«Миколині свята» – великомучениця Варвара, преподобний Сава, святитель Миколай Чудотворець

      День пам’яті святого Миколая Чудотворця. А йому передують два дні, в яких Церква згадує пам'ять святої великомучениці Варвари (17 грудня) й Преподобного й богоносного Сави Освященного (18 грудня). Попри те, що в сучасному українському суспільстві знають лишень про Миколая Чудотворця, в глибоку давнину нашого народу дні пам’яті усіх трьох святих називали «Миколиними святами». То чи це збіг, а чи, радше, випадковість те, що пам'ять цих святих Церква святкує день за днем?

      Свята Варвара – дівиця, що служила Богові, піддаючись тортурам… Майбутня великомучениця Варвара народилася 273 року на території сучасної Туреччини, тоді, коли відбувалися перші гоніння на християн.  Її батько Діоскор був поганином. Без його відома вона прийняла хрещення. Її стратили за наказом батька разом із Святою Іуліанією в 306 році. «Тож, як бачимо, молода дівиця Варвара служила Богові, піддаючись тортурам. Вона величається як великомучениця, хоча в літургійному календарі не визначена особливо. І це дивно…» – зазначає о. Василь. На іконах cвята великомучениця Варвара зображена молодою дівчиною з чашею в руках. На думку священика, вірогідно тому, що в багатьох країнах Заходу і Сходу вона почитається, як помічниця для вмираючих: «А чаша, як відомо, є символом Пресвятої Євхаристії, яку приймає вмираюча людина». У літургійних піснеспівах вона почитається, як «та, яка визнавала Пресвяту Тройцю». «Залишається невідомим те, чому cСвята Варвара в народі є дуже почитана, а в літургійній традиції вона належить до рангу менших святих», – розповів о. Василь Рудейко.

     Преподобний Сава Освященний – монаший лідер християнської античності… Коли поглянемо на життєпис святого Сави, то побачимо, що він народився в Каппадокії 439 року. Сава рано вступив в монастир: у вісім років він пішов до кеновійного монастиря у Флавіані біля Кесарії. Відомо, що його батьки загинули і їхнім майном розпоряджалися дядьки Сави. Часто між дядьками виникали майнові суперечки, унаслідок яких він й вирішив стати ченцем. Він жив у багатьох монастирях і в певний час вирішив вести більш аскетичний спосіб життя на самоті. «Святий Сава зібрав навколо себе учнів-послідовників і засновував монастирі. Його лаври були багатонаціональні і багатомовні (серед мов: грецька, вірменська, кесарійська). Для них він укладав устав», – розповідає о. Василь. За словами літургіста, заснована лавра святим Савою стала однієї із провідних центрів для Візантійського християнства: «У нашому народі він менш шанований, однак наша Церква користується богослужбовим уставом, що був створений в його монастирях. Те, чим ми живемо і керуємося в нашому літургійному житті, було укладено в монастирях святого Сави». Цікаво, в цих монастирях зростало й покоління піснеписців, які написали найкращі піснеспіви на великі свята літурійного року. Наприклад, Йоан Дамаскин, Косма Маюмський. Церква святкує його пам'ять Вечірньою з Литією з благословенням хлібів. А в іконографії його зображають звичайним монахом, інколи із закритою частиною обличчя, яка обгоріла під час однієї із подорожей в пустелю. Помер святий Сава 532 року.

     Святий Миколай – єпископ-добротворець… Святий Миколай народився близько 275 року на території сучасної Туреччини в сім’ї заможних та глибоко віруючих батьків. Ставши єпископом в Мирах Лікійських, він брав участь в I Нікейському Соборі, що засудив аріанство і відкинув неправдиве вчення про те, що Ісус Христос – звичайна людина, а не Бог. На думку експерта, феномен Святого полягає не в його чудотворності, а добротворності. А ще, за словами о. Василя, святий Миколай – той, який не стояв збоку, коли потрібно було свідчити правду. Наприклад, святе передання свідчить, що він настільки активно дискутував з Арієм на Нікейському Соборі, що вдарив його по обличчі не маючи сили слухати його єресі. Помер єпископ приблизно 342 року. «Ми повинні розуміти, що не в чудесний спосіб у тодішнього єпископа Миколая з’являлися гроші, а він їх збирав, щось від себе чи від єпархії відривав, і давав тим, хто їх потребував. Таке чудо може кожен із нас творити. Суть християнського чудотворіння полягає в тому, що навіть незаможні люди повинні ділитися з тими, хто є ще біднішим», – вважає він. Тож, за його словами, в цьому потрібно наслідувати святого Миколая. В іконографії святий Миколай зображується, як єпископ з бородою в омофорі. Як висновок, на переконання літургіста, почитання усіх трьох святих разом є випадковістю. Попри те, що всі вони є різними та спільною в них була любов до Христа, яка проявлялася в різних перспективах, в різні способи. «Свята Варвара – дівиця-мучениця, яка сповідувала Христа своєю смертю, святий Сава – монах, який заснував монастирі, які визначили хід богослужбового життя Церков Візантійської традиції, святий Миколай – єпископ, який сповідував Христа, роблячи добро»   

     Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав 19 грудня 2016 року в місті Дніпро освятив новозбудований храм УГКЦ, присвячений Святому Миколаю Чудотворцю. У своїй проповіді до вірних Предстоятель Церкви зауважив, що освячення цього храму є історичною подією. «Хоча храм збудований у чудовому гуцульському стилі, але буде дверима до зцілення для всіх мешканців цього південно-східного краю України. Невипадково ми його посвятили святому Миколаю Чудотворцю. Бо цей храм є невід’ємною частиною благодійної соціальної місії служіння нашої Церкви на цих теренах. Цей храм сьогодні отримає Карітас Донецького екзархату», – сказав Блаженніший Святослав. Говорячи про діяльність БФ «Карітас», проповідник сказав, що коли ми чуємо сьогодні слова про блаженства, які проголошує Ісус Христос, усі вони в унікальний спосіб записані в історії цієї благочинної церковної організації. «Скільки людей були голодними, але через служіння Карітасу Донецького екзархату отримали можливість дістати найнеобхідніші речі для свого існування. Скільки людей тут, у новому осідку Донецького екзархату, отримали можливість вилити свій жаль і були почуті. Тут їхні сльози були втерті.

      «Сьогодні просимо Небесного Спасителя, аби кожен з нас став добрим співпрацівником у поширенні Божого Царства на землі. Щоб кожен з нас отримавши зцілення, міг його роздавати іншим. Ми сьогодні просимо у святого Миколая, аби всі люди, які так терплять, особливо наші воїни, яким тут, у Дніпрі, рятують життя, за молитвами святителя Миколая Чудотворця через служіння у Христовій Церкві могли отримати дар зцілення», – сказав Глава УГКЦ. «Коли ми сьогодні, – продовжив проповідник, – вдивляємося в обличчя Христове, вдивляємося в образ і служіння святого Миколая, бачимо, що ця благодать, це служіння, яке вони хотіли принести людині, не мають жодних меж. Любов Божа не має меж. Вона сильніша і за мій гріх, і за моє невірство, і за мою хворобу, і за мою неміч. Ця любов і благодать Божа не має меж, ані мовних, ані етнічних, ані релігійних. Тут Ісус Христос через слуг у своїй Церкві хоче послужити кожному потребуючому. Тут нікого не питають, до якої Церкви ти ходиш, яку релігію сповідуєш. Тут бачать голодного, потребуючого, і це вже достатньо, щоб відкрити тій людині доступ до Божої любові, до зціляючої благодаті Духа Святого».«Нехай християнське служіння ближньому єднає всіх нас, різні Церкви і конфесії України. Нехай християнське служіння ближньому стане сьогодні новою ідеєю єднання України.

Нехай святий Миколай буде взірцем для кожного з нас, аби сила Божої любові могла дійти до найвіддаленіших кутків нашого суспільства»

Без храму ми не маємо спільної молитви і не маємо Євхаристії, яка нас усіх об’єднує»

У новозбудований храм з Італії привезли мощі святого Миколая, до яких вірні зможуть приклонитися…

Мені часто доводиться чути запитання: якою я бачу майбутню Україну?

Коли вже закінчиться період переходу від радянської дійсності?

       Якою могла б бути відроджена Україна, можна обговорювати. Можна теж роздумувати, якою вона повинна бути. Але не так легко сказати, якою вона буде. Автор цих рядків не сумнівається, що Українська Держава після довгих періодів поневолення, після завзятих змагань і багатьох жертв таки буде. Та якою вона буде? Якщо слухати політиків-популістів, то вона буде такою, що кращої собі годі уявити. Одначе якщо об’єктивно оцінити те, що чинять відповідальні особи, то дочекаємося, навпаки, чогось дуже малого. Якою буде наша рідна Україна – залежить від нас, від кожного з нас. Що маю на думці? Усе залежить від того, скільки добра ми бажаємо всім громадянам нашої Батьківщини і скільки зусиль готові докласти, щоб те всенародне благо стало дійсністю. Не милозвучні слова, а конкретні позитивні вчинки – це основа відповіді на поставлене запитання. Іншими словами: Україна буде такою, якою ми її зробимо. Хочу підкреслити – ми, усі ми, на служінні правди, добра і краси.

