Миші, вікна і хустинки

Навесні 1753 року священики і знать з Корато попросили, щоб Ґерард провів якийсь час у їхньому місті. Тоді багато учасників духовних вправ розповідали про святого з Деліцето. Отець Фіоччі вирішив, що це може стати корисним, і погодився. До Корато було майже сто кілометрів. А на ті часи це був далекий шлях. Десь наприкінці шляху, між Андріо і Корато, Ґерард зупинив свого коня: край дороги заходився плачем селянин. - Чому ти плачеш, друже? - Ех! Нічого не вдієте, братику! - Я не вдію! Але Бог, мабуть, зміг би вам допомогти. - Так, Бог дійсно зможе мені допомогти. Погляньте на поле. На ньому стільки польових мишей, що нічого тут не може вирости. Моя сім'я буде голодувати. Ґерард пішов з ним далі спустошеним полем. Спочатку він помолився, тоді зробив великий знак хреста над землею, і біля його ніг тієї ж миті з'явилася сила-силенна здихаючих мишей. Тварини вилазили на поверхню, щоб сконати. Не тямлячись від радості, селянин впав Ґерардові до ніг. - Дякую! Дякую! - Ви повинні дякувати Богові! І Ґерард сідає на коня та їде далі, до Корато. Але селянин, не перестаючи дивуватися, поспішає за ним. Він усім розповідає про це диво, радіє з того, що миші вже не робитимуть йому шкоди. Так він прийшов услід за Ґерардом аж до Корато, привертаючи увагу всіх людей своїм криком: "Святий, Святий!" Новина поширювалася з швидкістю світла, люди збігалися.

     Щодо святого, то йому заборонялося жебракувати, а було наказано оселитися у якогось Папалеа. Але тут було не так, як у Муро, Кастельгранде чи Лакедонії, де Ґерард почувався, як у себе вдома і знав кожні двері і кожне обличчя. Він послабив вуздечку свого коня і дав йому можливість довільно пересуватися. Тварина без жодних вагань пустилася лабіринтами Корато, і зупинилися перед одними дверима. - Де будинок дона Феліче Папалеа, - запитав Ґерард. - Ви стоїте перед ним. Упродовж трьох тижнів, аж до 24 квітня сюди сходилось за Ґерардом усе Корато, як колись ходили люди за Ісусом. У Велику П'ятницю все місто бачило, як він, охоплений любов'ю, здіймався в екстазі до великого хреста у процесії. Після Великодньої ночі Ґерард хотів повернутися в монастир, але всі протестували, ніхто не хотів змиритися з тим, що вже ніколи не побачать його. - Але ж я отримав наказ, - виправдовувався Ґерард. - Коли? З Деліцето не приходило жодної кореспонденції, не приїздив жодний посол? - Мене покликали, і я повинен іти. Пізніше отець Фіоччі зізнався дону Джовелло, канонікові з Корато, що дійсно передав думкою наказ, щоб Ґерард повертався додому, і саме 24 квітня. Наступного дня один священик з Мелфі, який саме перебував в Корато, дон Франческо Саверіо Скоппа у листі до отця Фіоччі, Ґерардового настоятеля, виразив своє зворушення і подив: "Достойніший отче настоятелю! Саме Провидіння прислало до нас брата Ґерарда. Він прийшов несподівано, як найбільше благо для багатьох душ. Його перебування у Корато було дійсно ласкою Божою. Бо його приклад навертав кожного на істинний шлях: до побожності, сумління, і сприяв швидкому наверненню. Знать і поважні дами йшли за ним у натовпі. Подив був настільки великий, що смирення переповнювало серце при щонайменшій згадці про Бога. Отче, у мене не вистачає слів, щоб передати ті чудеса. Ви не можете собі уявити, які юрбища обступали його.

