Нерукотворна з Гваделупи. (продовження)

     Мати Божа, яка об'явилася в Гваделупі, Ла Салетт, Люрді, Фатімі, дає нам зрозуміти, що втрата віри в Бога, атеїзм, деморалізація і життя в ігноруванні Бога є найбільшою трагедією…                        Вирішальна роль…
     Вирішальну роль у навернені всіх індіанців відіграли об'явлення Божої Матері, а також Чудотворний Образ, який Вона залишила на плащі індіанця Хуана Дієго. Образ Матері Божої з Гваделупи з усією своєю багатою символікою є перекладом головного послання Святого Письма на мову ацтеків. Варто пригадати, що ацтеки мали варварські релігійні практики, поклонялися близько 200 головним богам і 1 600 меншим божкам. Найголовнішим серед них був бог-Сонце, світло якого на Чудотворному Образі з Гваделупи було заслонене Марією. Важливим був також бог-Місяць, який на цьому образі під стопами Марії. Впродовж тижня ацтеки (варварські племена Мексики) могли принести в жертву своїм божкам понад 20 тис. людей. Саме тому вони постійно вели війни, щоб здобувати полонених і приносити їх у жертву, вириваючи з їхніх грудей серце, яке ще билося. Такі криваві жертви складали для бога-Сонця, аби він мав силу встати і світити наступного ранку.

"І знамення велике було видно на небі: жінка, одягнена в сонце, і місяць під її стопами..."     (Од.12,1)

     На Зображенні з Гваделупи Марія закриває собою сонце, що є знаком того, що не воно є богом і не можна йому приносити жертви з людей. Квіти на її сукні означають, що увесь сотворений світ є шатою для Марії, а плащ із зірками - Її верхнім одягом є увесь космос. Марія не є богинею, адже Її Руки складені для молитви, проте вона є Матір'ю Божого Сина, якого носить у своєму лоні. Образ Марії - немов жива монстранція, яка усією своєю поставою і поглядом вказує на Божого Сина, якого Вона носить у своєму лоні. В самому центрі зображення міститься чотирилистий цвіт жасмину, який для індіанців був символом сонця. Для них був це чіткий знак того, що Марія носить у своєму лоні правдивого Бога, який став правдивою людиною, для того щоб усіх нас звільнити з неволі сатани, гріха та смерті. Через лупу на серединці квітки можна побачити обличчя Немовляти. Зірки на Маріїному плащі повністю відповідають констеляції (розташуванню) зірок над Мексикою з 12 грудня 1531 р., але видимі з боку Космосу до Землі. Таким чином, на Образі була відображена дата об'явлення Матері Божої.

"І коли побачив змій, що він повержений на землю, переслідував жінку, яка народила хлоп'я..."     (Од.12,13)

     Марія назвала себе мовою нахуатл Coatlaxopeuh, що означає Переможниця змія, тобто сатани, який є найбільшим ворогом людини. Сатана є упалим ангелом, який через гріх абсолютної пихи став "космічним брехуном", тобто "батьком брехні" (Йо.8,44). Живучи в радикальному заперечені Бога, він ось цю трагічну "брехню про Добро", яким є Бог, намагається накинути людям. Сатана та всі злі духи всією своєю істотою ненавидять Бога і прагнуть уділити цю ненависть людям, щоб спрямувати їх на дорогу, яка веде до пекла - до стану абсолютного егоїзму. Диявол використовує весь свій розум для того, щоб вивести людину на вершини ненависті, абсолютної пихи, розпачу та остаточного сумніву. Єдиним спасінням людини перед цією страшною силою злих духів є цілковите відання себе через Марію Христові, який через Свої Страсті та славне Воскресіння остаточно визволив усіх людей з неволі гріха, а значить і смерті.

МАРІЯ - Переможниця найбільшого зла, сатани…

     Мати Божа, яка об'явилася в Гваделупі, Ла Салетт, Люрді, Фатімі, дає нам зрозуміти, що втрата віри в Бога, атеїзм, деморалізація і життя в ігноруванні Бога є найбільшою трагедією людства. Кожного разу, як тільки люди відкидали Христа і Його Євангелію, це завжди призводило до виникнення злочинних, тоталітарних систем, людиновбивства, занепаду культури, свободи, а також моральної дегенерації суспільства - до створення суцільного пекла на землі. Найефективнішим порятунком від трагедії втрати віри в Бога та надією на вічне життя є присвячення себе Непорочному Серцю Марії. Блаженний Йоан Павло ІІ Папа Римський пояснює, що "віддання усього світу Непорочному Серцю Марії означає повернення під хрест Сина. Воно означає повернення світу до пробитого Серця Спасителя, до правдивого Джерела спасіння. Відкуплення завжди буде більшим, ніж гріх людини, ніж "гріх світу". Сила спасіння набагато вища за все зло, яке є в людині та всьому світі. Присвятити себе Матері Божій означає прийняти Її допомогу в жертвуванні нас самих та всього людства нашому єдиному Спасителеві - Ісусу Христу". Саме Мати Божа веде нас дорогою віри та безмежного уповання до Свого Сина Ісуса Христа, щоб Він міг звільнити нас із неволі гріхів силою Свого безмежного Милосердя. "Я прагну довіри від своїх створінь, - говорить Господь Ісус святій Фаустині. - Хай слабка, грішна душа не боїться наблизитися до Мене. Навіть якби вона мала більше гріхів, ніж піску на землі, все потоне в безодні Мого милосердя. (...) Людство не зазнає спокою, доки не припаде до джерела Мого Милосердя" (Щоденник 1059; 699). 
     Мати Божа тричі повторила с. Луції з Фатіми: "Наближаємося до останніх часів". Найважливішим засобом порятунку людства є посвячення себе Її Непорочному Серцю та молитва на святій Вервиці. Також Марія скаржилася, що оскільки всі пожертвувані до того часу засоби спасіння були відкинуті людством, то тепер вона жертвує Свої сльози. Феномен плачучих кривавими слізьми ікон та статуй Матері Божої досить часто з'являється останніми роками і є подальшим застереженням, знаком, який закликає людей опам'ятатися і повернутися до Бога. Ісус сказав св. Фаустині: "Перше ніж надійде час справедливості, даю час Свого Милосердя". Хіба можна бути глухим і байдужим до цих застережень і прохань Божої Матері! Мати Божа просить кожного з нас приєднатися до справи спасіння себе і своїх найближчих, Європи та всього світу. Відомо, що лише любов Христа може перемогти увесь тягар людських гріхів та зла, який тяжіє над нами та над всім людством. Однак Христос потребує нашої згоди для того, щоб діяти в нас і через нас доторкнутися своєю любов'ю до найбільших грішників. Віддаваймо себе кожного дня Непорочному Серцю Найсвятішої Матері. Дозвольмо Їй вчити нас, як жити вірою щодня. З цією метою ми повинні так впорядкувати своє життя і свій розпорядок дня, щоб мати постійний час, призначений для молитви, праці та відпочинку. Перед усім необхідно: Зненавидіти та відкинути будь-який гріх і жити за законами моралі, а також згідно з навчанням Католицької Церкви. Зобов'язати себе не знеохочуватися і вставати з кожного гріховного падіння через Таїнство Сповіді. Зобов'язати себе до щоденної молитви, а особливо до відмовляння святої вервиці, читання духовної літератури і розважання над прочитаним, брати участь у Св. Літургії, адорації Пресвятої Євхаристії. Зобов'язатися до практикування перших п'ятниць та субот місяця в наміренні винагородження Найсвятішому Серцю Господа Ісуса і Непорочному Серцю Матері Божої за гріхи власні та всього світу. Зобов'язатися до щомісячної сповіді і до якомога частішого приймання Святого Причастя, а також, якщо це можливо, до посту на хлібі й воді в середи та п'ятниці.

Знак світла в захисті ненароджених…

У квітні 2007 року міська влада столиці Мексики, Мехіко, як єдина в країні, ухвалила легалізацію абортів до 12 тижнів вагітності. 24 квітня у базиліці санктуарію Матері Божої з Гваделупи в Мехіко відбулася Служба Божа в інтенції ненароджених дітей, жертв абортів. В ній взяло участь декілька тисяч вірних. В певний момент на Чудотворному Образі з'явилося світло, яке випливало із середини зображення, на рівні лона Найсвітяшої Діви Марії. Це світло ставало яскравішим і набирало форми людського ембріона. Воно було дуже чисте і біле, але не сліпуче, таке, що можна було побачити певні риси і рухи ембріона, які характерні для життя плоду в лоні матері. Чудесне явище підтверджують фотографії, зроблені свідками. Матір Божа з Гваделупи шанована як опікунка ненароджених дітей. На цьому візерунку Вона зображена вагітною. 24 квітня 2007 р. Вона вчинила досі небачене чудо, показуючи людям, які молились до Неї, на Слово Втілене, ще не народжене. Таким чином Марія взивала до рішучої оборони життя ненароджених дітей. Людське життя починається в момент зачаття, і воно - святе. Кожна людина на кожному етапі свого розвитку, особливо в лоні своєї матері та в старості, а також у стані невиліковної хвороби - має право на життя і безумовну повагу до нього. Євтаназія та вбивство ненароджених дітей у світлі закону є нічим іншим, як огидним злочином, потворним беззаконням; найбільшою загрозою для людства та сучасної цивілізації. Сам Господь Ісус через навчання Католицької Церкви говорить: "Переривання вагітності та евтаназія є злочином, допущення якого не може визнати жоден людський закон. Закони, які це чинять, не лише жодним чином не зобов'язують сумління, а безпосередньо ставлять перед людиною серйозний і конкретний обов'язок протистояти їм через протест сумління" (Енцикліка Йоана Павла ІІ Evangelium vitae, Євангеліє життя, 73).      

