ЯК МИ ПОВИННІ СТАВИТИСЯ ДО ТВАРИН?

Тварин створив Бог для Свого прославлення і для нашої користі.

Провидіння Боже розповсюджується також і на тварин.

     Євреям Бог виразно наказує, щоб у суботу давали тваринам відпочинок (Вихід 23,

12). Провидіння Боже бачимо також у мудрих законах, котрі керують царством тварин. Кожній тварині дав Бог будову тіла, котра відповідає способу її життя; а також наділив певною здатністю до того, щоб вижити. Бог дбає навіть про найменшу тваринку, і тому говорить Христос: "Хіба не за шага продається пара горобців? А проте ні один із них не впаде на землю без волі Отця вашого" (Мат. 10, 29). Саме тому й людина, як пан усього, що створене Богом, повинна дбати про тварин або бодай не зловживати своєю перевагою над ними.

     Людина не повинна мучити тварин, - навпаки, повинна дбати про їх здоров'я і не вбивати жодної тварини без потреби; але, разом з тим, не повинна бути занадто ніжною до них.

     Той, хто жорстоко обходиться з тваринами, грішить; бо тварини відчувають біль так само, як і ми. Наш обов'язок - дбати про здоров'я тварин. "Праведний про життя своєї худоби дбає, а серце лихих - жорстоке" (Прип. 12, 10). Хто тримає тварин, зобов'язаний давати їм необхідний корм, держати їх у чистоті й уникати всього, що шкодить їх здоров'ю і життю. Однак, ми не повинні занадто пестити тварин та обожнювати їх; бо тоді ми мало чим будемо відрізнятися від давніх єгиптян, котрі Божу пошану віддавали котам, бикам та іншим тваринам.

     Люди, котрі жорстоко обходяться з тваринами або занадто ніжні з ними, дуже легко стають жорстокими до своїх ближніх. За катування тварин і їх обожнювання Бог звичайно карає тяжкими фізичними стражданнями. Той, хто мучить тварин, зловживає владою, якою Господь Бог наділив людину. Отже, така поведінка є злочином щодо Бога. Мучитель тварин, з точки зору Бога, є тираном, і такого карає Бог так, як він знущався над тваринами. Якщо ж тварини необхідні лікарю для дослідів, для науки, для справжньої користі, то в такому випадку останні є вільні 

Про прощення, або чому у житті буває важко

Наше життя можемо прирівняти до дороги, що тягнеться в незнану далечінь. Ми хоч не знаємо, що буде там в далині, але крок за кроком йдемо вперед. Віра у краще нас заохочує зробити крок на зустріч незнаному. Деколи ми просто закриваємо від втоми очі і нас тепер вже несе течія життя.

Вистачає нам відпочити, набратися сил і мужності, і ми тоді відчуваємо твердь під ногами. Тепер ми твердо стоїмо на шляху життя. Йдемо далі. Деколи наше життя зупиняється від незнаної втоми. Ми це відчуваємо, бо сама наша душа говорить, що у твоєму житті щось не так, як має бути, щось тяготить, чомусь не відбуваються зміни. А чому не відбуваються зміни?
 Однією із причин душевної втоми  є “непрощення”. Хто не прощає, той або зупинився на своєму життєвому шляху, або сунеться із великим трудом. Чому так? А хіба можна зустріти своє майбутнє, коли живемо минулим. Хіба можна жити новим, коли думаємо про старе? Хіба можна почати щось інше, коли не завершено одну із ситуацій в житті?

