Єпископи УГКЦ вшанували пам'ять Героїв Небесної сотн

У день пам'яті Героїв Небесної сотні та всіх загиблих за свободу, волю і краще майбутнє України, 19 лютого, преосвященні владики Михайло (Колтун), єпарх Сокальсько-Жовківський, Степан (Меньок), екзарх Донецький, і Богдан (Дзюрах), Секретар Синоду Єпископів УГКЦ, помолилися панахиду перед пам’ятним хрестом на вулиці Героїв Небесної сотні, де три роки тому загинуло найбільше найкращих синів українського народу. Владика Михайло (Колтун) у своєму слові до присутніх попросив, аби Бог почув наші молитви. «Щоб серед метушні, яка панує навколо нас, ми всі долучилися до священного, – до молитви за померлих. Це є священне діло, яке не минає, а дає мотив жити далі. Поминаючи наших померлих Героїв, ми маємо що брати для життя – цінності, з якими вони йшли на Майдан. Маємо вшановувати їхню пам'ять і продовжувати їхнє святе діло для побудови кращого життя у вільній, незалежній Україні», – закликав усіх і кожного єпископ.

Блаженніший Святослав закликав вірних УГКЦ до молитовного стояння за Україну…  «Хочу сьогодні закликати все наше монашество і вірних нашої Церкви до усильної молитви за Україну, адже, як ви всі знаєте, останні тижні були позначені найбільшими за останні два роки кровопролитними боями на Сході України», – сказав Блаженніший Святослав. Він пригадав вірним заклик Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ про безперервну молитву і піст за мир в Україні, датований 17 червня 2014 року Божого. «Щодня о дев’ятій годині вечора кожен син і донька нашої Церкви стоїть і молиться за Україну. Прошу вас не занедбайте цього стояння!» – сказав проповідник. Крім того, кожен день тижня є присвячений молитві в окремому наміренні: понеділок – за владу, вівторок – за ворогів, середа – за військо, четвер – за правоохоронні органи і поліцію, п'ятниця – за переселенців, поранених і постраждалих під час війни, субота – за всіх убієнних у цій війні, неділя – за мир в Україні. «Кожна наша єпархія та екзархат мають визначений день строгого посту за Україну. Ми в Києві постимо в понеділок, розпочинаючи цей ланцюжок. Будь ласка, підхоплюйте і не занедбуйте його!» – закликав вірних Блаженніший Святослав. На думку Глави УГКЦ, богопосвячені особи мають бути для вірних прикладом і вчителями неустанної молитви й посту за Україну.   

5 дивовижних фактів про «третю фатімську таємницю»

13 травня 2017 р., ми відзначатимемо 100‑річчя об’явлень Богородиці у Фатімі (Португалія).

    Уже протягом століття у різних куточках світу постають теорії, покликані розшифрувати приховане послання трьох фатімських таємниць. Проте с. Лусія сама сказала, що «інтерпретація належить не візіонерам, а Церкві». Саме Церква має інтерпретувати різні знаки та символи, які явила Марія у Фатімі, аби дати вірним чітке керівництво в розумінні того, що Бог хоче показати нам. Церква саме так і зробила у 2000 році, коли кардинал Йозеф Ратцінґер, тодішній префект Конгрегації віровчення, написав розлогий богословський коментар та інтерпретацію знаменитої «третьої таємниці». Йому було доручено завдання дослідити знаки і символи, знайдені в об’явленнях Богоматері. І він зробив деякі разючі відкриття. Нижче описано п’ять дивовижних одкровень, знайдених у «третій таємниці» Фатімської Богоматері в інтерпретації кардинала Ратцінґера (нині вислужений Папа Бенедикт XVI).

