Глава УГКЦ: «Ми повинні виконати прохання Фатімської Богородиці – молитися за навернення Росії»

Цього року, 13 травня, Вселенська Церква відзначатиме сторіччя Фатімських об’явлень. Святіший Отець Франциск цього дня прибуде до Фатіми. Відомо, що Фатімські об’явлення закликають, зокрема Україну, молитися за навернення Росії. Таким було благання Богородиці, щоб Росія не поширила свої помилки і свою біду на весь світ. Про це 23 квітня сказав Блаженніший Святослав наприкінці Архиєрейської Божественної Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві.

     Глава і Отець УГКЦ пригадав, як кілька років тому, ще перед війною, у Донецьку «народилася» ікона Фатімської Богородиці: «Тоді наші вірні в Донецьку і духовенство ще не знали, яке страждання й біду принесе ця небезпека зі Сходу для них. Але там народилася ця ікона, яка тепер подорожує різними частинами України та земної кулі». Блаженніший Святослав освятив копію Донецької ікони Фатімської Богородиці, яку підготувала парафія Покрови Пресвятої Богородиці з Вінниці. «У той час, коли кілька місяців тому весь єпископат УГКЦ у Фатімі посвятив Україну Непорочному Серцю Марії тут, у нашому соборі, ми прагнемо її освятити, аби просити Богородицю опікуватися Україною, дарувати нам мир», – сказав архиєрей. «Усі ми повинні виконати прохання Богородиці – молитися за навернення Росії, молитися за навернення грішників, за тих, що нас убивають, жертвувати наші невигоди, наш біль і молитви за їх навернення, за перемогу над злом. Нехай ця ікона подорожує, щоб у цей рік наша Церква виконала те, що обіцяла Богородиці, подібно як ті пастушки, які ось будуть винесені на престол святих Вселенської Церкви», – закликав Предстоятель УГКЦ.

      Чи можливе примирення між українцями і росіянами, як пробачити країні-сусіду збройну агресію, як простити вбивства тисяч воїнів і мирних жителів, як бути батькам, які поховали своїх дітей у цій війні? На ці та інші запитання відповів Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерактивній програмі «Живого ТБ» «ВІДКРИТА ЦЕРКВА».

      Чи готові українці до примирення? Українське суспільство поки що не готове до примирення, оскільки ми ще живемо в стані війни. Ми є жертвою несправедливої агресії, але, думаю, що ніколи не зарано почати говорити про примирення, за мир молитися і його будувати. Пригадаймо досвід Західної Європи. Будівництво миру і примирення між Німеччиною і Францією розпочалося ще до закінчення війни. І саме ті, хто спонукав ті два народи думати про примирення, шукати миру в Європі, пізніше були названі батьками Європейського Союзу. Гадаю, сьогодні це дуже делікатна тема, болісна, але тим не менше ми маємо обов’язок про це думати, про це говорити і про це молитися. Хочу сказати, що апостол Павло вважав своїм обов'язком саме служіння примиренню. У його посланнях ми читаємо, я б сказав, такий відчайдушний заклик: «Примиріться з Богом!» І це примирення людини з Богом є джерелом, а відтак завданням примирення між людьми. Тому, гадаю, настав час. Зокрема, у цей пасхальний час, коли ми оспівуємо присутність між нами воскреслого Христа, коли ми, українці і росіяни, співаємо такі слова: «І тим, що ненавидять нас, простімо все з Воскресінням». Можливо, це є час, аби почати замислюватися над такими глибокими питаннями.

