ОСТАННІ РЕЧІ ЯК ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ. СМЕРТЬ…

Коли наступає смерть, душа людини розлучається з тілом і переходить у світ духів, а тіло розкладається і розсипається в порох. Св. Павло називає смерть "відходом" (IIТим.4,6). Хвилина смерті - то хвилина спасіння душі (М.Лат.). Після смерті тіла дух повертається до Бога, який його дав людині (Еккл.12,7). Смерть - це подорож до вічності (св. Золот.). Тому помиляються ті, які стверджують, що після смерті людини душа переходить в тіло іншої людини або тварини (так вважали давні єгип­тяни). Тіло померлих розкладається - з землі виникло, у землю й обертається (Бт.3,19). Але в день страшного суду усі тіла воскреснуть. Смерть - це сон у надії швидкого воскресіння (св. Тома з Акв.). Причиною того, що усі ми - смертні, є первородний гріх. Наші прародичі втратили дар безсмертя через непослух (Буття 3, 19). Усі ми згрішили в Адамі (Рим.5,12). Людина хотіла зрівнятися з Богом, тому Бог принизив її через смерть, караючи за гордість. Смерть рівняє убогих і багатих (Йов27,16). Смерть не є злом, бо відчиняє нам дорогу до неба і не триває вічно, бо колись усі ми воскреснемо. Смерть страшна лише для людей, які понад усе цінують матеріальні блага і життєві втіхи. Для них вона є кінцем дочасного щастя і початком вічної недолі. Люди, які живуть побожно і чесно, не бояться смерті. Для праведного нема смерті, а є перехід до вічного життя (св. Ант. Пад.). Бог не називає нам час нашої смерті, щоб ми щохвилини були готові до неї. Помремо тоді, коли не сподіваємось (Мт.24,44). Смерть прийде, як злодій (Мт.24,43). Як хто живе, так і вмирає. Щасливо вмирає той, хто у хвилину смерті не має тяжкого гріха. Ще щасливим є той, хто може приготуватися до смерті, прийняти св. Тайни і впорядкувати дочасні справи. Тим він може скоротити муки в чисти­лищі. Дехто думає, що щасливою є раптова смерть. Тільки людина, певна спасіння, не має чого боятися наглої смерті. Але де знайти таку? Тому молимося: "Від наглої і несподіваної смерті сохрани нас, Господи!" Коли хочемо щасливо вмерти, мусимо щодня просити Бога про щасливу смерть, а також уже тепер позбуватися добровіль­ного прив'язання до розкошів і дочасних благ. Насамперед ми повинні просити Бога про те, щоб дозволив нам прийняти перед смертю св. Тайни. З цією метою можемо в молитвах звертатися до покровителів щасливої смерті - св. Йосифа і св. Варвари.                                    Молитва про щасливу смерть нагадує нам, що ми – смертні...

Згадка про смерть утримує нас від гріхів. Пам'ятай про останні речі, і не згрішиш довіку   (Сир.7,40).   "Умрім, щоб жити!"

(Cв. Вас.)   Бог чекає від нас молитви, посту і милостині - "Блаженні чисті серцем, бо вони побачать Бога"    (Мт.5.8).

Гвинтики машини, що розвалилася. Блаженніший Святослав ставить діагноз українському суспільству

Блаженніший Святослав, глава Української греко-католицької церкви, розмірковує про хвороби українського суспільства, називає їхні причини і порівнює з недугами Європи. Руки, схрещені в замок на грудях, у психології означають спробу сховатися від несприятливої ситуації. Однак для священика цей жест неприйнятний, каже Святослав Шевчук, глава Української греко-католицької церкви (УГКЦ), у відповідь на прохання фотографа НВ скласти на грудях руки. 45‑річний Шевчук, відомий як інтелектуал і поліглот, майже п'ять років очолює третю за популярністю українську церкву — її парафіянами називають себе 5 млн співвітчизників. Він і справді отримав чудову освіту філософа-богослова в Буенос-Айресі, а потім у Римі, де навчався у знаменитому Папському університеті Святого Томи Аквінського. Наймолодший український предстоятель говорить багатьма мовами: крім рідної української володіє іспанською, англійською, польською, старослов'янською, російською, грецькою та італійською. При цьому веде підкреслено аскетичний спосіб життя: в оточенні Шевчука стверджують, що всі його пожитки вмістяться в одну валізу. Шевчук зустрівся з НВ у своєму робочому кабінеті на території Патріаршого собору Воскресіння Христового. Бесіда тривала близько години, і протягом цього часу Шевчук демонстрував доброзичливість, здатність висококласного проповідника точно добирати слова й уважно слухати співрозмовника.

     Ми - суспільство, яке виходить з пострадянського періоду і переживає швидкий процес емансипації. Ми звільняємося від усього того, що можна назвати реліктом комуністичної системи. З усіма її хворобами. Коли ініціатива, свобода та індивідуальність кожного були нівельовані. Коли людина була гвинтиком великої машини. Уявіть собі трагедію гвинтика, коли машина розвалилася. Але зате тепер ми проходимо процес усвідомлення власних гідності і свободи. Очевидно, що свобода завжди пов'язана з відповідальністю, й іноді у нас відповідальність кульгає. Зараз українське суспільство нагадує мені підлітка, який відкриває в собі нові сили і здібності свого організму, але до пуття не знає, що з ними робити. Цей процес дуже позитивний, але таїть у собі багато небезпек. Європа теж деколи нагадує підлітка, який випробовує власні межі. Вона починає втрачати християнські корені, тобто забуває, на якому фундаменті стоїть. І це дуже небезпечно, вона ризикує втратити всі досягнення, отримані після Другої світової війни, такі ключові поняття, як демократія, мир і справедливі економічні відносини. Якщо гідність людини більше не пріоритет і не основа державного устрою — це загроза демократії. Якщо європейське суспільство починає закриватися, очевидно, що його кордони завжди хтось намагатиметься порушити [і це загроза миру].

     Прикро, що для того, аби виправдати ті чи інші терористичні злочини, використовується ім'я релігії або віри в Бога. Святість людського життя повинна бути фундаментом будь-якої спільноти, тим більше, коли ми говоримо про свободу і демократію. Але є інша складова: не можна насильно усувати релігійні прояви з суспільного дискурсу. Це може викликати дуже глибокий дискомфорт. Цілком секуляризоване суспільство завжди буде стикатися з небезпекою, коли тим чи іншим способом замовчувані релігійні почуття дадуть про себе знати. Повага до релігійних почуттів людини повинна бути складовою поваги її гідності. Я не згоден з тим, що світ стає менш релігійним. Я думаю, що змінюється спосіб прояву релігійності сучасної людини, виникають інші види її прояву. Згадайте СРСР. Я думаю, не було в світі більш секуляризованої моделі суспільства. Але культ Леніна і сьогодні має ознаки релігійного. Це сучасне ідолопоклонство, яке набуває ознак класичного релігійного прояву. Змінюються епохи, культури, але не змінюється природа людини, а людина за природою своєю істота релігійна. З іншого боку, ми спостерігаємо сьогодні, що кризи зазнає інститут церкви. Але це теж не є чимось поганим. Просто настає час, коли церква починає осучаснюватися і шукати себе в нових обставинах.

        В СРСР намагалися створити нову людину, гомо совєтікус, говорили, що релігія відімре і для неї не буде місця в новому суспільстві. Цього не сталося. Навіть така тоталітарна система, як СРСР, не могла знищити релігійне життя. Nil novi sub solemn - немає нічого нового під сонцем. У багатому суспільстві людина впадає в ілюзію самодостатності. У неї благополучна життя, вона нікого не потребує - ні Бога, ні царя. Людина починає вважати сам себе маленьким божком, який усе може. Питання в тому, що всі багаті суспільства, які переживали такого роду ілюзії і не зуміли вчасно їх позбутися, зазнали краху й занепаду. Людина - не всемогутня. У бідних країнах, які тільки на шляху побудови справедливого суспільства, це розуміють краще. Поняття довіри до церкви - дуже хитке і відносне. Бо питання в тому, на чому така довіра будується. Це раз. По-друге, що розуміє та чи інша людина під словом церква. Цікавий факт: на останніх виборах всі кандидати-священики програли. Це ознака мудрості нашого народу. Слава Богу. Священнослужитель, який іде у владу, я б сказав, розходиться зі своїми місією та ідентичністю. Не голосуйте ніколи за священиків. Ніхто з наших священиків не йшов у капелани, переслідуючи інші інтереси, крім пастирських. Повірте, церква ніколи не женеться за рейтингом. Церква не підігрує громадській думці. І ніколи суспільна думка не модифікує ті чи інші релігійні постулати. Наша церква - зі своїм народом, зокрема там, де йому складніше за все. Часто саме наші парафії стають центрами волонтерського руху. Тому що соціальне служіння - один з видів богослужіння. Хоча ми усвідомлюємо, що багато волонтерів приєднуються до цього виду діяльності не з релігійних, а з загальнолюдських переконань.

      Наші священики [на передовій] - вони поза структурою. У них статус волонтерів. І з цим пов'язана маса різних труднощів. У СРСР в армії були тільки політруки. Сьогодні в армії на священика дивляться як на маленького замполіта. Те ж саме стосується і соціальних служінь. У нас нещодавно був випадок в одному з підрозділів Карітас - це благодійна організація, яка годує тисячі бездомних і допомагає переселенцям. Будівля, в якій це все відбувається, перебуває в державній власності, і кожен рік ми переживаємо всі [бюрократичні] труднощі, пов'язані з відновленням оренди. А нещодавно нам підвищили оренду [її вартість] у десять разів. Мені б хотілося, щоб у цих та інших питаннях держава і церква були партнерами або щоб держава хоча би не заважала.   

