The Baptism of Christ

The Gospel according to St. Mark begins not with an infancy narrative like Matthew's and Mark's, but about thirty years after the Lord's birth with the story of the final Old Testament prophet. Isaiah prophesied that God's messenger would appear first and prepare the way for the Messiah. That messenger was John the Baptist.

The Baptist had two messages. He preached repentance and baptism for the forgiveness of sins. John also preached about the One who was coming after him, “the thong of whose sandal” he said he was unworthy to untie. This One, he preached, would bring a different baptism. It would be a baptism with the Holy Spirit, not merely an earthly baptism, but a heavenly one. In other words, he proclaimed the coming of the Messiah.

John's baptism in water for the forgiveness of sins was about the admission and correction of moral failings not just for individuals, but for society as a whole. All the Old Testament prophets addressed injustice and John was no different. They all spoke truth to power. They preached sermons of fire and brimstone against the powers that be. They spoke out against oppression of the poor, widows, orphans, and all forms of inequality. The judgment the prophets said was coming on Israel was because of the faithlessness of the people of God which was manifested in injustice, oppression and inequality in society. That is why many of the prophets were murdered. St. James echoes that message in the New Testament when he proclaims that true religion is the care of orphans and widows in their affliction. James was also a prophet in this social, moral sense.

The word “prophet” comes from the Greek word which literally means one who “speaks before” or “speaks out”. The prophets were not fortune tellers. They were not primarily tellers of the future. They saw injustice and spoke out against it. It just so happens that God inspired their message so that there was more to it than met the eye. Within the message were deeper and more mystical messages. It is the Orthodox understanding that every one of them spoke about the coming of Christ even as they were speaking about injustice and oppression in their times. At the same time they spoke about their own times and about things which were to come, although they may well have been unaware of the later.

A baptism with the Holy Spirit implies something that only God could do, a baptism that would not only bring forgiveness of moral failings, but a transformation of the whole person. The Gospel of Jesus is about far more than the correction of moral failings. Transformation is about change from the inside out. Thomas Merton writes:
"Good moral actions are not enough. Everything in us, from the very depths, must be cleansed and reordered..."
We are in need of a deep cleaning in those areas of which we are conscious and those of which we are not conscious. Only God the Holy Spirit can accomplish this. Only a Baptism with the Holy Spirit can penetrate to the secret corners of human consciousness. As the Resurrected Jesus could pass through walls in his body, the Holy Spirit can penetrate all the closed doors and dark corners of the heart and mind. John the Baptist's baptism was only an introduction to something far more significant.

This transformation is not a transformation into something new. The spiritual life is not the discovery of something “different”, but rather a return to the truth of what really is. God created everything and called it “good”. When he created human beings he called them “very good”. That goodness has never been undone. The creation remains 'good” and humanity “very good” in spite of the not-so-good stuff we participate in and see going on around us. The coming of Christ into this world reveals this truth and wakes us up.

When we bless water this week we will see this truth in action. We add nothing to the water. The water does not change into something other than water. Filled with the transforming power of God it is revealed to be what it was created to be, a means of communion with God. The Holy Spirit's descent enlightens us and reveals the innate beauty and holiness of the water.
Jesus was not changed in the Transfiguration, the apostles' eyes were changed, or rather, opened. The Bread and Wine in the Eucharist remain bread and wine and yet become also the Body and Blood by the power of the Holy Spirit, filling them and revealing them to us transformed into God. Our senses, our hearts, and our minds are the target of the sacraments. The world participates in the all-encompassing work of salvation through them and our perception is healed in the process.

The Christian spiritual life reveals the same thing about us. Our original goodness remains intact, but we have become oblivious to it. We begin to believe we are not good, that we are not worthy, that the sin we commit is what defines us, the thoughts and feelings we have are what define us. No wonder we are so unhealthy!

I like what the Sufi poet Hafiz wrote: "I wish I could show you, when you are lonely or in darkness, The Astonishing Light of your own Being."

The “astonishing light” is what defines us. Put there by God it never goes out even when we try to put it out! Whatever we do we cannot undo our own goodness. The light in us can never be put out. Dwelling on the essential ground of our being takes us immediately to the One who put it there to begin with. Looking within we see Him. The Light is God and the light is us. When we are cleansed and reordered this is what we discover.
Fr. Antony Hughes

Вгору піднесімо серця!

Наближається кінець року. Багато хто намагається підбити підсумки року, що минає. Це природно, ба більше, кожний мудрий підприємець навіть наприкінці кожного робочого дня рахує, скільки заробив чи втратив за день і чому. Властиво, тільки дотримуючись такої процедури, можна надіятися на успіх. Журналісти телебачення, радіо чи друкованих ЗМІ в цей останній місяць року нагадують нам про позитивні чи негативні події - у такий спосіб підсумовують рік. Про наступний рік говорять дуже обережно, пробують робити прогноз. Я ж бажаю піти іншим шляхом: не забуваючи минулого, говорити про майбутнє. Не створюватиму враження, що посідаю пророчий дар, за допомогою якого можна передбачити майбутні події. А хочу говорити про те, що може і повинно статися. Особи, які мають нагоду щодня зустрічатися і говорити з багатьма людьми, твердять, що в народі панує дух зневіри, розчарування, тривоги… Правдоподібно, що це справді так. Однак я ставлю собі запитання: чи такі настрої оправдані? Чи треба піддаватися почуттям розпуки і зневіри, що їх так щедро сіють у нашому народі ті, які хочуть його загибелі? Ні, не треба. Пригадаймо деякі факти. Два роки тому тодішній уряд і тодішній президент переконували нас, що ми, українці, не здатні жити за правилами справжнього народовладдя – демократії, за якими живуть і розвиваються нормальні, здорові держави. Усупереч цим брехливим заявам наш народ вийшов на Майдан і заявив, що ми хочемо і можемо змінити напрям нашого життя. Чи справді ми це можемо? Так, якщо хочемо. Звідки в мене таке переконання? Коли супроти нашої держави почалася агресія, практично не було кому захищати наш народ. Але за неймовірно короткий час Україна сформувала армію, здатну протистояти агресії. Це сталося, бо в народі проявилася сила, - сила духу серед людей, які добровільно та відважно перегородили дорогу агресорам. Крім збройної сили, проявилося ще щось більше, чого ніхто не сподівався, – духовна сила, - духовна сила чоловіків і жінок, старших і молодших, навіть дітей. Що вже казати про волонтерів, які, правдоподібно, залишаться безіменними в історії нашого народу і, попри свої величезні заслуги, не одержать якихось відзначень… Якщо всі згуртуються, можна буде багато зробити для здійснення ідеалів, заявлених на Майдані. Проте немає гарантії, що зміни настануть. Одне певне – наш народ має духовну силу здобути остаточну перемогу. Цю силу треба використати: відректися корупції, забезпечити рівність прав, навчити тих громадян, які ще цього не зробили, служити ближнім, а не тільки собі. Ніхто з тих, хто ще не став на шлях до перемоги, не може виправдати себе, кажучи, що це понад мої сили. Жодне добро не є понад наші сили.

     Ось вам образ майбутнього. Наше минуле та сучасне вчить нас, що ми – можемо, а якщо можемо, то повинні збудувати рідну хату, в якій будемо щасливими мешканцями. Залишаються два важливі запитання. Перше - що і як треба робити, щоб відбулася справжня зміна? Друге - хто це має зробити? Запрошую читачів задуматися і спробувати відповісти на ці два запитання. Автор цих рядків також щось запропонує в майбутньому. А сьогодні передаю вам своє переконання, що маємо підстави надіятися на успішний розв’язок, і закликаю вас: вгору піднесімо серця!                                                + ЛЮБОМИР

Святий Падре Піо: «Я завжди буду з вами...»

    Господь посилає у світ великих святих, чудотворців і мучеників, щоб зцілювати його. Щоб укотре показати зневіреній людині реальність Своєї присутності, дію Свого милосердя і ту незмірно велику ціну, яку Божий Син сплачує за Свою любов до людини. Одним із таких великих святих, що став нашим сучасником, є святий Падре Піо. Франческо Форджоне, так звали отця Піо до прийняття ним монашества, народився в 1887 році у невеличкому містечку П’єтрельчіне, на півдні Італії. Життя одного з восьми дітей бідної, але дуже побожної родини з самого дитинства було позначене особливою Божою присутністю. Чудом вилікувавшись від туберкульозу, п’ятирічний Франческо здобув дар спілкуватися зі своїм ангелом-охоронцем, Пресвятою Богородицею та навіть самим Ісусом Христом, по-дитячому вважаючи ці об’явлення звичним і природним явищем, а тому не розповідаючи про них нікоу. У шістнадцять років Франческо Форджоне вступив до ордену капуцинів, взявши собі ім’я Піо, і з 1916 року до самої смерті не покидав невеличкого монастиря у селищі Сан-Джовані-Ротондо. У 1918 році в житті отця Піо сталася подія, яка докорінно змінила це життя раз і назавжди. На тілі монаха з’явилися стигмати – видимі криваві рани в тих місцях, де вони були на тілі розіп’ятого Ісуса Христа: на долонях, ступнях та боці. Отець Піо носив на собі стигмати довгі 50 років; вони зникли лише за кілька годин до його смерті, не залишивши жодного сліду. Рани о. Піо були особливими. З одного боку, вони не загноювалися, не запалювалися та не інфікувалися, рівень гемоглобіну в крові священика, незважаючи на постійну кровотечу, залишався незмінним. Із ран виходив надзвичайно приємний аромат квітів. Але ці рани й не загоювалися, особливо кривавлячись під час Літургії, коли священик здійснював Таїнство Євхаристії. Падре Піо щомиті терпів важкі фізичні муки. Коли одна з його духовних дочок запитала, чи болять його рани, монах із гіркотою відповів: «Ти думаєш, Господь дав їх мені для краси?..». Наука з властивою їй недовірою до такого поняття, як чудо, пробувала пояснити появу стигматів на тілі отця Піо як вияв психосоматичних реакцій релігійно екзальтованої людини, однак так і не змогла з’ясувати природи їх утворення та причини раптового зникнення. Те, що не зрозуміла медицина, просто і доступно пояснювала віра: рани падре Піо були видимим знаком єднання зі стражданнями Ісуса Христа, досвідом співрозділення фізичних та духовних мук із розіп’ятим Божим Сином. Через отця Піо Христос ніби роз’яснював людству спасительне значення власних терпінь на хресті, відкупительну силу Своєї Жертви. Крім того, чудо стигматів мало й інше промислительне значення: воно зробило отця Піо популярним на цілий світ і привабило до нього море людей (за життя священика відвідало близько 2 млн. чоловік). Багато з них приходили зі скептичної цікавості та з бажання покепкувати з убогих християнських забобонів, а відходили, переживши глибоке навернення та розкаяння.