Затримав борг! Ми не даремно кажемо у таких випадках: тримати зло! А зло важить багато. Тому той, хто тримає, той не може вже легко крок зробити, бо тягар не дає. Думка не важить багато, але є справжнім тягарем, коли нас переслідує, не дає спокою, коли навіює неспокій і поганий настрій. Дехто каже: гірше від безнадійної думки немає нічого. І справді, коли ми живемо надією, щоб нам повернули те, що вже повернути неможливо, то чи це не самообман? Ми хочемо, щоб нам хтось повернув втрачені дні життя? Чекаємо і що далі? Ми просто втрачаємо теперішні дні спокою і миру душевного. Є деякі озлоблені, котрі в собі зробили цілий банк “Не прощення”. Їх тільки торкни і вони тобі пригадають всі борги: твої та інших… От дивишся на таких людей і у цьому “багатстві” бачиш справжню бідноту. Коли прийде час кризи, (щось подібно до економічної), то все буде рушитись. Може тоді прийде думка, щоб не збирати скарбів, що псують і не збагачують, обтяжують і не полегшують, більше приносять смуток ніж радість?

Потрібно залишити цей тягар і зробити дарунок. Як саме? Тут можна дати багато порад, але «Легко говорити, а важко виконати» – саме так дехто може дорікнути.Ось, саме це і потрібно взяти до уваги: НЕ ГОВОРИТИ. Так і є – про прощення не говорять. Потрібно зробити і кінець! Тут все просто. Потрібно відпустити борг і залишити людину вільною. Подарувати свободу і незалежність найперше у твоїх думках. Сказати собі відверто: мені вже ніхто нічого не винен, я його відпускаю. Зробити дарунок. Ти любиш робити дарунки? Одна із причин прощення може бути: зробити приємність людині і побачити її щасливі очі. Саме це має залікувати твою душевну рану. Радість від прощення – це чудовий лік.

Коли ти залишиш тягар, то отримаєш полегшення. Тягар потрібно поставити та йти далі, а не стояти біля нього і думати про нього. Потрібно не повертатися у своїх думках до вчинку, що викликав гнів. Не пригадуй. Не відновлюй у своїй пам’яті. Не роздумуй довго над тим, що сталось. Звичайно – це нелегко. Думки і все решта немов само лізе в голову.

Думки наші очищуються молитвою. Найкраще молитися за людину, котра викликала у нас гнів. Молитва має цілющу силу. Вона повертає благословення людині. Ласка Божа сходить зціляє серце кожної людини, яка згадана у молитві. Саме тому, потрібно на молитві поминати по-іменно тих людей, на кого тримаємо зло, і той, хто тримає зло на нас.
Хто не може прости якійсь людині, нехай спочатку простить на молитві. Нехай на молитві, навіть в голос, скаже: я тобі прощаю. Так відновиться міст добрих відносин між людьми. У такій духовній єдності Бог єднає винуватців, і в один день буде торжество примирення.

Та все ж залишається: Найперше хотіти! і далі робити все для того, щоб простити. Ось тому маємо запитати себе: Що роблю для зближення цього торжества примирення? Почни з молитви: Можеш написати список людей, за яких будеш молитися і просити про дар прощення для них. Можеш написати також своє ім’я…. не завжди прощаємо самим собі.    ……

Кислий виноград. Притча про авву Артемона.

Прийшли якось монастирські брати до авви Артемона - скаржитися на послушника Еліму, який їх дозвільними розмовами спокушав. - Це неможливо терпіти! - Гнівався один брат. - Тільки я в келії закриюся, щоб Богу помолитися, як тут же Еліма наш приходить. Гаразд би у справі! А то сяде біля порога і починає розповідати, яке сьогодні небо похмуре, яких птахів він на даху бачив, про що інші брати розмовляли... І так щодня, отче!

                  Сьогодні проженеш його, а завтра він, як ні в чому не бувало, знову приходить!

     Авва сумно похитав головою і спитав юного послушника: - Чи правду твій брат каже, Еліма?

      - Правду, отче, - без збентеження визнав той. - Каюсь, грішний я. Ніяк цю пристрасть побороти не можу. Молюся Господу, щоб визволив мене від неї, але Бог не дослухається... - Авва, ти скажи йому, що є речі, які людина сама повинна долати, - обурився інший брат. - А то добре влаштувався: сам трудитися не хоче, а тільки чудес від Спасителя чекає!

