ГРІХИ ПРОТИ ЧЕТВЕРТОЇ БОЖОЇ ЗАПОВІДІ

Проти четвертої Божої заповіді грішить той, хто не шанує своїх батьків, не виявляє до них любові чи не слухає їх. Не шанує батьків той, хто поводиться з ними грубо, обмовляє їх, встидається ними і т.п. Не любить батьків той, хто виявляє до них ненависть обкрадає їх, не допомагає їм у потребі і т.п. Дітям, які не шанують своїх батьків, грозить Бог соромом і приниженням на землі, нещасною смертю і вічним осудом. Того, хто не пам'ятає своїх батьків, забуде і Бог.

      ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО ВЛАДИ… Хтось мусить керувати суспільством, інакше не було б ніякого порядку.  Влада походить від Бога. Ті, хто знаходяться при владі, є слугами Божими. У св. Письмі сказано: "Це бо Господь дав вам владу, від Всевишнього - зверхність" (Мудр. 6, 3). Св. Павло вчить: "Кожна людина нехай кориться владі вищій: нема бо влади, що не була б від Бога; і ті, існуючі влади, установлені Богом" (Рим. 13, 1). Для керівництва людським суспільством Бог установив дві влади: духовну і світську. Влада духовна веде людей до вічної мети, а світська влада дбає про дочасне добро.

     Духовній владі Бог доручив людські душі, світській - турботу про лад і мир між людьми. Отже, кожна з них має своє поле діяльності, бо одна від одної не залежить. Найвищою духовною владою Бог наділив Папу. Ми повинні ставитися до Папи і до того, хто керує державою так, як до Бога, бо вони є заступниками Бога на землі. Ми повинні слухати Папу в усіх духовних справах, бути йому вірними, поважати його, допомагати йому в його нелегкій праці молитвою або пожертвами.

     Наші обов'язки щодо того, хто стоїть на чолі держави: ми повинні дотримуватися державних законів, поважати керівника держави, молитися за нього і т.п. Ми повинні сумлінно сплачувати податки, а також пам'ятати про свій обов'язок захищати Вітчизну. Християни-католики, беручи участь у виборах, повинні виявляти пильність, щоб до влади прийшли порядні, достойні та побожні люди. Той, хто грішить проти духовної або світської влади, накликає на себе ще на землі Боже покарання, а після смерті чекає на такого вічний суд"... хто противиться владі, противиться Божому велінню, а ті, що противляться, самі на себе суд стягають" (Рим. 13,2).

      Християнин не повинен прагнути посісти той чи інший пост, якщо не має нахилів і здібностей до виконання обов'язків, пов'язаних з цим постом. Той, кого Бог покликав до того чи іншого високого уряду, не повинен гордитися тим, а повинен насамперед думати про відповідальність, яка пов'язана з ним. Той, хто посідає високий пост, повинен працювати задля добра людей, бути справедливим у вирішенні справ, добрим і порядним. Він повинен завжди служити прикладом для інших.

Покликання

"Наше щастя на землі та наше вічне щастя
залежить від того, як ми йдемо за своїм
покликанням. Якби, намагаючись реалізувати
своє покликання, ми повинні були б померти, -
цей день був би найкращим у нашому житті"

Св. Жанна Беретта Молла

      

Господь Бог кожну людину наділяє усіма необхідними до спасіння ласками, а, отже, і по­кликанням. Вже при сотворенні перших людей Господь Бог вказує їм на їхнє покликання: "Будьте плідні й множтеся і наповняйте землю та підпорядковуйте її собі" (Бут. 1, 28). Праведного Ноя і його сім'ю Бог призначає до продовження життя людського роду після потопу. Патріарха Авраама Всевишній кличе з Урії Халдей­ської для того, щоб зберегти в його серці чистоту віри в прав­дивого Бога і через його потомків послати на землю Спасителя.Мойсеєві Господь Бог при­значає покликання вивести із­раїльський народ з єгипетської неволі і запровадити його до обі­цяної землі. І таких прикладів можна навести дуже багато, тому що Господь Бог про нікого не забув, нікого не обділив покликанням. Завдання людини через голос совісті і через натхнення ласки зрозуміти своє покликання: де і в якому стані хоче бачити її Го­сподь Бог?

     Що означає слово "покли­кання"? Хто є "покликаним"? Невже це стосується тільки священиків, монахів і монахинь? Це стосується не тільки їх, бо іс­нує покликання до подружнього стану, покликання ху­дожника чи музикан­та. Запитання про по­кликання є водночас і запитан­ням про сенс життя. Для чого я властиво живу? Чому моє життя повинно бути вдалим? Як я хочу його прожити? Дати відповідь на ці запитання ми зможемо тільки тоді, коли надамо своєму жит­тю зміст, знайдемо те завдання, якому посвятимо себе цілкови­то. Вигадувати щось самому про сенс життя людина не має пра­ва. Існує велика відмінність між питаннями: Що хочу я вчинити зі своїм життям? і: Господи, що хочеш Ти, щоб я вчинив? Вже сама форма запитання впливає на наше майбутнє: чи я буду зводити споруду свого життя за власним проектом, чи "житиму за покли­канням", а керівництво передам Господеві? Вибір покликання - це не справа одного дня, це не наслідок пережитих вражень чи емоцій.        

                                                                   Вибір покликання - це:

        1. Гаряча молитва та щире благання Св. Духа пізнати і виконати Божу волю щодо свого покликання.

