байдужості  Милосердя має велику уздоровчу силу не тільки для людини, яка потребує допомоги, але і для тих, виявляє любов. Творячи милосердя серце людини стає все більш милосердним. Милосердна людина – це відкрита до інших людей, котра може побачити ближнього свого у скруті і сокрушеним серцем наблизитись до нього. Натомість той, хто уникає милосердя, а лише робить добро вимушено, через різні зобов’язання, через настирливість інших – для нього це просто зовнішній вияв доброти. Такі вчинки не сокрушають людину, не перемінюють її, бо то такі “добрі вчинки” не залишають відбиток милосердя на серці.

     Щоб чинити діла милосердя потрібно мати віру. Можна виконувати справу добре, виконати добре свої обов’язки, але щоб творити діла милосердя, потрібно бути віруючою людиною. Бо в милосерді немає матеріальної вигоди, навпаки, часто – це збиткове діло. Нагорода за милосердя є безумовно духовна. Тому бути віруючою людиною – це основна умова для милосердної людини. Віра дасть силу залишити своє життя і зустрітися із потребуючою людуною. Віра дозволить побачити, у який же самий спосіб можна буде допомогти людині, підтримати її і вплинути на ситуацію, щоб стались зміни. Це сталось колись давно із вдовою із Наїну – вона відчула на собі милосердя бо Ісус виявив милосердя до неї. Чи станеться щось подібного тепер у цьому заклопотаному світі?            Чи зможемо МИ наслідувати приклад Ісуса? …

     Це станеться тоді, коли ми будемо вільні залишити своїх друзів, компанію, щоб звернути увагу на потребуючу людину. Це станеться тоді, коли ми відірвемо свій погляд від екрану телевізора, від перегляду новин на телефоні, від слухання музики у плеєрі і просто поглянемо на тих, хто поруч нас і усміхнемось. Це станеться тоді, коли ми почнемо допомагати людям, ще перед тим, як вони попросять і почуємо: ” А я ти знав, що мені це буде буде приємно, що я цього потребував? Бог милосердний і Він відає серце людини.

Якщо ми станемо подібними до Нього, станемо милосердними і нам також відкриються думки багатьох сердець?

Глава УГКЦ у Світлий понеділок попросив прощення в усіх, кому діти УГКЦ упродовж століть завдали кривди

 Під час своєї проповіді до вірних Предстоятель УГКЦ розповів, що Ісус Христос після свого Воскресіння ще сорок днів перебував разом зі своїми учнями і апостолами. Ще сорок днів до них приходив і показував своє живе воскресле прославлене тіло. Показував їм рани від цвяхів. Намагався ввести учнів у таїнство Воскреслого. Адже як Христос помер на хресті не для себе і не за себе, а за всіх нас, так само і воскрес не тільки для себе. Він воскрес для нас, щоб зробити нас усіх учасниками свого воскресіння. І ця світла седмиця, яка ось перед нами, – час радісних зустрічей, коли учні думали, що все пропало, почали розуміти, що все тільки починається. Вони думали, що втратили надію, свого Учителя, а виявляється, що радісно її отримали – надію разом із вірою воскреслого Христа. І ось та жива зустріч із Тим, хто смертю смерть подолав, є змістом цієї світлої пасхальної седмиці.

Будьте першими в любові, бо любов обеззброює ворога. Прощення викидає з нашого серця те, що робить нас безсилими і розбиває. Прощення є силою воскреслого Христа, який веде нас за собою в християнство третього тисячоліття. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у Світлий понеділок у Патріаршому соборі Воскресіння Христового, престольний празник якого сьогодні відзначаємо.

     Архиєрей нагадав, що Світлий понеділок традиційно є храмовим празником Патріаршого собору Воскресіння Христового. «За задумом нашого Блаженнішого Любомира, Патріарший собор стає осердям зустрічі з живими Христом, з воскреслим Спасителем. Патріарший собор став осердям зустрічей людей різних національностей, навіть різних мов, але й осердям зустрічі українського народу з цілим світом. Тому це найважливіший храм Української Греко-Католицької Церкви, осердя єднання Божого люду з усіх кінців Вселенної», – вважає Блаженніший Святослав. Традиційно в день престольного празника висловлюється вдячність усім жертводавцям, завдяки яким постав цей собор. А також, за словами Глави УГКЦ, ми духовно роздумуємо над духовним заповітом-маніфестом Блаженнішого Любомира, який, коли був переніс осідок УГКЦ сюди, заклавши цей Патріарший собор Воскресіння Христового, проголосив наче план дій будівництва єдиної помісної Церкви в Україні. Маніфест так і називається «Один Божий народ у краї на Київських горах». «Я б хотів роздумати з вами, – сказав Предстоятель УГКЦ, – лише над одним аспектом цього пророчого слова Блаженнішого Любомира… Усі Церкви сьогодні шукають рецепт поєднання. Говорять, що треба мати спільний календар, єдину помісну Церкву, яку на Київські гори приніс святий рівноапостольний князь Володимир. Ми знаємо, що нам це потрібно, але не знаємо, як до цього дійти. І Блаженніший Любомир нам пророчо про це говорить. Він каже: аби сьогодні знову всі спадкоємці Київської Церкви могли спільно служити Літургію, треба зробити перший крок, який, на його думку, називається - «від конфесійного взаємопоборювання до першості в любові». І він уже був зробив цей перший крок, який ми маємо продовжувати. Цей перший крок були його слова про прохання і уділення прощення».

