Христовий скиталець». Священномученик Олексій Зарицький.

Відзначився великими чеснотами душі глибокою побожністю, 

лагідністю і погідністю духа…

 "Христовий скиталець", який подолав тисячі кілометрів, аби бути Божим промінцем віри, надії та любові в "долині темряви", у табо­рах Сибіру й Казахстану. Щоб перев'язувати рани душі... І не тільки рідним українцям, а й росіянам, по­лякам, казахам, німцям. Усім, хто шукав Бога. Аби принести своїм служінням мир і всепрощення. Олексій Зарицький народився 17 жовтня 1912 року в селі Більче Ме­диницького повіту на Львівщині (те­пер Миколаївський район Львівської області) в сім'ї дяка парафіяльної церкви Василя Зарицького та його дружини Марії, які виховували в любові шестеро дітей. Правдиве релігійне життя в родині мало вплив на юну душу Олексія, котрий ще змал­ку любив молитву та церковні богослуження. Щосуботи звечора чистив взуття, аби вранці прийти вчасно на Літургію, а після Служби Божої чи не останнім виходив із храму. Від 1922 до 1931 року навчався у Стрийській гімназії, після закінчення якої вступив до Львівської Богословської Академії, відчуваючи безсумнівне священиче покликання. Тут Олексій опинився в унікальному академічному середовищі, яке, ймовірно, допомогло утвердитися його покликанню. Серед наставників, професорів Олексія були щирі, віддані служінню Церкві особистості: викладач біблістики і патрології отець Василь Лаба, автор книги "Патрологія: життя, письма і вчення Отців Церкви"; викладач філософії, етики і соціології отець Миколай Конрад, автор книги "Нарис історії старинної філософії", викладач дог­матики отець Андрій Іщак, викла­дач літургіки отець Степан Рудь та викладач схоластичної філософії, ректор Львівської Богословської Академії, ісповідник віри - патріарх Йосиф Сліпий. Отці Миколай Конрад та Андрій Іщак 1941 року загинули мученицькою смертю, а 2001 - були проголошені блаженними священно­мучениками.

     Олексієві ще не було 24 років, коли він постановив бути неодру­женим священиком. 28-29 квітня 1935 року одержав піддияконські та дияконські свячення, а 7 червня 1936 року в соборі Cв. Юра Митрополит Андрей Шептицький рукопо­ложив його в сан священика. "Він відзначився великими чес­нотами душі: глибокою побожністю, лагідністю і погідністю духа. Завж­ди веселий, бадьорий та готовий до праці. Не диво, що вже в часі своїх студій він звертав на себе увагу своїм духовним життям і належав до найкращих духовно вироблених питомців. Як священик, він мав ста­ти духівником Малої Семінарії, одна­че задля слабого здоров'я остався в сільській парохії" (митрополит Йо­сиф Сліпий). Невдовзі після свячень отця Олексія було призначено сотрудни­ком на одну з найбільш занедбаних парафій - у села Стинова Нижня і Стинова Вижня на Стрийщині. Здиву­вало й засмутило молодого отця те, що дуже мало людей приходило на богослуження. З'ясувавши причину (селяни пристали до протестантської спільноти), він намагався виправити цю ситуацію: відвідував місця, де збиралися люди, зокрема місцеву "Просвіту", працював із дітьми, мо­лоддю, намагаючись оживити парафіяльне життя. Старенький па­рох щиро шкодував отця Олексія, співчував йому й сумно усміхався: мовляв, тут уже нічого не вдієш. Од­нак отець Зарицький не знеохочу­вався. Майже два роки він трудився на цій парафії. Часто свої незначні грошові надходження з парафії роз­давав нужденним. Його батько соро­мився, дивлячись на скромний одяг свого сина: "Та ти вже два роки на парафії, і собі нічого - ні чобіт, ні плаща, нічого не справив. Та мені стидно, що ти - священик і такий убогий приходиш до мене". То [тато] заказав у шевця чоботи, хутро - щоб якийсь вид мав..." (Зі спогадів Марії Іващишин). Згодом молодого священика ске­рували в село Струтин на Золочівщині. Досвід праці, набутий під час душпастирювання на попередній парафії, отець широко застосовував та поглиблював. Парафіяни щораз активніше долучалися до життя церковної спільноти, пожвавлювалося і їхнє духовне життя: щомісяця люди приступали до таїнств Покаяння та Пресвятої Євхаристії.