        2. Обґрунтовані, добре обдумані і виважені рішення.

        3. Впровадження в життя і виконання пізнаної нами Божої волі.

        4. Витривання до кінця у тому стані, до якого нас покликав Господь Бог.

     Багато молодих людей переживає велику внутрішню бо­ротьбу при виборі покликання, особливо до духовного стану, часто їх серце опановує страх перед можливою фатальною по­милкою. Інші хочуть отрима­ти якісь виразніші знаки, що це дійсно є Божим покликанням. Від таких осіб часто можна по­чути: "Якщо така справді Божа воля, то нехай вона проявляється якось виразніше" або "Якщо б Господь Бог у якийсь конкретний спосіб це показав, то я не мав би вже ніяких сумнівів". Дехто ж хоче розпізнати Божу волю через незвичайні об'явлення, сни або внутрішній голос. Але у Святому Письмі Ісус Христос у притчі про багача і Лазаря говорить: "Мають Мойсея і пророків; нехай їх слухають... Як вони не слухають Мойсея і пророків, то навіть коли хто воскресне з мертвих, не повірить" (Лк. 16, 31). З цих слів випливає, що Господь Бог часто послуговується людьми для того, щоб підтримати і скріпити нас, коли йдеться про прийняття рішення при виборі покликання.

      Отже, покликання - це діяння самого Бога, яке здебільшого пізнаємо через людей. Хто сподівається почути "голос Божий" щодо свого особистого життєвого шляху, повинен слухати і своїх ближніх, хто роздивляється, шукаючи знаків від Бога, не може не побачити принагідно і знаку від людей. Коли отець-настоятель скаже: "З тебе був би добрий священик", - тоді мусимо добре прислухатися до цих слів. Стан Церкви та різні ситуації, потре­би і сподівання співгромадян можуть бути голосом Бога, який звертається до нас. Бог нікого не примушує. Він завжди підводить нас до певної межі, і коли Він до нас промовляє: "Ходи, дові­рся Мені!" - ми можемо сказати: "так" або "ні". Одночасно "такні" не існує, бо в цьому випадку ми будемо подібними до буриданового осла, який сто­яв між двома копицями сіна і не знав, з якої має їсти, та врешті помер з голоду. Бог знає для нас дорогу, навіть коли ми скажемо "ні", але коли залишимося неви­значеними, Він не зможе нас вес­ти далі. Коли ж ми відважимося сказати Божій волі "так", що буде гарантом того, що ми правильно виконуємо Божу волю?

     Церква знає старе правило: про те, чи людина покликана до конкретного служіння, особливо до служіння в духовному стані, вирішують такі моменти: - внутрішня схильність; - здатність; - прийняття Церквою.

     Внутрішня схильність…    Коли відчуваємо, що нас вабить якась професія і ми залюбки виконуватимемо все, що до неї належить, це означає, що маємо до неї внутрішню схильність. Чим більшого старання вимагає професійна діяльність від жит­тя, тим інтенсивніше мусить ви­являтися і внутрішня схильність. Щодо церковного чи духовного покликання та пов'язаним із ним вибором потрібної професії, слід обов'язково порадитися зі спо­відником чи священиком, якому довіряєш. Він допоможе впо­рядкувати твої думки і на основі власного досвіду скаже, чи виста­чає тобі внутрішньої схильності, щоб ступити на обраний шлях. Саме під схильністю заховані клич та діяння самого Бога.

     Здатність…   Кумедним було б, якби, не вміючи розрізнити два звуки, хтось ревно бажав стати му­зикантом, незважаючи на своє захоплення творами Моцарта чи Баха. Для конкретної про­фесії потрібно мати і відповідні здібності. Подібно є і в спра­ві покликання. Тому, щоб це не призвело до розчарування і щоб не помилитися, варто просити про допомогу людину, обізнану з вимогами обраного шляху і твоїми особистими здібностями та обдаруваннями.

     Прийняття Церквою…  Коли усвідомлю свої здатності та схильності, тоді слід спробувати реалізувати свої бажання. Покликання вимагає мужності зважитись на щось. Коли Ісус побачив двох учнів Йоана, зацікавлених та кміт­ливих, що йшли позаду Нього, Він запитав: "Чого бажаєте?" Зніяковівши, вони відповіли: "Учителю, - де перебуваєш?" Він мовив до них: "Ходіть та подивіться!" (Йо. 1,35). Коли у спілкуванні зі священиком, яко­му довіряєш, зробимо висновок, що саме тепер маєш ступити на свій шлях, тоді дозволь Христові закликати тебе: "Прийди і поди­вися!.. Прийшов час розпочати твою мандрівку на твоїй дорозі. Все інше я покажу тобі вже на місці".

     Духовне покликання вимагає зламу. Коли настане твій час, мусиш іти. Тоді не маєш права більше вагатися. Іти - це залиши­ти все позаду і розпрощатися з рідною домівкою, колом дорогих приятелів, улюбленим місцем праці, молоддю на парафії... Од­нак, це не таке болісне прощання, яке переживаємо на похоронах, та все ж повинно відбутися внутрішнє звільнення, різке і оста­точне. До покликання завжди належить звільнитися настільки, наскільки цього вимагає шлях, яким маю йти далі. Від тих, кого Ісус кличе до свого наслідуван­ня, Він вимагає остаточного зре­чення. Тому для осіб, які мають духовне покликання, означає покинути щось більше, ніж тепло домашнього вогнища. Вони змушені віддати і власні плани на майбутнє, кар'єрний зріст, ба­жання зустріти супутника життя та мати власну родину... часто дехто мусить насамперед зали­шити позаду страх чи вагання (чи справлюсь?) або ж звільнити­ся від гнітючих думок: чи справді варто зважитись на цей крок?

