ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА

Правдива Xристиянська Віра є лише в Католицькій Церкві

Бог насамперед уділяє ласку християнської віри тим, хто щиро прагне правди; тим, хто веде бажаний Богові спосіб життя; тим, хто просить Бога правдивої віри. Хто щиро прямує до правди, той напевне отримає віру, бо Христос каже: "Блаженні голодні і спраглі правди, бо такі наситяться" (Мат. 5, 6). В іншому місці св. Письма читаємо: "І шукатимете мене та й знайдете, як тільки шукатимете мене всім серцем вашим" (Єрем. 29,13). До віри веде і спосіб життя, бажаний Богові. Божу ласку, світло розуму отримуємо завдяки добрим справам. Тому Ісус Христос говорив: хто буде сповняти Божу волю, той пізнає, що його наука є від Бога (Йоан, 7, 17). Віра не любить нечистої душі, але не може укритися перед насправді чистим серцем (Св. Берн.). Навіть якщо б хтось виріс у лісі серед диких звірів, але свідомо робив добро і остерігався б злого, то можна з певністю допустити, що Бог об'явить йому те, що є конечним для віри, або через внутрішнє осяяння, або посилаючи йому якогось вістуна віри (св. Тома з Акв. ) як, наприклад, післав поганському сотникові Корнилієві св. Петра (Дії 10). Врешті, і той отримає віру, хто буде просити її в Бога. Христос каже: "Кожний, хто просить, одержує, і хто шукає, знаходить, і хто стукає, тому відчиняють" (Мт.7, 8).
Протестант гр. Фрідріх Штольберг (+1819) лише після семи років молитви пізнав правду католицької віри і згодом став славним католицьким письменником. Милосердний Бог не раз дає ласку віри навіть ворогам правдивої релігії. Так було під час навернення св. Павла. "Однак Бог дає цю надзвичайну ласку лише тим, що блудять у добрій думці (мають бажання знайти правду)" (св. Альф.). Бог, уділяючи людям ласку Християнської віри, послуговується або звичайним засобом (проповіддю), або надзвичайним (чудом). Звичайними засобами, крім проповідей, є читання релігійних книжок або повчання з боку ближніх. Св. Августин пізнав віру часто слухаючи проповіді св. Амврозія, єпископа Мілану, св. Ігнатій Лойола - читаючи історії з життя Ісуса Христа і Святих; св. Юстин, філософ і мученик, повірив, навчений певним старцем з-над Тібру. Надзвичайні засоби Бог часто використовував на початку християнства, але часом чинить це і тепер. Пастирям у Вифлеємі Бог через Ангелів звістив про народження Спасителя; три Царі знайшли дорогу до Царя світу за допомогою зірки, а св. Павло повірив, почувши чудесний голос і побачивши світло з неба (Дії 9); сторож в'язниці в Філіппі навернувся, коли в'язницю струснуло і вона відчинилася (Дії 16,16); Цісар Константин Великий - побачивши на небі сяючий хрест. Славний місіонер Альфонс Ратісбоне, єврей, родом з Альзації, повірив внаслідок появи у 1842 р. Матері Божої в церкві св. Андрея в Римі, безбожний поет Климентій Брентано (+ 1842 р.), що описав видіння блаженної Катерини Еммеріх, навернувся, коли Боже Провидіння привело його до смертного ложа цієї богоугодниці; осліплий паризький адвокат Ляссер-тоді, коли у 1862 р. позбувся сліпоти за допомогою чудесної води з Люрду. Чудесним було і навернення поганського юнака Теофіла. Він був присутній на страті св. Дороти. Перед виконанням вироку Теофіл звернувся до неї з глумливим проханням, щоб св. Дорота прислала йому квітів з городу свого небесного обручника. Чудо сповнилося, бо відразу після того, як було страчено святу і йому під ноги впали з неба чудові квіти, Теофіл навернувся (помер у 308 р. мученичою смертю).
Деякі люди ніколи не доходять до християнської віри, бо грішать гордістю і браком доброї волі. Деякі люди не можуть дійти до віри, бо не мають доброї волі (св. Авг.). Як Бог дає всім людям світло сонця, так також дає всім світло віри (св. Авг.). Спаситель, світло світа, просвічує кожну людину, яка приходить на цей світ (Йоан, 1,9). Але люди самі втікають від спливаючого на них світла віри; не хочуть вірити, бо мусіли б змінити своє грішне життя. Вони більше люблять темноту, ніж світло (Йоан, 3,19), отже, грішать проти Святого Духа. Хто добровільно заплющує очі або замикає віконниці -той нічого не бачить, але в цьому не винні ані очі, ані денне світло, тільки сама людина, яка схотіла темноти (св. Євтимій): згадаймо лише фарисеїв часів Ісуса Христа. Горда людина теж не дійде до віри, тому що Бог бажаючи привести когось до віри, застосовує певні засоби, а це якраз відлякує гордих людей. Ісус Христос прийшов на світ в нужді і убожестві, вибрав собі батьківщиною мале і зневажане містечко Назарет (тому й говорили жиди: "Чи може бути що доброго з Назарету?" (Йоан 1,46) і зневажали слова Христа). До Володарів Світу (римлян) - післав Бог їх підданих-євреїв, простих людей як проповідників Слова Божого. До Ірода і Найвищої Ради в Єрусалимі - поган (трьох Царів), щоб вони звістили народження Ісуса Христа. Так робить Бог і нині. Він допускає, що Його Церкву, яка голосить правду, переслідують і принижують. Отже, скарб Божого Слова спочиває дійсно в убогій ріллі (Мат. 13, 14), на яку зверхньо дивляться горді люди. Перед мудрими і проворними ховає Бог Свої тайни (Мат. 11,25). Бог противиться гордим (І Петро 5, 5).