      Кожний громадянин повинен старатися якнайкраще виконувати свої завдання. При цьому слід пам’ятати, що кожний із нас також неповторний і має особливі таланти: те, що може зробити одна особа, не зробить за неї ніхто інший. Отже, якщо людина не виконає свого життєвого завдання, не зробить того, що тільки вона може зробити, то це завдання буде не виконаним. Цю думку прекрасно сформулював наш поет Іван Франко: «Кожний думай, що на тобі мільйонів стан стоїть, що за долю мільйонів мусиш дати ти одвіт». Тож шановні й дорогі брати і сестри, хоч би ким ми були, виконуймо своє життєве завдання, здійснюймо те добро, якого прагнемо для себе і для всіх. І тоді Україна нашого майбутнього буде для нас справжньою Батьківщиною. Усе сказане вище цілком самозрозуміле. Хтось зауважить, що це все теорія суспільного життя, з якою важко не погодитися. Проте шановні й дорогі читачі, я готовий проілюструвати (принаймні в загальному) практичний бік наших змагань, бо завжди існує та небезпека, що ми, захопившись теорією, недобачаємо практики. Відразу хочу натякнути, що практика – це ми.

      Так сталося, що через несприятливі життєві обставини в нашому народі з’явився небувалий жертовний дух. Його носіями стали воїни-добровольці та волонтери. Відбулося те, чим справді можна захоплюватися. Але в цьому прихована певна небезпека: дивлячись на героїв, ми, пересічні громадяни, забуваємо про власну - може, не таку героїчну – роль у розбудові великої держави. Немає сумніву, що досягнення і служіння вищезгаданих жертовних людей дуже важливе і цінне для нашого дальшого розвитку. Однак, хочу наголосити, це не все. Крім них, майбутню Україну, якою будемо пишатися, мусять будувати також і так звані пересічні громадяни. Хто вони, наведу кілька прикладів: суддя, який пильно захищає права громадян; сумлінний поліцейський, який дбає про безпеку громадян; викладач, який заохочує студентів до інтелектуальної роботи; вчителька, яка дає відчути учням, які вони для неї важливі та які їй дорогі; працівник міської ради, який сумлінно готує потрібні документи для співгромадян; підприємець, який використовує тільки якісну сировину для приготування продовольчих продуктів; водій, який належно готується сам і готує свій транспорт, щоб безпечно перевозити пасажирів; двірник, який дбає, щоб вулиці його міста були чисті, тощо. Особливо треба ще згадати тих, які чесно і пунктуально платять податки. При цьому – жодних хабарів.Якщо представники перелічених професій та інші громадяни нашої Батьківщини будуть мати щире бажання чесно працювати – майбутнє Української Держави є більше ніж запевнене. Автор цієї колонки сподівається, що він відповів на запитання, поставлені на початку.                     + ЛЮБОМИР

Різдво Господа нашого Ісуса Христа

Народ, який в темряві ходить, Світло велике побачить, і над тими,

хто сидить у краю тіні смерти, Світло засяє над ними!                    (Ісаї 9:1)

     Давним-давно, ці слова були донесені до людей, які жили у тривозі, страху та відчаї, людей позбавлених упевненості, безпеки та присутності Божої. Ми чуємо ці слова на початку Різдва, забуваючи про те, що вперше вони пролунали сотні років перед тим, коли ми почали святкувати Різдво. По цілому світі людство і досі не усвідомлює цієї очевидної та діючої Божої істини. Різдво Господа нашого Ісуса Христа, або як ми ще називаємо – Різдвяні свята – знову наближається! Знову настала ця пора року, а з нею і радісні хвилини. Але насправді, що таке є Різдво? Чи це подарунки під ялинкою, різдвяні світла у вікнах, привітальні листівки, вечері з родиною та друзями, сніг на подвір’ї, чи привітання “Веселих свят” тих, хто на вулиці проходить повз нас? Для багатьох людей Різдвяний Піст є часом смутку, тому що вони не мають необхідних коштів для того, щоб купити подарунки для своїх дітей, родичів та друзів. Багато з людей сумують у Різдвяний час коли вони згадують про своїх близьких, які не можуть приїхати додому та святкувати разом з ними. Вечеря на День Подяки для декого на жаль залишається тільки мрією, а не реальністю. Одночасно, Різдвяний Піст може бути порою великої радості, особливо якщо ми будемо пам’ятати що через нього Бог показує Свою Любов до нас. Це може бути час зцілення та відновлення сили. Різдвяні свята – це коли ми святкуємо різдво Дитяти Ісуса. Бог послав Свого Сина, Ісуса Христа, на землю щоб Він воплотився (прийняв тіло) – став одним з нас. Його різдво принесло велику радість цьому світу. Пастухи, мудреці та ангели з радістю розділили веселу новину. Вони знали, що це було незвичайне дитя. Пророки говорили про Його прихід на протязі тисяч років. Зірка сяяла у Вифлеємі, щоб показати дорогу тим, хто шукали це незвичайне дитя.

      Різдво також є часом для роздумів. Що є такого особливого у Різдвяних святах, що вони збирають людей разом? Чому ми ідемо до нашої бабусі, родичів або друзів додому на велику вечерю та обмінюємося подарунками? Чому ми ідемо на різдвяні забави де є люди, яких ми навіть не знаємо? Не залежно від причини, ми повинні задуматися над фактом, що ніхто на Різдвяні свята не хоче бути на самоті. Різдвяні свята перетворилися на час коли ми роздаємо подарунки, які є знаком любові та дружби між людьми. Але роздавання та очікування подарунків може вийти поза рамки дозволеного. Бажання одягатися у найстильніший одяг, бажання мати найновішу новинку технології може стати важливішим за дружбу, яку подарунок символізує собою. Часто люди судять дружбу по вартості подарунка, а не по добрих рисах характеру особи, яка дарує подарунок – що є дуже небезпечною стежиною, - стежиною, яка може привести то розірвання дружби та самотності, чого ніхто з нас не хоче. Ісус Христос як Спаситель приходить для всіх, а не тільки для вибраних людей. Його Різдво є знаком Божої любові та турботи про нас, і того, що ми є Його та один одного. Звістка про Його Різдво вперше була проголошена пастухам – людям найнижчого класу суспільства, яким часто не довіряли. Ангели проголосили: “Слава у вишніх Богу, і на землі мир, між людьми благовоління” закликаючи незнайомих стати друзями а ворогам помиритися. На шляху до дружби та визнання спільності як людство, ми знаходимо волю, яка дає нам змогу жити дружньо один з одним та поважати кожного зокрема. Наш Спаситель вчить нас, що милосердя, прощення, радість, мир та справедливість насправді існують, а не є тільки мріями. Вони є дійсними, тому що Христос, який народився у Вифлеємі є правдивим уособленням милосердя, прощення, радості, миру та справедливості. Це є справжні різдвяні подарунки, щиро дані нам Тим, Кого різдво ми смиренно та з радістю святкуємо. Ми молимось за Вас, за Ваші родини, за Ваші парафіяльні громади та за цілий світ, щоб ці подарунки були прийняті Вами з чистими серцем, розумом та душею, та щоб Ви швидко розгорнули їх і почали ділитися ними з іншими – можливо навіть з тими, кого Ви не знаєте – щоб вони також для себе могли зрозуміти що воно в дійсності означає бути “вдома на Різдвяні свята”. Неймовірною річчю є те, що коли ми ділимося цими дарами, вони примножуються швидше ніж ми встигаємо їх роздавати.

      В святий день Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, коли Ви будете в дорозі на Різдвяну вечерю, або до своїх родичів та друзів, або щоб обмінятися подарунками чи просто, щоб занести подячні молитви до Бога у церкві, моліться за всіх, кого Ви зустрінете по дорозі. Подумайте, як вони завдяки Вашій молитві, можливо прийдуть до пізнання того, в що Ви вже вірите: що Бог, через любов Ісуса Христа, перебуває разом з нами у наших домівках, а не у мріях. Отож, жиймо кожен день тримаючись цієї істини до кінця нашого життя.

ХРИСТОС РОЖДАЄТЬСЯ!                ………………………………..            СЛАВІМО ЙОГО!

Незалежність держав така ж природна, як свобода поодиноких осіб

Цими днями часто чуємо слово «незалежність». Не треба дивуватися, бо це поняття дуже важливе, надто тому, що Українська Держава завершила перших двадцять п’ять років свого незалежного існування в останніх століттях. Від ХVIII століття Україна була підневільна різним окупантам, часто між ними поділена. Щойно двадцять п’ять років тому, майже за чудесним збігом обставин, ми отримали свою незалежну державу, справді свою.Незалежність держави можна найкраще пізнати та зрозуміти порівнюючи її із свободою людини.Свобода людини − це складова прикмета її природи, іншими словами, людина сотворена вільною, свобідною. Для кожної особи життя, таланти і свобода є даром від її Сотворителя.Так само і для держави − бути вільною є даром від Бога.

Кожна людина покликана бути собою, тобто бути свобідною і відповідальною за свої вчинки. Вона може, одначе, втратити або, ще гірше, продати свою свободу. Щоб бути собою, людина мусить послідовно берегти свою свободу, зовнішню та внутрішню, і оминати всього, що може її тієї свободи позбавити.Так само і держава. Щоб бути справді державою, належить свідомо і послідовно обстоювати свою свободу, не тільки зовнішню, а й внутрішню.Перед нами постає велике запитання: чи ми, українські громадяни, належно використовуємо ту незалежність?  Прислухаючись до розмов різних людей, переконуємося, що, може, ми не використали достатньо той великий Божий дар. Можливо, когось здивує вислів «Божий дар», бо ми звикли вважати, що термін «незалежність» віддзеркалює лише геополітичну або соціологічну дійсність. У тому є своя правда, хоча авторові цих рядків вона видається не цілковито повною.