     Врешті вони вибудували на його честь арку, як для якогось святого, який зійшов прямісінько з неба. Днів просто не вистачало, щоб порозмовляти з Ґерардом, тому будинок пана Феліче Папалеа щовечора був повен священиків, вельмож та інших людей, які хотіли почути слово святого брата і поверталися від нього аж опівночі, а то й над ранок, зворушені тим, що їм брат Ґерард розповідав про Бога. Я не знаю, ваша достойносте, як це вам передати: кожне слово з уст брата Ґерарда проникало прямісінько до серця тих, хто його слухав. Коли він говорив про Бога, панувала глибока мовчанка: можна було почути лише палкі зітхання. Мало хто має такий, як у нього, дар торкатися і розм'ягчувати найзашкарубліші душі. Його святість так запалила людей, що отці міста просять, щоб брат Ґерард не лише мав місце в Корато, але й причинився до духовного оновлення Деліцето щомісяця біля дванадцятого чи п'ятнадцятого числа…

                Багато з них вирішили "залишити цей світ"…                                     Це мене надзвичайно здивувало…

      Але це ще ніщо у порівнянні з тим, що я вам тепер розповім: Ґерард розпалював вогонь Божої ласки не лише в поодиноких людей, але й в одному монастирі, де монахині відійшли від Бога. Однієї розмови з Ґерардом вистачало для того, аби вони знову навернулися і слухали матір - настоятельку. А це вже здавалося неможливим. Сьогодні ж вони з радістю виконують щонайменші накази своєї абатиси. Не будемо вдаватися до деталей подій, які Бог вирішив через цього брата. Але я прошу вас, щоб ви знову послали його до нас з місією. Я висловлюю загальне прагнення і прошу вас, в ім'я любові до Ісуса Христа, щоб ви зробили йому таку ласку, бо це буде задля найбільшої слави Божої. Я б продовжував далі, але, сподіваюся, що незабаром говоритиму з вами віч-на-віч про ці дійсно надзвичайні події. Завжди ваш недостойний слуга Саверіо Скоппа. Корато, 25 квітня 1753 року". В цьому листі він згадував про найбільше диво навернення непослушних монахинь. Йшлося про закритий монастир Сестер Домініканок. У цьому монастирі було одне особливе вікно, через яке цікаві сестри роздивлялися, що діється на вулиці. Марнотратниці заглядали у це вікно значно частіше, аніж до богослужбових книг. Легковажна людська природа ніколи не вгамовується, навіть у душах освячених. За найменшої нагоди вона дає про себе знати, як лобода навесні. Ґерард делікатно запротестував: "Сестри, які стараються заради свого спасіння, повинні дивитися лише на розіп'ятого Христа". Але вони не хотіли цього розуміти, тому Ґерард наполягав далі: "Якщо ви хочете залишатися вірними своєму Божому Нареченому, то замуруйте це вікно". Вони так і зробили, а на тому місці повісили Ґерардів хрест.

     У перший тиждень травня вони відіслали Ґерарда до Фоджі, щоб він владнав їхні матеріальні справи стосовно монастиря. Коли він проходив вздовж річки Карапелли, то біля Бовінського мосту почув шквал прокльонів і лайки. Це знімав напругу візник, бо його віз заїхав до вимитої рікою ями. Прокльони скорчили тіло і душу Ґерарда, і він вигукнув: "Нещасний, коли ти припиниш проклинати!" - Витягни мене з цієї ями, тоді й припиню, - закричав той у відповідь. - Ви, Божі створіння, - звернувся Ґерард до коней, - в ім'я Пресвятої Трійці: витягніть віз! Він зробив великий знак хреста над возом і кіньми. Коні рушили, наче нічого й не сталося і витягли віз з ями. А Ґерард наказав візникові, який не вірив власним очам: "Ніколи не смій проклинати! Візьми собі оцю хустинку. Якщо з тобою знову станеться подібне, то кинь її на віз і Небо допоможе тобі". Пізніше, коли візник знову перевернув віз, згадав про "талісман", і вирішив спробувати: кинув хустинку на віз, і коні витягли свій тягар з трясовини, наче соломину. Отець Фіоччі добре вчинив, коли відправив цього виняткового брата до Фоджі захищати інтереси Деліцето, бо він носив у своїй кишені незвичайну хустинку, з якою міг подолати найбільші труднощі.