Не золото спасає, а молитва!!!

Чи ти миєшся - молися! Чи ти в дорозі або на ліжку - молися! Де б ти не був - молися! Куди б ти не пішов: як будеш до Бога взивати - він тебе почує!       (Св. Йоан Златоустий, Про жінку хананейку).       Молитва творить великі чуда…

 У пам'яті невідступно стоять недавні події. Заливні дощі спричинили підняття рівня води у Дністрі на 8-10 метрів. Швидкість течії у час повені сягнула 10 метрів за секунду. Каламутна вода, з мулом, із брудом відстійників, з великою силою рушила на садиби села Ралівка, що на Самбірщині. Було затоплено більшість підвалів, криниць, стаєнь. Почалася повінь дуже рано, приблизно о 8-00 ранку. Дністер раптово почав виходити з берегів. Такого ніхто не сподівався. Ця стрімка річка не раз розливалася, але такого бачити не доводилося навіть старожилам. За годину вода так стрімко прибула, з такою бурхливістю, що коли налякані люди стали втікати з помешкань, вона сягала їм уже по пояс. Ніхто не міг нічого врятувати. Знайомі, які мешкали в самому піку стихії, розповідали, що ледве встигли вхопити такі-сякі документи, як миттєво опинилися буквально по пояс у воді. Вода заливала перші поверхи триповерхових будівель. У стайнях топилися кури, кролі, свині. Був затоплений дитячий садочок.
     Я стояла і бачила, як вода піднімається все вище і вище. Відчула страх і велику неміч, безпорадність людини. Скільки я зустрічала гордих людей, особливо багатих! Яка в них пихата постава, високо піднята голова, особливо, коли вони їдуть у своїх су перових автах! Скільки разів доводилося стояти при дорозі, "голосувати", щоб підвезли, бо поспішала на поїзд, який мав завезти мене до Львова, до моєї церкви, Але дуже рідко хто зупинявся. А ще ж не так давно, пам'ятаємо, навіть, якщо ніхто й не просив, люди за кермом, побачивши подорожнього, самі зупинялися і запрошували до авта, пропонуючи підвезти. Що з нами сталося за такий порівняно невеликий проміжок часу?! І ось, коли надійшла хвилина Божого гніву, всі з острахом притихли. Де й поділися пиха і гордість. А скільки машин було затоплено в гаражах "з головою"! Що можеш зробити, людино, проти такого Божого гніву?! Можеш стати і не пустити ту воду, можеш перегородити їй шлях? Ні! Нічого ти, бідна, не в змозі зробити. Нічого! Людина виглядала, як та комаха, що втікає від біди. Якщо ще є місце, куди можна втекти. То був час відчути: людино, без Творця ти - ніхто! А вода все прибувала. Третю хату від мого помешкання почало заливати. Вода хлинула десь із поля. Здавалося, що місцями вона булькала мовби з-під землі. Пригадалися слова зі Святого Письма про всесвітній потоп:"... і розкрив Господь земні загати, і залила вода все...". "Ого! - подумалося. - Це вже справжня біда! Тут ні гривнями, ні золотом не відкупишся". Але, Господи, нам залишається Твоє безмежне Милосердя. Боже, Ти такий багатий Своїм Милосердям, порятуй нас! Раптом пригадала розповідь свого внучка. Минулого року він був у літньому таборі для католицької молоді, який організували в Карпатах наші традиційні священики. Там їх теж застала злива. Він розповідав, як отець Мирон сказав: "Діти, клякаймо і будемо молитися вервичку до Божого Милосердя". Після цього діти щасливо спустилися з гори і дісталися до своїх домівок. Я вбігла в хату, зібрала всю свою сім'ю (нас восьмеро). До мене подзвонила пані Оксана, яка відвідує нашу традиційну церкву в Рясному, ще дві сусідки, і ми домовилися, що рівно о 15-00 при запалених стрітенських свічках будемо клякати до молитви. ... Ми молилися вервицю до Божого Милосердя, вервицю до Ран Христових, "Ангел Господень", загальну Вервицю... Я зателефонувала до Львова до сестрички-монахині Анастасії, щоб молилися за нас. Молилося в Ралівці тоді багато людей. Молилася пані Марія з дітьми. Потім мені оповідала: "Бачу, вода все прибуває, бачу, біда. Вже затоплено багато будинків. Кажу до своїх: "Діти, клякаймо, будемо молитися. Бо де нас багато, там й Ісус між нами. Він нас не покине в біді". Молилася традиційна сім'я пана Євгена з Самбора. Згодом я вийшла поглянути, чи піднімається вода... Чую, люди говорять: "Вода спала..." Не затопила вода помешкань ні п. Марії у Ралівці, ні п. Євгена з Самбора, який молився разом із хворою дружиною, і не дійшла до мого помешкання. Яку силу має молитва! А гріха було багато, гріх був великий... На Божого Тіла в Ралівці святкували одиниці. Одні будували хати, інші збирали сіно, щоб не замокло, ще інші йшли в поле бур'ян зривати. "Бо коли будемо робити? - говорили, - весь час святкувати і святкувати!" Я ще тоді подумала: "Таке велике свято, свято Божого Тіла! Свято Пресвятої Євхаристії, і немає часу святкувати. Аби з того не вийшло на щось гірше..." І що ж?! Минуло небагато часу - і хату перестали будувати, і сіно пропало, і картоплю залило... Ох, бідний мій народе! Чи ж хоч тепер зрозумієш, що з Паном-Богом не жартують?! Одиниці, напевне, зрозуміють