1. Покута, покута, покута! «Ключове слово цієї третьої частини - триразовий вигук: “Покута, покута, покута”. Спадає на думку початок Євангелія: “Покайтеся і віруйте в Євангеліє” (Мк 1, 15). Зрозуміти знаки часу означає прийняти обов’язковість покаяння, навернення, віри. Це правильна відповідь у цей момент історії, який характеризується серйозними небезпеками, що описані подальшими образами». Центральним посланням Божої Матері Фатімської було «покута». Вона хотіла нагадати світові про необхідність відречення від зла та відпокутування збитків, завданих нашими гріхами. Це ключ до зрозуміння іншої частини таємниці. Все обертається навколо необхідності покаяння.

2. Ми підробили полум’яний меч… «Ангел із вогненним мечем ліворуч від Божої Матері нагадує подібні зображення в Книзі Одкровення. Він представляє загрозу суду, який нависає над світом. Сьогодні перспектива того, що світ може перетворитися на попіл, вже не здається чистою фантазією: сама людина зі своїми винаходами підробила полум’яний меч. Видіння показує силу, яка протистоїть силі руйнування, - це ясність Божої Матері, а звідси випливає, певною мірою, і заклик до покаяння». Ця частина об’явлення - чи не найсумніша. Виявляється, що Бог може вразити нас всіх «полум’яним мечем». Проте кардинал Ратцінґер підкреслює, що «полум’яний меч» - це те, що ми створимо (наприклад, атомна бомба), на відміну від будь‑якого вогню, який сходить з неба. Гарна новина полягає в тому, що видіння передбачає, що полум’яний меч «буде знищено ясністю Богоматері» у єдності з закликом: «Покута, покута, покута». Божа Матір приймає остаточне рішення, і Її ясність може зупинити будь‑який катаклізм.

3. Майбутнє не висічене в камені… «Підкреслюється важливість свободи людини: майбутнє насправді не встановлене незмінно, і образи, які діти побачили, це жодною мірою не фільм про майбутнє, в якому нічого не можна змінити. Справді, уся суть видіння - це принести свободу і скерувати її у правильному напрямку… [Видіння] покликане мобілізувати сили змін і скерувати їх у правильному напрямку». Всупереч поширеній думці, видіння, даровані Божою Матір’ю у Фатімі, - це не перегляд того, що відбуватиметься. Це перегляд того, що може трапитися, якщо ми не будемо реагувати на заклик Богородиці до покаяння і внутрішнього перетворення. Ми, як і раніше, зберігаємо нашу вільну волю і отримуємо заохочення використовувати її на благо всього людства.

4. Кров мучеників - насіння Церкви… «Заключна частина “таємниці”(…) - це втішне видіння, яке має на меті відкрити історію від крові та сліз до цілющої сили Бога. Під раменами хреста Ангели збирають кров мучеників, а разом із цим вони дають життя душам, які долають шлях до Бога. (…) Подібно як зі смерті Христа, з Його пораненого боку, народилася Церква, так само смерть свідків дає плоди для її майбутнього життя. Таким чином, видіння третьої частини “таємниці” - спочатку такої болісної - завершується зображенням надії: жодні страждання не марні; страждання Церкви, Церкви мучеників, cтає знаком для людини у пошуках Бога». Це правда, що видіння містять багато страждань і небезпек; але це не просто так. Церкві, ймовірно, доведеться багато страждати найближчим часом, і це не повинно викликати подиву. Церква зазнавала переслідувань з часів розп’яття Христа, і теперішні наші страждання принесуть добрі плоди в майбутньому.

5. Тримайтеся. Я переміг світ… «“Моє Непорочне Серце затріумфує” - що це означає? Серце, відкрите для Бога, очищене спогляданням Бога, сильніше за гармати і всякого роду іншу зброю… Лукавий має владу в цьому світі, у нього є влада, бо наша свобода постійно дозволяє собі відходити від Бога. Але свобода обирати зло більше не має останнього слова; слово, яке переважає, полягає в тому, що: «Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!» (Йн 16, 33). Фатімська звістка закликає нас повірити в цю обітницю». На завершення, фатімська таємниця дає нам надію у світі, який роздирають жадібність, егоїзм та війни. Сатана НЕ восторжествує, і його злі плани будуть подолані Непорочним Серцем Марії. Незабаром може бути багато страждань; але якщо ми будемо міцно триматися Ісуса і Його Матері, то залишимося переможцями.   