     І знову авва Артемон звернувся до свого послушника: - Чи так це, Еліма, що лінуєшся сам зі своєю пристрастю боротися? - Ні, отче. Тут вже моя совість чиста. Я борюся, але поки нічого не виходить. Хочу не грішити, і не можу! Напевно, доведеться братам змиритися і немочі мої носити, по слову Христа.

     Зітхнув старець і пішов у глиб виноградника, де так любив ховатися від денної спеки. Ченці рушили за ним слідом, дивуючись, куди він їх веде. Незабаром авва зупинився біля найбільш чахлої рослини, яку вже кілька років не дозволяв викорчовувати, і посміхнувся: - Ось тобі, Елімушка, ліки від твоєї пристрасті. Кожен раз, коли захочеться тобі поговорити, зривай ці ягоди та їж, поки бажання базікати не зникне. - І все? - зрадів Еліма. - Та ж не палицями тебе бити, - знизав плечима старець. - Жуй ягідки та помовчуй.

    Осмілів молодий послушник і осмілився просити про те, щоб зробити своє покарання ще легшим: - Отче, а можна мені з інших рослин плоди куштувати? А то тут вони зовсім кислі! - Ось цього ніяк не можна, - засміявся авва Артемон. Розійшлася братія, а Еліма взявся збирати ягоди. Напевно, поговорити йому дуже хотілося...

     День пройшов, інший. Потім і третій минув. Ченці тим часом полегшено зітхнули: ніхто їх більше від богоугодних справ не відволікає.

     Молодий послушник ж весь свій час проводив у винограднику. Нарешті, на четвертий день повернувся Еліма в свою келію, і немов підмінили його: слова зайвого не скаже, ні до кого в гості не приходить і навіть до себе не кличе! Підійшов до нього після служби авва Артемон і питає: - Як же так, Елімушка?

                    Ти ж сам казав, що не можеш не грішити. А мені брати сказали, що поборов ти пристрасть...

     - Ах, отче! - Вигукнув послушник. - Від твого кислого винограду у мене спочатку оскома з'явилася, потім живіт захворів, а на третій день так зле стало, що...

             Перестав я, загалом, даремні слова говорити! І більше ні за що на світі не буду, тільки б мені цей неспілий виноград більше не їсти! - Ось воно як, - пробурмотів старець, - значить, може людина пристрасть побороти, якщо захоче? - Може, отче, - зніяковіло відповів послушник.

     І пішли вони гуляти разом. Кожен мовчки молився, славлячи Бога.

  Благодать, та й годі! Правда, коли до виноградника дійшли, Еліма в келію вирішив повернутися.

                                                           Хіба мало чи що, раптом старець ще який-небудь гріх в ньому знайде...