Неділя - день святий. (продовження)

Всякий достаток, який прийшов до нас через порушення Заповіді Господньої щодо святкування неділі і свята, в той чи інший спосіб дуже скоро від нас відійде

     Людина є істотою пожадливою, яка неустанно прагне до багатства і розкошів, забувши про своє правдиве призначення і покликання на цій долині сліз. Цю пожадливість до збагачення ми вже виразно бачимо в дітей Адама і Єви: "... Каїн приніс Господеві жертву з плодів ріллі. Та й Авель приніс жертву - з первістків свого дрібного скоту, і то з найгладкіших. І споглянув Господь на Авеля і на його жертву, на Каїна ж і на його жертву не споглянув" (Бут. 4, 3-5). Жадібність і скупість Каїна стали причиною, що Бог не прийняв його жертви. І навпаки - щедрість Авеля спричинилася до того, що Бог прийняв його жертву і вона в очах Всевишнього була мила. Гріх жадібності привів Каїна до іншого, ще тяжчого гріха - гріха братовбивства. На сторінках Нового Завіту знаходимо також яскравий приклад про людську жадібність і її наслідки для людини: "Один чоловік на ім'я Ананія, з своєю жінкою Сафірою продав маєток і сховав дещо з ціни, - а знала про те і його жінка; решту приніс і поклав у ноги апостолів. Тоді Петро сказав: "Ананіє, чому то сатана наповнив твоє серце, щоб обманути Святого Духа і ховати частину ціни поля? Хіба те, що ти мав, не твоє було, і коли його продав, гроші не були у твоїй владі? Чому ж ото ти зважився у своєму серці на той учинок? Ти обманув не людей, а Бога". Почувши ці слова, Ананія впав та й умер" (Ді. 5, 1-5).
     Наступний приклад читаємо про Юду Іскаріотського: "Каже тоді один з Його учнів, Юда Іскаріотський, що мав Його зрадити: "Чому не продано це миро за триста динаріїв і не роздано бідним?" Сказав же так не тому, що піклувався про бідних, але тому, що був злодій: із скарбнички, яку тримав при собі, крав те, що туди вкидувано" (Йо. 12,4-6.) Такі сумні і трагічні плоди збирають люди, опановані скупістю і захланністю. Всякий достаток, який прийшов до нас через порушення Заповіді Господньої щодо святкування неділі і свята, в той чи інший спосіб дуже скоро від нас відійде. Ніколи жодного пожитку людина не буде мати з грошей, зароблених за рахунок порушення Божого Закону. Прислів'я, яке часто гуляє в нашому народі, що, мовляв, у неділю добре купити і добре продати, походить від самого сатани, бо це він намовляє людину, щоб вона стала порушником Закону Божого і в такий спосіб знівечила святий день Господній. Наш народ не оминуло ще одне лихо, з яким ми зустрілися віч-на-віч - це заробітчанство. Тисячі людей покинули не тільки свою Батьківщину, вони покинули також і свої домівки, сім'ї, стареньких батьків, маленьких дітей, чоловіків і дружин. Частина з них вже ніколи не повернеться на рідну землю - вони знайшли своє "щастя" на чужині з іншими чоловіками і жінками, в іншому середовищі почувають себе "безпечними і щасливими". На початках своєї мандрівки у "вільний світ вони мали на меті лише матеріально допомогти своїй родині. Багатьом із них і в Україні жилося не так зле, вони могли спокійно і щасливо у гроні сім'ї проживати в рідному краю. Але ними заволоділо велике прагнення до збагачення, жадібність, яка запанувала їхнім серцем і душею, не давала їм спокою ні вдень, ні вночі: інші мають, а я... Духовно і морально народ не був готовим до того, щоб покидати свою країну і вливатися в чуже середовище, зовні таке привабливе і цікаве, а всередині жорстоке і черстве. Частина наших людей просто загубилася у цьому новому для неї світі. Інші, проживши на Заході якийсь час і повернувшись до своїх сімей, стали чужими в своїй хаті і родині. Ще інші усвідомили, що вони втратили своїх дітей і свої сім'ї. Адже за певний період існування без матері чи батька, чоловіка чи дружини сім'я стає іншою, в ній своя атмосфера стосунків, які часто є незрозумілими для особи, котра повернулася до своєї домівки після тривалої розлуки. Їй тяжко змиритися з тим, що вона вже не бачить перед собою Катрусі чи Петрика, а Катерину і Петра, які стали дорослими і мають своє бачення на життя і світ. Так не раз жадоба наживи, людська захланність і прагнення збагачення руйнують людину, сім'ю, народ, державу і суспільство. Також, у свою чергу, й держава, якщо бажає, щоб Всемогутній і Вічний Бог благословив її народ, землю, поля, міста і села, фабрики і заводи, повинна старатися дати кожній людині можливість недільного і святочного відпочинку. Український народ має 1000-літню християнську культуру, звичаї і традиції, котрі б і нинішнє покоління мало шанувати і їх дотримуватися. Звичайно, існують заклади, які мають працювати без вихідних: лікарні, швидка допомога, електричні станції, газові установки, що дають тепло, транспорт, їдальні тощо. Але ярмарки, різного роду базари, торговельні комплекси і ще багато інших установ, без яких людина може обійтися, мають бути зачинені. Пам'ятаймо, що грішать не тільки ті, які продають у святкові і недільні дні, але й ті, які відвідують ці заклади і купують.
      На жаль, у нинішньому секуляризованому світі практично немає держав, які б відстоювали у своїй країні Боже право, а особливо дбали про день, який належить Господу Богу - день святий, неділю. А варто взяти приклад від могутньої королеви Англії - Вікторії. 1858 року один із лордів приніс їй в суботу ввечері документ, щоб вона ознайомилася з ним і рано в неділю підписала. "Завтра рано? Але ж завтра неділя! - здивувалася королева Вікторія. - Гаразд, полагоджу вашу справу, але тільки після Святої Літургії". Рано, підчас Святої Літургії, лорд був дуже здивований, бо священик навчав своїх овечок про святкування дня Господнього. Це королева Вікторія попросила його, щоб розказав її підданим, як вони мають святкувати день святий. У багатьох християнських державах, в яких процвітало релігійне життя, з великою пошаною ставилися до святкування неділі. У храмах Голландії на церковних дверях висіли написи: "Не купуйте в неділю!". В Бельгії були спеціальні марки з написом: "В неділю не доручати!". Ось з якою повагою і любов'ю християнський світ вшановував день Господній, день святий.

THE TRANSFIGURATION OF OUR LORD AND SAVIOR JESUS CHRIST - MATTHEW 17:1-7

The transfiguration of Jesus is a unique scene in the gospels. Unlike many other events, Jesus did not announce that it would happen, the disciples certainly did not expect it, and this event was never repeated. There does not appear to be any Old Testament prophecy connected with this event. It is not connected with any of the great discourses of Jesus, and Jesus instructed those disciples who witnessed it to keep quiet about what they had seen. Even today for many students it is an enigmatic event, one that seems, at first glance, to be out of place. Expositions of this scene often treat it abstractly, as if it had little or nothing to do with our salvation. If we look carefully at this scene, however, we find that it was anything but a random event and that it is not unconnected with Jesus' mission or our salvation. 

The context of Matthew 17 is extremely important in understanding the transfiguration. In Matthew 16, Jesus had asked the disciples about how the public and the disciples themselves perceived him. The public response had been that Jesus must be one of the great prophets of Israel returned (v. 14). This was really not a bad response, for the prophetic features of Jesus' ministry are obvious to anyone familiar with the work of the Old Testament prophets. The disciples, however, who had a more intimate knowledge of Jesus, had begun to perceive that he was the promised Messiah. This was critical. In Jesus' work of training the disciples there were two basic phases: identification and understanding. In the first part of Jesus' ministry, the disciples accompanied him all over Galilee observing his power at work and listening to his teaching. The design was to bring the disciples to identify Jesus correctly, not as just another prophet but as the Son of God. The disciples reached this plateau in Matthew 16:16, with Peter's confession.
The aim of the second phase of the training of the twelve was to teach the disciples what it meant to say that Jesus was the Son of God. It is clear that the disciples of Jesus harbored the same kinds of Messianic hopes as most other Jews of their day. While there does not appear to have been any strict consensus or uniformity in Messianic expectations in that time, people generally expected a militaristic figure who would lead Israel against her enemies and establish God's kingdom on earth. The Jews expected a nationalistic revival and a period of unequaled glory. For example, in Matthew 14 Jesus fed the 5000, and John tells us that this prompted the crowds to try to make Jesus king immediately (John 6:15). However, Jesus refused any part in such worldly expectations. In Matthew 15:29, we read of the healing of the multitudes and the feeding of the 4000. This apparently prompted the Pharisees to wonder if Jesus was the Messiah, for they came to him asking for a sign. Jesus knew that the disciples were harboring the same expectations of him, and so he asked them the famous question in Matthew 16:15, "But who do you say that I am?"
Peter's confession in Matthew 16:16 was a great break-through, and Jesus commended Peter for it (v.17). He wanted his disciples to believe that he was the Son of God, the Messiah. Now, from this point onwards, there is a marked change in the narrative. Up until this time, Jesus had been working signs and debating with the Pharisees, dropping hints as to his identity. Now, after Peter's confession, Jesus is much more direct in the way he deals with the disciples.
Immediately after Peter's break-through confession, Jesus announces, for the first time in an explicit way, his coming death and resurrection (Matt. 16:21). Here was a head-on collision between the popular idea of the Messiah (which the disciples held) and the biblical concept (which Jesus held). The popular idea involved a Messiah who came to earthly glory in victory over the Jews' enemies. Jesus, now acknowledged as Messiah, tells his disciples that he will be the opposite of what they expected. He will die an inglorious death in apparent defeat by his enemies. Although passages such as Isaiah 53 made this clear, the popular Messianic expectation did not include this. Moreover, Jesus' predicting his own resurrection must have sounded like nonsense to these men. It is no wonder that Peter reacted as he did upon hearing this announcement (Matt. 16:22). Peter could not imagine the Messiah dying at the hands of his enemies. Jesus was mistaken, he thought. However, Jesus turns and rebukes Peter sharply for not accepting the idea of his death and resurrection. He even goes on to explain that not only will he die, but every disciple of his must follow him into that same death. 