     Кожна духовна особа почула колись у своєму серці слова Христові: "Якщо хочеш бути досконалим..., ходи за Мною" (Мт. 19,21), "...але візьми свій хрест на щодень і наслідуй Мене" (Мр. 8,34). Залиши все іншим і ходи за Мною. Наслідуй Мене в житті Євангельських рад. Наслі­дуй Мене в убожестві, бо "лисиці мають нори, птиці небесні гніз­да, а Син Чоловічий не має де го­лови прихилити" (Мт, 8, 20). На­слідуй Мене в послусі, бо я був послушний Своєму Небесному Отцеві аж до смерті на хресті. Наслідуй Мене в чистоті, стриманості, безженстві. Може, цей хрест не раз буде давати про себе знати, не раз відчуватимеш, що маєш його на своїх раменах, - не бійся, ти не сам. Я буду з тобою. Я буду твоєю силою. Якщо хочеш бути досконалий, ходи за Мною, а матимеш скарб на небі (пор. Мр. 10, 21).

     Карло Каретто був після війни президентом католицької молоді в Італії, а згодом став "маленьким братом". Той, який звертався на площі св. Петра до сотень тисяч народу, пішов у пустиню, щоб усамітнитися. Бог покликав його: "Ходи за мною у пустиню... Є щось важливіше за твою активну діяльність - це молитва. Існує щось більше від твоїх виступів та промов, це - вміти любити". І вимогою його покликання була необхідність вирушити в дорогу та розпро­щатись з усім, і тут теж ішлося про щось більше, ніж просто змі­ну місця проживання та способу діяльності... Він пише згодом в одній із своїх книжок: "Коли я прибув у Ель Абіот Сіді Сейк для проходження новіціяту, магістер у виваженому спокої людини, яка 20 років прожила в пустині, ска­зав мені: "Карло, треба різко все обірвати". Я добре зрозумів зміст цих слів і вирішив зважитися зро­бити цей крок, навіть коли буде дуже боляче. У своїй валізі я зберігав товстий зошит з адресами моїх давніх добрих приятелів - понад 1000 імен. У своїй великій доброті Господь ніколи не позбавляв мене радісного приятелювання, кораблик мого життя плив у супроводі справжнього штурму приятельства. Коли ще залишався скритий біль, то, без сумніву, цей: вирушаючи до Африки, я не міг спілкуватися з кожним зокрема, я не міг і пояснити, чому покидаю їх, не в моїх силах було сказати, що мушу слідувати за ясним покликом Бога, якщо доведеться бути на іншому фронті. Але я по­винен був зробити вирішальний "крок", і я зробив його мужньо, з великою довірою до Бога. Я взяв до рук записник з усіма адресами, що означав для мене останній зв'язок з минулим, і одного дня під час застанови спалив. Ще зараз бачу обвуглені згарки, рештки зошита, як вітер Сахари розвіює попіл". Поміж тим, Карло Каретто став відомим в усьому світі завдяки своїм "Духовним листам із пустині". Твори його перекладені різними мовами світу. Бог зробив його приятелем тисяч. Сьогодні він може констатувати: "Спалити адресу - це не означає зруйнувати друж­ні стосунки. Цього від мене ніхто не вимагав, навпаки... Ніколи я так не любив своїх колишніх дру­зів, ніколи так за них не молив­ся, як наодинці в пустині. Я ба­чив їхні обличчя, я відчував їхні проблеми і болі набагато гостріше. Вони стали для мене стадом, яке назавжди належить мені, яке кожного дня я мав право вести зі собою до джерела молитви...

     З плином часу можу сказати з власного досвіду: я завжди намагався виконувати доручене мені завдання, бо щоразу ясніше усвідомлював, що у молитві не тратимо часу. Молитва - це найкращий спосіб допомагати тим, кого любимо. Проблема записника, де поміщені адреси, залишається, хоча вони більше не належать мені. Але не в цьому суть, бо є інші можливості, щоб перебувати поруч зі своїми друзями.

