Глава УГКЦ: «Святий Йосафат - мученик за єдність християн і Христової Церкви»

 Ми прийшли сьогодні до цього величного храму в цій міжнародній прощі, аби вшанувати особу, яку ми оспівуємо як світильника, який дав себе, свою душу, своє життя як Добрий пастир за своїх овець. Ми зібралися, аби тут, де спочивають мощі святого священномученика Йосафата, подякувати Богу і Святішому Отцеві за прославлення цього великого святого нашої Церкви в 150-ті роковини від дня його канонізації. Саме тут, у цьому святому храмі, 1867 року, у храмове свято Святих апостолів Петра і Павла, 29 червня, урочисто засяяла на весь християнській світ святість нашого святого єпископа і великого мученика за єдність християн. Наголосив у проповідницькому слові Отець і Глава УГКЦ  25 червня 2017 року під час Божественної Літургії в українсько-візантійському обряді, котру він очолив на головному престолі базиліки Святого Петра у Ватикані з нагоди 150-річчя канонізації святого Йосафата Кунцевича, мощі якого спочивають в цьому храмі.

      «Ми сьогодні складаємо подяку Господу за те, що, незважаючи на роки і століття, його дух, його приклад, його особа здатна сьогодні зібрати десятки тисяч людей до того самого місця, де він був канонізований, аби за його посередництвом єднатися із Богом», - сказав проповідник. Далі Блаженніший Святослав запропонував поглянути на окремий вид святості святого Йосафата: «Ми його величаємо як єпископа та мученика і справедливо це робимо. Однак його мучеництво позначено певною життєдайною і святою ідеєю. Він є мученик за єдність християн і Христової Церкви». Тут Глава Церкви пригадав, що в 300-ліття мученицької смерті святого Йосафата праведний митрополит Андрей Шептицький говорив, що «Господь часом Духом Святим покликає великих людей, аби вершити велике діло». «Святість, світло і велич святого Йосафата має два виміри», - зазначив він. Насамперед, Господь дозволив святому священномученику Йосафату глибиною свого духовного життя увібрати в себе духовну історію Київської Церкви, яка пам’ятає єдність Христової Церкви першого тисячоліття. «Саме в серце цього святого єпископа Дух Святий вклав жар, жагу, бажання віднови цієї єдності. Цікаво, що він перейнявся цією ідеєю, заглиблюючись у духовне життя у своїй монашій спільноті. Він жив молитовною літургійною спадщиною Київської Церкви, молився з тих самих книг, з яких молилися наші нез’єдинені браття і там він торкнув коріння і тої містичної пам’яті Київської Церкви й ідеї єдності Церков. Саме в нашій київській традиції в постаті святого Йосафата Господь зберіг для нас, нащадків, той жар, пам'ять, молитву і прагнення віднови єдності усіх Церков Володимирового хрещення на наших землях», - додав він. А з іншого боку, Дух Святий підняв Йосафата над його епохою, часом, стосунками між різними Церквами. «Він більше ніж за 300 років до Другого Ватиканського собору, був сповнений того духу, який ми називаємо екуменічним рухом. Він полягає в шуканні способів і методів для відновлення повної єдності Христової Церкви», - пояснив Блаженніший Святослав.

     На переконання Глави УГКЦ, нам потрібно звільнити особу святого священномученика Йосафата від різного роду упереджень ідеологічних містифікацій і наповнитися святістю і духом цього великого святого Христової Церкви. «Ми сьогодні отримали особливий привілей і дар від Бога. Бо в цій прощі ми принесли до цього храму біль, сльози, кров, страждання України. За особливим дозволим Святішого Отця, ми прагнемо скласти все те, чим живе тіло нашого народу, на цей престол апостола Петра», - звернувся до паломників Предстоятель Церкви. «Ми сьогодні просимо, щоб силою і діянням Святого Духа наші болі і страждання перетворилися на чисту безкровну жертву нашого Спасителя. І звідси, із гробу апостола Петра, наче чистий пахучий дим молитовного кадила вознесилася до Престолу небесного. Сьогодні просимо святого Йосафата у з’єднанні із апостолом Петром про молитву за Україну. Ми прагнемо тут молитися за мир на нашій українській землі, який приходить з небес і якого світ не має. Ми прагнемо будувати вільну і незалежну європейську Україну, просвічуючи її силою і світлом Христового Євангелія. Ми сьогодні просимо, щоб Господь Бог надихнув серця всіх християн України вогнем, прагненням святого Йосафата до єдності, – «щоб усі були одно», як про це молився і заповідав нам наш Спаситель», - сказав Блаженніший Святослав.

     О 12.00 понад п'ять тисяч українських паломників зійшлися на площу Святого Петра, щоб разом зі Святішим Отцем помолитися “Ангел Господній”. Після молитви Папа привітав ієрархію УГКЦ та учасників паломництва словами: “Особливо хочу привітати Верховного Архиєпископа, єпископів, священиків Української Греко-Католицької Церкви, а також паломників із Білорусії, котрі відзначають 150-річчя канонізації св. Йосафата. "Єднаюся з вами духовно в Божественній Літургії, яку незабаром будете служити в соборі Святого Петра, просячи в Господа для кожного з вас мужності в християнському свідченні та дару миру для дорогої української землі".

     О 13.00 в соборі Святого Петра розпочалася Архиєрейська Божественна Літургія. З особливого дозволу Папи богослужіння відбулося на головному престолі Католицької Церкви - Altare della Confessione. Цей престол має глибоке символічне значення: розташований на гробі апостола Петра, його назва походить від слова “Сповідування” як готовність віддати своє життя за віру. Саме тому гріб українського святого Йосафата, мученика за єдність Церкви, невипадково знаходиться неподалік папського престолу. Цим жестом папа вказав на постать св. Йосафата як приклад сповідування віри аж до смерті. Архиєрейську Божественну Літургію очолив Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ. Разом із ним співслужили кількадесят єпископів з України та діаспори, понад 200 священиків візантійського та кількадесят священиків латинського обрядів. Участь у паломництві взяли також священики та віряни з Білорусі на чолі з о. Сергієм Гаєком, Апостольським візитатором для греко-католиків  Білорусії. Божественну Літургію співом супроводжував хор Івано-Франківської духовної семінарії імені святого Йосафата. Особливими гостями паломництв були кардинал Курт Кох, президент Папської ради у справах єдності християн, і владика Циріл Василь, секретар Конгрегації для Східних Церков. Участь у богослужінні взяли також посли України та Канади при Апостольській Столиці Тетяна Іжевська та Dennis Savoie.

     У своїй проповіді до прочан Блаженніший Святослав так визначив суть ювілейного паломництва: «Ми сьогодні складаємо подяку Господу за те, що, незважаючи на роки і століття, його дух, його приклад, його особа здатна сьогодні зібрати десятки тисяч людей до того самого місця, де він був канонізований, аби за його посередництвом єднатися із Богом». На переконання Глави УГКЦ, нам потрібно звільнити особу святого священномученика Йосафата від різного роду упереджень ідеологічних містифікацій і наповнитися святістю і духом цього великого святого Христової Церкви. «Ми сьогодні отримали особливий привілей і дар від Бога. Бо в цій прощі ми принесли до цього храму біль, сльози, кров, страждання України. За особливим дозволим Святішого Отця ми прагнемо скласти все те, чим живе тіло нашого народу, на цей престол апостола Петра», - звернувся до паломників Предстоятель Церкви. 

     Після Архиєрейської Літургії Блаженніший Святослав також подякував Святішому Отцеві за “жест любові до українського народу” привітав усіх гостей та прочан, а також уділив повний відпуст.  Завершилося моління урочистою процесію владик та представників Чину святого Василія Великого до гробу св. Йосафата, де відбулася молитва Величання та поклоніння мощам св. Йосафата.  З нагоди ювілею канонізації було намальовано ікону св. Йосафата на зразок його мозаїчного зображення в соборі Святої Софії в Римі, а також кожен паломник отримав образок із благословенням Блаженнішого Святослава.

      25 червня після Божественної Літургії на папському престолі в соборі Святого Петра у Ватикані, Блаженніший Святослав привітав кардинала Курта Коха, Президента Папської ради у справах єдності християн. Вітаючи представника ватиканської дикастерії, Блаженніший Святослав наголосив, що УГКЦ є “найбільшою Східною Католицькою Церквою, котра є не перешкодою в екуменічному діалозі, а носієм видимої і повної єдності Церкви”. Ці слова кілька тисяч паломників привітали оплесками. Додамо, що кардинал Курт Кох очолює Папську раду у справах єдності християн, до компетенції якої належать справи міжконфесійного діалогу, стосунки з православними та протестантськими Церквами, а також сприяння єдності християн. Очільник цієї ватиканської дикастерії взяв участь у богослужінні в соборі Святого Петра у Ватикані з нагоди ювілею 150-річчя канонізації св. Йосафата, українського святого мученика за єдність Церкви. 

