FEAST OF THE TRANSFIGURATION OF OUR LORD AND SAVIOR JESUS CHRIST (AUGUST 6)

The transfiguration of Christ is one of the central events recorded in the gospels. Immediately after the Lord was recognized by his apostles as “the Christ [Messiah], the Son of the Living God,” he told them that “he must go up to Jerusalem and suffer many things ... and be killed and on the third day be raised.” The announcement of Christ’s approaching passion and death was met with indignation by the disciples. And then, after rebuking them, the Lord took Peter, James, and John “up to a high mountain”—by tradition Mount Tabor—and was “transfigured before them.”
... and his face shone like the sun, and his garments became white as snow and behold, there appeared to them Moses and Elijah, talking with him. And Peter said to Jesus, “Lord, it is well that we are here; if you wish I will make three booths here, one for you and one for Moses and one for Elijah.” He was still speaking when lo, a bright cloud overshadowed them, and a voice from the cloud said, “This is my Beloved Son, with whom I am well pleased; listen to him.” When the disciples heard this, they fell on their faces with awe. But Jesus came and touched them, saying, “Rise, and have no fear.” And when they lifted up their eyes, they saw no one but Jesus only. And as they were coming down the mountain, Jesus commanded them, “Tell no one the vision, until the Son of Man is raised from the dead.”
The Jewish Festival of Booths was a feast of the dwelling of God with men, and the transfiguration of Christ reveals how this dwelling takes place in and through the Messiah, the Son of God in human flesh. There is little doubt that Christ’s transfiguration took place at the time of the Festival of Booths, and that the celebration of the event in the Christian Church became the New Testament fulfillment of the Old Testament feast in a way similar to the feasts of Passover and Pentecost. In the Transfiguration, the apostles see the glory of the Kingdom of God present in majesty in the person of Christ They see that in him, indeed, all the fullness of God was pleased to dwell,” that “in him the whole fullness of deity dwells bodily” (Col 1:19, 2:9). They see this before the crucifixion so that in the resurrection they might know whom it is who has suffered for them, and what it is that this one, who is God, has prepared for those who love him. This is what the Church celebrates in the feast of the Transfiguration.
You were transfigured on the mount. O Christ God, revealing Thy glory to Thy disciples as they could bear it. Let Thine everlasting light shine upon us sinners. Through the prayers of the Theotokos, O Giver of Light, glory to Thee. On the mountain You were transfigured, O Christ God, and Thy disciples beheld Thy glory as far as they could see it; so that when they would behold Thee crucified, they would understand that Thy suffering was voluntary, and would proclaim to the world that Thou art truly the Radiance of the Father.
Besides the fundamental meaning which the event of the Transfiguration has in the context of the life and mission of Christ, and in addition to the theme of the glory of God which is revealed in all of its divine splendor in the face of the Savior, the presence of Moses and Elijah is also of great significance for the understanding and celebration of the feast.
Moses and Elijah, according to the liturgical verses, are not only the greatest figures of the Old Testament who now come to worship the Son of God in glory, they also are not merely two of the holy men to whom God has revealed himself in the pre-figurative theophanies of the Old Covenant of Israel. These two figures actually stand for the Old Testament itself: Moses for the Law and Elijah for the Prophets. And Christ is the fulfillment of the Law and the Prophets (Mt 5:17).
They also stand for the living and dead, for Moses died and his burial place is known, while Elijah was taken alive into heaven in order to appear again to announce the time of God’s salvation in Christ the Messiah. Thus, in appearing with Jesus on the mount of Transfiguration, Moses and Elijah show that the Messiah Savior is here, and that he is the Son of God to whom the Father himself bears witness, the Lord of all creation, of the Old and New Testaments, of the living and the dead. The Transfiguration of Christ in itself is the fulfillment of all of the theophanies and manifestations of God, a fulfillment made perfect and complete in the person of Christ. The Transfiguration of Christ reveals to us our ultimate destiny as Christians, the ultimate destiny of all men and all creation to be transformed and glorified by the majestic splendor of God himself.
There is little doubt that the feast of the Transfiguration of Christ belonged first to the pre-Easter season of the Church. It was perhaps celebrated on one of the Sundays of Lent, for besides certain historical evidence and the fact that today Saint Gregory Palamas, the great teacher of the Transfiguration of Christ, is commemorated during Lent, the event itself is one which is definitely connected with the approaching death and resurrection of the Savior. The feast of the Transfiguration is presently celebrated on the sixth of August, probably for some historical reason. The summer celebration of the feast, however, has lent itself very well to the theme of transfiguration. The blessing of grapes, as well as other fruits and vegetables on this day is the most beautiful and adequate sign of the final transfiguration of all things in Christ. It signifies the ultimate flowering and fruitfulness of all creation in the paradise of God’s unending Kingdom of Life where all will he transformed by the glory of the Lord.

---

In the icon of the Feast of the Transfiguration, Christ is the central figure, appearing in a dominant position within a circular mandorla. He is clearly at the visual and theological center of the icon. His right hand is raised in blessing, and his left hand contains a scroll. The mandorla with its brilliant colors of white, gold, and blue represent the divine glory and light. The halo around the head of Christ is inscribed with the Greek words O on, meaning "The One Who is".
Elijah and Moses stand at the top of separate mountain peaks to the left and right of Christ. They are bowing toward Christ with their right hands raised in a gesture of intercession towards Him. Saint John Chrysostom explains the presence of these two fathers of the faith from the Old Testament in three ways. He states that they represent the Law and the Prophets (Moses received the Law from God, and Elijah was a great prophet); they both experienced visions of God (Moses on Mount Sinai and Elijah on Mount Carmel); and they represent the living and the dead (Elijah, the living, because he was taken up into heaven by a chariot of fire, and Moses, the dead, because he did experience death).
Below Christ are the three Apostles, who by their posture in the icon show their response to the transfiguration of Christ . James has fallen over backwards with his hands over his eyes. John in the center has fallen prostrate. Peter is kneeling and raises his right hand toward Christ in a gesture expressing his desire to build the three booths. The garments of the Apostles are in a state of disarray as to indicate the dramatic impact the vision has had on them. The icon of the feast directs our attention toward the event of the Transfiguration and specifically to the glory of God as revealed in Christ. This event came at a critical point in the ministry of our Lord, just as He was setting out on His journey to Jerusalem. He would soon experience the humiliation, suffering, and death of the Cross. However, the glorious light of the Resurrection was revealed to strengthen His disciples for the trials that they would soon experience. The feast also points to the great and glorious Second Coming of our Lord and the fulfillment of the Kingdom of God when all of creation will be transfigured and filled with light.

Blessing of the First Fruits

O Lord God Jesus Christ, You said to Your disciples: "Whatever you ask in prayer, believe that you have received it, and it will be yours." We now humbly beseech You, bless + and sanctify these first-fruits which Your faithful servants have brought into Your temple today. Preserve the life and health of all those who partake of them, those who are present here and those who absent. Grant that these blessed first-fruits be an effective medicine for those who are sick and ailing, and a protection against the assaults of the enemy for those who keep them in their homes. May all those who partake of them enjoy the fullness of Your goodness and blessing. For You, O Christ God, are our true nourishment and the Giver of all that is good, and we send up glory to You, together with Your Father, Who is without beginning, and with Your all-holy, good, and live-giving Spirit, now and ever, and to the ages of ages. Amen.

The Second Commandment of the Law of God

“Thou shalt not make unto thee any graven image, or any likeness of anything that is in heaven above, or that is in the earth beneath, or that is in the waters under the earth: thou shalt not bow down thyself to them, nor serve them.”

The second commandment of the Lord God prohibits idolatry, that is, forbids making any idols for worship, or rendering homage to likenesses of anything that we see in heaven (sun, moon, stars), or that is found on earth (plants, animals, people), or found in the waters (fish). The Lord forbids worshipping and serving these idols instead of the true God, as pagans do. In forbidding worship of idols, one must never be confused about the Orthodox veneration of holy icons and relics. Protestants and various sectarians criticize us for "worshipping them." But in venerating holy icons we do not consider them gods or idols. They are only likenesses, representations of God, or of the angels or of the saints. The word icon comes from the Greek and means likeness. In venerating icons and praying before icons, we do not pray to the material icons (the paint, wood or metal), but to the saint who is represented thereon.
Everyone knows how much easier it is to turn one’s thoughts to the Savior when he sees His Most-pure Image or His Cross, than when he sees only empty walls, or a bookcase. Holy icons are given to us for venerating the memory of the acts of God and His saints and for devoted elevation of our thoughts to God and His saints. Veneration of icons warms our hearts with love for our Creator and Savior. Holy icons are similar to the Holy Scriptures, except that they are written with faces and objects instead of letters.
Even in the Old Testament icons were used. At the same time that Moses received the commandment forbidding idols, he received from God instructions to place in the Tabernacle, the mobile Hebrew temple, holy gold icons of Cherubim on the lid of the Ark of the Covenant. The Lord said to Moses, Make them in the two ends of the mercy seat... and there I will meet with thee, and I will commune with thee from above the mercy seat from between the two Cherubim which are upon the Ark of the testimony, of all things which I will give thee in commandment unto the children of Israel (Exod. 25:18,22). The Lord also ordered Moses to make likenesses of cherubim on the veil separating the Sanctuary from the Holy of Holies; and on the interior side of the veil covering, a fine cloth of ancient times, thought to have been made of linen, fine wool, cotton or silk, which covered not only the top but the sides of the Tabernacle (cf. Exod. 26:1-37).
In Solomon’s Temple there were sculptured and embroidered icons of Cherubim on all the walls and on the Temple veil (cf. I Kings 6:27-29; II Chron. 3:7-14). The Cherubim on the Ark of the Covenant were consecrated (cf. II Chron. 3:10). When the Temple was ready, the glory of the Lord (in the form of a cloud) filled the temple (I Kings 8:11). The likenesses of the Cherubim were pleasing to the Lord, and the people, looking at them, prayed and worshipped. There were no icons of the Lord God in the Tabernacle or in the Temple of Solomon, because He had not yet revealed Himself in the flesh as God incarnate. There were no likenesses of the Old Testament righteous men, because the people had not yet been redeemed and justified (Rom. 3:9, 25; Matt. 11:11).
Likenesses of animals or even of the Devil do not defile a holy icon if they are necessary to depict an event necessary for visual instruction. As is known, mention of them in writing does not defile the Holy Scriptures. Nor does veneration of holy relics contradict the second commandment. In the holy relics we honor the Grace of God, which acts through the remains of the saints.
For Christians, idolatry in the form handed down to us from pagans is impossible. However, instead of uncivilized idolatry, there exist among us much more subtle forms of idolatry, such idolatry as worship of sinful passions like greed, gluttony, pride, vanity, lust and so on.
Covetousness (greed) is the desire to acquire wealth. The Apostle Paul says that covetousness... is idolatry (Col. 3:5). For the rich man love of gain is an idol which he serves and worships more than God. Gluttony consists of love of dainty dishes and drunkenness. The Apostle Paul says about people who put the feeling of satisfaction for food and drink as the highest thing in life, that their god is their belly (Philip. 3:19). Pride and Vanity. The proud and vain man has an excessively high opinion of his worth, his intelligence, beauty, and wealth. The vain man considers only himself. He considers his ideas and wishes higher than the will of God. He regards the opinions and advice of other people with contempt and derision, but his own ideas he does not reject, no matter how false they may be. The greedy and vain person makes an idol of himself, both for himself and for others. By prohibiting these lesser idols, the second commandment inspires the following virtues in their place: unacquisitiveness, generosity, self-denial, fasting, and humility.