     Отець Піо не був палким проповідником, не написав фундаментальних богословських трактатів, не об’їздив цілий світ як християнський місіонер. Ціле своє життя як священик він сповідав людей і здійснював Літургію. Та саме сповіді у отця Піо, на які він витрачав по 19 годин на добу, за що його назвали «в’язнем сповідальниці», були тим головним каналом, через який Христос притягував до себе десятки тисяч душ та очищав їх від гріха, виявляючи Своє милосердя. Крім стигматів, Бог наділив скромного хворобливого монаха багатьма харизмами, які виявляли себе в чудесний спосіб. Одним із таких дарів було вміння «читати в серцях». Під час сповіді Падре Піо бачив глибини душі сповідника, відчував щирість чи нещирість його покаяння, а також міг чітко вказати його важкі гріхи, неназвані через слабку пам’ять або ж навмисно затаєні. І в першому, і в другому випадку людина не покидала священика, не здобувши цілковитого примирення з Богом. Після сповідей отця Піо вірними Христовими слугами ставали відомі масони, непримиренні вороги Церкви, переконані атеїсти, скептики й раціоналісти, і ніхто з них не зумів пояснити раптової переміни, яка сталася в їхніх серцях.

     Іншим чудом, пов’язаним із Падре Піо, був дар біолокації – здатність перебувати одночасно в кількох місцях. У видимий чи невидимий спосіб священик прибував до своїх духовних чад у різні куточки землі в момент особливо важких випробовувань чи хвороб. Часто про присутність отця Піо свідчив запах, який раптово з’являвся без всяких причин. Це міг бути запах філок, лілій, троянд чи кадила. Таким чином отець потішав своїх вірних, вселяв впевненість, зміцнював у вірі, давав сили витримати випробовування. Отець Піо був наділений також даром пророцтва. Так, серед іншого він передбачив кривавий замах на життя Папи Римського Івана Павла ІІ, трагедію, що сталася в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року, знав долю душ померлих людей. А ще він зцілював від недугів, і часто було досить одного хресного знамення, одного слова отця.

     З часу смерті Падре Піо у 1968 році не перестають ставатися чуда за його посередництвом: зцілення від смертельних хвороб, дар дітонародження, щасливе розв’язання важких життєвих ситуацій. «Скажи всім, що після моєї смерті я буду як ніколи живий...», – такими були останні слова отця Піо до сповідника, якого він сповідав у день напередодні своєї смерті, дату якої передрік задовго. І запевнення отця сповняється до сьогодні. Коли в 1983 році Католицька Церква відкрила процес беатифікації Падре Піо, важливе свідчення про нього надав Папа Римський Іван Павло ІІ. У 1947 р. тоді ще молодий священик Кароль Войтила сповідався у падре Піо, а п’ятнадцятьма роками пізніше він, уже будучи єпископом Краківським, написав до падре листа з проханням молитися за жінку, матір чотирьох дітей, яка під час війни кілька років провела в нацистських таборах, а тепер захворіла на рак горла. Через 4 дні після прохання хвороба безслідно зникла. Вирішальним моментом у справі беатифікації отця стало чудесне зцілення шестирічного Маттео Піо Коллели, далекого родича падре Піо. Від хворого на важку форму менінгіту хлопчика вже відмовилися лікарі, вважаючи його стан безнадійним. Однак після того, як мати дитини та монахи капуцини цілу ніч молилися за його одужання до отця Піо в церкві, де за життя правив і сповідав отець, хлопчик раптово одужав. 2002 року Католицька Церква проголосила Падре Піо святим. У 2008 році була проведена ексгумація його останків, і виявилося, що тіло святого через 40 років після смерті залишилося нетлінним. Мощі святого отця Піо зберігаються в монастирі Сан-Джовані-Ротондо, який став відомим на цілий світ паломницьким центром, куди щороку прибувають близько 8 млн. прочан. Та час від часу вони «подорожують» світом, відвідуючи різноманітні міста, щоб якомога більша кількість людей могла діткнутися святості і на собі пережити чудо Божого милосердя.  

ЦЕРКВА І ДЕРЖАВА

Держава дбає про дочасне добро своїх членів. Подібну мету має і Церква. Але держава дбає виключно про дочасне добро своїх громадян, а Церква піклується не тільи про дочасне, а насамперед про вічне добро. Церква - одна, держав - багато; держава об'єднує один або кілька народів, Церква - усі народи землі; держави виникають і розпадаються, Церква ж існуватиме до кінця світу. Церква є незалежною від держави (Ісус Христос передав свій учительський, священичий і пастирський уряди тільки Апостолам і їх послідовникам, а не світським правителям), а держава - від церкви. Проте є справи, в яких Церква і держава повинні контактувати, тому між ними мусить існувати взаєморозуміння і згода. Церква суттєво допомагає державі: вчить послуху щодо світської влади, запобігає злочинам, спонукає до добрих і високих справ, об'єднує народи. Церква засновує добродійні заклади, опікується хворими, самотніми, звільненими із в'язниць, божевільними, старцями, дітьми, які залишилися без батьків, подорожніми, хворими на проказу і т. д. Усі розумні правителі і політики підтримували Церкву і допомагали їй. Ті ж держави, які переслідували Церкву, швидко занепадали.      

"Нехай Різдво принесе мир також Україні", - Різдвяне послання - Urbi et Orbi - Папи Франциска (25 грудня 2015)

   Браття і сестри, благодатного вам Різдва! Христос народився для нас, ликуймо в день нашого спасіння! Відчинімо наші серця, щоби прийняти благодать цього дня, яким є Він Сам: Ісус - це світлий "день", який зійшов над небокраєм людства. День милосердя, в якому Бог Отець об’явив людству Свою безмежну ніжність. День світла, який розсіває пітьму страху й тривоги. День миру, в якому стає можливим зустрітися, вести діалог і, насамперед, примиритися. День радості: «великої радості» для найменших та смиренних і для всього люду (Лк.2,10).  В цей день з Діви Марії народився Ісус Спаситель. Вертеп показує нам "знак", даний нам Богом: "дитя, пелюшками повите і покладене у яслах" (Лк.2,12). Як вифлеємські пастухи, також і ми йдемо, щоби побачити цей знак, цю подію, яка щороку поновлюється у Церкві. Різдво – це подія, яка оновлюється у кожній родині, парафії та спільноті, яка приймає Божу любов, втілену в Ісусі Христі. Наслідуючи Марію, Церква показує всім Божий "знак": Дитя, Яке Вона носила в лоні та привела на світ, але Яке є Сином Всевишнього, тому що "походить від Святого Духа" (Мт.1,20). Він є Спасителем, бо є Божим Агнцем, Який бере на Себе гріхи світу (Ів.1,29). Разом з пастирями, припадімо навколішки перед Агнцем, поклонімося воплоченій Божій доброті, і дозвольмо на те, щоб сльози покаяння наповнили наші очі та обмили наші серця. Всі ми цього потребуємо! Лише Він, лише Він може нас спасти. Лише Боже милосердя може звільнити людство від численних форм зла, іноді страхітливих, які в ньому породжує егоїзм. Божа благодать може навернути серця та відчинити шляхи виходу із по-людськи безвихідних ситуацій.Там, де народжується Бог, там народжується надія: Він приносить надію. Де народжується Бог, там народжується мир. А де народжується мир, там вже немає місця для ненависті та війни. І, незважаючи на це, саме там, де прийшов на світ воплочений Божий Син, не припиняється напруження й насильство, а мир залишається даром, який постійно потрібно призивати й будувати. Нехай же ізраїльтяни й палестинці зуміють відновити безпосередній діалог і досягти порозуміння, яке дасть змогу двом народам співжити в гармонії, долаючи конфлікт, який протягом тривалого часу протиставляв їх один одному з важкими наслідками для всього регіону. Просімо у Господа, щоб порозуміння, досягнене в лоні ООН, змогло якнайшвидше втишити гуркіт зброї у Сирії та виправити важке гуманітарне становище виснаженого населення. Однаково невідкладним є те, щоб таку саму підтримку знайшла угода щодо Лівії, аби були подолані важкі поділи та насильство, що терзають країну. Нехай увага всієї міжнародної спільноти буде однодушно звернена на те, щоб припинити жорстокості, які у згаданих країнах, а також в Іраку, Ємені та Субсахарській Африці досі спричиняють численні жертви, завдаючи великих страждань, не щадячи навіть історичної та культурної спадщини цілих народів. Моя думка лине також до тих, які постраждали від жорстоких терактів, зокрема, нещодавніх кровопролить, що трапилися у небі Єгипту, у Бейруті, Парижі, Бамако й Тунісі. Нехай же Дитятко Ісус дарує сили й розраду нашим братам і сестрам, переслідуваним задля віри в багатьох частинах світу. Це наші сучасні мученики. Просимо миру і згоди для дорогих народів Демократичної Республіки Конго, Бурунді та Південного Судану, аби за посередництвом діалогу зміцнювалося спільне заанґажування у будування громадянських суспільств, натхнених щирим духом примирення та взаємопорозуміння.