Шлях до офіційного проголошення блаженного Йосафата Кунцевича святим. (150-ліття канонізації ‒ 1867-2017)

Святий Йосафат зізнався своєму другові отцю Геннадію Хмельницькому, що одного разу, будучи ще малим хлопцем, зайшов з мамою до церкви святої Параскевії у рідному місті Володимирі на Волині. І коли мама пояснювала йому, що на хресті Ісус Христос, Син Божий, який спасіння нашого ради дав себе розіп’ясти, він відчув, як божественна іскра Божої благодаті глибоко запала в його серце. Відтоді розпочався його шлях до святості ‒ він постійно бажав бути близько Ісуса. Згодом Іван ‒ таке було його хресне ім’я ‒ переїхав, виконуючи волю батька, до Вільна (тепер Вільнюса) вчитися на купця. По кількох роках він вступив там до зовсім занепалого на той час монастиря Пресвятої Тройці (1604 р.) і при постригу в ченці отримав ім’я Йосафат. Своїм побожним життям він притягнув до монастиря нові покликання, між якими був римський богослов Іван Велямин Рутський, який, ставши ченцем, отримав ім’я Йосиф і невдовзі був рукоположений на священика. Від 1607 року вони разом (Кунцевич і Рутський) взялися за виховання нового покоління монахів. У 1617 році, коли було вже п’ять відновлених монастирів і майже 80 ченців, Йосиф Рутський, вже як Київський митрополит ‒ від 1613 року, ‒ скликав до своєї резиденції у селі Новгородовичі Генеральну капітулу цих монастирів. Присутні на ній єпископи і ченці заснували Чин, який існує донині і офіційно називається «Василіянський Чин Святого Йосафата», тому цього року він святкує 400-річчя свого існування.

     Під час василіянської капітули (1617 р.) митрополит Йосиф вручив Йосафатові, тоді вже Віленському архимандритові, грамоту призначення на єпископа‒помічника для розлогої Полоцької єпархії, а наступного року, після смерті архієпископа Гедеона, він став Полоцьким архієпископом. Йосафат розгорнув жваву душпастирську та екуменічну діяльність до тієї міри, що противники з’єднання з Римом, яке було проголошене в Бересті 1596 року, вирішили його вбити. Ця кривава трагедія довершилась у м. Вітебську 12 листопада 1623 року, коли архієпископ Йосафат приготовлявся до служіння Божественної Літургії. Після закінчення Утрені йому бойовою сокирою розсікли голову, а потім мертвого витягнули на подвір’я, де ще довго над його тілом юрба знущалася. Убивці, щоб уникнути покарання від цивільної влади за цей злочин, затопили тіло владики в дуже глибокому місці ріки Двіни. Але все одно тіло було віднайдене. Урочистий похорон архієпископа-мученика відбувся щойно 28 січня 1625 р. в м. Полоцьку. Відтоді почали діятися чудесні оздоровлення і переміни у свідомості тих, які кричали «Убий душехвата!». Між іншим, дивним було навернення тих, які не прийняли унії з Римом, між ними Йосафатового суперника, полоцького архієпископа, Мелетія Смотрицького. Невдовзі після цих подій, у 1627 році, він склав католицьку ісповідь віри. Про нього митрополит Рутський писав до Риму 10 липня 1627 року: «Я нікому іншому не приписую цього навернення, як тільки крові слуги Божого Йосафата, i, разом із голосом народу, приписую його смерть єпископові Мелетієві, як головній причині». Як тільки папа Урбан VІІІ дізнався про мученицьку смерть Йосафата, негайно наказав розпочати беатифікаційний процес. Після довгого вивчення справи цей же папа 16 травня 1643 року проголосив Йосафата Блаженним і дозволив правити службу на його честь у Київській митрополії та всім ченцям Чину святого Василія, де б вони не жили.

     Культ Блаженного досить швидко поширювався, але вже в 1705 р., коли московське військо вступило на білоруські землі, його мощі довелось таємно вивезти з Полоцька. Нова влада почала нищити все те, що мало зв’язок з Йосафатом і його вшануванням. Досить відомою є подія, коли цар Петро І зайшов п’яний до катедрального собору св. Софії в Полоцьку і дуже його розлютила ікона Йосафата. Тоді він почав шукати за його мощами, а як дізнався, що їх вивезено, оскаженів. Відчинивши кивот, розкинув Найсвятіші Тайни і проколов мечем о. Теофана Кобильчинського, який кинувся їх збирати. Трьох інших василіян цар наказав мучити всю ніч, бо хотів довідатися, де мощі Йосафата. Коли нічого не довідався, наказав їх повісити, а тіла спалити, щоб вірні їх не вшановували як мучеників.

     Вшанування Йосафата ще більше поглибилося після Замойського собору (1720 р.), який постановив його вшановувати 16 вересня (27 ‒ за новим стилем), а в 1737 р. вийшла в Почаєві перша служба Блаженному Йосафатові для церковного вжитку в «річній Мінеї». Однак цей культ Блаженного тривав недовго, бо від першого поділу Польщі в 1772 р. Росія почала помалу ліквідовувати Унійну церкву, а Австрія, внаслідок йосифінських реформ, зменшила кількість обов’язкових церковних свят, скасувавши також свято Блаженного Йосафата.

     Вселенська прослава Блаженного Йосафата  ‒  29 червня 1867 р. Після 218 років від проголошення Йосафата Блаженним ієромонах Теодор Тоскані, з василіянського монастиря у м. Ґроттаферрата біля Рима (Італія), зацікавився у 1861 році питанням, чому його досі не проголосили святим. Він порушив це питання у Конгрегації Обрядів, яка тоді такими справами займалася, наголошуючи на тому, що всі документи готові та що папа Урбан VІІІ, проголошуючи в 1643 році Йосафата Блаженним, зазначив, що канонізацію можна розпочати будь-коли. У 1863 р., після польського Січневого повстання, цією справою починають цікавитися польські емігранти в західній Європі, щоб через проголошення Йосафата святим звернути увагу на важкі обставини московської окупації Польщі. Негайно почувся спротив, нібито Рим ставиться вороже до Росії і до православ’я, бо сприяє польським повстанцям. Тоді папа Пій ІХ взяв все у свої руки, призначив Вікарія міста Рима кардинала Костянтина Патріці відповідальним за цю справу, а йому на допомогу призначив постуляторами Миколу Контієрі, ґроттаферратського ігумена, і Михайла Домбровського, колишнього протоігумена василіянської Холмської провінції, який після її скасування владою царської Росії жив у Римі.

    Коли 8 січня 1865 р. Конгрегація Обрядів вирішила, що можна приступити до проголошення Йосафата Кунцевича святим, російська пропаганда пустила в обіг давнє звинувачення Йосафата у так званій його «жорстокості». Ця атака преси викликала тривогу в Римі і справу знову відклали. За той час василіянин Микола Контієрі, венедиктинець Альфонс Ґепен та єзуїт Іван Мартинов довели безпідставність та фальшивість цих звинувачень, публікуючи свої статті у паризькому журналі «Ле Монд». Щойно тоді справа просунулась уперед і 2-го травня 1865 р. папа Пій ІХ, який прибув до Грецької колегії з нагоди празника св. Атанасія, доручив прочитати тут після Божественної Літургії відповідний декрет і виголосив проповідь, згадуючи особу і подвиг Блаженного Йосафата. Зараз же після цього почалось приготування до канонізації.

     Покликано на третього постулятора єпископа Йосифа Сембратовича, пізнішого Львівського митрополита (1870-1882), який жив на той час у Римі; почали виготовляти до цього торжества ікони Йосафата; з Польщі отримано частину мощей Блаженного, а василіянин Микола Контієрі, на молитві і пості, за сім місяців часу написав його життєпис італійською мовою під заголовком: “Vita di S. Giosafat, arcivescovo e martire ruteno dell’Ordine di S. Basilio il Grande, scritta da D. Nicola Contieri, monaco dello stesso Ordine”. Коли все було готове, 29 червня 1867 р., у празник святих Апостолів Петра і Павла з нагоди 1800-ліття їхнього мучеництва, за участю 500 єпископів і незліченних вірних, папа Пій ІХ перше проголосив Блаженного Йосафата Святим Вселенської Церкви разом з 24 іншими, а потім відслужив Літургія. Урочисту грамоту канонізації під заголовком «Блискуче світило Східної Церкви» 6 липня цього ж року підписали всі кардинали.

Проголошення Йосафата Святим розширило його культ на всю Католицьку Церкву, і сьогодні його вшановують різні народи.

Він є не тільки українським, польським чи білоруським святим, але вселенським,

і день його мученицької смерті 12 листопада (за юліанським ‒ 25) є днем його вшанування.

      …Чоловік їде на зустріч, запізнюється, нервується, не може знайти місце, де припаркуватися.

Піднімає лице до неба і говорить:     Господи, допоможи мені знайти місце для паркування.

 Я кину курити, пити і жінці зраджувати!              Тут з’являється вільне місце.              Вибач, Господи, вже не треба…

…Сидять дід з бабою на лаві, мовчать.          Баба і каже:    Що ти, діду, все мовчиш, розказав би що-небудь…

 Та що тобі розказувати, ти ж глуха як пень.        Цікава історія, і що ж з ними сталося потім?..

