Нагорода досконалого життя

Досконалість дає душі предивну вроду і надприродну красу…

     Воістину неоціненними є добра, якими християнська досконалість обдаровує своїх шанувальників. Вона найперше збагачує, бо дає душі Бога, Котрий є найбільшим і найвищим добром, неоціненним скарбом, якого ніщо не може замінити. Як говорила св. Тереза: "Тому, хто має Бога, нічого не забракне". З Господом Богом досконалість дає душі все, що гідне прагнення, і виносить її понад усе, що земне. Як каже апостол: "Усе бо ваше: чи то світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє - усе ваше, ви ж Христові, а Христос - Божий" (1 Кор. З, 21-23). О, яким убогим є весь світ перед Лицем Бога і тим, що має зв'язок із Господом Богом! Одна свята думка, один побожний вчинок має більшу ціну, ніж усі скарби світу, більшу красу, ніж славні шедеври пензля або долота, має більше блиску, ніж сонячне світло. Досконалість вивищує, тому що зближає нас до Господа Бога. Якщо освячаюча ласка чинить душу не тільки святинею Пресвятої Тройці і учасницею Божої природи, але приятелькою і обручницею Бога, подібною до жебрачки, яку цар взяв з убогої хатини, прибрав її і заручився з нею; то хто ж висловить славу чистої і святої душі, яка посідає цю ласку у вищому ступені? Таку душу також обдаровує Господь над всяку міру і виносить її над усякі уявлення. Для людей вважається великою честю бути придворними царя, більшою - коли можуть із ним довірливо розмовляти, ще більшою - коли з ним засідають до столу, надзвичайно великою - коли його заступають, але найбільшою - коли самі є царями. Тому християнин, який живе згідно з духом Ісуса Христа, є придворним Господа Бога, бо має вільний доступ до Божого трону. Він розмовляє з Богом на молитві, він сідає до царського столу, де споживає Тіло і Кров свого Царя і Бога, він заступає Бога на землі, бо є знаряддям Його милосердя, посередником Його ласк, він є приятелем Царя Небесного, який захищає його солодкою довірою, він сам є царем, бо панує над тілом і душею; що більше - він є ніби Богом, як каже Св. Дух: "Я мовив: "Ви - боги й сини Всевишнього усі ви" (Пс. 82, 6). Часто складає Господь Бог свою всемогутність і всевідучість у його руки, як це бачимо в житті святих. О, як слушно говорить мудрець: "Праведні... приймуть царство слави і вінець краси з Господньої руки, бо він правицею своєю захистить їх, раменами їх охоронить" (Мудр.5,16). Слушно теж додає один святий: "О, якою марною річчю є бути великим цього світу, де все є мале. Немає нічого великого, як тільки бути великим в очах Бога, ані правдивого шляхетства, як тільки з ласки Ісуса називатися Божою дитиною і бути наслідником вічного царства". Тим часом багато людей ганяються за тим, що позірно блищить, як фальшиве золото, або що хвилево п'янить, як солодка отрута. Досконалість дає душі предивну вроду і надприродну красу, яка є предметом захвату для ангелів і любові самого Бога. Якщо кожна душа, яка перебуває в освячаючій ласці, є така гарна, що Господь Бог дивиться на неї з уподобанням, то ж яка є душа досконала, що багата на ласки і чесноти! Святі прирівнюють таку душу до прекрасної святині, до багатого палацу або до ясніючого сонця, а сам Св. Дух називає її чудовою приятелькою і своєю обручницею. Та краса святих душ є така велика, що не раз свій блиск розливає і на тіло. Так, наприклад, читаємо про св. Єлисавету, що коли вона молилася, то предивна ясність оточувала її постать; або за св. Филипа Нері, якого не раз бачили піднесеним над землею і сяючим небесним світлом. Досконалість ущасливлює, бо дає Божі потіхи. Коли душа віддається Богові, то взаємно Бог віддається душі. А тому що Бог є сама краса і доброта, тому душа через любов знаходить у Бога правдиву потіху, яку поза Богом даремно шукала, і яка навіть у праці і великих терпіннях не опускає душу, бо "ярмо моє любе і тягар мій є легкий" (Мт. 11, ЗО). Правда, і світ має свої потіхи, між ними також добрі і чисті, як наприклад, родинна любов, але вони не можуть заспокоїти серця, яке прагне безконечного і вічного, а отже, Бога, якщо йому (серцю) не забракне світла віри. Тим менше роблять людину щасливою мізерні потіхи світу: забави, посідання багатств, набуття слави і т.п. Тиква Йони - правдивий їх вигляд. У тіні такої тикви, тобто проминаючої потіхи, людство лягає і на хвилину засинає милим сном, але за деякий час черв'як противнощів знищує цю потіху, а його залишає розчарованим і сумним. А хоч би милий сон тривав ціле життя, завжди за ним іде пустота і пересит, а в хвилині смерті - страх і терпіння, часом навіть розпач. Якось у Парижі помирала одна багата пані в розквіті життя. На кілька днів перед смертю замовкла і не хотіла нічого говорити навіть до найближчої родини, і лише на прохання сестри-монахині, яка її доглядала, вона закликала зі сльозами на очах: "Йду на Божий суд, але маю порожні руки". Тоді монахиня дала їй у руки хрестик і сказала: "Ось твоя потіха і охорона". О, скільки то душ подібно марнують своє життя! Світ називає їх щасливими, а вони, крім його потіх, не знають правдивого щастя. Св. Августин на власному прикладі переконався у цьому і сам визнає: "Ісусе Христе, мій Учителю і Відкупителю, яким блаженством стало для мене увільнення від пустих приємностей! Самою радістю для мене було покинути те, що я перед тим боявся втратити. Знаю, що Ти відігнав це від мене, Ти, що є правдивою солодкістю. Солодший від всякої розкоші, але не для крові і тіла. Ясніший від всякого світла, але більше скритий, ніж найглибша таємниця. Вищий від усякої почесті, лише не в очах тих, які самі в собі шукають похвали. Вільна вже була моя душа від терзання емоцій і пожадання зиску, від неспокійного валяння в тілесних пристрастях".

      Усе знайдеш у Бозі, коли вірно будеш Йому служити, З любові до Нього, а не для самої потіхи. Якщо душа щиро віддається Богові, в цей час Господь Бог своєю ласкою звільняє її від усяких кайданів, тобто нищить гріх, зв'язує злі пожадання, стереже від шкідливих прагнень, відриває від цього світу і від власної любові, а за це вливає любов до Нього і ближніх,     звідки пливе правдива вільність