Прокуратура реабілітувала п’ятьох репресованих радянською владою ієрархів УГКЦ!

 Двох із них нині вже визнано священномучениками. Лише через 24 роки незалежності України прокуратура Києва нарешті реабілітувала двох єпископів і трьох священиків Греко-Католицької Церкви, яких радянська влада репресували за «зраду Батьківщині» та «контрреволюцію». Єпископів Йосафата Коциловського і Григорія Лакоту, священиків Миколу Грицеляка, Івана Кузича і Романа Решетила військовий трибунал військ МВД Українського округу засудив на строки від 4 до 10 років виправно-трудових таборів. Усім, окрім Лакоти, інкримінували статті 54-1а («зрада Батьківщини») і 54-11 («участь у контрреволюційній організації») КК УРСР. Григорія Лакоту засудили за ст.54-4 («надання допомоги міжнародній буржуазії») і 54-11. За версією радянських слідчих, святі отці начебто «на завдання Ватикану… створювали різноманітні організації і навчальні заклади, де готували кадри для боротьби із радянською владою. Після окупації Перемишля німецькими військами закликали духовенство і вірян до надання всебічної допомоги німецьких загарбникам». Як повідомляє прес-центр Центру досліджень визвольного руху, вперше прохання про реабілітацію священиків надійшло до прокуратури в 1995 році. Однак тоді воно залишилося без відповіді лиш тому, що керівник відділу реабілітації Генеральної прокуратури України Є. А. Нальотов рекомендував тимчасово не ухвалювати рішення у справі «у зв'язку з викладеними обставинами і до звернення засуджених, їх родичів чи представників церкви про перегляд справи». «Затягування реабілітації отців на 20 років зумовлене небажанням тодішніх працівників прокуратури приймати відповідне рішення, хоча у справі не сказано жодного об'єктивного складу злочину, - пояснює заступник директора Галузевого державного архіву СБУ Володимир Бірчак. - Такі справи в Архіві СБУ не поодинокі. Лише можливість вільного доступу громадськості до архівних документів, в чому допомогло прийняття «декомунізаційних» законів, дало можливість відстежити такі справи і нехай із запізненням, але все ж реабілітувати цих людей. Я думаю, що реабілітація людей, які боролися за незалежну Україну і в силу певних причин і досі не реабілітовані, буде тривати і надалі». Нове подання на реабілітацію на початку вересня 2015 року було результатом спільної ініціативи керівництва Галузевого державного архіву СБУ (директор Ігор Кулик і його заступник Володимир Бірчак), ректора Українського католицького університету о. д-р Богдан Прах, колективу Інституту історії Церкви УКУ і голови Місії Постуляції святих УГКЦ єрм. Полікарпа Марцелюка, Чину Святого Василія Великого. Прокуратура м. Києва зробила висновок, що, відповідно до ст. 1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (від 17 квітня 1991 року), священиків реабілітовано. «Закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» був прийнятий в 1991 році ще Верховною Радою УРСР. Він не вбачає повних підстав для реабілітації тих, хто воював за незалежну Україну. Тому нині нам вкрай необхідно прийняти новий Закон, в якому розширити переліки осіб, які можуть бути реабілітовані. і нарешті дати можливість всім борцям за волю України хоча би моральну оцінку і підтримку їхній діяльності проти тоталітарної радянської системи», - зазначив ініціатор подання прохання про реабілітацію священиків, учасник робочої групи науковців та представників громадськості, які розробляють зміни до цього закону, екс-директор ГДА СБУ (2014-2015 рр.) Ігор Кулик.

     Священномученик Йосафат Коциловський (1876-1947) народився 3 березня 1876 року у лемківському селі Пакошівка біля м. Сянок. Богословські студії закінчив у Римі в 1907 р. і згодом, 9 жовтня того ж року, отримав єрейські свячення. Швидко по тому був призначений віце-ректором і професором богослов’я Духовної семінарії в Станіславові. У 1911 р. вступає до новіціату отців василіан. Його архиєрейські свячення відбулися 23 вересня 1917 р. у Перемишлі відразу ж після повернення Митрополита Андрея Шептицького з російського полону. У вересні 1945 р. польська комуністична влада заарештувала його, а 26 червня 1946 р., після повторного арешту, його силоміць вивезли до СРСР й ув’язнили в київській тюрмі. Упродовж всього свого життя владика був непохитний у служінні та утвердженні Христової віри, у її зростанні в людських душах. Помер як мученик за віру 17 листопада 1947 р. у концтаборі Чапаєва біля Києва.

     Священномученик Григорій Лакота (1883-1950) народився 31 січня 1883 р. у с. Голодівка на Львівщині. Закінчив Львівську духовну семінарію. 30 серпня 1908 р. єпископ Костянтин Чехович висвятив його на священика. Вищу освіту здобував у Відні. Потім отримав призначення на професора Перемишльської духовної семінарії, згодом став її ректором. 6 травня 1926 р. відбулися його архиєрейські свячення на єпископа-помічника у Перемишлі. 9 червня 1946 р. заарештований і засуджений на 10 років ув’язнення. Всі, хто пам’ятав владику на засланні у Воркуті, відзначали його велику людяність, смирення, бажання самому виконати найважчу працю й полегшити нестерпні умови життя інших. Помер як мученик за віру 12 листопада 1950 р. у с. Абезь біля Воркути.

     Отець Микола Грицеляк (1891-1976) народився 1891 р. в с. Барич Перемишльського повіту. Закінчив Львівську духовну семінарію. 1917р. отримав єрейські свячення з рук єпископа Й. Коциловського. Душпастирював у Перемишлі та околицях. 1946 р. депортований до УРСР. Зупинився у Львові. За відмову «возз’єднатися» з РПЦ того ж року арештований. 1947 р. – засуджений до 6 років ВТТ та 3 років позбавлення громадянських прав з конфіскацією майна. Покарання відбував у таборах разом з кримінальними злочинцями в Хабаровському краю, опісля – спецпоселення в Красноярському краю. У 1955 р. повернувся до Львова. Після звільнення був генеральним вікарієм Перемиської єпархії. Був під постійним наглядом органів держбезпеки. Помер у Львові 1976 р. Похований на Яновському кладовищі.

     Отець Іван Кузич (1901-1979) народився 1901 р. у с. Наконечне Яворівського повіту в родині заможних селян. Закінчив Духовну семінарію у Перемишлі та Папський університет св. Томи. Захистив докторат з філософії та богослов’я. Єрейські свячення отримав 1931 р. У 1932-1935 рр. – віце-ректор Перемиської духовної семінарії, а з 1945-го - ректор.В 1946 р. депортований в УРСР. Проживав у Львові, де і був затриманий 1946 р. і звинувачений за ст.80-1 КК УРСР – «проживання без прописки». Перебував під слідством в тюрмі на Лонцького, згодом - у Лук’янівській слідчій тюрмі в Києві. Висунуто звинувачення в тому, що «як уніатський священик і член Перемишльської єпископської капітули протягом багатьох років активно реалізував антирадянську політику Ватикану, а також проводив націоналістичну роботу». 1947 р. засуджений. Покарання відбував у таборах Красноярського краю. З 1952 р. – на спецпоселенні у м. Норильськ. Звільнений у 1956 р., повернувся до Львова, де проживав без прописки. Згодом переїхав до м. Полонне Хмельницької області. Підпільно служив Служби Божі та уділяв Св. Тайни. Помер 1979 р. в м. Полонне, де й похований підпільним греко-католицьким священиком.

      Отець Роман Решетило (1880-1952) народився 1880 р. в м. Угнів Рава-Руського повіту. Навчався у Львівській і Перемишльській семінарії. У 1907 р. – отримав єрейські свячення з рук єп. Констянтина Чеховича. У 1907-1911 рр. Продовжив богословські студії у Відні. Працював духівником, а згодом віце-ректором і викладачем у Перемишльській духовній семінарії. Окрім цього душпастирював у с. Потелич Равського деканату. З 1946 р. – генеральний вікарій Перемишльської єпархії. В 1946 р. – депортований в УРСР. Жив у с. Котельники біля Львова. Цього ж року затриманий, перебував у тюрмі на Лонцького та Лук’янівській тюрмі в Києві. 1947 р. засуджений до 4 років ВТТ та 3 років позбавлення громадянських прав без конфіскації майна (через відсутність такого). Помер 1952 р. у м. Казачинськ Красноярського краю, де відбував покарання.         

«Спасіння світу настане тоді, коли в серці кожної людини народиться Христос»

 Цього року новим викликом для Церкви постало бажання багатьох християн святкувати свято Різдва разом 25 грудня. Про те, наскільки виправданим є таке бажання християн і чи реально на практиці святкувати Різдво всім разом, розповідає о. Василь Рудейко, доктор літургійного богослов’я, викладач УКУ, заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ.