      Нехай Різдво принесе мир також Україні, подасть полегшення тим, які страждають від наслідків конфлікту, та надихне готовність довести до сповнення підписані угоди, щоб відновити згоду в усій країні. Нехай радість цього дня просвітить зусилля колумбійського народу, щоби він, натхнений надією, і надалі заанґажовано прямував до бажаного миру. Там, де народжується Бог, родиться надія; а де народжується надія, там люди наново віднаходять свою гідність. Однак, також і сьогодні маси чоловіків та жінок позбавлені своєї людської гідності, і, подібно до Дитяти Ісуса, страждають від холоду, нужди та відкинення з боку людей. Нехай же сьогодні наша близькість досягне найнезахищеніших, насамперед, дітей-солдатів, жінок, що зазнають насильства, жертв торгівлі людьми та незаконного обігу наркотиків. Нехай не забракне нашого утішення для тих, хто втікає від нужди та війни, надто часто мігруючи в нелюдяних умовах, нерідко ризикуючи життям. Нехай же будуть винагороджені щедрими благословеннями ті особи й держави, які великодушно трудяться над тим, щоби допомагати й приймати численних мігрантів та біженців, допомагаючи їм будувати гідне майбутнє для себе та своїх найдорожчих й інтегруватися в суспільства, які їх приймають.

     Нехай же у цей святковий день Господь поверне надію тим, які не мають роботи, а таких є багато, і підтримає зусилля тих, на кому лежить громадська відповідальність в політичній та економічній сфері, щоб вони діяли для досягнення спільного добра та захисту гідності кожного людського життя. Де народжується Бог, там розквітає милосердя… Воно є найціннішим даром, який нам дає Бог, особливо в цьому ювілейному році, в якому ми покликані відкривати ніжність, яку наш Небесний Отець живить щодо кожного з нас. Нехай особливо в’язням Господь дасть відчути Свою милосердну любов, яка заліковує рани та перемагає зло. Таким чином, сьогодні всі разом ликуймо в день нашого спасіння…

Споглядаймо на вертеп, зосередивши погляд на розпростертих Ісусових обіймах, які показують нам милосердні обійми Бога, 

 прислухаючись до плачу Немовляти,      Яке шепоче:      "Задля братів моїх і друзів скажу я:      "Мир нехай буде в тобі!"      (Пс.121 [122], 8).

Infants Harvested Like Wheat

ALL THE HISTORIC CHURCHES – Greek, Latin and Syriac –include in their liturgical observance of Christ’s nativity (although on different days) a remembrance of the cruel slaughter of the Holy Innocents, the young boys of Bethlehem and the surrounding area slain on the orders of King Herod the Great. In our calendar December 29 is devoted to commemorating this tragic event.

This episode is described in the Gospel of St Matthew as a result of the visit of the wise men who came seeking the newborn king of the Jews. After King Herod had consulted with the chief priests and scribes, he sent the wise men to Bethlehem “…and said, ‘Go and search carefully for the young Child, and when you have found Him, bring back word to me, that I may come and worship Him also’” (Matthew 2:8).The wise men found the Child, offered Him their gifts, but “…being divinely warned in a dream that they should not return to Herod, they departed for their own country another way” (Matthew 2:12).

The Gospel continues: “Then Herod, when he saw that he was deceived by the wise men, was exceedingly angry; and he sent forth and put to death all the male children who were in Bethlehem and in all its districts, from two years old and under, according to the time which he had determined from the wise men.  Then was fulfilled what was spoken by Jeremiah the prophet, saying: ‘A voice was heard in Ramah – lamentation, weeping, and great mourning – Rachel weeping for her children
refusing to be comforted, because they are no more’” (Matthew 2:16-18).

This passage in Matthew is the only reference in the Scriptures or in other records of the time to the slaughter of these children. This led many in the past two centuries to deny the historical character of the story. Others have pointed out that the tale perfectly reflects the character of Herod. At the beginning of his reign he had executed his second wife Mariamne, her brother and her mother as threats to his reign. In 7 bc Herod killed his own sons Alexander and Aristobolus for the same reason. In 4 bc his son Antipater suffered the same fate. In his Saturnalia the late pagan writer Macrobius (c. 395-423) attributed the following remark on Herod’s reputation to the Emperor Augustus, “It is better to be Herod’s pig than his son.”

One reason why contemporary accounts do not mention the slaughter of the Innocents may be the insignificant number of boys killed. Although later descriptions number these victims in the thousands – one Coptic source refers to 144,000 – scholars today reckon the number to be no more than twenty or thirty, based on the estimated population of the area in the first century. We cannot imagine that the death of two or three dozen children would have attracted attention in an age in which thousands routinely died in earthquakes, invasions and the like.

The Tears of Rachel

Matthew connects the death of the Innocents with “Rachel weeping for her children,” a reference which many today would not readily understand. Rachel, the wife of Jacob, was connected with Bethlehem in Jewish lore. She died giving birth to her son Benjamin “…and was buried on the way to Ephrath (that is, Bethlehem). And Jacob set a pillar on her grave, which marks Rachel’s grave to this day” (Genesis 35:19-20).

Rachel’s son Benjamin survived, and so Rachel did not weep for him. Rather the verse from Jeremiah quoted in the Gospel refers to Ramah, the area near Rachel’s grave from which in the sixth century bc to which Jews were driven for deportation to Babylon. Rachel “wept” for the children of Israel lost in the Babylonian exile; now she “weeps” for the Innocents.

The Flight into Egypt

The Gospel tells us that, warned in a dream by an angel, Joseph took the Child and His Mother to Egypt, thus escaping Herod’s wrath (see Matthew 2:13-15). By way of commentary, Matthew closes his mention of their stay in Egypt with the words of Hosea 11:1, “Out of Egypt I called My Son.”

Again, there is no other Scriptural mention of the Child Jesus in Egypt. Later writings describe in detail an elaborate itinerary through Gaza and Sinai and along the Nile to Old Cairo where the Lord and His family reputedly lived until the death of Herod. In some versions they are accompanied by St James, the Lord’s Brother; in others by Salome, His midwife. Many of the details of the journey of the Holy Family in Egypt are chronicled in a manuscript by Pope Theophilus of Alexandria (AD 384-412), who is said to have received these details during an apparition of the Holy Virgin. The Coptic Orthodox Church continues to distribute an “official map” marking the places they visited on their journey.

Most famous of the many shrines along this route are the Abu Sergha (St. Sergius) Church and the St Mary’s Church in Old Cairo. A nearby cave is reputedly the place which housed the Infant and His family. 

A number of apocryphal writings from later periods describe this journey as a series of miracles wrought as the Lord passed through Egypt. Demons were expelled, the sick healed and idols shattered at the sight of Him. In one of these works, the sixth-century Arabic Gospel of the Infancy of Christ, an idol testifies before falling to the ground, “The unknown God is come, the One who is truly God; nor is there any one besides Him who is worthy of divine worship; for He is truly the Son of God” (Arabic Gospel 4:11).

The New Moses, the New Israel

The passages in Matthew’s Gospel which speak of the slaughter of the Innocents and the flight into Egypt form what the Jews call a Midrash, or homiletic story: here, a kind of commentary on the identity of Christ. He is the King of the Jews, feared by the tyrant Herod but recognized by the Persian sages. He is the new Israel brought out of Egypt. He is the new Moses saved from slaughter as an infant as Moses was (cf., Ex 1:22.). Then He was sent home when the danger was past, as Moses was, “Go, return to Egypt…for all the men who sought your life are dead” (Exodus 4:19, all but reproduced in Matthew 2:20). This prepares us to see the adult Jesus in the Sermon on the Mount as the new Lawgiver, giving added depth to the Law of Moses. Thus in Matthew 5:21 we see Jesus redefine Exodus 20:13 and Deuteronomy 5:17. “You have heard that it was said to those of old, ‘You shall not murder and whoever murders will be in danger of the judgment.’  But I say to you that whoever is angry with his brother without a cause shall be in danger of the judgment. And whoever says to his brother, ‘Raca!’ shall be in danger of the council. But whoever says, ‘You fool!’ shall be in danger of hell fire.”

How much of the story of Christ in Egypt is theological meditation and how much is history? It is certainly prudent to reject the medieval elaborations to the biblical narrative. As to the Gospel core, we can, along with Pope Benedict XVI, accept it as both history and reflection until proven otherwise.