Serving God Through Our Worship

The worship of God or the pleasing of God through good thoughts, words, and deeds, i.e., the fulfillment of God’s will, is called, in general, divine service. Divine service began on the earth with the very creation of the first human beings in Paradise. The divine services of the first human beings in Paradise consisted of freely glorifying God, His wisdom, goodness, omnipotence, and the other divine perfections which are manifest in the creation of the world and in His providence concerning it.
After their fall into sin mankind had an even greater obligation to pray to God, beseeching Him for salvation. In addition to prayer to the Lord as divine service, mankind established the practice of sacrificial offerings. Sacrifice expresses the thought that all which we possess is not ours but is God’s. The combination of prayer with sacrificial offerings serves to remind humanity that God receives its prayers because of the sacrifice which was later offered for all mankind by the Savior of the world, the Son of God come to earth.
Originally divine services occurred freely in open places. There were neither holy temples nor ordained priests. People offered sacrifices to God wherever they desired and prayed with words of prayer suggested to them by their own feelings and attitudes.
At the command of God, in the time of the Prophet Moses, the Tabernacle was constructed (the first Old Testament Temple to the One True God). Consecrated persons were selected, the high priest, other priests, and Levites. Specific sacrifices for various situations were instituted, and feasts were ordained such as Passover, Pentecost, the New Year and the Day of Purification.
When the Lord Jesus Christ came to earth, He taught us to worship the Heavenly Father in every place. Nevertheless, He often visited the Old Testament Temple in Jerusalem as a place with the special grace-filled presence of God. He was concerned for the order of the Temple and preached in it. His holy Apostles regarded it in the same way until the time of the open persecutions, which were instigated against Christians on the part of the Jews. In the Apostolic period, as the Acts of the Apostles describe, there were special places for the gathering of the faithful and for the accomplishment of the Mystery of Communion. These places were called churches and there divine services were celebrated by bishops, priests, and deacons, who were consecrated to this duty by the laying on of hands in the Mystery of Ordination.
The order of Christian divine service was established by the successors of the Apostles under the guidance of the Holy Spirit and following the apostolic command given to them, Let all things be done decently and in order (I Cor. 14:40). This ordained order of divine services is strictly preserved in our holy Church of Christ.
Christian ecclesiastical divine service means the office or service to God composed of readings and chanting of prayers, the reading of the Word of God, and the performance of sacred ritual, accomplished according to a definite order, as headed by clergy (a bishop or priest).
Ecclesiastical divine service is distinguished from private prayer in that it is served by clergy, lawfully ordained to this service through the Mystery of Ordination, and is performed primarily in church.
Christian public worship has as its purpose the edification of the faithful by setting forth the true doctrines of Christ through readings and chanting, and to dispose them towards prayer and repentance. The services represent the most important events from sacred history accomplished for our salvation both before the birth of Christ and after. They inspire the faithful to give thanks to God for all the benefits received from Him, they intensify the supplications for further mercies upon us from Him, and help us to acquire peace in our souls.
The most important aspect is that through divine services the Christian enters into a mystical union with God through the Mysteries celebrated in divine worship, especially the Mystery of Holy Communion, and thus receives from God the powers of Divine Grace with which to live a righteous life.

---

A PRAYER BEFORE THE DIVINE LITURGY (by Saint John Chrysostom)

O God, loose, remit, and forgive my sins against you.  Whether in word, or in deed, or in thought, willingly or unwillingly, knowingly or unknowingly committed, forgive them all; for you are good and love mankind.  And through the prayers of your most holy Mother, of your heavenly servants and holy powers, and of all the saints who have found favour in your sight, enable me to receive without condemnation your holy and immaculate body and your precious blood, to the healing of my soul and body, and to the driving away of all evil imaginations; for yours is the kingdom, the power, and the glory, Father, Son, and Holy Ghost, now and forever, and to ages of ages.  Amen.

A Sacrifice of Praise and Thanksgiving: The Anaphora

“Through Him let us continually offer up a sacrifice of praise to God” (Hebrews 13:15). The offerings of bread and wine are now “lifted up” from the earthly place to the divine and holy altar of God in heaven, thereby uniting the two. In this action of lifting up, the whole creation finds its way to God who pours out on it the same love He has for His Son. Salvation is thus made present and real. The Church also becomes real. She is seen to be what she really is, “the Bride of Christ,” pure and undefiled.
The anaphora or lifting-up remembers and expresses in its reality a double movement, one of descent and one of ascent. In the first movement, God descends upon man and creation to “lift them up” and make them sharers in His divine life. This movement is called “a mercy of peace”. The mercy of God is the gift of God, His self-revelation and self-giving. The second movement is a movement of ascent. Man is taken up to God to offer Him praise and thanks. This movement of ascent is called “sacrifice of praise.”
Thanks and praise: this is the answer of man to the gift of God, his awareness and recognition of God’s goodness. The tremendous mystery of the power, condescension and infinite love of God in “descending” and “lifting up” is enacted on the altar in these two successive and dynamic movements by which creation and man are deified. This mystery will culminate in the final and decisive union of the Creator with His creature in Holy Communion. Heaven and earth listen! God is pouring Himself down upon us! We adore in a great hush. We plunge into the abyss of concentration and the rapture of a mystic vision. We shut out all noises. We collect ourselves and all our faculties to breathe praise and adore. The voices are hushed, and chanting ceases. The shortness of answers gives time to listen only. All attention is centered on the marvelous happening. At this point the amazement of the priest seeks and strains to make others hear what he hears. He hears the remote and strange sound of angels singing: “Holy! Holy! Holy!” He sees the Holy Trinity at work, pouring down on him all the goodness and love that Infinity itself contains. He becomes a whirl of admiration and praise:

It is truly fitting and right and worthy of the immensity of Your holiness that we praise You, sing to You, bless You, adore You, give thanks to You, glorify You who alone are truly God; How could anyone tell Your might and sing the praises You deserve, or describe all Your marvels in all places and times? O Master of all, You are eternal invisible, beyond understanding: beyond description the Father of our Lord Jesus Christ, the great God and Savior, the Object of our hope…
[Jesus Christ] is the image of Your goodness, the Seal who bears Your perfect likeness, revealing You, His Father, through Himself He is the living Word, the true God, the Wisdom, the Life, the Sanctification, the true Light …By Him the Holy Spirit was made manifest, the Spirit of truth, the Gift of adoption, the foretaste of the future inheritance, the First-fruit of eternal good, the life-giving Power, the Fountain of sanctification. Empowered by Him, every rational and intelligent creature sings eternally to Your glory, for all are Your servants. It is You the angels archangels, thrones, dominions praise and glorify … they cry one to the other with tireless voices and perpetual praise. (Liturgy of St. Basil)

The breadth of perspective of the true meaning of God’s intention and of His relation to creation is present here. The Father planned from all eternity and made this world and man and placed them in space and time. The Son embodied them in His own divine person in the incarnation and saved them by His offering or sacrifice. The Holy Spirit renews this salvation and divinization by His descent at the epiclesis, just as He did by His descent at Pentecost. All these divine historical actions become actual and alive before our very eyes. The world of faith takes shape, and the eternal mystery of God becomes reality in time. Once again Christians share in the life of angels and declare that we are sharing in their function and playing their role. We recognize that we are not only associates of angels, but much more: we take their place on earth as ministers before the altar:

“We thank You for this liturgy which You are pleased to accept from our hands, even though there stand before You thousands of angels and archangels, cherubim and seraphim, six-winged and many-eyed singing, proclaiming, shouting the hymn of victory and saying: Holy! Holy! Holy Lord of hosts! Heaven and earth are filled with Your glory. Hosanna in the highest!”

As we surge on the wings of our dignity, we join in the vision of Isaiah to sing the hymn of heaven, “Holy! Holy! Holy!” The world to come is already here present in the “Fullness of Your glory.” Christians reach the apex of their glory when they go beyond the horizon of the prophets and visionaries to look at the Trinity and melt into the divine Persons with an ineffable movement of joy.
We address ourselves first to the Father: “Holy are You and all-holy You and Your only-begotten Son and Your Holy Spirit. Holy are You and all-holy and magnificent is Your glory!  You so loved Your world as to give it Your Son, that everyone who believes in Him may have eternal life.”
Then we recall the memory of the Son: “When He had come and fulfilled all that was appointed Him to do for our sake, on the night He was delivered up or rather, delivered Himself up for the life of the world He took bread, and gave it to His holy disciples and apostles and said, Take, eat; this is my body which is broken for you for the remission of sins.’” He took the cup of wine and said,
“Drink of this, all of you. This is my blood of the new testament, which is shed for you and for many for the remission of sins.”
After having heard the voice of the Lord declaring the bread to be His body and the wine to be His blood, the Christian never asks “how.” It is simply the body and blood, the real and total Christ, just as when He walked around the lake and as He is now in His resurrection. The Christian has the mystical knowledge and a paradoxical grasp of the inconceivable. In an intuitive, primordial and simple approach, he knows beyond the process of the intellect. The Fathers say that the Christian “hopes for what exists already” and remembers what is to come in the immediate, because he drinks at the Source of the living water.
“Remembering, therefore, this precept of salvation [ Do this in anamnesis remembrance of me."]
and everything that was done for our sake: the cross, the tomb, the resurrection on the third day,
the ascension into heaven, the enthronement at the right hand [of the Father], the second and glorious coming again, ”
This is the anamnesis, the memorial, which makes present and manifest here and now the divine events of the life of Christ. The Christian remembrance or memorial is not simply a recalling to mind of an event which existed once upon a time. Recalling the mysteries or events of the life of Christ who is risen, alive, always present, always active, makes them present with the same effectiveness and strength as when they were enacted by Christ. The ministers around the altar and the assembly of the baptized are now all wrapped in adoration. The deacon crosses his hands, the right stretching over the left to take up the diskos, which lays on the left, the left hand stretching under the right to take up the chalice which is at the right. He elevates both in gesture towards the east, then towards the west, the north and the south, thus planting Christ in the four corners of the universe, or rather gathering the universe in these four movements to offer it in Christ and with Christ to the Father, as the priest says: “We offer You Your own from what is Your own, in all and for the sake of all.”
What a simplicity in the grandeur and nobility of this gesture! The whole history of salvation, the whole revelation of God’s love, the whole meaning of Christianity is here made manifest. The whole value and the very meaning of life is given to the Father. The Father recognizes the whole creation in His Son and pours upon the whole universe the same love He has for His Son. “In this offering,” says Cyril of Jerusalem, “we bring to the presence of God the Father heaven, earth, oceans, sun, moon and the entire creation ” and we break out in praise and thanks: “We praise You, we bless You, we give thanks to You, O our God.”
Until now, we have marveled at the works of God and praised Him for His deeds of salvation. The Father “out of nothing brought us into being, and when we had fallen He raised us up again” (anaphora). The Son declared matter to be His body and blood, and suffered and died and rose to make us one with Him. Now we fall on our knees, begging for the descent of the Holy Spirit: “We ask and pray and entreat: send down Your Holy Spirit upon us and upon these gifts here offered.” It is another awesome and most astounding action of God for us. The Holy Spirit comes to fill us and to fill the oblations of bread and wine with His own eternal being and presence by acting personally and creatively. Bread and wine and the baptized all receive Him and are possessed by Him. The wonderful event of Pentecost is now renewed and is indeed most real! “Our God, who loves mankind, having received these gifts on His holy altar, sends down upon us His divine grace and the Holy Spirit “ Now, anyone partaking of this Bread and Wine will receive the fullness of the Holy Spirit who is “cleansing of the soul, remission of sins.” The body and blood of Christ will also confer the “communion,” the fellowship of oneness with the Holy Spirit Himself, who becomes also “Fullness of the kingdom of heaven, intimate confidence of the Father,” who sees only His Son present and who will not judge juridically or condemn, but save. The Spirit of God “becomes closer to me than my own breath” (Gregory of Nazianzus) and “more intimate than my own intimacy” (Augustine). By this descent of the Holy Spirit upon the bread and wine, anyone eating the body or drinking the blood of Christ receives the divine uncreated energies in all their majesty and holiness. Sins are forgiven and life is given. The Trinity Father, Son and Holy Spirit takes hold of us, divinizing us. Theosis is realized! Ministers at the altar and all the assembly of worshippers fall down on their faces, saying: “Amen! Amen! Amen!”