  Трамп: В наших людей середня зарплата 1500$, а податки - 500$. Не розумію, як вони живуть на 1000$?

  Путін: У нас в Москві середня зарплата 800$, податки 300$. Не розумію як вони живуть на 500$?

  Порошенко: А у нашій державі середня заробітня платня 300$, для того щоб якось жити з нашими цінами та податками потрібно 400$.

Не розумію, звідки вони ще 100$ беруть?..

Святий Ромуальд

Святий Ромуальд був неприємною людиною. Принаймні, є такі свідчення. Бо є й такі, що кажуть про його безсумнівну святість. Але що святість має до думки оточення? Це не завжди пов’язано… Він народився 952 року в Равенні, Італія, у князівській сім’ї Онесті, в молодості став свідком того, як батько вбив родича (час кровної помсти і «кодексу честі», що поробиш), і запрагнув піти в монастир, відмолювати цей гріх. Це не було незрозумілим у тодішньому суспільстві, але для родини стало викликом і спротивом. Ставши монахом в абатстві св.Аполінарія, Ромуальд досить швидко почувся не на своєму місці: бенедиктинці були для нього надто… несуворі у своєму монашестві. Стабільне, розмірене, гарантоване життя його не влаштовувало. Він наполягав на більшій суворості, більших зреченнях, і закінчилося все тим, що він покинув абатство й подався у пустельницьке життя. У нього було двоє товаришів, шляхи яких теж розійшлися з життям Ромуальда: Маріні пішов проповідувати і загинув від рук сарацинів, Градені заснував новий монастир поблизу Монте Кассіно, а сам Ромуальд повернувся в Равенну. Виходячи з уже випробуваного зі співбратами способу життя, св.Ромуальд почав засновувати пустельні (ереми) по Італії, переказуючи новим послідовникам свій принцип богопосвяченого життя – повне усамітнення і постійну молитву. Новий рух дістав назву камедулів (або камальдулів, від пустельні в Камальдолі), а жили брати так: кожен мав окреме помешкання-ерем, разом сходилися тільки для їжі та молитви, час проводили у читанні Святого Письма, розмовляти заборонялося. Дехто з монахів узагалі замикався в своїй келії, не виходячи з неї до смерті. Так Захід відкрив для себе принцип східних лавр. Імператор Оттон ІІІ, до якого дійшли відомості про дивного монаха-аскета, поставив його настоятелем над абатством у Переї (Переум) і мав намір через цього ереміта реформувати монаше життя в бік більшої суворості, але Ромуальдові так і не вдалося привести життя братії у бажаний вигляд, і зрештою він зрікся настоятельства. Хоч як дивно, монахи за ним не пішли, зате чимало знатних чоловіків приймали цю вкрай аскетичну духовність, надавали землю для нових еремів і навіть самі ставали еремітами. Сформований на практиці стиль життя камедулів знайшов своє відображення в аскетичних творах Петра Даміані. Розуміння духовності у св.Ромуальда полягало в тому, що життя для Христа він вважав повністю несумісним із життям у світі. Поза суворими вимогами і самозреченням, можливими в максимально строгому житті, світ надає надто багато можливостей і спокус «розслабитися», відвести погляд у будь-який бік і таким чином втратити Хрест Спасителя з очей. Особисте спасіння було єдиним шляхом спасіння у сприйнятті св.Ромуальда: якомога далі від світу, якомога жорсткіше до себе, з максимальними постами, бичуваннями і постійною молитвою. Навряд чи він сприйняв би сучасне вчення про можливість святості на будь-якому місці. Але Церква сказала, що одне другого не виключає. То був його шлях, і він його пройшов. Помер 1027 року. Бог не полишає свою Церкву, і в кожному часі й на кожному місці, де лиш послаблюється християнське та особливо монаше життя, Він посилає святих, повертаючи своїх послідовників до життя «за духом, а не за тілом». В іконографії зображається як монах старшого віку в білому вбранні камедулів. Інколи біля нього видно драбину, яку він бачив уві сні: духовні істоти спускаються нею на землю. Його атрибути – череп, розгорнута книга, ціпок паломника.      

Навіки вільні

 Чого найбільше бояться люди? Напевно, смерті. За кожної нагоди бажаємо одні одним насамперед — здоров’я. І це побажання є своєрідною протилежністю поняття смерть. Якось так виходить, що у цьому страху люди не готові боротись, щось змінювати. Чи багато людей провадитимуть здоровий спосіб життя, відмовляться від шкідливих звичок, будуть вчасно засинати і займатися спортом? Коли розпочнемо про це розмову, то в кожного з’явиться своя причина (навіть не одна), чому це неможливо реалізувати. Виходить, що смерть якимсь непомітним чином вже в нас присутня, бо саме вона вбиває наші прагнення і бажання до кращого. Смерть прийшла у людське життя через гріх. Саме він є причиною нашої роздвоєності. Хотілося б робити добро і бути праведними, а з іншого боку — бракує сил залишатися такими щоденно. Інколи важко навіть самим собі пояснити, чому в певних випадках вибираємо зло, грішимо. Чи можна назвати нормальним життя у страху, у щоденному намаганні дотримуватися чітких правил, за усталеним сценарієм?! Апостол Павло намагається словами передати, якою важкою є боротьба людини за добро, якщо її тіло підпорядковане злу. Видається неможливим життя у такому безконечному протистоянні. Нещаслива я людина! — у розпачі каже Апостол. Десь глибоко всередині нас невичерпним джерелом б’є прагнення бути добрими. І саме від нас залежить, чи та жива вода матиме змогу перетворитись на повноводну річку. Той, хто вірить в Ісуса Христа, навіки вільний — читаємо у наступних рядках Послання. Бо закон духа, (що дає) життя в Христі Ісусі, визволив тебе від закону гріха і смерти. Саме Дух Святий має силу викорінити гріх з глибин нашого серця. Синонімом слова добро є життя. Неможливо людині самотужки залишитися доброю, лише віра в Христа, покірна молитва про Його благодать може потрохи змінити нас на краще. Отож, не втрачаймо відваги, вибираймо добро, віруймо в Ісуса! Ми вже вільні, можемо не боятись, бо з нами наш Бог!..

Бути сином Отця, що на небі – це бути уподібненим до Його Єдинородного Сина, бути як Ісус. А бути, як Ісус – це любити ворогів, любити тих, які Тебе переслідують. Саме таким є характер християнина. Інколи ми гадаємо, що людей, які переслідують, потрібно шукати серед атеїстичних кіл, або сект. Однак тим, хто Тебе переслідує, може бути близька Тобі особа, хтось, хто обмежує Твою свободу, хто не дає Тобі робити усе, що хочеш. Можеш тут зупинитися і подумати про декількох осіб зі свого оточення, про яких тобі часом не хочеться думати: про свого чоловіка, який постійно вимагає і не звертає на Тебе увагу вже довгий час, про свою дружину, яка постійно тобою маніпулює, про збунтованих дітей, про свого шефа на роботі, який несправедливо до тебе ставиться і сміється з Твого християнства; про Твою свекруху, яка всюди втручається і вказує, як Ти маєш дбати про її синочка, про випадкового чоловіка, який образливо до Тебе поставився у метро, до свого сусіда, який постійно розпаює конфлікти і заздрить твоєму благополуччю. Ісус не просить Тебе їх зносити (хоча може ця постава теж бути присутня), Господь просить їх любити!

Коли Павло каже: заміжня жінка, поки живе чоловік, зв’язана (з ним) законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка, треба звернути увагу на відмінність цієї аналогії від того, чого вона стосується (пор. Мт 5, 32). Павло каже, що чоловік помирає — отож дружина, звільнившись від закону свого чоловіка, може вийти заміж за будь-кого. Він порівнює душу з жінкою, а чоловіка — з важким перенесенням гріха, який діє в наших членах, щоб творити плоди смерті. Тобто такий шлюб має залишити по собі гідних нащадків. Ми отримали закон не для того, щоб усунути гріх або щоб бути вільними від гріха, але щоб показувати гріх, поки не відчуємо благодаті. Внаслідок того, ті, хто під законом, відчули ще сильніше бажання гріха, і вони грішили більше через гріхопадіння. Проводячи таку потрійну аналогію: душа як жінка, важке перенесення гріха як чоловік, закон як закон людини, — Павло не робить такого висновку, ніби душа стає вільною, коли її гріхи відходять, таким самим чином, як дружина звільняється, коли вмирає її чоловік. Сама душа вмирає для гріха і звільняється від закону, щоб належати іншому подругу, тобто Христу. Душа вмирає для гріха, але в певному сенсі він продовжує жити: трапляється так, що бажання і певні спонукання до гріха в нас з’являються, проте ми не підкоряємося їм і не співчуваємо, служачи закону Божому розумом, бо ми померли для гріха.      св. Августин.

Обличчя в Святому Писанні відображає особу, її гідність і красу. Тому великим приниженням є вдарити когось в обличчя, або плюнути комусь в обличчя. В небезпечній ситуації людина закриває своє обличчя, а при образі відвертає його від ближнього. Коли Господь говорить наставити іншу щоку, то це має дуже конкретне значення – не реагуй на зло так, як реагують язичники: помстою, пролиттям крові, лише любов’ю. Піддати ударам свою подальшу репутацію, свій гонор, свої амбіції, свою честь – це любити як любить Ісус – до кінця! 

