Обітниця - це добровільна обіцянка Богу виконати будь-яку добру справу

Обітниця - це обіцянка, дана Богові. Отже, звертаємося при тому до Бога (бодай в суді) кажучи, напр.: "Боже, обіцяю Тобі... і т.д.". Звичайне рішення ще не є обітом, бо не дає нікому (отже, і Богу) права чогось чекати від нас. Обітниця - це обіцянка добровільна. Ніхто не зобов'язаний давати обітницю (Второзак. 23, 22), не можна також нікого примушувати давати її. Вимушена обітниця неістотна; важливою є обітниця, дана зі страху перед хворобою або у хвилину потреби, тому що тоді людина завжди чинить добровільно. Можна обіцяти Богу лише те, що Йому приємне, і ніколи, що -лихе, як це, напр., зробив Єфте: Він пообіцяв Богу перед битвою у випадку перемоги пожертувати Господу те, що першим зустріне після повернення додому. Першою побачив доньку, котра вийшла назустріч, і дійсно приніс її в жертву, щоб, дотриматися обітниці (Суд. 11). Така обітниця є нерозумною і неприємною Богові (Еккл. 5, 3). Безбожною є обіцянка, яку можна виконати лише через злочин (св. Ізид. Сев.). Такої обітниці не треба дотримуватися. Звичайно обіцяємо Богу здійснити якусь добру справу, хоч до того нас ніхто не зобов'язує, (напр., паломництво). Можна також обіцяти щось таке, що ми зобов'язані робити, напр., дотримуватись церковних постів, святкувати неділі, бути невибагливим в їжі і т. п. Якщо такої обіцянки не дотримуємося, грішимо подвійно. Один власник фабрики пообіцяв Богу, що заборонить працювати робітникам у неділю і у свята, якщо одужає його хвора донька. Донька одужала, і він дотримав слова. Тепер він був подвійно зобов'язаний відзначати свята. Чому? Перший раз - тому, щоб виконати церковну заповідь, другий раз - тому, щоб виконати обітницю.

Деякі обітниці даються лише умовно. Коли даємо обітницю, то, звичайно, ставимо якусь умову, від якої залежить її виконання. Отже, ніби укладаємо угоду з Богом. Яків обіцяв пожертвувати Богу десятину свого майна, якщо Бог дозволить щасливо повернутися додому його батькові (Буття 28, 22). Звичай здійснювати процесії у так звані хресні дні в Церкві латинського обряду виник біля 500 р. під час голодомору внаслідок обітниці, даної св. Мамертом, єпископом з Вієн. Так само латинські процесії св. Марка були започатковані у 600 р. внаслідок обітниці, даної папою Григорієм Великим під час епідемій. Страсні видовища, які відбуваються кожних 10 років в Обер-Аммергаві, є наслідком обітниці місцевого населення, даної у 1633 р. під час якоїсь епідемії. Людовик IX - святий, король Франції, тяжкохворий, обіцяв відправитися в хрестовий похід (1248 p.). І сьогодні не один тяжкохворий або знедолений обіцяє здійснити паломництво до якогось відпустового місця або щось подарувати церкві, або поставити статую чи хрест, або що буде постити протягом якогось часу в деякі дні і т.п. Велику відпустову церкву в Марія - Цель збудував угорський король, виконуючи обіцянку, дану перед битвою з турками (1363). Церква св. Карла у Відні постала внаслідок обітниці Карла VI, даної ним у 1713 р. під час епідемії.

Найтяжчі обітниці - це обітниці чернечі; це добровільне принесення Богові обіцянки зберігати три євангельські ради. Обітниці монахів - це обітниці вбогості, чистоти і послуху. Ними людина переборює три основні джерела гріха (гордість, похіть і спокусу) набагато успішніше, ніж за допомогою молитви, посту та милостині. Чернечими обітницями людина повністю відмежовується від світу, щоб краще служити Богу. Ці обітниці дуже приємні Богу, тому що, складаючи їх, присвячуємо Йому не лише наші добрі справи, але й себе самих. Хто дає не лише плоди з дерева, але ціле дерево разом із плодами, дає більше (св. Анз.). Багато хто приносить у дар Богу, напр., одяг, оливу, віск і т.п.; однак, найкраще чинимо, коли приносимо в жертву Богу свою душу (св. Авг.). Чернечі обітниці можуть бути урочистими і звичайними; це залежить від того, як Церква їх приймає. Урочистий обіт поєднується зі свого роду самопожертвою (св. Тома з Акв.). Хто дає урочисту обітницю, той остаточно присвячує себе службі Богу (Лємкуль). Від урочистих обітниць може звільнити лише Папа, зважаючи на дуже поважні причини.

Той, хто хоче дати урочисту обітницю, спочатку повинен відбути протягом року новіціят, а відтак дати спочатку на три роки звичайну обітницю (Пій IX, 19. III. 1857). Від звичайних обітниць може звільнити єпископ або настоятель монашого чину. (Про чернечі обітниці і чернечі чини дивися розділ "Засоби досягнення досконалості").

Складаючи обітницю, робимо добру справу, приємну Богу. Отже, того, хто дає якусь обітницю, Бог швидше вислухає і швидше доведе до досконалості. Складаючи обітницю, засвідчуємо Богу нашу вірність, приносимо дар Богу, зобов'язуючись чинити лише добро. Отже, якщо хтось, напр., постить унаслідок обітниці, - виконує справу досконаліше, ніж якщо би він постив без неї (св. Франц Сал.), звичайно, якщо чинить це з не меншим почуттям любові до Бога. Саме тому й досягає швидшого вислуховування молитов той, хто дає обітницю. Мешканці Обер-Аммергава у 1633 р. під час епідемій склали обітницю і з тієї хвилини не помер там від епідемії жоден мешканець. Побожна Анна дала обітницю, просячи Бога про нащадка; Бог дав їй сина, великого пророка Самуїла (І Цар. 1, 11). Цю істину підтверджують також численні вдячні таблиці з жертвами у відпустових місцях, численні статуї при дорогах і дорогоцінні речі в деяких церквах. Складаючи обітницю, людина швидше досягає досконалості (св. Франц Сал.). Саме обіт примножує наші сили для здійснення доброї справи, тому що зміцнює нашу волю (св. Франц Сал.). Пам'ять про дану Господу Богу обітницю є для нас сильним поштовхом до здійснення доброї справи. "Найсвятіші мужі часто давали побожні обітниці, щоб таким чином зв'язатися узами Божого покарання" (св. Григ. В.).

Той, хто не дотримує даної обітниці, ображає Бога так само, як і той, хто без причини відкладає здійснення обіту (Второзак. 23, 21). Якщо ми даємо слово людині і мусимо його дотримати, то тим більше ми повинні дотримати слова, даного Богу. "Ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати" (Проповід., 5, 4). Облудного боржника, котрий не дотримує слова, суд може притягнути до відповідальності; а якщо хтось не дотримується обіту, даного Богові, то хіба він може бути непокараним? (св. Петро Дам.). Хто не дотримується обіту, скоює гріх (тяжкий або легкий) у залежності від того, якої - важливої чи менш важливої - справи стосувався обіт). Людина може одночасно скоїти два тяжкі гріхи, якщо вона не дотримається обіту, який стосувався якоїсь заповіді Божої. Якщо хтось не може здійснити свій обіт із якихось причин, незалежних від нього, той не грішить, але повинен бодай стільки зробити, скільки може.

Кожний, хто хоче скласти якийсь обіт, повинен добре обміркувати, чи зможемо дотримати обіцянки. Якщо збираємося щось будувати, спочатку складаємо кошторис і обмірковуємо, чи зможе довести цю справу до кінця (Лук. 14, 18). Так само треба добре замислитися перед тим, як давати обіт. Нерозумно давати обіт відразу на все життя; краще взяти на себе зобов'язання на певний (короткий) проміжок часу, а відтак можна його продовжити. Св. Франц Салезій дав обіт щоденно відмовляти протягом усього життя цілу вервицю, а пізніше не раз шкодував, що пообіцяв це, не подумавши. Св. Альфонс дав обіт ні хвилини не перебувати без справи; але перед тим довгий час пробував, чи можливе здійснення такого обіту. Перед тим, як дати складний обіт, краще звернутися за порадою до досвідченого священика. Саме тому Церква вимагає, щоб чернечим обітам передував цілий рік новіціяту. Хто відбуває новіціят, повинен добре зважити, чи має покликання до чернечого життя. Хто ж помітить у собі брак покликання, а всупереч тому дасть обіт, повинен відтак звинувачувати себе самого, а не свій стан.

Хто не в змозі дотримати обіт, повинен звернутися за порадою до священика. Священик щось порадить або відішле до єпископа, щоб останній або ліквідував обіт, або змінив його. Єпископ має на це право, бо Ісус Христос сказав Апостолам: "... все, що ви розв'яжете на землі, буде розв'язане на небі" (Мат. 18, 18). Єпископ може замінити обіт на якусь добру справу, яка може бути корисніша для спасіння душі того, хто дає обіт; найчастіше пропонує прийняття св. Тайн. Є п'ять обітів, від котрих може звільнити лише Папа, а саме: обіт вступу до чернечого стану, обіт довічної чистоти, обіт паломництва до гробів Верховних Апостолів у Римі, обіт паломництва до св. Гробу в Єрусалимі і обіт паломництва до гробу св. Якова в Компостеллі. Від цих обітів єпископ може звільнити лише у критичних випадках або, якщо їх дали умовно, без повної свободи, без належних роздумів, або, врешті, без усвідомлення наслідків обіту. В ювілейні дні священики мають право заміняти майже всі обіти іншими добрими справами. Той, хто дав обіт, може замінити його кращим. За це Бог не буде ображатися, як не ображається людина, якщо хтось хоче їй віддати більше, ніж винен (св. Берн.).

Божа воля – жити в мирі.

 «Слава во вишніх Богу й на землі мир людям його вподобання» (Лк. 2, 14)

Дитина Божа приносить людям потрійний мир: мир з Богом, з собою та з іншими людьми. Христос Спаситель приносить примирення Бога з людиною, і це довершує надолуженням за всі людські гріхи. Для того треба було, щоб Син Божий став людиною і взяв на себе всі людські гріхи. Коли ж людина не має гріха, тоді вона перебуває в мирі з Господом Богом. Бог говорить через пророка Ісаю: «Я вилікую його, буду його водити, дам йому знову мою повну втіху, йому та його зажуреним. Вчиню хвалу на їхніх устах: Мир, мир! – і тому, хто далеко й хто близько. Я його оздоровлю» (Іс. 57, 18–19).

