Розарій (богородична вервиця) – спроба неустанної молитви

«Одного разу, а була це двадцять четверта неділя після празника Пресвятої Тройці, я прийшов до церкви на Службу Божу помолитися. Якраз читали Апостола, послання до Солунян, начало 273, в якому сказано: «Моліться безупинно» (1 Сол. 5:17). Цей вислів особливо засів у моєму умі, і я почав думати: «Як же це можна молитись без перерви, коли кожній людині необхідно турбуватись багатьма іншими речами для підтримки власного життя?». Я звернувся до Святого Письма, і там побачив власними очима те, що почув, а саме: треба «молитись без перерви» (1 Сол. 5:17), «завжди в дусі» (Еф. 6:18); «на всякому місці, зводивши до неба чисті руки…» (1 Тим. 2:8). Думав, думав, – не знав, як це розуміти. [...] «Що мені робити, – подумав я, – де розшукати когось, хто би міг пояснити мені?»»[1]

Так починається один з найбільш прекрасних і вагомих творів духовної літератури ХІХ століття «Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві». І хоча сам твір налічує біля 150 років, але проблематика, яку він порушує, надзвичайно давня. Святе Письмо закликає до безперервної молитви. Древні отці-пустельники сприймали ці слова як заповідь, а не тільки лише як благочестиве побажання. Але як сповнити цю заповідь? Хіба це можливо? Численні шукали відповідь на це питання. Ці намагання були настільки сильними, що деякі від надмірного завзяття впадали навіть в єресь. Так в IV столітті виникла єретична течія месаліян, які навчали, що людина мусить тільки молитися і цим вона звільнюється від обов’язку трудитися. Представники іншої течії – акиміти – навчали, що сповнення заповіді про безперервну молитву можливе лише у співпраці з іншими братами – членами чернечої спільноти: працю, молитву і відпочинок слід розподілити так, щоб завжди зоставалась група молільників[2]. Класичну розв’язку цій проблемі дав Оріген, який у своєму творі «Про молитву» писав: «Хто, обтяжений обов’язками, до своєї праці долучає молитву, і до неї знову належні заняття, той невпинно молиться, бо і чеснота зі сповненням заповідей є рівнозначна молитві. Лише за такого розуміння апостольського вислову «невпинно моліться» є можливим його виконання. Все життя християнина має бути безперервною великою молитвою»[3]. Подібно повчав святий Йоан Золотоустий: «Можна молитись часто і гаряче. Навіть на ринку чи під час самотньої прогулянки, сидячи на своїй лаві, купуючи і продаючи, і навіть під час приготування їжі»[4].

Молитва і медитація     Для того, аби безперервна молитва приносила плоди в житті людини, вона мусить бути «якісною» молитвою. Святий Йоан Касіян так писав у V столітті: «Дуже мало молиться той, хто звик молитися лише тоді, коли прихиляє коліна. Взагалі ж не молиться той, хто прихиляючи коліна, дозволяє собі відволіктися від молитви в сердечному розсіянні»[5]. Тому безперервна молитва мусіла б стати медитацією, богомислієм. Без споглядання немає справжньої молитви. Таке споглядання мало різні рівні. Перший рівень полягав у тому, щоб досягти чистоти молитви. Великий учитель подвижництва Евгарій Понтійський, якого часто називають «богословом пустелі», говорив, що думка, яка возносить до Бога, повинна бути очищена від того, що не є Божим. Він навчав, що, молячись, слід оголити свої почуття та інтелект, і в цій наготі стати перед Богом, споглядаючи Його світло. Така молитва отримала назву «вогненної молитви»[6]. Однак, вже близькі до Евгарія вчителі чернечого життя, як-от Касіян, попереджали про небезпеки такого стану розуму, котрий позбавлений будь-яких понять. Він порівнював такий стан розуму з млином, якому нічого молоти і жорна якого внаслідок стираються одне об одного. Тому після здійсненого очищення наш розум потребує «зерна». Таким зерном стає для нього Святе Письмо.