     Прощення, примирення і мир…  Прощення – це глибоко духовний акт. Прощення робить нас вільними - ми звільняємося від ненависті. Ми стаємо рабами нашого поневолювача тоді, коли починаємо його ненавидіти. Тоді ми попадаємо під логіку помсти. Тому, гадаю, треба розділити три поняття: прощення, примирення і мир. Бо часто ці три слова вживають як синоніми, але насправді вони мають різне значення.  Спершу варто говорити про прощення. Це початок. Коли хтось прощає − він має здатність непросто перемогти у війні, він перемагає війну. Він не дозволяє, аби війна полонила його серце. Навіть тоді, коли ми повинні захищати свою Батьківщину, ми є носіями миру. Ми захищаємо мирне життя своєї країни. Коли мова йде про примирення, то це справді непростий процес, який може розпочатися тільки після готовності до діалогу агресора і жертви. Виділю чотири кроки до примирення. Ми ще не готові до цього, але треба вже готуватися. Що краще ми до цього підготуємося, то краще зможемо це пережити. Насамперед – примирення повинно розпочинатися з визначення правди. Без правди примирення неможливе. Ми повинні визнати ті кривди, яких нам завдали, і визнати ті кривди, яких, можливо, ми комусь завдали. Наступний крок – відшкодування збитків, завданих агресором, і встановлення справедливості. Бо несправедливість треба виправити. Третій крок – потрібно обов'язково вшанувати жертв несправедливої агресії, кривди. Треба їм відшкодувати те, що вони пережили: повернути матеріальні втрати, допомогти залікувати як психічні, так і фізичні рани. А відтак слід вшанувати зневажену людську гідність. Це дуже важливий і необхідний елемент процесу примирення. Четвертий крок – незворотність цього процесу. Треба зробити все, аби в майбутньому запобігти подібним злочинам. Отже, процес примирення має також превентивне значення. Плодом примирення є мир. У біблійному сенсі, мир означає гармонію у стосунках між Богом і людьми. Мир – це не просто відсутність війни. Це те, чого ми всі прагнемо в житті. Святе Письмо також каже про те, що мир має два елементи – правду і справедливість. Отож без кроків, про які ми говорили вище, важко говорити про справжній, істинний мир.

     Маніпулювання поняттям «мир» Я б хотів застерегти від маніпулювань поняттям миру. Гадаю, абсолютно не припустимим є умиротворення агресора, бо це ще більше заохочує його чинити несправедливість. Коли ми торгуємося з агресором, він стає ще більш агресивний, завдаючи ще більше шкоди собі і всім, хто навколо. Друга неправда про мир – примушення до миру. Бо тоді жертва має здати зброю і перестати захищатися перед нападником. Отже, у жодному разі не можна говорити про мир без правди, без справедливості, – про мир, який не буде збудований процесом каяття і діалогу.

      Як закінчити розв’язану Росією війну на Донбасі? Є три кроки, які лежать у компетенції Церкви, віруючих людей. Про те, як завершити війну в Україні, говориться на різних рівнях…Але скажу те, що в компетенції Церкви. Зробити, передусім, усе для того, аби припинити бойові дії. Це перша і найбільш необхідна умова. Без цього неможливо говорити про якісь інші кроки, аби примирятися. Друге – звільнення всіх заручників. Третє – гідне поховання всіх, які були вбиті. Необхідно з'ясувати, хто з ким має вести діалог про примирення. Ми маємо справу з агресією Росії проти України. І тут є дуже серйозна перешкода. Якщо її не буде усунено, то наміри про примирення будуть під великим знаком запитання. Ідеться про суб'єктів цього примирення. На сьогодні з боку Росії відчувається дуже делікатний момент – коли українців узагалі не вважають за суб’єкт перемовин. Багато разів з боку російських чиновників ми чули, що Україна – не народ, не держава, а просто територія. Якщо українців не визнають суб'єктом перемовин, тоді з ким миритися?! Перед ким каятися? Завдані кривди перед ким визнавати? Гадаю, це перший і основний момент. Такої перешкоди не було, наприклад, між французами і німцями. І такої проблеми нема між поляками і українцями. Це справді важке питання, але якщо ми дійдемо до порозуміння в тому, що ми два різних народи, сусіди і що ми мусимо перестати воювати один проти одного, натомість маємо вести діалог, – тоді зможемо розпочати поетапний процес примирення, визнання кривд, перепрошення... За мир потрібно молитися. Про молитву не говоритимуть державники. Це справа віруючих людей. Гадаю, тоді Господь Бог допоможе нам знайти шляхи порозуміння, щоб спершу ми отримали дар прощення у власному серці, а відтак почали діалог у напрямку до примирення, який свого часу увінчався б миром.