Ісус приносить мир, щоб ми його мали в собі, а матимемо, коли опануємо своїми пристрастями. Ангели співають: «Мир людям його вподобання», бо Бог не може мати свого вподобання в тих, хто опанований гріхом і пристрастями. Христос говорить: «Не полишив Отець мене самого, бо Я постійно те чиню, що йому до вподоби» (Йо. 8, 29). Отак і в людині: Бог буде мати своє вподобання, коли вона в усьому узгодить свою волю з волею Божою. Бог бо нічого іншого не вимагає від нас, а лише того, щоб ми виконували Його волю. Тільки тоді матимемо справжній мир з Богом.

Христос приносить мир усім людям, бо хоче, щоб вони проживали між собою у згоді. Для цього слід усвідомити, що всі ми – діти Божі, діти одного Отця, між собою брати й сестри, що маємо Боже всиновлення та всі покликані до Небесного Царства. Доки люди цього не зрозуміють, доти не матимуть миру ані між собою, ані в собі, ані з Богом.

Цей Божий мир приносить щастя, любов, злагоду, взаємопорозуміння, радість у кожний куточок людського серця, родини й суспільства. Мир був найбільшим даром Дитини Божої, бо коли Ісус народжувався у Вифлеємі, на землі припинилися війни й панувала згода між народами.

У цей складний для нашого народу час бажаємо всім Божого миру, особливо там, де його бракує. А бракує його в людських серцях, родинах, де немає згоди й любові, у нашому народі, де немає єдності, і між народами, там, де тривають війни й зло. Хай Дитятко-Ісус і наша любов до Нього перемагає зло, вселяє надію щасливої любові й миру!  Тому просімо в цей час Різдва на кожній Св. Літургії разом зі священиком «о свишнім мирі, о мирі всего міра, і спасенії душ наших».

 Божого благословення Дитятка-Ісуса, опіки Пречистої Діви Марії і св. Йосифа Обручника, багатих та щедрих Божих ласк у ці Різдвяні свята!

1. Христос ся раждає!

“Віра цієї ночі веде нас до розпізнавання Бога там, де вважаємо, що Він відсутній”

Маленьке Вифлеємське Дитя, ми, зворушені радістю дару, просимо Тебе, щоб Твій плач розбудив нас від нашої байдужості, відчинив наші очі перед тими, які страждають. Таким молитовним проханням Папа Франциск підсумував свою проповідь під час нічної різдвяної Святої Меси, яку він 24 грудня 2017 року очолив в базиліці Святого Петра у Ватикані. Святкове богослужіння розпочалося «Календою» – стародавнім урочистим звіщенням про народження Ісуса, що пригадує історію спасіння від створення світу, покликання Авраама, через вихід з єгипетської неволі та звіщення пророків аж до народження Месії у Вифлеємі. Після його завершення Святіший Отець зняв покрівець зі статуї Дитяти Ісуса, поставленої перед престолом, а діти, які представляли різні континенти, поклали перед нею квіти. Свою проповідь Папа зосередив на темі вимушеної мандрівки Пресвятої родини до Вифлеєма, де вона опинилася перед зачиненими дверима. Але саме в таких умовах «Марія подарувала нам Еммануїла. Божий Син мусив народитися в стайні, бо свої не знайшли для Нього місця».

«У кроках Йосифа та Марії приховуються численні інші кроки. Бачимо сліди цілих сімей, які сьогодні змушені вирушити в дорогу. Бачимо сліди мільйонів людей, які не хочуть забиратися геть, але змушені покинути своїх найдорожчих, вигнані зі своєї землі. У багатьох випадках цей від’їзд сповнений надії та майбуття; у багатьох інших він має лиш одне ім’я: виживання. Багато людей змушені пережити чергових Іродів, котрі задля того, щоб накинути свою владу та помножити свої багатства, не бачать жодної проблеми в тому, аби проливати невинну кров», – сказав проповідник, зауваживши, що «Марія та Йосиф, для яких не було місця, є першими, хто обійняв» Ісуса. Далі Святіший Отець зауважив, що першими адресатами Доброї Новини стали пастухи. «Це були чоловіки та жінки, – підкреслив він, – які через роботу були змушені жити на узбіччях суспільства. Їхні життєві умови, місця, в яких вони були змушені перебувати, не дозволяли їм виконувати всі обрядові приписи релігійного очищення, тому їх вважали нечистими. Їхня шкіра, одяг, запах, стиль мовлення, походження, видавали їх. Усе в них викликало недовіру».

Саме до таких людей, від яких, на думку суспільства, належало триматися якнайдалі, боятися їх, промовив ангел: «Не бійтеся, бо я звіщаю вам велику радість, що буде радістю всього народу». «Ось якою є радість, яку ми запрошені розділити, святкувати та звіщати цієї ночі. Радість, з якою Бог у Своєму безмежному милосерді огорнув нас, поган, грішників та чужинців, спонукаючи чинити так само, – сказав Папа, додаючи: – Віра цієї ночі веде нас до розпізнавання Бога, присутнього в усіх ситуаціях, в яких ми вважаємо, що Він відсутній. Він присутній у надокучливому прибульцеві, який, часто невпізнаний, ходить нашими містами, кварталами, їздить нашими автобусами, стукає до наших дверей. Та сама віра спонукає нас відкрити простір для нової суспільної уяви, що не боїться досвіду нових форм стосунків, в яких ніхто не повинен відчувати, що на цій землі для нього нема місця». Святіший Отець підкреслив, що у Вифлеємській Дитині «Бог виходить нам назустріч для того, аби вчинити нас головними дійовими особами життя, яке нас оточує». У цій Дитині «Бог запрошує нас взяти на себе відповідальність надії». З цього й випливає прикінцева молитва, звернена до Дитятка: «Нехай же Твоя революційна ніжність переконає нас почуватися запрошеними взяти на себе відповідальність за те, щоб ставати посланцями надії та ніжності серед нашого люду». Наприкінці Святої Меси Папа під час процесійного походу переніс статую Дитяти Ісуса до ясел у вертепі, спорядженому в базиліці Святого Петра.

Чого боявся Ірод?   Різанина Віфлиємькских немовлят є мовчазним свідченням того, як далеко може штовхати страх перед втратою влади. Ірод постійно жив у подібному страху. На його наказ страчено деяких членів його родини, а навіть власних синів і родичів своєї дружини. Чому? Боявся змови і втрати трону. " Чи я випадково теж не маю подібного страху, що Господь прийшов, щоб щось в мене відібрати? Постать такого тирана справді лякає, однак змушує до відповіді на одне просте запитання. Чи я випадково теж не маю подібного страху, що Господь прийшов, щоб щось в мене відібрати? І то не щось, а моє становище царя, мій пульт управління… Прийшов, щоб обмежити мою свободу, забрати будь яке задоволення, а вже точно, щоб позбавити мене усіх можливих прагнень. Коли зазирну у своє серце, то десь там подібний страх «кружляє». Може тому Спаситель аж так принизив себе, що прийшов у тілі безпомічного Дитяти, щоб показати, що не хоче мені шкоди, не прагне мені лиха, лише прагне обдарувати своїм життям – Божої Дитини.

Дітям дворічного й менше віку, убитим у Вифлеємі та околицях за наказом царя Ірода, святі Іриней, Кипріан і Августин, а також інші Отці Церкви надали титул мучеників. Їхній культ датується І століттям по народженні Христа. У Західній Церкві св.Меса за Немовлят-Мучеників служиться подібно як Меси Великого Посту – без радісних співів; літургійний колір – червоний. З Євангелістів тільки св.Матей переказав нам інформацію про цю подію (Мт 2,1-16). Вирок смерті немовлятам видав Ірод Великий, правитель Юдеї, довідавшись від магів, що народився Месія, якого називають юдейським царем. Щоб Новонароджений не відібрав у нього або його потомків панування, Ірод замислив підступно позбутися «конкурента». Православна побожність, більш емоційна, нарахувала аж 14 тисяч убитих у Вифлеємі дітей, і вони відповідно вшановуються та зображаються на іконах такої назви. Біблеїсти розмірковують над тим, скільки ж могло бути тих немовлят. Вифлеєм у ті часи міг налічувати близько 1000 мешканців. Дітей до дворічного віку, таким чином, могло бути щонайбільше 100; з цього припустімо, що 50 хлопчиків (хоча зазвичай дівчат утроє більше). Це, швидше за все, максимально можливе число, і воно не відповідає реальності. Те, що Ірод вказав вік немовлят, важливе для нас тому, що цим він уточнив час народження Христа. Навіть якщо взяти до уваги, що для власної безпеки Ірод міг дещо завищити вік жертв, то Немовляті Ісусу тоді було більше року. Шановані як flores martyrum – первістки мучеництва, Немовлята не віддали життя за Христа, але безсумнівно – це сталося через Нього. Вони перемогли світ і отримали корону мучеництва, не пізнавши зла світу цього, спокус тіла і підступів сатани. Іконографія вельми часто бралася за цю драматичну тему. Серед імен художників та скульпторів, зокрема, зустрічаємо: Джованні Франческо Бартоло, Нікола Пуссен, Гвідо Рені, Дюрер, Пітер Брейгель, Бартоломео Скедоні, Рубенс на інші. В Падуї, в базиліці св.Юстини, та в кількох інших храмах можна знайти «реліквії» Немовлят. Вони вочевидь несправжні і слугують лише доказом того, який великий в історії Церкви був культ Немовлят-Мучеників.