Так починається другий етап методу ісихастської молитви: чиста думка засвоює мудрість богонатхненних текстів. Ці тексти стають її духовною поживою (порівняння, яке впровадив до вжитку Оріген). Зазвичай вибирався один стих Святого Письма, що деякою мірою відповідав духовному життю молільника і був придатний для медитації. Святий Йоан Касіян перший рекомендував ченцям якусь молитовну формулу, щоб вони могли дійти до безустанної пам’яті про Бога[7].

Молитовні формули    Спершу існувало безліч таких формул. Згодом, однак, деякі з них отримували більше поширення та визнання. Існують свідчення з перших століть про спроби безперервної молитви в пустелях Єгипту і Сирії. Вони розповідають нам про те, що в ділі безнастанної молитви для ченця важливим її елементом була безупинна пам’ять про Бога. У житії святого Антонія сказано, що святий молився невпинно словами Святого Письма, бо вважав їх більш піднесеними і гідними, ніж власні свої слова. Так зароджувалася молитва словами Писання. Але вивчити напам’ять все Писання було неможливо, тому пустельники вибирали з Євангелія і Псалмів короткі молитовні формули (formula pietatis), наприклад: «Боже, милостивий будь мені, грішному» (Лк. 18:13) або «Помилуй мене, Боже, по великій милості Своїй, і по множеству щедрот твоїх очисти беззаконня моє»(Пс. 50:3) та інші. Існували й більш довгі формули. Приміром святий Арсеній любив повторювати: «Боже, не покидай мене. Перед очима Твоїми не вчинив я нічого доброго, але по милості Своїй дозволь мені почати». Такі довгі формули торували шлях для прийняття молитви «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») як повторюваної formula pietatis.

Використовуючи такі повторювані молитовні формули, монахи наслідували Христа, Який так молився в Гетсиманії («І знову, відійшовши, молився та промовляв те саме слово» – Мр. 14:39). Таке повторення було наслідуванням євангельського сліпця, який благав доти, поки не був почутий (пор. Лк. 18:35-43). Так само вчинила вдова, котра просила суддю, аж доки той не вислухав її (пор. Лк. 18:2-5). Ісус хвалив таких людей. Отці-пустельники вважали, що слід простувати тим самим шляхом[8]. Повторюючи молитовні формули щодня багато разів, вони з часом зауважили, що така практика дозволяє невпинно пам’ятати про Бога і оберігає ченця від недбальства в молитві. Згодом монахи почали відмовлятися від усіх інших форм «фонтануючих молитов». Найбільшу популярність і поширення здобуває Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного» (пор. Мр. 10:47). Вона входить до загального вжитку з ХIV століття. Знаменно, що цього ж часу до молитви «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво»), яку ми розглянемо нижче, долучають ім’я Ісуса. Так сталося тому, що формування цих двох молитовних традицій – на Сході і на Заході – відбувалося в рамках подібного богослов’я імені Ісуса.

Використання чоток (вервиці)   Для підрахунку прочитаних молитов почали використовувати невеликі камінці. Так розповідають про пустельника Павла Тивейського (IV ст.), який числив молитви, складаючи в миску невеликі камінці[9]. Він мав правило вимовляти щодня триста «Отченашів», беручи на коліна миску з трьомастами камінцями, і після прочитання чергової молитви відкладав по каменю. Важливо розуміти, що, здійснюючи таким чином молитву, Павло (та інші ченці) встановлювали собі не максимальне, але мінімальне число молитов. Бували дні, коли чернець міг молитися й більше, але він не міг молитися менше від визначеного ним для себе числа молитов. Така практика виробляла в монахові навик безперервної молитви.