     Чому християни не святкують Різдво разом?    За словами священика, відповідь полягає в тому, що календар, запропонований Юлієм Цезарем для обліку звичайних днів, був недостатньо точним. Він не досить точно відповідав рухові Сонця. Саме тому тепер ми маємо 13 днів календарної невідповідності, що полягає в різниці між церковним (юліанським) та астрономічним (григоріанським) календарями. «Календарне питання - не наслідок певних церковних соборів. Тут не потрібно прив’язувати богослов’я, бо йдеться передусім про світський календар, який немає нічого спільного з церковним», - вважає літургіст. Церковний календар має давнішу логіку і в ньому рік розпочинається із 1 вересня. Усі свята, які в нас встановилися, розглядаються з цієї перспективи, а не з перспективи календаря, який починається в січні. «Потрібно усвідомити, що коли ми говоримо про юліанський та григоріанський календарі, то йдеться насамперед про світський календар, а не церковний. А якщо вже говорити про церковний календар, то необхідно говорити про те, як функціонують свята і до чого вони прив’язані. Бо церковний календар певною мірою побудований на астрономічних величинах», - пояснює о. Василь. Наприклад, свято Різдва ГНІХ мало б, за богословською логікою, збігатися з днем, від якого сонячного світла стає більше, тобто 25 грудня, а не 7 січня. Але ж цією подію не розпочинається відлік нашого церковного календаря, а святом Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня). Тобто логіка церковних свят - святкувати так протягом року, щоб розкривати людям таїнство Христа. У цьому суть церковного календаря, і він не прив’язаний ні до юліанського, ні до григоріанського календарів, а до астрономічних днів, які мають своє відображення також у Святому Письмі. «Те саме зі святом Пасхи, яке в нас залежить не від конкретної дати, а від того, коли буде перший повний місяць, весняне рівнодення, і коли випадає в той час неділя та чи не буде вона конфліктувати з юдейською Пасхою», - продовжує думку о. Василь.Точні дати не те, за чим хоче слідкувати церковна традиція. До прикладу, хоча відомо коли воскрес Христос (після 14-го дня місяця нісана - першого за місячним календарем) і навіть були такі люди – квадрадецимани, які намагалися святкувати свято Пасхи саме у цей день, рання Церква відкинула таку пропозицію, бо вбачала сенс у святкуванні в гармонії із природою, яка також преобразилась Таїнством Христа. «Можна у будь-який день року встановити святкування Різдва, бо воно не є історичним святом, - вважає він. - Свята в християнському сприйнятті – не історичні події, а вони є понадсутнісні, метафізичні. Відбувшись одного разу ці події тривають вічно. Тому кожного дня можна святкувати Різдво». Ми це у нашому християнському привіті висловлюємо: «Христос рождається», а не «Христос народився». Одного разу народившись Ісус продовжує народжуватися щомиті в наших серцях. Тому кожен повинен поставити запитання собі: що означає для мене те, що Христос народився? Від нас залежить те наскільки це Світло, яким є Христос, поширюється у світі.

     Чи святкуватимуть Різдво коли-небудь християни разом?   За словами експерта, вже більшість Православних Церков візантійського обряду святкують Різдво 25 грудня. Тож нам потрібно поглянути, яким чином вони адаптували свої календарі, і почати святкувати Різдво разом із ними. Більшість православних помісних Церков перейшли на т. зв. Новоюліанський календар. За ним Різдво та інші свята вони святкують за григоріанським календарем, а Пасху згідно із постановою І Вселенського Собору. «Вважаю, що проблеми в цьому давно вже немає. Потрібно, щоб була церковно-політична воля в цьому. Тоді запуститься процес приготування вірних Церкви до переходу на новоюліанський календар», - переконаний він. На думку о. Василя, варто вдатися до поняття вибіркових, експериментальних парохій. Спочатку дозволити громадам, які вже бажають це зробити, це здійснити. Також варто зробити опитування вірних. «Зараз у медіа показують те, що люди готові вже зробити це не тільки в УГКЦ, а й в УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, - продовжує він.

     - Цього року особливо відчутний спротив з боку вірних різних конфесій: люди починають святкувати, незважаючи на те, як святкує Церква. Це небезпечно, бо таким чином в людей буде виховуватися негативне ставлення до церковної традиції, як до якогось застарілого рудименту, який не має стосунку до реального життя».

     Як святкувати Різдво цього року?    «Я не вважаю, що виклики світу мають впливати на святкування Різдва. Незалежно від того, чи є війна, чи її немає, ми повинні для себе усвідомити те, ким є Христос в нашому житті», - переконаний священик. Бо Христос хоче нас із цього світу «витягнути». Він не прагне, щоби ми, незалежно від світу, були з Ним. «Революція гідності полягала не в тому, щоб скинути з президенства конкретну людину, а в тому, щоб існувало верховенство права, явилася наша культура та гідність, незалежно від того, хто буде при кермі. Це понад політикою. Таким є і сенс християнського святкування: незалежно від світу ми покликані засвідчувати у своєму серці світло Христове і нести його. Бо спасіння світу настане тоді, коли в серці кожної людини народиться Христос».

ВІДПУЩЕННЯ ГРІХІВ ЯК ЧЛЕН СИМВОЛУ ВІРИ

Немає на землі людини без гріха, тому кожному з нас необ­хідне відпущення гріхів. Відпущення гріхів для нас заслужив Спаситель своєю смер­тю на хресті. Крім того, Він дав Апостолам і їх наступникам право відпускати гріхи. Немає для людини на землі більшої радості, аніж усвідомлення того, що її гріхи відпущені. Ніщо нас так не тривожить, як гріх. Відпущення смертних гріхів отримуємо через Хрещення і Покуту, а легких - через добрі справи, здійснені в стані ласки. Такими добрими справами є молитва, піст, милостиня, участь у Службі Божій, приймання Св. При­частя, користання з відпустів, вибачення образ і зневаг і т. п. Немає гріха, якого би Бог не вибачив тут, на землі, якщо ми щиро шкодуємо, що здійснили його і щиро сповідаємося (Іс.1,18). Не будуть відпущені лише гріхи проти Св. Духа, бо людина, яка допускає їх, не має наміру виправитися. Відпущений гріх відпускається раз і назавжди. 

Брехня та її родичі: плітка, обмова, наклеп

Як я був малий, випало мені спостерігати за зміною номіналу злотого. Діялося це в Польщі за шість років по зміні державного ладу. «Обрізанню нуликів» передувала предивна ситуація, коли більшість населення країни ставала щораз багатшими, і - парадоксально - щоразу вбогішими мільйонерами.

     Хоча майже всі тоді могли похвалитися мільйонами у гаманці, однак більшість ледве якось перебувалася. У Національного банку Польщі поступово закінчувалися герої настільки великі, аби їх можна було друкувати на банкнотах номіналом сто чи двісті мільйонів. Однак проблема полягала в тому, що за астрономічні суми, що їх кожен отримував у рамках зарплатні за свою працю, можна було купити жалюгідно мало. Монети взагалі випали з обігу. Мільйони не вміщувалися в гаманцях, і все це не означало абсолютно нічого.

      Найбільші номінали ставали щоразу більше безпорадні купівельно. Банкноти напружували нулі, як м’язи, - великі, але безсилі. Нині маємо аналогічне становище на ринку слів. Їх щоразу більше. Стільки людей пише: блоги, коментарі, пости. Кожен виповідає слова, речення й думки, які - невідомо чому - вважає своїми. Багато хто рекламує, обіцяє, гарантує, свідчить, заохочує. Номінали слів щоразу більшають. Кількість же їх уже давно перевищила межі здорового ґлузду. Зі словами треба, отже, зробити точно те саме, що 1995 року зробив Нацбанк зі злотим: провести оздоровчий процес деномінації.

     Балакучість... Утрата купівельної спроможності грошей, пов’язана з інфляцією, мала той наслідок, що низькі номінали (а разом із ними монети і деякі банкноти) стали повністю непотрібними, і їх можна було спокійно викидати з гаманця. Це не полегшувало ситуації загалом, але принаймні дозволяло позбутися даремного тягаря в кишені. Аби виявити спротив ситуації зниження цінності слів, потрібно розпочати від дуже схожого кроку. Треба викинути зі свого життя слова, які не мають жодної цінності, або ж мають її мінімальну. Я не маю на увазі поганих слів - оббріхувань, наклепів чи намов, а тільки ті, що непотрібні. Головний спосіб, яким ми ускладнюємо собі працю над очищенням язика, зазвичай є багатомовність, або ж просто - балакучість. Язикатість. Вона ж - пащекуватість. А це - проблема, у якій сумління нам дорікає рідко. Коли я востаннє сповідався з того, що просто забагато розмовляю? Цікаво, що балакучість, яка для давніх людей була головним переступом у площині мови, для нас не існує як проблема. Ми хочемо одразу займатися тим, що вважаємо гріхами язика: брехнею, плітками, наклепами. Трохи нагадуємо ревнителів, які в паніці кидаються гасити пожежу, але їх при цьому не цікавить, а що ж, власне кажучи, палає. Отож палає язикатість. Її наслідки - гідні жалю. Їх, певно, всіх назвав Плутарх у відомих «Мораліях». Нагадаю принаймні деякі.

     Втрата здатності слухати. Першим злом від невміння зберегти мовчання є неможливість слухати. Якось так воно насправді складається, що балакливі люди неспроможні зосередитися, не можуть почути, помітити, вхопити багато важливого. Поверховість. Навіть якщо якимось дивом балакун щось почує або помітить, він не зуміє цього прийняти і глибоко пережити. Саме тому в інших те, що вони вчули, залишається, а в балакунів розпливається, і так відлунює по світі, як горщики, порожні на розум, а повні галасу. Балакучі люди просто-напросто мілкі, болісно поверхові.