Навіщо «люляти» Ісуса в колядках?  Звичай «люляти» Дитятко Ісуса донині зберігають деякі монаші ордени. Сестри у період Різдва відвідують по черзі всі келії свого монастиря, колишучи скульптурку маленького Господа Ісуса. Ви коли-небудь замислювалися, звідки взялися колядки про колисання Дитятка Ісуса? Загалом більше на «дитячих» Месах можна почути «Пречиста Діва Сина колисала», «Я тебе поколисаю, колискову заспіваю», але в будь-якому разі церковні співники від цих побожних пісеньок не відмовляються. До дитячих пісеньок їх робить подібним не тільки текст і проста мелодія («лі-лі-лі-лі-ляй, БожеєЯгнятко»), але й пестлива мова («Спи, Маленький, спи, серденько»). Такі пасажі нерідки викликають певне нерозуміння у храмі, ну бо як же під час Пресвятої Жертви співати «ліліляй». Може, зокрема тому переважно співають один-два стовпчики і не більше. Трохи шкода. Чому колядки «колисають» Ісуса Колядки-колисанки — це залишки звичаю «колисання» Ісуса. Його практикували спершу під час різдвяних вистав. Брати св.Франциска Ассизького у ХІІІ столітті поширили по Європі звичай ставити яселка у храмах та розігрувати сценки про Різдво Господнє. Глядачі, а незабаром також і актори та учасники, стали вносити у ці видовища власний досвід і звичаї. Інколи цей реалізм посувався задалеко. Яселка іноді так сильно відходили від головної теми і забрідали у силоміць нав’язані теми, ближчі до забобонів, ніж до віри, аж єпископи забороняли влаштовувати ці вистави у храмах. Сталим мотивом різдвяних вистав було, зокрема, те, що знають усі батьки — колисання заплаканого немовляти, аби воно затихло і заснуло. Ця тема налаштовувала на спокійні мелодії та ніжні слова. Вистави та співи з часом розійшлися також і по домівках і по всіх дорогах. Люди розігрували різдвяні сцени у сімейному колі, відвідували сусідів. Це була нагода повеселитися, але також і звістити Добру Новину про народження світові Спасителя. Інколи колядування було задерикувате й веселе — про це свідчать маршеві мелодії, такі, як, наприклад, «У Вифлеємі», а інколи зворушливі, такі як у колисанках. Святкування народин Бога Звичай «люляти» Ісуса донині зберегли деякі монаші ордени. Сестри у період Різдва відвідують по черзі всі келії у монастирі, колишучи маленького Ісуса. Певно, в сестер мають тремтіти руки, бо в найстарших орденах ці скульптурки мають по кількасот років. Сьогодні, коли ялинки з’являються у продажу на початку грудня і зникають уже аж по Святах, може, не всі пам’ятають, що святкування Різдва триває від 25 грудня по урочистість Хрещення Господнього. Перші тижні після Різдва — це вершина «сезону колядок». Може, варто відновити звичай колядувати по домах? Чимало християн шукають нині способів, як дістатися до невіруючих людей із Доброю Новиною. Організовують різні євангелізаційні акції, сягаючи при цьому по різні мистецькі засоби: музику, візуальні ефекти, танець, театр. Добре, що вони це роблять, але варто згадати, що люди, які жили до нас, уже щось подібне створили. Вони перевдягалися на Різдво у Святе Сімейство, ангелів і пастухів і ходили по домівках, співаючи, граючи на різних інструментах і представляючи сценки про народження Спасителя, аби поділитися радістю, що Бог прийшов на землю і ми вже не мусимо жити у страху, сумові та безнадії.  

«Війна припиниться тоді, коли ми перестанемо жити так, ніби війни нема»

     Війну не може виграти ні полководець, ні президент, ні навіть певна військова частина. Війну може виграти тільки народ. Якщо ми всі, як народ, зрозуміємо, що наша держава перебуває в стані війни, якщо ми не намагатимемося перекласти відповідальність за війну на чужі плечі, якщо ми не тікатимемо від цієї страшної дійсності і не житимемо так, ніби війни нема, тоді ми переможемо. Таку думку висловив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в ефірі програми «Відкрита Церква», відповідаючи на запитання про те, що потрібно нам, громадянам, робити, аби припинити війну в Україні.

     «Війна, – каже духовний лідер греко-католиків, – це біда номер один у нашому домі. Це щось, що не дає нам можливості вільно рухатися вперед. Сьогодні український народ дуже зранений. Гадаю, що наслідки цієї війни ще не вповні проявилися. За даними міжнародного Червоного хреста і також за нашими даними, на окупованих територіях гуманітарна ситуація втричі погіршилася, порівняно з кількома попередніми роками. І не видно тенденції до покращення. Навіть більше, на Донеччині назріває колосальна екологічна катастрофа. Через затоплення шахт отруюються ґрунтові води. Цілі регіони будуть позбавлені питної води...» На думку Глави УГКЦ, щоб припинилася війна, ми, християни, насамперед маємо молитися за мир. Предстоятель нагадав, що Церкви України закликали і далі закликають до щоденної неустанної молитви за мир. В УГКЦ в такій молитві єднаються щовечора о 21:00. «Мир потрібно виблагати у Господа, – переконує Блаженніший Святослав. – Потрібно також будувати мир. Треба підтримувати українське військо, тому що наші воїни ‒ це ті, хто захищає мир, навіть зі зброєю в руках. Потрібно лікувати рани, які наносить війна, допомагати тим, що стали жертвами цієї війни. Нам слід протистояти всякій ненависті й не руйнувати себе зсередини».

     Крім того, на переконання Глави Церкви, щоб цю війну зупинити, ми повинні говорити правду про Україну і на міжнародній арені. Адже ми сьогодні спостерігаємо, зокрема в Європі, що про війну в Україні вже не пишуть газети, не говорять журналісти, її штучно замовчують. Ми всі повинні, особливо в час безвізу, говорити правду про події в Україні. Бо це гібридна війна, яка ведеться не тільки зброєю, а й неправдою. «Ми повинні вжити всі важелі для припинення цієї війни. Чи всі засоби в нас сьогодні є в руках? Не знаю. Але я переконаний, що від кожного з нас залежить те, щоб війна припинилася», – вважає Блаженніший Святослав.

      У цей передріздвяний час нам важливо задуматися – як зробити так, щоб не було війни всіх проти всіх… Єпископ УГКЦ та президент Українського католицького університету переконаний, що сьогодні Україна потребує динамічного реформування, а не революційних поривів. Україна переживає непрості часи. Щоденні політичні протистояння, боротьба за владу, корупція та війна призводять до зростання зневіри в суспільстві. Тому зараз нам як ніколи потрібно творити довіру та шукати згоди, вважає єпископ Української Греко-Католицької Церкви Борис Ґудзяк. Народившись у США, владика Борис мав усі можливості для безтурботного життя й праці за кордоном. Але обрав шлях повернення на Батьківщину, щоб особисто докласти зусиль до її становлення та розвитку. Як випускник Гарварду, який прекрасно розуміє значення освіти для суспільства, владика Борис активно сприяв становленню Українського католицького університету у Львові, який сьогодні є одним із найпрестижніших вишів країни.

     Останні кілька років як єпископ Української Греко-Католицької Церкви він опікується українською громадою у Франції, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та Люксембурзі. Тому переконаний: суспільно-політичні трансформації відбуваються зараз у всьому світі. І Україна в цих процесах – на передових позиціях. Розмова з владикою Борисом відбулася зранку після щорічного благодійного бенкету УКУ в Києві. Під час заходу вдалося зібрати більше 10 мільйонів гривень на розвиток університету. Про причини важкого становлення України, наші ризики та позитив на шляху до успіху владика розповів напередодні різдвяних свят, коли хочеться вірити в дива.

     – Сьогодні УКУ є одним із найпрогресивніших вишів країни й стрімко розвивається. Коли університет перейде у вищу освітню лігу і стане на рівні з Гарвардом, Єлем і Стенфордом? – Щодо самої суті вашого запитання можуть бути різні точки зору. Я, наприклад, належу до тих, хто не ставить Гарвард, у якому я вчився, і який є для багатьох мірилом якості освіти, до якої варто прагнути, за екслюзивний еталон. Гадаю, що УКУ може і має запропонувати щось інше. В УКУ ми від початку намагалися відійти від деяких тенденцій модерності, які провадять до такого, часом крайнього, індивідуалізму. У нашому університеті переважає бажання допомагати один одному і бачити іншого. І скеровувати конкурентність так, щоб ми не боялися один одного, щоб ми не поборювали одне одного, а підтримували. Не постійно вказували на помилки та шукали точки для самовивищування, а навпаки – підіймали ближнього. Саме таке ставлення – коли ми віримо і довіряємо, можемо покластися і готові підтримати – допомагає будувати візію, людину та спільноту. Таке ставлення, яке ми намагаємося розвивати, має переходити в середовище бізнесу, в політику. Ми звикли до того, що університет навчає, дає знання. Однак дуже важливо бачити людину, студента цілісно. Не лише як розум, який може відповідати на запитання, формулювати тексти, давати ідеї. Розум, який можна запрограмувати. А як людину, яка має серце, душу, родину, проблеми, власне батьківство і материнство. Яка має свою власну історію і тотожність, і через них сприймає навчання та знання.

     Університет покликаний готувати цю молоду людину до подальшого професійного та особистого життя. Сьогодні, у XXI столітті, світові університети не завжди беруть на себе таку цілісну виховну та освітню відповідальність. Хоча, звичайно ж, названі університети займають перші місця в рейтингах недаремно, і нам ще багато треба від них учитися в різних аспектах. Щодо консультативної ролі, то мені приємно, що в нас ще тільки зароджена програма юридичних наук уже дає певну експертизу для українського Конституційного суду. Львівська бізнес-школа вже багато років є всеукраїнським та міжнародним форумом для зустрічей, осмислення бізнесових питань. Школа журналістики, яку дехто вважає чи не найкращою в Україні, є майданчиком для навчання та дискусії для української медіа-спільноти, а її випускники стають добрими журналістами у провідних медіа. Богословський факультет від самого початку є експертним середовищем передусім для Греко-Католицької Церкви, але з його напрацювань користають й інші Церкви. Цей факультет "вибив" визнання богослов’я в українській державі, що відкрило двері для всіх конфесій.

     УКУ став флагманом багаторічної боротьби за державне визнання богослов’я в Україні. Його стараннями богослов’я було визнано як наукову дисципліну й зараховано до галузі науки "Філософські науки". Катехитично-педагогічний інститут виховав близько 1500 катехитів (вчитель, котрий викладає основи християнської віри – УП). І вони присутні в різних областях України. У неформальний спосіб представники академічної спільноти – професори, керівники, директори різних дослідницьких інститутів – є консультантами для президента, членів уряду, міністерств.

     – четверта річниця Майдану, який також називають Революцією Гідності. Чи вважаєте ви, що після стількох випробувань нам вдалося стати країною Гідності? – Не шукаймо однозначних і таких вимірювальних відповідей на це таїнство, яке почалося чотири роки тому. Чи ви можете, не замислюючись, назвати країну Гідності? Зміни – це процес. Тривалий і болісний. І ніхто не обіцяє, що незворотній. Під час Майдану в різних виступах на телебаченні, зі сцени, у текстах я пробував заохочувати людей до великої терпеливості. Те, що було у 2013 році, драматичні події, які відбулися у лютому 2014 року, і все, що триває опісля, – це поодинокі, часом славні, часом болісні етапи та процеси. Назвіть мене непроінформаваним оптимістом, однак я вірю, що ми крокуємо вперед. Часом робимо два кроки вперед з кроком назад. Часом ідемо надто повільно та збиваємося на манівці. Часом ідемо не за тими провідниками. Але облишити спадщину раба, позбутися ран тоталітаризму – це довгий процес. Памятаєте про 40 років народу Ізраїля в пустелі? Хіба треба аж стільки часу, щоб пройти від Єгипту до Палестини? Долаємо не кілометри, а змінюємо самих себе, вичавлюємо з себе рабів. У молодшому віці я думав, що ці процеси можна зробити швидше. Адже навколо багато реклами, де кажуть, що все буде дуже добре і дуже швидко. Як Nescafe – кип’яток, порошок і задоволення.