ХРИСТИЯНСЬКА ВІРА

отець Франц Шпіраго

Я - Добрий Пастир і знаю своїх, а мої мене знають...        (Йо. 10, 14)

Вірити - значить вважати щось, що стверджує достойний віри свідок, за правду. Наприклад, якийсь місіонер з Європи розповідає людям, які живуть на екваторі, що в його вітчизні вода взимку твердне, так що слон може ходити по річці. Слухачі вважають почуте майже неможливим, бо ніколи нічого подібного не бачили ані не можуть собі цього уявити, але, знаючи місіонера як людину праведну і правдиву, вірять йому. Багато світських наук опираються лише на віру: географія, історія, природничі науки. На вірі грунтуються і судові вироки. Учні вірять учителеві, суддя - свідкам. Так є із правдами християнської релігії. Тут віра є конечна, і віру цю називаємо християнською вірою. Християнська віра - це сильне переконання за допомогою Божої ласки втому, що все, чого навчав Христос і чого з Його наказу навчає Католицька Церква є правдою.

     Ісус під час Тайної вечері сказав Апостолам: "Це є Моє Тіло", "Це є Моя Кров". І хоч Апостоли бачили лише хліб і вино, вони були переконані, що Христос говорить правду, що вони дійсно споживають Його Тіло і Кров. Святість життя Ісуса Христа, Його численні чуда, здійснені на їхніх очах, сповнення різних пророцтв сприяли впевненості Апостолів у тому, що Ісус є Сином Божим, отже, Його слова в них не викликали сумніву. Авраамові Бог обіцяв численне потомство, але одного разу наказав йому принести в жертву єдиного сина. Авраам не завагався ні на хвилину: він був переконаний, що Бог дотримає Своєї обітниці (Євр. 11,19; Рим. 4, 9). Християнська віра не виключає власного, самостійного мислення, бо віра опирається не лише на розум, але й на волю. Людина перед тим, як повірити, спочатку хоче переконатися, чи те, в що має вірити, справді об'явлене Богом. Бог сам домагається від нас "розумної служби" (Рим.12,1) і надто легку віру називає легкодушністю (Сир. 19, 4). Коли ж ми впевнилися, що річ, в яку ми повинні повірити, справді об'явлена Богом, наша воля повинна віддатися судові Бога, хоч, можливо, наш розум і не зможе зрозуміти тієї науки. Коли ж воля відмовляється прийняти правду, віра зникає. "Ніхто не може вірити, як не хоче" (св. Авг.).

     Ми не можемо сприйняти християнську віру органами чуття або осягнути розумом. Релігійні правди переважно є надприродними, тобто, їх не можна сприйняти органами чуття (напр., Бог, душа, Ангел), деякі з них не піддаються розумінню: наприклад, таїнство Пресвятої Тройці, Тайна Євхаристії. Бог безконечний, і Його неможливо осягнути нашим слабим розумом. Мусимо визнати, що ми не пізнали ще усіх природних явищ. А що вже говорити про Бога і про Його справи! Сонце, творіння Боже, сліпить нам очі. Ще більш недосяжним є Бог! Наша віра мила Богові, тому що віримо в те, чого не бачимо і не можемо зрозуміти. Ісус Христос говорив св. Томі: "Щасливі ті, які, не бачивши, увірували" (Йоан 20,29). Отже, християнська віра відрізняється від сприйняття органами чуттів чи розумом. Вона є певнішою від одного і другою, бо наші органи чуттів і наш розум можуть помилитися, Бог- ніколи. Напр., око вводить нас в оману, показуючи велетенське сонце маленьким кружечком, веселку як різнобарвну дугу, прямий прут у воді зламаним; залізничні рейки на горизонті збігаються докупи; їдучи поїздом, думаємо, що поїзд стоїть на місці, а рухаються в протилежну сторону дерева і стовпи. Може нас ошукати і ослаблений первородним гріхом розум. Віра є для нас підзорною трубою, через яку бачимо краще, ніж неозброєним оком, є для нас ясним сонячним світлом, що протистоїть тьмяному світлу розуму. Слова "вірити" і "думати" мають різні значення. "Думати - значить не знати чогось напевно, "вірити" - знати напевно, бо це сказав Бог.