THE TRANSFIGURATION 

It is in this context of confusion among the disciples that we read the transfiguration story. Six days went by after Peter's confrontation with Jesus, apparently uneventful but no doubt filled with confusion on the part of the disciples. Then Jesus took Peter, James, and John up "to a high mountain" where they witnessed a most wonderful sight. Jesus was glorified before their eyes. His body took on a different appearance (Matt. 17:2). Then there appeared Moses and Elijah. When we think about it, these two characters fit perfectly in this scene. Moses was the great lawgiver in Israelite history, but he was also the first of God's great prophets. Elijah was a great prophet too. Furthermore, both of them saw an appearance of God in their lifetimes, and both of these occurred on a mountain (Mt. Sinai). Both of them, like Jesus, had performed mighty works in the name of the Lord God of Israel, and both had experienced, to some degree, the rejection of their own people. These two characters have symbolic significance as well. Together they represent the Law and the Prophets, both of which pointed to Jesus.
Then there was the heavenly voice speaking the same words that were heard at Jesus' baptism (Matt. 3:17). It is important to note that the heavenly voice sounded while Peter was suggesting the building of three tents ("shrines") for Jesus and the other two figures. It seems that Peter thought the kingdom could be established right there and then. Just a few days earlier he had heard Jesus say that some of them would live to see it (Matt.16:28), and no doubt he assumed this was it. But whereas Peter wanted to give Jesus, Moses, and Elijah equal treatment, the divine voice corrects him. The voice from heaven singled out Jesus as the new and sole source of authority. Again, Peter stood corrected. Then, just about as quickly as it had happened, it was over. 

THE MEANING 

What did this mean? First, it was a lesson for the disciples about who Jesus was. Recall the context here. The disciples had confessed that Jesus was the Messiah but they had a mistaken idea of what that meant, and Jesus' speaking of his death had confused them. The transfiguration served to confirm Peter's confession. It showed Peter, James, and John that Jesus was no ordinary man nor even a great prophet, but that he was indeed no less than the Son of God, the Messiah of Israel. God was confirming the disciples' confession.  Second, this scene demanded that men hear Jesus as one who had authority to speak to them. Peter later came to understand this point. In 2Peter 1:16-21 he acknowledges that the word of Jesus is sure and confirmed and that we must not move away from it. In that passage he tells us that the transfiguration, of which he was a witness, carried this significance. The transfiguration was a statement about the authority of Jesus. On that mountain, it was demonstrated that it is now Jesus alone who has authority over men. Moses and Elijah served only a temporary purpose in the plan of God . I think that it is interesting that it was this very point (the passing away of the Law and Prophets) that caused so much trouble in the early church , yet God had already settled this question in the transfiguration of Jesus.
Third, the transfiguration confirmed that the kingdom of the Messiah would be characterized by glory. In the transfiguration, the three selected disciples saw a foretaste of the glory and victory of Jesus. This posture of victory would be even clearer to them after Jesus' resurrection, and it was really only then that the disciples began to put it all together. But for now this scene encouraged the disciples. It showed them that Jesus was indeed the glorified Son of God.
Fourth, this scene is the key to understanding the cross of Jesus and his commitment to it. In Luke's version of the story he tells us that Jesus spoke with Moses and Elijah about his approaching death in Jerusalem (Luke 9:31). This is an important piece of information, for it shows us the proper context in which to view this scene. The sequence of events in the narrative here in Matthew also shows us very plainly that the transfiguration was meant to be interpreted in light of the death and resurrection of Jesus. References to Jesus' death literally surround the transfiguration story, and Jesus told his disciples not to discuss what they had seen until after his resurrection (Matt. 17:9). Clearly, he wanted them to view the transfiguration in that specific context.
Jesus wanted his disciples to know that he would, indeed, be glorified, but it would not at all be the kind of glory most people were expecting (a worldly kind of supremacy). Nor would he gain that glory in the way most people thought he would (by physical war with Rome). The glory that lay in store for Jesus, which the disciples previewed in the transfiguration, would come through his death and resurrection. The transfiguration was therefore meant to be a lesson on the cross, to show its necessity. It would only be through his death and resurrection that he would attain glory. That is why Jesus committed himself to the cross: it was the path to glory. The disciples needed to begin to learn this new, biblical but unheard-of idea of glory.
Thus with the transfiguration began phase two of the disciples' training. The transfiguration was not a random event, but was a precisely timed and executed manifestation of glory that was to serve as a lesson to the disciples about what kind of Messiah Jesus was, and how he would attain his greatness. It was the first lesson in Jesus' attempt to get them to understand his Messiahship and what it entailed. They had to unlearn the physical, worldly notions of their day and come to terms with the biblical concept of the Messiah that Jesus would fulfill in the days ahead of them.

FROM GREAT VESPERS

• O Lord, when You were transfigured before being crucified, Mount Tabor was made to resemble heaven; for a cloud was extended as a canopy, and the Father bore witness to You. Peter, James, and John were present there, the same three apostles who were to be with You at the time of the betrayal of Judas, so that, having seen You in glory, they would not be dismayed at the time of Your suffering. Likewise, O Lord, make us worthy to recognize You as our God in the same sufferings You endured in Your great mercy, and to adore You.
•  O Lord, as a preparation to Your crucifixion, You led some of Your disciples to a high mountain and became transfigured before them, enlightening them with the light of Your glory. In this way, You showed the reality of the resurrection. You are to grant to us in Your love for mankind and in Your almighty power as God. Make us worthy of this resurrection, O God for You are gracious and the Lover of mankind.
• O Lord, when You were transfigured on a high mountain in the presence of Your foremost disciples, You radiated with glory,
• showing how those who lead an outstanding life of virtue will be made worthy of the glory of heaven. Elias and Moses, conversing with the Lord, showed Him to be the Lord of the living and the dead, God who spoke through the Law and the Prophets, the same to whom the Father’s voice bore witness out of the bright cloud, saying: “Hear Him, for it is He, who through His Cross despoiled Hades and granted eternal life to the dead.”
• Indeed, O Lord, the mountain that had been dark with smoke today becomes honorable and holy because You stood on it. The mystery hidden from the beginning of the world becomes manifest in Your transfiguration before Peter, James and John. They fell with their faces to the ground, unable as they were to bear the light of Your countenance and the splendor of Your clothing. A further marvel was the vision of Moses and Elias, conversing with You on Your future, and the voice of the Father bearing witness and saying: “This is My beloved Son in whom I am well pleased. Hear Him! He is the One who will convey great mercy upon the world.”
• O Christ our God, when You willed to prefigure Your resurrection, You chose three disciples, Peter, James, and John; and You went up with them to Mount Tabor. At the moment of Your Transfiguration, O Savior, the mountain was flooded with light, and Your disciples fell with their faces to the ground; for they could not bear the sight of Your countenance upon which no one may gaze, O Word. Angels attended with trembling and awe; the heavens were afraid; and the earth shook to its very foundations when they saw the Lord of glory come upon the earth.

Нерукотворна з Гваделупи. (продовження)