     У суспільних трансформаціях, у трансформаціях людини застосовувати такі підходи непросто. Тим паче, коли треба міняти ціле суспільство – глибоко травмоване колоніалізмом і геноцидальною історією. Я вважаю, що є багато позитивних зрушень. Пам'ять часом підводить, ми забуваємо, з чого ми виходимо. Я часто заради експерименту питаю в молодих студентів, хто такий Володимир Щербицький, і вони не можуть відповісти. А це ж людина, яка керувала Україною майже 20 років! Сьогодні він на смітнику історії. Але це не означає, що його вплив, вплив тоталітарного колоніального минулого, не є на підсвідомості. Страх, який увійшов у нашу ДНК, через те, що система нищила народ, лишає в нас велике підозріння до всіх систем, скепсис та недовіру до інституцій. І творити довіру, зцілювати рани, які завдав у травматичний спосіб тоталітаризм, можна лише великою, терпеливою, многогранною любов’ю, увагою до ближнього. Слуханням. Ми знаємо, як травмована чимось у дитинстві людина тяжко виходить з цієї травми. А суспільство – це є сукупність людей. І це є чудо, що український народ вижив. 18% жителів української землі вбито під час Другої світової війни. Від 12 до 15 мільйонів людей загинуло неприродньою смертю між 1914 і 1955 роками.

    У Харкові в середині 80-х не було жодної української школи. Від 1917 по 1937 рік, за 20 перших років комунізму, Православна Церква була знищена на 90-95%. Греко-Католицька Церква з 1946 до 1989 року була цілком нелегальною. Різні аспекти нашої культури та традиції заперечувалися і плюндрувалися. Ми не могли навіть оплакувати свої втрати. Ми щойно тепер як народ усвідомлюємо, що таке Голодомор, і які його наслідки. Називаю всі ці відомі факти, щоб краще проілюструвати, наскільки складним було наше минуле, зараз є непрості процеси, але ми рухаємося. Думаю, що ми вже не повернемося до неволі. Це паломництво від страху до гідності, ми платимо за нього високу ціну, але воно того коштує. Є певні втрати по дорозі. Зараз мене найбільше хвилює демографічне питання. Адже багато людей виїжджає з України. Деякі дослідження вказують, що в Україні лишилося приблизно 37 мільйонів. Не суттєва точна цифра, але те, що багато людей виїхало, є незаперечним. Для нас є великий виклик – як у добі збільшеного глобального індивідуалізму нам триматися разом і взаємно підтримувати себе на тривалій і нелегкій мандрівці від страху до гідності? Як собирати наших у розсіянні сущих – як фізично, так і ментально? І це для мене зараз – найбільший виклик.

      – Чому чинна українська влада, яка, фактично, зайшла до своїх кабінетів з Майдану, повторює практики режиму Януковича? Чому ми так і не побороли політичну корупцію? – Дозвольте мені відповісти на це запитання як священикові. Мені здається, ми часто розчаровуємося, бо маємо завищені сподівання. Ідеалісти, чи навіть утопісти, не до кінця розуміють, що людина є грішна. Вона падає, помиляється і просто намірено грішить. Сьогодні про це неполіткоректно говорити. Щось є в людині, що людина з покоління в покоління повторює ті самі гріхи і помилки. Дещо є соціально обумовленим, а дещо – ні. Наша влада, освіта, медицина, церковне життя – це все складові нашого багатогранного суспільства, яке має певні спільні знаменники. Воно все є породжене певними історичними процесами, і ми не можемо скинути цю спадщину в один момент. Є люди, сформовані в певних парадигмах, і їм важко з них вийти. Зі зміною покоління багато речей міняється, але не все одразу. Наприклад, сьогодні дуже багато студентів платять хабарі, бо не хочуть вчитися. Хоча, здавалося б, мають усі можливості думати і діяти інакше. Однак є ті, що не платять, ті, хто власним прикладом змінює систему, оздоровлює її.

     Варто подивитися ширше і зрозуміти, що не всі чесноти чи пороки належать нам. Весь світ бореться з популізмом, політичною корупцією. Подивіться на світову еліту. Яка політична риторика є сьогодні в Америці? Як відбувається деконструкція Європейського Союзу, який приніс мир країнам, які ще сто років тому кожні 10 чи 25 років мали війну? Усі ці приклади показують, що дуже легко калічити та перекреслювати позитивні здобутки. Водночас завжди є шанс відбудовувати, зцілювати, реформувати, рухатися вперед. – То чого ж нам чекати далі?

     – Я належу до осіб, які живуть надією. Більше надією, ніж оптимізмом. Але вважаю, що процеси реформ будуть діалектичними: одні будуть тягти догори, другі – стягати вниз. Зараз найбільше боюся війни всіх проти всіх, поширення ненависті. І хотів би закликати і владу, і суспільство, і журналістів, і реформаторів, і тих, які вболівають за втрату певних традицій, вміти слухати один одного. Багато хто вважає, що треба діяти радикально, різати і рубати. Навряд чи це принесе бажаний результат. Боюся, що компот нашого життя починає знову кипіти. Є великі зміни. Але також є багато гніву. Досі ми мали Революцію на граніті, Помаранчеву і Гідності, у яких проявлялася неймовірна шляхетність нашого народу. Колись, коли це буде осмислено, описано, екранізовано – витримка і глибина українських духовних, можна сказати, борисоглібських традицій жертовності (князі Борис і Гліб, які в ХІ столітті показали приклад ненасилля, не почавши боротьбу проти брата, пожертвувавши своїм життям – УП), сподіваюся, буде оцінена. Боюся, що безпринципні люди у владі з одного боку, а з другого – провокатори, внутрішні і міжнародні, можуть створити таку ситуацію, а в людей, яким наболіло, вичерпається терпець, і це призведе до соціального вибуху і кровопролиття. І це неодмінно буде використано проти нас усіх. Тому треба творчо і критично підходити до питань. Справедливий гнів – важливий рушій у суспільстві, але він не має ставати злобою, що засліплює і не зважає на наслідки.

     Під час нашого щорічного бенкету УКУ в Києві ми традиційно вручали премію "Світло справедливості". Цього року її отримала ваша колега і ровесниця Наталія Седлецька. Фактично, вона вдвічі молодша, ніж усі інші лауреати премії. Але в такий спосіб спільнота УКУ хотіла відзначити роботу Наталії та інших незалежних журналістів, які стоять на сторожі правди і справедливості, використовуючи інструменти критичного мислення. Водночас наша команда в УКУ, Церква, покійний Блаженніший Любомир, Блаженніший Святослав заохочують людей пам’ятати свою народну мудрість, яка вчить співпрацювати і підтримувати один одного. Я, наприклад, дуже натхнений і постійно розповідаю в різних країнах за різної нагоди, як українці прийняли більше ніж 1,5 мільйонів внутрішніх переселенців. Звичайно ж, не без проблем, які часом калічать долі людей, проте ми не бачили проривів кордонів чи натовпи голодних та поранених, як це відбувається через війну в Сирії. Я розповідаю, як українці дають собі раду з соціо-економічними проблемами, які загострює війна.

    За допомогою міжнародної спільноти, за участі передусім молодшого покоління, відбуваються важливі процеси реформування України. Ми потребуємо динамічного, постійного і невтомного реформування, а не революційних поривів. У цей передріздвяний час нам важливо задуматися – як зробити так, щоб не було війни всіх проти всіх, як зробити нашу боротьбу і критику конструктивною, як не бути популістами, що пропонують привабливі гасла, але не думають про можливості їх втілення. Останнім часом спостерігаю багато поділів, які мені особисто болять. Я люблю Львів і маю гарні відносини з багатьма людьми в цьому місті. Мені болить суперечка, яка є між управлінням міста й області. І керівник міста, і керівник області колись були членами однієї команди. Сьогодні між ними ворожнеча, політична баталія. І через це страждають і будуть страждати люди. Хоча, навпаки, їх здорова конкуренція та конструктивна співпраця могли б зробити чимало для Львова та області.

     Шаную те, що робить Уляна Супрун, і активно її підтримую. Але я також шаную Ольгу Богомолець, і мені болить брак згоди між ними. Я вважаю, що важливо, щоб такі постаті знаходили спільну мову.

     Сварки і негідна комунікація, взаємні приниження в нашому політикумі виснажують весь народ. Цинічні методи для знищення опонента породжують гнів і ненависть. Захищати державу, принципи, партію чи особисті амбіції слід моральними методами. Доля наших деяких попередніх президентів і політиків свідчить про те, що зло має властивість бумерангу…

 Найбільше шкода, що у своєму польоті воно косить долі мільйонів людей. Слова приниження і хули стають надто поширеними, світовий політичний дискурс деградує якраз у той час, коли український мав би розвиватися. Слова і обіцянки – це надзвичайно відповідальні речі. Як пообіцяв, треба виконувати. Нам треба зберегти позицію людяності.

     – Україна – демократична держава. Демократичними державами управляють ті, кого обирають. Чому українці з року в рік обирають недоброчесних політиків?  – Це не лише українська проблема. Сьогодні її відчувають громадяни розвинених демократій в Америці та Європі. Світові інтелектуали скаржаться на безвідповідальність виборців та неперебірливість у засобах тих, кого обирають. Політики в рафінований спосіб промовляють до наших найнижчих інстинктів, роздражнюють емоції, які потім заважають нам розважливо думати. Цей негативний процес деморалізує суспільства. Ті, хто вигадує такі підходи, несуть велику моральну відповідальність.