Отож, вже в IV столітті молитовна практика ченців набула певних постійних рис. Це була повторювана молитва, як правило, словами Святого Письма, що дозволяло зберегти пам’ять про Бога. Лічбу молитов провадили за допомогою камінців. У VI столітті для підрахунку молитов почали використовувати спеціальні мотузки з вузликами або з нав’язаною хвилястою матерією. Такі мотузки було зручно використувати під час ходьби або роботи. Подібним чином, наприклад, молилися бенедиктинці, метою яких було поєднання молитви і праці. Так почали з’являтися перші чотки (вервиці) для молитви. Спочатку вони мали форму простого мотуза різної довжини. Звисаючи з пояса ченця, вони нагадували меч. Цю символіку було зауважено у Візантії. При постригу чернець або черниця отримували з рук настоятеля чотки (вервицю) як «меч духовний» (див. Еф. 6:17). При цьому ігумен вимовляв таку чи подібну формулу: «Прийми, брате (сестро), меч духовний, яким є слово Боже, для безперервної Ісусової молитви» Число вузликів на чотках (вервиці) було неоднаковим. Найчастіше їх було сто п’ятдесят, тобто за числом Псалмів. (Ця символіка стала підґрунтям відомої нам молитви Розарію (богородичної вервиці)). Однак це не було строгим правилом. У грецькій традиції число вузликів було 33 (на згадку про кількість років, проведених Ісусом серед людей). У слов’янській традиції, багатій символами і значеннями, чотки (вервиця) налічували сто сім вузликів (поєднання символіки числа сто, що означає повноту творіння, і сім, яке символізує досконалість).

«Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») як formula pietatis     Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») у тому вигляді, що відомий нам сьогодні, виникла не одразу, а формувалася упродовж кількох століть. Найдавніші свідоцтва про богородичну молитву сягають IV-V століть. Ми зустрічаємо їх в літургіях християнського Сходу. Приміром у грецькому варіанті сирійській Літургії святого Якова з’являється текст «Радуйся, Маріє, благодатна між жінками, бо ти народила Спаса душ наших». Найбільш ранні західні свідоцтва про цю молитву сягають східної традиції. Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») є біблійного походження і складається з кількох частин. Перша – вітання архангела Гавриїла (Лк. 1:28) з перикопи про Благовіщення («Радуйся, Благодатна! Господь з тобою»). Друга частина – ім’я Марії (воно було внесене до тексту цієї молитви згодом, виходячи з молитовної практики Церкви). Третя частина – благословення Єлизавети для Марії («Благословенна ти між жінками, і благословенний Плід лона твого!» – Лк. 1:42) з перикопи відвідин Марією святої Єлизавети (Лк. 1:39-56) [11]. Молитва «Радуйся, Маріє» («Богородице Діво») є виразно христоцентричною. На Сході жінок не вітали. Ангел не вітати навіть первосвященика Захарію, сповіщаючи йому народження Йоана Хрестителя. З огляду на це, ми повинні розуміти, що ангельське привітання, звернене до Марії, мало особливе значення. Польський бібліст Йосип Кудасевич звертає увагу ще й на той факт, що ангел називає Марію «Благодатною». На думку Кудасевича, «латинський вираз gratia plena (благодаті повна) неточно передає грецький дієприкметник κεχαριτωμένη. Такий переклад припускає тільки внутрішнє та суб’єктивне розуміння благодаті (благодаті повна, сповнена благодаті) і не передає значення грецького слова, яке походить від дієслова χαριότω, котре знаходимо в Біблії лише чотири рази (Сир. 9:8; 18:7; Лк. 1:18; Еф. 1:6), і яке означає: перемінювати когось благодаттю, роблячи його благовгодним, сповненим благосні, святим. Той, Хто чинить таке перетворення – Сам Бог, Він звершує це з любові [...] По благодаті люди стають угодними Богові, отримують прощення гріхів і дар Духа, Який є завдаток насліддя (Еф 1:13-14). Слова Луки стоять у подібному контексті: прихід Сина Божого. Таким чином, у тексті Луки, як і в Еф. 1:6, благодать має об’єктивне значення: безвідплатний дар Божий в Його улюбленому Синові. Даний задля майбутніх заслуг Сина. Слова Луки можна перекласти так: «Бог тебе любить, Маріє, Бог добрий до тебе»[12].