     Якщо останні мої слова ще не можеш зрозуміти, не дивуйся. Розуміння прийде пізніше, коли розпрощаєшся з усім". У давній Божественній Літургії під час ієрейських свячень кандидатові зв'язували на пре­столі руки. Яким би дивним це нам не видавалося, у цьому сим­волічному акті прихований гли­бокий зміст: відтепер ти є в'язнем Господнім і підеш, куди Він тебе буде провадити. Воскреслий Ісус сказав до Петра: "Коли ти молодший був, то підперізував­ся сам і ходив, куди сам бажав. А як постарієшся, то руки свої простягнеш, і підпереже тебе ін­ший та й поведе, куди ти не схо­чеш" (Йо. 21, 18). "Зістарівшись" - означає "ставши зрілим", у міру зрілим щодо усвідомлення свого покликання, коли Бог уже може використовувати тебе для своїх планів та задумів. Христос теж пішов зі зв'язаними руками туди, куди не бажав, але куди бажав повести Його Отець, - аж на хрест, щоб звершити найви­щий вчинок любові, якого ніхто на землі не зміг би вчинити для спасіння людства. Коли роздумуємо над ситуацією Церкви, то знаємо напевно, що для її поширення і процвітання потрібні святі та ревні покликання до стану священичого і монашого. Бог кличе багатьох, проте викорис­товувати і дарувати Церкві Він може лише тих, котрі, приймаю­чи Божу волю, дозволяють себе "зв'язати" і повести, куди Він хоче. У Св. Письмі сказано, що той, хто відчув поклик, повинен зрек­тися родини. У протилежному випадку людина ділитиме свою любов та відданість. Хіба не це мав на увазі Христос, коли звернувся до чоловіка, який хотів поховати свого батька з такими словами: "Залиши мертвим ховати своїх померлих. Ти ж іди, проповідуй Царство Боже" (Лк. 9, 60). Ісус не байдужий до потреб людини. Він рятує її від сильної прив'язаності до членів родини. Коли Бог говорить: "Іди за Мною", - Він вимагає повної нашої посвяти. Цілковите відречення від самого себе і родини потрібне для того, щоб дати Ісусові все, що належить лише Йому: неподільне серце та неподілену службу.

     Інколи Бог кличе саме тоді, коли перед людиною постають великі можливості або до її успіху їй лише рукою досягнути. Коли таке трапляється, то природною реакцією є бажання спочатку закінчити те, чим займаєшся, а не йти відразу за покликанням. Будьмо уважними, коли відповідаємо на Божий заклик. Коли Бог кличе, негайно відповідаймо на його голос "так". "І вмить, покинувши сіті, пішли вслід за Ним" (Лк. 18, 18). В автобіографії Фултон Дж. Шін розповідає, що в той час, коли йому здавалося, що він отримав покликання, надійшло повідомлення про призначення стипендії на трирічне навчання в універ­ситеті в нагороду за відмінні оцінки. Що він зробив? Він вирішив порадитись з отцем Берганом, який добре його знав. В автобіографії він на­водить їхню розмову. "Він кладе мені руки на плечі, дивиться просто у вічі та пи­тає: "Фултоне, чи віриш ти в Бога?" Я відповідаю: "Ви ж знаєте, що так". Тоді він каже: "Я маю на увазі прак­тично, а не з теоретичної точки зору". Тоді я не був дуже впевненим, тому відповів: "Спо­діваюсь, що так". - "Тоді розірви документ про стипендію". - "Але ж, отче, ця стипендія га­рантує мені три роки навчання в університеті та оплачує всі ви­трати. Вона ж коштує дев'ять чи десять тисяч доларів". Він за­перечив: "Ти знаєш, що маєш покликання: ти повинен іти в семінарію". Я вирішив поспе­речатися: "Я зможу піти в семі­нарію після отримання ступеня доктора філософії, оскільки в мене буде мало шансів отримати його після висвячення, а я б дуже хотів мати добру освіту". Отець наполягав: "Порви документ про стипендію і йди в семінарію. Це те, чого від тебе чекає Бог. А якщо ти це зробиш з вірою в Нього, то отримаєш набагато кращу уні­верситетську освіту після висвя­чення, ніж до нього". Я розірвав документ і пішов у семінарію, і ніколи не пошкодував ні про цей візит, ні про це рішення" (автобі­ографія Фултона Дж. Шіна).

     Архієпископ продовжував навчання в одному з найпрестижніших університетів Європи. Його було визнано у світі не лише як схоласта, але і як письменника та проповідника, відомого своєю освіченістю та красномовством. Про це йому говорив навіть сам Папа Іван Павло ІІ: "Бог покликав Вас у незвичайний спосіб проголошувати Його палке слово. З великим запалом Ви прийняли цей поклик і спрямували багато своїх талантів на поширення Євангелія Ісуса Христа. Через Ваше посередництво Бог увійшов у життя мільйонів людей нашого часу" (лист від Папи Івана Павла ІІ до єп. Шіна).

     Сьогодні теж багато молодих хлопців і дівчат відчувають поклик Ісуса, але так само, як юнак з євангельської притчі, володіють багатствами і не можуть відмовитися від них: мій мотоцикл, моя машина, мій комп'ютер, мій причеп, мої книги, стерео, моя робота, дім і друзі, мої почуття, мої канікули і виїз­ди, моє куріння і пиття, мої мама і тато, мої брати і сестри, ... над­то важкий багаж для битви. Над­то важкий, щоб долетіти з ним до Бога. З таких людей можна сформувати хіба що армію без­характерних розтелеп, але не ар­мію Ісуса. Для їхнього боягузтва існує мільйон виправдань. Але Ісус сказав: "Якщо ти хочеш бути моїм учнем, продай все що маєш ... візьми свій хрест і йди за Мною" (Мк.10,21).

     Отож, якщо зрозумієте, що Бог кличе Вас, зробіть з вірою вирішальний крок. Пам'ятайте: те, що неможливе для звичайних людей, можливе для тих, хто до­вірився Богові. Він дає мудрість і силу тим, котрі просять. Господь не любить байдужих, нерішучих, боягузів. Він хоче, щоб ті, кого він покликав, були сповнені віри в Нього.