     «Сьогодні, у свято Воскресіння, – продовжив Блаженніший Святослав, – у день престольного празника нашого Патріаршого собору, під час особливого ювілейного Року Божого милосердя хочу урочисто повторити те саме. Від імені нашої Церкви в Україні і на поселеннях звертаюся до наших братів православних і до всіх наших сусідів, кому, можливо, упродовж століть у різних історичних обставинах діти нашої Церкви завдали страждання. Дорогі браття і сестри, сьогодні просимо прощення в ім'я сили воскреслого Спасителя. Водночас звертаємося до вас із нашим словом прощення. Йдучи за словами св. Івана Павла ІІ кажемо: прощаємо і просимо прощення. Нехай це буде наш перший крок, наше свідчення першості в любові до всіх тих, хто відчуває образу до українських греко-католиків». На думку архиєрея, ці слова прощення і любові вже приносять плоди. Він відзначив, що «ми радіємо і урочисто відповідаємо на рішення Собору Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, яка вирішила на чолі зі своїм єпископом, священиками і своїм Божим людом шукати євхаристійного і адміністративного єднання з УГКЦ». «Ми хочемо бути першими в любові і відкриваємо руки до всіх, хто хоче будувати єдність, хто хоче зустріти воскреслого Христа довкола єдиної трапези Тайної вечері», – наголосив Блаженніший Святослав.   

Ісламська столиця Європи???

 Через 20 років Брюссель стане мусульманським містом? У Бельгії недавно провели наукове дослідження, результати якого свідчать про те, що вже сьогодні третину населення євростолиці становлять мусульмани. Навіть більше, у разі збереження наявних тенденцій, експерти застерігають, що у Брюсселя через найближчі два десятиліття є перспектива стати мусульманським осередком у Європі. Олів'є Серві, соціолог католицького університету в місті Лювен, зауважує: "Мусульмани становлять понад 30 відсотків населення столиці Бельгії. Якщо ситуація в місті не зміниться, Брюссель може дуже скоро стати центром ісламу в Європі. А треба для цього лише 15 - 20 років ". Олег Гузик, представник інформаційного відділу Ісламського центру "Альраїд", розповів "Експресу" про основні причини збільшення кількості мусульман у Брюсселі та інших містах Західної Європи. "Найзначніші фактори, які впливають на приріст ісламського населення Заходу, - міграція та народжуваність. Мусульманські сім'ї суттєво різняться від традиційних європейських: вони переважно багатодітні. Ще одним вагомим фактором стало прийняття ісламу корінним населенням Франції, Бельгії та Великобританії, Ось чому сьогодні так стрімко змінюється структура населення міст Європи", - міркує пан Гузик.

     Найбільшою ж особливістю теперішніх процесів ісламізації Європи називають повернення емкрантів з арабського світу до традиційних реліїійних цінностей. Уже понад 75 відсотків мусульман вважають себе людьми віруючими. А раніше "старі" переселенці з мусульманських країн намагались не виявляти своїх релігійних вподобань. Це вони використовували для того, аби якомога швидше адаптуватись до умов життя в країні, до якої переселялись. Безумовно, така зміна настроїв емігрантів не на руку європейським лідерам. "Річ у тому, що мусульманська молодь стає помітно радикальнішою. Вона схильна заперечувати західні цінності, що незабаром може обернутись соціальним конфліктом. Ще більше насторожує те, що прихильники ісламу прагнуть об'єднуватись у різноманітні організації, які не лише захищають свої права та свободи. Цілі околиці міст стають зовсім не такими, якими вони були ще кілька літ тому. Наприклад, у Брюсселі є квартали, зайшовши в які, важко уявити, що ти в Бельгії", - зауважує фламандська дослідниця Гінд Фраїгі. Однією із проблем, які спричинили суттєве збільшення мусульман у європейських країнах, є зростання відсотка безробітних. У столиці Бельгії прихильники ісламу становлять понад половину усіх тих, хто сьогодні в пошуку роботи. А це понад 10 відсотків жителів Брюсселя. "Нині в Західній Європі мусульманська релігія має "мирний" та "сімейний" характер, але ситуація може змінитись. Тому не треба відкидати соціальних вибухів", - наголошує Олів'є Серві. Католицька Церква взагалі б'є на сполох. А Георг Гаєнствейн, особистий секретар Папи Римського, офіційно заявив про небезпеку ісламізації Європи. 

Скоринка хліба.

Мати Божа - Цариця неба і землі…

     Давно це було, ще за часів Гетьманщини. Жив на Поділлі великий землевласник, Степан Бобик. Багато мав орної землі, сіножатей, лісу, було в його стайнях чимало худоби. Наймити працювали на полях, доглядали худобу. Покоївки й куховарки підтримували порядок у домі і дбали, щоб їхні господарі були ситі і доглянуті. Вони догоджали своєму пану, однак він завжди був незадоволений, кричав на наймитів. А ще Степан Бобик був скупар над скупарі. Коли приходив бідний, немічний просити милостиню, то він проганяв його з прокльонами:" Нема в мене хліба для торбіїв!" - кричав. А було й собаками цькував. Навіть те, що залишалося з обіднього столу, жалів для бідних людей: "Краще кинути це свиням у корито". А була в нього дочка-одиначка, Катруся. Вона зовсім не вдалася до свого батька. Мала чуйне і милосердне серце на людське горе і була побожною дівчиною. Одного разу Катруся зайшла в убогу хатину і роздавала солодощі (пряники, рогалики) бідним дітям. Вона не побачила, що батько крадькома стежив за нею. Цей багатий чоловік не жалів бідних дітей, серце в нього було, як камінь. Він аж почервонів від гніву, забрав у Катрусі солодощі і викинув через вікно у болото. А після того виштовхнув Катрусю поперед себе з убогої хати. Вмить небо вкрилося чорними хмарами, і стало темно, як вночі. Ще недалеко відійшов цей лютий пан із дочкою, а тут - як сипне густим градом! Град був, як горіхи, і важко було впізнати все довкола, від землі віяло холодом, як зимою. На полях не залишилося нічого зеленого, все перемішалося з землею, і листя на деревах також побив град. Гнів переповнював цього скупаря, і він з пополотнілим обличчям дивився на свої лани, як їх безпощадно бив град. А Катруся в цей час впала на коліна посеред дороги і щиро молилася. Однак це ніяк не змінило Бобика. "Я це нещастя переможу власними силами!" - вигукував він. І кинувся сіяти й садити все наново. Засів зійшов, але колоски були пусті. Всі запаси харчів закінчувалися, наймити покинули безбожного й скупого пана. Нужда заглянула в хату Степана Бобика. Катруся тепер вже сама доглядала коло худоби.