Хочемо сьогодні глянути на незалежність в дещо інший спосіб – очима віри. Такий спосіб розгляду незалежності не дуже звичний, але не безпідставний. Хоча наш народ через цілу низку негативних причин фатально поділений під церковним оглядом, він все ж таки не позбавлений релігійних переконань.Ми здебільшого є народом, що вірить у Бога – віруючий, і тому на таку суттєву прикмету, як незалежність, можемо дивитися очима віри.Думаю, що такі поняття, як «народ» та «держава» достатньо зрозумілі шановним читачам і не потрібно покликатися на різні теорії, щоб пояснити їх походження.В автора цих рядків немає найменшого сумніву, що існування незалежних народів і держав є чимось цілком природним, або, щоб це докладніше висловити, вкладеним у природу людської спільноти самим Творцем, а не видумане та зорганізоване людьми.Можна без застережень твердити, що існування народів і держав та їх незалежність така ж природна, як свобода поодиноких осіб.

Вище ми згадали, що дехто запитує, чи наш народ достатньо використав Божий дар незалежності нашої держави за останню чверть століття. Питання виправдане. Якщо пригадаємо собі, що збереження незалежності держави – це прагнення бути собою, а не підкорення насильному впливу інших держав, то нам стане цілком зрозумілим, що закономірними елементами є водночас, з одного боку, поведінка суспільних структур, а з другого – поведінка поодиноких громадян. Отже, щоб відповісти на запитання, чи в першій чверті століття існування відновленої Української Держави вповні збережено незалежність, треба проаналізувати, як у той період діяла влада (у різних формах) та як поводилися громадяни. Такий складний аналіз повинні здійснити незаангажовані фахівці. Автор цих рядків бажає, щоб носії влади, обдумавши свої досягнення чи невдачі, і всі дорослі громадяни, відповівши собі на запитання, наскільки їхня діяльність була корисною, іншими словами – щоб ми всі уклали далекоглядний план на майбутнє і вирішили робити тільки те, що на благо народу.

Тоді Незалежністю України будемо втішатися ще багато-багато років...                                                             + Любомир

29 порад Глави УГКЦ, які допоможуть стати добрими батьками

Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав у черговому ефірі інтерактивної програми «ВІДКРИТА ЦЕРКВА» на тему «Батьки та діти» розповів про те, як бути добрими батьками, як виховувати «проблемних» дітей, чи потрібно дітей карати, а також дав кілька порад щодо належного статевого виховання.     

Успішне щасливе батьківство.

Дитина, дарована Господом Богом її батькові й матері як плід їхньої любові. Аби рости і розвиватися духовно, психологічно та фізично, вона має потребу в любові. Батьки та матері, любіть своїх дітей!

Дитина потребує і батька, і матері. Церква у своєму соціальному вченні каже, що дитина має право на сім’ю, потребує і батька, і матері, щоби повноцінно інтегрально рости й розвиватися. У такій сім’ї є всі необхідні умови для належного її виховання.

Є зранені сім’ї, коли хтось відсутній, тоді громада, спільнота намагається допомогти у вихованні дитини. Та повноцінно замінити присутність батька дитині не зможе ніхто.

Батьки – життєво важливі перші вихователі дитини. Першим їх обов’язком є виховати дітей до любові, до відповідальності.

Діти потребують бачити в поведінці тата і мами приклад для наслідування. Той приклад, який вони отримують під час свого виховання, вони нестимуть усе своє життя.

Стати великою, мудрою людиною можна лише виховуючись у сім’ї мудрих батьків.

Важливо вміти виховати дітей вільними людьми, відповідно до розуміння поняття свободи, які існують. Зокрема, у християнському розумінні, справжня свобода означає здатність людини вибирати добро.

Дітей потрібно правильно мотивувати. Тоді зможемо підібрати ключик до їхнього серця, щоби навчити їх бути свідомими, мудрими, відповідальними.

Те, що є важливим для батьків, стає важливим для дітей. Якщо дитина бачить, що її тато і мама щодня моляться зранку і ввечері, то вона буде наслідувати їх поведінку.

Батько і мати повинні ввести дитину у світ невидимий, духовний. Бо зміст нашого земного життя полягає в належній підготовці до вічності.

Так, як ви шануєте своїх батьків, так вас будуть шанувати ваші діти.

Якщо діти будуть бачити, що мама говорить одне, а робить інше, то, будьте певні, вірогідність усього, чого ви їх навчаєте, в їхніх очах буде захитана.                                                                                                  

Про покарання.

Виховати дітей до любові за допомогою фізичного покарання неможливо. Бо не можна нікого змусити любити.

Не є добре, з християнської точки зору, фізично карати дитину, бо це її ранить духовно й душевно. Важко тоді говорити про те, що вона може стати відповідальною, радше тоді вона зможе вміло уникати покарань.

Одними покараннями і заборонами виховати вільну відповідальну дитину неможливо. З дітьми потрібно спілкуватися, присвячувати їм час.

Якщо дитина стримується від зла через те, що боїться покарання від батьків, поводиться відповідно до моделі, яку їй накидають батьки, то за першої нагоди буде намагатися від неї звільнитися. Та чи досягнуть батьки успіху такою педагогікою?       

Проблемні діти.

Подекуди діти є проблемами для батьків, бо обмежуть їхні приватні бажання. Така дитина стане проблемною.

Проблемні діти є зраненими... Вони отримали травму внаслідок неправильного ставлення до них. Незалежно від темпераменту дитини, вона є особою гідною, яка розвивається. Якщо правильно підійти до виховання дитини і не вбачати в ній перешкоду чи проблему для себе, тоді вона не виросте проблемною.

Батьки повинні навчитися правильно розуміти поведінку дітей, правильно усвідомлювати причину певних видів реакцій, які вони виявляють.

Батько і мати повинні знати своїх дітей. Це означає бачити набагато глибше за те, що виринає перед очима.

Проблемними часто є ті діти, які обділені материнською чи батьківською увагою та любов’ю. Вони протестують своєю поведінкою проти неправильного виховання. Вони не відчувають, що батько і мати їх люблять.

Своєю проблемною поведінкою діти намагаються привернути до себе увагу. Кожна проблемна поведінка є запитаннями, які батьки і вихователі повинні перед собою ставити.

Немає жодної дитини, яка була б проблемною сама в собі. А є поведінка дитини, яку повинні зрозуміти, правильно інтерпретувати і підібрати належну модель виховання, аби допомогти їй виростати вільною, відповідальною особистістю.                

Статеве виховання дітей.

Інформувати про певні цінності у цій сфері повинні тільки найрідніші особи - тато і мати.

Ніхто брудними руками не має права втручатися у внутрішній світ дитини.

Дитинство - особливий священний період життя людини. Материнство та дитинство потрібно захищати.

Коли в дітей крадуть дитинство: чи примусовою працею, чи примусовою участю у військових діях, чи розбещеністю (ранньою сексуалізацією дітей, накидання їм чогось, що їм неприродне і чуже в цьому віковому періоді життя), тоді нищиться її право бути дитиною.

Жодна програма статевого виховання не може усувати батьків.

В УГКЦ свого часу розробили програму «Тіло - храм Святого Духа», в якій ми намагаємося допомогти батькам бути добрими вихователями дітей у статевій сфері.  