The Second Beatitude:

“Blessed are they that mourn, for they shall be comforted.”

The weeping about which the second beatitude speaks is first of all true tribulation of heart, and repentant tears for our sins, over our guilt before the merciful God (for example, the tears of the Apostle Peter after his renunciation).
For godly sorrow works repentance to salvation not to be repented of: but the sorrow of the world works death, said the Apostle Paul (II Cor. 7:10).
Tribulation and tears coming from misfortunes which befall us can be spiritually beneficial. For example, the death of one of our close ones can result in beneficial tears, if the sorrow is permeated by faith and hope, patience and devotion to the will of God. Jesus Christ Himself wept over the death of Lazarus. Even more so can tears and tribulation lead to blessedness when they are shed over the suffering of our unfortunate neighbor, if these sincere tears are accompanied by Christian deeds of love and mercy.
Worldly grief is grief without hope in God. It proceeds not from acknowledgment of one’s sins before God, but rather from disappointment in ambition, aspiration to power, desire for gain. Such sadness, characterized by despondency and despair, leads to spiritual death, which can also result in physical death, by suicide or simply weakness due to lack of will to live. An example of such grief is that of Judas Iscariot, the betrayer of Christ the Savior. As a reward for mourning the Lord promises that they that mourn will be comforted. They will receive forgiveness of sins, and through this, internal peace. The mourners will receive eternal joy, eternal blessedness.

Перший крок назустріч Господу.

Ольга ІВАНІЦЬКА

Чи доводилося вам замислюватись над тим, кому відкриває свої погрішності священнослужитель? Як він обирає покликання? Як семінаристи «топчуть ряст» поза межами церковного буття? Про своє покликання й нестереотипне життя Господнього благовісника розповів колишній студент механічного факультету ІФНТУНГ, а нині семінарист Київської Трьохсвятительської духовної семінарії УГКЦ Ярослав Павлюк.


- Розкажіть передісторію вашого рішення стати священиком? - Багато хто каже, що знав про своє майбутнє покликання з дитинства: розповідав про це батькам, ходив прислуговувати до церкви, уже тоді розумів істину молитви. В мене такого не було. Усвідомлювати потребу піти до церкви я почав аж на третьому курсі університету. Зокрема, на той час я був задіяний у молодіжній спільноті: у нас були тематичні реколекції, ми їздили селами, організовували для дітей різні гуртки, і мені подобалось бути задіяним у такій праці. Коли я вступив до Києва в аспірантуру, то дізнався, що така ж спільнота, як в Iвано-Франківську, є і в столиці. Почав туди ходити. З молодіжною спільнотою ми мали спільну молитву о дев’ятій вечора. Коли я молився Радісні таїнства, зокрема четверте Радісне таїнство - Стрітення ісуса, відчув запрошення «зверху». Але я вже займався улюбленою справою, на той час фотографував, тому не хотів нічого ускладнювати. Проте ми з друзями хотіли відкрити свою фотостудію в івано-Франківську, але завжди бракувало часу. Одного разу я помітив, що починаю свою молитву зі слів, які промовляє священик на початку Служби Божої: «Благословенне царство». Звичайно, я спершу опирався покликанню бути священиком. Тоді почав говорити з отцями, і всі мене заспокоювали. Отець Василь запросив мене до семінарії, а потім до десятиденної прощі. Я почав розуміти: там, де є любов, там немає страху. До семінарії я вступив не одразу, бо мав захищати ще дисертацію. Та після вступу відчув спокій, що все тепер на своєму місці. Хоча дотепер може навідуватися сумнів, чи мій це шлях. Покликання - це не професія. Обираєш не ти, а тебе. Тому ти маєш довіритися. Це і є відповідь на запрошення.

- Чи важко повсякчас бути у семінарії? і якими справами ви урізноманітнюєте буденність? - Семінарійний ритм дуже насичений. Крім навчання, кожен відповідає за своє служіння: хтось - за город, хтось - за бібліотеку, а дехто водить автобус. Якщо є вільний час, то брати зустрічаються із військовими або допомагають отцям на парафії. Крім того, у нас три рази на тиждень є вихід у місто, в той час брати ходять у кіно, просто гуляють Києвом, ходять на футбол, до театру, беруть участь у конференціях, які проходять у київських університетах. Оскільки у нас невелика спільнота - 40 осіб, то ми можемо виїздити разом. А ще один із братів організував спортзалу в семінарії, маємо невелике футбольне поле. Також у нас пройшли літературний вечір з нагоди 84-ї річниці від дня народження Ліни Костенко, тенісний турнір, інколи спільно сідаємо чаю попити та поговорити про те, хто про що переживає. Тому сумувати нема коли, головне - все встигати.

- Який ваш розпорядок дня? - Прокидаємось о 6.15. Після вранішніх справ починаємо день із ранкової молитви та Божественної Літургії. Далі у нас - пари, вільний час, самопідготовка, а завершуємо день духовним читанням. О 22.30 за розпорядком ми повинні лягати спати. Натомість у суботу і неділю ми не маємо пар, але зобов’язані до інших справ: прибирання кімнати, території семінарії, в неділю - це читання молитов та акафіста. Такий ритм дозволяє в майбутньому «не перегоріти». Важливо навчитися вставати рано. Отці контролюють, щоб ми не спізнювались, щоб у майбутньому не змушувати чекати людей у церкві. Особливий контроль встановлено під час канонічного мовчання, коли нам не можна користуватися ні телефоном, ні інтернетом.

- До семінарії можуть потрапити хлопці будь-якого віку?

- До семінарії приймають неодружених чоловіків віком від 17 до 30 років.

- Які ваші улюблені заняття на дозвіллі? - Я люблю автоспорт, особливо захоплююся раллі. З братом їздив часто дивитися на такі змагання. Але сам участі не брав, бо автоспорт - дороге задоволення. Проте маю хобі - картинг.

- Людям властиво піддаватися стереотипам, і одним із них є думка, що типове життя духівника - виключно церква та молитва. Мало хто допускає, щоб священик займався чимось іншим, тим більше екстремальними видами спорту. У семінарії дозволяють різні форми відпочинку, а яке ставлення до екстремальних видів спорту? - Якщо б я мав можливість брати участь у змаганнях, коли став би священиком, то мене б на це не благословили. Тому що завдання священика - молитись і дбати про людей. Автоспорт займає багато часу і вимагає часто виїздити кудись. Мені о. Єронім, наш духівник, часто каже, що священик - це муж молитви. Якось на проповіді один отець сказав, що ми будемо відповідати не за те, що зробили, а за те, чого не зробили. Якщо буде можливість, то я хотів би організувати автомайстерню у нас при семінарії.

- А що тепер із вашим захопленням фотографією? - Часто я говорив отцям, мовляв, нащо мені фотографувати, коли завтра буду священиком. На це мені один отець відповів, що в них був монах, який вчився у консерваторії і тепер використовує свій дар, аби організовувати на парафії різні концерти. Тобто отець сказав, що Бог по-іншому розподіляє наш дар, щоб ми могли послужити в інший спосіб. Я, ще коли не думав вступати в семінарію, для презентації руху за життя запропонував зробити фотоісторію. Я довго виношував свою ідею, і, нарешті, ми її реалізували. Хотів би надалі фотографувати на тему соціальних проектів. А тепер знимкую у семінарії священичі свячення. Недавно я передав у виправну колонію для неповнолітніх фотографії з футболу, козацького гарту. Отець каже, що для хлопців - це дуже добра пам’ятка чогось світлого в їхніх буднях.

- Нічого немає без любовіѕ Яке ваше бачення стосунків чи сім’ї? - Так. Я вважаю, що найголовніше - бути самим собою і бути чесним одне з одним. Я от згадав український звичай на весіллі: хто перший ступить на рушник, той буде нібито головою в сім’ї. Насправді ж ми маємо шукати нагоди послужити, а не щоб нам служили. Тому вважаю: коли хочеш стати першим, то керуєшся страхом, а коли служиш, - любов’ю.

- Усім відомо, що Церква від початку подій революції підтримувала Майдан, студенти йшли на мітинги. А як було у вас у семінарії? - Коли жорстоко розігнали студентів, пам’ятаю, ми мали місячну відпустку. Але хто приїхав до семінарії в понеділок, той пішов на Майдан. Усі ми були не згідні з діями влади. і з того часу постійно були на Майдані. Коли велись уже бойові дії, тоді там були тільки отці, а ми мали цілодобову молитовну варту. Наші брати носили канапки «майданівцям», довбали лід, молилися на сцені, несли нічну варту (брати з Дрогобицької семінарії), допомагали у соборі готувати їсти, охороняли людей, які там ночували. Але основне - це молитовна підтримка, ми були там, щоб свідчити Бога. Тому коли поставили каплицю, то брати постійно їздили і допомагали провадити молитву. У Старому Завіті зазначено, що часто пророки говорили, що будь-яка влада впаде, але потрібно, аби народ навернувся до Бога.