      Якщо, читаючи ці рядки, ти відчув у своїй душі незрозуміле занепокоєння, це вже є першою ознакою того, що Божий поклик звернений до тебе. Пригадаймо собі подію, яка відбулася майже дві тисячі років тому... Молода дівчина з Назарета на ім'я Ма­рія "стривожилась цим словом... Як же воно станеться?.." (Лк. 1, 29;34). Ніхто не знає так добре, як Пречиста Діва, що означає від­повісти на Божий поклик "так". Її відповідь на задум Бога під час Благовіщення є прикладом для нас. Мати Божа добре знає, що означає з довірою піти шляхом Божої волі. Ісус дав нам свою Матір, щоб Вона показала нам цей шлях. Марія є прикрасою всіх, хто віддає себе на служіння іншим, світильником тих, у кого серця променяться любов'ю. Отож, присвятіть своє покликан­ня Марії і будьте певні. Вона за­веде вас туди, де ви найбільше потрібні Богові.

    Декілька практик, які допоможуть у пошуках власного покликання:

- регулярна молитва, крім того, спонтанний поступ за кожним внутрішнім порухом до молитви (не занедбуючи водночас своїх актуальних доручень та обов'язків);

- часте приймання Святих Тайн;

- участь у Божественній Літургії поза недільним обов'язком;

- читання духовної та змістовної літератури, роздуми над прочитаним, застанова над важливими питаннями життя та таїнствами св. віри;

- особистий контакт зі священиком, якому довіряєш, часті духовні бесіди, які допомагають віднайти власний шлях;

- втілення в життя прикладу Св. Євангелії;

- особисте спілкування з людьми, які самі живуть за покликанням або також шукають його;

- розкривати особисті здібності, розвивати їх та використовувати для інших;

- запитувати себе, яка нагорода чекає за зреалізоване життя.

Боже Милосердя

"Скажи душам, де повинні шукати утіх, тобто в трибуналі милосердя, там є найбільші чуда, які постійно повторюються. Щоб отримати це чудо, не треба ні відбувати далекого паломництва, ні здійснювати якісь зовнішні обряди, - вистачить схилитися перед Моїм заступником (у Св. Сповіді) з вірою і виявити свою нікчемність, і чудо Божого Милосердя виявиться в усій повноті. Навіть, якщо б ця душа розкладалася, як труп, і навіть якщо б, на людський погляд, вже не було для неї воскресіння і все втрачено, не так є на Божий погляд, чудо Божого Милосердя воскресить цю душу в усій повноті".

Ісус до св. Фаустини Ковальської, переживаємо Божe Милосердя, і вже це має спонукати нас, аби ми більше звертали свій духовний погляд на цю недослідиму глибину і найбільшу Божу властивість - Милосердя. Коли б ми впізнали його вартість для людини, ми б часто прибігали до нього, черпали ласки для себе й інших, ми б голосили всім: припадіть з довір'ям до Божого Милосердя і пізнаєте, який добрий Господь, який щедрий наш Спаситель, бо зі свого Милосердного Серця роздає всім, хто лиш Його просить і до Нього прибігає.

До Божого Милосердя повинні прибігати грішники, навіть ті, які втратили всяку надію, бо саме для них найперше воно призначене. Яким би не був грішник, Боже Милосердя воскресить цю душу до нового життя. Якщо людина падає в гріх, то має той привілей звертатися до цього Милосердя, просити прощення й ласки витривалості в доброму. Згадаймо про велику грішницю - Марію Магдалину, про зречення Петра, того, хто мав бути апостолом і Головою Церкви, згадаймо про доброго розбійника на хресті і багатьох інших та запитаймо, що з ними трапилось, коли вони в покорі звернулися до милосердного Ісуса, де вони перебувають сьогодні? Сама св. Фаустина Ковальська, апостолка Божого Милосердя, стверджувала, що коли б вона мала гріхи всього світу і вже здавалося б, що вона мала б летіти в безодню вічних мук, то навіть тоді вона ще з більшим уповання і силою кликала б: "Ісусе, довіряю Тобі, Ісусе, надіюся на Тебе". Кожен з нас повинен уповати на Боже Милосердя, просити в нього ласки у всіх нуждах, бідах, упадках, проблемах, духовних і земних потребах. Ісус Христос сам дав нам способи, через які ми можемо черпати в Нього милосердя. Перелічімо їх і для кращого пояснення наводимо слова Ісуса Христа до св. Фаустини, записані у її Щоденнику.

Образ Божого Милосердя… "Даю людям посуд, з яким вони повинні приходити по ласки до джерела милосердя. Тим посудом є той образ з підписом "Ісусе, довіряю Тобі" (образ, на якому Христос благословляє, а лівою рукою вказує на своє Серце, з якого виходять два промені - червоний і голубий). "Я бажаю, щоб цей образ вшановувано у всьому світі... Обіцяю, що душа, яка віддаватиме шану цьому образу, не загине. Обіцяю також вже тут, на землі, перемогу над ворогами, а особливо в годину смерті. Я сам захищатиму її, як Свою славу".

"Блідий промінь означає Воду, яка оправдовує душі; червоний промінь - Кров, яка є життям душ (...) Ті два промені вийшли з надр Мого Милосердя тоді, коли Моє конаюче на хресті Серце було пробите списом. Ті промені захищають душі від гніву Мого Отця. Щасливий, хто в їхній тіні буде жити, бо не досягне його справедлива рука Бога". Очищає душу Тайна Хрещення і Сповіді, а найщедріше живить її Євхаристія, отже, ті два промені означають святі Тайни й усі ласки Святого Духа, символом якого є вода, а новий союз Бога з людиною є кров Христа. "Через цей образ уділятиму багато ласк для душ, тому хай кожна душа має доступ до нього". - "Скажи, що милосердя є найвищою ознакою Бога. Усі діла Моїх рук увінчані милосердям".