The Domestic Church

Each Christian family is considered a Domestic Church, being the smallest unit of Christian community, faith, and practice. It is in the Christian home that one lives out the faith. The Gospel of Matthew records Jesus as saying "For where two or three are gathered together in my name, there am I in the midst of them." (18:20 NAB) What is the Christian home if not two or more gathered in the name of Christ? Each family, being part of the Church, is charged with much the same ministry as the parish church; namely worship, Christian fellowship, charity, education in the faith, growth in virtue, evangelism, hospitality and works of mercy. 

Різдво в українській сім’ї.

    Різдво вважають святом сім'ї, його традиційно святкують у родинному колі. Можна сказати, що період приготування до Різдва - це Богом благословенний час для того, щоб забути старі образи, перепросити тих, кого ми могли образити, подякувати тим, хто зробив нам добро чи просто був поруч з нами протягом цього року. Від покоління до покоління передавались традиції святкування Різдва Христового. Обов'язковим атрибутом Різдва у наших дідів та прадідів було вистилання долівки дому сіном, а столу соломою, що було символом ясел, на які поклали новонародженого Христа. Ще однією цікавою традицією святкування Різдва була милостиня. Роздавання милостині робило Різдво часом найбільшої радості для усіх людей, адже святковий настрій наповнював як тих людей, які давали її, так і тих, які завдяки їй мали можливість відсвяткувати Різдво. Святим обов'язком та найбільшим щастям на Різдво було прийняти у дім бідного чи сироту і, що важливо, їх не просто приймали до дому, а ставились, як до рідного. Розпочиналось святкування Різдва з першої зірки, яка виступала на небі 6 січня. Господиня накривала на столі святкову вечерю, що традиційно складалась з 12 страв. Кількість страв на столі має велике значення, адже вони символізують дванадцять апостолів, що були першими учнями Христа. Сама вечеря розпочиналась з молитви, яку вся сім'я промовляла разом. Першим за стіл сідав господар і розпочинав вечерю, роздаючи усім традиційну українську кутю, після якої слідували і інші страви: плетенка, узвар, борщ, голубці, вареники з картоплею, грибами, капустою чи сиром, тушкована капуста, мариновані грибочки, оселедець, пампушки, часник та інші. Дуже цікавим є те, що у різних регіонах України набір страв є різним, та все ж зберігається їх кількість.

     Мабуть, найяскравішою традицією був вертеп. Почесним у вертепі було носіння Різдвяної зірки. Вертепи включали безліч дійових осіб і зазвичай ілюстрували народження Ісуса Христа, рідше інші біблійні історії. До наших днів деякі традиції збереглись, деякі втратились, деякі змінились, можливо, навіть виникли нові. На жаль, мусимо відмітити, що все ж за довгі роки втратилась прекрасна традиція милостині та прийому до дому бідних, самотніх осіб чи сиріт. Це чудова традиція, яка дарує святковий настрій та піднесеність духу, адже ніщо не може зрівнятись з відчуттям того, що ми змогли подарувати свято тому, хто дуже потребував цього. Щиро закликаємо вас дотримуватись прекрасних українських традицій святкування Різдва і не забувати про тих, кому ви потрібні, щоб ніхто не почувався самотнім у час Різдва. 

ІЄРАРХІЯ ЦЕРКВИ. ЦЕРКВА НЕ ПОМИЛЯЄТЬСЯ!!!

    Церковною ієрархією називаємо порядок окремих посад і чинів. Церква подібна до війська, в якому солдати підпорядковані капітанам, капітани - полковникам, а останні - верховному командувачеві (св. Клим. Рим.). У Церкві, як і у війську, є ієрархія звань і посад: єпископи, священики і диякони. Слуги Церкви діляться на три класи: єпископи, священики, диякони. Прообразом церковної ієрархії у Старому Завіті були архієреї, священики і левіти. Єпископ є пастирем (керівником отари). Лише єпископ може висвячувати священиків лише єпископу під час Соборів належить вирішальний голос. Священики мають право відправляти Службу Божу й відпускати гріхи. Диякони можуть лише хрестити, проповідувати і уділяти святе Причастя. "Диякони є слугами єпископа в Церкві" (св. Кипріян). Такий ієрархічний розподіл існував ще за часів Апостолів. Єпископський і священичий уряд установив Ісус Христос, дияконський - Апостоли. Крім вищезгаданих розрізняємо ще інші ступені ієрархії за різною мірою наділення владою: папа, кардинали, архієпископи. Представники нижчих ступенів ієрархії зобов'язані в усьому підпорядковуватись представникам вищих, а усі разом - папі.   

      Господь Бог вклав у наше серце бажання правди і, лише заспокоївши це бажання, людина отримує внутрішній спокій. Ісус Христос каже до Пилата: "Я прийшов у світ на те, щоб свідчити істину" (Йн.18, 37). Ісус Христос був світлом для нашого розуму, притемненого гріхом (Йн.3,19). Але Ісус не міг назавжди залишитися на землі, тому засновує Церкву, яка покликана навчати. Отже, Ісус Христос передав Апостолам і їх послідовникам Свій учительський уряд і обіцяв їм Свою Божу допомогу: "Ідіть... і зробіть учнями всі народи... Отож я з вами по всі дні аж до кінця віку" (Мат 28, 19-20). Св. Павло називає Церкву "стовпом і основою правди" (І Тим. З, 15). Католицька Церква не може помилятися, бо Св. Дух веде її так, що вона у збереженні і проповідуванні об'явлених правд не може схибити. Св. Дух своїм впливом не дозволяє керівникам Церкви приймати рішення, які б суперечили правдам, оголошеним Ісусом Христом. Непомильні рішення приймають Папа або єпископи на вселенських Соборах. Вселенським Собором називається збір єпископів усього світу під керівництвом Папи. Ще Апостоли скликали такий Собор у Єрусалимі в 51 р. (Діян. Ап. 15, 18). Крім єпископів, на Соборах вирішальний голос мають кардинали, генерали монаших чинів і всі, хто наділений дійсною єпископською владою. Скликаються також національні Собори (зібрання єпископів лише однієї народності або однієї держави під проводом примаса), собори провінціальні (зібрання єпископів і церковних достойників лише одного краю під проводом архієпископа), синоди дієцезальні (зібрання духовенства однієї дієцезії під проводом єпископа). Але такі зібрання не мають учительської непомильності. Непомильним є також спільне рішення єпископів усього світу, хоч і не зібраних на Собор. Це трапляється тоді, коли Папа запитує кожного єпископа зокрема про його думку щодо якоїсь справи віри чи звичаїв. Рішення Папи є тоді непомильним, коли його оголошує Папа як глава і найвищий учитель Церкви щодо віри й обрядів, які повинні бути обов'язковими для всієї Церкви. Такі рішення називаються учительськими. Ці рішення є обов'язковими для усіх католиків. Непомильність таких рішень Папи випливає зі слів Ісуса Христа до Петра: "... ти - Петро (скеля), і ... я на цій скелі збудую мою Церкву" (Мат. 16, 18). Ісус Христос зробив Петра пастирем усіх Апостолів і вірних, дав йому силу утверджувати братів у вірі (Лук. 22, 32). Якщо б Папа, наступник Петра, міг упровадити Церкву в блуд, то це означало б, що Христос, Син Божий, не дотримав слова. А цього бути не може. Папа вже тому не може помилятися, що наділений владою керувати усією Церквою. Ця влада містить у собі і найвищий уряд учительський, бо ж влада навчання є лише частиною влади керування. Якраз із найвищим учительським урядом із пов'язана допомога Св. Духа, який дає непомильність. Непомильність Папи не стосується ані самої особи Папи, ані папських промов і розпоряджень, які не є виразними учи¬тельськими рішеннями, ані питань, які не стосуються релігії. Як людина Папа може помилятися, як кожен з нас. Може навіть грішити. Але коли Папа як наступник Христа оголошує якесь учительське рішення, то чинить це під дією на нього Св. Духа, який не дозволяє йому помилитися. Господь Бог у таких випадках робить папу учасником Своєї правдомовності, як робив пророків учасниками Свого всезнання, даючи їм дар пророцтва, а Апостолів - учасниками Своєї всемогутності, даючи дар творіння чудес. Не все, що робить Папа як глава Церкви, є непомильним. Непомильними є лише рішення щодо якоїсь правди віри або звичаїв. Непомильні рішення Церкви стосуються правд віри і обрядів, їх значення, Св. Письма і Передання та їх змісту і значення. Отже, якщо Церква твердить, що пекельні муки триватимуть вічно, то це рішення є непомильним, бо стосується науки віри. Непомильним є рішення і про те, що Бог заповів святкувати неділі, бо це стосується науки звичаїв і є нічим іншим, як проголошенням Божої волі. Церква є непомильною і тоді, коли вирішує, що якась думка суперечить об'явленій науці, а також при рішеннях беатифі¬каційних (оголошенні когось Блаженним) і канонізаційних (оголошенні когось Святим). Із сказаного Ісусом Христом випливає, що тільки усі єпископи разом на чолі з главою Церкви мають учительську непомильність.

Пірсинг: - мистецтво чи потворність?