The Father without Beginning

79. The Church calls “Father” him who has no father, and was never anyone’s son (See Athanasius the Great, First Letter to Serapion, 16) The evangelist John says that the Word was “in the beginning”  ( Jn  1:1)  (in  Slavonic, в начали, v  nachali,  “as  the  foundational  principle”).  The Holy Fathers understood this to affirm that “the beginning” is the Person of the Father (Gregory the Theologian, Oration 42, 15). He who is the personal Beginning of all is himself without a beginning that would cause him to be. In other words, the Father  is  the  Beginning  without  beginning.  This  antinomy  expresses  the freedom of the divine Person of the Father, who is not caused by anything or anyone. “The Father is ... said to be both without origin, and origin  himself—origin  in  that  he  is  the  cause  and  spring  and  eternal.
80. In her experience, the Church always contemplates the Father in relation to the Son and the Holy Spirit, and this Trinity (Triad) as a communion of Persons.I believe in one God, the Father glorified in the Trinity—unbegotten, beginningless and endless; in the Son—begotten, yet co-beginningless  and  co-endless  with  the  Father;  and  in  the  Holy  Spirit—who proceeds from the Father and is revealed in the Son, co-beginningless and equal to the Father and the Son. I believe in the Trinity, one in essence, yet multiple in Persons; Trinity accord-ing to names, yet one God (Ilarion, Metropolitan of Kyiv, Confession of Faith).
81. The Father is the Father because he is the Father of the Son and the Source  of  the  procession  of  the  Holy  Spirit.  The  Son  and  the  Holy  Spirit are “from the Father, although not after the Father.”(See Gregory the Theologian, Oration 29, The Third Theological Oration, 3). The generation of the Word and the procession of the Spirit are not to be taken according  to  categories  of  time:  “For  the  Father  eternally  begets  the  Son, co-eternal and co-reigning; and the Holy Spirit is in the Father, glorified with the Son; one power, one nature, and one divinity.”(Floral Triodion, Pentecost, Vespers, Final Sticheron at Psalm 140). God the Father is the Beginning of the indivisible and most intimate communion (in Greek, koinonia) in love of the divine Persons.
82. The personal distinctiveness of the Father from the Son and the Holy Spirit lies in the fact that the Father is unbegotten. Himself unbegotten, he is the Beginning of the Person of the Son and of the Person of the Holy Spirit. The fact that God the Father is without beginning means that he is not conditioned by anyone or anything else.The Father is called thus because he begets the Son; and the Son is called thus because he is begotten by the Father; and the Holy Spirit is called thus because of his procession from the Father, yet being inseparable from him (Ilarion, Metropolitan of Kyiv, Confession of Faith).
83. In the Anaphora of the Liturgy of Saint Basil the Great, the Church calls  the  Father  incomprehensible  and  uncircumscribable. The incomprehensibility of the Father indicates that no stage of our coming to know God  is  ever  definitive.  After  all,  only  God  can  know  God  to  his  very  depths: “no one comprehends the thoughts of God except the Spirit of God” (1 Cor 2:11). Our knowledge of God will grow in faith, according to the words of the holy apostle Paul, until we see him “face to face” (1 Cor 13:12). For humankind, the incomprehensibility of God guarantees an endless growth in coming to know God, which is “eternal life.”
84. Just as the Father cannot be circumscribed, so also his incomprehensibility attests to the impossibility of reducing the Personhood of God to any forms of expression used by human beings, whether through image or word. God the Father is not portrayed on icons, because the Father did not become incarnate, nor take on the image of a human being. The Father is revealed by his only-begotten Son, who is the “image of the invisible God” (Col 1:15).

From Christ Our Pascha, 

the Catechism of the Ukrainian Catholic Church

ОБОВ'ЯЗКИ ЩОДО ЖИТТЯ БЛИЖНЬОГО. (продовження)

Своїми вчинками людина спокушає інших, якщо, напр., працює в неділю або у свято на полі, якщо веде себе непристойно під час Богослужіння, висміює в часописах церковні правила і закони, релігійні істини і т.д. Грішить людина і тоді, коли у присутності дітей проклинає, веде непристойні розмови, виступає проти св. віри і т,п. Грішить також той, хто, порушивши Божі заповіді, спокушає інших до цього ж (напр., у неділю або свята без поважної причини пропускає Службу Божу, не молиться і т.п.). Отже, така поведінка призводить до того, що інші чинять так само, або викликає незадоволення інших. Найчастіше така поведінка дорослих негативно впливає, у першу чергу, на дітей, адже діти люблять усе копіювати. Людину, котра приховує нещирість, фальш, зловмисність удаваною щиросердністю та доброчесністю, називаємо фарисеєм або лицеміром. Саме таким лицемірством грішить батько, котрий насміхається над побожністю своєї дитини або богохульствує. Але грішить і та дитина, котра прислухається до лицемірних слів свого батька. З цього приводу говорить Спаситель Апостолам, щоб не вболівали за такими людьми. Він говорить: "Лишіть їх: це сліпі проводарі сліпих!" (Мат. 15, 14).