     Одного разу Катруся молилася навколішках перед образами і благала заступництва Матері Божої над ними: - Нехай я відпокутую за всі лихі вчинки батька. Буду працювати день і ніч, усе, що моє, роздам убогим. О Царице Небесна, вислухай мої благання про порятунок! Змилосердися над упадком мого батька, подай руку і приведи його до Свого люблячого Сина. Благаю Тебе, Владичице всіх сотворінь, Непорочна Невісто, змилосердися над тими, що в своїм нерозумі відпали від святої віри! Благослови, о добра Мати, нашим нивам і садам! Тут надійшла якась убога жінка та попросила у Катрусі: - Чи не маєш, дівчино, чого поїсти? Я така голодна! Катруся витягнула зі свого кафтаника скоринку хліба й подала бідній жінці: - Більше не маю, - сказала сумно. - А ти? - спитала жінка і взяла лише шматочок скоринки. - Я? - зашарілася дівчина і опустила очі додолу. Вона не хотіла признатися, що тепер голодуватиме, тож сказала: - Щось я вже знайду, може ягоди... - Добре дитино, - сказала вбога жінка, - бери оцей шматочок скоринки і їж!

      Коли Катруся підвела очі, то жінки вже не було, замість неї стояла Ясна Пані. Сяйво проміння огортало її золотисте волосся, очі були милі, але сумні. Одяг був обсипаний зірками, які миготіли золотом і сріблом. Тільки обличчя було те саме... -Хто Ви, Пані? - спитала Катруся. - Чи не сама Мати Божа, Цариця Неба? - Так, - притакнула головою Богородиця. - Скажи своєму батькові, щоб пожав густе колосся та звіз його, як кару за лиходійства. Потім нехай засіє знову в ім'я Боже. Нехай покається і молиться над новим засівом, то збере багате жниво, це Я прирікаю вам! Катруся впала навколішки, покірна молитва линула з її серденька. Вона підвела очі, а Матері Божої вже не було. Дівчина сіла на порозі і їла скоринку, що їй подала Пречиста Діва, їла й наситилася, однак скоринка не зменшувалася. Так було й на другий день, й на третій... їли цю скоринку всі, а вона все не зменшувалася. Це тривало аж до нового хліба. А жниво було багате-багате..

Чого боїться диявол?

     Виходячи на передову під час бою - наприклад, служачи молитвою звільнення та зцілення, - наражаєшся на постріли ворога. Але якщо зосередишся на них, то вгрузнеш в окопах у страхові перед атакою… Отож як провадити духовну боротьбу так, аби то диявол боявся, а не ми? Деякі люди присвячують більше часу молитві про захист від зла, ніж прикликанню Святого Духа. Це такий ухил у поганську молитву, де молільник «примушує» свого бога до чогось, так як ми хочемо примусити Господа нас охороняти. Натомість християнська молитва - згідно з Ігнатієм Лойолою - це роздуми над misterium Christi, тобто над таємницями життя Христа. Така молитва є і розмовою, і стосунками. У ній я набуваю досвіду того, що Бог мене любить, і щодня знаходжу прояви Його любові у подіях мого життя. А тоді маю в серці певність: «Татсь мене любить і не дасть мене скривдити!»

     У справжній любові немає страху…      Головна мета диявола - знеохотити нас, залякати і змучити, аби ми відвернулися від Христа і не прийняли від Нього раду спасіння. Коли ми починаємо входити у живий зв’язок із Христом, у стосунки любові, - вчимося дивитися на різні ситуації нашого життя крізь призму цієї любові. Це вибиває у сатани всілякі аргументи з рук, оскільки в любові немає місця для страху, який становить нагоду «кусати» нас. Тому велику мудрість сказав св. Йоан, що «у справжній любові немає страху» (1Йн.4,18). А як захищався Ісус під час свого служіння звільнень і зцілень? Розмовляв з Отцем, постійно тривав у єдності з Ним через Духа Святого. У цьому ми теж маємо Його наслідувати. Якщо перебуваємо в єдності з Богом, у силі Святого Духа, - Божа опіка над нами є неустанно, хоча й особливе приготування до служіння також потрібне. Турбота про захист тоді виражається в нашому житті, наприклад, через дбання про те, щоб тривати в освячувальній благодаті, забезпечити собі «молитовний тил». Але я б особисто більше запрошував своїх заступників просити про зішестя слави Божої, ніж до молитви про мій захист. Де є Божа присутність —- там немає місця ні для кого іншого. Хоча варто пам’ятати, що в історії Ізраїля був такий час, коли Ковчег Завіту стояв разом із Гидотою - і Бог це допустив, бо любив свій народ; натомість через пророків пробуджував його свідомість. Цей образ - сигнал для нас, щоб ми почали очищувати свій внутрішній храм.