Зацікавившись пірсингом, людина забуває важливу догму, що тіло є вмістилищем Святого Духа, тобто створеною Богом матерією, яка не цілком належить людині…

     У наш час серед українського суспільства масова субкультура зростає у так званій геометричній прогресії, у західному ж світі вона натомість відмирає. Чомусь історично складається так, що в нашому молодіжному середовищі з'являються не лише зовсім непотрібні й безглузді, але навіть шкідливі для здоров'я і небезпечні для життя традиції. Правду кажуть, що "заборонений плід солодкий". Отож, на жаль, "найбрудніше сміття" зарубіжної субкультури сприймається серед переважаючої половини молодої української генерації "на ура". Безперечно, з плином часу вульгарні й позбавлені сенсу інновації моди в Україні теж відійдуть у небуття, однак все ж таки залишать не вельми позитивні наслідки. До них належить, зокрема, і специфічний вид боді-арту. Тобто мистецтво прикрашати тіло, пірсинг, який наша Церква розцінює як теж свого роду гріх. Це слово лунає нині з вуст підлітків, у кінофільмах, на рекламних листівках і вивісках салонів краси, викликаючи одночасно захоплення і настороженість. Однак насправді пірсинг - не що інше, як нівечення власного тіла, адже він дозволяє "вмонтувати" у різні ділянки шкіри найрізноманітніші, на перший погляд, здавалось би, прикраси: сережки незвичних форм і розмірів та дивні металеві предмети, які ставлять тавро на все подальше життя. Зацікавившись пірсингом, людина забуває важливу догму, що "тіло є вмістилищем Святого Духа", тобто створеною Богом матерією, яка не цілком належить людині. Отож, змінювати фізіологію тіла (адже під час проколів формуються штучні отвори, які ще до того можуть пошкодити шкірний епітелій) людина не має права. Варто пригадати, що Святе Письмо гласить про те, що у нас кожен волосок на голові порахований. Тому якими ми народились, такими мусимо і відійти у вічність. (...) Коли сережки та інші металеві предмети з'являються на губах, язиці, бровах, пупку і навіть статевих органах, пора бити на сполох, аби застерегти людину від психічної та фізіологічної небезпеки. Пірсинг був відомий здавна, ще від зародження перших цивілізацій. Він використовувався у язичницьких культових ритуалах та з метою соціальної диференціації, У Стародавньому Єгипті предмети пірсингу носили на пупку лише жінки-аристократки. Воїни римського імператора Юлія Цезаря мали металеві прикраси на сосках. Це символізувало їхню мужність і доблесть. Поряд із цими поганськими традиціями носіння металевих прикрас, пірсинг використовувався у так званому болісному обряді "Танець Сонця", який був заборонений владою Північної Америки. У свій час пірсингова субкультура асоціювалася з групами в'язнів, рок-музикантів, злочинних угруповань та байкерів. Однак в умовах сучасності ця злочинна традиція поширилася на пересічних людей, навіть християн. Християнство - гуманна й толерантна релігія, в якій проповідується чистота душевного й тілесного. Тому використання пірсингу викривляє образ християнина, який повинен наслідувати Христа, Богородицю і святих. Вони ж ніколи не носили різноманітних дивних прикрас, а дбали про духовність. Це ж саме повинні робити і ми. Чи не кожна юна особа бодай замислювалася над тим: чому б не почепити собі на вусі чи брові кілька срібних сережок або якихось інших символічних предметів? Для багатьох ця думка ставала реальністю. Хто в більшій мірі, хто у трохи скромнішій перетворював своє тіло на металеву зону, не задумуючись про те, що це шкодить здоров'ю і спотворює природну красу. Роблячи пірсинг, мабуть, ніхто не питав себе: для чого це? Відповідь, щоправда, однозначна: "Щоб стати особливим, "крутим", "неповторним", тобто вирізнятися із натовпу, змусити звернути на себе увагу оточуючих і навіть здивувати, а то й шокувати своїм виглядом. У такому плані пірсинг як засіб стати білою вороною поширений серед підлітків. Тут діє психологічний фактор. Підростаюче покоління схильне копіювати старших, зірок естради чи кіно або ж інших осіб, які є авторитетом для нього. Крім того, підлітки - психічно і морально вразливий контингент, який легко підпадає під вплив. Вони постійно досліджують себе: розкривають таланти, вміння, зустрічають перше кохання, часто вдаючись до неправильних методів, у тому числі й до пірсингу. Почепити на губу чи язик якусь річ-для підлітків означає привабити когось і просто знайти друзів-однодумців. Так розростаються ще й різноманітні неформальні об'єднання. Але виважена й свідома молода людина не купиться на такі дешеві трюки, адже пірсинг може скласти про неї негативне враження і викликати відразу з боку інших, навіть якщо вона й не мала попередньо злих намірів. Почепити на своє тіло кільканадцять металевих речей - зовсім не означає стати вищим від інших і кращим. Потрапивши у полон цього "мистецтва потворності" через молодечу імпульсивність, людина все життя буде змушена боротися з наслідками цього захоплення. Неважко зауважити, що у тридцять років мало хто захоплюється пірсингом. Натомість, підліток, понівечивши себе дірками від голок, "ловить кайф", задоволений своєю безглуздою стильністю. Колись він чи вона ще шкодуватимуть за вчинене. Отож, потрібно пильнувати душу й тіло, щоб не стати черговою жертвою примарних витівок пірсингової субкультури. Бережімо себе для Бога і ближнього! Памятаймо: пірсинг - надзвичайно небезпечний, він може спричинити різноманітні хвороби: гепатит, туберкульоз, правець, зараження ВІЛ-інфекцією тощо.

Людина без Господа Бога - дуже і дуже убога.

Думки ревнительки Апостольства молитви.

Без молитви людина не може виходити у світ, який повний небезпек і пасток диявола…   

     Дуже важкою не раз є боротьба тих, які стараються виправити помилки свого грішного життя. Більшість усе своє життя пожинає плоди, які посіяла. Людина повна сама собою, своїми планами, намірами, судженнями, і в неї дуже мало часу залишається для Бога. Тому Господь Бог не може увійти в серце людини, доки вона не визволиться від своїх егоїстичних схильностей, свого "я", своєї зарозумілости. Зазвичай, людина може прийти до цього тільки ціною невдач, болючих терпінь, які розвіюють всі її ілюзії про покладання виключно на "власні" сили. Господь Бог ніколи не дає терпіння, яке б не принесло людині користі в її духовному житті. Через терпіння Бог формує у людині мужність, витривалість, покору і саму людину. Людина через свою самозакоханість, самовпевненість, гордість, пиху змушує Господа Бога робити їй боляче - не раз через пониження, висміювання, паплюження, наклепи, хвороби, щоб упокорити і спасти безсмертну душу людини. Не маючи терпінь, людина ніколи б не змогла зростати духовно, не зрозуміла б болю іншої людини, не усвідомила б стану своєї душі. Господь Бог кличе, щоб ми виконували Його волю. Але життєві клопоти цілком відвертають нас від цього. І ми кажемо, що ми нещасні. Бо людині на думку не спало, що за все потрібно дякувати Богові. Для того, аби змінити свій стан душі, ми перш за все повинні визнати, що більшого щастя на землі, як бути живим, мати руки, ноги, бачити, розмовляти - нема. Коли людина це усвідомлює, вона розуміє свою залежність від Бога. Тому використаймо нинішній день для Господа Бога, бо завтра Бог нам не обіцяв. Завтрашній день є для нас недоступним, як і вчорашній. У нашому розпорядженні є тільки сьогодні. Тільки сьогодні ми можемо боротися зі спокусами, просити в Бога прощення, молитися. Зупинімося і проаналізуймо своє життя. Ми нерідко опускаємо вечірню молитву, виправдовуючись тим, що втомилися працею упродовж дня. Вранці хочемо довше поспати і через лінь опускаємо ранішнє спілкування з Богом. У щоденному гаморі і метушні важко зосередитися на молитві. А коли приходить випробування, ми не готові, бо через своє лінивство, упущення ми віддалилися від Бога. Не будьмо скупими на молитви. Без молитви людина не може виходити у світ, який повний небезпек і пасток диявола. А молитви - це ніби ланцюжок, по якому людина проходить через кам'янисті, тернисті, не раз невідомі і темні, важкі дороги протягом свого життя. А усамітнення - це найкращий засіб для застанови і розважань. Тиша на самоті - велика сила. Пізнання цієї мудрості може різко змінити життя людини. Замість поспіху і нервової метушні, краще сісти біля стіп Пана-Бога і дати можливість спокійно діяти Божественній силі Святого Духа. Людина повинна тільки дати можливість, щоб ласка Святого Духа діяла в ній. Святий Дух, який перебуває у людській душі - це іскра, якої не можна пригасити, бо вона є частиною Бога. Стараймося у своїх прикрих і насичених марнотою буднях частіше зупинятися і зосереджуватися, і ми зрозуміємо, що в усіх обставинах життя у нашій душі є щось вічне і безсмертне, що не піддається руйнуванню. Ніколи не переставаймо збагачуватися духовно, від того ми станемо внутрішньо вільними і сильнішими. Знайдімо Бога, любімо Бога і не позволяймо собі хоч один день прожити, не дякуючи Йому за все, що ми маємо і будемо мати в житті. А коли просимо про якусь потребу, то дякуймо Богові заздалегідь. Бо немає у житті людини нічого випадкового - усе проходить через руки Божі. 