Часто просто йдучи Майданом, люди підходили й дякували, що ми з ними…

Для них це була як присутність Бога, а для декого - як нагода, щоб зробити перший крок назустріч Господеві…

«ПРАВОСЛАВНИЙ СРСР» АБО КОМУ ПОТРІБНО ОБ'ЄДНУВАТИ УКРАЇНУ І РОСІЮ.

Родіон КОМАРОВ.

Ідея об'єднати Україну, Росію і Білорусь, та ще і на православному грунті, може призвести до небачених досі і нікому не потрібних конфліктів. За всіма бурхливими подіями останніх двох тижнів, із стріляниною в «Каравані» і розшуком злочинця, якось на другий план відійшла наша політика. Проте, вона не перестає «тішити» найрізноманітнішими сюрпризами. Наприклад, знову відгукнулися інтегратори «братських слов'янських народів». Причому не просто заявили про себе, а вже почали збір підписів за об'єднання України, Росії і Білорусі. На перший погляд, ідея відтворення нового СРСР здається зовсім вже застарілою і програшною. Тим більше, що ініціювали її якісь православні братства, в ідеології яких, здається, перемішалися елементи релігійної свідомості, великоросійської ідей і туги за спільним радянським минулим. Плюс в цій справі взяв участь «Російський блок», що йде на вибори Ради, але не фігурує ні в яких рейтингах, навіть навколопрохідних партій. Ось тільки не звертати на неї уваги не варто, адже вона може «вистрілити» в найбільш невідповідний момент. Перш за все, ідеї об'єднання України з Росією неприємні тому, що у нас будь-які суперечки на цю тему, навіть найспокійніші, ні до чого хорошого у результаті не приводять. Державі, яка ще не розібралася, що робити з купою регіональних мов і скандалами навколо цієї теми, зі своєю історією і так далі, ще один, навіть мінімальний струс, абсолютно ні до чого. Але не це найголовніше, завжди будуть люди, які висловлюють маргінальні ідеї і обіцяють знайти декілька мільйонів голосів на свою підтримку (в цьому випадку, до речі, організатори пообіцяли 3 мільйони). Важлива проблема в іншому. Нинішній заклик до об'єднання «братів-слов'ян» базується на релігійному грунті, від чого стає куди більш вибухонебезпечним.

При цьому впадає в очі, що ініціатором референдуму виступає не якийсь там проросійський політик, що вже давно всім амуляв очі, а організація «Православний вибір». Чесно скажу, глибоко з її діяльністю не знайомий, але кілька відвідин сайту (заради справедливості відзначу, що він давненько не оновлювався) дуже здивувала. Наприклад, на найвиднішому місці, в шапці сторіночки, там розміщено цікавий вислів про Україну старця Лаврентія Черніговського. Суть його зводиться до того, що «Київ без великої Росії... немислимий у жодному випадку». Погодьтеся, що заява попахує закликом до порушення територіальної цілісності України. Як думка старця вона виглядає цілком нормально, а ось на сайті громадської організації - якщо не протизаконно, то, як мінімум, підозріло. Плюс таким ось російським націоналізмом, а цитатою із старця православні активісти не обмежуються, на мою думку, применшує роль самого православ'я, як релігії уселенської, що перевершує кордони нації і вже, тим більше, окремо взятої держави. Навіть такої великої, як РФ. А якщо копнути трохи глибше, виявиться, що Україна просто підхопила естафету від Росії.
Там подібний референдум був ініційований трохи раніше. Збір підписів почався в московському храмі Святителя Миколи на Трьох горах, в якому служить протоієрей Всеволод Чаплін, голова Синодного відділу РПЦ із взаємин Церкви і суспільства. Духовна особа, яка дуже часто виражає позицію Російської православної церкви з багатьох питань, будь то ситуація навколо Pussy Riot або виправдання того, що священики одержують дорогі подарунки. Та і практично стосовно всіх інших питань суспільного життя, щодо яких хоче висловитися церква. Фактично, це голос РПЦ і патріарха Кирила. Отже підтримка у дивної, на перший погляд, ідеї, виявляється, не найгірша. Звичайно, хто знає, в що у результаті виллється збір підписів, але одну небезпеку (і його солідна підтримка тільки укріплює в цій думці), він таки таїть. Небезпека ця полягає в тому, що конфлікти на грунті релігійному, якщо вони раптом виникнуть, можуть стати набагато масштабнішими, ніж будь-які, навіть найзапекліші суперечки навколо мови, статусу УПА або якоїсь ще з наших «вічних» тем. Крім того, конкретна релігія організаторами збору підписів за возз'єднання українців і росіян, хай і не прямо, але оголошується основою вирішення національних питань… …i тут неув'язка…

По-перше, в нашому світському суспільстві цього бути не повинно. Ні за яких обставин, законодавство і Конституція чітко про це говорять.
По-друге, дуже не хочеться уявляти, що буде, якщо з маргінальних хресних ходів «за Русь», що час від часу проходять навіть в Києві, подібні ідеї виростуть в щось більш значуще і впливаюче на розум. Адже наше суспільство у жодному випадку не можна назвати православним, як би комусь не хотілося це зробити. Зрозуміло, православ'я – найбільша конфесія України, хоч і включає декілька церков.

Ось тільки уявіть на секундочку, як православні, і не прості віруючі або релігійні діячі, а особлива частина православних, які чогось злили християнські цінності з політичними ідеями, об'єднують нас з Росією, та ще і Білорусь до цього всього приєднують. Куди від гасел про Святу Русь і братських народів діватися греко-католикам, католикам, протестантам, мусульманам, юдеям і представникам інших релігій, яких так багато в нашій різноманітній країні? Чесно кажучи, навіть не хочеться думати про конфлікти, які може викликати реалізація цих ідей. А ще, складно придумати протистояння, складніше, ніж на релігійному грунті. І це актуально навіть для нашого, все-таки, світського суспільства.

Цією статтею автор зовсім не хотів би образити представників тих чи інших релігій, або сказати, що хтось з них несе щось деструктивне. Просто, коли я чую про Святу Русь, не як про історичний або релігійний термін, не як про символ, а як про політичне гасло, яке закликає всіх об'єднуватися і робити столицю неодмінно в Москві, мені відразу починає здаватися, що цінності, які несе православ'я, в даному випадку дуже вже принижуються.

Всупереч знаменитій євангельській цитаті «Богу - Богове, а кесарю - кесареве». Адже їх просто використовують в політичних цілях. А після цього можна і на будь-який конфлікт піти. Зараз здається, що всі ці об'єднувальні розмови – базікання, та ще і пов'язане з виборами. Але пригадайте, кілька років тому і скандальний мовний закон уявлявся чимось нереальним. А до 2004 року громадяни нашої держави не дуже то і думали про те, що їх роз'єднує.
Та і в нашому релігійному житті все і так неспокійно. Ось, наприклад, зовсім недавно на Донбасі спалили вже п'яту протестантську церкву (це при тому, що Донецька область – одна з найрізноманітніших і найчисленнішх за представленими там конфесіями).
А якщо пригадати про православ'я, то тут всі роки незалежності – суцільний конфлікт. Який за цей час вже викликав цілу купу сутичок. Від київського побоїща на похоронах патріарха УПЦ КП Володимира у 1995 році до моря смішних і навіть безглуздих випадків на тому ж Донбасі, де патріарха Філарета московсько-православні бабусі не пускали в храми.

Один раз навіть поагрожували йому застосувати фізичне насильство.

Отже в релігійному житті України і так всяких непорозумінь вистачає, куди вже тут ще додатково її політизувати. Але хто знає, як далеко піде об'єднувальна ідея, замішана на релігійному грунті.

А ось щоб не допустити її негативного впливу, потрібно бути готовим протистояти вже зараз…

The First Commandment of the Law of God. - “I am the Lord thy God. Thou shalt have no other gods beside Me.”

The first commandment of the Lord God asserts His existence and admonishes us to honor Him, the One true God. We must not render divine homage to anyone but Him. That is, we must study what is written by God and about Him, or theology. Theology is the highest branch of knowledge. It is our first and most important obligation. All scholarly human knowledge loses its true meaning, its underlying idea and purpose, if it is not illumined by the light of theology. Instead of good, such knowledge leads to a life of much evil. In order to acquire knowledge of the true God, we must:
1. Read and thoroughly study the Holy Scriptures, which convey to us true and most perfect knowledge of God. 2. Read the works of the Holy Fathers and teachers of the Church, which is necessary in order to understand the Holy Scriptures rightly and to guard oneself from incorrect interpretations and thinking. 3. Frequently attend church, because in the church services are contained lessons about God and His works. 4. Listen to the sermons of the priest and read books of religious and moral content. 5. Study the works of God — nature, as well as the story of the race of man, which reveal to us God’s marvelous plan.
This commandment imposes on us definite obligations of worship. We must:
1. Believe in God, that is, have the most sincere and firm conviction of His existence. 2. Walk before the Lord, that is, always be conscious of God and do everything as before the eyes of God (behave carefully), and always remember that God sees not only our deeds but also our thoughts. 3. Place our hope in God, love God, and obey God. Always be ready to do what He commands and not grumble when He does not do for us as we ourselves would like. In fact, only God knows when and what to give to us, and what is profitable and what is harmful to us. The highest form of love of God is respect, or fear of God — fear to become estranged from God because of our sins. 4. Do homage to God, glorify and give thanks to the Lord God, our Creator, Provider and Savior, remembering all His gifts and mercy to us. 5. Fearlessly confess God before all. Acknowledge that He is our God, and do not abandon the faith even though this confession might bring suffering and even death. Sins against the first commandment are:
1. Atheism — when people completely reject the existence of God. Such people the Prophet David calls fools. The fool hath said in his heart, There is no God (Ps.l3:l). 2. Polytheism — when instead of the One true God, people acknowledge many imaginary gods. 3. Unbelief — when people, while acknowledging the existence of God, do not believe in His Divine Providence and Revelation. This unbelief often comes from incorrect education and upbringing, from pride and conceit, from enthusiasm for evil examples, from careless regard for the guidance of the Church, and from a sinful life. 4. Heresy — when people imagine or invent teachings contrary to God’s truth, or stubbornly and intentionally distort the truth of God. 5. Schism — self-willed deviation from the union of Divine worship, from union with the Church. 6. Apostasy — when people disavow the true faith, fearing such things as persecution and mockery; or from enthusiasm for false teachings. 7. Despair — when people, forgetting the endless mercy of God, do not hope to receive from God help and salvation. Horrible examples of despair occur in cases of suicide. 8. Sorcery (witchery) — when people, abandoning faith in the power of God, turn to various occult and evil powers. 9. Superstition — when people believe in some ordinary thing or occurrence, attributing supernatural powers to it. 10. Laziness in prayer and in all pious deeds. 11. Love for creatures, including people, more than for God. 12. Flattery — when people care more about pleasing other people than pleasing God. 13. Self-sufficiency — when people hope more in themselves or in other people than in the mercy and help of God.
The commandment of God does not contradict our obligation to venerate angels and saints of God and to pray to them. We honor them not as God Himself, but as faithful servants of God, who are obedient and who lead God-pleasing lives. The angels and saints of God are close to God and are able to intercede on our behalf. We must ask their help and defense in firm trust that the Lord, for their sake, quickly hears our sinful prayers. The Word of God says, Pray for one another, that ye may be healed. The effectual fervent prayer of a righteous man avails much (James 5:16). For He is not a God of the dead, but of the living: for all live unto Him (Luke 20:38).