ПРО СНИ

Чи грішить забобоном той, хто вірить у сни? Передусім треба знати, що сни можуть бути троякого роду: або від Господа Бога, або від диявола, або від самої людини. Про те, що сон може бути від Господа Бога, свідчить св. Письмо. Згадаймо сон Йосифа Єгипетського, сон фараона, Навуходоносора, св. Йосифа Обручника, Пречистої Діви Марії. Бог є найвищим Володарем, тому може проголошувати свою волю, як Йому подобається, отже, також і через сон; однак, з другого боку, було б зарозумілістю робити висновок, що і нам Господь Бог уділить такої ласки. Коли Господь Бог відвідує людину у сні, то людина відчуває, що це сон від Господа Бога. Коли Господь Бог через Ангела оголосив св. Йосифові, щоб він із Матір'ю Божою та з Дитятком Ісусом утікав до Єгипту, св. Йосиф без жодного сумніву прислухався до того наказу. Не говорив собі, що це був лише сон, що це, можливо, неправда, але відразу прислухався до цього Божого голосу. Однак, можуть бути і випадки, коли людина не зовсім упевнена, що це сон від Господа Бога. Як у такому випадку чинити? Тут треба брати до уваги наступне: чи гідне Господа те, що сниться; чи спонукає людину до того, щоб вона творила добро; чи душа після такого сну спокійна й охоча до побожних справ. Якщо так дійсно є, то людина повинна йти за тим сном. Коли сниться, напр., щоб людина висповідалась, щоб звільнилася від гріха, або сниться Матір Божа чи Ісус Христос, - це все заохочує до добрих справ, до любові до Господа Бога; такий сон людина повинна прийняти і чинити так, як було сказано у сні. Якщо ж людині сниться беззмістовний, марний, грішний сон, або такий, котрий спонукає до зла і приносить неспокій, таким сном треба знехтувати і забути про нього. Сон може бути також від диявола. Диявол намагається спокусити і покликати до гріха людину і під час сну. Він може впливати на фантазію людей, а також на їхні думки з метою спокусити. Тому, коли людина прокинеться, повинна знехтувати таким сном, а не розтлумачувати його, а тим більше за ним іти. Сон може походити також від самої людини. Звичайно, сни - це наче темне, заплутане віддзеркалення наших почуттів, нахилів, думок, занять або наших намірів. Такі сни, хоч вони були б не знати якими, не мають найменшої сили, щоб життя людини зробити щасливим або нещасливим; проте не можна на таких снах ворожити, щоб пророкувати, тому що хто так чинить, - грішить забобоном. Отже, забобон - коли людина думає, що з родини хтось помре, якщо сниться полотно, хоругви, корови, чи що зуб випав, що вікно випало; чи якщо сняться бджоли, то буде вогонь; або якесь нещастя, якщо сниться священик; або якесь щастя, якщо сниться диявол і т.д. і т.д. Чи вважалося б це Божою святістю, якщо б Господь Бог бавився з людьми такими дурницями? Такі сни не мають сили, щоб впливати на майбутнє життя людини ні за своєю природою, ні з наказу Бога. Буває, не один говорить, що снам треба вірити, бо вони збуваються. Скільки було таких випадків, коли про когось говорять, а він у той момент приходить. Чи те, що про нього йшла мова, притягнуло його? Ні, це чистий випадок. Так само, коли щось сниться, якраз так і стається - чи причиною цього був сон? Ні, так вже мало бути. Забобоном є також гра в лотерею на основі снів, тому що і в цьому випадку сон не може передбачити, які цифри виграють. А якщо виграють ті самі цифри, котрі приснилися, то це також лише випадковість, а, можливо, втручання в цю справу злого духа з тією метою, щоб привести людину до загибелі. Якщо людина не вірить у сни, не ворожить собі на снах, може про них думати (хіба би сон був сам по собі грішний), може також і другим розповідати. Наслідком забобонів були у середні віки так звані процеси чарівниць.

Тридцятилітня війна, котра почалася у 1618р, принесла зі собою у Німеччину страшні злидні і нестатки. Багато хто приписував ці нещастя покаранню небесному, інші вбачали причину нещастя в окремих особах, котрі ніби-то були в союзі з дияволом і зуміли накликати на людей різні біди: війну, хвороби, вогонь, повінь, неврожай і т.д. Таких осіб називали чарівницями. Світська влада чинила нерозважливо, тому що скрізь направляла спеціальних "інквізиторів" (слідчих суддів), котрі повинні були стежити за особами, підозрюваними в чародійстві. Підозрювали в першу чергу побожних людей, які мали ворогів, і ті вороги хотіли їх позбутися. Підозрілого викликали до інквізитора і тут чекала на нього неминуча загибель. Якщо людина намагалася виправдовуватися, її піддавали страшним тортурам, аби лише змусити до правдивого чи неправдивого зізнання. Засоби, котрі застосовували інквізитори, щоб примусити людину признатися, були жахливі: затискали у спеціальних лещатах пальці рук або ніг так, що трощили кістки, зв'язували руки ззаду і на шнурку тягнули поволі догори, викручуючи суглоби в руках, або підвішували людину за руки, а до ніг прив'язували тягарі, або припікали вогнем підошви чи інші частини тіла. Звинувачений, хоч і був невинним, майже завжди зізнавався в усьому, аби уникнути страшних мук. Після такого зізнання людину засуджували до спалювання живою на вогні, а майно конфісковували. Жертвою цих забобонів були найчастіше заможні жінки. Такі процеси над чарівницями відбувалися як серед католиків, так і серед протестантів. У місцевості Вольфенбітель, де проживали протестанти, можна було побачити цілий ліс стовпів, на котрих спалювали чарівниць; його й назвали пізніше лісом чарівниць. Першими, хто рішуче і відверто виступив проти цих варварських процесів, були єзуїт Адам Таннер і єзуїт Фредерік Шпе (+1636). Останній змушений був як священик підготувати до смерті понад 200 жінок, засуджених за чародійство, і бачив, що це були переважно особи зовсім невинні. На захист переслідуваних ніби-то чарівниць і проти їх катів він написав листа і переслав його тодішньому імператорові Фердинанду та елєкторам. Під впливом цього листа перший елєктор Могунцький заборонив ці варварські процеси у своєму елєкторстві. Його підтримали й інші, однак значно пізніше.

Отже, бачимо, що Церква та релігія не мали зовсім нічого спільного з такими зловживаннями. Вину слід приписати нерозсудливості і злобі людей, передусім тих, котрі завдяки своїй посаді мали змогу і були зобов'язані запобігти злу, але цього не зробили.                     (далі буде)

Вифлеєме, красуйся! Подорож до Різдва

Наступного дня після свята Cвятого апостола Филипа Церква - Різдвяний піст. Це важливий період літургійного року, оскільки він готує християн до одного з найбільших свят - Різдва Христового. У цьому сенсі цей піст можна прирівняти за значенням до святої Чотиридесятниці – Великого посту, який готує до свята Пасхи. З огляду на це в когось може виникнути питання і певне здивування. Адже світ закликає нас готуватися до Різдва новими покупками, прикрасами вітрин, домівок, ялинками, святковим настроєм, а Церква закликає готуватися до Різдва постом. Спробуємо з’ясувати причину цього. Чому Різдвяний піст важливий? Відповісти на це питання нам допомагає церковне богослужіння. Якщо поглянути на церковний календар, на грудень, то одразу впадає в око, що Церква протягом цього періоду часто згадує святих пророків. Це закономірно, адже церковна традиція сприймає пророків як осіб, які провіщали прихід Месії, воплочення Бога. Як їм це вдавалося – наперед сповіщати майбутні події? Літургійні тексти часто наголошують на тому, що пророк – це людина, яка прийняла Духа Божого, дозволила стати Його знаряддям і Дух її просвітив, відкрив їй Боже об’явлення. Дух Божий робить пророка чуйним до Слова Божого. Дух і Слово проникають в нутро, у серце пророка і дають йому правильне розуміння речей. Це дуже важливий момент. Пророк – це не футурист, не «спеціаліст», який заглядає в майбутнє, а той, хто закорінений у теперішньому, хто бачить дію Бога у своєму житті, а тому й у подіях історії – минулих, теперішніх і майбутніх.

Ця тема дуже гарно і гармонійно поєднується з наступною. Протягом Різдвяного посту тема Божого приходу на землю поступово наростає і розвивається, мов у музичній симфонії. Стихири вечірні й утрені, які з’являються вже на свято Святого апостола Андрія, а також на свято Святого Миколая раз у раз повторюють фразу: «Ось бо приходить Господь». Господь приходить до нас завжди. Будь-який момент нашого життя може стати моментом зустрічі. Піст є періодом, який нам про це нагадує, який вчить нас бути напоготові, бути відкритими до Божих відвідин. Наше життя постійно змінюється, пливе: ми ростемо, розвиваємося, старіємо, змінюємо погляди, спосіб діяльності, і Господь постійно шукає нових шляхів, нових способів приходу до нас. Від нас залежить готовність зустріти Господа в різних обставинах і відкритість прийняти Його тоді, коли Він може прийти до нас навіть в якийсь дуже несподіваний спосіб. «Вертепе, приготуйся, прикрасися», – співаємо у стихирах передріздвяного періоду. Вертеп – це місце, в якому Господь народився. Він обрав місцем свого приходу на землю не пишні палати, а убогу печеру. Коли богослужіння закликають до приготування вертепу, то, очевидно, ідеться не про театралізований вертеп, не про прикрашання наших домівок, а передовсім про нас самих. Вертеп – це людина, в якій хоче оселитися Господь. Приготувати «вертеп» людина може через свої добрі вчинки, через чесноти. Саме вони є найважливішою прикраса християнина. Таким чином, передріздвяний період – це можливість для всіх нас усвідомити велич того Дару, який Бог нам дає – дару нового життя, яке приходить у світ не у вигляді якоїсь нової концепції чи системи поглядів, а у вигляді малої безпомічної дитини, яка, проте, є Предвічним Богом.

Спільне звернення греко-католицьких і римсько-католицьких єпископів в Україні з приводу Дня пам'яті жертв голодоморів

Зібрані у Львові-Брюховичах, ми, Католицькі Єпископи, що виконуємо своє служіння в Україні, звертаємося до всіх вірних наших Церков, як рівно ж до всіх співвітчизників, аби виразити нашу солідарність та молитовну близькість у ці дні національної пам'яті і скорботи за жертвами голодоморів в Україні. У день, коли згадуємо ці трагічні події, молимося особливо за всіх, хто загинув від голодної смерті, щоб вони стали причасниками небесної Трапези нашого Господа. Невимовні страждання нашого народу були спричинені різними богоборчими ідеологями. Роблячи спільні зусилля задля очищення нашого минулого, кожен з нас має робити щирий іспит сумління, перепрошуючи Бога за зло, яке мало, а може і надалі має місце в нашому житті.Заохочуємо духовенство і наших вірян під час Служби Божої возносити до Господа подячну молитву за хліб щоденний. Також дякуймо Богові за Євхаристійний Хліб – Тіло Воскреслого Христа, яким Він сам годує наші душі. Просімо теж Господа, щоб ми з вірою і довірою відносилися до Нього, Творця і Подателя матеріальних і духовних благ. Сьогодні, як і вчора, багатьом людям, які живуть поруч з нами, бракує хліба й тепла. Закликаємо усіх продовжувати діла милосердя, виявляючи співчуття і діяльну солідарність, передовсім з тими, кому в нашому суспільстві бракує найнеобхіднішого - з убогими, сиротами, людьми похилого віку, внутрішньо переселеними особами, пораненими, в'язнями, та іншими потребуючими. Окремо закликаємо тих, які в нашій країні мають вдосталь хліба, ділитися з тими, кому його бракує. У спільній молитві за мир у нашій улюбленій Батьківщині, призиваємо на весь український народ щедре Боже благословення.