Найважливішим засобом порятунку людства є посвячення себе Її Непорочному Серцю та молитва на святій Вервиці…
         Створений не людською рукою…   Візерунок силуету Матері Божої з Гваделупи розміщений на індіанському плащі (тільмі), який витканий з волокон кактуса агави. Тільма служила для різноманітних цілей: її використовували як плащ, а вночі - як ковдру або як гамак для дітей. Полотнища з волокон агави використовували для виготовлення мішків та торбин. Цей різновид полотна після двадцяти років від моменту виготовлення підлягає цілковитому розпаду. На такому матеріалі, який нагадує грубу мішковину, неможливо намалювати жодного образа. Проте у випадку цього образа переплетення тканини додає портретові глибини. Його кольори заламуються так, як на крилах птахів чи комах. Після п'яти століть від часу виникнення цього образа на ньому немає найменшого сліду бляклості, тріщин, хоча ця тканина давно вже мала б розсипатися. Ці факти свідчать лише про одне - маємо справу з очевидним чудом. Для розвіяння будь-яких сумнівів у 1976 р. були проведенні наукові дослідження, які ідентифікували вид волокна, з якого було сплетене полотно образу Матері Божої з Гваделупи. Підтверджено, що волокно походить з кактуса Agave popotule zacc. Полотно, виткане з такого волокна, зазвичай після двадцяти років цілком зогниває та розсипається. Це неймовірне чудо: Марія залишила свій відбиток на найбільш нетривкому з усіх існуючих матеріалів, який використовували для виготовлення мішків для картоплі. Однак це полотно протягом багатьох років існує всупереч усім природним законам і не піддається процесові розпаду. Необхідно взяти до уваги також той факт, що образ Матері Божої з Гваделупи від моменту його виникнення в 1531 р. був увесь час виставлений на нищівний вплив вбивчого клімату, вологого повітря з частинками солі, додатково забрудненого димом коминів у цій понад 20-мільйонній столиці, якою є Мексика. Впродовж 479 років безперервного культу перед цим образом було спалено велику кількість свічок, з яких виділяються часточки чорної кіптяви, а також ультрафіолетові промені, які спричиняють зникнення синяви та збліднення кольору. Незважаючи на вплив стількох різних шкідливих чинників, образ Матері Божої весь час має свіжі кольори, настільки інтенсивні, ніби їх щойно наклали на полотно. Цікаво, що з непояснимих причин образ не вбирає жодних часточок пилу чи комах. Лауреат Нобелівської премії в галузі хімії професор Річард Кун у 1936 р. відкрив, що на зображенні немає фарб ані хімічних, ані мінеральних, а барвники, використані в цьому образі, взагалі невідомі науці. Отже, як виник цей образ Матері Божої? Його неодноразові мікроскопічні аналізи показали, що на ньому немає жодного сліду від пензля. Виходячи з цього, розуміємо, що маємо справу з фактом, який наука неспроможна пояснити. В 1963 р. експерти відомої фірми Коdак провели детальні дослідження зображення Матері Божої та ствердили, що цей образ не був намальований людською рукою і має всі риси фотографії. Наукові експертизи підтвердили, що на образі немає жодних фарб, взагалі немає жодних слідів ґрунтування, ескізу чи лаку. З цього випливає логічний висновок, що жодна людська рука його не малювала.
      Двоє висококваліфікованих американських вчених з університету на Флориді С. Калахан і Д. Б. Сміт в 1979 р. досліджували образ Матері Божої з Гваделупи, використовуючи метод фотографування з інфрачервоним світлом - стандартним знаряддям при досліджені кожного цінного зображення. Таку техніку використовують перед початком будь-яких реставраційних робіт картин, адже на інфрачервоних фотографіях видно ескіз картини, що був виконаний перед накладанням фарби, можна визначити, який грунт використаний для основи, методи композиції, будь-які зміни, навіть пізніші домальовування. Науковці ствердили, що рожевий пігмент на зображенні не затримував інфрачервоних променів. Цього факту ніхто не в змозі пояснити, адже рожевий колір не пропускає інфрачервоних променів. Але це ще не все - вони відкрили, що колористика зображення Матері Божої дуже виняткова і її неможливо досягнути жодними художніми техніками. Вона має усі риси забарвлення, які існують лише в природі птахів і комах. Дані дослідження підтвердили той факт, що під зображенням немає слідів ескізу та ґрунтування полотна, які є обов'язковими для малювання на полотнищі, а сам образ не покритий лаком. Не існує техніки малювання, яка б уможливила такий ефект. Не існує раціонального пояснення постійної свіжості та якості кольорів на зображенні, хоча вже минуло п'ять століть від часу його виникнення 1531 р. Варто тут згадати про дві неймовірні події. У 1791 р. один із працівників базиліки ненавмисне вилив на образ селітрову кислоту, яка блискавично знищує целюлозу. Однак дивовижним фактом стало те, що полотно не було знищене, а на зображенні немає навіть найменшого сліду після цього інциденту. Сам Господь оберігає цей візерунок - інакше неможливо це пояснити. Під час кривавих переслідувань Католицької Церкви масонами в 1921 р. атеїсти підклали вибухівку перед образом Божої Матері - для того, щоб цілковито його знищити. Потужній вибух знищив вівтар, вітражі, зігнув металеве розп'яття, яке стояло перед вівтарем, однак навіть не подряпав Чудотворного Образа. Було дуже багато спроб знищити це чудотворне зображення, але жодна з них не була успішною. Цей образ чудовим чином був збережений від ірраціональної агресії поневолених злом людей.
     Скопіювати його неможливо…   Найвидатніший мексиканський художник Мігель Кабрера, який в 1753 р. відкрив у Мексиці власну художню академію, отримав пропозицію намалювати копію Мадонни з Гваделупи для Папи Венедикта ХІV. Йому було дозволено на безпосередній, необмежений доступ до образа, для того щоб він міг краще побачити вид полотна, його колористику і техніку написання. Кабрера разом із сімома іншими художниками констатували, що неможливо скопіювати цей чудовий образ, вони лише намалювати його портрет. Після написання цього портрета Кабрера описав свої спостереження. Він стверджував, що, досліджуючи образ Матері Божої, відкрив існування багатьох чудес. Першим з них є його довготривалість. Полотно, на якому зображений образ, складається з двох рівних частин, зшитих тоненькою бавовняною ниткою, яка тримає увесь їх тягар; в такому вологому та солоному повітрі вона мала б швидко розсипатись, однак цього не сталося. Кабрера ствердив, що на образі немає ґрунтування, тобто першого етапу праці художника, а саме зображення є надзвичайним шедевром в очах кожного мистецтвознавця. Також він підкреслив, що у випадку цього образа маємо "невідомий досі спосіб малювання, який міг би вийти лише з-під небесного пензля, адже це зображення поєднує в собі не лише все найгарніше, що є в художньому мистецтві, але й різні чотири художні техніки: малювання олією, аквареллю та два види темпери. Кожна з них потребує окремого ґрунтування, а на зображенні немає жодного. Цей образ перевищує все, що досі було створено найвидатнішими художниками".      

Неділя - день святий!!!

В Заповідях Божих людина вбачає приниження своєї гідності, свободи,

тому неустанно впродовж віків бунтується проти свого Сотворителя і Його святої волі…

     Упродовж віків різного роду ворожі сили старалися в той чи інший спосіб підірвати авторитет Христової Церкви, звинувативши її у все-можливих "гріхах". В українському суспільстві в Галичині після виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля на шпальтах світських і релігійних видань піднімалося питання про скасування більшості релігійних свят: мовляв, українці забагато святкують, це розслаблює народ, свята є причиною до надужиття алкоголем і так далі і тому подібне. В загальному, галицьке суспільство в обговоренні цього питання не взяло особливої участі - як світські, так і духовні особи. Але питання це досі залишається відкритим... Святкуючи неділю та інші святочні дні, отримуємо ми якусь користь чи ні? Отже, сьогодні мова про те, чи людина, відпочиваючи, отримує якусь користь чи ні? Є цінності духовні і матеріальні. Для людей, які протестують проти недільного відпочинку, розглянемо про користь матеріальну. Сьогодні заангажованій у праці людині важко погодитися з недільним відпочинком. Часто вона закидає Церкві і християнському суспільству: "Це практично неможливо, щоб кожний сьомий день у тижні був змарнований. Цього не можна допустити. Світ заохочує нас до праці, треба в цьому житті так багато освоїти і осягнути, скільки перед людиною ще невідкритих таємниць... Скільки земля приховує у собі різних недосліджених скарбів, а тут марнуй стільки днів!" Гаслом нинішнього модерного світу є неустанний прогрес і нарощування виробництва продукції. Якнайбільше!.. Якнайшвидше!.. Цей девіз лунає практично у всіх світових індустріях. Так, справді: сьогоднішній виробничий процес не знає спочинку... З одного боку, людина в нинішньому динамічному віці з його невпинним технічним прогресом не має часу на відпочинок. А з другого боку, наш розум і суспільне життя вказують на те, що людина сьогодні, як і в кожній іншій епосі, потребує недільного відпочинку. Погляньмо на робітника, який від зорі до зорі змушений перебувати серед шуму та гамору різного роду технічних машин. Подивімося на водія за кермом автомобіля, особливо в час дорожніх корок: скільки нервів, енергії він витрачає, коли одні одних переганяють, що не раз призводить до трагічних випадків... А коли перевтомлений водій засинає за кермом - неминуча аварія. Погляньмо на директора, бізнесмена, керівника, який в одній руці тримає телефон, іншою щось записує і водночас розмовляє з підлеглими. Подивімося на тих, які сидять за комп'ютерами, в банках. Людина працює день і ніч, ніч і день. На вокзалі, летовищі, в парку, у потязі, трамваї, метро вона сидить або за ноутбуком, з ручкою і записником або з мобільним телефоном. Спостерігаючи за гарячковим темпом нинішнього суспільства, розуміємо, що в жодній епосі людина не витрачала стільки сил, як у нинішніх часах. Відпочинку в день недільний і святочний вимагає від нас не тільки третя Заповідь Божа, а також і натура людини, а відтак і природа. Пригляньмося поближче до природи. Фруктові дерева не родять круглий рік. Після того, як з дерева зібрали плоди, вони певний час відпочивають і набираються сил до наступного сезону. Так само не садять того самого урожаю щорічно на тому самому полі, але час від часу міняють насіння і міняють землю. Та й самій землі час від часу дають можливість "відпочити". Господь Бог звертається до Мойсея на горі Синай з такою наукою: "Промов до синів Ізраїля й скажи їм: Як прийдете в край, що Я вам хочу дати, то нехай земля спочиває свою суботу Господеві. Шість років будеш засівати своє поле і шість років обтинатимеш свій виноградник, і збиратимеш урожай із них. А на сьомий рік буде цілковитий відпочинок для землі, відпочинок на честь Господа; поля твого не засіватимеш і виноградника твого не будеш обтинати" (Лев. 25, 2-4). Ця обітниця дана самим Творцем. Не людина обіцяє людині, а Сотворитель обіцяє своєму сотворінню, Пан своєму рабові. Для сповнення даної обітниці Господь Бог ставить людині всього одну умову, і ця умова під силу до виконання людині: "Якщо виконуватимете мої установи і пильнуватимете мої приписи, та здійснюватимете їх, то житимете в краю безпечно, і земля даватиме плоди свої, і їстимете до наситу, і житимете на ній безпечно" (Лев. 25,18-19). Така є воля Всемогутнього, який про всіх дбає і всім управляє, нам треба тільки підкоритися в покорі нашого серця Його Закону. Він подбає про кожного з нас, ніхто не буде голодний і спрагнений, якщо буде старатися насамперед виконати Його постанови. І тому ті, які з великим запалом дбають про матеріальний добробут своїх ближніх, касуючи дні недільні і святочні, повинні відкрито і щиро зізнатися, що вони не захищають матеріальних інтересів звичайних робітників, але в першу чергу свої особисті інтереси і примхи, які противляться Божому Закону. Найкраща технічна машина не може працювати безперестанку, без відпочинку і ремонту. Верстат, машина чи інша техніка певного часу мусить бути зупинена, оглянута спеціалістом, який має відремонтувати її і знову привести до робочого стану. Так само не можна постійно використовувати людину і надуживати людською силою, бо людина - це Боже сотворіння, і Бог також подбав про неї і стає в її обороні. На жаль, зранена гріхом первородним, вона не завжди розуміє те добро, яке випливає від дотримання Божого Закону. В Заповідях Божих людина вбачає приниження своєї гідності, свободи. Тому неустанно впродовж віків бунтується проти свого Сотворителя і Його святої волі. Працюючи цілий тиждень, людина заангажована в працю, вона немов "живе нею", а особливо, коли працює на відповідальному місці, тоді вся її увага зосереджується на роботі. Така особа працює не тільки на робочому місці, вона продовжує працювати й тоді, коли повертається до своєї сім'ї, за приготуванням вечері, за столом тощо. Для такої людини її сім'єю, товаришем, приятелем, дитиною є робоче місце. Від такої особи "терплять" її рідні: діти, батьки, чоловік, дружина. Бо вона не може дати їм того, що зобов'язана дати як мати чи батько, дружина чи чоловік.                               