В іншому місці Христос говорить, що в день страшного суду скаже Ангелам зібрати докупи в Його царстві лицемірів та фарисеїв і накаже кинути їх у піч вогненну. Там буде плач і скрегіт зубів (Мат. 13, 41). З цих слів зрозуміло, що лицемірство і непристойна поведінка є тяжким гріхом. Однак, якщо кривда, завдана такою поведінкою іншій людині, є невеликою, тоді це не є тяжким гріхом. Треба намагатися не показувати злого прикладу іншим. Справи, які ми можемо виконати, можуть бути різного роду: справа, яку Господь Бог наказує нам виконати; справа добра, але вона є лише порадою, а не наказом Божим; справа, дозволена в окремому випадку (напр., комусь з певних причин дозволено їсти м'ясо в заборонені дні).

Якщо якась справа є наказом Божим, її ніколи не можна залишати, хоч би, навіть, ця справа комусь пошкодила; однак, треба намагатися, цю шкоду усунути відповідним роз'ясненням.

Якщо виконуємо якусь добру наказану справу, то показуємо цим лише гарний приклад. В такому випадку грішить той, хто не хоче виконати цієї справи. Христос знав, що євреї будуть незадоволені, якщо Він у суботу буде зцілювати хворих, але, однак, зцілював, а одночасно навчав євреїв: "Чи є якийсь між вами, що, мавши одну вівцю, не візьме її і не витягне, коли вона впаде в суботу в яму? А скільки ж чоловік над вівцю вартісніший! Тим то й у суботу можна добро чинити" (Мат. 12, 11-12).

Якщо якась справа не є наказом Божим, то людина зобов'язана знехтувати нею, щоб не зробити цією справою зла.  Так само людина повинна знехтувати тією справою, на виконання якої має дозвіл, якщо ця справа зашкодить іншій людині (котра не знає про дозвіл). Якщо ж цій людині дадуть роз'яснення про дозвіл, тоді вже можна користуватися ним. Якщо, напр., під час посту, хворому дозволено їсти м'ясо, то він не повинен зловживати цим перед іншими, а, при необхідності, пояснити, чому він це робить. Якщо ж все-таки інший, здоровий, чинить так, як хворий, останній не винен. Краще однак уникнути негативного впливу, наслідуючи св. Павла, котрий говорить: "... якщо страва призводить брата мого до гріха, повік не буду їсти м'яса, щоб не спокутувати мого брата" (І Кор. 8, 13).

Однак, дозволено нам поранити ближнього і навіть убити його, якщо він зазіхає на наше життя або намагається насильницьким шляхом позбавити нас майна, але тільки в тому випадку, коли не можемо захистити себе інакше. Таке право називається правом необхідної оборони.

Необхідна оборона не є злом, бо в такому випадку нашим наміром є не смерть ближнього, а лише захист власної особи. Дозволено нам у такому разі лише захищатися, але не чинити помсти. Якщо це можливо, то треба втекти. Якщо ж для захисту вистачить поранення противника, то не треба його вбивати. В такому випадку не має значення та обставина, що нападник був або нетверезий, або божевільний - і тоді можна захищатися. Дозволено нам також в ім'я любові до ближнього захищати життя іншої особи. Так учинив Мойсей - він захищав єврея перед єгиптянином і вбив останнього (Вихід, 2). Того, хто зазіхає на нашу власність, можна вбити лише у тому випадку, коли без цієї власності не є можливим наше життя; бо в цьому випадку захищаємо наше життя.

Має право карати смертю злочинців влада; солдатам під час війни дозволено ранити або вбивати ворога.  Влада, звичайно, влада законна, котра заступає Бога, має право карати злочинця мечем. Тому говорить св. Павло, що влада не тримає меча марно, але для того, щоб помститись тому, хто чинить лихе (Рим. 13,4). Повага до влади є повагою до Бога; отже, якщо влада наказує вбити, то це не вона вбиває, - лише Бог; так і удар меча приписуємо не мечу, а лише руці, котра його тримає (св. Авг.). Однак, влада не повинна чинити самовільно; вона може застосовувати смертну кару лише тоді, коли це необхідно для суспільства. Присуд смерті - це, властиво, лише самооборона або обов'язкова оборона суспільства. Зрозуміло, що злочин повинен бути доказаний. "Краще, щоб злочин був непокараний, ніж невинний мав би бути засуджений" (Траян.). Військова служба не є недозволеною. В Євангелії ніде не говориться про те, щоб солдати уникали військової служби, а лише вказується, щоб вони вдовольнялися своєю платнею і не допускали насильства (св. Авг.). Не треба думати, що люди, які служать в армії, не можуть подобатися Богу, - навпаки, не один з них був навіть симпатичний Богу, як, напр., Давид або сотник Корнилій у Кесарії, до котрого Бог послав Ангела (св. Авг.).