     Самотність. Балакун, рано чи пізно, стає страшенно самотоній. Це парадоксальне покарання за багатослівність. Бо ж слова служать для того, щоб будувати стосунки, спілкуватися з іншими. За інших хворіб душі, таких як хтивість, амбітність, запобігливість, можна осягнути те, чого прагнеш; але доля балакунів найтяжча, бо вони прагнуть слухачів, а не можуть їх здобути, оскільки кожен утікає від них десятою дорогою (…) Отож такий не знаходить добровільних товаришів ложа, столу чи намету, в дорозі чи у плаванні, а тільки примусових. Страшно це виглядає, коли у спільноті чи родині знайдуться брат, дядько, тітка чи кузинка, біля яких ніхто не хоче сісти під час сімейного обіду, бо знає, що встане з‑за столу не тільки змучений, але й сповнений внутрішніх конфліктів та докорів сумління, викликаних тим, що він не спротивився пліткам, оцінкам, поглядам, нав’язуваним так хутко і з такою впевненістю, аж фактично неможливо було на них відреагувати. Зрештою, балакун на реакцію не чекає — від слухання від давно вже відзвичаївся.

     Недостовірність і нездатність вірити. Наступний наслідок надмірної кількості слів - неминуча втрата достовірності сказаного. Люди балакучі віри не дістають, а до неї прагне кожне слово, чиєю природною метою, зрештою, є викликати у слухачеві віру. Але балакливим людям ніхто не вірить, навіть коли вони кажуть правду. При цьому зауваженні поганина Плутарха я б хотів дещо затриматися. Балакун не тільки втрачає достовірність, але також здатність вірити. Втрата відчуття цінності слів з огляду на їх надмір має ще й той наслідок, що ми перестаємо в них вірити. Навіть не в тому сенсі, що підозрюємо брехню, але й узагалі перестаємо серйозно сприймати слова, свідомо, з увагою. На жаль, це стосується також і слів, які будують в нас надприродну віру: слів молитви, Святого Письма, літургії, проповідей. Як на мене, невипадковим є особливий занепад віри у наші часи повсюдних, виведених на рівень культури балачок.

     Втрата контролю над словами. П’ятий жалісний наслідок балакучості - це втрата контролю над сказаним. «Крилаті слова», як каже Гомер, бо і птаха, випустивши раз із рук, нелегко впіймати знову; і слово, що вийшло з вуст, неможливо вхопити і опанувати, бо ж летить воно, швидке, розгорнувши крила. Балакун часто стає жертвою своїх власних слів. Вони вводять у його життя і стосунки безлад, якого зовсім не планували, але стали в ньому винні. Нещастям балакуна є смерть під лавиною слів, яку він сам викликав.

     Гріхи язика. Зрештою, останній вид наслідків від балакучості, про який згадує Плутарх, провадить до гріхів язика у прямому сенсі: пліток, оббріхувань, наклепів. Із балакучістю поєднане не менше зло: висміювання. Балакуни бо полюбляють багато почути, аби мати що оповідати, а особливо вганяються за історіями приховуваними і потаємними, і винюхують їх, немовби стягуючи різне сміття для матеріалу плітки. Балакучість це смітник, склад поламаного манаття, в якому рано чи пізно знайдуться насправді серйозні гріхи язика. Так як у чистому приміщенні ми не знайдемо тарганів і гризунів, так у брудному й захаращеному мало шансів, аби їх не знайти. Подібно в людини, спроможної мовчати, гріхи язика з’являються рідко, а в балакуна дуже швидко виростуть могутні зарості словесного бур’яну. Висновок - говорімо менше!!!

     Брехня.  Балакучість робить можливими серйозні гріхи язика, а власне кажучи, неухильно до них провадить. Почнімо від розгляду брехні. Поділімо її для порядку на чотири категорії. До першої, найсерйознішої, належить брехня з наміром осягнути конкретну мету, а отже, гріх, звершений повністю свідомо, бо несвідомо його скоїти просто неможливо. Чоловік, який бреше своїй дружині про години своєї праці, аби приховати роман, вочевидь грішить брехнею, хоча то подружня невірність, а не брехня становить його головний гріх. Брехня, яка має приховати такий великий гріх, сама також є велика. Вочевидь велика брехня може мати не тільки погану мету, а й добру - принаймні, в нашій оцінці. Буває, що сім’я обманює хворого щодо стану його здоров’я, бо не хоче його засмучувати. Однак варто усвідомити, що кожну велику брехню ми інстинктивно будемо намагатися «освятити» прекраснодушною метою, до якої вона нібито має провадити. В душпастирській практиці я не раз стикався з невірним чоловіком, який роками брехав дружині та сім’ї, бо не хотів їх засмучувати.

     Другий вид обманів - ті, які слугують не так великій цілі, як звичній зручності. «Якщо це тітка дзвонить - скажи, що мене нема». Ніби невелика справа, але добре сформоване сумління повинне застережно озватися в такій ситуації.

      Третій вид це звичне вигадування або згущування фарб. Ми брешемо, коли розповідаємо барвисту історію, аби самим виглядати краще. Цих обманів соромимося, певно, найбільше. Якби вийшли на яв усі наші податкові таємниці чи великі обмани, які ми виправдовуємо благими намірами, то ми би це, певно, якось пережили. Однак якби викрилися всі наші вигадки, підфарбовування, прикрашання, то ми би згоріли з сорому. Парадоксальним чином, найменші брехні завжди викликають найбільше сорому.

     Четвертий вид обманів - не так брехня словесна, як чинна, тобто обдурювання: списування на іспитах, ліві лікарняні, довідки, висновки і т. д. 

Притча про гнів.

Жив собі один дуже запальний юнак. Одного разу батько дав йому мішечок із цвяхами і наказав забивати по одному цвяху в паркан, коли юнак не стримає гніву.

     Першого дня у ворітниці стриміло кілька десятків цвяхів. Другого тижня він вже навчився стримувати свій гнів, і з кожним днем кількість цвяхів, які він забивав у ворітницю, стала зменшуватись.

      Юнак зрозумів, що легше контролювати свій темперамент, аніж забивати цвяхи.

     Нарешті настав день, коли він жодного разу не втратив самовладання. Він розповів про це батькові й той сказав, що відтепер щодня, коли хлопцеві вдасться стриматися, він може витягати по одному цвяху з ворітниці. Йшов час, і настав день, коли він зміг сказати батькові, що у паркані не залишилось жодного цвяха.

Тобі батько взяв сина за руку й підвів до паркану:

  «Ти непогано впорався, але ти бачиш, скільки дірок у ворітниці? 

Паркан уже ніколи не стане таким, як раніше.

«Допомога Господа відчувається у хвилини слабкості»

Валентина Шурин.

Ісус Христос був добрим психологом чи володів надприродними здібностями? На це запитання намагаються відповісти релігієзнавці світу не один десяток літ. Ісус робив багато чудес. Досі залишається загадкою нерукотворний образ Спасителя на Ватиканській, Туринській плащаницях. Зцілитися від важких хвороб людям допомагають молитви, ікони, мощі святих, хустинки з їхнім зображенням. Що відбувається у нашому організмі у такі моменти? Чому грішник може бути помилуваним, а праведник - ні? Про це - у розмові з доктором біблійного богослов’я, викладачем Українського католицького університету отцем Петром Терлецьким (на фото). - Отче Петре, одні науковці стверджують: Христос, як людина, мав екстрасенсорні здібності, інші - був добрим психологом… Ісус бачив те, що приховано від людського ока. Оскільки володів всеосяжними знаннями матеріального (видимого) і духовного (невидимого) світу, то легко визначав реальний (соматичний, психоемоційний) стан людини, її минуле, теперішнє і майбутнє. На основі Святого писання, древньоапостольської традиції знаємо: Христос - єдинородний Син Божий. Творив чудеса на Землі, щоб показати славу Отця Свого і навернути людей до віри, а отже, збагатити, піднести їхній духовний рівень. Водночас жив серед людей. До певного часу нічим не відрізнявся від однолітків. Коли на юдейському весіллі Ісус воду перетворив на вино, то навіть Марія здивувалася, бо раніше Її Син не творив чудес. В Євангелії від Івана це названо не чудом, а знаком. А у Святому письмі Старого і Нового Завіту слово «чудо» ототожнюється зі словом «знак». - Наче знак з Небес? - Саме так. Часом у житті стається таке, чого пояснити неможливо, що поза межами людського розуміння. Ось приклад. У військовому госпіталі, де часто буваю, воїни АТО розповідали унікальні випадки свого спасіння: в БТРі заглух мотор - а за кілька секунд на місці, куди чоловік мав доїхати, зірвався снаряд. Якби не несправність в моторі – загинув би. В іншого воїна заглух мотор у машині – а після того на дорозі помітив «розтяжку», на якій авто вибухнуло б разом з ним. Поломка в машинах була спасінням.