Глава УГКЦ: «Покликання християн сьогодні – оздоровлювати наше суспільство від суспільних недуг»

Як важливо, аби в сьогоднішньому світі, у сьогоднішній Україні кожен християнин відчув себе покликаним до служіння Богові і людям. Сьогодні Господь Бог у руки нас, християн, вкладає завдання свідчення, проголошення Христового Євангелія. Це сьогодні наc, християн, Господь посилає оздоровлювати наше суспільство, в якому ми живемо, зцілювати його від суспільних недуг, сповнювати його надією і силою Божого слова. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час проповіді до вірних у свято Пресвятої Євхаристії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового 18 червня 2017 року.

Говорячи про зміст Євангелія про Божий поклик, проповідник відзначив, що Святі Отці кажуть, що найперше Господь Бог покликав кожного з нас до життя, від небуття до буття. І саме в тому покликанні, у тому дарі життя Господь дає нам певний зміст. І лише тоді, коли ми зустрінемося з нашим Спасителем, коли наші дороги перетнуться, ми можемо відкрити сенс особистого покликання.

«Особливою рисою цього покликання є те, що саме Христос є ініціатором того поклику. «Не ви мене вибрали, а Я вас вибрав», - каже Христос», – просить застановитися Блаженніший Святослав. «Вершиною, змістом того поклику, – підкреслив Глава Церкви, – є те, щоб ми рухалися і чинили те діло, яке Він прийшов чинити. У наші руки Він вкладає так багато різних дарів і посилає нас вигоювати рани людини в сьогоднішньому світі заради того суспільства, в якому живемо. Посилає нас звіщати Добру новину, бо ми живемо у світі, сповненому поганих новин, - Добру новину, що Бог є з нами. Він є сенсом нашого життя і покликання. Він є той, що надає змісту навіть нашим щоденним трудам і клопотам». Сьогодні ми святкуємо свято Пресвятої Євхаристії – свято найбільшого дару, який Бог дав людині. «Ісус Христос, зустрівши нас з вами, подарував нам самого себе. Навіки залишив себе як дар у тайні своєї пречистої животворящої Крові і свого Тіла. І Він покликає до окремого виду служіння тих, які отримують ласку дару священства», – сказав Предстоятель.Проповідник переконує, що слово Євангелія про покликання звернене до кожного з нас. «Сьогодні кожен має відкрити в собі, що він є покликаний бути християнином – свідком Божої присутності там, куди Господь Бог нас посилає. Бо йти за Христом означає бути християнином», – вважає Блаженніший Святослав. Під час Літургії Блаженніший Святослав уділив ієрейські свячення двом дияконам і дияконські свячення шістьом піддияконам.

Наприкінці проповіді Глава Церкви відзначив, що сьогодні ми також святкуємо День батька і привітав усіх татусів. «Бути батьком – це надзвичайне життєве покликання. Це є покликання дарувати життя, виховувати дітей, це є покликання дарувати себе своїй дружині, зростати і наповнювати цей світ любов'ю», – сказав архиєрей. За його словами, сьогодні кожна сім'я, кожна дитина потребує присутності люблячого батька. «А як у сьогоднішньому світі потребують члени родини, аби дороги батьків, дружин, дітей перетиналися. Як сьогодні українська родина потребує разом іти за Христом у цьому житті: разом молитися, ділитися своєю вірою і разом зростати у покликанні бути християнином», – наголосив духовний батько греко-католиків.

Папа Франциск: «Хто приступає до Євхаристії, не може не будувати єдність» Пресвята Євхаристія – це Свята Тайна єдності, яка пригадує нам про те, що ми не є окремими індивідами, але становимо одне тіло. Такою була одна з думок, висловлених Папою Франциском у проповіді, яку він виголосив під час Святої Меси з нагоди урочистості Найсвятіших Христових Тіла і Крові, очоленої ввечері 18 червня 2017 року на площі перед Папською базилікою Святого Івана на Латерані. Далі Папа вказав на те, що Пресвята Євхаристія «пригадує нам про те, що ми не є індивідами, але – тілом». Подібно до того, як ізраїльський народ збирав манну в пустині й ділився нею в родині, подібно й Ісус, «Хліб небесний», скликає нас «приймати Його разом і ділитися Ним між собою». Євхаристія не є «Таїнством для мене», але «для багатьох», що формують «одне тіло, святий вірний Божий люд».

«Пресвята Євхаристія, – підсумував Святіший Отець, – це Святе Таїнство єдності. Той, хто її приймає, не може не бути будівничим єдності, бо будування єдності народжується в ньому, в його “духовному ДНК”». На завершення Папа Франциск побажав, щоб цей Хліб єдності «зцілив нас від амбіції переважати над іншими, від ненаситності нагромаджування для себе, від розпалювання незгод і розкидування критик, нехай пробудить у нас радість любові без суперництва, заздрощів і лихослівної балаканини».  

«Пам’ятай, — каже сьогодні Боже слово кожному з нас. З пам’яті про Господні жести черпало свої сили паломництво народу в пустині; на пам’яті про те, що Господь учинив для нас, ґрунтується наша особиста історія спасіння. Пам’ятати є суттєвим для віри, як вода для рослини», – сказав Святіший Отець, додаючи, що пам’ять є важливою, оскільки дає нам змогу «перебувати в любові», зберігаючи у своєму серці й не забуваючи «хто нас любить і кого ми покликані любити»

«Однак, ця унікальна здатність, дана нам Господом, сьогодні доволі ослаблена. Серед нестямного поспіху, в який ми занурені, чимало людей та фактів, здається, пролітають повз нас. З поспіхом перегортаючи сторінки, ми переповнені новизною та убогі спогадами. Так згоряють згадки, й живучи миттю, виникає загроза залишатися при поверховому, серед потоку того, що діється, не вдаючись у глибінь, не шукаючи суті, яка пригадує нам про те, ким ми є й куди прямуємо. Тоді зовнішнє життя стає роздробленим, в внутрішнє – інертним», – вів далі Папа, зазначаючи, що урочистість Божого Тіла пригадує нам про те, що «серед роздробленості життя» Господь виходить нам назустріч у «тендітній формі, сповненій любов’ю», тобто, в Пресвятій Євхаристії. Проповідник пояснив, що Господь приходить «відвідати нас», стаючи «скромною поживою», яка «зцілює нашу пам’ять любов’ю», адже Пресвята Євхаристія – це «пам’ять про Божу любов», в якій чинимо спомин Його страстей. І це не є «абстрактний, холодний та поверховий спомин», але «живий і втішаючий». У Пресвятій Євхаристії присутній «ввесь смак Ісусових слів і жестів, смак Його Пасхи, свіжість Його Духа». Тож коли її приймаємо, «в нашому серці викарбовується впевненість у тому, що Він нас любить».

«Таким чином, Пресвята Євхаристія формує в нас вдячну пам’ять, щоб ми могли визнати себе улюбленими дітьми Небесного Отця, яких Він живить; вільну пам’ять, тому що Ісусова любов, Його прощення, оздоровляє рани минулого та умиротворяє спогади про зазнані та завдані кривди; терпеливу пам’ять, адже серед труднощів знаємо, що Дух Ісуса перебуває з нами. Пресвята Євхаристія підбадьорює нас: навіть серед найбільших перешкод на своїй дорозі ми не самі, Господь не забуває про нас і щоразу, коли вдаємося до Нього, живить нас любов’ю», – наголосив Святіший Отець. Далі Папа вказав на те, що Пресвята Євхаристія «пригадує нам про те, що ми не є індивідами, але – тілом». Подібно до того, як ізраїльський народ збирав манну в пустині й ділився нею в родині, подібно й Ісус, «Хліб небесний», скликає нас «приймати Його разом і ділитися Ним між собою». Євхаристія не є «Таїнством для мене», але «для багатьох», що формують «одне тіло, святий вірний Божий люд».

Послання у сімдесяту річницю акції «Вісла»

 Сімдесят років тому над нашою Церквою в повоєнній Польщі нависла смертельна загроза. Ідеологічний і політичний контекст, а також ідеї, ворожі самому існуванню УГКЦ, призвели до організації примусової депортації населення під назвою «Акція „Вісла”», яка завдала великих страждань сотням тисяч невинних людей...    

Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?         (1 Кор. 15, 54-55).

     Сімдесят років тому над нашою Церквою в повоєнній Польщі нависла смертельна загроза. Ідеологічний і політичний контекст, а також ідеї, ворожі самому існуванню УГКЦ, призвели до організації примусової депортації населення під назвою «Акція „Вісла”», яка завдала великих страждань сотням тисяч невинних людей. Метою проведення операції «Вісла» було примусове переселення українців із чітко визначених територій на південно-східному прикордонні Польської Народної Республіки із забороною самовільного повернення на рідні землі. Рішення про проведення акції було ухвалено на спеціальному засіданні Політбюро Польської робітничої партії 29 березня 1947 року, а сама операція розпочалася 28 квітня 1947 року і охопила території Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини.