Авраама, котрий боровся з розбійниками, які напали на Лота, за наказом Божим благословив Мелхіседек (Буття 14). Однак не можна солдату під час війни бути немилосердним і жорстоким щодо роззброєного, не здатного вже до боротьби ворога; це було би злочином і підлістю. Не можна воювати слугам Церкви, тому що це не відповідає їхньому святому стану. Тому майже в кожній державі католицькі священики звільнені від військової служби.

Хто несправедливо заподіяв зло своєму ближньому (тілесно чи духовно), той зобов'язаний, по можливості, це зло виправити. Якщо ж людина не хоче виправити заподіяне зло, то вона не отримає від Пана Бога прощення гріхів. Убити людину, котра скоїла тяжкий гріх, - це злочин, який ніяк не можна буде виправити; те саме стосується і людей, котрі спокусили (звабили) ближнього і таким чином стали причиною втрати ним вічного спасіння. Тому не дивно, що навмисне вбивство називається гріхом, котрий взиває до неба про помсту, а тому, хто спокушає іншого, Спаситель говорить:

                          "Горе тому, через кого приходять спокуси" (Лук. 17, 1). Найтяжча покута за такий вчинок є замалою.

5 найдивовижніших імен Святого Духа

Ісус Христос і Святий Дух - це дві Особи, які з’являються нам в абсолютно різних формах - або, принаймні, так часто здається. Христос є Богом у плоті, прибитим до хреста; Він - Бог, який плакав і спав; який споживав їжу та обливався потом у Гетсиманському саду.

Образи Духа Святого, своєю чергою, мають зовсім інший характер: язики вогню, небесний вітер, голуб, що відлітає. У Христі ми торкаємося і бачимо Бога, а Святий Дух, здається, є Богом «невловним». Однак Писання говорить і про Святого Духа такими словами, які переконують нас у Його безсумнівній присутності серед нас. Ось п’ять найдивовижніших біблійних імен третьої особи Пресвятої Трійці.

Поцілунок.     Пісня пісень розпочинається рядком, який традиційно розуміється як посилання на Трійцю: «Нехай він цілує мене цілунками уст своїх». Отці Церкви вбачали в цих словах тринітарну формулу, в якій «він» — це Батько, «уста» — Син, а «поцілунок» — Святий Дух. «Святий Дух — це поцілунок, відбитий устами улюбленого сина назавжди в наших серцях, — пише єзуїтський теолог Блез Арміньйон. — Той самий поцілунок, що навіки поєднав Отця і Сина в Трійці, тепер єднає нас із Ними».

 «Божественний поцілунок» і справді доречне ім’я для Святого Духа, за чиїм діянням Діва Марія зачала Христа. Святий Дух також є тим, хто змиває первородний гріх у Хрещенні та через кого здійснюється присутність Христа у Євхаристії, єднаючи нас через Христа із Богом-Отцем. Простіше кажучи, Святий Дух — це «поцілунок», який об’єднує людське й божественне.