     Розповідали й інші випадки. Чоловікові спеціально всунули в руку гранату – і за кілька секунд вона вибухнула… Коли серце кам’яніє, тоді байдужіє­мо до ближнього, піддаємося спокусам. З часом до своєї і людської черствості звикаємо настільки, що перестаємо з цим боротися. Настає так звана духовна склерокардія (коли людина не відчуває різниці між добром і злом, святим і грішним). Божа благодать - не здивувати, а допомогти переосмислити свої помилки, зробити правильні висновки, змінити людину внутрішньо, навернути її на іншу дорогу. Після того вже можна говорити про Боже зцілення та спасіння. - Загадкою світу є нерукотворний образ Христа на Ватиканській, Туринській плащаницях… - На Туринській плащаниці (Італія) - фотографічне зображення Ісусового тіла (наче негатив на фотоплівці до її проявлення). Лик Христа – об’ємний, тривимірний (у 3D-зображенні, коли створюється ефект Його присутності). Учені проводили радіовуглецевий аналіз плащаниці і дійшли висновку: зображення на полотні утворено, ймовірно, завдяки інтенсивному електричному розряду від потужного електричного поля. Момент страти Ісуса на плащаниці відповідає особливостям Його страти, описаної в Євангеліях. Отже, справді Туринську плащаницю створено в епоху Христа. Пам’ятаю, при Союзі технічні університети Америки, Європи зробили сенсаційний висновок: вона належить до епохи Середньовіччя. Як?! Виходить, це підробка?! Потім з’ясувалося: у XVI столітті під час пожежі частина плащаниці обгоріла, і сестри-черниці доточили полотнище. Відтак вчені відрізали шматочок і робили радіовуглецевий аналіз доточеної матерії, а не оригіналу. - Як пояснити те, що деякі ікони мироточать або кровоточать? - Розповім випадок в одній із церков Полтавщини. Місцевий священик, отець Юрій, мав хустинку із зображенням покладення до гробу Ісуса. В неї були вшиті мощі святого Йосафата. Якось я помітив величезну темно-буру пляму на хустинці. Подумав, що на неї випадково щось розлили. Питаю в отця Юрія. З’ясувалося, мощі замироточили. Від мира відчувався приємний запах, на дотик пляма була маслянистої консистенції. Отець розповів: мощі замироточили тоді, коли в нього почалися серйозні проблеми і як у людини, і як у священика. - Коли в житті все добре, багато з нас не дякує за це Спасителю. Сприймаємо як належне… - «Коли я слабий – тоді справді сильний», - казав апостол Павло. Допомога Господа відчувається у хвилини слабкості. Ікони не можна поділяти на більш помічні і менш помічні; на ті, що зцілюють тільки від захворювань, і ті, що приносять мир і спокій у сім’ю. Бог допомагає нам у невидимий спосіб - через людей, Святе письмо, Святе Причастя, хрестик, який носимо на тілі, або через ікону у храмі, до якої приходимо і молимося. Молитви сильніші під час спільних Богослужінь, аніж наодинці.

     Чимало людей вважає: Бог неодмінно дасть їм те, що просять у молитвах… - Не завжди. Молитва - могутній засіб спасіння. Але не кожен, хто просить у Всевишнього допомоги, отримає Його благодать. Важливо молитися щиро, з почуттям людської гідності, вірити в силу Спасителя, усвідомлювати: Бог всесильний, я - грішний. Коли не осмислюєш змісту молитви, не пропускаєш її через себе, а лише проголошуєш текст, така молитва безсила. Поки існував Єрусалимський храм (до 70 року перед Різдвом Христовим), тисячі ягнят, телят приносили в жертву. На що Господь в контексті пророка Ісаї мовив: навіщо мені тисячі жертвоприношень?! Вуха мої вже втомилися слухати ваші молитви… Із зачерствілого серця вона - не що інше, як спотворення волі того, хто молиться, його внутрішнє роздвоєння. - Як писав Жильбер Сесброн, «ми думаємо, що Бог бачить нас зверху, але Він бачить нас зсередини». - Можна цілий день провести в молитві, дотримуватися всіх постів, – а Бог тебе не почує. І навпаки… Пам’ятаєте, у творі «Злочин і кара» Достоєвський змальовує образи двох ченців? Один - поміркований, відкритий до людей, не пропускає жодного Богослужіння. Інший – цілковита протилежність, виснажує себе постами, намагається вести аскетичний спосіб життя.Христос, наприклад, пив вино, споживав на весіллі аж ніяк не пісну їжу. Основне - не те, що в нас входить, а те, що з нас виходить: любов, взаємодопомога, щира молитва. Фізично можна жити – а духовно бути мертвим. - Правда, що молитися найкраще вдосвіта і пізно ввечері до опівночі, бо в цей час - чистий простір? - День має починатися і закінчуватися молитвою. Часто вранці так поспішаємо, що не встигаємо помолитися. Не обов’язково читати величезні псалми чи дев’ятниці. «Отче наш…» і «Богородице…» не зай­муть багато часу. Зате віддасте шану Богові і захистите себе на цілий день. - Знаю, у військовому госпіталі воїни, які пережили клінічну смерть, розповідали вам, що бачили… світлу Постать в кінці тунелю… - Помирає тіло - свідомість продовжує жити. Людина переходить з фізичного тіла в астральне. Чоловіки, які були у стані коми, розповідали: бачили своє тіло на операційному столі чи на ліжку (наче душа вийшла з тіла). Потім у стані невагомості з величезною швидкістю летіли у тунелі. Відчували стан абсолютного блаженства, з якого не хотілося повертатися. Перед ними відкривалося все їхнє життя: від народження до моменту смерті. Чітко усвідомлювали, що в житті зробили доброго, а що - поганого. Наприкінці тунелю одні бачили яскраве світло у вигляді кулі, інші – світлу постать, яка без слів дає зрозуміти: вони ще не готові залишатися тут. Коли люди знову повертаються до життя, то знають, що відбувалося не лише в сусідній палаті, а й на вулиці, хто де стояв, в якій позі, що робив у момент їхньої відсутності. Свого часу, працюючи за кордоном в онкологічних центрах, я штудіював літературу, в якій такі ж картини описують лікарі за оповідями своїх хворих. Людина – складний Божий твір, і читати його вміє лише Всевишній.

Глава УГКЦ: «У 2016 році ми не маємо причини для занепаду духом»

Переконаний, те, що відбувається сьогодні в Україні, – це боротьба, боротьба між добром і злом. Це боротьба між тими, хто приймає Божу любов, і тими, хто її заперечує і відкидає. Це боротьба між безбожництвом і вірою в Бога. Тому хочу всіх запросити стати на стороні віри, надії і любові. Ми тоді справді побачимо, що зможемо вистояти і перемогти у тій боротьбі завдяки духовній силі, яку має наш народ. Про це відзначив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у традиційному різдвяному інтерв’ю «5-му каналу». Говорячи про надію українців на краще майбутнє, незважаючи на важкі сьогоднішні часи, Предстоятель зауважив, що за християнським розумінням, надія завжди випливає з віри. Та людина, яка не має віри, важко, аби вона мала надію, щоб вона могла впевнено поглянути в завтрашній день. «Святкуючи Різдво, – сказав Блаженніший Святослав, – ми віримо, що Бог став дуже близько до людини, Бог воплотився, став дитиною, став людиною». Він розповів, що святі отці говорили, що в таїнстві Різдва є якась антиномія: невидимий став видимим, Бог на землю зійшов, а людина на небо вийшла, всемогутній став тендітним, беззахисним дитятком. «І саме ось таке поєднання, також згідно з християнською вірою, є джерелом обміну всіх властивостей і дарів. Саме через те, що з нами Бог і ми в це віримо, ми є сильні. Навіть тоді, коли ми часом відчуваємо свою слабкість. Саме те, що Бог став людиною, став одним із нас, ми відчуваємо, що ми не є покинуті. Ми відчуваємо, що маємо надію, бо та надія народилася. Ось вона подається нам як новонароджене дитя Ісус», – зауважив Блаженніший Святослав. «Тому ми, християни, – запевнив він, – з великою впевненістю дивимося в майбутнє. Спасіння, про яке ми говоримо, це є Божий дар. Людина не може заслужити спасіння, не може сама його здобути, вона може лише цей дар прийняти, отримати». «Отож якщо мова йде про наше суспільне життя, державне будівництво, ми, віруючи в те, що з нами Бог, повинні сміливо, впевнено будувати своє майбутнє», – переконує він. Глава Церкви наголосив, що в цьому новому році ми не маємо причини для занепаду духом, для знеохоти, для якогось розчарування, бо це все випливає від зневіри. «Отож у Різдві Христовому обновімо нашу віру, яка дасть нам силу надії», – закликав Предстоятель.

     «Коли Бог торкає людину у своєму Різдві, тоді її страх перетворюється на надію» - Сьогодні Христова Церква святкує одне з найбільших християнських свят – свято народження в людському тілі Божого Сина, який приходить, щоб спасти людину від гріха і смерті. У книгах Святого Письма ми читаємо, що єдинородний Син Божий, який народився від Бога Отця, ще перед сотворенням світу був тим, через Кого, Ким і задля Кого цей світ постав. Ми сповідуємо божество Сина Божого в «Символі віри», коли кажемо: «І через Нього все сталося». Син Божий входить у людську історію, воплочується і стає людиною, торкаючись найглибших підвалин людського життя в усі історичні часи та епохи. «Різдво – момент зустрічі людини з Богом і людини з людиною. Бажаю, щоб ми в цьому святі перестали почувати себе самотніми. Бо Бог постукав і увійшов в наші двері і Він є тут з нами. Він народжується сьогодні в моєму житті і у вашому, бо ми відчуваємо ту радість від того, що ми є разом». Євангелії, коли читаємо про Різдво, то знаходимо тричі слова «Не бійся!».  Уперше вони вийшли від архангела Гавриїла, коли він звертався до Марії в день Благовіщення: «Не бійся, бо ти знайшла благодать у Бога». Вдруге архангел промовляє їх до Йосифа Обручника в сні, розвіюючи сумніви щодо того, хто має народитися від Марії: «Не бійся взяти Марію за жінку, бо те, що народиться, походить від Святого Духа». Утретє архангел промовляє до пастирів, котрі стерегли отару в різдвяну ніч: «Не бійтеся! Сповіщаю вам велику радість, бо сьогодні народився у місті Царя Давида Спаситель Христос Господь». «Коли Бог торкає людину у своєму Різдві, тоді її страх перетворюється на надію, біль на радість, а темна ніч сяє небесним світлом. Що може відчувати людина, яку торкнув Господь? Тоді вона розквітає. Що може відчувати людина, яка боїться свого майбутнього? Таж її майбутнє лежить в яслах на сіні. Що може відчувати людина, яка у своїх болях шукає Бога? Він торкається її, лікує її рани, повертає її до гідності та свободи, і радість повертається до неї», - сказав Глава Церкви. За словами проповідника, Бог у своєму Різдві подібний до доброго лікаря, який приходить до людини і та зцілюється: «Торкаючись ніжно новонародженим Дитятком людську істоту, Бог торкає за живе кожного, перемінює все те, чим ми живемо, і показує нові горизонти майбутнього».