     Християнська віра не є нерозумною, бо ми опираємося в ній на правдомовність Бога; крім того, ми знаємо напевно, що правди нашої релігії об'явлені Богом. Дехто вважає, що вірити в те, чого не видно, нерозумно. Якщо так думати, то можна прийти до висновку, що будь-яке навчання не було б можливим, бо учні не могли б вірити учителеві, який викладає географію, історію, чи природничі науки. Не були б можливими і суди, бо суддя не міг би вірити свідкам. Ослабли б родинні зв'язки, бо діти, як каже св. Августин, не вірили б своїм родичам, що вони справді є їхніми родичами. Важко було б повірити, що є Лондон, Париж, Рим та інші міста, якщо їх не бачено. Звичайно, нерозумно чинить той, хто вірить будь-чому, не задумуючись, чи той, хто це каже, достойний віри. І нерозумно чинить той, хто (як Тома), маючи свідків, достойних віри, не вірить їм. Інші вважають, що нерозумно вірити в те, чого не можна зрозуміти. Однак, в такому разі, ми б відкинули багато наукових відкриттів. Не могли б ми повірити в те, що в маленькій крапельці води містяться мільйони дрібних істот. Ми б висміяли і того, хто каже, що дві особи на віддалі можуть розмовляти за допомогою дроту. Сумніви викликав би і телеграф, промені Рентгена і т. д. Отже, бачимо, що не все, що є незрозумілим, є нерозумним. "Отже, коли деякі правди християнської релігії переступають межі нашого розуму, то це не значить, що вони суперечать розуму" (Соб. Ват.) Розум маємо від Бога, науку Христа і Церкви також від Бога, то як може Бог сам собі протирічити? Суперечність може знайти хіба той, хто не розуміє науки Христа і Церкви або не хоче належно над нею задуматись (Соб. Ват. 3,4).

      Одного разу папа Григорій XVI запитав пана, який прийшов до нього на аудієнцію, чи подобається йому собор св. Петра. Той відповів: "Зовні ця велична споруда мене більше відстрашувала, ніж радувала; але всередині вона дуже мені сподобалася". На це Папа сказав: "Добродію, так само є з деякими правдами католицької релігії. Багато дечого не подобається тому, хто зважає лише на пусте звучання слова; коли ж, однак, сприймемо дух науки, зникають пересуди, а католицька наука починає подобатися". І це дійсно так. У того, хто чує слова: "Матір Божа", "непомильність Папи", "Церква - єдиний порятунок", можуть виникнути упередження і сумніви, проте вони зникають, коли ця особа зрозуміє значення цих слів. Єпископ Корум з Трієру говорив: "Католицька релігія і Церква зовні подібна до кафедральних вітражів, якщо на них дивитися знадвору (не видно на них ані гармонії фарб, ані образу). Аж коли увійдемо всередину церкви і звідси поглянемо на вікна, побачимо прекрасний образ. Тому і вороги Церкви та її науки повинні приступити ближче, лише тоді побачать величність Католицької Церкви". Влучно говорить англійський філософ Бако: "Трохи філософії віддаляє нас від релігії, дуже багато філософії веде нас до неї назад". А німецький поет Вебер каже: "Половинчата думка веде до чорта, цільна думка - до Бога".

Втрачене королівство

Богдан СКАВРОН.          Коронація Данила Галицького. Картина А. Пилиповського

Зовнiшню полiтику Данила Галицького сьогоднi, напевно, назвали би багатовекторною. «Ти п’єш кумис - значить, ти наш», - говорив у жовтнi 1245 року Даниловi хан Батий, приймаючи гостя iз Галича у своїй столицi на берегах Волги. А вже навеснi наступного року Папа Iнокентiй IV видав буллу, в якiй передчасно величав Данила Галицького «руським королем» i погрожував Божим гнiвом усiм його ворогам, насамперед монголо-татарам. Згодом, тримаючи ярлик вiд хана в кишенi, Данило приймає папських посланцiв i веде перемовини про майбутню коронацiю...  

                                 Вона відбулася 760 років тому - наприкінці 1253-го в Дорогочині. 

     Між двох вогнів… Важко бути володарем у країнi, яка опинилася мiж двох свiтiв, кожен з яких має свої iнтереси й полiтичнi плани щодо пiдвладної князеві територiї. Золотоординський Схiд i католицький Захiд затиснули, нiби в лещатах, Галицько-Волинську державу Данила. Здавалося б, ординцi не вимагають змiн у релiгiйному життi, не нищать церков i зберiгають привiлеї духовенства. Але спаленi пiд час монголо-татарської навали руськi мiста й села стукають Даниловi попелом у серце, вимагаючи помсти азiйським зайдам за недавнi вбивства i грабежi. З другого боку - католики, яких на Русi називали не iнакше, як вiровiдступниками. Погодитися на церковне старшинство Папи Даниловi було непросто. Таке його рiшення могло б обернутися спротивом і без того не надто послушних князеві галицьких бояр. I тiльки обiцянка хрестового походу проти монголо-татар була справдi вартiсною цiною унiї з латинською церквою. 

     Що можуть королі?..   Корону Даниловi годилося б прийняти в Галичi чи в новозбудованiй столицi князiвства - Холмi. Влаштувати помпезну iнтронiзацiю у величному храмi, а опiсля - банкет iз хмiльними медами та заморськими винами. Господар давнього торгового шляху, що проходив по Бугу i Днiстру, володар, який і звершував переможнi походи на сусiднi панства, i впокорив нарештi бунтiвних галицьких бояр, мiг собi дозволити пишну учту.  Натомiсть врочистостi вiдбулися тихо i скромно. Наприкінці 1253 року папський легат Опiзо вiнчав голову Данила короною у Дорогочинi (тепер - територія Польщі), далеко на захiднiй околицi Галицько-Волинської держави. Приймав корону Данило начебто мимохiдь, коли iшов разом зi своїм сином Левом та мазовецьким князем Конратом Самовитом вiйною на ятвягiв. Папський легат абат Опiзо був у супроводi єпископiв, якi своєю присутнiстю одобрювали унiю. Вiд iменi Папи Опiзо проклинав тих, хто хулив вiру грецьку, i запевняв, що буде вчинено собор про возз’єднання Церков. Разом із Данилом була його мати Анна. А от Даниловому братовi Васильковi не довелося бути присутнiм на коронацiї, бо вiн був поранений у ногу i потребував лiкування.