Найкраще вино.    У Пісні пісень (пор. Пп 7, 9‑10) ми знаходимо ще й інше ім’я Святого Духа в тринітарній формулі: «Я подумав: виберуся на цю пальму, схоплюся за віття її, і нехай стануть перса твої, немов виноградні ті грона, а пахощі дихання твого як яблука! А уста твої як найліпше вино: простує воно до мого коханого, чинить промовистими й уста сплячих!» У цьому обміні між Нареченою та Нареченим — або Христом і Отцем — вино символізує любов, яку Вони розділяють, втілену у Святому Дусі, згідно з тлумаченням того-таки Блеза Арміньйона. Мехтільд Магдебурзький, середньовічний містик із Німеччини, пояснює цю метафору іншим чином: «Батько — це виночерпій у нашому п’янкому житті, Син — Чаша, а Дух — Вино». Це ім’я також криє у собі євхаристійні значення!

Палець Бога.   Христос представив нам Духа Святого, використовуючи кілька імен; одне з найбільш відомих — «Утішитель». У безпосередній транслітерації з грецької слово означає «захисник», «заступник» і «радник» (згідно з «Грецьким лексиконом» Таєра). Менш відомі імена — це ті, які Ісус дає Духові Святому в Євангелії від Луки (пор. Лк 11, 20): «А коли пальцем Божим вигоню Я демонів, то справді прийшло до вас Боже Царство».

Як стверджується у Старому Заповіті, зазначає Катехизм Католицької Церкви, Декалог був написаний «перстом Божим» (пор. Вих 31, 18). Справді, як католики, ми віримо, що все Писання було написано Святим Духом, тому ім’я «палець Божий» особливо для Нього пригоже.

Святий Августин також вважає це ім’я доречним «через уділення Дарів», які даються за посередництвом Святого Духа. «Бо жодна з наших кінцівок не має поділу очевиднішого, ніж пальці», — говорить він. Як і в образах із Пісні пісень, деякі Отці Церкви також вбачали тринітарну формулу і в цьому імені: «Син був названий долонею та рукою Отця, оскільки Отець усі речі робив через Нього, — пише св. Кирил Александрійський. — Як палець невіддільний від руки, але становить її природну частину, так Святий Дух єдиносущно поєднаний із Сином, і через Нього Син чинить усі речі». Святий Амвросій доходить такого ж висновку, називаючи палець «формою єдності».

Печать.   Послання до Коринтян (2 Кор 1, 22) пропонує два нових імені третьої особи Пресвятої Трійці. Попередні вірші говорять про обітниці Бога, який «утверджує» нас у Христі й «намащує» нас. Далі цей вірш додає: «Який і запечатав нас, і в наші серця дав завдаток Духа». Біблісти вбачають у цих словах два імені Святого Духа: печать і завдаток. «Печать» також вживається у Посланні до Ефесян (див. Еф 1, 13; 4, 30). Катехизм Католицької Церкви навчає: зв’язок із Духом стає досконалішим через Таїнство Миропомазання: «Печать є символом особи, знаком її авторитету, її володіння річчю; саме так колись позначали воїнів печаттю їхнього начальника, а рабів — печаттю їхнього пана; печать підтверджує правдивість правового акту або документу і гарантує у певних випадках його таємність». Запечатуючи нас Святим Духом, Бог, таким чином, позначає нас як тих, що Йому належать. Який же знак власності ми отримуємо! Це не просто знак або символ — Особа, третя особа Трійці. Катехизм підбиває підсумок:

«Ця печать Святого Духа означає цілковиту належність до Христа і вічне служіння Йому, а також обітницю Божої опіки в часі великих есхатологічних випробувань». (У книзі Одкровення, див. Одкр 7, «печать» стосується обраних, яких Бог відділив у кінці часів). Депозит. Ніхто, здається, не має цілковитої впевненості щодо перекладу другого ім’я Святого Духа із Послання до Коринтян (пор. 2 Кор 1, 22; ім’я знову повторюється у Еф 1, 14).

 Дуе‑Рейнс перекладає його як «депозит». Нова американська Біблія, натомість, використовує слово «перший внесок». В інших перекладах зустрічаються поняття «завдаток», «зарука» і «запорука». Грецьке слово «arrabona», згідно з Грецьким Лексиконом Таєра, визначається як «гроші, що даються під час купівлі як запорука того, що повну суму згодом буде виплачено». У контексті Писання ми повинні розуміти, що Святий Дух «є одночасно і передчуттям, і запорукою майбутнього блаженства», каже лексикон.