     – Ви маєте на увазі політичних технологів, які поставили емоцію вище, ніж суть? – Не лише емоції, а владу і гроші поставили вище, ніж служіння. Ми бачимо, як у найбільш розвинених демократіях доволі легко нищаться шляхетні традиції діалогу, пошуку консенсусу і пошани до ідеологічних чи політичних опонентів. Сьогодні всім нам над цим питанням треба працювати і працювати. Я хотів би запропонувати журналістам, наприклад, шукати добро. Робити репортажі про позитивні речі. Можливо, заклик звучить наївно і моралізаторськи. Але варто всім, хто публічно промовляє, задуматися над відповідальністю за їхні слова і публічні дії – чи є це на збудування? Чи проваджу я в спосіб, який піднімає народ, моїх колег і навіть моїх опонентів? Або ж працюю в спосіб гнітючий, лишаючи направо і наліво руїни і випалену землю? Це таїнственний дар. Ми можемо впливати на історію, на обставини, у яких перебуваємо. Є поодинокі люди, які мають велику політичну владу, адміністративний чи фінансовий ресурс, які мають більший вплив – і більшу відповідальність.

      Але вся суть Майдану була в тому, що кожен з нас мав вплив і відповідальність. І ними користався. І я вважаю, що багато молодих людей, реформаторів, журналістів, багато політиків роблять важливі і корисні речі. Відбуваються важливі реформи в енергетичний, медичній, освітній галузі, реформа поліції, декомунізація. От, наприклад, є законодавство, що підтримує українське кіно, яке раніше знімалося майже монопольно, було орієнтовано на російськомовну поп-культуру. Надзвичайно важливо працювати через культуру, честь і слава всім, хто розуміє це. Еволюція відбулася. Усі Церкви і релігійні організації були одностайно на Майдані. Закликали, що влада мусить слухати народ, і що не може бути насильства влади проти народу, і очевидно навпаки. Що вся риторика про поділ країни є неморальною, і що діалог – то єдиний вихід. Усі Церкви були проти анексії і війни, принаймні на початку. Це дуже великий позитив.

     Чи зрозуміла наша влада, наскільки Церкви можуть впливати на суспільство і чи підтримала вплив Церков – це вже інше питання. Але як би там не було, сьогодні ми маємо іншу Україну. Це факт і дар, яким ми маємо управляти. Якщо в Помаранчевій революції гасло було ім’ям одного кандидата, то сьогодні немає ілюзій, що один політик може вирішити питання цілої країни. Кожен з нас є відповідальним, кожен з нас мусить гоїти в собі рани минулого, мусить шукати злагоду в сім’ї, з сусідами, на роботі. Кожен з нас має піднімати свого ближнього. І такі феномени, як прийняття біженців, як солідарність навколо відновлення армії, велика жертовність щодо потребуючих для мене є свідченням прогресивного курсу. Без сумніву, заможні люди повинні проявляти солідарність із бідними. Тут ідеться не про милостиню для маргіналізованих, а про глибшу соціальну справедливість. Христос дає нам приклад близькості до покалічених, кривих, знедолених. Євангельське свідчення промовисто поширює папа Франциск. Про різні речі можна сумніватися, але можемо бути певними, що ми ніколи, ніколи не помилимося, коли допомагаємо тим, хто в потребі, хто прагне справедливості, хто не має, що їсти, у що одягнутися, і де голову прихилити.

     – Зараз у Верховній Раді відбувається велика дискусія щодо виборчої реформи. Як гадаєте, чи буде український виборець більш суб’єктним, якщо впровадять пропорційну систему за відкритими списками? І чи має влада більше довіряти своїм громадянам? – Треба, аби її до того заохочували. – Створити можливість для більшої суб’єктності для громадян? – Я вважаю, що влада має максимально відходити від патерналізму до партнерства, а з партнерства переходити в поставу служіння. І не треба вважати виборця інфантильним чи затурканим. Адже якщо дати роз'яснення, якщо комунікувати зміни, то виборець зрозуміє всі процеси. За умови, що не буде зусиль окремих політиків баламутити виборця, ним маніпулювати, його використовувати.

     – Верховна Рада запровадила вихідний на Різдво за григоріанським календарем. І одразу з різних сторін залунали голоси про готовність українського суспільства бути з усім світом у використанні григоріанського календаря в житті Церков. Чи відчуваєте ви в церковному середовищі ту готовність? – Для більшості єпископів і священиків Греко-Католицької Церкви це не є принципове питання. Тому що воно не є догматичним. Багато парафій в США чи Канаді святкують за новим стилем, щоб бути разом з суспільством, деякі, за старим, бажаючи підтримати зв’язок з Україною. Це неможливо вирішити примусом чи директивами. Важливо, щоб свято єднало людей. Ми хочемо єднатися з цілим світом. Я про це рік тому писав статтю, яка широко розповсюджувалася, заохочуючи призадуматися над цим питанням і розуміючи, що і в цьому є певна процесуальність. Святослав дуже гарно відповів, що це є ідеал, але важливо, щоб ми разом ішли в цьому напрямі. І робити це в такий спосіб, щоб не створювати новий поділ.

     – Три ваші настанови на різдвяний піст для людей, які хочуть змінити себе і країну. – Виключити на 40 днів Facebook. На одну годину раніше лягати спати і примиритися з однією людиною, з якою ви не спілкуєтеся...

ОСОБЛИВЕ ВШАНУВАННЯ БОГА

Бога вшановуємо, присягаючи або даючи обітницю. Присягаємо або даємо обітницю не кожен день, а тільки у надзвичайних випадках. Присяга потрібна тоді, коли звичайного людського свідчення не вистачає; обітницю даємо добровільно. За допомогою присяги вшановуємо Бога, бо урочисто визнаємо його всемогутність, справедливість і святість. За допомогою обітниці складаємо Йому своєрідну жертву, тому що зобов'язуємося виконати якусь приємну Богу справу (Ґурі).

ПРИСЯГА… Не раз буває, що якійсь особі не хочемо або не можемо вірити. Якщо ж ця особа пошлеться на свідка, а свідок підтвердить сказане, тоді швидше їй повіримо, а ще швидше повіримо тоді, коли знатимемо, що той свідок є чесною людиною. Може статися так, що людина покличе собі за свідка Бога, щоб Своєю всемогутністю підтвердив правду присягаючого. Його слова набирають тоді особливого значення - це ніби Божі слова. "Як печатка існує для підтвердження розпоряджень, так присяга є печаткою, даною Богом для підтвердження правди" (Мархантий). Присяга - це золота монета найвищої вартості, на якій викарбувано ім'я живого Бога (Штольберг). Присягав Ісус Христос перед Каяфою, коли останній звертався до імені Бога для підтвердження зізнання (підтверджуюча присяга). Присягав Ісаак на підтвердження обітниці, даної Якову (прирікаюча присяга).  Давати присягу або присягати - значить кликати Бога за свідка, що ми сказали правду, або що хочемо дотриматися своєї обіцянки.

Даючи присягу, звертаємося або до самого Бога, або до святих речей. Якщо звертаємося до Бога, говоримо, напр.: "На Бога, як Бог жиє (Єр. 42), як Бог на небі, Бог моїм свідком (Рим. 1,9), покарай мене, Боже" і т.п. Не раз, присягаючи, звертаємося до святих речей, напр., до Євангелія, хреста, св. Тайн, до неба і т.д. "І в тому випадку звертаємося власне до Бога, як до свідка, тому що ці речі самі по собі не мають сили, щоб підтвердити або покарати брехуна" (св. Тома з Акв.). Ісус Христос сам говорить, що можна присягати на храм, на небо, на престол Бога (Мат. 23, 21). Однак, присягою не є слова "справді", "дійсно", "слово честі", "щоб я був здоров" і т.п. Присяга може бути звичайна або урочиста. Звичайну присягу люди застосовують у буденному житті, урочисту присягу приносимо найчастіше перед судом або перед державною владою (напр. присяга, яку дають солдати або державні діячі). Найчастіше застосовують під час присяги такі церемонії: присягаючий стає з відкритою головою перед хрестом, котрий знаходиться між двома палаючими свічками; це повинно нагадувати, що перед Розп'ятим Христом немає таємниць. Присягаючий підносить три пальці правої руки (для підтвердження віри у Пресвяту Трійцю) і говорить: "Так мені, Боже, допоможи і це св. Євангеліє". Цими словами присягаючий зазначає, що відрікається від допомоги Бога і обітниць св. Євангелія, якщо сказав не правду. Євреї присягають з покритою головою, кладучи великий палець правої руки на певну сторону тори (книг Мойсея). Мусульмани підіймають догори лише один палець на знак віри в одного Бога.

Не треба уникати присяги, бо вона є дозволеною і навіть приємною Богові. Якщо би присяга не була дозволена, то, напевно, не присягав би і Христос (Мат. 26, 64); не присягнув би Бог Авраамові після того, як останній приніс пожертву на горі Морія, що примножить його рід, як зорі на небі і пісок у морі (Буття 22, 16). Часто застосовує присягу у своїх листах св. Павло (Рим. 1, 9; II Кор. 1, 23); звичайно, він не робив би цього, якщо б присяга не була дозволеною. Зрештою, присяга служить гідній меті, тому що сприяє виявленню правди і полагоджує суперечки (Євр. 6, 16). Присяга приємна Богові, тому що, присягаючи, привселюдно визнаємо нашу віру в усевидющість, справедливість і всемогутність Бога, і, отже, вшановуємо Його. Зрозуміло, що не можна допускати до присяги відвертих атеїстів (людей, котрі не вірять в Бога). Бог хоче, щоб ми присягали лише тоді, коли присяга є украй необхідною (Вихід 22, 10). Ісус Христос говорить: "Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні; - а що більше цього, те від лихого" (Мат. 5, 37). Ці слова були пересторогою для фарисеїв перед легковажним, непотрібним присяганням, яким вони любили зловживати. Тому християни-католики не уникають присяги, як це роблять деякі релігійні сектанти. - Однак, не треба нікого примушувати присягати. Коли хтось вимагає присяги від іншого, знаючи, що останній дасть фальшиву присягу, стає гіршим від вбивці, бо вбивця вбиває лише тіло, а цей вбиває не одну, а нараз дві душі - душу присягаючого і свою власну (тому що остання спричинила смерть попередньої) (св. Ізид. Пел.). Ми повинні присягати лише тоді, коли на це є поважна причина; наша присяга повинна бути правдивою, розумною і справедливою (Єр. 4, 2).