    Iсторики кажуть, що Данило зумисне обрав для коронацiї саме Дорогочин. На захiдних рубежах його держави не було пильних очей нишпорок хана, тож поголос про коронацiю не мiг надто швидко дiйти до орди. До того ж, приймаючи корону в Дорогочинi, під самим носом у тевтонських лицарiв, Данило утверджував себе як європейський монарх i знову нагадував про обiцянку хрестового походу на ординцiв. ...Через якихось чотири роки пiсля коронацiї наступник Iнокентiя IV на папському престолi Олександр IV дорiкав Даниловi за його непослiдовнiсть у церковних справах. Той i справдi не поспiшав iз запровадженням католицизму на руських землях. Але й обiцяної допомоги від хрестоносцiв вiн теж не дочекався. А вже у 1261 роцi король Данило пiдкоряється наказовi ханського темника Бурундая i знищує укрiплення своїх мiст - Галича, Луцька, Львова, Кременця, Угольникiв та Бакоти. Чи не у вiдблисках заграв вiд спалених укрiплень галицьких i волинських мiст сплавилася позолота iз Данилової корони?.. 

     Пропала корона…  Ідею української монархії нині не обговорюють навіть на рівні політичного курйозу. Вважається, що для королівства в Україні немає ні історичних, ні ментальних передумов. Хоча саме таке бачення могло б допомогти збагнути тодішню й теперішню ситуацію на теренах Української держави.

     Недаремно свого часу  історик Володимир Полєк у своїй праці, присвяченій коронації Данила Романовича, зі смутком констатував: «Брак ідеї української корони був одним iз основних чинників, чому Україна не об’єдналася в єдиний і міцний державний організм, а пізніше, засліплена блиском чужих корон, потрапила під чуже панування». Але Україна втратила не тільки ідею королівства, а й давні символи королівської влади. Дослідники дотепер достеменно не з’ясували, чи збереглася і де перебуває передана Папою Iнокентієм IV Данилові Галицькому корона. Відомо, що внук Данила Юрій I теж називав себе королем Русі, хоча за яких обставин він добився цього титулу, точних відомостей немає. Польський хроніст Ян Дурлош лише зазначив, що Папа Римський Климентій закликав короля Юрія, щоб «він не занедбав прийняти послух та унію з Римською Церквою». А український історик Чубатий прямо стверджує, що перед тим Папа прислав внукові Данила корону з пропозицією переговорів про унію. Ймовірно, що після смерті Юрія I (бл. 1308 р.) в Галицько-Волинській державі було вже дві корони.

     У Львівському літописi під 1339 роком записано, що польський король Казимир, захопивши Львів, заволодів великими скарбами, серед яких - дві діадеми, туніка та престол. Якщо припустити, що «діадемами»  були корони Данила Галицького та Юрія I, то їхній шлях простежується до Кракова. До речі, є свідчення, що на початку ХХ століття майбутній греко-католицький єпископ Юліан Пелеш та професор Київського університету Володимир Антонович бачили в Краківськiй катедрі на Вавелі хрест, нібито зроблений із галицьких корон-діадем.

     Відомо, що корони, які побутували в Священній Римській імперії, мали вигляд обруча-діадеми з нашитою на нього шоломоподiбною шапкою із парчі, увінчаною шишаком, до якого кріпилася або золота кулька, або хрест чи дорогоцінний камінь. Якщо королівськi діадеми Данила та Юрія стали здобиччю Казимира III, то корона-шапка могла зберегтися до нинішніх днів. Король Данило мав у Перемишлі замок, тому, за переказами, віддав свою корону на зберігання у Перемишльський катедральний собор Святого Iвана Христителя.

     Через півтисячоліття, у 1767 році, цю шапку начебто було перероблено на митру перемишльських греко-католицьких єпископів. За свідченнями старенького дяка дрогобицької церкви Онуфрiя Сенюха, який на початку ХХ столiття служив у консисторії у Перемишлі, в той час він бачив корону-митру цілою і неушкодженою. Під час захоплення міста російськими військами у 1915 році у перемишльського єпископа Костянтина Чеховича митру відібрали офіцери царської армії. Згодом її буцімто повернули до Перемишля у 1922 році, після втручання Ліги націй. У 1928 році чеський фотограф на прізвище Поморіч навіть сфотографував митру в палаті перемишльського єпископа Йосафата Коциловського. У подіях Другої світової війни знову втрачається слід митри-корони. Але 2 жовтня 1966 року уродженець Iвано-Франкiвська Олександр Ясеницький написав лист до місцевого історика Володимира Полєка, в якому повідомив, що у 1942 роцi єпископ Коциловський передав історичну реліквію у Ватиканський музей із застереженнями повернути її після війни або греко-католицькій церкві в Перемишлі, або урядові Української держави. Згодом такий же лист Ясеницький надіслав до Міністерства культури УРСР, його текст часто цитували в тодішній пресі української діаспори за океаном. Офіційний Ватикан ніяк не зреагував на публічний виступ Ясеницького.

     ...Життя короля Данила історик Костомаров назвав трагічним. Очевидно, з цим треба погодитися. Трагедія першого українського короля бачиться в тому, що йому так i не вдалося посісти належного місця серед тодішніх європейських монархів. А також у тому, що він не залишив своїм нащадкам ні королівства, ні навіть корони.   Давня звичка порпатися в старих ранах i ятрити душу змушує нас сьогодні наполегливо шукати Данилову корону - в Польщі, Росії, Німеччині чи Ватикані.   Щоб, знайшовши,..   зробити символом,.. 

який постійно нагадував би про те,..   як 760 років тому Україна-Русь ледь не стала європейським королівством... 