Одночасно Ісус застерігає, щоб ми самі, коли отримаємо милосердя, чинили діла любові для інших, а у своєму житті випромінювали Боже милосердя щодо своїх ближніх: "Цей образ повинен нагадувати вимоги Мого Милосердя, бо навіть найсильніша віра не матиме вартості без учинків". Тому самі стараймося чинити діла милосердя для душі й тіла, коли не можемо ділом, то чинімо словом, коли навіть і словом не маємо можливості, то молитва завжди долетить до тих, до кого не долетить наше слово. Виявляймо милосердя до інших ділом, словом і молитвою.

Свято Божого Милосердя… Це свято для всієї Церкви установив і проголосив папа Йоан Павло ІІ 30 квітня 2000 року, у день канонізації сестри Фаустини. Його святкуємо в першу неділю після Великодня, на провідну чи Томину. "Жодна душа не знайде виправдання, доки не звернеться з вірою до Мого милосердя, і тому перша неділя після Великодня повинна бути святом Милосердя... Прагну, щоб свято Милосердя було притулком і захистком для усіх душ, а особливо для бідних грішників. Душі гинуть, незважаючи на Мою гірку муку. Даю їм останню надію на порятунок, тобто свято Мого Милосердя. Якщо не величатимуть Мого Милосердя, згинуть навіки... Хто в цей день приступить до Джерела Життя, той отримає цілковите відпущення провин і кар. У цей день відчинені нутрощі Мого Милосердя, виливаю ціле море ласк на душі, які наблизяться до джерела Мого Милосердя; хай не боїться наблизитися до Мене жодна душа, навіть якщо її гріхи були як пурпур". "Прагну уділити повний відпуст душам, які висповідаються та приймуть Св. Причастя у день свята Мого Милосердя... Кожна душа, яка вірить і довіряє Моєму Милосердю, отримає його".

Година Божого Милосердя… Цю годину, від третьої до четвертої після обіду, називаємо годиною Божого Милосердя, бо саме о цій порі Христос помер на хресті, саме в цей час і було пробите милосердне Серце нашого Відкупителя. "О третій годині благай Мого милосердя, особливо для грішників, і хоч на коротку мить заглиблюйся у Моїх Страстях, особливо у хвилю конання. Це година великого милосердя для всього світу... У цю хвилину не відмовлю душі ні в чому, яка просить Мене заради Моїх Страстей. Скільки разів почуєш, що годинник б'є третю годину, потопай уся в Моєму милосерді, величаючи і прославляючи його, взивай його всемогутність для всього світу, а особливо для бідних грішників, бо в цю хвилину було навстіж відчинене моє серце для кожної душі. У цей час випросиш усе для себе і для інших, у ту годину звершилася ласка для всього світу - милосердя перемогло справедливість... А якщо не можеш зайти у каплицю, заглибся у молитву там, де ти знаходишся, хоч на коротку хвилину. Бажаю шани для Мого милосердя від усякого створіння".

Літанія до Божого Милосердя…  Ісус заохочував промовляти цю літанію тим, які сумніваються у Божому Милосерді, мають страх, розпач, зневіру чи мають думки проти Божої любові й всепрощення: "Хай душа, яка сумнівається, читає ці роздуми про милосердя та стане довірливою".

Вервиця до Божого Милосердя…  Особливе почитання Божого Милосердя хай буде через вервицю, яку подав нам Спаситель через св. Фаустину. Відмовляючи цю Вервицю, ми можемо випросити багато ласк, її слід поширювати і заохочувати інших до цієї молитви. "Неустанно відмовляй ту вервицю, якої Я тебе навчив. Кожен, хто відмовлятиме її, удостоїться великого милосердя в годину смерті... Навіть найзапекліший грішник, тільки раз відмовивши цю вервицю, удостоїться ласки з Мого нескінченного милосердя. Прагну, щоб увесь світ пізнав Моє милосердя; незбагненні ласки прагну наділити душам, які вірять у Моє милосердя... Душі, які відмовлятимуть ту вервицю, будуть огорнені моїм милосердям ще за життя, а особливо в годину смерті... Я обороню кожну душу в годину її смерті, як свою славу, якщо вона відмовлятиме ту вервицю, або якщо при вмираючому інші відмовлять її - доступлять такого самого відпусту. Коли при вмираючому відмовляють ту вервицю, вгамовується Божий гнів, а незглибиме милосердя огортає душу і зворушуються нутрощі Мого Милосердя заради Страсної Муки Мого Сина... - О якими великими ласками Я наділю душі, які відмовлятимуть цю вервицю... Це знак на останні часи, після нього прийде справедливий день"...