      Використовуймо кожну хвилину, кожну можливість і нагоду, щоб провести час із Богом. Нічого в житті не можна порівняти з часом, проведеним із Господом Богом.      Не тратьмо ласки Синами Божими називатися…       Яке життя - така смерть, яка смерть - така вічність…

The Sunday before Christmas, known as the Sunday of the Holy Genealogy

On this day the Church commemorates the ancestors of Christ from Adam to Joseph the Betrothed.
Christ’s full humanity meant not just that he possessed a human nature but that he had blood relatives, and that he came from a long family line.  One of the shortcomings of modern culture is the tendency to leave the past behind and focus on the now.  This has resulted in people feeling rootless and incomplete.

In Orthodoxy we remember our ancestors because they are part of us.  To remember our family and our family roots is to affirm our humanity; likewise, to overlook our family connections is to diminish our humanity.  To remember is an act of love and faithfulness.  We all came from somewhere.  Our family heritage is a source of blessing and sometimes a source of pain.  As Christians we have both a biological and a spiritual family lineage.  Salvation in Christ extends to both family lines.  St. Paul writes in Ephesians 3:14-15:

For this reason I bow my knees to the Father of our Lord Jesus Christ, from whom the whole family in heaven and on earth is named….

Here Paul is looking to the future when all of humanity and creation become one family under the fatherhood of God.

The Matins Service, which precedes the Divine Liturgy, has been likened to Orthodoxy’s equivalent of Sunday School for adults.  It is liturgical in structure being made up of fixed prayers and hymns.  It also contains didactic teachings.  The passages below are taken from the Synaxarion of the Matins Service.

On this day, the Sunday before the Nativity of Christ, we have been enjoined by our holy and God-bearing Fathers to make commemoration of all them that from the beginning of time have been well-pleasing unto God, from Adam even unto Joseph the Betrothed of the Most Holy Theotokos, according to genealogy, as Luke the Evangelist hath recounted historically; and likewise for the Prophets and Prophetesses, especially of Daniel the Prophet and the three holy youths. 
It is also known as the Sunday of the Holy Genealogy.  We remember the aforementioned names, those in the Old Testament who were related to Christ by blood, and those who spoke of His Birth as a man.  In the Divine Liturgy, we shall read of Jesus Christ’s lineage from the Gospel of Saint Matthew.  In this way, the Church shows us that Christ truly became a man, taking on human nature. He was not a ghost, an apparition, a myth, a distant imagined god, or the abstract god of philosophers; such a god does not have a family tree.  Our God is the God of Abraham, Isaac and Jacob.  He has flesh and blood, human ancestors—many of whom sinned greatly, but like David, also repented greatly.  Yet, all of these righteous ones in every age had been well-pleasing to God because they loved Him.  By taking on human nature, the Son of God became like us in all ways, in flesh and blood, in mind and soul, and in heart and will. He differed from us in only one way: He could not sin. Since we know that Christ’s human nature remained sinless, He is also fully divine, and He shows us the way in which we can avoid sin, and so improve and transform our human nature.
By their holy intercessions, O God, have mercy upon us and save us. Amen.

The first paragraph teaches us that it is part of the Orthodox Tradition to remember our ancestors in the faith.  The Sunday before Christmas is an appropriate time to remember the ancestors of Christ.  It provides us an opportunity to reflect on the way God works mysteriously and sometimes obscurely in our family history.  It also reminds us to have faith that God is working redemptively in human history.  Sin might be present but God’s grace even more so (Romans 5:15).

The second paragraph affirms Jesus’ blood relatives.  The second paragraph asserts that Jesus was a real historical person and not some mythical figure.  This means that Christian theology is ultimately grounded in the empirical events of the birth of Jesus Christ, his life and ministry, his crucifixion under Pilate and his third day resurrection.  The truth claims of Orthodox Christianity rests ultimately on a historical chain of testimony pointing to the historical events of Christ’s life and teaching.

     Robert Arakaki

St. Joseph the Betrothed

The holy and righteous Joseph the Betrothed, also referred to as Joseph of Nazareth, was the foster-father of Jesus Christ, according to the New Testament (Matthew 1:16; Luke 3:23). Not much is known of Joseph except that he was "of the House of David" and lived in the town of Nazareth. His date of death is unknown, though he was still living when Jesus was 12 years old.

He was betrothed to the Virgin Mary at the time that Mary conceived Jesus. Luke says that he lived at Nazareth in Galilee (Luke 2:4); however, according to Matthew, it was only after the return from Egypt that he settled in Nazareth (Matthew 2:23). He is called a "just man". He was by trade a carpenter (Matthew 13:55). He is last mentioned in connection with the journey to Jerusalem, when Jesus was twelve years old. It is probable that Joseph died before Jesus entered on his public ministry because only Mary was present at the marriage feast in Cana of Galilee, and he is not described at the crucifixion along with Mary (John 19:25). In addition, St. Joseph of Arimathea asked for the body of Jesus, a duty that would have fallen to St. Joseph had he been alive.

Jesus Christ is described as being the brother of James, Justus, Jude, and Simon, and several sisters (Mark 6:3; Matthew 13:55). A tradition at least as early as the second century, still adopted by the Orthodox Church, explains that these "brothers and sisters" were from Joseph's marriage to Salome who left him a widower before he was betrothed to Mary and so making them step-brothers and step-sisters. He was the older brother to Cleopas, who was also married to a woman named Mary.

That Jesus commended Mary to the care of John the Evangelist while he was hanging on the cross has been interpreted to also suggest that Joseph had died by that time, and that Joseph and Mary did not have any other children who might care for Mary.

In many icons of the Nativity, Joseph is shown being tempted by the Devil (depicted as an old man with furled wings) to break off his betrothal, and resisting that temptation (cf. Nativity Icon).

St Joseph is commemorated on the Sunday after the Nativity. If there is no Sunday between December 25 and January 1, his feast is moved to December 26, along with David the King and James the Brother of our Lord. The Righteous Joseph is also commemorated on the Sunday of the Forefathers. There is an akathist hymn dedicated to him.

Orthodox Wiki

GIFT OF BAPTISM AND DIVINE SONSHIP

Word of God: (Paul) said to them, “Did you receive the holy Spirit when you became believers?” They answered him, “We have never even heard that there is a Holy Spirit.” He said, “How were you baptized?” They replied, “With the baptism of John.” Paul then said, “John baptized with a baptism of repentance, telling the people to believe in the one who was to come after him, that is, in Jesus.” When they heard this, they were baptized in the name of the Lord Jesus. And when Paul laid [his] hands on them, the Holy Spirit came upon them, and they spoke in tongues and prophesied. Altogether there were about twelve men. He entered the synagogue, and for three months debated boldly with persuasive arguments about the kingdom of God. Acts 19:2-8

Reflection: The Holy Mystery of Baptism is the beginning of a new life, a rebirth in water and the Holy Spirit, a way of living, a lifestyle. The waters of Baptism wash away everything that leads to death, and save that, which endures forever, namely, divine sonship. The aim of Christian life is to be children of God, bearers of the Light of Christ in the world. O, Jesus Christ, we implore you grant every one of us during these Mission Days the gift of a new Pentecost, the renewal of the grace of our Baptism and Chrismation. Through your Holy Spirit, renew in us the gift of faith, the gifts and fruits of Your Spirit, so that we may become a new creation in Christ Jesus. 

Quote for the Day: At the time of our Baptism, we renounced the devil and all his powers, and by means of our holy faith, which we received as a gift from God, we were united with Jesus Christ and completely dedicated ourselves to Him. We need to continually remember this event and ask ourselves: “what does our Baptism mean for us?”, so that we not waste the great gift of our Baptism, but be able to live according to our baptismal promises. His Beatitude Lubomyr Husar 

The Meaning of Baptism: How do I currently lead my life? Do I realize and acknowledge that God loves me, and that I have become a child of God through the sacrament of Baptism? Do I actually strive to live as a child of God? Do I help others acknowledge God’s love? 

Prayer (before a lit candle): Take this lighted candle, and strive throughout your entire lifetime to shine brightly with the light of faith and of good deeds, so that, when the Lord will come, you may go forth in radiance to meet Him together with all the Saints, and may enter unhindered into the court of His heavenly glory and reign with Him throughout all the ages. Amen. From the Rite of Baptism 

Missionary Task: If possible, find out the date of your Baptism, and the name of the priest, who baptized you. Pray for your godparents, for the priest who baptized you, for your own godchildren, for those that are now preparing for Baptism, and for all those who still do not know Christ.