Греко-католицькі і римсько-католицькі єпископи в Україні.

Львів-Брюховичі, 25 листопада 2016

Глава УГКЦ: «Віднайти й усвідомити власну гідність можна лише тоді, коли зустрінемо живого Бога»

Ми повинні сказати собі, що ніколи не підемо на компроміс зі злом. Ми сьогодні своїм особистим вибором вибираємо свободу синів Божих, вибираємо жити в Бозі і з Богом. І лише тоді будемо здатні самі збудувати незалежну, здатну до вільного і щасливого життя Україну. Предстоятель відзначив, що сьогоднішнє Євангеліє благовістує нам про Бога-Визволителя... Досвід Господа, який визволяє і спасає, є основою християнської віри… Блаженніший Святослав пригадав, що цього тижня ми святкували День гідності і свободи. Людство, каже він, від самих початків свого існування запитує себе, у чому полягає людська гідність, на чому вона базується, що є її джерелом? А з іншого боку – а що таке свобода, що означає бути свобідною і вільною людиною? «У сьогоднішньому Євангелії Ісус Христос дає нам відповіді на ці фундаментальні людські запитання… Дуже часто сучасні люди думають, що гідність полягає в особистій здатності й силі завойовувати світ, купити багато дорогих годинників чи мати цілий автопарк дорогих автомобілів, як це показали електронні декларації наших чиновників. Хтось думає, що саме в цьому полягає їхня гідність, якою вони самі можуть себе наділити. Як багато разів ми відчували, що саме той, хто відчуває комплекс власної неповноцінності, стає диктатором, поневолюючи інших людей, намагається зростати у власних очах, але залишається духовним пігмеєм і ніколи не зможе здобути навіть у власному сумлінні тої гідності, якої бажає. А сьогодні Ісус Христос нам каже, що гідність людської особи не походить від її здатності завойовувати світ. Гідність є Божим даром. Бо Господь створив людину на свій образ і подобу, наділив її чимось, що має тільки Він», - наголосив проповідник.

Гідність людської особи, вважає Глава УГКЦ, є дарована кожному з нас у момент нашого сотворення. «Тому, - підкреслив Блаженніший Святослав, - у своїй гідності всі люди є абсолютно однакові: багаті і бідні, могутні і слабкі, хворі і здорові, незалежно від раси, релігії чи політичних уподобань. Кожен із нас є улюбленою донькою чи улюбленим сином нашого великого Бога». «Але віднайти цю гідність, - вважає Предстоятель, - усвідомити її, можна лише тоді, коли зустрінемо живого Бога. Це те, що сталося на Майдані. Сотні, тисячі людей відчули, що Бог є з ними, навчилися молитися, відкрили того живого Бога, який захищає їх перед гріхом і смертю, дає їм свободу, звільняє від рабства. І тоді ми зрозуміли нашу гідність у Божих очах. І тому ми святкуємо цей день». «Справжня свобода полягає в здатності людини вибрати добро, те добро, яке в собі несе Господь Бог, ті дари, які Він хоче нам дати. Він є найвищим добром і благом», - наголошує проповідник. Блаженніший Святослав нагадав, що цими днями ми також поминаємо мільйони українців, які у 1932-1933 роках загинули у страшному штучному Голодоморі. «Ми бачимо, - каже духовний лідер греко-католиків, - як різні «визволителі», які приходили на наші землі в ім'я тої чи іншої людської ідеології... врешті-решт ставали поневолюючими системами, приносили в жертву власному безбожництву мільйони людей». «Ми не маємо права забути про невинно вбитих штучним голодом. Бо історична подія стає історією лише тоді, коли ми переживаємо її своїм серцем і закарбовуємо у власній пам'яті. Але наша історична пам'ять може бути для нас рятівною і визвольною лише тоді, коли вона вплине на наш особистий вибір. Ми повинні сказати собі, що ніколи не підемо на компроміс зі злом. Ми сьогодні особистим вибором вибираємо свободу синів Божих, вибираємо жити в Бозі і з Богом. І лише тоді будемо здатні самі збудувати незалежну, здатну до вільного і щасливого життя Україну», - сказав Глава УГКЦ.

Даваймо милостиню із радістю

1.Отримувати гроші є набагато приємніше, ніж їх віддавати. Цей простий принцип застосовуємо у нашому житті при кожній ситуації, яка стосується коштів.Коли купуємо щось, то розлуку із грішми ми переживаємо менш драматично, ніж просто їх комусь віддаємо. Купівля нам нагадує обмін: папірчик міняємо на необхідну річ і вона стає нашою. Коли даємо гроші, не отримуючи нічого взамін, то переживаємо деякий дискомфорт. Може саме з цієї причині творити милостиню для декого – це легка трудність, а для декого може бути цілою драмою?

Роблячи милостиню, спорожнюємо руки, але наповнюємо душу. Пригадую приклад однієї благочестивої жінки на ім’я Тетяна. Котроїсь неділі побачив її дещо іншою, як звично. Очі її були повні радості і дивного спокою. Складалось враження, що вона сьогодні відзначала велике свято. Але ні іменин, ні дня народження, ні іншої знаменної дати не було. Після Богослужіння вона підійшла до мене і з впевненістю сказала: «Сьогодні я з радістю зробила пожертву». Я здивувався, а вона опустила очі і продовжила: «Раніше такого не було. Довгі роки я мучила себе тим, що із великими труднощами робила милостиню бідним, пожертву у церкві. Було просто шкода розлучатися із грішми, навіть, якщо це була мала сума». «Але, – продовжувала вона, – вчора я прочитала в одній духовній книжці поучення святого старця. Старець пояснив: коли я роблю милостиню і пожертву, то я, немов, купляю Царство Боже. Купляєш у вдів , сиріт і бідних масло у свій світильник, щоб було з чим зустрічати Ісуса, як це сгадується у притчі про вдів. Тобто, даю гроші, а взамін отримую заслугу за добре діло». Жінка підвела свої очі і впевнено додала до сказаного: «Сьогодні я вперше зробила милостиню від щирого серця і не пошкодувала, що мої руки стали порожні. Я тепер переконана, що, коли мої руки спорожнюються, то відразу серце наповнюється Божою ласкою». Благочестива жінка на закінчення схрестила руки на грудях, немов притискаючи щось цінне до самого серця.

2. Після цієї історії логічним є запитання: а скільки коштує Царство Боже? Якщо говоримо про гроші і про купівлю, природно є знати ціну. У Євангелії зустрічаємо різні ціни, якщо так можна сказати. В історії про багатого юнака Ісус говорить про пожертву всього майна, а от бідна вдова дала лише 2 лепти (2 центи). Це може спонукати нас до думки, що «ціна» залежить від нашого стану. Хто може дати більше, нехай не дивиться на тих, хто дає менше. А хто дає мало, нехай не шкодує, що не може дати більше. Кожен хай жертвує від можливостей свого стану. Наскільки йому дозволяє його серце.

3. Цікавий «бізнес» є у Бога. Господь постійно наголошує на тому, що Бог віддячує сторицею. Постійно Ісус наголошує на помноженні, на збільшенні. Але лише тоді, коли жертва буде прийнята Богом. Щоб так сталося, мусимо пам’ятати, що Бог на цифри не дивиться, а найперше дивиться на серце людини. Тому, якщо даємо пожертву, то стараймося давати від щирого серця, без смутку і жалю. І пам’ятаймо, що якщо ми зробили пожертву, то це вже не наше, а Боже! Тому не є природнім говорити комусь про нашу пожертву, хвалячи себе і також претендувати на права розпорядження чи контролю на пожертвою. Якщо Боже, то вже не  моє! Св.Тереза сказала: коли спорожнюєш гаманець, наповнюєш серце.

P.S. Я вже не сумніваюсь, що Бог бачить коли і з яким серцем я подаю милостиню і жаліє мене, і показує мені для мого спасіння, які пожертви приймаються. Останнім часом мені знову було важко давати милостиню. Мене дратував у церкві дідусь, що по другому разу збирав пожерву на Богослужінні, одна бабуся, яка дуже часто просила милостиню у хвіртки церковної огорожі. Ось недавно я зовсім по іншому побачила тих самих людей. Дідусь на вулиці ходить з паличкою, а в церкві її лишає, щоб не заважала служити. Сходить на другий поверх, де співає церковний хор, читає Утреню, на своїх хворих ногах він помагає на службі, він служить Господу. Тепер і я чекаю, щоб він підійшов до мене і я почула від нього “Спаси Господи”. Бабуся перед Божою службою просить милостиню, потім заходить у храм, купує гарні свічки, запалює їх і молиться перед іконами. Може вона молить Бога і за своїх грішних жертводавців? Не обходить вона і скриньку, де збирають гроші на будівництво нового храму. Зараз очі мої шукають фігурку бабусі біля церковної хвіртки, а рука тянеться за милостинею. Сьогодні я бачу, наскільки ці люди кращі за мене, і в моє серце ввійшов страх знову побачити іх моїми вчорашніми засліпленими очима. 