Святий Йоан Златоуст завершує свою проповідь на цю тему таким закликом:

«Знаючи все це, а також враховуючи наш високий статус, провадьмо життя, гідне цієї благодаті».

We Believe in God the Father

I believe in one God, the Father...

(Symbol of Faith)

O Master, the One-Who-Is, Lord God, Father Almighty...

(Anaphora of the Liturgy of Saint Basil the Great)

74. Basing  itself  on  Divine  Revelation  and  its  interpretation  by  the  Holy  Fathers,  in  the  Niceno-Constantinopolitan  Symbol  of  Faith the  Church  of  Christ  professes  her  faith  in  God  the  Father  as  follows:  “I believe in one God, the Father, the Almighty, maker of heaven and earth, of all that is seen and unseen.” The fatherhood of God is understood to mean that the Father eternally begets the Son; and that the Holy Spirit proceeds from the Father (See Gregory of Nyssa, Against Eunomius, I, 32). God has created everything and governs all things.  The  Father  is  the  Creator  and  Pantocrator for  all  his  creation.  The universe came into existence because God the Father willed it. We believe in the one God, because there is only one God the Father.1. God the Father Revealed in the Holy Scriptures
75. God reveals himself as Person: “I am who I am,” or “the One-Who-Is”  (Ex 3:14). This God-who-is-Person is the only one who really is.  Everything else exists only inasmuch as God wills it to exist. God is holy, that is, totally different from all creation. There is no other like God. He is unique. Thus, it is not possible to imagine him with our thoughts, or to portray him in any material way: “You shall not make for yourself an idol” (Ex 20:4). In contrast to lifeless idols, the true God lives. Lacking appropriate words to express the mystery of God’s life, Holy Scripture often makes use of anthropomorphisms, thereby applying to God the behavioural traits of a living human being: God loves, converses, assists, pities, is sad, becomes angry, does battle, punishes...
76. In the Old Testament, God reveals himself through various images and events that witness to his presence: in the three travellers whom Abraham  received;  in  the  vision  of  the  ladder  joining  heaven  and  earth  in  the  dream  of  the  patriarch  Jacob;  before  Moses  in  the  burning  bush  that was not consumed; in the pillars of fire and cloud (see Ex 13:21); over the Ark of the Covenant (see Ex 25:22); and as a quiet and gentle breeze (see 1 Kgs 19:12).
77. The Chosen People of God profess their God, exalting him with various names: Saviour (2 Sm 22:2-3; Ps 106[107]:21; Is 43:3-4; Is 45:15); Creator  (  Job 4:17; Job 32:22; Ps 95[96]:6; Is 17:7; Is 51:13); Lord (Ex 3:15); Father (Ps 89[90]:27; Is 9:5; Is 63:16; Mal 1:6); Bridegroom (Hos 2:22); and  Shepherd  (Ps  23[24]:1).  However,  the  Old  Testament  titles  were  merely  prefigurements  of  the  Revelation  of  God  as  the  Father  of  the  only-begotten Son. “No one has ever seen God. It is God the only Son, who is close to the Father’s heart, who has made him known” ( Jn 1:18).
78. The Son of God, Jesus Christ, in whom along with a human nature “the whole fullness of deity dwells bodily” (Col 2:9), reveals the Father: “All things have been handed over to me by my Father; and no one knows the Son except the Father, and no one knows the Father except the Son and anyone to whom the Son chooses to reveal him” (Mt 11:27). Jesus teaches us to address God as “Our Father” (Mt 6:9) and to imitate his perfection:  “Be  perfect,  therefore,  as  your  heavenly  Father  is  perfect”  (Mt 5:48). In Jesus Christ, the invisible God becomes visible for people: “The Father and I are one” ( Jn 10:30) and “whoever has seen me has seen the Father” ( Jn 14:9).

From Christ Our Pascha, 

the Catechism of the Ukrainian Catholic Church