     Блаженніший Святослав, згадуючи євангельське «не бійся», зауважив, що кожен, хто почув ці слова, починав діяти: мудреці аж зі Сходу йшли за зорею, шукаючи Царя, що народився; пастирі кинули свої отари і спішили знайти Дитя, про яке провістив ангел. Бо «той, кого торкнула любов і надія, - не може не поділитися пережитим із ближнім». Тож і ми, святкуючи Різдво в непростий час, чуємо з небес: «Не бійся! Сьогодні твій Спаситель народився. Проте не будь бездіяльним, а ділися дотиком Божим, у той спосіб, який ми можемо допомогти людям пережити різдвяну радість». «Прадавня українська коляда – спосіб, який надихав і підносив. Коли колядуємо, то різдвяна радість торкає кожного із нас», - зауважив він. «У свято Різдва я прагну, щоб кожен українець був "доторкнутий" Божою любов’ю новонародженого Спасителя. Нехай наша радість досягне всіх, хто сумує, дійде до того, кого ми фізично не можемо відвідати. Сьогодні маймо у наших серцях тих, хто є на фронті, бо завдяки їм ми можемо молитися. Згадаймо потребуючих і тих, хто не має з ким цю радість розділити», - закликав Блаженніший Святослав. «Нехай Різдво стане силою українського народу, яка перемінить наш страх на надію, а непевність на радість Різдвяного свята».

Глава УГКЦ: «Інституцію сім’ї намагаються знищити за допомогою ідеології під назвою "гендер"»

На інституцію сім’ї в сучасній культурі чигають нові, можливо, ще страшніші небезпеки, ніж у часи, коли Христос народився… Про це говорив Блаженніший Святослав до вірних у Патріаршому соборі Воскресіння Христового. Пояснюючи важливість сьогоднішнього свята, проповідник зауважив, що у другий день світлого празника Різдва Христового духовна увага Церкви скерована до постаті тої, яка особисто і прямо співдіяла з Богом у таїнстві воплочення Божого Сина. Тому сьогодні ми святкуємо свято Собору Пречистої Діви Марії. Aпостольська проповідь про народження Сина Божого від незайманої дівиці була осердям вчення Церкви про божество народженого Спасителя. Про це навчали отці Церкви від самого початку існування християнства. Бо саме завдяки дії Духа Святого і співдії Пречистої Діви Марії ми сьогодні святкуємо свято Різдва. «Традиція нашої Української Церкви називає Пречисту «Дверима милосердя», через які увійшов у людське життя, народився у людському тілі наш Спаситель. Тому сьогодні ми бачимо в іконі Різдва Христового передусім Богородицю, яка тримає на руках свого новонародженого Сина. Тому й звемо Її Богородицею», – пояснив Блаженніший Святослав. Проводячи паралель із сьогоденням, саме сьогодні в дивний спосіб Різдво Христове відкриває нам правду про загальнолюдську сім’ю, що сім’я – це плідний нерозривний вірний союз любові між чоловіком і жінкою. «Немає іншого такого способу співжиття, який можна назвати сім’єю, як тільки такий. І завданням такої сім’ї є співдіяти з Богом у народженні нового життя. Саме в ім’я цього єднаються в любові, щоби прийняти дар, який посилає Бог на землю, – дар нової людини, дар нового життя». Дітовбивчa роль Ірода. «Як сьогодні багато є нових «іродів», які вже не просто вбивають дітей після народження, а за останні роки прогресу пішли далеко далі – вбивається сьогодні стільки ненароджених дітей. Ми всі боліємо над невинними жертвами на Донбасі, але за тих два роки війни в десятки більше жертв принесли вбивства ще не народжених дітей. Тому так важливо нам сьогодні у святі Різдва наново відкрити правду – правду про життя, правду про сім’ю і її місію в сьогоднішньому світі», – просить замислитися лідер греко-католиків. Говорячи про небезпеку для інституту сім’ї, Глава Церкви зауважив, що «ми сьогодні спостерігаємо дуже цікавий і небезпечний феномен – інституцію сім’ї в глобальному вимірі намагаються знищити за допомогою нової ідеології». «Про це у своїй заяві говорять католицькі єпископи східного і західного обряду, вказуючи на нову небезпеку нового поневолення українського народу. Ця небезпека називається ідеологією ґендеру. Це ще один спосіб, як убивати життя. Сьогодні ця ідеологія намагається представити сім’ю як конструкцію, яку можна змонтувати або розмонтувати. Папа Венедикт XVI говорив про це, що ця ідеологія дуже подібна до попередніх, які руйнували держави, народи, а сьогодні намагаються зруйнувати сам фундамент людського існування. Тому що інституція сім’ї є набагато старшою від інституції народу чи держави. Ми бачимо цю небезпеку і в Україні. Наші законодавці починають вводити такого типу термінологію навіть у трудове українське законодавство», – наголосив він. «Отож сьогодні в цьому святі помолімося разом за українську сім’ю, за українську родину, за батьків і матерів, які вірно виконують своє покликання до батьківства і материнства та дарують Церкві й народові нових дітей.             Таким чином дарують нам усім майбутнє…

Мати Доброї смерті.

  Кожна людина, яка живе на цій долині сліз, проходить через певні випробування, хрести, страждання. Часто Господь Бог посилає нам ці різні випробування, які загартовують нашу психофізичну витривалість, а також зміцнюють фундамент нашої віри. З Життя Святих ми бачимо дієву силу Божої благодаті, коли щоденні труднощі й хрести сприяють нашому процесові дозрівання в Божій любові, загартовують наш характер, стійкість і витривалість у святій вірі, ми стаємо ближчими Господа Бога, Він стає нашим провідником і добрим пастирем. Людське життя на землі вимірюється часом. Мама має визначений час на виношування дитини під своїм серцем. Людина народжується в часі. У певних відтинках часу проминають дитинство, юність, молодість, середній вік і старість. Для порівняння можна взяти річку з її двома берегами. Один берег - це день наро­дження, другий - день смерті. Русло річки не­однакове - в одному місці воно ширше, в іншому вужче. Так само й людські роки в кожної людини різні. Хоч наше життя на цій долині сліз не­тривке і мінливе, крихке й швидкоплинне, але на­ша віра нас потішає, що ми переживемо нашу смерть. Смерть має кінець, життя душі триває вічно. Дитинство й молодість - час, даний нам від Бога для того, щоб ми поступово пізнавали цей світ і його красу, ставали справжніми людьми, пізнавали свої можливості, своє покликання в цьому житті. Господь нас не покинув у цій справі пізнання - Він дав нам наших батьків, учителів, священиків, вихователів, професорів, які ведуть нас цією дорогою життя. У світі, де минає наше життя, слово "старість" асоціюється в людей здебільшого з негативом. Багато з них не сприймає свого віку реально і навіть ображається, коли хтось нагадає їм про їхню старість. Це слово їх пригнічує, лякає, вони вважають, що такий вік для людини - це поріг смерті. Таке розуміння старості абсолютно хибне. Старість не позбавлена своїх цінностей. Св. Єронім зауважує: "Старість помножує мудрість і служить дозрілими порадами". Старість - це час особливої мудрості, яку завжди приносять із собою роки досвіду, адже час є найкращим учителем.