Миші, вікна і хустинки

Навесні 1753 року священики і знать з Корато попросили, щоб Ґерард провів якийсь час у їхньому місті. Тоді багато учасників духовних вправ розповідали про святого з Деліцето. Отець Фіоччі вирішив, що це може стати корисним, і погодився. До Корато було майже сто кілометрів. А на ті часи це був далекий шлях. Десь наприкінці шляху, між Андріо і Корато, Ґерард зупинив свого коня: край дороги заходився плачем селянин. - Чому ти плачеш, друже? - Ех! Нічого не вдієте, братику! - Я не вдію! Але Бог, мабуть, зміг би вам допомогти. - Так, Бог дійсно зможе мені допомогти. Погляньте на поле. На ньому стільки польових мишей, що нічого тут не може вирости. Моя сім'я буде голодувати. Ґерард пішов з ним далі спустошеним полем. Спочатку він помолився, тоді зробив великий знак хреста над землею, і біля його ніг тієї ж миті з'явилася сила-силенна здихаючих мишей. Тварини вилазили на поверхню, щоб сконати. Не тямлячись від радості, селянин впав Ґерардові до ніг. - Дякую! Дякую! - Ви повинні дякувати Богові! І Ґерард сідає на коня та їде далі, до Корато. Але селянин, не перестаючи дивуватися, поспішає за ним. Він усім розповідає про це диво, радіє з того, що миші вже не робитимуть йому шкоди. Так він прийшов услід за Ґерардом аж до Корато, привертаючи увагу всіх людей своїм криком: "Святий, Святий!" Новина поширювалася з швидкістю світла, люди збігалися.

     Щодо святого, то йому заборонялося жебракувати, а було наказано оселитися у якогось Папалеа. Але тут було не так, як у Муро, Кастельгранде чи Лакедонії, де Ґерард почувався, як у себе вдома і знав кожні двері і кожне обличчя. Він послабив вуздечку свого коня і дав йому можливість довільно пересуватися. Тварина без жодних вагань пустилася лабіринтами Корато, і зупинилися перед одними дверима. - Де будинок дона Феліче Папалеа, - запитав Ґерард. - Ви стоїте перед ним. Упродовж трьох тижнів, аж до 24 квітня сюди сходилось за Ґерардом усе Корато, як колись ходили люди за Ісусом. У Велику П'ятницю все місто бачило, як він, охоплений любов'ю, здіймався в екстазі до великого хреста у процесії. Після Великодньої ночі Ґерард хотів повернутися в монастир, але всі протестували, ніхто не хотів змиритися з тим, що вже ніколи не побачать його. - Але ж я отримав наказ, - виправдовувався Ґерард. - Коли? З Деліцето не приходило жодної кореспонденції, не приїздив жодний посол? - Мене покликали, і я повинен іти. Пізніше отець Фіоччі зізнався дону Джовелло, канонікові з Корато, що дійсно передав думкою наказ, щоб Ґерард повертався додому, і саме 24 квітня. Наступного дня один священик з Мелфі, який саме перебував в Корато, дон Франческо Саверіо Скоппа у листі до отця Фіоччі, Ґерардового настоятеля, виразив своє зворушення і подив: "Достойніший отче настоятелю! Саме Провидіння прислало до нас брата Ґерарда. Він прийшов несподівано, як найбільше благо для багатьох душ. Його перебування у Корато було дійсно ласкою Божою. Бо його приклад навертав кожного на істинний шлях: до побожності, сумління, і сприяв швидкому наверненню. Знать і поважні дами йшли за ним у натовпі. Подив був настільки великий, що смирення переповнювало серце при щонайменшій згадці про Бога. Отче, у мене не вистачає слів, щоб передати ті чудеса. Ви не можете собі уявити, які юрбища обступали його.

     Врешті вони вибудували на його честь арку, як для якогось святого, який зійшов прямісінько з неба. Днів просто не вистачало, щоб порозмовляти з Ґерардом, тому будинок пана Феліче Папалеа щовечора був повен священиків, вельмож та інших людей, які хотіли почути слово святого брата і поверталися від нього аж опівночі, а то й над ранок, зворушені тим, що їм брат Ґерард розповідав про Бога. Я не знаю, ваша достойносте, як це вам передати: кожне слово з уст брата Ґерарда проникало прямісінько до серця тих, хто його слухав. Коли він говорив про Бога, панувала глибока мовчанка: можна було почути лише палкі зітхання. Мало хто має такий, як у нього, дар торкатися і розм'ягчувати найзашкарубліші душі. Його святість так запалила людей, що отці міста просять, щоб брат Ґерард не лише мав місце в Корато, але й причинився до духовного оновлення Деліцето щомісяця біля дванадцятого чи п'ятнадцятого числа…

                Багато з них вирішили "залишити цей світ"…                                     Це мене надзвичайно здивувало…

      Але це ще ніщо у порівнянні з тим, що я вам тепер розповім: Ґерард розпалював вогонь Божої ласки не лише в поодиноких людей, але й в одному монастирі, де монахині відійшли від Бога. Однієї розмови з Ґерардом вистачало для того, аби вони знову навернулися і слухали матір - настоятельку. А це вже здавалося неможливим. Сьогодні ж вони з радістю виконують щонайменші накази своєї абатиси. Не будемо вдаватися до деталей подій, які Бог вирішив через цього брата. Але я прошу вас, щоб ви знову послали його до нас з місією. Я висловлюю загальне прагнення і прошу вас, в ім'я любові до Ісуса Христа, щоб ви зробили йому таку ласку, бо це буде задля найбільшої слави Божої. Я б продовжував далі, але, сподіваюся, що незабаром говоритиму з вами віч-на-віч про ці дійсно надзвичайні події. Завжди ваш недостойний слуга Саверіо Скоппа. Корато, 25 квітня 1753 року". В цьому листі він згадував про найбільше диво навернення непослушних монахинь. Йшлося про закритий монастир Сестер Домініканок. У цьому монастирі було одне особливе вікно, через яке цікаві сестри роздивлялися, що діється на вулиці. Марнотратниці заглядали у це вікно значно частіше, аніж до богослужбових книг. Легковажна людська природа ніколи не вгамовується, навіть у душах освячених. За найменшої нагоди вона дає про себе знати, як лобода навесні. Ґерард делікатно запротестував: "Сестри, які стараються заради свого спасіння, повинні дивитися лише на розіп'ятого Христа". Але вони не хотіли цього розуміти, тому Ґерард наполягав далі: "Якщо ви хочете залишатися вірними своєму Божому Нареченому, то замуруйте це вікно". Вони так і зробили, а на тому місці повісили Ґерардів хрест.