     Слово Боже...  Це один з елементів прояву в нас присутності сили Божої. Тому ми повинні проголошувати тільки добро і боротися Словом Божим так, як це робив Ісус. Шкода, що на щодень - замість посилатися на Божі обітниці - ми постійно говоримо про свої страхи, самі себе цим ослаблюючи. Коли людина починає проголошувати Слово Боже, цитувати його фрагменти щодо себе — вона тим самим проголошує волю Бога щодо свого життя. У Святому Письмі можна знайти протиотруту від усякого страху, оскільки коли визнаємо Божі обітниці щодо нас, то страхи мусять відступити. А то ж саме страх є одним зі способів «відчинення дверей» для зла. Зло нас лякає, викликаючи таку реакцію, яка дає йому право нас мучити. Якщо ми під час свого служіння боїмося, що сатана з помсти вдарить по наших дітях, чоловікові/дружині, по майну - то даємо йому шлях до цих людей. А коли починаємо проголошувати таким чином силу злого у нашому житті, то даємо йому право діяти. Як це змінити? Проголошенням Божих обітниць. Визнаваймо їх словами Псалму 121: «Господь від усього злого тебе стерегтиме, Він стерегтиме твою душу. Господь вихід і вхід твій стерегтиме» (Пс 121 (120), 7‑8). Коли ми щоденно це проголошуємо, наша життєва позиція змінюється. Ми віримо, що Бог нас оберігатиме, і саме з цим словом виходимо на служіння. Ми віримо міцно: зло не зробить мені нічого поганого, бо «Господь стереже мій вхід і вихід», і «Господь - моє світло, кого маю боятись?» (Пс 27, 1). Цими Божими обітницями ми замінюємо людські побоювання: «Будь обережний, бо зло може завдати тобі кривди». Якщо боїмося, що диявол могутній, то краще не берімося за служіння звільнення.

     Ревнителі Ісуса Христа…   У нашій Церкві бракує ревних людей, гаряче захоплених Ісусом Христом, і ми маємо ними стати! А для цього нам потрібні близькі стосунки з Ним. Тому варто виховувати людей до близьких стосунків з Ісусом: любов - єдине, що не дасть їм ніколи відлучитися від Нього. Також у Церкві стають дійсністю слова : «А Дух і Невіста кажуть: Прийди!» (Одкр 22, 17). Що ж робить Святий Дух, коли приходить? Навчає нас казати: «Абба» - «Татусю», - так ніжно, оскільки сам Бог говорить до мене ніжно. У таких стосунках я навіть можу дозволити собі помилитися, бо знаю, що є Той, хто мене любить. Тому ті, хто служить молитвою звільнення, не мусять падати навколішки перед Ісусом Євхаристійним у благанні: «Господи, захисти мене, захисти мене!» Вони можуть кликати:

«Ісусе, люблю Тебе, об’яви свою потугу і міць!» Ми ж не йдемо на Євхаристію тільки для того, щоб Господь Бог дав нам зброю –

 ми йдемо для того, щоб Він дав нам себе!

     Найкоротший екзорцизм… Цікаво, що ми в Церкві частіше використовуємо освячену воду чи екзорцизмовану сіль, аніж могутнє ім’я Ісуса. Ми вбезпечуємося, зосереджуємося на ділах злого духа… даючи йому тим самим більше нагод діяти. Бо диявол сам із себе не має сили - Ісус його вже роззброїв. Потуга диявола то тільки сатанинський «туман», а ми дозволяємо себе обдурити. Забуваємо, що ми маємо могутню зброю - Кров Христову. Аби добре зрозуміти її значення, варто сягнути до Старого Завіту. У Старому Завіті кров означала завіт Бога із Його народом (Вих 24, 3‑8; Євр 9, 16‑22): половину крові виливалося на вівтар, а другою половиною покроплювалося народ. Це виливання крові на вівтар є алюзією Пасхи, тобто захисту домівок ізраїльтян від десятої кари, коли ангел-руйнівник убивав уночі всіх первородних у Єгипті. У літургії воздаяння священик складав жертву за свої гріхи та за гріхи народу. Кров цих жертв на ублагання за гріхи виливалася на плиту, що прикривала Ковчег Завіту. Таким чином вона «прикривала» гріхи люду і ставала перепрошенням за них. Також вона була прообразом досконалої жертви і Крові Агнця у Новому Завіті. Кров Христа очищує нас від усілякого гріха (1Йн.1,7), і робить нас царським священством. Священики Старого Завіту мусили свої жертви постійно поновлювати; натомість Ісус, оскільки Він Бог, склав цю жертву тільки раз. Його смерть на хресті стала Новим Завітом замість Завіту на Синаї. Його Кров установила новий і вічний Завіт - саме нею ми виправдані й відкуплені, набуті на власність Божу (Рим 5, 9; Діян 20, 28).

     Кров Ісуса - це присутність Бога. Коли я молюся: «Кров Ісуса на мені й на моїй сім’ї» - то визнаю Божу обітницю, що наші гріхи нам прощені. Скільки разів я приймаю Ісуса Євхристійного, стільки Він обмиває мене своєю Кров’ю і дає доступ до Неба. Його Кров була пролита на відпущення людських гріхів - тому диявол її боїться. Коли ми покликаємося на Кров Ісуса, тим самим кажемо дияволові: «Не маєш на мене права». Вона становить міць мого примирення з Богом, тому молитва «Кров Ісуса» - це найкоротший екзорцизм! Варто пам’ятати, що наше зцілення та звільнення залежить не від нашого доброго його звершення, а від того, чи віримо ми в Ісуса та міць Його Крові. Бог дав нам усілякі дари Неба тільки завдяки жертві Ісуса Христа, а не завдяки нашим добрим учинкам. Отож коли я підходжу до Божого трону і кажу: «Кров Ісуса» - у мені зроджується відвага, бо я вкриваюся Його праведністю… й тоді диявол мене не бачить.