The First Beatitude – “ Blessed are the poor in spirit, for theirs is the Kingdom of Heaven.”

Blessed — joyful in the highest degree and pleasing to God; poor in spirit — humble, those who are conscious of their imperfections and unworthiness before God, and never think that they are better or more holy than others.
Spiritual lowliness is the conviction that our entire life and all our spiritual and physical blessings, such as life, health, strength, spiritual capability, knowledge, riches, and every good thing of life, all this is the gift of our Creator God. Without help from Heaven, it is impossible to acquire either material well-being or spiritual riches. All this is the gift of God.
Spiritual lowliness is called humility. Humility is the foundation of all Christian virtue, because it is the opposite of pride, and pride introduced all evil into the world. Due to pride the first among the angles became the Devil; the first people sinned, their descendants quarreled and went to war among themselves from pride. The first sin was pride (Ecclesiastes. 10:15).
Without humility it is impossible to return to God. Nor are any of the other Christian virtues possible. Humility permits us to know ourselves, to correctly assess our worth and deficiencies. It acts beneficially in the fulfillment of our obligations to our neighbor, arouses arid strengthens in us faith in God, hope and love for Him. It attracts the mercy of God to us and also disposes people to us.
The Word of God says, A sacrifice unto God is a broken spirit; a heart that is broken and humbled God will not despise (Ps. 50:17). Surely he scorned the scorners: but he gave grace unto the lowly (Prov. 3:34). Learn of me, instructs the Saviour, for I am meek and lowly in heart: and ye shall find rest unto your souls (Matt. 11:29).
Physical misery or privation can result in the acquisition of much spiritual humility if this privation or need is accepted with good will, without a murmur. But physical privation does not always result in spiritual humility, it can lead to bitterness.
Even the wealthy can be spiritually humble if they understand that visible, material wealth is decadent and transitory, fleeting, and that it is no substitute for spiritual riches. They must understand the word of the Lord, For what is a man profited, if he shall gain the whole world, and lose his own soul? (Matt. 16:26).
But Christian humility must be strictly distinguished from self-seeking self-abasement, such as fawning and flattery, which discredit human dignity. It is necessary to strictly reject so-called "noble self-love" or "defense against affronts to one’s honor," which reflect prejudices, pernicious superstitions which were inherited from Roman paganism hostile to Christianity. The true Christian must decisively renounce these superstitions, which resulted in the anti-Christian and shameful custom of the duel and revenge.
In reward for meekness of spirit, humility, the Lord Jesus Christ promises the Kingdom of Heaven, a life of eternal blessedness. Participation in the Kingdom of God for the humble begins here and now — by means of faith and hope in God; but the ultimate reward in all of its fullness will be seen in the future life.

Condolence letter of the UGCC Head to the Ambassadors of foreign countries whose citizens suffered tragic loss of lives due to alleged terrorist attack on July 17, 2014.

It is with great sadness that we have learned about the shooting down of a Malaysian airliner allegedly by terrorists with 298 people on board over eastern Ukraine. Hundreds of victims of military aggression against Ukraine were joined by the innocent lives of the citizens of other nations, including from your country. This tragedy has revealed that evil, which has been severing the body of our nation in recent months, is a real threat to the peace and security of the whole world.
Deeply saddened by this crime, we would like to convey our deepest condolences to the relatives and friends of the lost ones. Please be assured of our prayers and our closeness in this grief which became also our grief. “All Merciful Lord, embrace with Your loving care the souls of the innocently killed, and place them in the heavenly home of the righteous ones, granting them eternal peace and blessedness!”
Our entire Church prays for the eternal repose of the souls of the innocently killed. We remain united in our prayers with the families of the deceased and with all those suffering due to this tragedy.
We call upon the international community to employ all possible means to stop military aggression against Ukraine, to restore peace, and to prevent similar tragedy in the future. Let us pray to Almighty God to grant the gift of lasting peace for Ukraine and for the entire world.

A PRAYER FOR PEACE IN UKRAINE

Heavenly Father, Your Son taught us “Blessed are the Peacemakers for they shall be called Children of God.” At this hour, we fervently pray that Your Holy Spirit may inspire men and women in Ukraine to become Peacemakers. May they seek reconciliation and dialogue and end the violent confrontation and killing. May they restore tranquility to their nation and restore human rights, democratic principles and religious liberty to their troubled land. God, our Father, we beseech you to comfort the suffering, heal the wounded and accept the souls of the departed into Your Heavenly Kingdom. And may the Most Holy Mother of God, extend her Blessed Mantle of Protection over Ukraine. And may each of us always live our lives as instruments of Your Peace. Amen.

Prayer to St Panteleimon, the Great Martyr and Healer (July 27)

Holy Great-Martyr and Healer Panteleimon, thou imitator of God's mercy! Look down in thy loving kindness and hearken unto us, sinners, who offer heartfelt prayers before thy holy icon. Ask for us from the Lord God, before Whom the Angels stand in heaven, remission of our sins and transgressions. Heal the ills of body and soul of the servants of God whom we here commemorate, who are here present, and of all Christians who seek thy help. For behold, we, who because of our sins are possessed by bitter ills and have no help or consolation, yet flee to thee for refuge, since thou hast been given Grace to pray for us and to heal every ill and every disease. Grant, therefore, to all of us, by thy holy prayers, health and strength of soul and body, a good growth in the Faith and in devotion, and all that is needful unto this temporal life and unto our salvation: So that, having been granted great and rich mercy through thee, we may glorify thee and Him that bestowed all good things, our God Who is wondrous in His Saints, Amen.

The Recitation of the Angelus – July 20, 2014

Dear Brothers and Sisters, this Sunday's liturgy offers some evangelical parables, short stories that Jesus used to proclaim the Kingdom of heaven to the crowds. Among those in the Gospel reading of today, one that is rather complex, is Jesus' explanation to his disciples of the good wheat and the tares, which addresses the problem of evil in the world and highlights the patience of God (cf. Mt 13,24-30.36-43). The scene takes place in a field where the master sows the wheat. But one night the enemy comes and sows tares, a term that in Hebrew derives from the same word as "Satan" and refers to the concept of division. The servants would straight away cut away the bad weeds, but the master stops them for this reason: "Lest while you gather up the tares, you root up also the wheat with them. (Mt 13:29)”.
The teaching of the parable is twofold. First of all, he says that the evil in the world comes not from God but from the enemy, the Devil. This enemy is cunning: he sowed evil amidst the good, so that it is impossible for us to clearly separate them. But God, in the end, will do it.
And here we come to the second theme: the contrast between the impatience of servants and the patient waiting of the owner of the field, who represents God. We are sometimes in a hurry to judge, classify, place the good here and the bad beyond. But God knows to wait. He looks at the "field" of every person’s life with patience and mercy. He sees much better than us the dirt and the evil, but He also sees the seeds of good and looks forward with confidence for them to mature. God is patient, he knows to wait. The attitude of the owner is that of hope, founded on the certainty that evil has neither the first nor the last word. It is thanks to thispatient hope of God that the same weeds in the end, can become good wheat. But beware: evangelical patience is not indifference to evil. One cannot make confusion between good and evil! In the face of the weeds in the world, the disciple of the Lord is called to imitate the patience of God, nourishing hope with the support of an unshakable faith in the ultimate victory of the good, that is of God. In the end, in fact, the evil will be removed and disposed of. At the time of the harvest, that is the judgment, the reapers will perform the order of the master, separating the tares to burn (Mt 13:30). On that day of the final harvest, the judge will be Jesus, the One who sowed good seed in the world and who himself became a "grain of wheat", died and rose again. At the end we will all be judged by the same standards by which we judged: the mercy we gave to others will also be used with us. Let us ask the Virgin Mary, our Mother, to help us to grow in patience, hope and mercy.

I have learned with concern the news coming from Christian community in Mosul (Iraq) and in other parts of the Middle East, where, from the very beginning of Christianity, they lived with their fellow citizens, offering a significant contribution to the good of society. I invite you to remember them in prayer. I also urge you to persevere in prayer for situations of tension and conflict that persist in different parts of the world, especially in the Middle East and Ukraine. May the God of peace inspire in all a genuine desire for dialogue and reconciliation. Violence will not be overcome with violence. Violence is overcome with peace!