     Згадуючи цей жахливий період, святий Іван Павло ІІ 2 червня 1991 року у своїй промові до греко-католиків Польщі, присутніх у соборі Святого Івана Хрестителя в Перемишлі, сказав: «Справді великого приниження зазнала Українська Греко-Католицька Церква на своїх рідних землях протягом сорока п’яти років переслідування. Усі без винятку її єпископи потрапили до в’язниці. Сотні священиків і тисячі найбільш ревних вірних були заарештовані, вислані на примусові роботи і довічне поневолення. У цієї Церкви відібрали всі храми, духовні семінарії та видавництва, знищили всі її церковні структури. Її позбавили навіть права на власне ім’я. Назва цієї Церкви звучала тільки тоді, коли на неї зводили наклепи».

     Священики, які мужньо протистояли тоталітарній системі…, все-таки надалі служили своїм вірним: організовували душпастирство, хрестили дітей, сповідали та вінчали нові подружжя. Так посеред смертельної небезпеки в житті нашої Церкви і нашого народу діяв Дух воскреслого Христа Подібні випробування випали і на долю Греко-Католицької Церкви в Польщі. Єпископи і священики в переважній більшості були змушені покинути Перемишльську єпархію, а храми були відібрані та зачинені. Єпископів Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту та значну кількість священиків і вірних арештували й вивезли до табору в Явожні. Ті, що залишилися на волі, були змушені діяти підпільно. У такій драматичній ситуації Апостольська Столиця надала спеціальні права примасам Польщі, щоб узяли під душпастирську опіку розпорошених по всій території вірних і духовенство зруйнованої комуністичною владою Перемишльської єпархії та Апостольської адміністрації Лемківщини. Священики, які мужньо протистояли тоталітарній системі, наражаючись на величезну небезпеку, все-таки надалі служили своїм вірним: організовували душпастирство, хрестили дітей, сповідали та вінчали нові подружжя. Так посеред смертельної небезпеки в житті нашої Церкви і нашого народу діяв Дух воскреслого Христа, який провадив нас «через терни до зірок», через утиски – до слави нового відродженого в Господі нашого церковного і національного буття.

Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа   (1 Кор. 15, 57).

     По сорока роках переслідувань Греко-Католицької Церкви в Польщі, у 1989 році, їй було повернуто право на існування та свободу. Зараз вона переживає своє духовне відродження і може успішно розвивати парафіяльне життя, проводити катехизацію та плекати свою візантійсько-українську ідентичність. Усе це стало можливим великою мірою завдяки жертовному служінню і невтомній праці її незламних духовних провідників та мирян, які любили свою Церкву, присвячували їй усе своє життя, свої сили та здібності. Заради неї вони терпіли переслідування, страждання і нелюдські приниження. Усі вони залишаються в нашій пам’яті і в серцях як непохитні та віддані до кінця Богові, рідній Церкві-мучениці та прабатьківській вірі. За це героїчне свідчення складаємо їм від імені всієї Української Греко-Католицької Церкви подяку, яка випливає з глибини нашого серця, сповненого невимовною вдячністю. Схиляємо наші голови перед бабусями, дідусями та батьками, які не боялися і присвячували свій час релігійному вихованню своїх дітей та онуків, допомагаючи їм залишитися вірними своїй Церкві. Віддаємо данину вдячності архипастирям – єпископам, які доклали величезних зусиль, піднімаючи нашу Церкву з руїни. Дякуємо священикам і богопосвяченим особам, які з гідною захоплення посвятою працювали в щоразу чисельніших новостворених громадах. Із пошаною звертаємо погляд на кожну родину, у котрій зберігали греко-католицьку тотожність через щоденну молитву, читання Катехизму та Святого Письма. Схиляємо наші голови перед бабусями, дідусями та батьками, які не боялися і присвячували свій час релігійному вихованню своїх дітей та онуків, допомагаючи їм залишитися вірними своїй Церкві, традиції та духовності.

     Цю нашу подяку остаточно скеровуємо до Господа Бога, який став «скелею пристановища для нас, твердинею міцною, щоб нас врятувати» (пор. Пс. 71, 3). Це Господь дав силу своєму народові (пор. Пс. 29, 11) і необхідну благодать, щоб посеред жорстоких переслідувань і утисків не захитатися у вірі, не відступити від Христа, але протягом майже півстоліття давати свідчення перед світом про Божу силу, яка виявляється у людській немочі, а навіть – у людському безсиллі (пор. 2 Кор. 12, 9-10). Тепер ми, спогадуючи трагічний досвід, який пережили сини і дочки нашої Церкви та нашого народу в минулому столітті, спільно можемо свідчити перед Богом і перед іншими народами: «Все, що народжується від Бога, перемагає світ. І оце перемога, яка перемогла світ: віра наша» (1 Ів. 4, 5).

Отож, мої любі брати, будьте тверді, непохитні, визначайтесь у ділі Господнім повсякчасно та знайте,

 що труд ваш у Господі не марний

 (1 Кор. 15, 58).

     Сьогодні постає перед всіма нами завдання не тільки згадати невинні жертви та засудити скоєне супроти нашої Церкви зло, а й зробити так, щоб це зло вже більше нами не володіло, але щоб було повністю подолане Христовим Духом прощення, примирення і любові. Тому чергова річниця проведення злочинної депортації повинна слугувати нам нагодою для зцілення пам'яті, щоб, пізнавши правду, ми силою і діянням Божого Духа стали вільнішими та сильнішими. Ми хочемо пізнати всю правду не для того, щоб зосереджуватися над завданими кривдами чи нарікати або дорікати іншим. Ми хочемо перемогти біль прощенням, насильство – лагідністю, зло – добром. Ми хочемо пізнати всю правду не для того, щоб зосереджуватися над завданими кривдами чи нарікати або дорікати іншим. Ми хочемо перемогти біль прощенням, насильство – лагідністю, зло – добром. Ми хочемо оздоровлювати нашу пам'ять, щоб не бути її заручниками. Ми хочемо пам'ятати, щоб запобігати і в такий спосіб шукати справжнього примирення та порозуміння. Тож пам'ять про акцію «Вісла» та її трагічні наслідки має привести нас до міжнаціонального польсько-українського порозуміння та діалогу. Із вдячністю стверджуємо, що в польському церковному і суспільному середовищі не бракує людей, відкритих до цієї спільної мандрівки зцілення, взаємного прощення і повного примирення. Ми переконані, що лише благодаттю Святого Духа – Духа любові, святості та прощення – можемо лікувати рани нашої національної пам’яті, любити Бога і ближнього та в мирі будувати наш спільний європейський дім, запевняючи гідне майбутнє для прийдешніх поколінь українців і поляків, що споконвіку жили і надалі повинні жити поруч, як добрі сусіди і брати у вірі.

     Той же Дух Святий – «Дух істини і життя Податель» – нехай дасть усій нашій Церкві в Польщі натхнення до нової надії і до оживлення духовного життя в наших парафіях, спільнотах і родинах. Теперішні часи спонукають особливо молоде покоління вірних Української Греко-Католицької Церкви йти вперед: бути вимогливими до самих себе, ставити собі високі цілі й намагатися осягнути їх, крокуючи дорогою Божих заповідей, Христової євангельської науки. Важливим завданням для нашої Церкви в Польщі, як, зрештою, у багатьох країнах західного світу, є належна відкритість та інтегрування новоприбулих з України до наших парафіяльних структур і громадських організацій. Тут необхідно проявити велику творчість і дати себе провадити Святому Духові Серед викликів, які стоять перед Церквою в Польщі, є необхідність оживити наше парафіяльне життя у світлі програми «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Нашим великим побажанням до всіх душпастирів і вірних є так організовувати парафіяльне життя, щоб наші церковні громади дійсно були місцем плекання і передавання живої віри, –віри, яка кормиться Святими Таїнствами та Божим Словом і яка проявляється в діяльному служінні ближньому, незалежно від конфесійної чи національної приналежності. Особливу опіку слід запевнити молоді та нашим родинам, які мають ставати не лише адресатами проповіді Церкви, а й активними співпрацівниками пастирів у ділі проголошення Євангелія в сучасному світі. Ще одним важливим завданням для нашої Церкви в Польщі, як, зрештою, у багатьох країнах західного світу, є належна відкритість та інтегрування новоприбулих з України до наших парафіяльних структур і громадських організацій. Тут необхідно проявити велику творчість і дати себе провадити Святому Духові, який спонукає Церкву шукати розпорошених і загублених овечок (пор. Мт. 18, 12-13) та «єднає усю церковну спільноту» (Стихира з Вечірні П’ятдесятниці). Урешті, маємо бути готовими і відкритими ділитися скарбом нашої віри з усіма, із ким ми живемо на тій самій землі, даючи свідчення великим ділам Божим, які проявилися в житті нашої Церкви і нашого народу. Словами самого Христа Господа закликаємо всіх пастирів і вірних нашої Церкви в Польщі: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі» (Мт. 5, 16).