      Діти та молодь - особлива царина діяльності отця Олексія. Для най­менших він створив дитячий садочок, де вони вивчали пісні, вірші, танці, а також пізнавали основи катехизму. Готував діток до святих таїнств По­каяння та Пресвятої Євхаристії. Для найстаранніших отець організовував поїздки до Гошева. Діти, здібні до науки, завдяки клопотанню отця Зарицького мали змогу навчатися в "Рідній школі" в Золочеві. Якось отець прийшов відвідати сім'ю, де батько був інвалідом війни. З'ясувавши, що дитина не може відвідувати школу через матеріальні нестатки, доклав усіх зусиль, аби звільнити її від оплати. "Для нас, дітей, я пам'ятаю, в церкві, в захристії, організував бібліотечку. Тому що хата-читальня була і там була, бібліотека, але для дорослих, для дітей не було [...]. Він усе записував собі: хто яку взяв книжку. Якщо не приніс, то він на­гадував. А якщо приніс вже, то він тоді обов'язково розпитав: "А про що ти там прочитав? А що тобі спо­добалось? А що не сподобалось?" (Зі спогадів Григорія Романишина). Смиренність, лагідність, надмірна скромність, турбота про ближнього, батьківська мудрість... Ці риси отця Олексія полонили його парафіян. Він дбав не тільки про їхній релігійний, духовний, культурний поступ, а й про добробут. Отець За­рицький ініціював зведення Народного дому, а задля покращення рівня життя селян організував кооператив зі збору та переробки молока, на­лагодив мережу збуту (виготовлене масло постачали до Львова). Люди бачили в ньому і доброго пастиря, і дбайливого господаря, довіряли йому та горнулися до нього. "На Йордан, коли отець За­рицький ходив зі свяченою водою по селу, коли заходив у хату, де бідно жили, або жінка вдова була, маленькі діти були, він незамітно для самої жінки, клав гроші під об­раз або в якесь таке місце, де потім можна було знайти" (Зі спогадів Григорія Романишина).

     Перший прихід радянської вла­ди позначився знищенням того, що поставало роками, а саме: руйнуванням релігійного, просвітницького та господарського життя парафії. У будинок, де мешкав отець Олексій, поселили кілька сімей із Росії, які працювали на будівництві нової залізничної колії. Таке сусідство, зви­чайно ж, не сприяло душпастирській праці. Було заборонено проводити уроки релігії в школі. На свій страх і ризик отець поділив дітей на групи за місцем проживання, призначивши в кожній із груп найкращого учня, який мав навчати інших, а також збирав дітей у себе вдома. Настали часи голоду... Люди приходили до будинку отця з надією на підтримку. Він зі співчуттям та милосердям ділився тим, що мав. Якось господиня, яка допомагала отцеві Олексію в побуті, намагала­ся прогнати з подвір'я людей, котрі просили їсти. Але надійшов отець і, відкривши запаси, сказав, аби люди взяли стільки, скільки потрібно. Го­сподиню попросив не робити так більше, бо "люди бідні, просять їсти. Треба дати..." До жахіть воєнного лихоліття долучилося намагання радянської влади знищити Українську Греко- Католицьку Церкву. На настирливі "прохання" перейти в лоно Російської Православної Церкви отець Олексій відповідав одно­значно: "Я є в своїй вірі і Церкву не зраджу!", продовжуючи своє душпастирське служіння. 1946 року отець Зарицький переїхав у село Рясна-Руська біля Львова, де перебував під пиль­ним оком органів влади. Хоча знав, відчував, що заарештують, зрештою, як і багатьох греко-католицьких священиків після Львівського псевдособору, проте відступати й не думав вважаючи: "Якщо така воля Божа бути заа­рештованим, то я готовий". Лю­дей закликав бути витривалими у вірі. Він, як завжди, відкритий до чужого горя, готовий підставити плече допомоги, допомогти "нести хрест", підтримати в будь-який спосіб. Жив не для себе, а для людей. "Бідна вдова, четверо дітей, згорає хата і все, що в хаті. І вона лишається без домівки, без притулку. І отець дає їм притулок у себе на приборстві. Але там була ще особлива така біда в них, тому що найменша дівчинка Марійка мала з дитинства якусь таку ваду: ... хворо­бу хребта і грудної клітки. Вона про­лежала кілька років у гіпсі. На спині лежала отак, і отець її виходив" (Зі спогадів Костянтина Козинського).