Путін порушив три заповіді

Голова УПЦ КП, Філарет, у зверненні з приводу російської анексії Криму заявив, що
президент Володимир Путін публічно порушив три заповіді Божі. За його словами, ідеться про заповіді "не кради; не говори неправдивого свідчення на ближнього твого; не бажай дому ближнього твого... (і) нічого, що у ближнього твого", наведені у старозавітній книзі "Вихід".
"Наслідком збройної агресії російської влади проти України також вже стало кровопролиття – вбивство сепаратистами українського активіста у Донецьку, вбивство кримського татарина та українського військовослужбовця у Криму", - наголосив патріарх. За його словами, покликання Церкви – свідчити про правду. "Тому необхідно дати моральну оцінку анексії, чи краще сказати - аншлюсу Криму, напередодні здійсненого Російською Федерацією". Він також нагадав про безчинства у Криму, про тиск на сім'ї українських військових та викрадення активістів. "У виступі 18 березня в Кремлі президент Росії Володимир Путін використав засіб диявола – змішав правду з неправдою. Переконаний, що напівправда, яку з вуст глави російської держави чув весь світ, гірша за відверту неправду – як схована в їжу отрута є більш небезпечною, ніж отрута явна", - йдеться у зверненні. Філарет також закликав українців єднатися, а світ дати відсіч російському агресору.

Блаженніший Святослав, Предстоятель УГКЦ наголосив, що сьогодні, в такий важкий для України період, Українська Греко-Католицька Церква докладає всіх зусиль для єднання українців у світі для виступу на підтримку їхньої історичної Батьківщини і досягнення широкої міжнародної солідарності з Україною. Жахлива звістка надійшла зі Сходу України, де терористи збили літак Боінг 777 малайзійської авіакомпанії з 298 особами на борту. До сотень жертв військової агресії проти України долучилися невинні життя громадян інших народів світу, зокрема і Вашої країни. Ця трагедія вкотре показала, що зло, яке впродовж останніх місяців роздирає тіло нашого народу, несе реальну загрозу миру й безпеці в усьому світі. Пройняті великим болем із приводу цього злочину, висловлюємо щирі співчуття рідним і близьким загиблих, запевняючи про наші молитви і близькість із ними в їхньому горі, яке стало й нашим горем. «Всемилостивий Господи, прийми у свої обійми душі невинно убієнних, посели їх в оселях праведних, сподоби їх вічного миру і блаженства!». Уся наша Церква молиться за вічний спочинок невинно убієнних. Залишаємося в молитовній єдності з родинами загиблих та всіма страждаючими з приводу цієї трагедії. Закликаємо всю міжнародну спільноту зробити все можливе для припинення збройної агресії проти України, відновлення миру та недопущення подібної трагедії в майбутньому. Просімо у Всемилостивого Бога дару тривалого миру для України і цілого світу.

Владика Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, помолився перед посольством Нідерландів у Києві за упокій загиблих у збитому терористами Боїнгу 777. Владика Богдан сказав, що прийшов висловити співчуття і молитовну близькість родинам загиблих. «Немає чужого горя, − наголосив він в одному з коментарів, − кожне горе, де б воно не трапилося, є спільним горем нас усіх. І це спонукає нас до солідарності та молитви за страждаючих». Водночас цей злочин, на думку Секретаря Синоду Єпископів УГКЦ, вкотре показує, що агресія проти України несе загрозу не лише безпосередньо українській державності та українському народові, − вона загрожує миру і безпеці в цілому світі. У коментарі нідерландському телебаченню владика Богдан висловив думку, що якби раніше не було допущено ескалації агресії проти України у східних регіонах, то, напевно, не дійшло б до цього жахливого вчорашнього злочину терористів проти мирних людей різних національностей. Тому єпископ ще раз закликав міжнародну спільноту зробити все можливе, щоб якнайшвидше відновити мир в Україні, бо «кожен день військової агресії несе зі собою нові невинні жертви».

Прес-центр Ватикану оприлюднив повідомлення, в якому сказано, що Святіший Отець Франциск із глибоким смутком сприйняв повідомлення про катастрофу літака «Малайзійських авіаліній» у східному регіоні України. Папа молиться за численні жертви цієї катастрофи та їхні родини, водночас вкотре закликаючи сторони конфлікту до миру та зусиль, спрямованих на пошук вирішення проблем через діалог, щоб уникнути подальших невинних людських жертв. Серед жертв катастрофи літака «Малайзійських авіаліній» є також католицька монахиня Філомена Тієран із Згромадження Сестер Найсвятішого Серця Ісусового, вчителька дівочої школи в Сіднеї, яка поверталася з духовних вправ – реколекцій у Франції.

Арештована у Росії українська військова льотчиця Надія Савченко відповіла на лист Президента Петра Порошенка і передала свій лист через адвокатів. "Я-то витримаю! А Вас я щиро прошу допомогти Україні. Хочу вірити в те, що у Вас все вийде краще, ніж у попередників, і на нашій землі настануть мир і процвітання". Напередодні українському консулу вдалося зустрітися з льотчицею, яка перебуває у СІЗО в Воронежі. У червні вона потрапила у полон проросійських бойовиків на Донбасі. 8 липня стало відомо, що Савченко перебуває у слідчому ізоляторі в Росії, де її звинуватили у пособництві вбивства російських журналістів.

Президент України Петро Порошенко висловив співчуття главам держав, громадяни яких загинули внаслідок аварії малайзійського Боїнга-777 на сході України.

Трагедія із малазійським лайнером "Боїнг-777" Malaysia Airlines - міжнародний злочин, за який винні мають відповісти у Міжнародному трибуналі. Про це в п'ятницю, 18 липня, заявив прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк, передає Інтерфакс-Україна. "Вчорашня жахлива трагедія вносить корективи в наше життя. Догралися росіяни. Міжнародний злочин, за який в Гаазі потрібно сидіти під Міжнародним трибуналом", - заявив він."Там місця багато, всіх можна розмістити", - сказав прем'єр-міністр, відкриваючи нараду з питань диверсифікації ринків збуту і джерел поставок промислової продукції в п'ятницю в Києві. Яценюк переконаний, що Росія повинна усвідомити свою відповідальність за падіння авіалайнера, оскільки підтримує бойовиків, які здійснили атаку на Боїнг-777." Росія, яка фінансує і підтримує цих злочинців, врешті-решт, повинна усвідомити свою відповідальність за те, що цими бандитами скоєно міжнародний злочин проти людства", - заявив прем'єр-міністр, відкриваючи селекторну нараду з керівництвом областей у п'ятницю в Києві.При цьому глава українського уряду підкреслив, що трагедія з малазійським авіалайнером засвідчила, що ті, хто вчинили атаку на літак - "це міжнародні злочинці, які повинні понести відповідальність і постати перед судом".

17 липня літак "Боінг-777" Малайзійських авіаліній рейсом Амстердам (Нідерланди) - Куала-Лумпур (Малайзія), на борту якого було 298 пасажирів, із яких 15 членів екіпажу, був збитий і зазнав катастрофи на сході України. За даними українських силовиків, його збили з установки "Бук" терористи, яких забезпечує зброєю Росія. Керівництво РФ же поклало на Україну відповідальність за катастрофу.

Що веде до втрати віри…

Ісус навчає самарянку

Віра - це великий скарб, за який ми повинні Господу Богу завжди дякувати і старанно його зберігати. Тому ми зобов'язані уникати всього, що противиться вірі і призводить до її втрати. Сьогодні розглянемо, що веде до цього:
І. Гордість і непотрібне мудрування в таїнствах віри.
ІІ. Занедбання релігійних обов'язків та грішне життя.
III. Читання злих книжок і приставання зі злими людьми.


І. Ніщо так не противиться вірі, як гордість і мудрування. 

1. Віра від нас вимагає, щоб ми більше вірили Богові, ніж розумові, тому що розум може помилятися і завести нас у блуд. Однак "мудрагелі" не хочуть зрозуміти, як можна вірити в те, чого не розумієш, але не задумуються над тим, що вони багато речей не розуміють, хоча бачать їх і знають. Оскільки ці люди слабим розумом не можуть збагнути глибоких правд таїнств віри, тому заперечують їх, вважають їх вигадкою людей і неправдою. Прикладом цього є Арій, Несторій, Лютер, Кальвін і сотні інших, які з гордости відступили від Церкви та переконували себе й інших, що їх Св. Дух вибрав для виправлення віри. Вони забули про те, що Господь просвічує лише покірних і вибирає їх для своїх цілей, а гордих відштовхує, як каже Св. Письмо: "Бог гордим противиться, а покірним дає благодать" (І Петр. 5,5).
2. Як світло сонця засліплює того, хто в нього вдивляється, і він нічого не може побачити, так і правди віри, які неможливо зрозуміти, затемнюють розум того, хто їх насилу хоче збагнути. Ось так єретик Савелій, який занадто хотів зрозуміти Пресвяту Трійцю, потрапив у блуд, почав вчити, що Пресвята Трійця - то не три особи, а лиш одна, і за це Св. Церква його викляла. Однак не треба думати, що Церква наказує вірити насліпо і забороняє роздумувати над правдами віри. Ні! Церква дозволяє роздумувати над ними, але для того, щоб їх краще пізнати, в них утвердитися і вміти їх захистити. Св. Церква забороняє робити віру залежною від розумування, не дозволяє говорити: "Я повірю в те, що Св. Церква подає до вірування тільки тоді, коли власним розумом переконаюся, що це правда". Так говорити Церква забороняє, тому що такий вірить у себе, а не в те, що Бог об'явив, а Св. Церква подає до вірування.