     Із цими думками і побажаннями огортаємо всіх вас нашою молитвою та любов’ю у Христі-Господі, поручаючи вас небесному покрову і заступництву Пресвятої Богородиці та усіх святих і блаженних новомучеників української землі!    

Благословення Господнє на вас!      + СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві, при Патріаршому соборі Воскресіння Христового, у день Преподобного Ісаакія Далматського,     12 червня 2017 року Божого

Папа: ім’я Бога - це милосердя, милість, терпеливість, вірність

Вічне життя - це безмежна любов Отця, яку Ісус дарував нам на хресті і яка діянням Святого Духа пролила на землю та в кожне серце нове світло. Роздумам про це Папа Франциск присвятив своє повчання перед молитвою «Ангел Господній» у неділю, 11 червня 2017 року. Роздумуючи на читаннями свята Пресвятої Тройці, яке в Церкві західного обряду припадає в неділю після П’ятдесятниці, він зазначив, що вони допомагають нам «увійти в таємницю автентичності Бога». В уривку з Послання св. Павла до Коринтян знаходимо такі слова: «Благодать Господа нашого Ісуса Христа, любов Бога і сопричастя Святого Духа нехай будуть з усіма вами». Як зауважив Святіший Отець, це «благословення» є «плодом особистого досвіду» Божої любові, що перемінила життя апостола, завдяки чому він може закликати християн: «Будьте радісні, прямуйте до досконалості, підбадьорюйте одні одних, живіть у мирі». «Християнська спільнота, попри всі людські обмеження, може стати відблиском сопричастя Пресвятої Тройці, Її доброти й краси. Але це, як сам Павло свідчить, обов’язково проходить через досвід Божого милосердя та Його прощення», — сказав Папа, додаючи, що саме це сталося з євреями під час виходу з єгипетського рабства. Як пояснив Наступник святого Петра, коли народ порушив союз, Бог явився Мойсеєві, щоб його оновити, назвавши себе так: «Господь [Ягве] Бог милосердний і милостивий, повільний до гніву та багатий в любові й вірності». «Це ім’я вказує на те, що Бог - не далекий і замкнений у собі, але Він є Життям, яке прагне передаватися, відкритістю, Любов’ю, що вибавляє людину від невірності», - сказав Святіший Отець. «Бог - “милосердний”, і “милостивий”, і “багатий в любові”, оскільки дає себе нам, аби доповнити нашу обмеженість, простити наші помилки, аби привести нас назад на шлях справедливості й правди. Сповнення цього об’явлення Бога відбулося у Новому Завіті завдяки Ісусові, який «показав нам обличчя Бога, Єдиного в істоті та Троїчного в Особах». У цьому контексті в Євангелії зустрічаємо видатного фарисея Никодима, який займав видне становище і громаді, але «не переставав шукати Бога», не вважав, що все досягнув мети, а тому почув відлуння Божого голосу в словах Ісуса. А під час нічної розмови з Назарянином він нарешті зрозумів, що «Бог його вже шукав і чекав, що особисто його любить». «Бог завжди першим нас шукає, на нас чекає, любить нас», — сказав Папа, наводячи відповідь Ісуса Никодимові: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, аби кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним». «Чим же є оте вічне життя? Воно — це безмірна й безкорислива любов Отця, яку Ісус дарував на хресті, віддаючи своє життя за наше спасіння. І ця любов діянням Святого Духа пролила на землю й у кожен серце, яке його приймає, нове світло, яке виявляє темні закутки й закам’янілість, що заважають нам приносити добрі плоди любові та милосердя», - підсумував Святіший Отець, побажавши: «Нехай же Пречиста Діва Марія допоможе нам дедалі більше заглиблюватися у Троїчне сопричастя, аби переживати й свідчити любов, яка надає сенс нашому існуванню». Після Богородичної молитви Папа Франциск присвятив кілька слів новопроголошеній блаженнній Італі Мелі, що була беатифікована напередодні в італійському місті Ла Спеція. «Вирісши в родині, далекій від віри, замолоду вона визнавала себе атеїсткою, але навернулася завдяки насиченому духовному досвідові. Вона активно діяла серед католицького студентства, а пізніше вступила до жіночої гілки облатів-бенедиктинців та звершила містичний шлях, зосереджений на таїнстві Пресвятої Трійці», - сказав Святіший Отець, побажавши: «Нехай же свідчення нової блаженної заохотить нас протягом дня часто підносити свою думку до Бога Отця, Сина і Святого Духа, який мешкає в кімнаті нашого серця».

     …Коли євангелист Матей записував слова Ісуса, Церква ще була маленькою спільнотою на землі, і ще не існувало жодного християнського міста на планеті. Але вже тоді слова Господа були актуальні: без цієї жменьки людей Земля була би ніби страва без солі: без смаку, невиразна. Тому Церква не повинна боятися перебувати у меншості, не повинна ховатися зі страху перед критикою та переслідуваннями. Тільки даючи свідчення життя, вона може виконати свою функцію: бути світлом. Церква існує для того, щоби служити іншим тим, що сама отримала від Бога: проголошувати правду і доброту Бога. Так, як сіль не існує задля себе самої, а для страв, і як лампа у домі освітлює не саму себе, а все приміщення, — так само й Церква існує для світу. Церква, замкнена сама на себе, не матиме життя і розвитку, бо не виконуватиме свого завдання. Але якщо Церква відкриється на світ так, що стане подібною до світу, то вона перетвориться на сіль звітрілу або на погаслу лампу. Одним словом: Церква має тільки те, що дає іншим у дар.

     …Як видається, що у вірі має місце благодать Того, який виправдовує, в той час як у діянні - справедливість Того, який винагороджує. Проте, розмірковуючи про глибокий зміст вислову - тому, хто виконує якусь роботу, заробіток є чимось належним, - я навряд чи можу переконати себе в існуванні будь-якого діла, яке неминуче потребувало би винагороди від Бога. Сам факт того, що ми здатні щось робити, думати або говорити, відбувається завдяки Його даруванню і Його щедрості. Тому який борг може мати Той, Хто ще раніше дав нам у позику? Ось чому потрібно розглянути, чи не варто слова Павла - заробіток рахується не як ласка, але як щось належне, - розуміти скоріше як борг, який має стосунок до злого діяння. Як ти виявиш, гріхи часто називаються в божественних книгах провинами, подібно до того, як сам Господь навчив нас говорити в молитві: Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим (Мт 6, 12; Лк 2, 12). У нас виникає питання щодо самої послідовності того, що Павло каже. Спочатку: Щасливі ті, яким відпущені беззаконня, далі: яким гріхи прикриті, і нарешті: Щаслива людина, якій Господь гріха не порахує…         Подивися, чи можна цю послідовність розуміти щодо однієї й тієї ж самої душі…

      В тому сенсі, що оскільки початком навернення душі є полишення зла, то за це вона заслуговує відпущення беззаконь. А коли починає творити добро, якби затуляючи недавніми благами всі попередні погані справи і чинячи більшу кількість добрих справ, ніж було раніше поганих, то йдеться про те, що її гріхи відпущені. Коли ж вона вже досягає досконалості, так що всякий корінь зла виявляється вирваним з неї остаточно, до такої міри, що в ній не можна знайти жодної ознаки недосконалості, тоді вже є обіцяна вершина досконалого блаженства, тому що Господь не може дорікнути за жоден гріх. Беззаконня ж відрізняється від гріха тим, що слово беззаконня вживається стосовно того, що відбувається проти закону, тому й по‑грецьки це означає аномія, тобто діяння, яке є поза законом. Натомість гріхом може бути названий також і той злочин, який чиниться проти того, що навіює природа і викриває совість.

Борис Ґудзяк: «Люди бачили у Блаженнішому Любомирі відблиск Бога»

31 травня 2017 року, о 18:30, на 85-му році життя після важкої недуги відійшов до вічності

Блаженніший Любомир (Гузар), Архиєпископ-емерит УГКЦ.

Біографія.   Народився 26 лютого 1933 року в м. Львові. Тут закінчив народну школу та перший клас гімназії. У 1944 році сім'я змушена була покинути Україну. Спочатку зупинилися в Австрії. У м. Зальцбурзі хлопець продовжив навчання в українській гімназії. У 1949 році родина Гузарів переїхала до США. Середню освіту майбутній владика здобув у Малій духовній семінарії в Стемфорді (штат Коннектикут). Потім студіював філософію в Колегії святого Василія, де в 1954 році одержав ступінь бакалавра. Богословські студії відбув у Вашингтонському католицькому університеті в Америці. У 1958 році, як вихованець Великої духовної семінарії святого Йосафата, одержав ліценціат богослов'я. Тридцятого березня того ж року владика Амврозій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священика для служіння в Стемфордській єпархії. У 1958-1959 роках працював вчителем і префектом у Стемфордській духовній семінарії святого Василія, а також служив у Кергонксоні (штат Нью-Йорк) як душпастир оселі "Союзівка" Українського народного союзу та виховної оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі (штат Нью-Йорк).

