У що вірять християни?

Насправді, здатність вірити є частиною людської природи, що забезпечує людському роду домінування на планеті Земля серед усіх видів живих істот.

     Символ, в первісному значенні, – це певна річ, за допомогою котрої пізнається якась правда про власника-носія цієї речі. Це могла б бути монета або дощечка з написом, розрублена навпіл. Кожна половинка цієї дощечки відправлялася іншій особі. Через багато років ці особи, або їхні нащадки, могли зустрітися, скласти половинки докупи, і так дізнатися, що то дійсно представники тих, хто багато років тому розійшлися. Символ частенько плутають зі знаком. Символ лише інформує про правду, знак – представляє правду присутньою. Наприклад, коли людина носить значок університету, то лише розповідає, що вона є випускником цього університету, це – символ. Дорожній знак – поворот направо – говорить, що тут дійсно є поворот. Християни мають свою символіку, за допомогою котрої визнають один одного. Найголовніший символ християн так і називається – Символ Віри Христової. Кожен християнин має його знати і розуміти. В латинській мові це слово – кредо. Звідси пішло прислів'я «Яке твоє Кредо?». Спробуймо потроху розібрати кожне слово нашого Символу – Кредо.

     Вірую… Першим словом «Символу Віри Християнської» є слово «Вірую». Що означає це слово та яке значення має в житті людини? Багато людей у наш час взагалі вважають себе не здатними до віри, вважають, що це поняття стосується лише релігії. Насправді, здатність вірити є частиною людської природи, що забезпечує людському роду домінування на планеті Земля серед усіх видів живих істот. Якщо тварини передають знання та вміння через інстинкти, то люди передають знання та вміння за допомогою навчання. Найголовнішим елементом здатності до навчання є вміння вірити. Це можна продемонструвати таким прикладом. Якщо малюк, що пішов до 1 класу, не буде мати здатності вірити, то не зможе навіть вивчити написання відомого речення: Мама мила раму. Позаяк, перш ніж написати чи прочитати, дитині необхідно повірити, що «м» – це «м», «а» – це «а», «л» – це «л» і так далі. Повірити мусить безумовно, часто навіть під послухом чи примусом. І тільки після того зможе перевірити на практиці свою віру, прочитати або написати. Так, віра-довір’я до вчителя дає дитині нові можливості. Віра випереджає знання. Тому віра як феномен – це інструмент пізнання. В християнському розумінні віра є засобом пізнання речей невидимих, що перевищують звичайний розум. І тут також подібна на механізм пізнання. Спочатку треба повірити, тоді можна пізнати правду про речі невидимі. Це вольовий крок, і він є початком процесу пізнання Бога. Тому що після цього кроку потрібно почати практикування віри, розвивати її. Саме тому слово «Вірую» стоїть на початку «Символу Віри Християнської». Можна сказати: «А для чого мені віра, я й так без неї проживу». Що ж тут зробиш. Подібно як дитина впирається і не хоче вчити абетку, не навчається читати та писати. Тому її знання про світ і себе будуть обмежені і неповні. Зрештою, є люди, що вважають Землю плоскою, а Всесвіт – вічним.

...Є одна спільна суттєва риса для всіх релігійних систем, 

які тільки були в історії людства.

     В Єдиного… Не раз слово Єдиний виступає у християнських текстах як іменник. «Символ Віри» тут говорить, що християни вірять у те, що немає багато богів, як вчить політеїзм. Що християнство є монотеїстичною релігією. Монотеїзм з грецької мови дослівно перекладається як «однобожжя». Людський релігійний досвід на диво різноманітний та пістрявий. В релігійній історії людства ми можемо побачити африканських богів-предків та пантеїстичне Божество Ксенофана, найрізноманітніших богів у язичницьких культурах та суворий монотеїзм Старого Завіту, елліністичні містерії, шаманство, богів-демонів древнього Вавилону та багато інших різноманітних вірувань та практик, що нерідко навзаєм заперечують одне одного. Це вражає уяву. Але є одна спільна суттєва риса для всіх релігійних систем, які тільки були в історії людства. А саме ― пережиття чогось трансцендентного, зустріч з Вищим. В такому пережитті і виковуються релігійні погляди та почуття, народжується віра як стан людського духу. До певної міри це запрошення, заклик до єдності, до спілкування з Трансцендентним, до інтуїтивного стрибка в невідоме. Як же сталося так, що людство дало так багато різних відкликів на це запрошення, якщо існує Єдина трансцендентна реальність, якщо існує Єдиний? Християни дають свою відповідь, чому так сталося, вже у ранній церковній літературі, зокрема вустами Апостола Павла. Він стверджував, що відхід людини від Бога кинув її в темряву ідолопоклонства, але це, однак, не зупинило її від пошуку невідомого Бога. Сам пошук є прекрасний, хоч нерідко був зв’язаний з деградацією, але з іншого боку видно духовні зусилля людини, видно рух нагору, до істини. Людина, щойно усвідомила себе, спілкувалася з Трансцендентним лицем до лиця, і сама людина була не тільки учасником, але й частинкою трансцендентного буття, була створена по Його образу. Бажання автономії, бажання стати «як Бог» відкинуло людину від джерела трансцендентності. Людина опинилася у полоні матерії одна перед силами хаосу. Був втрачений зв’язок з Деревом Життя (з Джерелом Життя), людина опинилася «в часі». Це не тільки породило багатобожжя у процесі історичного розвитку «в часі», але й привело людство до загального упадку, чому посприяв розвиток магізму, магічного сприйняття світопорядку. Магічний світогляд вбачає у Всесвіті якісь незмінні закони та сили. Якщо ними оволодіти, тоді людина отримає вигоду, стане «як Бог». Магічний світогляд стримував розвиток людини, оскільки всіляке нововведення сприймав як посягання на світопорядок. В той період Буття людства майже повністю затирається пам’ять про Єдиного, пам’ять про Небо, всередину культу лягає Матір-Земля, що й підтверджують знахідки археологів. Протягом майже 50 тис. років одній і ті ж знаряддя праці, одні і ті ж фігурки богині-матері по всій землі. Знадобилося велике зусилля, щоб людство вирвалося з цієї матріархально-магічної свідомості. Це дається взнаки і у нашому часі. Магія – історичний двійник науки. Людина постійно повертається до неї. У ХІХ столітті багато людей вважали, наприклад, що скоро людина стане царем природи, бо придумала парову машину, оволоділа «силою». Або й сьогодні люди вірять у гороскопи, вважаючи, що незмінність зоряного неба впливає на їхню долю залежно від часу їх народження. Попри те, вчені у кожному древньому культі зустрічали слід Єдиного Батька. Слід цей затертий магічними культами, але все ж пробивається крізь товщу культу Матері-Землі. Патар, патко, батько тут і там вигулькують з-під пізніших нашарувань. Коли християнин говорить, що вірує в Єдиного, то тим самим відмовляється від всякого магізму, від власної спроби стати тим Єдиним, стати «як Бог». Відмовляється від власної автономії, стає готовий до пережиття зустрічі-спілкування з Єдиним Трансцендентним.