II. Хто занедбує релігійні обов'язки і погано поводиться, той вже тратить віру. 

1. Щоб лампа завжди світила, треба до неї часто доливати нафти, бо інакше вона світитиме щораз слабше, аж врешті згасне. Коли ж наша віра повинна світити нам все життя, то вона також потребує постійного доливання нафти, а тією нафтою є: молитва, слухання Божого слова, приймання Св. Тайн. Наша віра доти є сильною і живою, доки скріплюємо її молитвою. Коли не стане молитви, тоді до серця вертаються світові гадки, віра слабне і поволі завмирає. Наша віра відживлюється також слуханням Божого слова. Хто це занедбує, байдужіє, а потім зовсім зрікається своєї віри. Нарешті, прийманням Св. Тайн, Сповіддю і Св. Причастям очищуємо наші душі з гріховного бруду і запалюємо їх любов'ю до Господа Бога. Тим зміцнюємо нашу віру, бо хто Бога щиро любить, той Йому та Христовій Церкві в усьому вірить. Навпаки, хто нерадо приступає до Св. Тайн, той помалу починає забувати про Бога, про своє спасіння, про чесноту, його віра слабне і врешті розпадається, неначе струхнявілий будинок. 
2. Які християни найбільше прив'язані до Церкви, які провадять чесне життя? Ті, які побожно сповняють релігійні обов'язки, радо читають релігійні книжки, побожно моляться, часто приступають до Св. Тайн. А які байдужі до віри, не бояться Бога, а живуть, щоб жити? Ті, які занедбують релігійні обов'язки, які не моляться зранку і ввечері, які до церкви ходять тільки зі звичаю, а не з побожности, які насміхаються з тих, хто часто приступає до Св. Тайн, а коли зайде розмова про віру, то завжди стають на бік противників віри. Віра таких людей захитана, а втративши її, вони можуть втратити і спасіння. 
3. Ще більшою небезпекою для віри є грішне життя. Неморальне життя сам Ісус Христос вважає причиною невірства, бо говорить: "Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло" (Йо. З, 20). Це означає, що грішна людина ненавидить віру і не хоче її знати, бо вона відкриває кожному лукаві вчинки. По-іншому не може бути, бо віра домагається побожного і чесного життя, а людина, віддана тілесним похотям і змислам, не хоче їх відректися. Вона скоріше відречеться віри та Ісуса Христа, ніж свого грішного життя. А робить це не тому, що переконана в неправдивості віри, але тому, що вона стає поперек її пристрастям і не дозволяє віддатися гріхам. Доки вірить у Бога, Який все знає і бачить, доки вірить у суд після смерті, у вічну кару в пеклі, доти не може знайти спокою в своєму грішному житті, бо її мучить совість. Тому, щоб мати будь-який спокій, вона вирікається віри і безсоромно каже: "Нема Бога, нема душі, нема суду, нема вічності, тому і немає потреби вистерігатися гріхів, сповідатися, покутувати". Такій людині здається, що тільки тоді вона буде щасливою, коли зможе безпечно віддаватися різним лукавствам і не боятися Божого суду. А якщо в неї все ж таки пробудиться совість, то вона сама себе заспокоює: мовляв, це наслідок "бабського" виховання, забобон, фантазія, привид і брехня.

III. Третя частина втрати віри - це читання безбожних книжок і спілкування з людьми, які не мають ніякої віри. 

1. Книги, які виступають проти науки Церкви, мають шкідливий вплив на маловіруючу людину, тому що підривають її віру і призводять до повного віровідступства. Історія вчить, що так вони впливають не тільки на поодиноких людей, але навіть на цілі народи. Наприклад, у Франції читання поганих книжок довело до того, що нищили і палили церкви, вбивали священиків, під карою смерти було заборонено віру в Бога, натомість впроваджено віру розуму, що її представляла одна розпусниця, перед якою палили кадило. 
2. Навіть для християн, які твердо стоять у вірі, читання злих книжок може мати згубні наслідки. За приклад маємо Євтихія, який жив у Царгороді в V ст. і спочатку був ревним католиком, але через читання злих книжок став батьком єретичної науки. Так само Іван Гус, професор із Праги, так перейнявся листами Вікліфа, що став причиною релігійної війни в Чехії. З цього видно, що коли Церква забороняє читати погані книжки і часописи, то робить так, як добра мама, яка не дає дитині ножа, щоб часом не зробила собі шкоди. Тож будьмо і ми добрими дітьми і не берімо до рук ні книжки, ні часопису, які виступають проти Церкви, висміюють віру або священиків. А коли ми не впевнені, чи ця книжка добра чи ні, то запитаймо у священика.
3. До втрати віри призводить також часте спілкування чи дружба з безбожниками і недовірками. Народне прислів'я говорить: "З яким пристаєш, таким і стаєш", а Ісус Христос виразно застерігає: "Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині - вовки хижі" (Мт. 7, 15). Особливо ви, християнські матері і батьки, не дозволяйте дітям товаришувати з недовірками і нерелігійними дітьми, бо хоча б ви і добре їх виховували, але таке спілкування привело б до зіпсуття. Коли вони при кожній нагоді кепкуватимуть з віри і Церкви, то ваші діти можуть цим перейнятися і втратити віру.

Одного разу у Франції в місті Камбре знайшли неживого юнака, а біля нього револьвер і записку зі словами: "Хто знайде моє тіло, нехай знає, що в молодих роках я жив побожно, але коли пішов у компанію невіруючих, то втратив віру і чесноту, життя стало для мене тяжким, і це довело мене до самогубства". Подібних прикладів дуже багато. "Трохи закваски квасить усе тісто" (Гал. 5, 9), - говорить ап. Павло. Часом і одне слово може згіршити на все життя. А як гіршить постійне перебування у злому товаристві! Тому, дорогі християни, уникаймо всього, що веде до втрати віри, стараймося завжди виконувати і дотримуватися приписів Церкви і зберегти сильну віру, бо вона одна принесе нам спокій у цьому житті і спасіння у Вічності.

THE CLERGY AND THEIR VESTMENTS

Following the example of the Old Testament Church, in which there were a high priest, priests, and Levites, the holy Apostles also instituted in the New Testament Christian Church the priesthood: bishops, priests, and deacons. They are all called members of the clergy because by means of the Mystery of the priesthood they receive the Grace of the Holy Spirit for sacred service in the Church of Christ: enabling them to celebrate the divine services; teach the laity the Christian faith and holy life; and direct ecclesiastical affairs.

The bishops comprise the highest rank in the Church, and therefore receive the highest degree of Grace. Bishops are also called hierarchs, or leaders of the priests. They may celebrate all the Mysteries and all ecclesiastical services. Bishops have the right not only to serve the usual Liturgy, but they alone may consecrate others into the priesthood, as well as consecrate Holy Chrism and the Antimensis (a piece of cloth that is placed under the altar table). In their degree of priesthood they are equal, though the senior and most deserving of the bishops are termed archbishops, while the bishops whose sees are centered in major cities are termed metropolitans, after the Greek word for a large city, "metropolis." The bishops of the ancient major cities of the Roman Empire, Jerusalem, Constantinople, Rome, Alexandria and Antioch, are called patriarchs. A bishop sometimes is given another bishop, called a vicar or auxiliary bishop, to assist him in his duties.

The bishop is vested with all the vestments of a priest, the sticharion, epitrachelion, belt and cuffs, but the phelonion is replaced with the saccos and the nabedrennik with the palitsa. In addition, a bishop wears the omophorion and the miter. The saccos is the outer vestment of a bishop which resembles a shorter deacon’s sticharion so that the sticharion and epitrachelion are visible underneath. It, like the phelonion, recalls the purple mantle of the Saviour. The palitsa is hung by a strap from the upper corner over the right hip on top of the sakkos. For exceptional service the right to wear the palitsa is granted by the ruling bishop to worthy archpriests. For archimandrites, as well as for a bishop, the palitsa is an indispensable appurtenance to their vestments.

Around the shoulders, over the saccos, a bishop wears the omophorion. This is a long, wide fabric usually adorned with crosses. It is wrapped around the shoulders of the bishop so that one end falls in front and the other behind. Omophorion is a Greek word meaning "that which goes over the shoulders" and is exclusively an episcopal vestment. As with the priest and his epitrachelion, the bishop may not conduct any service without his omophorion. It reminds the bishop that he must be concerned for the salvation of the fallen like the good shepherd who, when he has found the lost sheep, carries it home on his shoulder.

At all times, as part of his normal attire and for services, the bishop wears a panagia around his neck in addition to a cross. The panagia, which means "all-holy" in Greek, is a small, round icon of the Saviour or the Theotokos, sometimes adorned with precious stones. When serving, the bishop wears a miter on his head, adorned with small icons and precious stones. According to some, it signifies the crown of thorns which was placed on the head of the Saviour, and to others it represents the Gospel of Christ to which the bishop always remains subject. Archimandrites wear the miter as well, and in exceptional cases a ruling bishop can grant the right to wear one to the more worthy archpriests in place of the kamilavka. During the divine services the bishops use a staff as a sign of ultimate pastoral authority. A staff is also granted to archimandrites and abbots as heads of monasteries.

 During the service an "orlets," a circular rug with the image of an eagle flying over a city, is put under the bishop’s feet. This symbolizes that the bishop should soar from the earthly to the heavenly like an eagle, and as an eagle can see clearly over distances, so must a bishop oversee all parts of his diocese.

---

Priests comprise the second rank of the sacred ministry under the bishop. Priests may serve, with an episcopal blessing, all the Mysteries and ecclesiastical services, with the exception of the Mystery of Ordination and the sanctification of Holy Chrism or an Antimensis. The congregation of Christians subject to the supervision of the priest is termed his parish. The more worthy and distinguished priests are granted the title of archpriest; the first among these priests is called a protopresbyter. If a priest is also a tonsured monk he is known as a hieromonk. Hieromonks appointed to direct monasteries, or those honored independently of any appointment, are usually given the title of igumen or abbot. Those of a higher rank are called archimandrites, and bishops are chosen from this rank.

The vestments of a priest include the under-vestment or sticharion, the epitrachelion (stole), the belt, the cuffs, and the phelonion. The under-vestment is just a simpler form of sticharion, differing from the sticharion in that the sleeves are narrow with laces at the wrist, and it is usually made of a fine, white material. The white color reminds the priest that he must always be of pure soul and lead a blameless life. It also recalls the tunic which the Lord Jesus Christ wore on earth and in which He accomplished our salvation. The stole or epitrachelion is similar to the deacon’s orarion, only it is worn around the neck and comes down in front so that the two inner edges are fastened together for convenience. It signifies the double portion of grace bestowed on a priest, in comparison to that of a deacon, for the celebration of the Mysteries. The priest may not conduct any service without his epitrachelion, just as a deacon must have his orarion. The belt is worn over the epitrachelion and under-vestment and signifies readiness to serve the Lord. It also symbolizes the divine power that strengthens the priest during the course of his serving. The belt also recalls the towel which the Saviour was given for the washing of the disciples’ feet at the Mystical Supper.