     У Рясній-Руській отець Олексій Зарицький, попри заборону уряду, продовжував катехизацію дітей. "Чекали того дня, коли перед школою дорогою пройде з поглядом на вікна - то означало, що сьогодні [буде] релігія. Діти один одному пе­редавали про це і після уроків - бігом до отця на приборство. Він посадить нас - кого на ліжко, кого на лавку [...]. Отець якось так умів завжди побудувати, що то було з жартами, з цікавими розповідями, смішними. І це дітей дуже вабило"(Зі спогадів Костянтина Козинського). Він глибоко переживав трагедії українських родин, вивезених на Сибір. "На Різдво після Святої вечері люди збиралися до церкви. В село вривається тая зграя з тими штика­ми, з автоматами, і тоді забрали ба­гато родин в Сибір. Отець, безпереч­но, переносив це дуже болісно. Він був такий стривожений. Він любив радитися зі старшими людьми. Він висказував свої думки. По всьому видно було, що його чекає та Хресна дорога [...]. Якось мій батько каже йому: "Отче, так для самозбережен­ня, поставте підпис і оставайтеся тим, яким Ви є. Ви потрібні людям. І батько мій за те поплатився. Отець відповів йому різко: "Ну, пане Ко­зинський, від вас я того не чекав!" (Зі спогадів Костянтина Козинсько­го). Отець Олексій жив у передчутті неминучого. Його останньою наста­новою, яку пам'ятають парафіяни, була: "Не зрадьте віри батьків!" Якось дорогою додому отця перестріли агенти держбезпеки, сказа­ли, що його заарештовано, проте у відповідь почули: "Якщо потрібне моє тіло, то стріляйте тут мене, а якщо душа - то її я не віддам". Відтак арешт... Золочівський замок, переобладнаний на в'язницю, де він перебував до рішення суду. Отець повсякчас намагався розвіяти пе­чаль та страх, заохочував в'язнів до молитви.

     "Люди мали вервички з хліба. Щодня відправляли вечірню, деколи молебен, рано, в обід і ввечері молилися. Отець Олексій завжди ділився їжею зі всіма. Розказував історію нашої церкви, про православіє і ка­толицизм. Підтримував всіх на дусі, бо люди думали, що це вже кінець. Отець Олексій був завжди спокійний, мав дар впливати на людей" (Зі спогадів Володимира Злунка). Згодом отця перевели до львівської в'язниці, де він перетерпів нелюдські знущання та голод... 29 травня 1948 року за політичною статтею (як голову "Просвіти") отця Олексія засуджено до восьми років у виправно-трудових таборах. Табори в Мордовській АРСР, Кемеровській та Омській області. Му­ляр, штукатур, вантажник цегли... На рівні з усіма терпеливо викону­вав усю каторжну роботу, а долоні його були стертими до крові. Проте отець усіх заохочував до молитви, аби Господь допоміг нести гідно цей тягар хреста. "Отець був відданий вірі, спокійний, без спалахів і емоцій. Роз­мови з отцем Зарицьким були про майбутнє, як себе поводити, як бути добрим християнином" (Зі спогадів Івана Поповича). 31 грудня 1954 року термін ув'язнення отця Зарицького закінчився. Була субота, але отець не міг залишити вірних без недільної Служби Божої, тому залишився до понеділка... 11 січня 1955 року отець Олексій прибув на заслання в Караган­ду. Йому було заборонено повертатися до України. У квітні 1956 року цю заборону було знято, але отець вирішив залишитися, щоб продовжувати своє душпастирське служіння. Працюючи сторожем на будівельному майданчику, служив Божественні Літургії по приватних будинках, на шахтах. Згодом під церкву облаштували одну з кімнаток у бараку. На богослуження в неділю і свята приходило близько 60-70 осіб. "Він радів, що він з людьми... Що люди вірять у нього. Що віру Христо­ву не забувають. А ми не могли за­бути, бо ми за то страждали. І там ми хотіли того, як нас батьки колись навчали, і ми тої віри хотілись-мо всюди. І ми ся не бояли" (Зі спогадів Ганни Лилик). Отець Олексій служив не лише вірним східного обряду. Щодня на катехизацію до нього приходили діти різних національностей - поляки, німці, латвійці. Аби духовно послу­жити їм, Отець відправляв для них у латинському обряді. Серед людей, засланих у ці сте­пи, були й римо-католицькі свяще­ники. Вони не раз зустрічалися для духовних бесід. "Ми з отцем Олексієм познайо­мились в 1955 році в Караганді, де вже наступного року він відкрив церкву для українців. Отець знав і латинську месу, і служив для українців церковнослов'янською мовою, а для німців і поляків - латинською. Він був дуже старанним і трудолю­бивим священиком. Окрім дуже інтенсивної роботи в Караганді, він ще здійснював місійні поїздки у прилеглі місцевості" (Зі спогадів отця Владис­лава Буковінського). Найчастіше богослуження в при­леглих місцевостях задля безпеки відбувалися вночі. Кожен приїзд отця Олексія був великим святом для вірних. Навесні 1957 року отець Зарицький відвідав Україну. Зустрівся з єпископом Василем Величковським і одержав доручення розшукати ми­трополита Йосифа Сліпого.