Не заважайте дітям бути

Ірина Єрмак.

Численні прочитані статті про виховання, а особливо про «ранній розвиток» дітей, викликали в мені опір. Спершу глухий несформований, а потім цілком конкретний. І я зрозуміла, що маю свій погляд. А ось із приводу початку Адвенту я цей погляд викладу. Тому що «церковний Новий рік» - цілком вдала нагода поговорити про те, що я думаю… Загальники про світ, який занепадає, про спад покликань, про закривання монастирів та зменшення кількості богопосвячених, а заодно про всепланетне моральне зіпсуття і поширену втрату сенсу існування в розумінні багатьох людей - взяли і в моєму сприйнятті зійшлися, як пазли, з темою раннього виховання, «активностей» та купи вимог світу цього до формування сучасної людини.

Що ми маємо в підсумку. Дитину, яку з немовлячого віку примушують робити те, що батьки вважають за потрібне. Спеціальні ігри, спеціальні заняття, потім школа-гуртки-репетитори. Графік «формації» в дітей не раз такий щільний, що вони, парадоксальним чином, не мають коли замислитися, хто вони такі й навіщо живуть. А ці питання постають саме у молодшому віці (недарма казав професор Свєжавський, що до п’яти років кожна дитина - філософ, бо ставить правильні питання про буття світу). Я була відмінницею-піонеркою-космомолкою-активісткою-медалісткою, робочий журналістський стаж почала з сьомого класу, навчалася в художній школі, писала вірші, співала в хорі, їздила по олімпіадах… не хвалюся, крий Боже, - намагаюся змалювати картинку. Тому що, за всіх цих «активностей» (сучасне запозичення з англійської, якого я просто не терплю) насправді я можу з тих років згадати лише кілька хвилин. Уся решта збивається в один безконечний «день байбака» імені комсомолки-активістки. Час прогайнув повз мене, аж засвистіло. З дитсадка, коли я почала малювати-співати-виступати, пам’ятаю трохи більше: тому що в мене тоді було більше часу нічим не займатися. Коли дитина сидить (ходить) і «нічим не займається», в батьках вмикається тривожна сигнальна лампочка. Вимий посуд, винеси сміття, прибери в кімнаті/у хаті, вивчи уроки, піди на тренування, розбери речі в шафі, позаймайся музикою зайву годинку… Батьківський невроз «дитина має ЩОСЬ робити», як на мене, давно потрібно серйозно лікувати. Тому що дитина, аби вирости нормальною, здоровою, а згодом не втратити контакту з Богом Живим, не покинути Церкву, а може, навіть відповісти на покликання, - має спершу навчитися БУТИ. Не «бути хорошою», а просто бути.

Нещодавно в інтернетній розмові я зіткнулася з (черговим) користувачем, який з гіркотою - явною гіркотою, навіть якщо він сам цього не усвідомлює - написав, що свободи вибору ми насправді позбавлені апріорі, бо ж «ніхто мене не питав, чи я взагалі хочу народитися». Це один із прикладів того, як існує людина, яка не навчилася ПРОСТО БУТИ. Саме по собі буття є благом, каже філософія (і теологія). Життя може іноді намотувати кишки на колеса паровоза, і це болить, іноді жахливо; однак саме по собі буття є благом. Існування є благом. Бог покликав світ до існування з небуття.        Зрозуміти це інтелектом - слабко можливо…        Але це можливо промедитувати...

А медитувати дитина так насправді вчиться тоді, коли «нічого не робить». Найкраще я пам’ятаю зовсім не конкурси, грамоти й оцінки, а те, як ходила вздовж примерзлого струмочка, вдивляючись у воду, що бігла попід тонким прозорим льодом на поверхні, несучи в собі довгасті бульки повітря. Пам’ятаю бруківку нашої похилої вулиці, як саме на ній лежали камені, де вони обростали мохом, де доходили до трави хідника. Пам’ятаю слимаків навесні, з різними мушлями різних барв і розмірів, і як вони грілися на кам’яній стіні грубої кладки (подільський піщаник, ага) біля харчового технікуму. Я склала майже всі іспити свого життя на «відмінно», але зі шкільного часу найкраще пам’ятаю не знання і дані, а як спалахувало темним, тьмяним, глухо-фіолетовим вогнем узгір’я біля парку, коли там розквітали фіалки. Неймовірне враження темного, але спалаху… Біля тих фіалок я вчилася писати свої «перші справжні» вірші, літературні, свідомі. Пушкіна з мене не вийшло, але саме відтоді я знаю, що таке «просто бути». І коли до мене прийшла молитва, я їй не здивувалася. Вона була така само проста, як писання віршів біля тих фіалок. Зрозуміла, як дихання. Так, звісно, діти є різні, один буде розумний і медитативний, а інший просто «під дурника косить» - отут уже питання про батьківське педагогічне чуття, а також про молитву батьків за своїх дітей… Але найголовніше, як на мене, це насамперед не заважати. Діти, особливо маленькі, коли ще тільки вчаться жити й пізнавати цей світ, - дуже медитативні самі по собі. Тому всі «розвивайки» - це добре, але в дуже обмеженій мірі. Вони підступні, бо перетягують увагу дитини з того, щоб бути, на те, як діяти. А як діяти, коли спершу не втямиш, як бути? Ото й маємо забіганий світ, у якому хто п’є, хто кинувся в ігри, хто колеться, хто впадає в ідіотизми «вигадування гендерів», до слова кажучи… Бо коли людина сформована так, щоб «уміти бути», то вона буде близька до Бога і Його правди, зокрема до правди про неї ж саму. Не заважайте дітям просто бути. Собі, до речі, - теж

1946-й рік: початок Великого Страсного Тижня УГКЦ

Цього року випадає сумний ювілей трагічної події в історії Греко-Католицької Церкви. Минає 70 років з часу, коли у Львові відбувся так званий собор у справі скасування Берестейської Унії. Щоб наші читачі краще зрозуміли "історичну вартість і цінність" псевдособору 1946 року, дозволю собі звернутися до "Єпархіального вісника" - органу Львів­сько-Тернопільського єпархіального управління (№^2-3, Лютий-березень 1946 р.), а саме - до статті Сергія Хруцького "Собор повороту до віри батьків". Духовенство, історики, політики по-різному оцінюють так званий собор, який відбувся у Львові 1946 р. На цю тему написано багато праць як з католицького пункту бачення, так і з православного. Кожен обстоює свою думку, позицію, свою Церкву. Вважаю важливим показати інший бік справи - підкупу, залякування, духовного терору, насильства, зневаги, лицемірства. Бо тільки побачивши ці речі, можна зрозуміти "цінність" цього зібрання, яке РПЦ називає "Собором". Перші рядки статті вказують на історичне зна­чення події, яка мала місце у Львові в Соборі Святого Юрія: "Цей історичний Собор - поворот до віри бать­ків - відбувся у Львові, в дні 8-10 березня 1946 р. Рівно 350 літ перед тим на Унійному Соборі в Берестю-Литовськім 1596 р. заведено унію з Римом... Великий Радянський Союз вийшов повним переможцем з гі­гантської, найбільшої у світі боротьби та вкрився невмирущою славою. А з ним заодно й Україна осягнула те, що навіть не снилось найбільшим українським на­ціоналістам. Постала Соборна Радянська Україна. Зі Східною Україною злучились Західні українські землі, що 600 літ були від неї відірвані, злучилось і Закарпаття після 1000 літ. Тільки подумати - 1000 літ! Але в житті ніщо не дається даром. За соборне об'єднання в радянській державі заплатили дорогою ціною і ми, українці, а ще більше - братній російський народ. Міліони жертв впали в смертельній боротьбі за нашу волю і славу. Міліони наших православних братів. Чи ж після цього могли ми заховувати єдність з Римом?.."