Черниця з «іншого світу»

 Це було в роки, коли гоніння на Церкву й українську державність, здавалося би, завершилися назавжди. Ніколи ще наш світ не змінювався з такою швидкістю, як тоді, у дев’яності. Синьо-жовтий прапор України, який іще недавно зривала міліція, став державним, учорашні комсомольці – підприємцями, колишні інтернаціоналісти-русифікатори – прихильниками рідної мови. У бібліотеках – черги на заборонену до того літературу. А я згадую таке… Київ. Літо. Спека. Гарячий асфальт. Автобусно-тролейбусна зупинка поруч із тоді ще білокам’яним Володимирським собором (пізніше його перефарбували). Люди намагаються сховатися від яскравого сонця в тіні великих дерев. Топчуться на місці в очікуванні на транспорт. Із нудьгою спостерігають за машинами й перехожими. Через дорогу – ботанічний сад, але розкішні рослини ледь визирають із-за високого паркану. І раптом в око впадає вона. Молода черниця. Але вона зовсім інша… На жінці елегантне сіре плаття. Нижче колін, але не до землі. Тобто (в нашому розумінні) закоротке для монахині. Білий комірець і вузькі білі манжети. Широкі рукави також закороткі – на три чверті, як кажуть модниці. Майже все волосся сховане під хустину, над чолом також надточену білою смужкою. У неї правильне вродливе обличчя. Занадто вродливе для черниці, сказав би хтось. Темне волосся й темні очі. На ногах – відкриті чорні черевички-човники з невисокими підборами. У руці – чорна шкіряна тека на «блискавці», зазвичай у таких носять документи. Притискає її до себе. Вона також стоїть на зупинці, у затінку під деревом, і чекає. Я безсоромно її оглядаю. І не можу відірвати погляду. Занадто вже незвичайне видовище. Монахиня-католичка, як я вже зрозуміла, стоїть, не рухаючись. Струнка, випростана. Немов занадто струнка й занадто пряма. На щоках – красивий рум’янець. Мабуть, їй ніяково від мого довгого пильного погляду. Відводжу очі й помічаю, що так само на неї дивляться всі, хто стоїть на зупинці. Чоловік так десять-п’ятнадцять. На всіх обличчях – вираз здивованої розгубленості. Звідки вона взялася? Саме тут і саме зараз? Якщо черниця, то чого не в монастирі? А одяг! Таке ми бачили тільки по телевізору. Це щось не з нашого життя. Мій тролейбус невдовзі підійшов. Я поїхала вниз, до універмагу «Україна»; у мене було своє життя, свій клопіт. Але ту молоду монахиню я згадувала дуже часто. І зараз стоїть перед очима, як жива. Тепер я знаю, що її вбрання було дуже схожим на одяг сестер-вербісток (Місіонерської Конгрегації Служниць Святого Духа). Але тоді про чернечі ордени взагалі я чула лише краєчком вуха. Це було «щось середньовічне», і воно ніяк не могло стосуватися монахині з сучасною текою в руці, яка їхала кудись у справах. Майже як звичайна мирянка. У ті часи я часто їздила влітку до столиці. І та картинка досі перед очима – черниця з текою. І здивовано-зацікавлені погляди, звернені до неї. Літо, спека… Дивовижний Київ на світанку незалежності… Дивовижна черниця. Дивовижний час відродження Кат. Церкви в Україні. 

«Непрощення - це гачок, за який часто чіпляється диявол»

     Пам’ятаємо історію Адама і Єви. Вони не повірили Богу, і пішли перевірити… через свою цікавість… В народі кажуть: «цікавість - перша сходинка до пекла». Варто зауважити реакцію злого духа. Коли Адам і Єва наблизились, то злий дух не виявився злим, а лише чемно і провокаційно їх запитав: «Чи це правда, що Бог заборонив їсти плоди з усіх дерев?». Знав, що бреше, але спеціально брехнею хотів їх спровокувати. І тоді Єва почала діалог: «Зараз я тобі все розкажу!». А як почався діалог, то знаємо, як це закінчилось. Програли. Ми як люди, маємо обмежений інтелект, а диявол - досконалий, бо є янголом. Тому він хоче, щоб людина у своїй вільній волі почала з ним розмову. Тоді - кінець. Це якби дитина розмовляла з професором університету. Мудрість людини полягає в тому, аби не входити в діалог зі злим духом, зі спокусою. Так було спочатку, і так є сьогодні. І тоді Бог сказав людям: «Не підходьте до цього дерева, бо помрете!» Сьогодні так само Бог каже: «Прошу вас, не чиніть перелюбу, не крадіть, шануйте батька і матір…».   

Але людина говорить:     «Ні, ні, ні.      Я маю перевірити.          Бог приховує від мене щось добре».      І входить у гріх…

THE SACRED SPACE

When we stand in our church building, we are in a sacred space. But what does that mean? All of God’s creation is supposed to be in some sense sacred, so what makes this place different? Isn’t God everywhere, you might ask? Even though we know that God is everywhere present and filling all things, if we saw Him, in the flesh, walk through the door right now, our response would show that we would consider that kind of presence by Him different than our regular, everyday awareness of Him, and rightly so.

The Catechism of the Catholic Church teaches us that, “the Eucharist is ‘the source and summit of the Christian life.’” What makes this place different is that every time a bishop or priest serves Divine Liturgy here, under the appearance of bread and wine, Jesus Christ comes through those doors. That sacred reality defines everything we do and say before, during, and after that divine moment. And it also puts its stamp on this architectural space.

Byzantine Church architecture is a microcosm – the church building itself becomes a symbol of our world and teaches us salvation history. Just as the icons you see here are windows into spiritual reality, this church building is an architectural icon – an image of the union of heaven and earth. When we come here to worship, we enter into something called sacramental time where, by virtue of God being in all times and in all places and our being united with Him through Christ, we are united with the heavenly hosts in worship of God and in a real sense present at the events of salvation history recounted in the scriptures. We enter here, not just into a building, but into an experience of heaven on earth in order to return to the world for the purposes for which God has sent us.

Every journey begins with a first step and our first step is taken at the outside door of the church building. We enter into a foyer called the Narthex. It represents the world-not-yet-redeemed. This is where every single one of us begins. And that beginning is represented liturgically by that being the place for baptisms and the beginning of Chrismation, the rites of Christian initiation. Also, the Litiya is served there – the Narthex becoming symbolic of Golgotha where Christ was crucified.

We cross the threshold into the large room we are now in, called the Sanctuary, the equivalent of the Nave in the Roman Catholic Church, which represents redeemed humanity. We proceed to the tetrapod, and venerate the icon, bowing and crossing ourselves three times. Just like any good meeting between persons, this gets us off on the right foot – it is appropriate both to who God is and who we are and is proper to why God has called us here.

And if we look around from that point, we will find that we are standing at the intersection of a cross – a good place to be in the love of the Lord. And if we look up, we find that we are under the dome of the stars, the heavens that declare the glory of God.

But then there is this wall in front of us and we can’t just walk into that room in the same way that we walked into this one. Just as in the Jewish Temple there was a holy place into which only the priests and the High Priest could go, this is the holiest place in our church. In the Roman Catholic Church, the table on which the Eucharist is served is called the Altar. In the Ukrainian Catholic Church, the whole area behind the iconostas is called the Altar and the table is called the Holy Table.

This wall is called the Iconostas. The doors on each side are called the Deacon’s Doors. The double doors in the center are called the Royal Doors. The Royal Doors, the Holy Table, and the space between them is our Holy of Holies. Only ordained clergy may enter through the Royal Doors, walk in front of, and touch the Holy Table.  So, why is this space restricted in this way? Why can’t I just walk in there too? Why is it for them and not for me too, you might ask?

That space does exist for all of us, not just the ordained clergy. But the reason anyone else can’t just go in there is due to the kind of space that it is. The Altar represents Eternity, from which God, His Word, His Spirit, and divine acts proceed and to which they return. The Holy Table and the space before it is the place where God Incarnate will become present before us in the bread and wine. We treat this space as especially sacred out of reverence for His holiness, being mindful of our sinfulness. The sacredness that space represents is protected by having only consecrated persons being able to go there on our behalf. If I could just walk in there myself, that space would cease to be what it is. Instead of gaining something by going there myself, I would lose what it represents and means to me. So, to preserve that sacred space and its liturgical meaning for all of us, we also have the Deacon’s Doors by which to enter, walk around the Holy Table instead of in front of it, and exit the Altar.

This interplay between these different levels of sacred space is used meaningfully during Divine Liturgy in order to, like an icon, make spiritual realities visible and allow us to physically participate in them.

Divine Liturgy is divided into two parts, the Liturgy of the Word and the Liturgy of the Eucharist. The Gospel According to John says, “In the beginning was the Word, and the Word was with God and the Word was God.” Jesus Christ is the living Word of God. During the Liturgy of the Word, the priest comes out through the (north) Deacon’s Door holding the Gospel Book. The faithful come forward and venerate it. The priest then solemnly enters through the Royal Doors, holding the Gospel Book high, as we sing: “Come, let us worship and fall down before Christ. Son of God, risen from the dead, save us who sing to you: Alleluia.”

Notice that the Word of God, both written and living, comes from both sides of the iconostas, from the created world and from eternity. The scriptures are both human and divine; Jesus Christ is both divine and human.