     У перший тиждень травня вони відіслали Ґерарда до Фоджі, щоб він владнав їхні матеріальні справи стосовно монастиря. Коли він проходив вздовж річки Карапелли, то біля Бовінського мосту почув шквал прокльонів і лайки. Це знімав напругу візник, бо його віз заїхав до вимитої рікою ями. Прокльони скорчили тіло і душу Ґерарда, і він вигукнув: "Нещасний, коли ти припиниш проклинати!" - Витягни мене з цієї ями, тоді й припиню, - закричав той у відповідь. - Ви, Божі створіння, - звернувся Ґерард до коней, - в ім'я Пресвятої Трійці: витягніть віз! Він зробив великий знак хреста над возом і кіньми. Коні рушили, наче нічого й не сталося і витягли віз з ями. А Ґерард наказав візникові, який не вірив власним очам: "Ніколи не смій проклинати! Візьми собі оцю хустинку. Якщо з тобою знову станеться подібне, то кинь її на віз і Небо допоможе тобі". Пізніше, коли візник знову перевернув віз, згадав про "талісман", і вирішив спробувати: кинув хустинку на віз, і коні витягли свій тягар з трясовини, наче соломину. Отець Фіоччі добре вчинив, коли відправив цього виняткового брата до Фоджі захищати інтереси Деліцето, бо він носив у своїй кишені незвичайну хустинку, з якою міг подолати найбільші труднощі.

«УГКЦ є екуменічною Церквою майбутнього із нескореним духом, на яку може орієнтуватися цілий християнський світ» - Антуан Аржак

Напередодні 25-ї річниці виходу УГКЦ із підпілля своїми думками про нашу Церкву, поглядом на перспективи її розвитку та досягнення сьогодення поділився Антуан Аржаковський (Франція) - доктор історичних наук, екс-дипломат французького МЗС, професор Українського католицького університету. 

     - Пане Антуане, у часі святкування 25-літнього ювілею виходу УГКЦ з підпілля, якими є основні кроки, що допоможуть їй налагодити екуменічний діалог із іншими християнськими конфесіями заради спільного блага Церкви і держави?  - Я переконаний, що на сьогодні дуже важливо створити офіційну комісію між УГКЦ та Православними Церквами в Україні заради досягнення компромісу та взаємопорозуміння. Кілька років тому Інститут екуменічних студій УКУ у партнерстві з Центром європейських гуманітарних досліджень НаУКМА створив Українське християнське академічне товариство (УХАТ), зібравши таким чином разом освітян, що належать до різних конфесій та академічних інституцій України – таких, як Український католицький університет (Львів), Інститут Святого Томи Аквінського (Київ), Колегія Патріарха Мстислава (Харків), НУ «Києво-Могилянська Академія» (Київ) та інших. Було б дуже добре, якби єпископи та ієрархія УГКЦ і також православне духовенство підтримували УХАТ під час проведення Екуменічного соціального тижня (ІЕС) під назвою «Відповідальність християнина у сучасному суспільстві», який цього року відбудеться на початку жовтня у Львові. Такі комісії, де є свобода, дружба, де миряни можуть діяти разом зі священиками та єпископами, - це ядро, яке спричиняє оновлення,  дозволяє робити кроки вперед на шляху до екуменізму. І дуже дивно, що в Україні досі не існує такої комісії, яка б офіційно об’єднала спадкоємців Київської Церкви. Вона активно діє, наприклад, у Франції, як комісія між Католицькою і Православними Церквами, яка робить дуже хорошу роботу, публікує ґрунтовні тексти, метою яких є досягнення консенсусу. Така комісія є в США. Сподіваємося, вона невдовзі з’явиться й в Україні.  Я хотів би, щоб ці слова були почутими зі сторони ієрархії УГКЦ та інших Церков. Це дуже потрібно для конкретного об’єднання між різними гілками Київської Церкви.

     - На Вашу думку, в чому полягає особливість УГКЦ у сучасному і модерному християнському світі?  - Вважаю, що майбутнє християнство в Європі та світі буде орієнтуватися на такі Церкви, як УГКЦ, яка знає, що вона має православну віру, що її ідентичність – католицька, і що вона має протестантський дух боротьби за свободу та гідність. Це екуменічна Церква, яка може збагатити світове християнство, привнести багато важливих цінностей. У мене є така теорія, що майбутнє справедливе правління для держави – це правління, основою якого є регуляція, опір і утопія – католицький дар, православний дар і протестантський дар.

     - А якими є майбутні перспективи для УГКЦ?  - УГКЦ може об’єднати те, що так важко об’єднати: і вертикальність, і синодальність. Ви повинні продовжувати рухатися у цьому напрямі. Я дуже поважаю і люблю багатьох душпастирів цієї Церкви: о. д-ра Михайла Димида, Владику Бориса Ґудзяка, Патріарха Святослава Шевчука, кардинала Любомира Гузара та інших - людей, які показують прекрасний шлях. А ще, звісно, УКУ й особливо Інститут екуменічних студій.

     - Чого б Ви хотіли побажати УГКЦ у рамках цього важливого ювілею?  - Я бажаю тільки найкращого, бо це Церква, яка є Церквою майбутнього, Церква, яка пройшла через гоніння, через Сибір, через жахливе приниження зі сторони інших Церков і зокрема православних. Але вона змогла відродитися і повстати, змогла протягнути руку миру до своїх кривдників. Тому вона заслуговує на повагу, любов та наслідування.