       Дивуєшся: чим це відрізняється від гітлерівської пропаганди - Гітлер, вождь нації, житиме вічно, і його ніхто й ніколи не переможе. А тут виходить на світову арену нова ідеологія: "Великий Радянський Союз вийшов повним переможцем з гігантської, найбільшої у світі боротьби та вкрився невмирущою славою". На сторінках релігійного видання читаємо блюзнірські, лицемірні слова: "Великий Радянський Союз". В історії зустрічаємо багато "великих" держав, імперій, королівств, різних політичних об'єднань, всі вони розпалися, залишившись у папках на поличках архівів. Автор вважав, що невмируща слава СРСР буде вічною. Так писати, говорити, думати - не по-християнськи. Автор, який вихваляє злочинну владу, надає їй якогось особливого статусу на світовій арені, приписує їй невмирущу славу (яка насправді є невмирущою ганьбою), не може бути людиною християнського духу. Він виступає тут як прислужник більшовицьких окупантів, ретельно виконуючи ідеоло­гічну роботу своїх господарів із Кремля й будучи далеким від Божої правди й від самої Євангельської науки. Навряд чи така людина здатна писати, говорити і обстоювати правду або об'єктивно оцінювати події і свій час - вона оцінює все крізь окуляри окупанта. Постала Соборна Радянська Україна - та сама радянська система, яка буде нищити українську культуру, мистецтво, мову, звичаї і традиції нашого народу. Вона обере найжорстокіший метод понево­лення нації - геноцид над українським народом, в результаті якого загинуло мільйони неповинних людей. Хіба автор не знав тих фактів? Важко бути прислужни­ком, бо мусиш говорити, писати, хвалити й навіть жити по чиїйсь думці, а не по своїй совісті. На сторінках "Православного Вісника" найвища ієрархія часто про­славляла Радянську Україну: "Цього року наша Вітчизна урочисто святкувала 60-річчя свого буття в нових соціальних умовах. Український народ відзначив також 60-річчя утворення Радянської України. Ми молимося за мир і благо нашої Вітчизни і закликаємо всіх працювати для її процвітання в умовах загального миру" (Філарет, митрополит Київський і Галицький, Патріарший екзарх всієї України. Різдво Христове, 1978 р. Київ). Отже, щодо комунізму. Невже духовенство і вірні Греко-Католицької Церкви нічого не знали про згубний вплив комунізму на народ і Церкву? Звичайно, що знали. Ексцеленція Митрополит Кир Андрей написав Пастирський лист про комунізм, який був надрукований у журналі "Місіонар" (1936) та в інших релігійних виданнях. У цьому листі духовний Провідник звертає увагу на лихо, яке несе з собою комунізм, виявляє способи, "що ними той комунізм втискається тепер усюди", дає вказівки, "як захоронитися перед ним". Слуга Божий Митрополит Андрей опам'ятовує народ: "Хто помагає комуністам в їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує Церкву. Треба ту правду пригадувати всім вірним й цілій українській суспільності тим усильніше в наших часах, коли комуністи, щоб збаламутити й здурити вірних християн, удають віруючих людей і святотатсько приступають до св. Тайн, діставши такі прикази з Москви". Комунізм - найнебезпечніша ідеологія для Віри Христової: "Від початку християнства не було на світі ніякої секти ані релігії, ані політичної партії, яка би в такій мірі була ворожою для Божого Об'явлення і для всякої релігії, та особливо для релігії Ісуса Христа і Його Св. Церкви. Большевики мають за найголовнішу засаду знищення Церкви. До тої ціли стремлять викликанням революції, серед якої удається їм церкви палити, священиків і вірних християн убивати і нищити в людських душах віру в Бога і Його Св. Об'явлення... В однім лише більшовики є щирі, коли висказують ненависть проти Бога, проти об'явленої релігії і коли хваляться, що до кількох літ не буде ні одної церкви в цілій совєтській Росії й поневоленій Україні. Очевидне і те люте пере­слідування християнства, в якому згинули тисячі і десятки, а може сотки тисяч християн, а поміж ними багато єпископів і священиків - у своїй конституції нази­вають свободою совісти й толєранцією для релігійних переконань. Але, поза тою грубою брехнею, з цілої їх праці і зі всіх їх намірів висказане одно виразно й щиро: ненависть до Бога і до релігії" ("Місіонар Пресвятого Ісусового Серця", число 9, вересень 1936. Річник ХХХІХ). Галицьке суспільство, а тим більше свяще­ники й практикуючі вірні, дуже добре знали і були проінформовані, хто такі комуністи, галицькі періодичні релігійні й національні видання писали про Голодомор та про інші численні безчинства, що їх творили більшовики в Росії і на теренах Великої України.

     Знаємо з історії, що на початку Другої світової війни, в результаті реалізації однієї з умов таємного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад від 23 серпня 1939 р., західноукраїнські землі (Східна Галичина, Західна Волинь і частина Полісся) були оку­повані більшовицькими військами. На жаль, зна­йшлася частина вірних і духовенства (їх було, звичайно, мало), які вітали утворення Радянської України. Далі автор (Сергій Хруцький) описує, як саме відбувався собор: "Собор повороту до віри батьків відбувся в кафедральній церкві св. Юрія з участю 216 делегатів-священиків і 19 світських членів Собору. Була п'ятниця першого тижня Великого посту, бо коли ж, як не в цей день покути, випадало відпокутувати гріх нашого національно-релігійного роздертя та ворожнечі? Стояла гарна погода, а дзвони дзвонили зраня і під вечір (як і в усі три дні Собору). Дзвонили, щоб сповістити вірних у Львові про надзвичайну подію, якою є Собор повороту до віри батьків. Задзвонив "Кирило" в Ставропігійській церкві, що найдовше боролась за православну віру; задзвонили і всі львівські дзвони, де лиш вони були при церквах. І, в гармонії з тим, в серцях делегатів дзвеніли радощі і втіха, що, врешті, з волі Провидіння, весь наш народ об'єднався не тільки територіально-політично, але і церковно-релігійно. Наш любий Юр і сам по собі захоплює глядача своєю архітектурною красою. А в дні Собору він по-святочному прибрався так, як ніколи в своїй історії. Вся долівка Юра була встелена гарними різнобарвними килимами. Посередині просторої, маєстатичної церкви симетричними рядами стояли крісла для оо. делегатів Собору. В деяких місцях ще було розставлено кіноапарати: вони мали закріпити навіки на фільмових світлинах і звукових плитах найважніші моменти зі Собору. Між крилошанськими лавками стояв стіл, застелений зеленим сукном, для Президії; за ним три стилеві фотелі. Головою Президії був о. д-р Костельник; членами Президії: єп. Антоній (Пельвецький) і єп. Михаїл (Мельник)". Роздумаймо над вищенаведеними рядками. Ініціативна група очолювана о. д-ром Костельником назбирала аж 216 священиків. Чи насправді всіх священиків на псевдособорі було 216? Є й протилежні думки, до яких варто прислухатися, принаймні знати: "За офіційними підрахунками делегатів було 216, насправді ж їх було значно менше, приблизно 140. В пізніших повідомленнях, вже по "соборі", подавано між делегатами навіть таких священиків, які вже кілька місяців перед "собором" були небіжчиками. Деякі, що попали в список делегатів, під час "собору" сиділи у в'язниці" (Ю. Герич. Як відбувся "возсоєдинительний собор" у Львові 8 березня 1946 (На основі свідчень учасника): Календар "Світла". - Торонто-Нью-Йорк, В-во оо. Василіян, 1955, с. 88-91). Безсумнівно, що більшість із них - це були залякані Сибіром, в'язницею священики, які під тиском репресій пристали до стада зрадників, само собою були серед них і москвофіли, які мріяли про об'єднання з великою Росією "і святим православієм", такою була реальність тих часів.

       Щоб краще зрозуміти все лицемірство і фальшивість слів Сергія Хруцького, перенесімося духом до післявоєнного Львова. Місто переживало руїну: політичну, економічну, соціальну, національну, культурну, бо прийшли більшовицькі варвари в кирзових чоботях, куфайках, принісши вульгарність у спілкуванні, злодійство, крадіжки, елементарну невихованість, яка проявлялася на кожному кроці, відштовхуючи місцеве галицьке населення. Коли комуністична орда прийшла в Галичину в 1939 р., Мілена Рудницька, яка всього три тижні працювала інспектором дитячих будинків Львівського шкільного округу, так писала до Осипа Назарука: "Уявіть собі "еліту", якої товариські форми, щоденні звички, вся культура щоденного життя - стоїть на рівні африканських дикунів. Що прийдеться з тими дикунами робити? Творити для дорослих людей якісь виховні інститути, в яких треба їх вчити, як по-людськи жити, як митися, як вдягатися, як їсти, як сидіти, як ходити, як знайомих на вулиці здоровити, і інших найпримітивніших засад культурної поведінки. Не можу Вам сказати, з якою погордою дивляться наші мужики (як відомо, товариська культура нашого простолюддя дуже висока і шляхетна) на большевиків, власне з причини їх некультурности і дикунства. В кімнаті (також в бюрі) сидять завсіди в шапці на голові, привітів на вулиці не знають, їсти не вміють (у Львові люди нарочно ходили до готелю Жоржа, де була головна харчівня большевицьких урядовців і покладалися зо сміху на вид їх поведінки за столом), одним словом: менажерія (звіринець)" (Мілена Рудницька. Статті, листи, документи. У кн.: "36 доку­ментів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької" / Упор. М. Дядюк. - Львів, 1998. - С. 595). Жахливий червоний терор панує в місті, люди бояться лягати спати, тому що будь-якої хвилини може приїхати чорний ворон і повезти їх у в'язницю, а відтак на засла­ння. Багато людей на ніч покидають свої помешкання, щоб не потрапити під облаву в руки більшовиків. Панує хаос, розбої, грабежі... Байдуже ставлення нової влади до елементарного порядку сприяло тому, що антисанітарія і бруд панували в закладах праці, уста­новах, навіть приватних квартирах, що спричиняло поширення інфекційних захворювань. Нова інтелігенція зі Сходу в нічних спальних сорочках прогулюється вулицями міста, навіть відвідує театр і інші культурні місця міста. Такого Львів ще не бачив. Ще не загоїлися рани від перших відвідин біль­шовиків восени 1939 р., коли із західних областей УРСР у 1940-1941 рр. депортували понад 10% на­селення - поляків, українців, євреїв, а також представ­ників інших національностей. Людські втрати Гали­чини, за підрахунками польських дослідників, склали понад 400 тис. осіб, у тому числі 100 тис. лише у Льво­ві. Широкомасштабні репресії мали всі ознаки явища, яке в міжнародному праві називається злочином проти людяності. Нелюдське ставлення до в'язнів: у тюрмі на Лонцького при нормі розміщення 1500 осіб фактично перебувало 3800. У грудні 1939 р. у в'язниці перебувало 57 римо-католицьких, 18 греко-католицьких свя­щеників, з яких 14 отримали смертний вирок.