And notice that the Word of God returns to Him. Through the prophet Isaiah, God says, “the word that goes forth from my mouth shall not return to me empty, but it shall accomplish that which I purpose, and prosper in the thing for which I sent it.”

This entrance represents Christ’s coming into the world in His incarnation and His offering of Himself to the Father in baptism.

Again, during the Liturgy of the Eucharist, the priest comes out through the (north) Deacon’s Door with the gifts of bread and wine, prays for the whole church and all her members worldwide and then solemnly enters again through the Royal Doors, holding the gifts high, as we sing: “That we may receive the King of all, escorted invisibly by ranks of angels, Alleluia, alleluia, alleluia.” This represents Christ’s triumphal entry into Jerusalem on Palm Sunday to sacrifice Himself for our sins.

At the Holy Table, the priest then prays the prayer of consecration of the gifts. But he does not do that on his own authority simply by virtue of being a priest.

At the beginning of the second century, about 110AD, St. Ignatius of Antioch, a disciple of the Apostle John and the third Bishop of Antioch wrote:

“See that you all follow the bishop, even as Jesus Christ does the Father, and the priests as you would the apostles; and reverence the deacons, as being the institution of God. Let no man do anything connected with the Church without the bishop. Let that be deemed a proper Eucharist, which is [administered] either by the bishop, or by one to whom he has entrusted it. Wherever the bishop shall appear, there let the multitude [of the people] also be; even as, wherever Jesus Christ is, there is the Catholic Church. It is not lawful without the bishop either to baptize or to celebrate a love-feast; but whatsoever he shall approve of, that is also pleasing to God, so that everything that is done may be secure and valid.”

For that reason, on the Holy Table is a rectangular piece of cloth with a small relic of a martyr sewn into it, called the Antimins. The Eucharist cannot be celebrated without it. The Antimins must be consecrated and signed by the bishop and is placed in the center of the Holy Table and is unfolded only during the Divine Liturgy. Together with chrism, the holy oil, it is the means by which a bishop indicates his permission for priests under his authority to celebrate the Divine Liturgy and Holy Mysteries in his absence. The “High Place” is a special seat in the Apse of the Altar. It represents God the Father. Only the Bishop sits in the High Place. Priests never sit there. Whenever one moves from one side of the Altar to the other, a reverence is made toward the High Place.

POPE FRANCIS ON THE MIRACLE OF THE LOAVES AND FISHES

This week on the Byzantine Lectionary (8th Sunday after Pentecost), we read the account of the miracle of the loaves and fishes (Matthew 14: 14-22). Here is a reflection of Pope Francis given during his Sunday’s Angelus Address on August 3, 2014.

This Sunday, the Gospel presents to us the miracle of the multiplication of loaves and fish (Mt 14:13-21). Jesus performed it along the Lake of Galilee, in a deserted place where he had withdrawn with his disciples after learning of the death of John the Baptist. But many people followed them and joined them there; and upon seeing them, Jesus felt compassion and healed their sick until the evening. And seeing the late hour, the disciples became concerned and suggested that Jesus send the crowd away so they could go into the villages and buy food to eat. But Jesus calmly replied: “You give them something to eat” (Mt 14:16); and he asked them to bring five loaves and two fish, blessed them, began to break them and give them to the disciples, who distributed them to the people. They all ate and were satisfied, and there were even leftovers!

We can understand three messages from this event. The first is compassion. In facing the crowd who follows him and — so to speak — “won’t leave him alone”, Jesus does not react with irritation; he does not say: “These people are bothering me”. No, no. He reacts with a feeling of compassion, because he knows they are not seeking him out of curiosity but out of need. But attention: compassion — which Jesus feels — is not simply feeling pity; it’s more! It means to suffer with, in other words to empathize with the suffering of another, to the point of taking it upon oneself. Jesus is like this: he suffers together with us, he suffers with us, he suffers for us. And the sign of this compassion is the healing of countless people he performed. Jesus teaches us to place the needs of the poor before our own. Our needs, even if legitimate, are not as urgent as those of the poor, who lack the basic necessities of life. We often speak of the poor. But when we speak of the poor, do we sense that this man or that woman or those children lack the bare necessities of life? That they have no food, they have no clothing, they cannot afford medicine.... Also that the children do not have the means to attend school. Whereas our needs, although legitimate, are not as urgent as those of the poor who lack life’s basic necessities.

The second message is sharing. The first is compassion, which Jesus felt, and the second is sharing. It’s helpful to compare the reaction of the disciples with regard to the tired and hungry people, with that of Jesus. They are different. The disciples think it would be better to send them away so they can go and buy food. Jesus instead says: “you give them something to eat”. Two different reactions, which reflect two contrasting outlooks: the disciples reason with worldly logic, by which each person must think of himself; they reason as if to say: “Sort it out for yourselves”. Jesus reasons with God’s logic, which is that of sharing. How many times we turn away so as not to see our brothers in need! And this looking away is a polite way to say, with white gloves, “Sort it out for yourselves”. And this is not Jesus’ way: this is selfishness. Had he sent away the crowds, many people would have been left with nothing to eat. Instead those few loaves and fish, shared and blessed by God, were enough for everyone. And pay heed! It isn’t magic, it’s a “sign”: a sign that calls for faith in God, provident Father, who does not let us go without “our daily bread”, if we know how to share it as brothers.

Compassion, sharing. And the third message: the miracle of the loaves foreshadows the Eucharist. It is seen in the gesture of Jesus who, before breaking and distributing the loaves, “blessed” them (Mt 14:19). It is the same gesture that Jesus was to make at the Last Supper, when he established the perpetual memorial of his Redeeming Sacrifice. In the Eucharist Jesus does not give just any bread, but the bread of eternal life, he gives Himself, offering Himself to the Father out of love for us. But we must go to the Eucharist with those sentiments of Jesus, which are compassion and the will to share. One who goes to the Eucharist without having compassion for the needy and without sharing, is not at ease with Jesus. Compassion, sharing, Eucharist. This is the path that Jesus points out to us in this Gospel. A path which brings us to face the needs of this world with fraternity, but which leads us beyond this world, because it comes from God the Father and returns to Him. May the Virgin Mary, Mother of Divine Providence, accompany us on this journey.

Звернення Блаженнішого Святослава з приводу кровопролиття в Мукачевому.

     Дорогі в Христі! З великим занепокоєнням сприйняв я звістку про кровопролиття в мирному місті Мукачевому, що на Закарпатті. Як представникам органів державної влади, так і волонтерам та активістам хочу нагадати Божу заповідь «Не убий!». Насильство та загибель людей у мирному місті за жодних обставин не можна виправдати благими намірами тих, хто взяв до рук зброю. У час, коли наша Батьківщина, як жертва зовнішньої агресії, захищає свою свободу та незалежність, вкрай необхідні єдність і консолідація нашого суспільства. У жодному разі не можна допускати внутрішніх поділів, агресії та насильницьких міжусобиць, що тільки знекровлюють наші сили та руйнують здатність до справедливої боротьби. Європейську Україну, за влучним висловом святого папи Івана Павла ІІ, можна побудувати «не правом сильного, але силою права», тобто закону, який є одним для всіх. Для внутрішнього оновлення, реформування та очищення нашого суспільства ніяк не можна вважати відповідним інструментом зброю та сліпе насилля. Прагну висловити співчуття та молитовну близькість усім постраждалим внаслідок цих трагічних подій. Закликаю всіх зберігати громадянський спокій та витривалість. Компетентних осіб прошу зробити все можливе для мирного вирішення цього протистояння, відкрито і прозоро провести розслідування цієї трагедії, назвати справжніх її винуватців та не допустити подібного в майбутньому. Нехай всемилостивий Господь береже нашу Батьківщину від усякого зла, дарує нам мир і злагоду, мудрість і відповідальність у суспільному бутті.     Боже великий, єдиний, нам Україну храни!     Благословення Господнє на вас!

Про відпусти

Не даремні приношення за усопших, не даремні молитви, не даремні милостині!