Сама св. Фаустина за життя переконалася в дієвості цієї вервиці. Коли була в лікарні й молилася неустанно за вмираючих на вервиці, ті люди в годині своєї смерті й конання отримували ласку Божого Милосердя, від них відходила тривога, страх від конання, і що найбільше: вони отримували вічне спасіння, яке можливо не отримали б, якби сестра Фаустина за них не молилася вервицю до Божого Милосердя. "Дочко Моя, заохочуй душі до відмовляння цієї вервиці, яку Я тобі дав. За відмовляння цієї вервиці Мені подобається дати все, про що Мене проситимуть. Коли будуть її відмовляти затяті грішники, наповню їх душі спокоєм, а година їхньої смерті буде щаслива. Напиши це для засмучених душ: коли душа побачить і пізнає тяжкість своїх гріхів, коли перед очима її душі відкриється уся безодня нікчемності, в якій вона потонула, хай не впадає у розпач, але з вірою хай впаде в обійми Мого милосердя, як дитина в обійми коханої матері. Ці душі першими мають право на Моє милостиве серце, вони першими мають право на Моє милосердя. Скажи, що жодна душа, яка взивала до мого милосердя, не розчарувалася ані не зазнала сорому. Мені особливо подобається душа, яка довірилася Моїй доброті. Напиши, коли відмовлятимуть ту вервицю біля вмираючих, Я стану між Отцем і вмираючою душею не як справедливий Суддя, але як милосердний Спаситель".

Вервицю до Божого Милосердя слід закінчувати молитвою: "О Крове і Водо, котра виплила з Ісусового Серця як цілюще джерело милосердя для нас, уповаємо на Тебе". Цю молитву теж подав Ісус і навіть прив'язав до неї обітницю: "Коли відмовиш цю молитву за якогось грішника з розкаяним серцем і вірою, дам йому ласку навернення". Гарний приклад зі свого життя про дію вервиці до Божого Милосердя розповів мені нині покійний вже дяк з Новосілок - Біловус Петро. У родині дяка Петра була родичка Марія. Він взяв її до себе, опікувався нею, оскільки жила сама. Дяк Петро був побожним чоловіком, мав гарний слух, вмів чудово співати різні гласи і мелодії без жодної хиби так, що я й сам дивувався такому таланту. Приходить час і родичку Марію помалу опускають сили, вона хворіє і згасає з дня на день. Всі розуміють, що скоро прийде смерть. Та в серці дяка Петра був великий біль: скільки не просив Марію аби висповідалася хоча б у небезпеці смерті, вона була невблаганна. І пояснював, і благав - ніщо не давало результату. Будучи байдужою до релігії і до Бога, не бажала примиритися з Ним у Святій Тайні Покаяння. Сили її покидали, голос слабшав... Врешті сказав до неї: "У мене з родини таких як ти, православних, вже двоє померли без сповіді, хоча я й просив їх, але тобі я вже не дам так померти". Бере в руки вервицю, стає на коліна біля її ліжка і вголос (аби вона чула) неустанно благає Божого Милосердя для неї. Вже не пам'ятає, скільки разів відмовив вервицю, але вкінці її бідна душа вже сама повторювала зітхання: "Задля болючих його терпінь, май милосердя над нами і над цілим світом". Коли закінчив молитися і хотів йти, то Марія вже сама попросила його: "Вже задля Його милосердя поклич священика. Боже Милосердя мені допомогло". Цей випадок підтвердив о. Богдан Радюк, який прийшов її сповідати. І ще одне диво Божої любові: на другий день жінка померла, примирена з Господом Богом. Душа спасенна. Яким великим є Боже Милосердя для нас!

Тому щоденно молімося вервицю до Божого Милосердя, коли можемо, але особливо в третій годині по полудню, благаймо цього милосердя для нас, для родин, для дітей і молоді, для духовенства й нашої Церкви, для нашого народу й військових, для волонтерів і поранених, для полонених і для тих, які спричинилися до цієї війни на сході України, аби й вони пізнали Бога і навернулися до Нього. Відмовляймо часто ту вервицю за налогових грішників, за тих, які далекі від Церкви, які живуть у гріхах, за грішну молодь і її опам'ятання. Не забуваймо: молитва до Божого Милосердя біля вмираючих і тих, хто є в небезпеці смерті, неприготований до неї, не примирений з Богом, дає ласку жалю і прагнення Святої Сповіді. Хай кожен з нас буде апостолом, поширює серед рідних і знайомих вервицю і культ Божого Милосердя, щоб якнайбільше людей молилося і отримувало ласки з надр милосердного Серця Ісусового. Сам Ісус через св. Фаустину заохочуває нас до апостольства таким словами: "Душі, які поширюють культ Мого Милосердя, оберігатиму їх протягом усього життя, як ніжна мати своє немовля, а в годину смерті не буду для них Суддею, а милосердним Спасителем". Амінь.

ОБОВ'ЯЗОК ВЕЛИКОДНЬОЇ СПОВІДІ І СВ. ПРИЧАСТЯ

У четвертій заповіді Церква наказує нам у великодній час приступати до Тайни Покаяння і Євхаристії.

Св. Причастя - пожива нашої душі, тому ми повинні часто його приймати. Спаситель говорить: "Хто тіло моє їсть і кров мою п'є, той живе життям вічним" (Йоан 6, 54). Перші християни причащалися щодня; пізніше стали причащатися на Різдво Христове, Великдень і Зелені свята. У середні віки люди почали нехтувати цією небесною поживою, тому Латеранський Собор (1215р.) прийняв рішення, щоб усі християни, які можуть розрізняти добро і зло, хоча б раз на рік сповідалися і у великодній час (від початку Чотиридесятниці до Вознесіння) приймали Пресвяту Євхаристію (Кан. 21). Пресвяту Євхаристію слід приймати незадовго до Великодня, бо саме в цей час вона була встановлена Ісусом Христом. Як Ісус Христос воскрес на Великдень, так і ми, добре висповідавшись воскресаємо духовно, у стані важкого гріха наша душа є духовно мертва. Ми можемо оживити її тільки через Тайну Покаяння. Тому, хто за життя не мав звичаю приймати на Великдень св. Тайн і помер без жалю за Свої гріхи, можна відмовити у християнському похороні (Лат. Соб. 1215).