      Народ переживає велике потрясіння духовне і національне. Розбиті родини. Хтось, повернувшись із війни, не може дістатися до своєї квартири, бо в ній поселилися небажані й неочікувані гості. Старенькі батьки очікують вістки від сина чи доньки, які були вивезені в Німеччину: яка їх доля, де вони зараз - виїхали на Захід, живі, здорові, пропали без вісті? Інші батьки переживають за дітей, чоловіків, жінок, які воюють за визволення Рідного краю від большевицької навали. Вони в лісі, в Карпатах, перейшли кордон, живі, поранені, вбиті, ув'язнені?.. Страх: а раптом хтось із "добрих людей" донесе в НКВД, що син чи донька в українському підпіллі або в рядах УПА? За це неминуче чекає арешт, тортури, знущання, а відтак і Сибір. Тих, які вітали Радянську владу, були одиниці. Пізніше, впізнавши "солодкість" цієї влади, вони заливалися гіркими сльозами, часто стаючи її жертвами. Хто з вірних вітав і тішився поверненням до "святого православія"? Адже вірні знали, що греко-католицькі священики разом з їхніми синами й доньками перебувають у Німеччині, несучи їм духовну потіху, що в українському підпіллі є греко-католицькі священики, які духовно опікуються й матеріально допомагають нашим хлопцям і дівчатам. У лавах УПА багато синів і доньок зі священичих родин, багато священиків є військовими капеланами. До кого зверталися хлопці з лісу, якщо була потрібна їжа чи інша підтримка? Насамперед, до священиків. Автор (Сергій Хруцький) глибоко помиляється - це не були "дзвони радості", а дзвони жалоби, трауру, підлої зради. Від скривдженого галицького народу забрали останню надію й дошку порятунку, якою була їхня рідна Греко-Католицька Церква. То був початок Великого Страсного Тижня, в якому зрадники продають свій народ і свою віру.

Папа Франциск зачинив Святі двері базиліки Святого Петра

У неділю, 20 листопада 2016 року, перед урочистим Євхаристійним богослужінням з нагоди завершення Надзвичайного року Божого милосердя Папа Франциск звершив обряд зачинення Святих дверей базиліки Святого Петра. «Вдячні за дари благодаті, які ми отримали, та заохочувані свідчити словами й ділами ніжність Твоєї милосердної любові, зачиняємо Святі двері: Душе Освятителю, онови нашу надію на Христа Спасителя, завжди відчинені двері для тих, які шукають Тебе зі щирим серцем, єдині ворота до Царства, що надходить», – прозвучали з уст Папи слова молитви, після чого він у тиші помолився на порозі Святих дверей, а тоді особисто зачинив їх.

     Святий Рік - це, насамперед, період особливої благодаті, плоди якої не піддаються емпіричному вимірюванню. Але до підсумків подій, що відбуваються у цьому світі, належать також і статистичні дані. У понеділок, 21 листопада 2016 р., у Ватианському прес-центрі відбувся брифінг архиєпископа Ріно Фізікелли, Президента Папської Ради сприяння новій євангелізації, якій Папа Франциск доручив проведення заходів з нагоди Ювілею Милосердя. Зустріч з журналістами була присвячена підбиттю підсумків та представленню Апостольського листа «Misericordia et misera». «З цим Ювілеєм певним є один факт: милосердя протягом року стало головною темою щоденного життя християн», – сказав доповідач, наголошуючи, насамперед, на духовному вимірі прощі, призадуми й молитви, та підкреслив, що «конкретизація знаків милосердя», здійснена, зокрема, під час так званих «п’ятниць милосердя», вразили громадську думку не лише представленням «нових форм убогості в нашому світі», але й «простої та дієвої відповіді Церкви». Говорячи про статистичні дані, архиєпископ Фізікелла ствердив, що в ювілейних заходах в Римі взяли участь понад 21 мільйон прочан. Загалом, це були паломники із 156 країн світу. Але як відомо, вперше в історії цей Святий Рік мав ту особливість, що Двері Милосердя були відчинені в місцевих Церквах. На основі зібраних та опрацьованих даних, надісланих дієцезіями, стверджено, що приблизно 900-950 мільйонів вірних пройшли через Святі Двері. Великий наплив вірних відзначено у санктуаріях, зокрема, святиню Божого Милосердя у Кракові відвідало 5 мільйонів прочан, а в Марійському санктуарії в Ґвадалупе в Мексиці побувало 22 мільйони паломників. Особливу згадку Президент Папської Ради сприяння новій євангелізації присвятив волонтерам, яких було приблизно 4000. З-поміж них 1800 із Суверенного Мальтійського Ордену були задіяні в надаванні медичної допомоги в 4 Папських базиліках. Волонтери прибули із 36 країн, найстаршому з них було 84 роки, наймолодшим – 18. Дуже часто це були люди, які присвятили свої канікули, відпустки та вільний час, аби послужити паломникам, що протягом Святого Року прибували до Вічного Міста.

      Терпеливо зносити надокучливих людей - учинок милосердя… Вимога порадити, перестерегти і навчити ближнього не повинна спонукати почуватися вищим від інших, а пізнавати себе самого, перевіряючи себе на послідовність із тим, що навчаємо. На це вказав Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 16 листопада 2016 р., останньої у Святому Році Милосердя, запросивши слухачів роздумати «над ділом милосердя, яке ми всі дуже добре знаємо, але яке, можливо, не здійснюємо так, як повинні це робити». Ним є «терпеливо зносити надокучливих осіб». Як зауважив Святіший Отець, ми вправні у тому, щоби визначати тих, які нам надокучають. Зустрічаючи когось на вулиці чи відповідаючи на телефонний дзвінок, відразу думаємо: «Скільки-то можна терпіти нарікання, балачки, прохання чи хвастощі тієї особи?..». Такі надокучливі особи можуть бути нашими близькими: родичем чи колегою на роботі. Такими особами можемо для когось бути також і ми… Що ж означає це діло милосердя: терпеливо зносити надокучливих осіб?

     «У Біблії бачимо, що Сам Бог повинен застосовувати милосердя, аби перенести нарікання Свого народу. Наприклад, у Книзі Виходу бачимо цей народ дійсно нестерпним: спочатку плаче, бо є рабом в Єгипті, тож Бог його визволяє; пізніше в пустелі нарікає, що не має що їсти, і Бог посилає перепелиць і манну, але попри це, нарікання не припиняються. Мойсей був посередником між Богом та цим людом, і також він, іноді, виявлявся надокучливим для Господа. Але Бог залишався терпеливим, навчивши Мойсея та народ також і цього суттєвого виміру віри», – сказав Папа, додаючи: «Отож, спонтанно зроджується перше запитання: Чи ми коли-небудь робимо іспит сумління, щоби побачити, чи також і ми, іноді, стаємо надокучливими для інших? Легко показувати пальцем на вади й помилки інших, але мусимо навчитися ставити себе на їхнє місце». У цьому контексті Святіший Отець заохотив поглянути на приклад Ісуса, Який мусив виявити неабияку терпеливість протягом трьох років прилюдного життя. Навіть із учнями не було легко… Одного разу мама Якова та Йоана підійшла до Нього, прохаючи про кар’єру для своїх синів. Але навіть цю ситуацію Ісус використав, щоби «залишити фундаментальне повчання», зазначаючи, що «Його царство не є царством влади й слави, як земні царства, а служінням і жертвуванням себе ближнім». «У цій ситуації можемо розгледіти натяк на інші два діла милосердя для душі: грішника напоумити й невігласа навчити» , – вів далі Наступник святого Петра, вказуючи на великі заслуги тих, які допомагають людям «зростати у вірі та в житті». Ними є катехити, між якими чимало матерів і черниць, що присвячують свій час навчанню підлітків основ віри. «Супроводжувати у пошуках суттєвого – прекрасна й важлива справа, адже це дає нам змогу ділитися радістю від розуміння сенсу життя, – додав Папа. – Нам часто трапляється зустрічати людей, які зупиняються на поверховних, проминаючих і банальних речах; іноді це спричинене тим, що вони не зустріли когось, хто спонукав би їх шукати щось інше, цінувати справжні скарби».

     За словами Святішого Отця, «навчити дивитися на суттєве» в наш час є «визначальною допомогою». Навчити відкривати те, «чого від нас бажає Господь і як цьому відповісти» допомагає зростати на шляху покликання, що є «шляхом справжньої радості». Так само й відповідь Ісуса матері апостолів вказує на шлях, як уникнути заздрощів, пихи, підлабузництва, «спокус, які завжди чигають також і на нас, християн». «Вимога порадити, напоумити та повчати не повинна спонукати нас почуватися вищими від інших, – підсумував Папа, – але зобов’язує нас, насамперед, зосередитися на собі самих, щоб перевірити, чи ми є послідовними з тим, чого вимагаємо від інших. Не забуваймо про слова Ісуса: “Чому дивишся на скалку в оці брата твого, а колоди у власному не бачиш”. Нехай же Святий Дух допоможе нам бути терпеливими у зношенні інших та смиренними й простими в даванні порад».