Це правда, що ми не можемо дійти до Божого Царства самі, тобто не допомагаючи іншим?

Що буде при кінці цього світу. Свята Церква заохочує нас у часі приготування до Святого Великого посту роздумати  над подією, яка вирішить долю нашої вічності.

Вічність залежить від нашого земського життя. Ми приходимо у цей світ, щоб жити! Жити разом з іншими, жити для інших, і також, щоб дати можливість нашим ближнім, щоб вони жили, щоб жили для інших. Ми живемо тут для того, щоб любити, і любов наша виявляється у наших вчинках відносно наших ближніх. Зауважуємо, що приходимо на цю землю, щоб піти з неї, але питання залишається відкритим: як піти? Залишивши слід любові чи слід байдужості, егоїзму. З інформаційним розвитком у нас виникає бажання пізнавати все більше і більше.

Ми хочемо пізнати світ: як він був створений і як він завершить своє існування. Але після того, як ми задовольнили свою наукову цікавість, що зміниться в нашому житті? Саме тому нашу душу потрібно наповнювати не теоретичними здогадами, а конкретними рішеннями, в яких буде Дух любові, в яких будуть діла любові, в яких буде радість від спільного життя. Деякі науковці постійно цікавилися вічністю, часто бажання жити вічно було звернено лише до матеріальності, яка є скінченною. Таким чином вводили себе та інших в оману, жили надією в те, що є ілюзією. А любов до ближнього – це не рішення, яке творить радісним життя тут і тепер, і дає справжню надію на вічність у Люблячому Бозі. Ісус нам говорить, що наше матеріальне життя допомагає нам здобути вічність. Тому все, що маємо тут на цій землі, не може нам гарантувати вічності, але може нам допомогти здобути її, якщо ми будемо використовувати земські дари на благо нашим ближнім.

Святий Великий піст у взаємній підтримці! Ще з більшою завзятістю сповнімося бажанням допомагати нашим ближнім, підтримати їх  у цій дорозі життя. Один може одне, а інший інше і так всі ми можемо допомогти один одному. Не має такої людини на цій землі, яка би мала все і була самодостатня, не має людини на цій землі, яка ми могла все, і була би незалежна, не має людини на цій землі, яка би не мала чим поділитися, чи послужити ближнім. Нам треба створити лише умови, щоб ми показали один одному наскільки ми потрібні один одному.
Ми всі разом ідемо до Царства Божого і дійти до нього можемо лише виконуючи заповіді любові. Хто не любить Бога і ближнього не може надіятися на Боже помилування. Наша жертовність у пості –  це чудова нагода  підтвердити це. У жертовності виявлятися наша підтримка ближнім,  адже із притчі ми бачимо, що саме цього хоче Господь.     

«Син Чоловічий буде виданий у руки людям, і вб’ють Його, і, вбитий, по трьох днях воскресне». Та вони не розуміли цього слова й страхалися Його запитувати. Ось як наша гріховність деформує розуміння Слова Божого. Дивним - перед лицем того, що вони щодня на власні очі бачили докази всемогутності Ісуса - видавалося їм Його передрікання, що Він буде переслідуваний і вбитий. Однак боялися Його запитувати. Тому почули насамперед обітницю воскресіння, але зрозуміли її по‑своєму, мірою власної вбогості. Й одразу ж уявили собі, які вони будуть важливі у Його звитяжному царстві - й почали сваритися про те, кому з них належить вище місце… Вони й не припускали, що любов Божа готує їм місце незбагненно вище, аніж у будь-якому земному царстві, й що за ці місця їм немає потреби конкурувати між собою. В царстві Ісуса багато найвищих місць. Щоб опинитися дуже близько цього Царя, достатньо перемінитися в слугу своїх ближніх і нести свій хрест аж до кінця.