     На горі Синай Господь Бог дав людям заповідь: "Шануй батька твого й матір твою, як заповідав тобі Господь, Бог твій, щоб довго тобі жити й бути щасливим на землі" (Втор. 5, 16). В іншому місці Слова Божого читаємо: "Слухай батька, що породив тебе; не зневажай матері, коли вона старенька". (Прип. 23, 22). Часто старість людини порівнюють із сивиною на голові: "Боже! Ти вчив мене вже змалку, і досі я оповідаю про діла Твої чудесні. Аж до самої старости й сивини - не покидай мене, о Боже, поки не оповім про Твоє рамено цьому роду, усім, що прийдуть, - про Твою потугу і про Твою справедливість, Боже, що сягає аж до неба. Ти учинив діла великі: Боже, хто рівний Тобі?" (Пс. 71, 17-19). Людина, яка прожила певний вік, має давати свідчення особливої Божої благодаті, яку Всевишній уділяє тим, що уповають на Нього. Свідчення віри - це найцінніший дар, про який мають розповідати своїм дітям, онукам і правнукам люди, котрі дожили до старості. Ніколи не потрібно стидатися сивого волосся на голові, у цій справі Божа мудрість навчає: "Сиве волосся - вінок честі: його знаходять на праведній дорозі... Слава молодих - їхня сила; старих окраса - їхній сивий волос" (Прип.16,31;20,21). Святий Апостол Павло у листі до Тимотея пише: "Зо старшим суворо не поводься, а радше умовляй його, як батька; молодших, як братів; старших жінок, як матерів, а молодих, немов сестер, з усякою чистотою" (І Тм. 5, 1-2). Люди похилого віку мають давати взірцевий приклад поведінки для своїх дітей і онуків, а також для усієї християнської спільноти: "Ти ж говори, що личить здоровому вченню: Старі щоб були тверезі, поважні, помірковані, здорові у вірі, любові, терпеливості. Старі жінки так само нехай поводяться, як освяченим личить: щоб не були злоріки, ані віддані пияцтву, щоб добра навчали, щоб молодих навчали любити своїх чоловіків та дітей кохати, щоб були стримані, чисті, хазяйновиті, добрі, підвладні власним чоловікам, - щоб слово Боже не ганьбилося" (Тит.1,1-5). Людина похилого віку має своїм праведним життям давати добрий християнський приклад насамперед тим, з якими проживає, а також і всім, кого зустрічає на своєму земному шляху. На превеликий жаль, чимало людей старшого віку своїми вчинками й діями служать для згіршення й падіння молодого покоління, у той час як на схилі свого життя потрібно переосмислити всі свої вчинки і дії, перепросити Господа Бога за негідні й недостойні наші помисли і діла, бути прикладом молитви й покути, зберігання Заповідей Божих. Потрібно ретельно відвідувати Богослужіння, молитися вранці і ввечері, щоб дати добрий приклад до наслідування молодому поколінню. На жаль, частина людей похилого віку дають приклад не до наслідування, а до падіння: замість іти в неділю до храму на Богослужіння вони поспішають на ринок торгувати, замість того, щоб дотримуватися Святого Посту, влаштовують танці й забави на Новий Рік, День Незалежності, відзначають різного роду ювілеї в заборонені часи. Замість того, щоб помолитися за свою родину, за навернення грішників на дорогу покаяння й покути, вони годинами будуть оглядати серіали, грати в карти, доміно, вести безглузді й безплідні розмови, але не візьмуть до рук вервицю й не будуть просити Богородицю о потрібні ласки для сім'ї. Замість того, щоб тішитися народженням дітей і онуків, вони будуть з агресією наказувати робити аборти своїм донькам і невісткам; замість того, щоб навчати праведного родинного життя, покори й послуху, взаємної любові в родині, вони будуть намовляти на розлучення, розбиття християнської родини. Замість того, щоб дати добрий приклад тверезості, що можна радіти й гарно провести час без вживання алкоголю, вони самі будуть напиватися, ще й заохочувати молоде покоління до зловживання ним і висміювати тих, які ведуть тверезий спосіб життя. Замість того, щоб дбати про чистоту рідної мови, про те, щоб їхні висловлювання були чистими, поважними, виваженими й культурними, вони будуть послуговуватися нецензурним лексиконом, не цуратимуться прокльонів, матюків, вульгарних жартів, даючи згіршення молодому поколінню.

     Листопадові дні мають бути нам нагадуванням про те, що чекає на кожного з нас. А саме: останні чотири речі - смерть, суд, небо або пекло. Всі без винятку мають перейти через ці речі. Бідний і багатий, простий робітник, селянин і могутній цього світу. Всі, які жили до нас на цій долині сліз, перейшли через ворота смерті, і всіх нас чекає цей перехід. Ніхто з тих, які жили на землі, як і ми живемо сьогодні, нічого, крім сумної труни, не взяв з собою на той світ. Все, що нібито було його приватною власністю, довелося залишити, й воно перейшло в інші руки. Так само ніхто з нас з собою нічого не візьме з того, про що так дбав усе своє життя. Тому віруюча людина має тверезо й реально оцінювати свої людські сили, можливості і здібності, своє прожите життя й готуватися до іспиту набагато старанніше й сумлінніше, ніж той найкращий учень, який закінчив школу з золотою медаллю й готується до вступу у вищий навчальний заклад. Твій іспит життя буде приймати комісія, яка складається не з людей, а з самого Господа Бога і Ангела-Хоронителя. Тому час старості - це не бездіяльний період у житті людини, як багато хто думає, це час наполегливої праці, переосмислення своїх вчинків і дій, молитва за прощення гріхів, за родину, за померлих, за навернення і особливо за щасливу годину відходу з цієї долини сліз до вічності. Молитися о ласку щасливої години смерті все життя - це найблаго- родніша справа для віруючого християнина. Малитися до Матері Божої три "Богородице Діво" о щасливий перехід з земного до вічного - це найбільша радість душі, яка довіряє і віддає своє життя в руки найкращої Матері. Відомо багато прикладів допомоги Матері Божої в годину смерті. Вірних, які за життя любили Пречисту Діву Марію, молилися до Неї, практикували ту чи іншу набожність до Богородиці, Мати Божа ніколи не опускала в годину їхнього конання. Священики, як ніхто з людей, мають у своїй пам 'яті багато таких прикладів опіки Матері Божої в годину смерті.

      На саме Успення Богородиці у вічність відійшла дитяча лікарка Лідія Белюх. Людина, яка пройшла нелегку життєву дорогу. Родина її походить з Лемківщини. Життя сім'ї було пов 'язане з Греко-Католицькою Церквою: батько дякував. Брат пішов в УПА, за що був немилосердно покараний совєтами, зазнавши пекла комуністичного "раю". Родину, як і багатьох лемків, чекало виселення, поневіряння, голод і холод. Боже Провидіння чувало над цією сім'єю. Дівчина закінчила медичний інститут, здобула фах дитячого лікаря. Коли постала незалежна Україна й розпочалося відродження Греко-КатолицькоїЦеркви, Лідія включилася в активне духовне життя. Працюючи дитячою лікаркою в школі № 38 на Кам 'янці, сприяла тому, щоб священик мав можливість для духовного спілкування з шкільною дітворою. На той час ще не було уроків християнської етики, не було вчителів, присутність священика в школі для багатьох вчителів і дітей була великою несподіванкою й новинкою, не всі, зрештою, це сприймали, були й такі, що крутили носами, виявляючи своє невдоволення. На них не звертали уваги: такі зустрічі відбувалися в школі, деколи збирали по 2-3 класи разом, і провадилася звичайна елементарна катехиза. Лікарка Белюх була надзвичайно щаслива, коли приходив священик, й з іншими вчителями - прихильниками повернення релігії до школи - старалися, щоб такі зустрічі відбувалися якнайчастіше.

     Тому стараймося не тільки просити, благати в Господа Бога о різні потреби земного життя, пам 'ятаймо, що кожна людина, яка живе на землі, має відійти у Вічність. Якою буде наша смерть - залежить також від нашої молитви. Тому часто взиваймо теж допомоги в святого Йосифа, який мав велику ласку закінчити свою земну мандрівку в присутності Ісуса Христа і Пречистої Діви Марії, щоб він, як патрон щасливої години смерті, випросив у Господа Бога щасливого відходу з цієї долини сліз до Царства Божого.       

Святі Отці Церкви так навчають нас про смерть.

     Святий Василій Великий: "Після смерті ти перейдеш до вічного життя, від приниження в людей - до Божої слави; від горя цього світу, від кар - до вічної радості з ангелами в небі. Земля тебе не прийняла за громадянина - небо тебе прийме. Світ тебе переслідував, а ангели понесуть і представлять Христові". "Небо - це країна живих, де немає сну - образу смерті; де нема ні їжі, ні пиття - підпори нашої немочі; де нема недуги, болів, ліків, судів, торгівлі, ремесла, грошей - початку лиха; оправдання воєн - цього кореня ненависті; але є країна живих, що не вмерла через гріх, а живуть справжнім життям у Христі Ісусі, Якому слава і сила навіки".

     Святий Йоан Золотоустий: "Бог не чинить насилля і не вдається до примусу. Бо хто ж, закликаючи до почестей, вінків, бенкетів і торжеств, стане тягти когось проти волі? Ніхто, бо це не властиве тому, хто завдає насилля. У пекло Господь посилає проти власної волі, а до Царства закликає добровільно. Самі блага не були б бажаними, якщо б вони за своєю природою не були такими, щоб ми до них прямували добровільно, розуміючи їхнє велике достоїнство". "Візьмімо до уваги слова Святих людей і стараймося жити так, щоб після нашої земної мандрівки ми могли осягнути Боже Царство".

СПІЛЬНОТА СВЯТИХ.

      Усі ми мандрівники до небесної вітчизни. Ми відбуваємо паломництво до місця ласки, де всі зустрінемося. Дехто з нас уже дійшов до мети Святі), інші ще в дорозі (душі в чистилищі), ще інші лише починають подорож (ті, що живуть на землі). Однак усі ми становимо одну велику Божу родину. Усіх нас єднає одна мета - найтісніше поєднання з Богом. Кожен член цієї великої спільноти називається святим, бо усі ми освячені через Хрещення (І Кор. 6, 11) і покликані до святості (І Тес. 4, 3). Спільнотою Святих називаємо взаємну приналежність і тісний зв'язок між християнами-католиками на землі, душами в чистилищі і Святими в небі. Християни-католики на землі називаються воюючою Церквою, бо мусять боротися із потрійним ворогом: світом (спокусами, які походять від поганих людей), власним тілом (тілесною похіттю) і дияволом (диявольськими спо­кусами) (Йоан. 7, 1). Душі в чистилищі називаються страждаючою Церквою, бо, щоб дійти до неба, мусять ще терпіти і страждати. Святих у небі називаємо торжествуючою Церквою, тому що вони вже отримали перемогу над ворогом і радіють із плодів своєї перемоги. Християни-католики на землі, душі в чистилищі і Святі в небі тісно поєднані з Ісусом Христом (Рим. 12, 4). Ми всі напоєні одним духом (І Кор. 12, 13). "І як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени" (І Кор. 12, 26).