З 1965 року - настоятель парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні. У Фордгамському університеті Нью-Йорка продовжував навчання, вивчаючи філософію. У 1967 році здобув ступінь магістра. В 1969 році переїхав до Рима для продовженим богословських студій, які завершив доктором богослов'я в 1972 році. У 1972 році вступив до монастиря Святого Теодора (монахів Студійського уставу) в Гроттаферрата (Італія). У 1973-1984 роках викладав у Папському місійному університеті "Урбаніана" в Римі, виконував різні доручення патріарха Йосифа Сліпого. 2 квітня 1977 року в монастирі Студійського уставу в Кастель-Гандольфо поблизу Рима був висвячений патріархом Йосифом на єпископа. У 1978 році патріарх Йосиф призначив єпископа Гузара архимандритом монастиря Святого Теодора, а також відповідальним за монастирі Студійського уставу за межами України. З 1984 до 1991 року - протосинкел Львівської архиєпархії в Римі. У 1993 році разом зі всією спільнотою з Гроттаферрата повернувся на рідну землю. У 1993-1994 роках служив духівником у Львівській духовній семінарії Святого Духа. У 1995 році спільнота осіла у своєму монастирі Святого Теодора Студита в с. Колодіївка на Тернопільщині.

У листопаді 1996 року владика Любомир призначений Єпископом-помічником Глави Української Греко-Католицької Церкви. 26 січня 2001 році на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ вибраний Верховним Архиєпископом УГКЦ. 21 лютого призначений папою Іваном Павлом ІІ кардиналом Католицької Церкви. 21 серпня 2005 року проголошено перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва. 10 лютого 2011 року на прес-конференції в Києві Блаженніший Любомир повідомив про те, що цього дня папа Венедикт XVI прийняв його зречення з уряду Верховного Архиєпископа УГКЦ. Відповідне прохання до Святішого Отця Глава УГКЦ подав, коли йому виповнилося 75 років. Займався активною громадською діяльністю. Зокрема був учасником Ініціативної групи "Першого грудня".

Патріарх УГКЦ Любомир Гузар був чи не єдиною постаттю в Україні, що стала визнаним авторитетом для християн різних конфесій, євреїв та мусульман і людей, що не зараховують себе до жодної релігії. Секрет його практикуючої єдності простий – не роз’єднувати. Відтак, патріарху вдалося витворити довкола себе певну нову атмосферу – людяності, через яку промовляв Бог.

Про те, якою людиною був Любомир Гузар та чому до нього тягнулися усі, розповів президент Українського католицького університету, єпископ, голова єпархії святого Володимира Великого в Парижі для українців візантійського обряду у Франції Борис Ґудзяк, для якого Блаженніший Любомир був духовним наставником. Блаженніший Любомир Гузар прожив майже п’ятдесят років поза Україною. Як йому вдалося не загубити відчуття проблем України та української церкви?

Блаженний Любомир Гузар справді довгий час був поза Україною, але він ніколи не був поза українським народом. Він був дитиною цілої української, європейської християнської традиції. Світові війни, геноциди творили звичайно ж і європейці, але Любомир Гузар черпав з глибокої криниці позитивного людського досвіду. Для нього – духовні цінності, те що вчив Ісус, що записано в Євангелії, про що молиться церква у священних книгах – було не лише особистим чи лише духовним досвідом, але втіленням глибокого коріння християнської і української спадщини. Але, щоб зрозуміти феномен єдності з народом на відстані, потрібно вникнути в проблеми української громади повоєнних років у діаспорі, яка на різних рівнях була дуже інтенсивно українською. Повоєнні емігранти з Галичини були дуже патріотичними, вони зростали у непростих 20-30-х роках, пережили період розвитку українських державницьких настроїв, відчули на собі велику травму Другої світової війни, і, врешті-решт, скитальщину. Все це заставляло їх пам’ятати про Україну, і тому зв’язок з рідною землею був дуже органічний. Окрім цього, користаючись зі свободи у Західному світі, у багатьох був певний комплекс, моральний, психологічний імператив, мовляв, ми вільні, а наші брати і сестри у неймовірний спосіб терплять. Ми можемо розвивати церковне життя, українську культуру, життя української громади, а вони про це хіба мріють. Тому ми маємо за обов’язок робити це вдвічі потужніше. У таких настроях зростав і Любомир Гузар. Він формувався під впливом особливого ідейного середовища, належав до людей, вихованих на поглядах митрополита Андрея Шептицького, котрий готував духовно і у соціально-структурний спосіб всіх українців в Україні і поза нею до майбутніх викликів. А далі, прибувши до Риму у 1963 році, патріарх Любомир мав можливість бути близьким до патріарха Йосифа Сліпого, який на той час активно пробуджував всю українську громаду до єдності і наголошував, що церква в Україні є і буде.

Яким був для патріарха переїзд в Україну? Якщо уважно подивитися на тексти Блаженнішого Любомира Гузара, то упродовж чверті століття прожитих в Україні, в його позиціях є еволюція. Спершу він відчував себе чужим у тому сенсі, що не розумів багато речей, що відбувалися в Україні, але з роками все більше вникав у проблеми українців. У 1997-98 роках, коли його єпископство визнали, він почав спілкуватися з багатьма людьми, а у Львові навіть проводив зустрічі з представниками різних середовищ: лікарями, політиками, музикантами, художниками. На зустрічі приходило до тридцяти людей і в такому інтелектуальному колі патріарх міг пізнати те, що не знав досі. Він не боявся вчитися, а те, що вважав осоружним, пробував міняти. І паралельно з цим формувалася нитка щораз твердішого прив’язання до тої України, яка є. В цю непросту, але реальну Україну патріарх Любомир вповні ангажувався і почав відчувати себе вдома.

Любомир Гузар був вашим духовним наставником в Римі. Яким ви його запам’ятали з тих часів? Наш Рим був дуже маленьким. В Італії загалом мабуть не було і трьохсот українців. На той час архимандрит Любомир перебував у монастирі і часто подорожував. Патріарх Йосиф Сліпий посилав його на різноманітні зустрічі, а світова громада запрошувала на проведення духовних лекцій, наук. Відтак, було чимало можливостей, щоб бути ближче до патріарха, і він дуже відкрито і охоче приймав гостей. Упродовж мого навчання в Римі, принаймні одні вихідні на місяць я проводив у монастирі студитів (Студити, монахи Студійського уставу – монаший чин Української Греко-Католицької Церкви, які живуть за правилом святого Теодора - ігумена монастиря, заснованого в V столітті патрицієм Студіос у Константинополі. Студійський устав ввів у Києво-Печерському монастирі близько 1070 св. Феодосій Печерський, – LB.ua). Там ми мали духовні вправи та реколекції (в католицизмі – кількаденний період посвячений духовній віднові через молитву, конференції і сповідь). Окрім цього Блаженніший був нашим духівником в УКУ в Римі і проводив для нас духовні науки. Згодом я виїхав до Америки, але часто листувався з Блаженнішим Любомиром. Часом, в листах міг ставити дуже особисті для себе питання – коли просити свячення, чи одружуватися, як молитися, що насправді важливе… Любомир Гузар завжди відписував мені, і за це я дуже вдячний. З різних причин я щороку був у Європі і старався завжди приїжджати на Студіон (Монастир студитів в Римі). Згодом, у 1988 році, коли мені пощастило отримати стипендію на довше стажування в Україні, я мав честь інформував патріарха Любомира про те, як виглядає наша Церква в підпіллі, яке насправді радянсько-українське суспільство та які існують виклики для духовного життя. Відтак, коли у 80-х роках упродовж мого духовного та інтелектуального становлення наше спілкування тільки формувалося, то вже у 90-х роках воно переросло у співпрацю. Цікаво, що тоді Любомир Гузар ще не був таким затребуваним та відомим в Україні, але вже упродовж 60-70-х років був дуже шанованим священиком в Римі. Ми відчували цей скарб і максимально “експлуатували” його.

Який внесок Блаженнішого Любомира у розвиток Українського католицького університету? Насправді патріарх зробив фундаментальний внесок в розвиток корпоративної культури УКУ. Протягом першого року праці в Інституті історії церкви, ми часто їздили в монастир в Рудному, де на той час жив Любомир Гузар, і проводили з ним весь день: спілкувалися, молилися… Думаю саме така практика – перебування упродовж дня з патріархом – вплинула на корпоративну культуру інституту. А, власне, цей інститут був лабораторією для культури Львівської богословської академії, яка згодом і перетворилася в УКУ. Відомо, що патріарх Любомир був чи не єдиною постаттю, яка була авторитетом для християн різних конфесій, а також євреїв та мусульман. Як йому це вдавалося? Я думаю все це тому, що його автентика і глибина були дуже переконливою і притягуючою. А ще – Любомир Гузар дійсно жив духовним життям. Це не означає, що він був у всьому досконалий, а те, що він спілкувався з Богом, слухав Його і посвячував на це багато часу. Зрештою він став монахом-студитом, щоби наблизитися до Бога. Весь цикл богослужінь, монаший ритм, час проведений в духовному читанні і молитовному осмисленні Святого Письма упродовж довгих років – все це формувало дуже талановиту людину.