Глава УГКЦ: «Ми живемо не в трагічні, а в героїчні часи»

Хтось каже, що ми сьогодні живемо в трагічні часи… Я вповні з цим не згідний. Переконаний, що ми живемо в героїчні часи. У часи, які народжують нових героїв, які творять історію і будують наше майбутнє. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав під час IX Всеукраїнського з’їзду військових капеланів УГКЦ за участю Секретаря РНБО Олександра Турчинова. Говорячи про сьогоднішній стан речей у капеланському служінні, Предстоятель відзначив, що наші капелани сьогодні є волонтерами. «Це їхній офіційний статус, – звернувся Блаженніший до Секретаря РНБО Олександра Турчинова, – і очевидно, що Церква бере на себе зобов’язання і всі фінансові тягарі, аби забезпечити всім необхідним, у тому числі його вишкіл, щоб він був підготовлений до обставин. І щоб їх лікувати, бо деякі з них були поранені. Щоб надати їм необхідну реабілітацію, коли вони повертаються назад додому». На його переконання, в Україні і в нашій Церкві має бути створено військовий ординаріат. «Якби ми мали повноцінну військову структуру військового капеланства, це б дало нам можливість краще послужити. Проте зараз ми ще маємо багато різних перешкод. Перша перешкода – рівень співпраці між Церквою і державними структурами. Цей спосіб співпраці бажає бути набагато кращим. Церква хоче бути партнером з Українською державою, зокрема коли йдеться про захист нашої Батьківщини. Нам часом треба переборювати різні стереотипи, конфесійне мислення, як усередині релігійного середовища, так і всередині державних структур. Нам потрібно шукати такої моделі співпраці між Міноборони і Церквами, щоб ми не заважали одне одному служити, а навпаки допомагали», – вважає Блаженніший Святослав. «Найкращі героїчні сторінки служіння нашому війську в історії нашої Церкви ми хочемо осучаснити. Модель, яка підходить українській дійсності, – це модель, яку ми бачили у Німеччині», – зауважив Глава УГКЦ. «Святіший Отець Франциск дуже багато разів хотів побачити Церкву як військово-польовий госпіталь. Гадаю, наші капелани сьогодні є обличчям такої справжньої Христової Церкви, яка служить, яка лікує, яка надихає, яка справді має силу любові й творить нових героїв», – відзначив Блаженніший. Він запевнив, що Церква хоче, є і буде надійним партнером держави. Предстоятель відзначив, що Українська Греко-Католицька Церква, на відміну від інших Церков і конфесій України, має безперервну традицію капеланського служіння в українських збройних формуваннях.

КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА Є НЕЗНИЩИМОЮ!!!

Тіло живе доти, доки живе у ньому душа. Душею Церкви є Св. Дух, який береже Церкву від знищення. Майже 2000 років стоїть вона непохитно, незважаючи на різні незгоди. Божі творіння є незнищимі. Католицька Церква незнищима - до кінця світу на чолі Церкви стоятиме Папа, існуватимуть єпископи, священики і вірні, поширюватиметься вчення Христа. Ісус Христос каже: "Пекельні ворота її (Церкву) не подо­лають" (Мат. 16, 18); "Небо й земля проминуть, слова ж мої не пройдуть" (Лк.21,33). Завжди, коли Церкві грозила небезпека, їй на допомогу приходив Ісус. Жоден із переслідувачів Церкви не міг їй серйозно зашкоди­ти, більшість із них погано закінчували. Згадаймо Юду, Ірода. За переслідування Спасителя відпокутував Єрусалим (у 700 р. під час облоги міста загинуло майже мільйон євреїв; 100 тисяч потрапило в полон, саме місто було зруйноване). Загинув римський імператор Нерон, зазнав неслави і теж загинув Наполеон. "Страшно впасти в руки Бога живого!" (Євр. 10, 31). Ісус Христос порівнює себе зі скалою, кажучи: "Хто впаде на цей камінь, розіб'ється, а на кого він упаде, того роздушить" (Мт.21,44). Переслідувана Церква міцніє і процвітає. Під час переслідувань Церкви Бог здійснює чуда, утверджуючи її Божественність. Під час переслідувань значно зростає кількість членів Церкви. Переслідування очищують Церкву, виховують великих Святих. З кожного переслідування Церква виходить із тріумфом. 

Богословський коментар логотипу святкувань Ювілейного Pоку Божого Mилосердя.

Милосердні, як Отець (уривок з Євангелія від Луки, 6, 36) – це запрошення виявляти милосердя за прикладом Отця, котрий просить не судити і не осуджувати, а ділитися любов’ю та безконечно прощати (пор. Лк. 6, 37-38). Логотип – твір о. Марка І. Рупніка, Т. І., – представляє короткий богословський підсумок теми милосердя. Автор покликається на дуже цінний для ранньої Церкви образ Сина, який бере на плечі загублену людину, що вказує на любов Христа, котрий веде до завершення таємницю свого Воплочення відкупленням. Образ виконаний таким чином, щоб показати Доброго Пастиря, який з великою любов’ю торкається глибини серця людини, перемінюючи її життя. Ще одна деталь: Добрий Пастир у своєму великому милосерді бере на плечі людство, але Його погляд зустрічається з поглядом людини. Христос дивиться очима Адама, Адам – очима Христа. Кожна людина, споглядаючи в Його погляді любов Отця, відкриває в Христі Нового Адама, а також власну людяність і майбутнє, яке на неї чекає. Образ уміщений у формі, що називається «мандорла» (з італ. – мигдалина). Ця форма дуже важлива для давньої та середньовічної іконографії, бо вказує на поєднання в Христі двох природ − божественної та людської. Три концентричні овали трьох відтінків, що світлішають у зовнішньому напрямку, відображають рух Христа, який витягує людину з темряви гріха і смерті. Водночас заглиблення темнішої барви означає незбагненність любові Отця, який усе прощає. 

     13 грудня Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав відкрив в УГКЦ двері Божого милосердя, згідно з проголошеним Папою Франциском Роком Божого милосердя. «Ми сьогодні урочисто разом із Вселенською Церквою розпочали Рік Божого Mилосердя, - святий рік, який в усьому світі проголосив Папа Франциск. Дивлячись, як сьогодні люди потребують Божого милосердя, як сьогодні людство зранене, скільки неспокою і війни у світі, досвід власної сили починає перетворюватися на досвід безсилля людського роду. І дивлячись на страждання у цілому світі, Святіший Отець закликав на Землю Боже милосердя для всіх нас», – пояснив Глава Церкви.

     У вівторок, 8 грудня 2015 р., в урочистість Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії, Папа Франциск очолив на площі Святого Петра у Ватикані Євхаристійне богослуження з нагоди відкриття надзвичайного Святого Року Милосердя, під час якого виголосив наступну проповідь: Браття і сестри, через деякий час матиму радість відкрити Святі Двері Милосердя. Здійснюємо цей жест, який я вже здійснив у Банґі, настільки простий, наскільки символічний, у світлі Божого слова, яке ми вислухали, що ставить на першому плані першість благодаті. Те, що неодноразово повторюється в цих читаннях, у дійсності, відсилає до слів, з якими ангел Гавриїл звернувся до юної дівчини, схвильованої та здивованої, вказуючи на таїнство, яке Її огорнуло: «Радуйся, повна благодаті» (Лк.1,28). Діва Марія покликана, насамперед, радіти тим, що Господь здійснив у Ній. Божа благодать огорнула Її, вчинивши гідною стати матір’ю Христа. Коли Гавриїл увійшов в Її дім, то також і найглибше таїнство, яке виходить за межі будь-яких здібностей розуму, стає для Неї причиною радості, віри та віддання Себе слову, яке Їй об’явлене. Повнота благодаті здатна перемінити серце та вчиняє його здатним вчинити настільки великий поступок, який змінює історію людства.

     Свято Непорочного Зачаття виражає велич Божої любові. Він не лише Той, хто прощає гріх, але в Марії діє так, що запобігає первородній провині, яку кожна людина носить у собі, приходячи на цей світ. Божа любов запобігає, випереджує та спасає. Початок історії гріха в Едемському саді виливається у задум любові, яка спасає. Слова Книги Буття вказують на щоденний досвід, який відкриваємо в історії особистого життя. Завжди існує спокуса неслухняності, яка виражається у бажанні планувати своє життя незалежно від Божої волі. Саме ця неприязнь постійно чинить замах на життя людей, щоби протиставляти їх Божому задумові. Однак, також й історію гріха можна збагнути лише у світлі любові, яка прощає. Гріх можна зрозуміти лише в цьому світлі. Якщо би все залишилося відданим гріхові, ми були би найнещаснішими з-поміж створінь, в той час, як обітниця перемоги Христової любові вміщає у собі все Отцеве милосердя. Боже слово, яке ми вислухали, не залишає сумнівів щодо цього. Непорочна Діва стоїть перед нами, як упривілейований свідок цієї обітниці та її сповнення. Цей надзвичайний Святий Рік також є даром благодаті. Перейти через ці Двері означає відкрити глибину милосердя Отця, Який всіх приймає й особисто виходить назустріч кожному. Це Він нас шукає, Він виходить нам назустріч. Це буде рік, під час якого слід зростати в переконаності у милосерді. Якої ж кривди завдається Богові та Його благодаті, коли стверджується насамперед про те, що гріхи караються Його судом, замість того, щоб наголошувати на тому, що вони прощаються Його милосердям. Так, саме так! Ми повинні ставити милосердя перед судом, і в будь-якому випадку Божий суд здійснюватиметься у світлі Його милосердя. Отже, перехід через Святі Двері повинен допомогти нам почуватися учасниками цього таїнства любові та лагідності. Відкиньмо будь-які форми страху чи боязні, бо вони не личать тому, хто є любленим; живімо, радше, радістю зустрічі з благодаттю, яка все перемінює.

     Сьогодні тут в Римі та в усіх дієцезіях світу, переходячи через Святі Двері, хочемо також згадати про інші двері, які п’ятдесят років тому Отці Другого Ватиканського Собору відчинили навстіж перед світом. Цю річницю слід згадувати не лише з огляду на багатство документів, залишених Собором, які до сьогодні дозволяють побачити величезний поступ, здійснений у вірі. Собор, насамперед, був зустріччю. Справжньою зустріччю між Церквою та людьми нашого часу. Зустріччю, позначеною силою Святого Духа, Який спонукав Свою Церкву відплисти з мілини, яка на довгі роки замкнула її у собі самій, щоб з ентузіазмом повернутися на місійний шлях. Це було повернення на шлях, який веде до зустрічі з кожною людиною там, де вона перебуває: в її місті, домі, місці праці… повсюди, де б не перебувала людська особа, Церква покликана досягти її, приносячи радість Євангелія, милосердя і Боже прощення. Це місійна спонука, яку, отже, після цих десятирічь, знову приймаємо з такими ж силою та ентузіазмом. Ювілей спонукає нас до цієї відкритості та зобов’язує нас не занедбувати духа Другого Ватиканського Собору, духа Милосердного Самарянина, як говорив блаженний Павло VI під час закриття Собору. Переходити сьогодні через Святі Двері зобов’язує нас наслідувати милосердя доброго самарянина.  