      Кому належить сила?..  Існує ще один важливий аспект нашої участі в Церкві. Якщо я зосереджуся на тому, що я хтось винятковий, бо маю якесь особливе служіння і мушу охоронятися, - вся моя бібліотечка стосуватиметься екзорцизмів та молитви зцілення. Натомість якщо я вірю, що слава Божа долає все і я беруся до свого служіння міццю Христа, - моя бібліотечка стосуватиметься того, як будувати Царство Боже на землі. При нагоді, варто згадати: чим живимося - те потім нам у житті відлунює. А на завершення - важлива таємниця духовного життя: чого боїшся - тому даєш міць. Тому страх Божий є початком усілякої мудрості, а не боязнь перед сатаною. Коли маєш у собі боязнь Божу, то Богові даєш міць діяти у твоєму житті. 

АНТИПОД БОЖОЇ ЛЮБОВІ - ЛЮБОВ СВІТСЬКА.

Людина може бути дуже злою і жорстокою, але в її серці завжди знайдеться симпатія до якоїсь особи або речі. Суть природи серця в тому, що воно мусить любити (Мар. Лят.). Кожна людина повинна любити; якщо хтось не любить Бога понад усе, повинен любити понад усе якесь створіння. Любов до світу має у своєму серці той, хто, замість Бога, любить понад усе гроші, розкіш, людські блага або взагалі що-небудь на землі. Любов до творінь не є сама по собі гріхом, а стає гріхом лише тоді, якщо хтось любить творіння більше, ніж Творця. Таку людину, яка полюбила творіння понад усе, називаємо людиною світською. Всі світські люди є ідолопоклонниками (Єф. 5, 5). Любов, яка належить Богу, звертають до творіння: одні до багатства, як Юда; інші до їди і напоїв, як той євангельський багач і всі, божком котрих є черево (Филип. З, 19); ще інші - до почестей, як Авесалом, або до розкошів, як Соломон, в ще інших улюбленою справою є корчма або гра в карти і т. д. І всі схожі на євреїв, які під горою Синай танцювали довкола золотого теляти. Девізом таких людей є: "Будемо їсти та пити, бо завтра помремо!" (Іс. 22, 13). Таких людей засуджує св. Павло, говорячи: "Мудрість цього світу, глупота в Бога" (І. Кор. З, 19). Світські люди гірші від звичайних зрадників; вони зраджують не земного царя, але Царя царів, найвищого Бога.

     Любов світська веде за собою втрату освячуючої ласки і вічного спасіння. Світська людина не має в серці святої ласки. Дух Божий не живе в розпусній людині (Буття б, 3). Як голуб не сідає на болото або на стерво, так не ходить св. Дух до розпусних і злісних душ (св. Амвр.). Голуб любить чистоту, слідкує за чистотою свого пір'я і любить чисті джерела; так само чинить Св. Дух (св. Франц. Сал.). Найчистіший не може знаходитись в оскверненому тілі грішника (св. Макар.). Якщо твоє серце наповнене оцтом, як же може Бог наповнити його медом? Треба його спочатку спорожнити і старанно вичистити (св. Авг.). Разом із утратою освячуючої ласки людина втрачає і спасіння; бо хто не має освячуючої ласки (весільного одягу), той буде кинутий у непроглядну пітьму (Мат. 22, 113). Ісус Христос виразно грозить світським людям вічним осудом, бо говорить: "Хто життя своє любить, той погубить Його..." (Йоан 12, 25); або "Горе вам, що ситі нині, бо будете голодувати. Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати" (Лук. 6, 25). Як корабель, пришвартований до пристані, не може відплисти від неї, так не може людина, котра любить світ, потрапити до пристані спасіння. Чого бажаєш: любити світ і загинути, чи любити Ісуса Христа і жити вічно? (св. Авг.). Не живи тим часовим життям, щоб не втратити життя вічного (св. Авг.). Хто тут бавиться з дияволом, той не може радіти з Ісусом Христом на другому світі (св. Петро Хриз.). Нерозумний той, хто нехтує вічним життям заради проминаючого (св. Бонав.).

     Любов до світу осліплює душу і відштовхує її щоразу більше від Бога. Любов до світу осліплює людський дух. Коли тимчасові речі відгородять душу від Бога, тоді душа затьмариться, як затьмарюється місяць, коли земля стане між ним і сонцем (К. Гуго). Як Товита осліпив послід ластівки, так осліплюють душу тимчасові клопоти (св. Золот.). Світські люди зовсім не розуміють правд Євангелія і вважають їх дурницями (І. Кор.2,14). Як промені сонця не просвічують мутної води, так не пронизують святі промені Св. Духа душі світської людини. "Хто не любить, той не спізнав Бога..." (І. Йоан 4, 8). Світська любов щоразу більше відвертає душу людини від Бога. Земля, наче клей для пташки: птах, котрий сяде на клей, не може злетіти вгору (св. Ніль). Клопоти цього світу заглушують у людині слово Боже, як терен заглушує проростаюче насіння (Мат. 13, 22). Світські люди - це ті євангельські гості, котрих запросили на вечерю, а вони не з'явилися - один через жінку, другий через господарство, третій через куплених волів (Лук. 14, 15). Через світську любов тратимо внутрішній спокій і дуже боїмося смерті. Світська людина ніколи не має внутрішнього спокою. Влучно сказав поет: "У страху вагається людина між щастям земним і спокоєм душі". Одне поруч з другим не може існувати. Не можуть задовольнити серця земні розкоші, як не можна наповнити сита водою (Люд. Гран.). Саме брак внутрішнього спокою примушує таких людей шукати нових розкошів; вони схожі на людину, котра страждає безсонням і перевертається на всі боки, бо думає, що через зміну положення знайде бажаний сон (св. Григ. В.). Лише в Ісусі Христі можна знайти справжнє задоволення, як це Він обіцяв, коли сказав до Апостолів: "Мир залишаю вам, мій мир даю вам; не так, як світ дає, даю вам його" (Йоан 14, 27). Св. Августин говорить: "Не заспокоїться серце моє, доки не спочине в Тобі, о Господи!" Світська людина боїться смерті, тому що через смерть повинна відректися від свого земного ідола, бо смерть є для неї кінцем бажаного щастя. Вона вже тепер відчуває, яка доля чекає її після смерті. Тому світські люди вмирають в розпуці та великому неспокої. Ув'язнені злочинці живуть у постійному страху, а цей страх посилюється, коли їм відмовлять у помилуванні. Подібне відбувається з грішником: він живе в постійному страху, який сягає вершини в момент, коли душа мусить розлучитися з тілом і стати перед Божим суддею (св. Золот.). Риби, впіймані вудкою, відчувають найбільший біль, коли їх витягають; так само і люди, віддані світській любові, зазнають найбільших мук у годину смерті (Люд. Гран.). Якщо вже радощі, які тобі жертвує диявол, змішані з такою великою гіркотою, то якими ж повинні бути муки, які приготовані для тебе за це на другому світі! (Донін).