      Життя в його Україні - те­пер радянській - краяло серце: греко-католицькі храми, які побудували діди, прадіди, належать іншій Церкві, як і багато його колишніх парафіян... Був враже­ний і пригнічений після зустрічі з близьким другом-семінаристом Ан­тоном Поточняком, який став од­ним з ініціаторів сектанського руху "покутників", що активізувався в умовах підпілля Церкви. Упродовж літа 1957 року отець Зарицький жив у батьків сестри Констанції (Оксани) Сенюк, ЧСВВ у Рясній-Польській. Його несподівана поява, богослуження, таїнства, які він звершував, були колосальною підтримкою та розрадою для бага­тьох священиків, монахинь, зокре­ма Згромаджень Св. Йосифа та Cв. Вінкентія. Вони додають радості та надії підпільній Церкві. Відвідав отець Олексій і свого батька. Гроші, які той дав синові, щоб він купив собі новий одяг, роздав тим, хто в потребі, і повернув­ся до батькової оселі без обновок. Бідним гроші потрібні більше, а одяг... Листи отця Олексія сповнені те­плотою віри та любові. Вони - живі. Вони - про найважливіше. Вони - від серця... "Спеціальну радість відчуваю по одержанні Ваших листів, написаних до мене. З них я пізнав стан Вашої душі, і це мені справило радість, бо моральний стан людини треба цінити, як всі скарби світа. З ваших листів я довідався про те, що Ви живете в згоді і в супружій любові. Нема кращого життя, як в добрій родині, де одно другого розуміє, співчуває, помагає. Нема кращої приязні, як між добрим му­жем і женою. Та лиш ті знаходять щастя в супружестві, які розуміють це життя в світлі Євангелія. Життя - це обов'язок! Жити - значить про­славляти в молитвах Творця, жити, значить добре творити, для другого бути покірним, терпеливим, проща­ти, контролювати кожне своє слово і думку, чи вони виходять на добро…

 І якраз родина є місцем, де можна здобувати ці чесноти, ними прикра­сити свою душу і знайти щастя вже на цьому світі. Життя супруже - то життя безперервних уступок, жертв і помочі одне для другого в ім'я Бога і добра. Нехай у Вас все так буде! Шукайте Бога, а жива буде душа Ваша - вчить Ісус Спаситель. І Ви так творіть. Моліться много разом голосно, сповідайтеся кілька разів у році, цініть Службу Божу і буде­те мати Бога в душі, бо хто Його має, він всьо має. А хто немає Бога в душі, хоч би цілий світ мав, він нічого не має. Ця могутня думка, яка мені до тепер світила, і я щасливий, що її вважаю за найвзнеслішу думку життя" (Із листа отця Олексія). Отець і надалі залишався під пильним наглядом міліції, а тому 21 вересня 1957 року він повернувся до Караганди. Його словами про­щання стали: "До зустрічі в небі!"