Христос говорить, що присяга є від лихого (Мат. 5, 37), тобто її причиною є схильність людини до злого. Якщо б люди залишилися у первинному стані святості і справедливості, присяга взагалі не була би потрібною; але у зв'язку із гріхопадінням людини щораз більше стали занепадати віра та взаємне довір'я, і тому люди змушені були звернутися до присяги (Мег.). Саме тоді, коли зло заволоділо землею, традиційною стала між людьми присяга; внаслідок підступності і розбещення людей не можна було нікому довіряти, саме тому почали звертатися до Бога, як до свідка (св. Золот.). Присяга наче ліки; одне й друге застосовуємо тоді, коли на це є поважна причина (св. Авг.). Присяга є для людини тим, чим для каліки є милиця (костур). Ніколи не треба присягати легковажно, тобто задля безпідставних причин. Часто легковажно присягають продавці (Рим. Кат.). Звичка присягатися часто призводить до фальшивої присяги (св. Авг.). "Хто на клятви щедрий, сповниться беззаконням, і ніколи бич його дому не покине" (Сир. 23, 12). Отже, присягай, по можливості, якнайрідше. "Не може збрехати той, хто нічого не говорить; так само не може фальшиво присягнути той, хто не присягає" (св. Берн.). Об'єктивною підставою для присяги є виклик до державної влади або до суду. Повинні присягати правдиво, тобто говорити те, в чому ми твердо переконані, а також мати щире бажання додержати слова. Гарним прикладом у цьому є римський вождь Регуль (250 р. до Хр.). Під час війни його взяли в полон карфагенці і тримали у неволі 6 років. Виснажені довгою війною, карфагенці вислали його до Риму добиватися перемир'я; однак, перед від'їздом він змушений був присягнути, що повернеться у неволю, якщо римляни не згодяться на перемир'я. Прибувши до Риму, він переконав сенат у тому, що римляни якраз не повинні заключати перемир'я, бо карфагенці ослаблені і не будуть чинити опору. Відтак повернувся назад у неволю, хоча всі відраджували його і залишали майже силою. Зате неправдиво присягнув Петро перед палатою архієрея (Мат. 26, 72).

Слова присяги не повинні містити в собі жодної двозначності (Інок. XI.). Саме тому Моруса, канцлера Англії, король Генріх VIII наказав кинути до в'язниці за те, що він критикував дії короля щодо католицької Церкви. Йому було обіцяно свободу, якщо він присягнеться таким чином: "Підкорюся розпорядженням мого пана і короля". Знайомі радили йому, щоб дав таку присягу, адже, промовляючи ці слова, може мати на думці Бога, як найвищого Господа і Царя. Та канцлер на це відповів: "Не вільно мені так чинити, бо мушу присягати в правді". При присязі не виключені і помилки, можна також бути звільненим (як виняток) від виконання даної присяги, якщо дійсно неможливо її виконати, напр., внаслідок хвороби або втрати маєтку. Ми повинні присягати розсудливо, тобто наперед добре замислитися, чи буде правдивим наше зізнання, або чи зможемо дотриматися даної присяги, а також чи доцільно її дотримуватися. Ірод під час бенкету присягнув нерозумно, бо присягнув танцюючій дівчині дати все, чого вона тільки забажає. А вона, за порадою матері, зажадала від нього голови Івана Хрестителя (Мар. 6, 23).

Повинні присягати справедливо, тобто не зарікатися ані не обіцяти нічого такого, що є недозволеним…

Сорок ворогів св. Павла присягнули, що не будуть їсти і пити, поки не вб'ють його (Діян. Ап. 23, 12). Сьогодні ще дають масони присягу, що на смертному одрі не приймуть св. Тайн. Присяга такого роду є несправедливою, неприємною Богові, і нічого не вартує, тому що вона не зобов'язує.

Хто присягає фальшиво, той чинить страшне богохульство, викликає на себе прокляття Бога і вічне осудження. Фальшиву присягу називаємо також кривоприсягою. Хто присягає фальшиво (заприсягає неправду або обіцяє під присягою щось, чого не збирається зробити), чинить, як людина, котра зловживає державною печаткою, що ніколи не минає безкарно (Марк.). Хто присягає фальшиво, - учиняє смертний гріх (Іннок. XI). Ніякий меч не ранить так тяжко, як кривоприсяга, ніякий меч не вбиває так жорстоко, як фальшива присяга (св. Золот.). Боже прокляття падає на кожного, хто присягає фальшиво (Зах. 5, 3). Бог часто карає тих, хто фальшиво свідчить, швидкою і несподіваною смертю. Седекія, юдейський цар, дав Навуходоносору присягу вірності і порушив її. Відразу ж через пророка Єзекиїла прорік йому Бог тяжке покарання і смерть у Вавилоні (Єз. 17); і, дійсно, прийшов Навуходоносор, наказав вибрати очі і відправити в неволю до Вавилону, де невдовзі Седекія помер (II Цар 25). Владислав, угорський король, уклав мир із султаном Муратом II і закріпив його присягою. Однак перший розпочав війну, в результаті якої під Варною загинув король Владислав, а з ним і цвіт його лицарства (1444 p.). Тих, хто присягає фальшиво, світські суди карають ув'язненням. Карл Великий видав в своїй державі закон, згідно з яким відрубувано праву руку кожному, хто фальшиво присягав; пізніше таким відрубувано лише три пальці правої руки, які вони піднімали, даючи присягу. Хто присягає легковажно, - учиняє щонайменше гріх легкий. Однак, хто має таку недобру звичку, що присягає при будь-якій нагоді чи на правду, чи на неправду, - живе в стані смертного гріха, якщо присягає свідомо (Ґурі). Якщо хтось присягнув несправедливо, - не повинен дотримуватися присяги, лише повинен за нею жалкувати. Так повинен був зробити, напр., цар Ірод. Порушення присяги є гріхом тяжким або легким, відповідно до того, великої чи малої ваги була обітниця.

«Україна вистояла!» ‒ Глава УГКЦ про найважливіше у 2017 році

У черговому випуску передачі інтерактивного проекту «Відкрита Церква», який був останнім у 2017-му, Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав підбив підсумки цього року. У прямому ефірі Глава УГКЦ назвав важливі події, які відбулися в Україні та Церкві.

2017. був багатим на події, які залишаться в історії, ‒ на події, які будують. Гадаю, для життя Церкви ‒ це був рік, в якому ми, справді, на крок стали ближчими до людей через різні проекти, справи, завдяки "Живому ТБ".
2018. Визначних подій, які відбулися цього року в Україні, було дуже багато. Очевидно, песимісти скажуть, що все було погано, оптимісти скажуть ‒ усе було добре, провладні особи скажуть, що влада блискуче працювала, опозиціонери скажуть, що негідно. Правда є десь посередині.
2019. Гадаю, можливо, рано нам сьогодні підбивати підсумки. Ми з часом усвідомимо зміст і значення всього того, що відбулося цього року з нами і що пережила наша країна. На мою думку, почалися реформи. Хоча під час спілкування з людьми та експертами в мене створюється враження, що люди пов’язують поняття реформ із тим, наскільки краще їм стало жити. Ми бачимо, що життя багатьох людей не покращилося, а, навпаки, дещо погіршилося. Однак багато людей, пов’язуючи реформи із своїм добробутом, – помиляються. Бо часто для того, аби якась добра справа, реформа, як посіяне зерно, дала добрий плід, потрібний час. Тому ми повинні разом працювати, аби всі добрі справи, які мали цього року початок, могли вповні здійснитися і стати частиною нашого життя.
2020. Говорячи про реформи, багато людей не розуміють їхнього змісту і не знають, у чому вони полягають, бо не відчувають радикального покращення свого життя. На мою думку, є одна з глобальних реформ, яка є нагальною, і яка, можливо, не вдалася цього року, ‒ боротьба з корупцією.
2021. Ми спостерігали дуже дивні події між різними державними структурами і відчували навіть нищівну критику наших західних партнерів щодо недостатності боротьби з корупцією на системному і державному рівнях.
2022. Попри це, було багато позитивного, адже насамперед Україна вистояла ще один рік. Ми ще один рік утверджуємося як вільна і незалежна, демократична держава. Навіть більше, це держава, яку починають усвідомлювати як частину європейського культурного простору.
2023. Безвіз є символом того, що силою великих жертв, кров’ю наших солдат на фронті, а також силою і плодом нашого терпіння, наших нестатків, які ми готові перенести задля кращого майбутнього, ми рухаємося. Очевидно, нам би хотілося, щоб цей рух був значно швидшим.
2024. Я є непереборним оптимістом. Звідки я беру впевненість в тому, що доброго в цьому році було набагато більше, ніж ми його усвідомили?! Я кілька разів відвідував «сіру зону». Зокрема, цього року відбувся візит до України одного з найближчих співпрацівників Святішого Отця Папи Франциска ‒ кардинала Леонардо Сандрі, з яким ми відвідали «сіру зону». Патріотизм місцевих людей, які пережили окупацію, а відтак були звільненні, їхня свідомість і бажання жити в Українській Державі ‒ це те, що надихає.
2025. Із багатьох цікавих і глибоких подій у Церкві я б відзначив три. Насамперед, цей рік ми пережили під зорею дуже важливої постаті, бо це був Рік, присвячений 125-й річниці з дня народження патріарха Йосифа Сліпого, ісповідника віри. Це був Рік утвердження нашої національної тотожності: постать Йосифа Сліпого давала нам силу не складати руки, не піддаватися труднощам, а йти вперед. Друга подія, яка була, можливо, менш помітна, ‒ святкування 150-х роковин канонізації святого священномученика Йосафата Кунцевича, мученика за єдність Церкви. У базиліці Святого Петра 25 червня у Ватикані ми отримали особливий привілей від Папи – служити на папському престолі, який знаходиться на гробі апостола Петра. Це святкування в Римі, яке ми пережили, показало, наскільки сильною є наша Церква і великою є Україна. Третя подія, яка назавжди ввійде в історію, ‒ 31 травня відійшов до вічності батько нашої Церкви, великий рредстоятель нашої Церкви, моральний авторитет України – Блаженніший Любомир Гузар. Відійшов сліпий перебендя, кобзар новітньої української думки, пісні й духу, який залишив, як спадщину, цілу цивілізацію миру і любові!
2026. Я б дуже хотів, аби спадок Блаженнішого Любомира став скарбом усього українського народу. Бажаю, щоб усі, хто має можливість, прийшли, бодай раз на місяць відвідати його могилу та помолилися за мир і любов в Україні. Уже є багато свідчень того, що багато молитов було вислухано за його посередництвом. Люди відчувають, що Блаженніший Любомир був праведною особою. Тому, прохаючи його заступництва в тяжких обставинах життя, вони відчувають, що він заступається за них у небі.