     Світська любов породжує ненависть до Бога і Його слуг. Людина, віддана світській любові, не може мати одночасно Божої любові. Перстень, котрий прикрашає один палець, не може одночасно прикрашати і другого пальця; подібно не може людське серце, заплутане путами любові до тимчасових речей, одночасно любити Бога (Люд. Гран.). Св. Йоан говорить: "Коли хтось любить світ, у того немає любові Отця" (І Йоан 2, 15). Одним і тим самим оком неможливо одночасно дивитися в небо і на землю (Йоан Клім.), Світська людина доходить, навіть, до того, що наповнюється ненавистю до Бога і до Божих справ. Тому говорить Спаситель: "Ніхто не може двом панам служити: бо або одного зненавидить, а другого буде любити, або триматиметься одного, а того знехтує. Не можете Богові служити - і мамоні". (Мат. 6, 24). Отже, що можна думати про таку людину, котра лихословить священикам і зневажає релігійні справи? Світські люди є ворогами Бога. "Хто, отже, хоче бути приятелем світові, той стає ворогом Божим" (Як. 4, 4). "Отже, якщо не хочеш бути ворогом Бога, будь ворогом цього світу" (св. Авг.) Любов до світу щезає разом зі смертю. Якусь річ можна любити протягом якогось часу, однак невдовзі ця любов щезає, тому що ти будеш або розлучений з улюбленим предметом, або в тебе відберуть цей предмет. Тому не можна любити те, що можна втратити; треба любити лише те, що лишається назавжди (св. Авг.). Отже, не треба прив'язувати своє серце до тимчасових речей. Вірний слуга Божий прив'язується до тимчасових речей не більше, ніж до свого одягу, який можна одягати або скидати; лише злий християнин так міцно прив'язується до земних благ, як звір зростається зі своєю шкірою (св. Франц. Сал.). Справжній християнин повинен бути схожим на орла, котрий високо літає і спускається на землю лише тоді, коли потребуєш поживи (св. Ігн. Льой.). Він повинен бути схожим на дерево, котре лише корінням тримається землі, а гіллям і верхівкою пнеться вгору до неба. Турбуйся про тимчасові речі лише постільки, поскільки конче їх потребує; а загалом дбай лише про речі вічні. "Безсмертна душа людини повинна бажати лише безсмертних речей" (св. Берн.). "... Шукайте того, що вгорі..." (Кол. З, 1). Бери собі того в приятелі, котрий не залишить тебе, коли всі покинуть (Тома з Кемп.). 

Справжнє покликання жінки

Непорочна Діва Марія, яка піднесена і обдарована ласками понад всіма жінками…

     Про суть та місію жінки можна розмірковувати двома способами. Перший спосіб полягає в аналізі при­чин та обставин подій, у яких жінки відіграли ту чи іншу роль. Це спро­ба зрозуміти суть жіночості, щоби врешті сформувати її синтетичний образ. Цей спосіб радше є абстрак­тним і теоретичним, але його пере­вагою є те, що він дає змогу аналізу не загубитися в деталях. Другий метод практичний та конкретніший, оскільки зосереджує увагу на кон­кретних жінках, які досконало реалізували суть буття жінкою, а отже осягнули ідеал. Це великі жінки в історії світу, святі діви, матері, мучениці. Їх незрівнянно перевищує Божа Мати, Непорочна Діва Марія, яка піднесена і обдарована ласками понад всіма жінками ― Діва понад всіма дівами, Матір над всіма мате­рями, Невіста понад всіма невістами. Вона є неповторним символом жіночості. У Ній вповні здійснилася таємниця жінки. Жіночість виражається трьома способами, кожен з яких має велику вартість, але жоден з них зокрема не є повним. Тільки у поєднанні вони вповні показують таємницю жінки. Ця повнота є лише започаткована тут на землі, осягнути її можна лише тоді, коли зникнуть обмеження про­стору та часу, тобто у вічності. Пер­шим її знаком є дівицтво. Воно є гар­ною країною, повною недоторканих скарбів, родючою землею, форте­цею довір'я та дивовижної простоти. Другий знак з'являється, коли жінка осягає повноту фізичних і духовних сил, що дозволяє їй бути нарече­ною. Бути нареченою ― означає відкрити саму себе як істоту, призна­чену іншій коханій особі, усвідомити потребу жертви, відкриття та об'єднання. Третім і найважливішим зна­ком, який є свідченням повноти жіночості, є материнство, яке як плід любові до коханої особи видає на світ нове життя і оточує його турбот­ливою опікою. Другому й третьому зі знаків повноти таємниці буття жінкою відповідає аналогічна дійсність у чоловічому світі. Материнству відповідає батьківство, а навпроти нареченої стоїть наречений. Інша справа з дівицтвом - це дійсність, яка не вимагає доповнення. Вона однаково є окрасою як жінки, так і чоловіка.