Привітання Єлизавети (згаданий текст Лк. 1:41-44) слід розуміти як вітання Матері Месії матір’ю Його Предтечі: «І Єлизавета сповнилася Святим Духом і викликнула голосом сильним: «Благословенна ти між жінками й благословен Плід лона твого. І звідкіля мені це, що прийшла до мене мати Господа мого? Ось бо, як голос твого привітання залунав у моїх вухах, дитина з радости здригнулась у моїм лоні»». Німецький єзуїт Райнер Шершель в своїй фундаментальній праці «Розарій – Ісусова молитва Заходу» наводить ще один уривок Євангелія від Луки, що співзвучний зі словами ангельського вітання. Це текст Лк. 11:27: «Жінка якась, піднісши голос з-між народу, мовила до Нього: «Блаженне лоно, що Тебе носило, і груди, що Тебе кормили!»». Автор пише, що саме в перспективі цього тексту стає зрозумілим христологічне значення текстів Лк. 1:28 і Лк. 1:42: «У дослівному значенні це благословення звернене до Матері Ісуса. Однак, в цьому уривку Святого Письма не йдеться про Марію. Вона відсутня, принаймні її немає в полі зору благословляючої жінки. Її захоплення стосується радше до Ісуса. Незважаючи на це, стих Лк. 11:27 разом із наступним (11:28) є одним із найдавніших свідчень шанування Марії у ранній Церкві»[13].

Отже, підбиваючи підсумок, можна сказати, що «основним стрижнем «Радуйся, Маріє» є христологічний догмат. Коли йдеться про Марію як «блаженну між жінками», хвала підноситься передусім Тому, Кого вона народила і завдяки Кому вона зветься блаженною. Адже кожне «Радуйся, Маріє» переходить у похвалу Плоду її лона»[14].

 Актуальність молитви Розарію (богородичної вервиці)     Підсумовуючи, слід наголосити на актуальності цієї молитовної практики і сьогодні. Молитва Розарію (богородичної вервиці) є різновидом так званої повторюваної молитви. Ця молитва зосереджена на спогляданні біблійних подій, оскільки вона пов’язана з медитацією. Один із сучасних вчителів молитовного життя так писав про медитацію: «Під словом «медитація» (melete) отці, як і сам псалмоспівець, розуміли постійне повторення напівголосно певних стихів або цілих уривків зі Святого Письма задля осягнення їх внутрішнього потаємного сенсу. Тому Евагрій одного разу перекладає «медитація» просто як «споглядання» (θεωρία). Та й у Святому Письмі замість «міркувати» мовиться «роздумувати» або «споминати». Розвиваючи далі думку про Розарій (богородичну вервицю) як приклад біблійної молитви-медитації, споглядання. Ґабріель Бунґе пише: «Біблійна «медитація» переважно йде слідом за об’єктивними подіями історії спасіння, в якій Бог відкриває своє «Ім’я». «Міркування» про таїнственну історію вибраного народу, як і про власний шлях, на якому повторюється ця історія, – аж ніяк не є самоціллю, бо воно має провадити до «спомину про Бога», а враз і до «молитви» у властивому значенні», тобто до діалогу з Богом. Зачіпаючи спосіб промовляння Розарію: «Розарій за своєю природою вимагає промовляння в ритмі спокійної молитви з наче зануреним у роздуми, споглядання таїнств Христового життя...

так, ніби це відбувалося в серці тієї, яка була ближчою до Господа од усіх інших, і щоб відкрились невичерпні багатства цих таїнств» (47)[17].

На величезний антропологічний «потенціал» молитви Розарію (богородичної вервиці) вказує св. Йоан Павло ІІ. Цій молитві він присвятив спеціальне Апостольське послання «Розарій Діви Марії». Опріч іншого, Папа пише таке: «У світлі роздумів про таїнства Христа неважко ретельно розглянути антропологічне значення Розарію. Воно набагато глибше, ніж видається на перший погляд. Занурившись у споглядання Христа і роздуми про періоди Його життя, можна осягнути правду про людину. Важливе твердження II Ватиканського Собору, до якого я неодноразово, з часу видання Енцикліки «Відкупитель людини», звертався у своїх працях, гласить: «Дійсно, таїнство людини правдиво прояснюється лише в таїнстві воплоченого Слова» (Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі «Радість і надія», 22). Розарій допомагає нам відкритися на це світло. Йдучи Христовим шляхом, в якому дорога людини… кожне таїнство Розарію, якщо над ним роздумувати як слід, проливає світло на таїнство людини»[18].
З огляду на христологічне значення молитви Розарію (богородичної вервиці), можна сказати, що ця молитва має екуменічний характер. За умови розкриття її справжнього біблійного сенсу ця молитва може знайти гідне місце в молитовній практиці християн-некатоликів.