А ще Любомир Гузар був дуже любленою дитиною: і батьками, і старшою сестрою. Відтак, безпечно чувся добре у своїй шкірі. В ньому не було надмірної кількості комплексів чи протиріч. Вони є в кожного, але Блаженніший Любомир багато працював над собою, сформував доволі витончений духовний смак і горнувся до осіб, які можуть щось пояснити чи збагатити його, дати якусь духовну поживу і не боявся людей, а навпаки – усім здобутим радо ділився. Люди відчували, що Блаженніший сприймає їх такими як вони є, але не тільки в діалектиці «ти-я», а в контексті цілого таїнства Божого буття, присутності і Божої дії в нашому житті. Коли люди відчувають, що інша людина сприймає їх, як священну особу, як сотворіння Боже, як ту істоту, яка, властиво, є вічною і має образ і подобу Божу, то вони горнуться до цієї людини, відкривають своє серце до неї. І я думаю, що Любомир Гузар мав цей великий дар – бути з Богом і бути у дійсності. Без страху і з відчуттям таїнства. Таким чином він піднімав до цього таїнства свого співбесідника. Не нав’язуючи, але так, як робив це Ісус – віддзеркалюючи Бога. Що кожен робив із цим знанням далі – це вже інше питання, але у Любомира Гузара Бог не був примхливим карателем, чи дрібним суддею, а був великим, милосердним і таким, який бажає бути в стосунках з людиною. Людське серце відкривається на правдивого Бога. І в цьому сенсі люди бачили у Блаженнішому Любомирові Його відблиск. «У ранішній чи вечірній молитві він духовно осмислював свій день, зустрічі, завдання, виклики, які ставали перед ним і старався у свободі відповісти на цю щоденну конкретику з року на рік»

Патріарх прагнув єдності церкви. Якими реальними справами сприяв цьому? Любомир Гузар розумів, що єдність церков і людей - це не якась проста формула, а щось значно більше і складніше – таїнство, яке може звершити лише Господь. Він розумів, що, в першій мірі, нам треба не перешкоджати Божій дії до єдності – не роз’єднувати. А це проявляється у простих щоденних речах: не кричати один на одного, не шукати причин конфлікту, а, попри усі суперечливі обставини і незгоди, бачити іншого як супутника у паломництві, яке провадить від Бога до Бога. Отже, Любомир Гузар об’єднував передовсім тим, що не ділив, а приймав різних осіб, тобто об’єднував широтою поглядів, глибиною перспектив. І дуже важливо, що він попри цю глибину духовну основу не втрачав доброго гумору, міг посміятися з різних ситуацій, обставин, і, передовсім, з самого себе. А це усе роззброює людину і вона не піднімає проти тебе меч, або ж навіть зупиняється у своїй агресії. Таким чином патріарх творив певну нову атмосферу в Україні. І практично усі це поважали, хоч і не усі засвоїли. Але фактом є те, що ми отримали величезний скарб і питання, що далі зробимо з ним…

Що патріарх Гузар бажав молоді? Бачите, молодість самого Любомира Гузара не була легкою. Коли йому було шість років, розпочалася Друга світова війна з першою радянською окупацією Львова. В той час люди не були певними, яким буде їх завтра. Далі жахіття німецько-нацистської окупації, переслідування євреїв та переїзд в Австрію, згодом до Америки, навчання в Італії… Щораз Блаженніший опинявся у іншому контексті з новими психологічними і духовними труднощами. І, як наслідок, він зрозумів, що потрібно працювати над собою, вчитися і не опускати руки. Важливим для цього був приклад митрополита Андрея, якого він досліджував і патріарха Йосифа, з яким він працював. Тобто біографія, монашество та інтелектуальне життя Любомира Гузара просто заставляло працювати над собою і цього він бажав молодій українській людині. Його головний заклик – знайти своє покликання і багато працювати, щоб реалізувати його.

Найважливіше в житті, на думку Любомира Гузара, – бути людиною. Що це для нього означало? Це справді висока цінність, яка проявляється у простих речах. Наприклад, бути привітним, слухати уважно, не обмежуватися лише своїми уявленнями, не шкодити, не мститися, не псувати свого внутрішнього життя негативними пристрастями, направленими проти інших людей. Але навпаки – трішки затамувати власне «я», відкритися на твоє «ти» і допомогти там, де це можливо, зокрема, духовною порадою. І цей персоналізм – це певна життєва дисципліна, яку кожен з нас повинен опанувати. За таким принципом жив і Любомир Гузар. У практичних питаннях він дещо затруднявся, можливо, не був особливим адміністратором, але в різний інший спосіб хотів допомогти людям, а, отже, хотів бути людиною. І прагнення до такої щирості перед Богом і перед ближнім було метою його життя.

«Бути вільним – означає бути відповідальним», – казав патріарх. Як осягнути цю відповідальність? Відповідальність і свобода, свобода і відповідальність відноситься до всього нашого життя, до нашої духовної і фізичної екології. Саме це визначає, яку атмосферу ми творитимемо довкола себе, як використовуватимемо час. Блаженніший постійно стояв перед словом Божим, яке настановляє, вказує, як бути вільним вповні і як нести відповідальність за це. Тому безумовними прикладом, певним еталоном для Любомира Гузара був Ісус Христос. У ранішній чи вечірній молитві він духовно осмислював свій день, зустрічі, завдання, виклики, які ставали перед ним і старався у свободі відповісти на цю щоденну конкретику з року на рік. Відповідальність і свобода пов’язані з свідомістю і він плекав цю свідомість про деталі, і до цього закликає і нас.

Якщо коротко описати – що і кого втратила Україна зі смертю Блаженнішого? Я б наполіг на тому, що ми не втратили Любомира Гузара. Його спадщина і присутність є серед українського народу помітна більше, аніж будь-якої іншої постаті. Сьогодні є безліч відео з патріархом, інтерв’ю, текстів. Він провів багато зустрічей з політиками, вірянами, журналістами, науковцями... Мільйони людей чули і бачили його… Сьогодні перед нами закінчене цілісне життя з усіма своїми підйомами, випробуваннями, і ми покликані, отримавши цей дар, засвоїти життєствердні ідеї, які проповідував патріарх. Мені здається, Бог вирішив, що нам не треба більше в кількості цієї особи, а треба переосмислити її неймовірну спадщину. З Любомиром Гузаром відходить певна традиція, носіїв якої вже майже не має серед нас. Наприклад тих, які були близькими до Йосифа Сліпого, які були не лише слухачами його проповідей, але які робили з ним спільну справу. Відходять ті, які зберігали шляхетні риси довоєнної галицької, австро-угорської культури і мали відчуття багатокультурності. Дай Боже, що не кожному треба втікати з континенту на континент, як це змушений був робити патріарх, але він зумів максимально використати цю травму і обернути у цінний життєвий досвід.

Такий культурний букет, створений потоками української, польської, австрійської, а згодом американської та італійської культури, ще скоро не з’явиться. Так, Любомир Гузар був один із нас, але він не ніс тих шрамів і комплексів, які радянський досвід залишив на багатьох…

Тому, думаю, усі похоронні відправи і процес прощання з патріархом були для українців надзвичайно важливими. Ми отримали нагоду у молитві перед Богом, перед духовним дзеркалом поставити питання: «Як ця людина зустріла життєві виклики, як використала Богом дані таланти, як поділилася цим з широкою спільнотою і як роблю це я?». Тому в час прощання з патріархом я всіляко заохочував людей використати цю останню можливість фізичної зустрічі з Блаженнішим. Але духовну зустріч ми зобов’язані продовжувати далі – читаючи його тексти, слухаючи його слово.

Які повчання Любомира Гузара ви б назвали певним заповітом? Це його заклики до людяності, єдності, принципової порядності, які дуже просто висловлені. А ще заклики до добра і відкидання непотрібних речей… Любомир Гузар не мав маєтків, принципово відмовлявся від світських заходів, а згодом відпустив владу (зречення в лютому 2011 року. – LB.ua.) через фізичну неміч. Але, маючи щораз менше, він ставав чимраз сильнішим. Відпускаючи те, що захоплюють, він ставав потужнішим. Тому усім своїм життям він демонстрував, що найбільша сила полягає не у фізичній зброї, грошах, посадах, а у духовних якостях, бо вони є трансцендентальні і проникають у все. Саме до такого стану свідомості він нас скеровував. Маю надію, що з роками ці ідеї матимуть щораз більший резонанс. На жаль, часто слова людини стають більш переконливими після її смерті і тому ми майже завжди цінуємо видатних постатей більше, аніж їх сучасники. Але таїнство пам’яті про цих людей очищує. Ми залишаємо те, що обмежувало цих людей, певний контекст і дивимось на те, що для нас є життєдайним і корисним. Але це є тривалий процес. І можна бути певним, що у випадку з патріархом Гузаром, він відбуватиметься ще довгі десятиліття.

Якщо потрібно було б охарактеризувати Любомира Гузара одним словом, то яке б воно було?

Я, думаю, що Блаженний Любомир був добрим…

Він найбільше у житті хотів бути простою, доброю людиною і, без жодного сумніву, став нею…