«Песимісти скажуть, що все було погано, оптимісти − усе було добре. А правда є десь посередині», − Глава УГКЦ про підсумки 2017 року… Я б обережно оцінював події, які відбулися в нашій державі, а їх було дуже багато. Очевидно, що песимісти скажуть, що все було погано, оптимісти − усе було добре. Провладні особи скажуть, що влада блискуче працювала, а опозиціонери − що теперішня влада абсолютно погано працювала. Проте правда є десь посередині. Я думаю, що, може, нам ще зарано остаточно підбивати підсумки. Ми, можливо, тільки з часом усвідомимо зміст і значення нашої історії й усього того, що цього року відбулося з нами. Глава Церкви переконаний, що нерідко для того, щоб та добра справа чи реформа, те посіяне зерно дали добрий плід − потрібен час! Однак слід пам’ятати, що, говорячи про реформи, багато людей не розуміють їхнього змісту і не знають, у чому вони полягають. На думку Блаженнішого Святослава, одна з глобальних реформ, яку українці відчувають десь дуже нагальною, − це боротьба з корупцією. Однак Глава Церкви, попри все, залишається палким оптимістом. Бо патріотизм людей «сірої зони», які пережили окупацію, звільнення, та їхнє бажання жити в новій Українській Державі − надихає.

У житті Церкви також сталося багато не менш цікавих і вагомих подій, які залишили великий слід для вірних. «З усіх подій в житті Церкви я б відзначив насамперед три. Передусім, цей рік ми прожили під зорею дуже цікавої постаті. Це був рік 125-ї річниці з дня народження патріарха Йосифа Сліпого. Загалом, відзначаючи його ювілей, ми намагалися познайомити Україну з його постаттю. Адже це була гарна нагода пізнати незламного в’язня, свідка Христа, а з іншого боку − великого українця, великого борця за гідність свого народу. Постать Йосифа Сліпого не дає нам складати руки, а йти вперед», − наголосив Предстоятель.

Другу важливу подію в 2017 році Блаженніший Святослав назвав 150-ті роковини канонізації святого священномученика Йосафата Кунцевича, мученика за єдність Церкви. «Цього року 25 червня у Ватикані, у базиліці Святого Петра, ми отримали особливий привілей від Папи − служити на Папському престолі, який розташований на гробі святого апостола Петра. Такий привілей надається дуже рідко, тому що це ексклюзивне право самого Папи звершувати Богослужіння на цьому престолі. А з нагоди цього ювілею, як знак пошани до українського народу, Святіший Отець надав цей привілей для нас. Базиліка Апостола Петра − це найбільший християнський храм світу і ми його по вінця наповнили нашими вірними. Це була велика маніфестація сили, вірності й краси нашої Церкви на світовому рівні. З іншого боку, це свідчення того, що кров мучеників є насінням християн, як говорив Тертуліан. Це святкування у Римі показало наскільки сильною є наша Церква, наскільки велика є Україна», − сказав Предстоятель УКГЦ.

А третя подія назавжди ввійде в історію, бо 31 травня 2017 року − це день відходу до вічності Предстоятеля нашої Церкви, морального авторитета України − Блаженнішого Любомира (Гузара). За словами Блаженнішого Святослава, він завжди носив у собі мир, збагачував і зігрівав християнською любов’ю усіх навколо. «Ми справді по сьогоднішній день переживаємо великий біль втрати. Блаженніший Любомир − кобзар новітньої української думки, пісні й духу, який залишив нам, як спадщину, цілу цивілізацію миру й любові, всього того, що ми потребуємо під час війни», − підкреслив Глава Церкви. Цікаво, що першими, як відзначив Предстоятель УГКЦ, підхопили справу збереження великої спадщини Блаженнішого Любомира − спадщини любові та миру − українські студенти, які створили цілий рух «Покоління Любомира».  

Він все ж таки родився, і саме в такий спосіб…

 Багато богословів твердять, що Господь готував прихід Христа-Месії на землю довгі століття. Не знаю на основі яких знань вони зробили такі висновки, але згідно із ментальністю сьогоднішнього світу, народження Ісуса – це був повний провал. Всі факти свідчать, що ангели тут постарались мало, або невміло. Не даремно людство із часом підкорегувало різдвяну подію і тепер аж любо святкувати. А що ні? Ну то…

     Зустрілось два ангели: білий і чорний… Обоє знали, що за хвилю станеться подія, яка сколихне цілий світ. Має сповнитися обітниця Отця Небесного: станеться народження Сина Божого на землі. Ангели здогадувалися наперед хід подій, бо знали задум Творця. Тут, чорний ангел почав висміювати задум Бога: “Ну, от Бог, знову задумав те, що буде знищено вмить і не принесе жодного результату. Цей прихід на землю – це вже гарантований провал.

      по-перше: реклами ніякої. Що ж це за подія, коли немає реклами? Або є така, яка незрозуміла нікому. Результат явний: прийдуть максимум три людини! А зорю то бачать багато? Що ж то значить непрофесіоналізм. Ой, які ж ви наївні добряги? Людьми потрібно маніпулювати, заохочувати їх, або заставляти!

      а по-друге: все це відбувається якось невчасно. Сталась накладка. Робиться перепис, всі зайняті і нікому нема до вас ніякого діла і ніхто не буде звертати увагу на якесь там народження. Тим більше, що стане на одну людину більше, а це означає, що більше тепер клопоту із переписом. Можна було десь на пізніше відкласти. Так чекали вже стільки століть…

     і по-третє: місце народження. Та-ак, кращого місця не можна було знайти? Хто буде звертати увагу на хлів? Люди такі місця обминають. Що ж то ви за ангели, що не змогли нормальних палат підшукати. Не маєте знайомств серед багатих? Вибирають місце, яке би само промовляло: що тут серйозна подія відбувається. Має бути пафос!

     по-четверте: ніяких авторитетів. Ну, що це за подія, ще й світового значення, що без жодної популярної людини? Марія, Йосип та звірі… ну, це дійсно смішно… хто прийде на таке дивитися? Хто повірить, що родиться месія? хіба, що якась бідося, от як пастухи.

   Дивні ви всі вісники доброти. А Ірод? та він вашого месію відразу уб’є”. З кожним твердженням чорний ангел старався рознервувати білого ангела, але той був спокійним, він пильно виконував свою місію ангела-хоронителя. Піклувався однієї дитиною, що спала спокійним сном. Тоді, чорний ангел запідозрив, що тут, щось не так. Може Бог щось приховує? Може цей план приходу – це лише вигадка? Бо, дійсно, як то Бог, може принизитися до людської природи? Як може статися людиною та ще й в таких умовах? Це ж повний абсурд! Це свідомий провал!
А може, Творець зробить зараз якесь супер чудо? Ну,… Марія перенесеться в царські небесні палати і ангели зодягнені у воїнів спустять її на землю, і всі побачать Сина Божого, який відразу стане дорослим і закличе гучним голосом всіх людей землі до поклоніння Йому. О.. так тоді дійсно всі під шоком і зі страху поклоняться Богу! Всі тоді в одну мить з усіх кутків землі підуть на поклін Могучому Царю Всесвіту і все вирішиться за 1 день. Значить так і буде.

     Ці фантазії перервав спів ангелів, які сповіщали про народження Спасителя. Чорний ангел глянув в гору, щоб побачити щось величне, але нічого подібного не було. Все було як завжди. У тиху спокійну ніч люди відпочивали, а хтось ще займався своїми справами. Лиш у місті Вифлеємі в одній печері творилось щось незвичайне… У цю хвилю білий ангел усміхнувся і вперше промовив, немов до себе самого: “Він все ж таки народився саме так, по-людськи. Захотів бути якнайближче до людини, статися людиною. Захотів бути там, де не кожен хоче бути, щоб з цього місця зробити величне місце благодаті. Захотів бути простим, щоб ніхто не мав страху до Нього. Він дуже полюбив людину! Поважає її вибір. Тому, прийшов як людина, щоб вказати шлях до Божого життя через повноту людського.      Яка велика Його любов?!”

                    “Він таки прийшов саме так, в простоті …” – з насмішкою сказав чорний ангел,    але водночас,    немов, співчуваючи…

ДРУГА ЗАПОВІДЬ БОЖА

Ця заповідь говорить: " Не взивай імені Господа Бога твого надармо", тобто не промовляй імені Бога без належної шани. Під іменем Божим тут розуміємо не лише саме ім'я Бога, котре складається з тих чи інших букв, але велич Бога (Рим. Кат.). У другій заповіді Божій Бог нам наказує виявляти належну шану його Божій величі і забороняє все те, що шкодить належній Йому шані. Богу належиться найвища шана від нас тому, що Він є Господом безмежної величі і безмежної доброти. Шана - це поєднання остраху, любові і поваги. Якщо знаєш, що той або інший правитель має мільйони підданих і сотні тисяч солдат, котрі за його наказом готові у будь-яку хвилину піднятися на боротьбу, що одним своїм словом може ощасливити людину або зробити її нещасною, відчуваєш острах перед ним; та якщо знову ж таки знаєш про його доброту і бажання ощасливити своїх підданих, будеш любити його і поважати. Так само ставимося і до Бога, коли розуміємо Його безмежну досконалість і безмежну любов до нас (Ґалюра). Отже, поміркуймо над досконалістю Бога. На нашій планеті живе багато людей. І кожну людину Бог знає, керує нею і утримує її; вислуховує її молитви, допомагає їй у потребі, нагороджує або карає найчастіше вже тут, на землі. Яким же безмежним повинно бути знання того найвищого Єства!

     У всьому всесвіті рухаються мільйони велетенських небесних тіл, і всіх їх створив Бог, Він керує ними, а вони існують для Його слави. Якою ж великою повинна бути Його сила! А невидимий світ - мільйони небесних духів! Усіх їх Бог знає, утримує і керує ними, усі вони славлять Його! Якою ж незмірною повинна бути Його велич! Хто ж подібний до Тебе серед велетнів, Господи? "Хто, як ти, Господи, між богами, хто, як ти, у святості величний, страшний у славі, що твориш чудеса? (Вихід, 15, 11). (Про доброту Бога дивись частину І.). Ми повинні боятися Божої величі, і схилятися перед Його добротою. Поєднання боязні з любов'ю - це і є шана. Ми повинні часто взивати з побожністю і сердечністю ім'я Боже. Робимо це, розпочинаючи якусь важливу справу, вітаючись, прохаючи чогось чи в хвилину смерті. Євреї вважали, що взагалі не треба промовляти імені Бога, однак така точка зору є помилковою. Церква, навпаки, прагне, щоб ми часто зверталися до Божого імені. За постійне звертання до св. імен Ісуса і Марії Церква встановила відпуст 25 днів; а хто протягом усього життя постійно звертався до цих імен, той у годину смерті досягає повного відпусту (Клим. XIII, 5. IX. 1759). Кожний побожний християнин схиляє голову стільки разів, скільки разів вимовить під час молитви ім'я Ісуса.