 Усе це повеління Духа Святого, Який хоче, аби ми одне одному приносили користь

     Св. Апостольський Престол, задовольняючи бажання вірних, котрі з почуття любові до померлих прагнули приходити їм на допомогу, надавав відпусти для померлих щораз частіше. Але саме цими відпустами послуговувалися найрадше ті, котрі провадили торгівлю відпустами. Вони знали, що ними вплинуть найбільше на серця людей, співчуваючи над недолею бідних душ. Вони розраховували на наївність людей і незвичайними обітницями виманювали у них гроші, незважаючи на всі церковні заборони. Тому Церква, бачачи, що лагідні засоби тут не допомагають, застосувала радикальний засіб та раз і назавжди поклала край цим мерзенним спекуляціям.  При цій нагоді хочемо ще дещо сказати про т.зв. привілейовані престоли. Дуже часто можна побачити престол з написом: "Altare pro defunctis privile-giatum ". Такий престол має ту перевагу, що на ньому можна читати одну або більше Служб Божих, з якими поєднаний повний відпуст для душі, яка терпить у чистилищі. Зазвичай таких Служб Божих читається три в тижні. Папа Климентій XIII надав цю перевагу для престолу, визначеного єпископом, для всіх церков цілого католицького християнства ad septennium на тій умові, щоб єпископи після упливу цього часу просили про відновлення переваги на подальші 7 років (10 травня 1759 р. Б.). [...] Про цю перевагу названих престолів і про її успішність заявила Св. Конгрегація Відпустів 28 липня 1840 р. Б. Св. Конгрегація зазначила, що успішність повного відпусту, отриманого з привілейованим престолом, не є абсолютною і безсумнівною, так що душа після прочитаної за неї Служби Божої на такому престолі мала б уже негайно бути визволена з чистилища. Це відчуває вже і простий селянин, який, хоч за своїх померлих родичів молиться і на Служби Божі дає і старається про відпусти для них, то все одно, незважаючи на це, не перестає і далі за них молитися, чого б він не робив, якби не був переконаний, що молитва, жертва і відпуст є справді для усопшого корисними, але що вони жодним чином не мають беззаперечного успіху. Привілейовані престоли ввійшли в ужиток власне в часи, коли відпусти мали найбільше противників. Тож не дивно, що про них тоді снували найпримітивніші думки, котрі з'являлися також друком і багатьом туманили голову. Папа Сикст IV часто публічно спростовував ті неправдиві думки, а Сикст V мав навіть намір через поширення таких неправдивих думок, які викликали згіршення вірних, ліквідувати всі привілейовані престоли. Однак ці престоли нині (дані на 1884 р. - ред.) самі виходять з ужитку, оскільки їхня перевага по упливі 7 років не завжди наново підтверджується. Врешті, хочемо ще звернути увагу на неправдиві відпусти, які і раніше часто мали місце, і нині то тут, то там з'являються. Папір все терпить, а злоба і глупота також відіграють свою роль - всюди, а також і в справі відпустів. Тому й знаходимо листочки, на яких не раз вірним подаються найдивовижніші відпусти. Дивує те, що чим такий відпуст незвичніший, тим радше вірять йому прості люди. Єпископ Бюве розповідає, що бачив одного наївного чоловіка, який дав друкувати "справжній вигляд і величину рани на плечах нашого Господа" і з найбільшою ревністю поширював той образок, дописавши до нього: "30 000 літ відпусту, уділеного Папою Євгеном III"; і ще "вигляд і величину бічної рани нашого Господа" з зазначенням, що ті, котрі на них набожно споглядатимуть і одне "Отче наш" та "Богородице Діво" відмовлятимуть, будуть того дня увільнені від всякого смертного гріха. Один німецький священик знайшов у хворої жінки молитву, списану на цілому аркуші, яка повинна мати силу проти 70 такого виду хвороб. Також знайшов він молитву на 8 сторінок під назвою "Jobias Segen". На четвертій сторінці було написано "Jesus Christus † Tues Nostris f Christus te emia Nollius † Gr. Ristemosca † genisa". Дописано було: "Це допомагає проти всіх невидимих ворогів. Хто це носить на правому боці, той може при Божій помочі без сповіді і покаяння померти блаженною смертю". Крім того, були там ще інші різні помічні засоби проти чарів, граду, грому, блискавиці, вогню, заразних хвороб, злодіїв і розбійників. Одна жінка продавала це у відпустовому місці, запевняючи, що хто це носить на правому боці, той може без сповіді приступати до Св. Причастя. А між нашими людьми можна часто надибати т.зв. "Лист із'явлений", виданий у Коломиї 1881 p., в якому читаємо найбільші небилиці. На стор. 4, наприклад, таке: "Хто цього листа при собі має, або часто його читає, або уважно слухає, або переписує, той сподобиться Божої ласки... У котрому домі цей лист лежати буде і після нього жити будуть, там ані вогонь, ані вода, ані грім, ані жодна зла річ зашкодити не може". А на стор. 7 читаємо: "Той, хто при собі цей лист має, той буде мати приязнь у всіх людей, без Св. Тайн не помре, а при смерті його Моя Мати, Пресвятая Богородиця і Ангели святі візьмуть душу праведника і запровадять до Царства Небесного, котрому не буде кінця во віки віков, амінь". Подібних обіцянок у тому листі дуже багато. Душпастирі мають вважати на те, щоб такі забобонні листи не поширювалися між людьми, вони повинні упоминати вірних, аби ті в усіх своїх сумнівах у такій справі зверталися до них по науку, щоб не шукали таких неправдивих відпустів, але щоб користали з правдивих і певних відпустів, яких нині так багато і так часто можна доступити. Загалом додамо ще таке: неправдивим є кожен відпуст, який запевнений на тисячу і більше літ; неправдивим є кожен відпуст, який, крім відпущення дочасних кар, обіцяє звільнення від певних хвороб, нещасть тощо; неправдивими є всі відпусти, за котрі вимагаються гроші; неправдивими є всі відпусти, котрі обіцяють, що через них одна або більше душ цілком певно звільняються з чистилища; неправдивим є повний відпуст, для отримання якого не вимагається сповіді, а лише кілька "Отче наш".             

Церква жадає мало для отримання відпусту лише в годині смерті.         

Нерукотворна з Гваделупи

"Безумний каже у своєму серці: "Немає Бога" (Пс 53, 2)

Мудрий світ, прогресуючий світ, новомодний світ, а однак безумний, бо без Бога... 

     Переживаємо не найкращі часи для нашої віри, для нашого сумління. Важко сучасній людині розібратися: де правда, в кого правда, де її шукати? Адже в кожного вона своя, ця правда. Одні говорять, що Бога взагалі не існує, для інших богів є забагато. На жаль, люди створюють собі своїх богів, яких пристосовують до свого життя. Ці їхні боги закриють очі на все: на вільну любов, на розлучення, на життя на віру, порушення посту, на крадіжки, на невинно убієнних... Однак людина, яка шукає правди, буде шукати не своїх власних інтересів, а насамперед праведного життя, життя в любові, згоді, покорі, прощенні... Проте навіть такі віруючі люди часто чекають від Бога якогось знаку, який вкаже їм, що вони є на правдивій дорозі, дорозі, яка веде до неба. Ісус - Дорога, Правда і Життя - дав нам найкращий доказ покори, прощення і любові, а через тисячі чудес і об'явлень вказав дорогу до Єдиного Бога в Трьох Особах. Своєю смертю на хресті Він довів, що лише такий Бог є правдивою любов'ю і спасінням кожної людини. Дорога до неба є дуже важкою, і для того, щоб стати на цю нелегку дорогу віри, Господь Ісус дає нам чіткі знаки, які закликають нас до навернення. Він говорить: "Не увіруєте, якщо не побачите чудес і див" (Йо. 4, 48). Найбільш чіткими Божими знаками сьогодення, які закликають до застанови і навернення, є три образи, які були намальовані не людиною, а є діянням самого Бога. Це: Туринська плащаниця - посмертне тривимірне відбиття в фотографічному негативі усього Тіла Ісуса на нагробній плащаниці; Відбиток Обличчя Воскреслого Ісуса з Манопелло; Образ Матері Божої з Гваделупи. Всебічні наукові дослідження підтверджують, що усі ці образи - нерукотворні, тобто жоден людський геній не був би спроможен їх створити. Такими є наукові факти. Якщо людина прийме їх і з покірним серцем відкриється на любов і Боже милосердя, тоді почнеться процес її духовної переміни. Вона стане на дорогу, що приведе її до вічного щастя у злуці з Богом. Якщо ж натомість "через свою несправедливість спинятиме правду" і відкине Божі знаки, які закликають її до навернення, тоді вона піде дорогою до вічної погибелі. 