ЗАКАЗАНИЙ ЧАС... У цей час заборонені гучні забави та громадські гуляння. П'ята церковна заповідь забороняє справляти весілля та влаштовувати громадські гуляння під час усіх постів, а також від Різдва Христового до Богоявлення і від Воскресіння до Томиної неділі. Час посту - це час покаяння і жалю за гріхи, тому нерозумним було б у цей час забавлятися. До заказаного часу відносить Церква і великі свята радості Церкви - Різдво Христове і Великдень, бо хоче, щоб не мішали радості Церкви зі світськими утіхами. Єпископ може дозволити тихий шлюб - святкове вінчання в цей період може дозволити лише Папа. Заборонені насамперед танці - концерти можуть відбуватися. Шоста церковна заповідь застерігає нас від книжок шкідливого змісту, від неморальних видовищ у театрах, кіно, на телебаченні, стадіонах і т.д.

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО БАТЬКІВ… Ми повинні шанувати своїх батьків, бо вони є заступниками Бога і нашими найбільшими добродіями. Ми, по суті, є дітьми лише небесного отця, бо каже Христос: "...отця собі ...не йменуйте на землі: один бо у вас Отець - той, що на небі" (Мат.23, 9). Наш Отець у небі віддає нас нашим земним батькам, щоб вони нас годували і виховували. Виховуючи нас, наші батьки заступають Бога. Вони дали нам життя, і тому ми повинні поважати їх. Хто зневажає родичів - зневажає Бога. Син Божий поважав своїх Матір та Опікуна. Ми повинні брати з Нього приклад. Наша повага до батьків виявляється у шанобливому ставленні до них, в любові і послусі. Ми зобов'язані шанувати і любити своїх батьків протягом усього життя, слухати їх до того часу, поки не подорослішаємо і не розпочнемо самостійне життя.

Пошану до батьків ми повинні виявляти за допомогою слів і вчинків. Але насамперед ми повинні мати це почуття в серці. Пошана лише на словах облудна. Ми повинні шанувати своїх батьків, не зважаючи на їх убогість, чи нижче становище, чи, навіть, на не дуже порядний спосіб життя. "Ділом та словом шануй твого батька, щоб його благословення зійшло на тебе" (Сир. З, 9).  Любимо батьків тоді, коли бажаємо їм лише добра і чинимо для них добро. Ми повинні любити батьків не лише тому, що вони є нашими ближніми (створеними за образом Божим), але ще й тому, що вони люблять нас як своїх дітей і живуть для нашого добра. Суть любові полягає в бажанні добра тому, кого любиш, і у творенні того добра. Свою любов ми повинні доводити своїми вчинками. Ми повинні допомагати своїм батькам у кожній потребі, молитися за них. "Дитино, допомагай твоєму батькові у старості і не засмучуй його за його життя" (Сир. З, 12).

Послух щодо батьків полягає у тому, що ми повинні виконувати усі їх справедливі накази доти, доки живемо разом із ними і є залежними від них. "Діти, слухайтеся батьків у всьому, бо це Господеві вгодне" (Кол. З, 20). Обов'язок батьків - виховувати дітей, обов'язок дітей - слухати батьків. Проте діти зобов'язані слухати батьків тільки в справах чесних і дозволених. Коли ж накази батьків суперечать наказам Бога, тоді слід чинити так, як учив Апостол: "Слухатися слід більше Бога, ніж людей!" (Діян. Ап. 5, 29). Батьки, які наказують щось, суперечне волі Бога, підривають свій авторитет в очах дітей - вони ніби стинають галузку, на якій сидять. Діти повинні слухати батьків доти, доки залежать від них. Накази батьків можуть стосуватися домашніх справ, сімейної злагоди, поведінки дітей, способу їх життя, кола їх знайомств і т. п. Проте, батьки не мають права змушувати дітей до вибору професії, до якої вони не мають нахилу. Діти, зі свого боку, завжди повинні шанувати погляди батьків і прислухатись до їх порад. Батьки, як люди, старші віком, завжди мають більше життєвого досвіду, і, звичайно, бажають своїм дітям тільки всього найкращого. Вони для своїх дітей є найщирішими і найдоброзичливішими порадниками. Тому і нагадує св. Письмо: "Слухай, мій сину, настанови батька твого, не відкидай поучування матері твоєї..." (Прип. 1, 8).

Крім обов'язків щодо батьків, маємо подібні обов'язки щодо тих, хто їх заступає (учителів, опікунів, хлібодавців і, зрештою, усіх людей, старших віком). Ми повинні шанувати старших, бо старість вже сама по собі заслуговує на повагу. Поради старших мудрі та розумні. Молоді - часто нерозважні і непостійні, старші - розважливі і послідовні. Ми не повинні зневажати старість, бо самі колись постаріємося. Дітям, які шанують своїх батьків, Бог обіцяє довге життя, щастя і благословення на землі. Добродійство, яке робимо своїм батькам, ніколи не забудеться.