The phelonion is worn over the other garments. It is a long and wide cape without sleeves with an opening for the head at the top and cut away in front to give the hands freedom of movement. In its form it resembles the purple mantle which the Lord was given during His passion. The ribbons sewn on it recall the streams of blood which flowed over His garments. In addition to this the phelonion reminds the priests of the garment of righteousness with which they must be vested as servants of Christ. A priest wears a pectoral cross around his neck, over the phelonion. For long and dedicated service a priest is given an award called a nabedrennik or thigh shield, which is a stiffened, rectangular cloth hung on the right hip from the shoulder by a strap fastened at two upper corners, and which signifies a spiritual sword. Other awards are the skoufia and kamilavka (head coverings), and another diamond-shaped cloth, similar to the nabedrennik, worn on the right hip, called a palitsa (in which case the former is worn on the left). It also represents the spiritual sword, the Word of God with which the celebrant must battle disbelief and irreverence.

---

Deacons form the third and lowest rank of the sacred ministry; in Greek "deacon" means a "server." Deacons assist a bishop or priest during the serving of the Divine Liturgy or other Mysteries and services, but they may not serve alone. The participation of a deacon in the divine services is not obligatory, and therefore many churches conduct services without them. Some deacons, particularly in cathedral churches, are deemed worthy of the title of protodeacon. Monks who have received the rank of deacon are called hierodeacons, and the senior of them is called an archdeacon.

The vestments of the diaconate are the sticharion, the orarion and the cuffs.The sticharion is a long garment, open down the length of the sides for a deacon, but entirely unslitted for servers, in the form of a cross with an opening for one’s head and with wide sleeves. The deacon’s sticharion may also be worn by subdeacons. The right to wear a sticharion may also be granted to readers and servers. The sticharion signifies purity of soul, necessary for a person of ecclesiastical rank.

The orarion is a long, wide band of the same material as the sticharion with fringe on the ends. It is worn over the left shoulder on top of the sticharion. For simple deacons it is worn as shown, for proto-deacons it is wound once around the body. The orarion signifies the Grace of God which the deacon received in the Mystery of Ordination. The cuffs or manacles are of the same material as the sticharion, and are worn around the wrists and laced with cords. They remind those conducting the services that they celebrate the Mysteries or partake of the Mysteries of the Christian faith not by their own powers, but by the power and Grace of God. They also remind us of the bonds that tied the hands of the Savior during His passion.

THE HOLY AND GLORIOUS PROPHET ELIJAH (JULY 20)

The Holy Prophet Elijah is one of the greatest of the prophets and the first dedicated to virginity in the Old Testament. He was born in Tishba of Gilead into the Levite tribe 900 years before the Incarnation of the Word of God. The name Elijah (the Lord’s strength) given to the infant defined his whole life. From the years of his youth, he dedicated himself to the One God, settled in the wilderness and spent his whole life in strict fasting, meditation and prayer. Called to prophetic service, which put him in conflict with the Israelite king Ahab, the prophet became a fiery zealot of true faith and piety.

During this time the Israelite nation had fallen away from the faith of their Fathers, they abandoned the One God and worshipped pagan idols, the worship of which was introduced by the impious king Jereboam. Jezebel, the wife of king Ahab, was devoted to idol worship. She persuaded her husband to build a temple to the pagan god Baal, which led many Israelites away from the worship of the true God. Beholding the ruin of his nation, the Prophet Elijah began to denounce King Ahab for impiety, and exhorted him to repent and turn to the God of Israel. The king would not listen to him. The Prophet Elijah then declared to him, that as punishment there would be neither rain nor dew upon the ground, and the drought would cease only by his prayer. Indeed, the word of Elijah was a torch. The heavens were closed for three and a half years, and there was drought and famine throughout all the land.

During this time of tribulation, the Lord sent him to a cave beyond the Jordan. There he was miraculously fed by ravens. When the stream Horath dried up, the Lord sent the Prophet Elijah to Sarephta to a poor widow, a Sidonian Gentile who suffered together with her children, awaiting death by starvation. At the request of the prophet, she prepared him bread with the last measure of flour and the remainder of the oil. Through the prayer of the Prophet Elijah, flour and oil were not depleted in the home of the widow for the duration of the famine. By the power of his prayer the prophet also performed another miracle: he raised the dead son of the widow. After the end of three years of drought the Merciful Lord sent the prophet to appear before King Ahab, and promised to send rain upon the earth. The Prophet Elijah told the king to order all of Israel to gather upon Mount Carmel, and also the priests of Baal. When the nation had gathered, the Prophet Elijah proposed that two sacrificial altars be built: one for the priests of Baal, and the other for the Prophet Elijah who served the True God. The Prophet Elijah told them to call on their gods to consume the sacrificial animals with fire, and he would call on his. Whichever was first to send fire on the sacrifice would be acknowledged as the true God. The prophets of Baal called out to their idol from morning till evening, but the heavens were silent. Towards evening the holy Prophet Elijah built his sacrificial altar from twelve stones, the number of the tribes of Israel. He placed the sacrifice upon the wood, gave orders to dig a ditch around the altar and commanded that the sacrifice and the wood be soaked with water. When the ditch had filled with water, the prophet turned to God in prayer. Through the prayer of the prophet fire came down from heaven and consumed the sacrifice, the wood, and even the water. The people fell down to the ground, crying out: “Truly, the Lord is God!” Then the Prophet Elijah had all the pagan-priests of Baal put to death, and he began to pray for rain. Through his prayer the heavens opened and an abundant rain fell, soaking the parched earth.

King Ahab acknowledged his error and repented of his sins, but his wife Jezebel threatened to kill the prophet of God. The Prophet Elijah fled into the Kingdom of Judea and, grieving over his failure to eradicate idol worship, he asked God to let him die. An angel of the Lord came before him, strengthened him with food and commanded him to go upon a long journey. The Prophet Elijah traveled for forty days and nights and, having arrived at Mount Horeb, he settled in a cave.

The Lord told him that the next day Elijah would stand in His presence. There was a strong wind that crushed the rocks of the mountain, then an earthquake, and a fire, but the Lord was not in them. The Lord was in “a gentle breeze.” He revealed to the prophet, that He would preserve seven thousand faithful servants who had not worshipped Baal. Later, the Lord commanded Elijah to anoint Elisha into prophetic service. Because of his fiery zeal for the Glory of God the Prophet Elijah was taken up alive into Heaven in a fiery chariot. The Prophet Elisha received Elijah’s mantle, and a double portion of his prophetic spirit. According to the Tradition of Holy Church, the Prophet Elijah will be the Forerunner of the Dread Second Coming of Christ. He will proclaim the truth of Christ, urge all to repentance, and will be slain by the Antichrist. This will be a sign of the end of the world.

---

Elijah Obeyed God: When Elijah was lead by God to the brook and later to a cave, we see that Elijah obeyed. But he did not just obey the call to go, he stayed until he was later told to leave. Elijah was in tune with the leading of the Lord in his life. He made decisions based on what he knew God was leading him to do. I believe this helped him in the area of being bold. He could confidently say and do what he did because he knew the Lord’s leading.

Elijah Trusted God: There were times when Elijah wasn’t sure what the Lord’s leading was. He did not always know how God was going to work, but he knew enough to trust. He trusted when he could not see the rain coming. He trusted when he did not know how to escape from Jezebel. He was a man who learned to trust God.

Elijah Humbled Himself to God: When Elijah was in the cave conversing with God, he seemed to have an arrogance about him. God kept asking him the same question over and over. Elijah’s answer was, “I do what I do because there is no one else to do Your work for You.” Elijah seemed to be of the mindset that God could not take care of His own problems. Elijah finally humbled himself and God then revealed that there were many other people standing on his side ready to help if Elijah would let them.

Schedule for the July 25 & 26, 2014 Church Festival:

Friday, July 25th

4:00 PM: Festival Opens – Welcome
Ukrainian Kitchen
Ukrainian Arts, Crafts & Vendors
5:00 PM: Vocal Styling of Lou Pizzuti (Frank Sinatra Standards)
5:30 PM: Church Tours Start – (run every half hour)
6:00 PM: ODESA Ukrainian Dance Ensemble Mini Concert featuring Ukrainian song and dance
7:00 PM: "ZABAVA" Dance Party featuring “Together” (Ми Разом)
from Rochester

Saturday, July 26th 

12:00 PM: Festival Opens – Welcome
Ukrainian Kitchen
Ukrainian Arts, Crafts & Vendors
Please visit our Ukrainian Education Area for a schedule of today’s demonstrations.
12:15 PM: Vocal Styling of Lou Pizzuti (Jazz and Keyboard Standards)
1:00 PM: Church Tours Start – (run every half hour). Tours will stop during Liturgy and start back up at 6PM
1:15 PM: Violin and Accordion by Vladymier & Natalie Onyper
1:30 PM: Piso Family Singers – (Ukrainian Vocals)
3:00 PM: Pontifical Divine Liturgy
5:00 PM: ODESA Ukrainian Dance Ensemble, Main Concert featuring Ukrainian song and dance
7:00 PM: "ZABAVA" Dance Party featuring “Together” (Ми Разом) from Rochester

Schedule is subject to change

Європеїзація чи профанація?

Петро ПАЛАЖИН. 