     Нерукотворна з Гваделупи. Діло самого Бога.    Ми багато знаємо про нерукотворний образ Туринської плащаниці, в яку було загорнуте Божественне Тіло Христа Ісуса, коли перші праведники зняли Його з хресного дерева, обмили пахучими олійками і загорнули в полотнище. Але сьогодні не про це. Сьогодні хотілося б звернути наш зір за океан - до мексиканського містечка Гваделупи, де 9 грудня 1531 року відбулося чудове об'явлення Матері Божої, завдяки якому в короткому часі мільйони мексиканців навернулися до правдивої, католицької віри. Саме цього року католицький світ відзначає 480 років від дня об'явлення.
     Об'явлення на пагорбі Тепеяк.   Святий Хуан Дієго Куахтлатоатзин (мовою чичимеків - "Орел, який промовляє"), якому об'явилася Матір Божа на пагорбі Тепеяк у грудні 1531 р., був беатифікований 1990, а канонізований 2002 р. у Гваделупі Папою Йоаном Павлом ІІ. Народився майбутній святий 1474 р. в Куахтітлан, у племені Текскоко. У п'ятдесятирічному віці він разом зі своєю дружиною Марією Лучією прийняв хрещення і став ревним католиком. Трьома роками пізніше під час епідемії його дружина померла. На світанку 9 грудня 1531 р. 57-літній індіанець Хуан Дієго поспішав до храму, що у Тлателоко в передмісті Мексики. Піднявшись на пагорб Тепеяк, він почув прекрасний спів, неначе райських птахів, а потім побачив на вершині Прекрасну Діву, яка кликала його. Він був вражений надзвичайною красою і любов'ю цієї надзвичайної Пані, але нічого не боявся і був надзвичайно щасливий. Індіанець став перед Нею на коліна і захоплено прислухався до Її слів. Діва представилася йому як "Свята Діва Марія, Матір правдивого Бога". Вона говорила: "Чи ж я не є біля тебе - Я, твоя Мати? Чи ж я не огортаю тебе своєю опікою?" Пані просила його, щоб він передав єпископові Її прохання - збудувати храм на місці об'явлення, де б індіанці і вірні з Америки могли прибігати і висловлювати своїй Матінці всі свої проблеми, клопоти і справи життя. Ошелешений індіанець чимскоріш подався до єпископа Зумаррагі. Але не все було так легко. Спочатку слуги єпископа не хотіли його впустити до резиденції ексцеленції, але оскільки Дієго наполегливо домагався зустрічі з владикою, слуги були змушені повідомити ієрарха про прибуття несподіваного гостя. Дон Ян Зумаррагі, єпископ Нової Іспанії (Мексики), заторкнутий якимось дивним відчуттям, покликав до себе індіанця. Терпеливо вислухав розповідь Дієго, але вона виглядала для єпископа такою неправдоподібною, що він вирішив, що це якісь галюцинації. Велів, щоб індіанець заспокоївся і через деякий час знову прийшов до нього і ще раз розповів про це об'явлення. Хуан Дієго був дуже розчарований. Мав великий біль на серці, що не зумів переконати єпископа, і через це воля Діви Марії не буде виконана. У пригніченому стані він подався назад до місця об'явлення, щоб шукати потіхи і розради в доброї Мами. Побачивши Марію знову, просив Її, щоб Вона довірила цю справу комусь іншому, гіднішому і кмітливішого за нього. Але Найсвятіша Діва просила його, щоб він не відступав, а довірився Богові і молився. Піднесений на дусі, індіанець пішов додому і постановив що наступного дня, 10 грудня, в неділю, знову відвідає єпископа. Незвичайна ревність індіанця у цій дивній справі змусила єпископа замислитись. Цього разу він уважно слухав Дієго і пильно вдивлявся в його обличчя, намагаючись знайти в ньому якийсь доказ фальшу. Однак обличчя Хуана було дуже лагідним, добродушним і не викликало жодної підозри. Проте Зумаррага не відважився повірити в це об'явлення і зажадав від Дієго якогось знаку. На здивування єпископа Хуан покірно прийняв цю волю ієрарха. Вийшовши від єпископа, він негайно вирушив до Тепеяк, щоб шукати поради у стіп Божої Матері. І недаремно. Пренайсвятіша Діва вийшла йому назустріч і сердечно привітала його. Коли зі сльозами на очах індіанець розповів Дівиці про волю єпископа, Вона відповіла, що ієрарх отримає бажаний знак, який розвіє всі його сумніви. Щасливий, Дієго повернувся додому. Але тут він довідався, що його дядько Ян Бернардіно, найближча йому особа і єдиний родич, важко захворів і перебуває в небезпеці смерті. Стурбований цим, Хуан відразу подався до хворого і постановив, що буде при ньому день і ніч. Стан хворого був дуже важким. Він мав високу температуру і проблеми з диханням, так що міг кожної секунди віддати Богові свого духа. Наступного дня, в понеділок 11 грудня, Хуан Дієго ані на момент не опустив хворого, хоч його мучила думка, що через це він може занедбати прохання Матері Божої. Йому стало на серці так важко, що бажав померти разом зі своїм дядьком. Над ранком 12 грудня дядько попросив прикликати священика з монастиря св. Якова в Тлателоко. Хуан Дієго не міг відмовити хворому у цьому бажанні і пішов по священика. Дорогою назустріч йому вийшла Пречиста Діва. Індіанець дуже стривожився і соромився навіть подивитися у бік Марії. Але почувши миле привітання Божої Матері, заспокоївся. Він розповів Їй про важкохворого дядька, пояснив, що мусить ним опікуватися, а потім попросив вибачення, що відклав виконання Її прохання.
     Слова Марії, сказані до нього, падали цілющим бальзамом на зранене серце Дієго. Марія сказала інідіанцеві, щоб він нічим не переймався, що його дядько одужає. Потім показала своєму любому синові знак, який він мав представити єпископові. Вона поручила йому занести ієрархові букет чудових кастелійських троянд, які на великий подив Хуана, незважаючи на зимовий час у природі, зацвіли на місці об'явлення. Марія сама допомагала йому вкладати троянди до його тільми (плащ із волокон кактуса агави). Коли плащ був переповнений рожами, Дієго попрощався з доброю Дівою і подався до єпископа. Він не знав, що це вже було останнє з чотирьох об'явлень Прекрасної Діви, і від цього часу він буде оглядати тільки Її постать, відбиток якої Вона залишила на його плащі. Єпископ Зумаррага, не зводячи очей із Хуана, дуже уважно слухав його. Індіанець говорив про свого важкохворого дядька, про те, що не міг прийти днем раніше, про своє нове видіння Матері Божої і про Її прохання, щоб на місці об'явлення була збудована святиня. А після всього Дієго розкрив свій плащ, будучи переконаним, що висипле з нього букет чудесних троянд. Але замість троянд на плащі був чудовий образ Матері Божої - точнісінько такий, як описував Хуан Дієго. Індіанець, єпископ Зумаррага і інші свідки чуда впали на коліна і з великим піднесенням почали молитися. Заливаючись слізьми, Зумаррага перепрошував Пречисту Діву за своє недовір'я, після чого, надзвичайно зворушений, особисто заніс чудовий образ до каплички і поклав перед Найсвятішими Тайнами. Вістка про чудовий образ швидко рознеслася околицями міста і незабаром перед образом Матері Божої стали збиратися тлуми людей. Кожен хотів підійіти якнайближче до чудової тільми, доторкнутися до неї, поцілувати її. Наступного дня, 13 грудня, пробувши цілу ніч коло єпископа, Хуан Дієго пішов знову на місце об'явлення. Цього разу з ним пішла велика група вірних і цікавих. Єпископ Зумаррага попросив Дієго вказати точне місце, де йому з'явилася Пречиста Діва Марія. Після всього Дієго пішов нарешті до свого дому. А там його вже чекав цілком здоровий дядько, який також удостоївся ласки бачити Діву. Він розповів Хуанові, що Марія прийшла до нього і сказала, що Вона бажає, аби на пагорбі Тепеяк була побудована святиня і щоб Її чудовий образ мав назву: "Матір Божа з Гваделупи". Це об'явлення ще більше зворушило єпископа Зумаррагу, і він визнав Матір Божу з Гваделупи за патронку Нової Іспанії і віддав під Її опіку місцевий нарід.

На бажання Пречистої Діви Марії єпископ Зумаррага постановив, що в день Божого Різдва вознесе на пагорбі Тепеяк святиню.
     Упродовж двох наступних тижнів на місце об'явлення приходили великі тлуми індіанців, щоб збудувати для своєї Пані величавий дім. На другий день Різдвяних свят відбулася величава процесія з чудотворним образом Матері Божої від каплиці єпископа до нової базиліки.
     Хуан Дієго замешкав на пагорбі Тепеяк у невеликій хатинці біля святині, в якій виконував обов'язки паламаря. Кожного дня Дієго розповідав сотням паломникам про чудове об'явлення Матері Божої. Єпископ Зумаррага дозволив йому приймати Святе Причастя тричі на тиждень, що в ті часи було дуже рідкісним явищем. Всі, кому пощастило спілкуватися з Дієго, підкреслювали одне і те ж: ця людина випромінювала дивний спокій і радість. Хуан Дієго і єпископ Зумаррага обидва померли в 1548 р. з різницею у кілька днів. Індіанець мав на той час 74 роки, а єпископ - 72. Упродовж десяти років від дня об'явлення Пречистої Діви Марії на пагорбі Тепеяк і від появи нерукотворного образа в Гваделупі прийняло віру Христову і охрестилося вісім мільйонів індіанців! Об'явлення в Тепеяк цілковито змінило обличчя Нового Світу. Це чудо було дуже важливе як для індіанців, так і для самих іспанських колоністів, які від цього часу почали жити в згоді між собою, бо раніше ворогували. Нова базиліка була збудована в 1976 р. До санктуаріуму Матері Божої в Гваделупі щороку приїздить понад 20 мільйонів паломників. На цьому місці постійно відбуваються численні навернення та зцілення. Походження та існування образу Матері Божої з Гваделупи є великою таємницею. Після багаторічних наукових досліджень стає очевидним, що цей образ є ділом самого Бога, інакше пояснити його неможливо. 

CAST YOUR NET

I love how Jesus uses simple things to teach His lessons. After His Resurrection, the disciples were at the Sea of Tiberias. Simon Peter said he was going fishing. The rest of the disciples followed, and they got into their boat. After fishing all night, they had not caught one fish. At morning, “Jesus stood on the shore; yet the disciples did not know that it was Jesus. Then Jesus said to them, Children, have you any food?”
“They answered Him, ‘No’ and He said to them, ‘Cast the net on the right side of the boat, and you will find some.’” So the disciples did as they were told. John recognized Jesus and said, “It is the Lord!” Simon Peter put on his outer garment and plunged into the sea, showing his great leadership. He dragged in the net, and there were over one hundred and fifty three fish in it. Not surprisingly, the net was unbroken, even with the weight of all those fish. Simon Peter pulled the net onto the shore, and there was a crackling fire ready. Jesus said, “Come and eat breakfast.” They all knew by now it was Jesus, but none of them dared ask. (John 21:1-13) This was the second time Jesus provided a multitude of fish for the disciples. Previously, He was at the Lake of Gennesaret and saw two boats by the lake. The fishermen were gone, mending their nets. Jesus got into Simon’s boat and asked him to put down the net not far from the boat. As Jesus was teaching to the multitudes, He said to Simon, “Launch out into the deep, and let down your nets for a catch.”
Simon was sure there were no fish to be caught. He said to Jesus, “Master, we have toiled all night and caught nothing.” But he listened to Jesus and dropped the nets. When they pulled them up, the nets were so full they began to break. The others called to their partners and filled both boats with fish. Simon Peter said to Jesus, “Depart from me, for I am a sinful man, O Lord!” Jesus declared, “Do not be afraid. From now on you will catch men.” They forsook all and followed Him. (Luke 5: 1-11)
Jesus used the simple fish to teach God’s grace.  The great catch of fish was a symbol the disciples used to bring mankind to the knowledge of Jesus. It fulfilled the prophecy of Jeremiah 16: 16, “Behold I will send many fishermen, and they will fish them.”
Fish became a symbol of identity for early Christians. The initials of the phrase “Jesus Christ, God’s Son, Savior” in Greek form the acronym ICHTHYS, which is Greek for “fish.” In the festal hymn of Pentecost is the song, “Through the fishermen, You drew the world into Your net.”
Fish also figure prominently in the story of the feeding of five thousand.  In that story, Jesus was followed by a multitude to a deserted place where He healed many. Afterwards, the disciples wanted Him to send everyone away because there simply was not enough food to feed them all. The disciples said to Jesus, “We have here only five loaves and two fish.” Jesus commanded the people to sit down on the grass. He took the five loaves and the two fishes, looked up to heaven, and blessed the food. He broke the loaves and fishes down and gave them back to the disciples. “So they all ate and were filled, and they took up twelve baskets full of the fragments that remained. Now those who had eaten were about five thousand men, besides women and children.” (Matthew: 13-21) Let us cast our nets and fill them with God’s abundance. By following Jesus, we can fill our boats with beautiful fish and partake of God’s great love.