      Ми повинні звертатися до Божого імені завжди, коли розпочинаємо якусь важливу справу, а насамперед вранці. "І все, що б ви тільки говорили й робили, - все чиніть в ім'я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через нього" (Кол. З, 17). Отже, перед кожною роботою говори: "В ім'я Боже" або "В ім'я Ісуса", або бодай перехрестися. Саме таким чином заслужиш благословення Божого і щастя у праці, а за кожну, навіть незначну справу - велику нагороду, бо Спаситель обіцяє, що віддячить навіть за чашу холодної води, подану ближньому від Його імені (Мар.9, 40). У християн віддавна існує звичай промовляти ім'я Боже вітаючись; саме цим вони і відрізнялися від іновірців, котрі, вітаючись, виявляли добрі бажання (напр., "Будь здоров!" "Вітаю тебе"), але не згадували при цьому імені Божого. Християнські привітання "Слава Ісусу Христу", "Щасти, Боже", "З Богом" є одночасно наче коротким виявленням віри. Протестантський поет Кльопшток розповідає, що його завжди глибоко зворушувало це католицьке привітання. Однак, не треба, вітаючись, промовляти ім'я Боже бездумно і легковажно. Людина не зобов'язана, вітаючись з невіруючим, вживати ім'я Боже. Ісус Христос говорив: "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перл ваших перед свинями" (Мат. 7, 6). Сам Христос користувався часто вживаним серед народу привітанням: "Мир вам". Потребуючи чогось, ми повинні звертатися до імені Божого. Бог сам говорить: " І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш!" (Пс. 49,15). У хвилину смерті ми теж повинні звертатися до імені Ісуса. Найкраще говорити, як св. Стефан: "Господи Ісусе, прийми дух мій!" (Діян. Ап. 7, 58). Згадаймо також останні слова вмираючого Спасителя. Звертання до імені Ісуса у хвилину смерті є необхідним, щоб досягти передсмертного відпусту.

    Ми повинні звертатися до імені Ісуса з особливою побожністю. Ми повинні розуміти, що це - наймогутніше ім'я, завдяки котрому можна всього досягнути. Все, про що лише будемо просити з іменем Ісуса, дасть нам Бог (Йоан 16, 23). З іменем Ісуса творили чудеса Апостоли і Святі. До кульгавого від народження говорить св. Петро на порозі храму: "В Ім'я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи!" (Діян. Ап. 3.). Звертаючись до імені Ісуса, вірні можуть виганяти чортів, як це проповідував Ісус Христос (Мар. 16, 17). Якщо звертаємося до імені Ісуса, Він бореться з нами проти диявола; тому втікають вороги, коли почують ім'я Ісуса Христа (св. Юст.). Ім'я Ісуса допомагає нам у будь-якій небезпеці; воно є своєрідним засобом боротьби з будь-яким злом усього (св. Вінк. Фер.). "І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спасителя" (Діян. Ап. 4, 12). Варто задуматися над словами, сказаними св. Бернардом: "Ім'я Ісус є для мене медом на вустах, приємним звуком у вухах і блаженством у серці!" Однак, невідомо, чи здатен побожно звернутися до того Імені той, хто живе у смертному гріху; бо "ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого" (І Кор. 12, 3). Ми повинні віддавати велику шану всьому, що призначене для вшанування Бога, передусім слугам Божим, святим місцям і речам, релігійним обрядам і святим словам.

     Ми повинні віддавати високу шану слугам Божим. Гарний приклад цьому дав нам Рудольф з Габсбургу. Одного разу він був на полюванні і зустрів священика, котрий ішов з Найсв. Тайнами до хворого. Рудольф відразу зліз із коня і віддав його священику, а сам пішов пішки. Пізніше цього коня не хотів забирати назад, а подарував його церкві. Той священик сказав йому тоді, що його чекають висока шана і велике щастя. Через 9 років після цієї зустрічі (1272 р.) німецькі князі, зібравшись у Франкфурті, проголосили Рудольфа королем. Ісус Христос вимагає шани для священиків, кажучи: "Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16). Чи не знаєте, що шану, яку віддаєте священикові, віддаєте самому Богу? (св. Золот.). (Дивися про це ще в розділі про святі посвячення). Бог вимагає від нас поваги до святих місць і святих речей. На Мойсея, котрий наблизився до палаючого куща, крикнув: "Не наближайтеся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята" (Вихід 3, 5). У Старому Завіті було строго заборонено торкатися Кивота Завіта (Числа 4,15). "Шануйте Мою святиню" (Левіт 26, 2). Не входи ніколи до Божого дому інакше, ніж ти входив би на небо; не говори і не роби там нічого, що б тобі нагадувало землю (св. Ніль). "... домові твоєму личить святість" (Пс. 92, 5). Саме тому побожні християни охоче приносять пожертвування на відновлення або для оздоблення Божого дому, на відновлення статуй, які з часом втрачають свій первісний вигляд. Ми повинні віддавати шану релігійним обрядом і з повагою ставитися до них. Св. Єлизавета, угорська королева, під час кожної Служби Божої знімала з голови корону і ніколи не одягала дорогоцінностей, ідучи до церкви. Деякі вірні мають гарний звичай стояти на колінах протягом усієї Служби Божої.

     Шану святим словам віддаємо передусім тим, що встаємо під час читання Євангелія. До святих речей треба ставитися по-святому. Ми найчастіше повинні славити Бога заради Його безмежної досконалості і доброти; передусім ми повинні це робити тоді, коли отримуємо від Бога різні блага. Три юнаки в палаючій печі почали співати величальні пісні, коли побачили, що Бог оберігає їх від вогню (Дан. 3). Товит почав славити Бога, як тільки прозрів (Тов. 11, 17). Згадаймо, як прославляла Бога Діва Марія, коли зустрілася з Єлизаветою; або оздоровлений Захарія (Лук.1). Говори й ти після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу" або "Слава Отцю і Сину і т.д." А якщо через недугу не можеш славити Бога вустами, то прославляй Його у своєму серці. Бог не потребує звуку твого слова; Він охочіше шукає серця і задовольняється волею (св. Авг.). "Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє - Його святе ім'я. Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його ніколи" (Пс. 102, 1-2). "Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене" (Пс. 33, 2). "Нехай ім'я Господнє буде благословенне віднині і повіки. Від сходу сонця до його заходу хвальне ім'я Господнє" (Пс. 112, 2-3). Якщо славимо Бога, - чинимо добро і заслуговуємо собі тим благословення Боже. З пошани до Бога ми повинні остерігатися легковажного звертання до імені Божого і до інших святих імен.

     Деякі люди люблять при будь-якій дрібниці бездумно кликати: "Боже", "Ісусе", "Ісусе, Маріє, Йосифе" і т.п. Треба відвикати від цього і звертати увагу іншим, котрі так легковажно зловживають ім'ям Божим. Легковажне звертання до імені Божого і до інших святих імен - це щонайменше легкий гріх. "...Той, хто клянеться ім'ям Господа постійно, чистим від гріха не залишиться" (Сир. 23, 10). "Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім'я марно" (Вихід 20, 7). Треба остерігатися, щоб не зловживати Божим ім'ям, котре гідне найвищої шани (св. Золот.). Євреї не мали сміливості (через забобони) промовляти ім'я Бога "Єгова" (Рим. Кат.); завжди називали Бога лише "Господом". Ми повинні остерігатися прокльонів (бажання Божого прокляття якійсь особі або речі).

    Прокляття Бога - це нещастя тимчасове і вічне; це антипод Божого благословення. Прокльонів треба остерігатися, як вогню. З уст християнина повинно звучати лише благословення (І Петро 3, 9). Бог часто карає того, хто проклинає, не раз прокляття здійснюється. Св. Августин розповідає про матір, яка прокляла своїх синів, котрі її били. Сини відразу захворіли і пішли блукати по світу. Двоє з них прийшли нарешті до міста Гіппо у Північній Африці, де св. Августин був єпископом і тут були оздоровлені біля мощів св. Стефана. Не один оре і сіє з прокльоном на вустах; отже, справедливо, якщо його Бог покарає неврожаєм. Інший проклинає свою худобу; не дивно, що вона відтак марніє або й гине. Ось як Бог вислуховує прокльони: "Любив прокляття: хай же спаде на нього!" (Пс. 108, 18). Погана звичка вживати прокльони наражає людину на небезпеку втратити спасіння.

     Проклін - це гріх пекла, який не лише заслуговує пекла, але і в пеклі знайде своє продовження (Прунер.). Диявол проклинає і богохульствує, але як дух, він ще зберіг деяку шану й острах перед Богом; коли чує ім'я Ісуса, дрижить і зникає. Зате людина має сміливість промовляти без належної шани імена "Ісус", "Бог". Така розмова у деякій мірі гірша від розмови диявола (св. Григ. Наз.). Злоречиві загинуть (Пс. 36, 22). Злоречиві не досягнуть Царства Божого (І Кор. 6, 10). Треба з належною повагою ставитися до осіб, котрі посвячені Богу, до святих місць, речей, обрядів і слів.

     Зневажання священиків стосується самого Бога, бо Ісус Христос говорить: ^а... хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16). Хто ображає священика або зневажає його, той зневажає Бога і заслуговує такого самого покарання, як євреї, котрі ображали і зневажали Сина Божого (Марія Лят.). Ображаємо Бога і тоді, коли непристойно поводимося в церкві: розмовляємо, сміємося, розглядаємося і т.п. Не годиться в церкві плювати, особливо біля вівтаря або біля сповідальниць, де люди найчастіше стають на коліна. Про тих, котрі ведуть себе непристойно в церкві, св. Амвросій говорить: "Приходять до церкви з малими гріхами, а вертаються додому з великими". Непристойна поведінка у храмі ображає Бога найбільше. Ми теж дуже боляче реагуємо на образу, заподіяну нам у нашому власному домі. Не дивно, що й Спаситель, лагідний і добрий, розгнівався на купців у храмі і вигнав їх, кажучи: "Дім мій домом молитви буде зватись, - ви ж чините з нього печеру розбійників" (Мат. 21, 13). Того, хто зневажає Божий храм, Бог занапастить (І Кор. З, 17). Ту саму шану, яку віддаємо святим місцям, ми повинні віддавати і святим речам. Гріх чинить той, хто заважає виконанню релігійних обрядів чи висміює їх. Такі вчинки карає і світська влада як образу релігії. Вартий покарання також звичай уживати святі слова жартома. Ще Тридентський Собор застерігав, щоб не зловживати святими словами.