    VIRGO – Досвід…   Що каже нам досвід?   Жінка має глибоке відчуття краси, звідси її особливе ставлення до квітів, до прекрасної природи. Це не лише радість від різнорідності форм, але відчуття гармонії, яку приховує в собі краса природи. Схожим є відчуття жінкою мистецтва, музики і культу­ри, передусім в аспектах естетики і гармонії. Таке ставлення жінки до краси зовнішніх речей поширюється на неї саму. Дуже важливими в житті жінки є чарівність вбрання і всього зовнішнього вигляду, в якому зачісування волосся займає особли­ве місце. Любов до прикрас також свідчить про її відчуття краси, якою жінка хоче не тільки милуватися, але також носити на собі. Вона праг­не краси навколо себе і на собі - ось це власне жінка. Другою рисою жінки є турбота про гігієну та порядок навколо себе. Важко уявити, аби розумово здорова жінка не звертала уваги на чистоту тіла та вбрання. Всюди, де б вона не була, старається підтримувати поря­док. Третьою особливою рисою жінки є турбота про здоров'я, свіжість та молодість. Тому для багатьох жінок перші ознаки старіння є проблемою. Тоді використання косметичних засобів стає внутрішньою потребою, аби по можливості якнайдовше ви­глядати молодо. Навіть молоді осо­би жіночої статі прагнуть якомога сильніше, наскільки це можливо, підкреслити те, що в них молоде­че і свіже. У ставленні до ближніх це відчуття свіжості і здоров'я виявляється в турботі про всіх, що недомагають. Прагнучи надати по­сильну допомогу слабким, хворим, людям, які терплять старечі недуги, жінка часто виявляє несвідоме праг­нення завжди бачити людей здоро­вими та свіжими. Останнім аспектом, який підкреслює жіночість, є схильність до сталості, до того, що тривале, шляхетне. Якщо одного разу жінка знайде дім, то їй незмірно важко по­лишити його. В пам'ять жінки осо­бливо западає все, вартісне і шля­хетне у її житті глибоким досвідом радості і щастя. В цьому ж сенсі слід розуміти любов до дорогоцінних прикрас. Дорогоцінне каміння, золо­то і т. д. мають прикмети тривалості, незмінності, завжди залишаються гарними.

     А що ж тут спільне з дівицтвом?     - Дуже багато. Краса, чистота, свіжість і здоров'я - ці риси сполучені з дівочим станом. Його охо­че порівнюють до недоторканого, квітучого цвіту, до джерела чистої свіжої води, до блакитного неба, повного зір, до свіжого снігу на гірських схилах. Сама жінка також обожнює атмосферу недоторканої природи, сяючого сонця, затиш­ного саду. Вона стоїть зачарована перед дорогоцінною мейсенською порцеляною або перед кашубською вишивкою, яка переливається бар­вами. Це відчуття краси, чистоти, гармонії, здоров'я і сталості вказує нам на основну рису характеру жінки: вона є Virgo, дівиця. Перед тим як перейти до до­кладного аналізу суті дівицтва, слід спочатку виключити певну оману. На загал, якщо жінка не виходить заміж, а одночасно не відчуває покликання до монашого стану, то вона оцінює ситуацію, в якій опи­нилася, як прикру. В художній літературі та в народній традиції до­бре відоме явище "стара діва", яке зазвичай викликає певний жаль. У теперішньому безладному часі дехто з дівчат намагається бачити цінність в нібито щасливому виборі "бути самій" за своїм бажанням, без обов'язків і без сталого прив'язання до кого-небудь. Це немає нічого спільного з безженним чи дівичим станом, обраним з огляду на вищі цінності, наприклад, монаше жит­тя. Насправді "вільний стан" є лише прикриттям егоїзму, а нерідко звичайної розпусти. Подружжю - "ні!". Монашому життю - "тим більше ні!!" Світському апостольству - "безумовно, ні!!!" Що ж у такому разі? "Незалежність!" - ось суть сучасного "вільного". Таке життя є втечею від відповідальності. Люди, які так живуть, часто є невільниками марнославства та чуттєвості. Бага­то з них поринають в алкоголізм, наркоманію та інші гріхи, а також потерпають від депресії, і це доводить, яким нещасним є стан "задоволеної жінки вільного стану". Бог створив жінку з якнайбільшою любов'ю та старанністю, зберіг у ній пам'ять раю, чистого й доскона­лого світу, який вийшов з-під Його рук та існував до первородного гріха. Зберігаючи в пам'яті цю ве­лику відзнаку, навіть у дохристи­янських часах знаходимо глибоку повагу до дівиці, яка залишається самотньою для вищих цінностей, а не через небажання брати на себе обов'язки. В легендах і казках чиста дівиця має лікувальну і благотворну силу, відвертає прокляття, знімає чари. В історії Церкви почесне місце займає прослава великих подвигів дівиць, а особливо порушують цю тематику мистецтво та література. Підсумовуючи вище сказане, слід підкреслити, що дівицтво дає нездо­ланну силу і міць, які роблять люди­ну здатною боротися за великі речі. Саме дівицтво надає жіночій істоті виняткової внутрішньої краси, яка проявляється також назовні.