     Усі члени цієї спільноти Святих між собою тісно пов'язані, вони черпають з духовних скарбів католицької Церкви, можуть допомагати один одному молитвою та іншими добрими справами. Тільки святим у небі не потрібна допомога. "Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати" (Як. 5, 16). Ми можемо просити Бога щодо іншої людини. Діти повинні молитися за родичів і навпаки. Благальна молитва за когось є справою мило­сердя і приносить подвійне благословення: і тому, хто молиться, і тому, за кого моляться. Вірні можуть надолужувати за себе добрими справами (молитвою, постом і милостинею). Можемо помогти молитвою та іншими добрими справами і душам у чистилищі; вони ж, коли потраплять до неба, можуть допомагати молитвами нам. "Молитва - це ключ, який відчиняє бідним душам ворота неба" (св. Авг.). Заступництво вірних, а насамперед жертва св. Літургії, молитва, милостиня та інші побожні справи впливають на зменшення кар страждучим душам (Соб. Ліон. 1274). Святі в небі можуть допомагати нам своїми молитвами перед престолом Бога (Одкр. 8, 4), тому ми повинні звертатися до них по допомогу. Коли просимо Святих заступитися за нас, вони моляться разом з нами. Їх молитва має велику силу (Як, 5, 16). Наші свояки і приятелі, які удостоїлися перебування в небі, теж моляться за нас перед престолом Божим і часто оберігають нас у небезпеці. Наш зв'язок із братами, які померли, не обривається, а триває і після їх смерті. "Любов не вмирає" (І Кор. 13, 8). Любов до ближнього у небі не пропадає, а стає ще величнішою і палкішою. Святі в небі можуть допомогти своїм заступництвом перед Богом і душам у чистилищі. Діва Марія у день свого Успіння звільняє з чистилища тисячі бідних душ (св. Петро Дам; св. Альф.). 

January 10, 2016 – ENGLISH SUPPLEMENT TO THE BULLETIN OF ST. JOHN THE BAPTIST UCC – SYRACUSE, NY

In the time of the first monastic, St. Anthony, when monks filled the desert in the 4th century and righteousness flowered like a magnificent garden giving life in the barren valleys of death, there was a certain disciple of St. Anthony, known for his great sanctity and his unbelievable asceticism and self-denial. He was able to raise the dead, heal the sick and to drive out evil spirits. Great was his boldness and life in Christ, one that few could ever dream of possessing. Shortly before he died, his face began to shine like the sun in all its strength. He called for his disciples and they were amazed and terrified by the sight. This great man of virtue exclaimed to them, “Behold, St. Anthony has come to lead me to heaven....” After a few moments he cried out again, “Behold, the choir of the Prophets are here....” His face began to become even more luminous as he confessed “Behold, the choir of Apostles has come....” Engulfed in greater and greater heavenly sweetness, the Saint seemed to begin to speak with someone. The fathers gathered around him, asking him who he was speaking to. The Saint replied that he was asking the Angels for more time to repent.

With this, the Fathers surrounding him were struck dumb with wonder, and said, “Father, certainly, you have finished repenting and have attained your goal of the Kingdom....” As he heard these words, his face was enveloped with an unbearable brilliance and those who stood by trembled with fear as the Saint confessed “Behold, the King of Glory, the Lord of All, Christ our God has come... and my brothers, the only thing I know now is that I have not even begun to repent.” At this, there was a brilliant flash of lightening and the room was filled with indescribable fragrance as the Saint gave his soul into the hands of the Lord.

In today's Gospel, we hear of our Lord, who after his baptism by John in the Jordan and the temptation by Satan in the desert, came to Capernaum to begin His public ministry. Amazingly, the very first word that came out of His mouth was a simple, clear command: “Repent.” He said “Repent, for the Kingdom of Heaven is at hand.” Indeed, the ONLY way that we enter into this Kingdom He speaks of is through the gates of Repentance. Repentance is a beginning that never has an end. It is an infinite journey towards God and away from oneself; away from ones' own self-centered reasoning so as to embrace the wisdom found in the commandments of God. It is not only the door and gate but also the highway on which we travel to God. Repentance is a crossing over from death to life. It is a contrite and broken heart that God will not despise. If we truly are repenting, St. Silouan tells us that we will, “readily bear every affliction that comes to us—voluntary or involuntary” for by faith we know that it is through these afflictions and temptations that we find purification and healing from sin and death.

The word repentance in Greek is 'metanoia' which literally means a transformation of our mind and of our view of the world, of ourselves and of those around us. This transformation happens not because we enact some kind of individual solution. Rather it is a transformation that comes about through an encounter with the Living God. When we encounter Christ personally it is only through this that we can begin to see ourselves as we really are. After the Prophet Isaiah saw the Lord on His Throne, he exclaimed with trembling “Woe is me, for I am a man of unclean lips...for mine eyes have seen the King, the Lord of Host.” Indeed, time after time in the New Testament, we see many people meeting our Lord Jesus Christ and through this real and personal encounter they come to realize the reality of sin in their own life...and almost more importantly are granted the strength and courage to work for a change. The Samaritan women at the well, after meeting Christ and having all of the secrets of her heart revealed, puts it very well when she went to tell others about the Lord by saying, “Come, see a man who told me all things that I ever did.” It might be said that the greatest spiritual problem today is that we do not recognize sin and we are not aware of our true spiritual state...or even indifferent to it. We may THINK that we know but really, it is, as St. John the Evangelist tells us in the Gospel, that ONLY the Holy Spirit that can reveal the reality of sin to us and all of its terrible consequences. (Sadly, often the first inclination is to refuse to take responsibility for sin, whether it be our own or even that of our world. We, like Adam in the Garden, are the first to blame others for our own sins and short comings and as a result we too, like Adam, are separated from God because of it.) We may say in protest that we do not have any noticeable or serious sins or that we don't really know what repentance is. And yet, the answer for all of this is simple: Seek God! We must seek the God of our Fathers Who was manifest in the Flesh at Bethlehem and was baptized by John in the Jordan without ever changing Who He always was and is: the Eternal Son and Word of the Father, Light from Light, True God of True God, Jesus Christ. We must seek to know the Light and Life of the world because, as St. Ignatius Brianchaninov tells us, “the mind can [only] see its sins when the grace of God touches it. Darkened by the fall, the mind of itself is not capable of seeing them. The sight of our sins and our sinfulness is a gift of God.” If we do not seek to know Christ with all our heart through prayer, the Church's Sacraments, and living a Christian Life, we will never be able to understand what sin REALLY is, what its eternal consequences are, and why repentance is so critical. St. John Chrysostom explained that is necessary to repent, “not merely for one or two days but throughout one's entire life.” Repentance is the cleansing bath that cleanses our souls from the daily dirt of sin and of the passions. It is important for us to freely be able to admit our weakness, faults and shortcomings for as one modern Orthodox commentator explained: “Just as the strength of God is revealed in the extreme vulnerability of His Son on the Cross, so also the greatest strength of man is to embrace his weakness....To be flawed is the illogical, perhaps supernatural characteristic of humanity [through] and in which one can encounter God.” Astoundingly, it is through our failings and sins that we come to be able to properly seek and to come to know God, for He is the one who saves us. God is the God of the perishing, not the strong. God has chosen the weak and foolish things of this world to shame the mighty and wise. Only those who refuse to repent will not find salvation” for frighteningly, St. Isaac tells us that “he who is destitute of repentance is destitute of future delight” in the after-life. (“The meaning of the word repentance is this: continual and intense supplication which by means of prayer filled with compunction draws near to God in order to seek forgiveness of past offenses, and entreaty for preservation from future ones”) It is through our prayers at home and within the Church together that we come into contact with the Living God. From this contact, we often find ourselves at a loss, seeing the poverty of our fallen condition and our need of restoring the communion that has been broken...not only with God but with those around us as well. Confession re-establishes this bond between God and man. Confession brings healing, hope and life. It is not a juridical pronouncement but rather a healing release from the past which grants us great hope for the future. St. John Chrysostom asks us “Have you committed a sin? Then enter the Church and repent of your sin...For here is a Physician, not a Judge; here is not an investigation but remission.” “Confession is not a matter of being let off, or a clearance; but rather it has the force of healing, and of making us whole.” That is why we in the Church have such a great hope and have no need to despair over anything that has happens to us. We may be deeply sinful. But we make confession, the priest reads the prayer, we are forgiven and we progress towards immortality, without any anxiety and without any fear..” Therefore, let us not despair. Let us put our hope in the One Who made us and Who longs to save us if we will only cooperate and patiently endure. Let us never abandon the Physician Who is able to do exceedingly, abundantly above all that we ask or think, our Lord and Savior Jesus Christ. We can recall the Saint at the beginning of this sermon who saw the Lord and was convinced of only one thing. In His first public word, the Lord uttered that one, clear command, opening the door of the Kingdom to all people. And now, we too, in the midst of all of our busy lives and our families and friends and work must truly have concern for one thing. If we were to die today, let us hope that we will not die with deep remorse, wondering why amidst all of our activities in life we did not find time to make the effort to do one thing. Repentance: It is a life that is lived; a journey that is taken; a command from above this world from the Creator to the Creature; It is the door to Paradise that we all truly seek. If we wish to enter, let us all begin again today.