Григоріянка. Походження тридцяти Служб Божих (за померлого)

Найціннішим даром для померлих є жертва - Свята Божественна Літургія. У Католицькій Церкві досить відомою і поширеною є так звана Григоріанка. Службами Григоріянськими називаються відправлені 30 Святих Літургій в інтенції (намірені) однієї особи за померлого, на протязі 30 календарних днів одним, або декількома священиками.

     Що означає Григоріанка? Григоріанська Св. Літургія названа так на честь Папи святого Григорія Великого (590 - 604). Святий Григорій Великий до свого обрання на Апостольський престіл був настоятелем монастиря св. Андрея у Римі, який у своїх бесідах розповідає одну історію, що сталася в його монастирі, звідки і беруть початок ці Служби. В даному монастирі помер брат на ім’я Юст. Але ще за життя він, всупереч засадам Чину, привласнив собі, декілька золотих монет, за що святий папа - його караючи, а інших застерігаючи - велів, щоб жоден з братів, коли він помиратиме, не допомагав йому, а його тіло наказав закопати разом з тими грошима поза церковним двором. Так і все відбулося. Але через тридцять днів змилостивився святий папа, (коли в свій час був, ще ігуменом) над покійним Юстом і просив відправляти всім братам по черзі святі Служби Божі за нього. Коли Служби відправлялись померлий з’явився своєму рідному братові Копіозу, котрий був лікарем у місті, і на питання його: «Як тобі там?» відповів: «Досі було погано, але тепер все добре, бо сьогодні я мав товариство». Коли Копіоз прийшов з цією звісткою в монастир, там полічили дні скільки вже було відправлено Святих Божественних Літургій за нього (бо до того часу на це на зважали), і виявилось, що рівно тридцять. Святий Папа закінчує розповідь такими словами; «Копіоз не знав, що робили монахи для його брата, і йому було дивним таке з’явлення; а воно співпало із святою жертвою, і через те стає ясно, що померлий брат уникнув страждань завдяки відправленим Святим Божественним Літургіям». Відтоді цей звичай тридцяти Служб Божих набув розповсюдження, а про велику силу його для померлих свідчать численні приклади. Ця практика почала розвиватися у восьмому столітті, спочатку в монастирях, а опісля і в інших церквах. Існувало сильне переконання про ефективність конкретної Григоріанської Служби Божої для померлих, які знаходилися в чистилищі. Спочатку, Апостольська Столиця засуджувала деякі звичаї, щодо служб Григоріянських, однак пізніше їх затвердила. Завданням Конгрегації Відпустів 15.3.1884 року було заохочення вірних до Служб Григоріянських, як ефективний засіб для звільнення померлих від покарання у чистилищі, який узгіднюється з розумом і Святою вірою. В XIX і XX століттях звернено увагу на конечну тривалість відправлення Святих Літургій Григоріянських. Григоріанські Служби не є наділені жодними відпустами. Ця практика ґрунтується тільки на тому переконанні, що вірні вірують в її ефективність. Більшість богословів вважають, що джерелом цього ефекту є внесок і авторитет папи Григорія і його святе молитовне заступництво. Священна Конгрегація Відпустів заявила, що ці пожертвувані 30 Служб Божих мають особливу силу - через них, завдяки Божій Доброті і Милосердю, душа, яка терпить у чистилищі, отримує звільнення. Тож це побожне і розумне вірування.                            Умови і приписи щодо відправлення Григоріанки:

Григоріанська Свята Літургія жертвується тільки за душі померлих, за здоров’я її не відправляють.

     Григоріанську Святу Літургію можна жертвувати тільки за одну померлу особу, церковного припису про спільні Григоріанські Служби Божі за всю родину чи за душі, терплячі в чистилищі, - не існує. Тому, коли нині в деяких модерних церквах, а особливо в монастирях, приймають намірення на Григоріанку, де вписано кілька душ, - це не є правочинним; цього не можна назвати Григоріанською Службою Божою, це є всього навсього 30 спільних Служб Божих за душі в чистилищі і все. Григоріанська Свята Літургія відправляється без перерви, тобто упродовж 30 днів - день у день. Якщо ця Служба Божа була з якоїсь причини перервана, священик зобов’язаний розпочати все знову від першої Літургії. Григоріанську Святу Літургію необов’язково має відправляти один і той самий священик і на тому самому престолі. Якщо священик, який відправляє Григоріанку, захворів, він може передоручити цю справу іншому священикові, аби тільки той не мав інших інтенційних Святих Літургій. Григоріанська Свята Літургія може бути відправлена тільки за померлу особу, не можна відправляти її за особу, яка ще живе і має бажання, аби Григоріанка була відправлена за неї за її життя.

     Священик не може брати намірення Григоріанки наперед, бо нікому невідомо, кого Господь Бог покличе скоріше до Себе. Такий заповіт слід залишити людям, які розуміють значення Святої Літургії і під страхом Божим виконають вашу просьбу. Подаючи намірення на Службу Божу за душі усопших, пам’ятаймо: щоб наші молитви та добродійства могли їм допомогти, ми маємо перебувати у стані ласки освячуючої, тобто не мати на своїй душі жодного смертельного гріха, бо Господь не приймає жертви грішника. Тому наші предки, коли замовляли Святі Літургії за своїх померлих, завжди цього дня сповідалися, бо тільки очистившись самому, можна допомогти очиститись іншим. Досить довгою проблемою в дискусіях між теологами було звернено увагу на збереження безперервності відправлення Святих Літургій. Деякі вважали, що якщо відбудеться переривання тривалості відправ навіть з об’єктивних причин, це зобов’язувало до відправи Богослужінь наново. Остаточне розв’язання цієї квестії (проблеми) принесла декларація (документ) „Триценаріо Грегоріяно” 24.2.1967 року. В цьому документі говориться, що святу Літургію Григоріянську можна відправляти за одного померлого на протязі 30 календарних днів (одним або багатьма священиками - в крайньому випадку 30 різних). Якщо священик вільний від обов’язку відправляти Службу Божу за своїх парафіян, він може взяти на себе обов’язок відправити Григоріанську Святу Літургію.

В давнину священики приймали в жертву хліб і вино, пізніше оливу, всякі поживності і навіть гроші, котрі використовували на своє тримання...

Так виник звичай давати священику літургійні стипендії     (найняти Службу Божу)…

CHRIST’S HOLY FOREFATHERS – THE OLD TESTAMENT SAINTS

In the two weeks leading up to Christmas, the Church remembers the “Holy Forefathers” of Jesus Christ; in other words, the Old Testament Saints who preceded Christ in the flesh, prophesized His coming, or prefigured Him. In iconography, the Old Testament Saints can appear by themselves, in scenes from their lives, or – like here – in anachronistic compositions.

In the left bottom corner is Adam, the original forefather of Jesus’ humanity, and all of us. He gestures to the figure in the bottom centre, the Patriarch Abraham, holding a child symbolizing the promise made to him – that even as an old man his progeny would be numbered as the “stars in the sky” and “the grains of sand on the seashore”. To confirm the fulfillment of this prophecy, the child himself gestures to his left, where Abraham’s grandson Jacob stands holding a cloth containing his twelve sons: the Twelve Tribes of Israel. Flanking Abraham is Enoch and Isaac, hands raised in a sign of humility. Along the top, from left to right, stands the prophet Isaiah, the Psalmist King David, the Prophet Daniel amid the Three Holy Youths, Aaron the Levite, and Joshua. Being well-known for their prayerful attitude and faithfulness to the Torah, the Three Holy Youths, Daniel, and Aaron all wear kippahs topped with phylacteries. Below Aaron is his brother Moses, also wearing kippah and phylactery.

On the left wearing a crown of authority is the last of the Hebrew judges, Samuel. Besides his name being inscribed in his halo, Samuel is easily recognized by the golden horn he holds, used to anoint the first two kings of the nation of Israel: Saul and David.

Below Samuel is Jeremiah, holding a scroll of his own prophecy, as is the Prophet Zechariah on the far right or Jeremiah. Zechariah is also holding the seven-branched Menorah, a common liturgical ornament of the Temple, which this prophet helped to rebuild. To the right of Zechariah is Righteous Noah, considered a pre-figuration of Christ, and holding the Ark of Salvation, a pre-figuration of the Mother of God, who held within her our Salvation. To the left of Jeremiah is a pre-figuration of John the Baptist: the Prophet Elijah. Like the Saint who came after him, Elijah is recognizable by the coat of animal hair which he wears.

Flanked by a pre-figuration of John the Baptist and the Theotokos on either side, the figure in the centre can only be an Old Testament pre-figuration of Jesus Christ. That figure is the “Royal Priest”, the King of Salem, the person who came distributing bread and wine, and the person to whom Abraham, the Patriarch of the Hebrews gave tithes: Melchizedek.