Дівицтво - образ Божого маєстату - Діва понад всіма дівами, Матір над всіма матерями, Невіста понад всіма невістами…

     Для чого Господь створив це чудо краси, дівицю? Щоб таким винятко­вим способом показати сенс і вартість людського життя, відобразити на землі Божий маєстат і блиск, аби вказати красу їх існування як квітів "на хвалу Його величі" (Еф. 1, 12). "Як самотня квітка високо в горах, на межі вічних снігів, яких ніколи не бачило людське око, як недоступна краса пустель та полюсів, які не без зусиль можуть бути метою людини, так і дівиця показує, що створіння має сенс лише як блиск вічного бли­ску Бога". Нині, коли людина здатна мис­лити лише прагматично і при кожні нагоді запитує, яку матиме з того користь, дівицтво здається непридатним. Оскільки дівчина, яка свідомо й добровільно вирішує зали­шитися дівчиною, відмовляється від використання сил своєї статевості, її життя вважається змарнованим, нереалізованим і невдалим. Її жерт­ву, пов'язану зі збереженням невинності, вважають безглуздою і називають наругою над правами природи. Звідси також бере початок негативне ставлення світу до монашого життя, особливо контемпляційного, як "безглуздого і змар­нованого існування". Наша оцінка повинна ґрунтуватися на інших положеннях. З дівицтвом пов'язане все найцінніше, вартісне і досконале в житті людини. Потоптання дівицтва через гріх є причиною багатьох людських страждань. Через первородний гріх тіло людини доведене до найглибшої нужденності і з того часу поневолене пристрастями. Христос прийшов, щоб звільнити людей з неволі: "Знаємо ж, що старий наш чоловік став розп'ятий з ним, щоб знищилось оце гріховне тіло, щоб нам гріхові більше не служити (Рм. 6, 6), "Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам кори­тися його пожадливостям" (Рм. 6, 12), "Бо так, як ви колись віддавали ваші члени на служіння нечистоті й беззаконню, щоб жити беззаконно, так тепер віддавайте ваші члени на служіння праведності, на освячен­ня" (Рм. 6, 19). Це оздоровлення тілесного життя дозволяє нашому тілу завдяки очищаючій хрестильній купелі стати "новим сотворінням", чимось святим і чистим, знаряддям нового життя. Тому "утікайте від розпусти! Усякий гріх, що його чи­нить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла" (1 Кр. 6, 18). Найви­ща досконалість краси і святості тіла означає його цілковиту непорочність як дівичого тіла.  В іншому місці св. Павло пише про переваги дівицтва (пор. І Кр. 7, 25-40). Одна з них це "свобода від клопотів "Це означає, що жонатий чоловік чи заміжня жінка набагато більше "ув'язнені" в світі, ніж осо­би вільного стану. Хоча би з огля­ду на сім'ю, вони набагато більше зацікавлені тим, що відбувається в світі, зв'язані з ним: "хто жона­тий, клопочеться про справи цього світу" (І Кр. 7, 33).                      Натомість життя дівчини оточене таємничою свобо­дою…

     Яку описує сам Ісус Христос: "не турбуйтеся, промовлявши: Що будемо їсти, що пити й у що зодяг­немося? Про все те побиваються по­гани. Отець же ваш небесний знає, що вам усе це потрібне" (Мт. 6, 31- 32). Ця безтурботність щодо земних справ дає незаміжнім і нежонатим можливість звернутися до вищих вартостей, а навіть найвищих, а та­кож вповні розкрити свої таланти. Св. Павло також пише про жо­натого, як про поділеного чоловіка, бо він турбується про справи цього світу, про те, як подобатися жінці. Таким чином євангеліст хоче ска­зати, що це просто неможливо, аби жонатий міг неподільно присвя­тити себе вищим речам, оскільки мусить ділити свій час і свої сили. Натомість безженний може залишитися "чоловіком однієї справи", оскільки його душу не наповнюють тисячі турбот дочасного життя. Тому його життя може здобути чесноти цілісності, шляхетності і повної по­святи. Дріб'язковість, нервовість, внутрішній неспокій не торкаються його, оскільки він реалізовує ідеал дівицтва. Дівицтво є "цілісністю" в найглибшому значенні цього слова. Що більше, дівицтво має в собі внутрішню динаміку, стремління до вищої мети. Якщо людина один раз відкриє собі цю безтурботність та інтегральність, вона буде все більше відкриватися на тривалі, вічні цінності. В той же час для неї втрача­ють цінність скороминущі приємності цього світу, а душа все легше підноситься до "вічних пагорбів". Це подібно до того, як вільний від тяга­ря рюкзака мандрівник, який несподівано побачив здалеку прекрасну вершину, а на ній затишну турбазу, де знайде відпочинок. Зачарований побаченим, він вільно та витривало йде вгору, думаючи лише про досяг­нення мети. Як священичі долоні під час Св. Літургії старанно обіймають всіма пальцями дискос і підносять його до Бога, так і дівиці кожно­го дня знову можуть підносити ціле своє єство до неба.

     Св. Павло описує таємниці Церк­ви як Обручниці Христової. Бог хоче "появити собі Церкву славну, без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна" (Еф. 5, 27). Христос через свою кров зробив Церкву дівицею та вчинив, що в ній родяться дівичі душі. Саме дівственний чоловік здійснює найглибшу таємницю містичної Обручниці Христової. Він стоїть всередині неї, там, де вівтар і де завжди горить вогонь присутності і жертвенної смерті Христа. З цього найпіднесенішого місця на землі на світ вспливають життєдайні сили.