Очевидна відповідь на це запитання - профанація. Лише українська профанація європеїзації
України має різну природу: від української влади вона є свідомою, хоч грубо завуальованою, а профанація українського народу своєї європеїзації має природне походження. Тобто наші люди хотіли б мати своє життя таким, як мають його європейські нації, але є пасивними, щоб перебудувати свою державу за європейським зразком. Але це лише констатація, висновок, дедукція. А підставою до цих висновків є таке. Колись, за панування комуняцького мракобісся, влада вдовблювала в людські голови: «Народ і партія - єдіни». Але всі тоді знали, що це лише пропаганда й брехня і тихо у відповідь їм казали: «Ані дєлают від, что ані нам платят, а ми дєлаєм від, что работаєм». і саме тому воно і розпалося, бо під «мудрим» керівництвом партії продуктивність праці в їхньому «соцларєрє» була в три-чотири рази нижчою. Сильніші нації в своїх державах це змінили так, що і люди, і влада служать інтересам держави, нації. У нас же все залишилось, як і було. При Союзі в них були свої «обкомовскіє жілиє дома, дєтскіє садікі, маразіни для партійной номєнклатури со своімі смєшнимі ценамі, своі бази отдиха, санаторіі і помощ в канвєртах». Ну а чи не краще їм тепер? Тоді вони це не афішували, а тепер через «Світські хроніки» Катерини Осадчої намагаються утвердити в народі думку, що так є і що така несправедливість має бути вічно, бо це такий капіталізм. А для тих поодиноких журналістів чи депутатів-опозиціонерів, що не такі, як вони, Азаров відмахнеться банально: «Да пашлі ви...» А сутність їхньої діяльності випадково розкрив Міхаїл Чечетов, сказавши: «Ми іх развєлі как котят». Отже, спочатку донецькі розвели «как котят» своїх донецьких, пообіцявши їм покращення життя вже завтра. і тут є повна історична спадковість, бо першим, хто розвів народ «как котят», був Володя Лєнін, коли пообіцяв «зємлю - крєстьянам, а фабрікі - рабочім», але, прийшовши до влади, дав їм «продразвьорстку» і голод. Однак щоб перейти до народної профанації, треба для повноти сказати, що наша влада намагається розводити «як котят» не тільки своїх виборців, а й європейських чільників. і комічним видається тут те, що європейські політики часом мовчазно сприймають цей «развод», хоч не дурні і розуміють це. А природа народної профанації полягає в тому, що люди наші поінформовані про життя європейців, хотіли б жити, як вони, але сотні років кріпацтва й дикого терору вбили в них дух, віру в силу народу, і підтвердженням цього є висновки наших історичних моральних авторитетів. Я бачу початок цього у висновку Iвана Мазепи, який змушений був доживати в еміграції у турків, бо, за його висновком, українці «самі себе звоювали». А далі скільки Тарас Шевченко не закликав «громадою обух сталить», але з плином часу дійшов висновку: «О роде суєтний, проклятий, коли ти видохнеш? Коли ми діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?..» Минали роки і наступний велет українського духу Iван Франко, законстатувавши «Я син народу, що вгору йде, хоч був запертий в льох», був змушений заявити: «Так, я не люблю русинів. А за що маю любити цю націю, так багату на перевертнів різного роду, не здатну жити на власнім політичнім смітнику?».

I що далі? Коли після Першої світової війни звільнені колоніальні народи враз збудували свої держави, то голова Директорії УНР В. Винниченко мусив констатувати, що «нашу історію не можна читати без брому». А бромом тоді називали серцеві краплі. Ну а чому Універсал про самостійність України був аж четвертим, а не першим? Чому вони розпустили армію, а захищати Україну від вторгнення посланих Лєніним головорізів Муравйова під Крути пішли цивільні молоді люди? А тим часом для порівняння: коли в 1922 році президентом Туреччини став Мустафа Кемаль Паша, він силою, автократично замінив турецьку абетку латинською, мусульманський календар - християнським григоріанським, скасував багатоженство й емансипував жінок, реформував законодавство й освіту, подбав про розвиток промисловості і таким чином наблизив Туреччину до Європи. Тепер Туреччина, сама європеїзувавшись, полишила далеко позаду багато мусульманських країн. А парламент Туреччини у вдячність за це визнав 1934 року Кемаль Пашу не героєм, не сином, а батьком турків, бо саме це означає слово «Ататюрк». А в наш час вже і Назарбаєв ухвалив програму переходу казахів до 2025 року на латиницю. Приїзд до нас Папи Римського Iвана-Павла II засвідчив, що всі ми щиро любимо Папу, і любов ця була обопільною, що спонукало в Папи такі глибокі почуття, що він у Львові навіть згадав і заспівав пісень свого юнацтва. Нам мило сприймати величні святкування в Римі і Великодніх, і Різдвяних свят, і вже традиційно очікуємо папського благословення українською мовою, і якщо це так, то чому ми святкуємо християнські свята не водночас із Папою, не разом із більшістю європейських народів? Чому ми так тупо і затято тримаємося допотопного, недолугого календаря, запровадженого ще до Різдва Христового царем Юлієм Цезарем. Але кожен із нас знає, що час - це прогрес. і саме так думали святий синод і тодішній Папа Римський Григорій ХIII і визнали за доцільне через 1600 років (1582 р.) залишити в минулому календар Юлія Цезаря і перейти на новий, науково обгрунтований і знаний дотепер у світі як григоріанський. Його прогресивність зрозуміли навіть затяті більшовики і запровадили в Росії уже в 1918 році. То чому європейці мають сприймати нас відсталим народом, неспроможним зробити цей очевидно прогресивний крок і побачити світ, як вони? Є в цьому переході на григоріанський календар і суто релігійний інтерес, бо, зустрічаючи Новий рік, ми готуємо з цього приводу гощення, їмо і п’ємо «по повній»... незважаючи на те, що у нас - піст, якого належить дотримуватися до 7 січня. Тож ми всі - і православні, і греко-католики - дуже сильно і повально грішимо і в Новорічну ніч, і на самий Новий рік і тому ми перед християнським світом виглядаємо досить недолугими, слабовірними, а як сказати прямо - то дикуватими. Тому ми в Європі йдемо другими після ромів, тільки про нас там зневажливо кажуть: «іт із юкрейн», це українці тобто. I знову ж запитання: чому? Це ж грошей не потребує. Сказали - і зробили. і перейдімо на григоріанський календар, будьмо як європейці. і гріхів заробимо набагато менше - бодай на новорічне свято. Та, на жаль, навіть ті наші політики, котрих ми обрали до рад під обіцянку нас захищати, тепер твердять, що нам європеїзація не на часі. Ну хіба це не ренегатство? Я розумію, що догматичний Кіріл буде зі своєї Москви слати нам анафему. Але хто для нас Кіріл? Очевидно, що агент Кремля, і не більше. Хто в тому винен, що так уже вийшло, що споконвіку культура твориться на Заході і вже від Риму поширюється на схід. і що тут вдієш: ми до Риму ближче, ніж Москва... Тому нам належить, здолавши штучні перепони, поєднати потреби народу і усунути цю календарну розбіжність між нами і цивілізованою Європою… та дорівнятися до неї спочатку цим кроком…

Християнська віра для спасення конечно потрібна

Без віри нема спасіння. Ще Мойсей не міг без віри ступити на обіцяну землю. Христос каже: "Хто не вірить, буде осуджений" (Мр.16,16). Хто тут не має віри, не доступить оглядання другого світу (св. Авг.). Без віри не можливо подобатися Богові (Євр. 11, 6). Як Петро став потопати, коли вступив у нього сумнів (Мат. 14, 30), так потопає у вічній смерті той, хто втратив віру. Віра, як корабель, без якого не можна переплисти через море життя і причалити до пристані вічного щастя. Віра подібна до вогняного стовпа, який провадив євреїв через пустиню до обіцяної землі (св. Юстин), або до зірки, яка вела трьох царів до Ісуса Христа. Без віри нема заслуговуючих діл. Як дерево без коріння не може видати плоду, так людина без віри не може робити добрих діл. Отже, немудрою є думка того, хто каже, що байдуже, в що вірити, аби лише праведно жити. Чи може дерево без коріння приносити плоди? Ні. Так і людина без віри не може праведно жити. Проте, добрі діла, зроблені без надприродної віри, не є гріхом (Алекс. VIII). Як без віри нема добрих діл, так нема і чеснот. Будинок чесноти і досконалості не можна звести без основ віри (св. Бонав.).

Віра приводить нас до спасіння, бо спонукає до добрих діл. Добрі діла ростуть з віри, як рослина з коріння. Як маяк показує морякові підводні скелі, так віра робить нас чуйними щодо замислів злого духа. Св. Павло каже, що щитом віри можемо відбити усі вогненні стріли злого Духа (Єф. 6, 16). Як щит береже воїна у бою, так віра береже нас від нападок диявола (св. Бонав.). Віра береже нас від розпусти у терпінні. Віра - це для нас покладений у банк капітал, який приносить нам проценти (Гете). У залежності від ступеня нашої віри ми отримуємо від Бога різні ласки. Підтвердженням цього є чудесні оздоровлення людей, здійснені Ісусом Христом. У кого віра була більшою, того Ісус зцілював швидше. "Віра твоя спасла тебе", - сказав Христос до невісти, яка діткнулася Його одежі (Мт. 9,22). Собор Тридентський каже: "Віра є початком людського спасіння, підставою і корінням повного оправдання" (Соб. Трид. 6,8). Однак, однієї віри для спасения не досить, треба жити згідно з вірою і визнавати її не тільки внутрішньо, але й назовні. Наша віра мусить бути живою, тобто мусить породжувати добрі діла. Христос каже: "Не кожний, хто говорить до мене: Господи, Господи, увійде в Царство небесне, а той, хто чинить волю Отця мого, що на небі" (Мт. 7, 21). Хто не здійснює справ милосердя, буде осуджений на страшному суді (Мат. 25, 41). Віра таких людей не відрізняється від віри злих духів, бо вони також вірять, але їх діла є злі (Як. 2, 19). Віра, яка не творить добрих діл, не є правдивою вірою. "Лише тоді віра є правдивою, коли не суперечимо своїми ділами тому, що визнаємо на словах" (св. Григ. В.). Як тіло є мертве без духа, так віра мертва без діл (Як. 2,26). Добрі діла, які заслуговують на вічне життя, може робити лише той, хто має і любов Божу, і освячаючу ласку. Тобто, лише віра, отримана з любов'ю Божою, веде до неба. Тому говорить св. Павло: "Коли маю всю віру, так щоб і гори переставляти, любові ж не маю, то я ніщо" (І Кор. 13, 2). Отже, хто лише вірить, а не має Божої любові, буде осуджений. Необхідно свою віру виявляти назовні. "Серцем - бо вірується на праведність, устами ж визнається на спасіння" (Рим. 10, 10). Віра, приписи якої не виконуються, швидко гине (св. Амвр.) Людина складається з душі і тіла, тому мусить віддавати Богові честь не лише внутрішньо, але і назовні. Сама природа спонукає нас до того, щоб ми те, що відчуваємо у душі, виявляли назовні. Тим, хто не виявляв своєї віри, скаже колись Господь в день суду. "Справді, кажу вам, не знаю вас" (Мт.25,12).