Отож існують дві причини того, що слово Боже не раз доходить до нас деформованим чином. Ми замало питаємо Ісуса про те, що в цьому слові не розуміємо. Молитва - ось привілейоване місце, де Ісус сам пояснює нам своє вчення. Натомість завжди перекручено сприймає слово Боже та стара людина, яка ще сидить у кожному з нас. Не для неї призначене Боже слово, воно скероване проти неї, а призначене для людини нової, як покликана до життя Божого. Тому нехай тільки нова людина в нас слухає слово Боже, а старому бунтівникові слухати його не дозволяймо.

Мій Донбас - Україна

Глибинне усвідомлення цього прийшло до мене нескоро - десь у віці поза двадцять років, коли в березні 1969-го в Ірпені під Києвом на республі­канській нараді молодих письменників як делегат від Луганщини я вперше почула (а не прочитала з книжки) живу українську розмовну мову від своїх ровесників з різних куточків України. Як я плакала тоді! Обхопила голову руками й ридала, ридала в своїй кімнаті-келії, щасливо ошелешена цим відкриттям: виявляється Україна - це не тільки те, що було колись, це не лише часи Шевченка чи Панаса Мирного, Україна - це реальність сьогодення! Чому ж, запитувала себе, чому я не відчуваю, не бачу цього щодня - того, що мало б бути таким звичним, таким природним, як саме повітря? Проте мені, як і багатьом українцям різних поколінь, до своєї природи, даної Богом, до своєї сутності треба було чвалати не рік і не два - крізь мури брехні, крізь безліч помилок, перепон, заборон, перешкод, через гіркоту розчарувань, страхів і переслідувань... Ніхто не знав, що чекає кожного з нас на шляху до себе. Проте зупинитися - означало добровільно загнати себе в глухий кут, а то й накинути на себе петлю. Жахало одне: невже отак і проживемо свій вік у заперті духу, у безпросвітності, затиснувши серце в кулак? Але Милосердний Бог дав так, що незалежна Україна впала нам на плечі, як сонце з висоти небес. Це було неймовірне щастя! Однак у мій Донбас вона не навідалася й досі. Хіба трохи зачепила крилом. На сьогодні діти і внуки моїх рідних братів і сестер майже всі (а це чималий гурт) повтікали в інші народи й держави. І вже навряд чи повернуться. Хто загарбав їхні безцінні душі? Хто вкрав у мене мою велику і колись таку дружну родину? Пригадується стогін пророка Єремії: "Чи є біль, як мій біль?!" Попри все - чи маю я право хоч у когось із них кинути каменем? Адже в їхньому житті був усього лиш маленький натяк на Україну, але не було Львова, не було такої, як у мене, Церкви. У їхньому житті завжди був тільки хитрий, підступний ворог, метою якого було остаточно поневолити їх.

Ці рядки пишуться 30-31 липня 2014 р. Б. Рівно тиждень тому, 22-24 липня, три доби день і ніч безперестанно точилися жорстокі бої за мій Лисичанськ на Луганщині. Стояла й продовжує стояти немилосердна спека - понад 40 градусів за Цельсієм. Ще й досі час від часу то тут, то там, у різних дільницях міста з невідомих схронів чути постріли й вибухи, стогони й матюки ворожих найманців, що агонізують, їх бійці Нацгвардії продовжують виловлювати на дахах будинків, у розвалених шахтних спорудах і в порослих кущами ярках. У місті немає води, відсутнє газо- й електропостачання, обмаль продуктів. Мешканці - худі, виснажені, почорнілі й голодні - поволі, з острахом покидають сирі й темні підвали. Розгля­даються, розправляють плечі, міркують, за що найперше братися. Чужинці і найманці прийшли плюндрувати мою землю. За великі гроші. За диявольські гроші. Ще продовжують горіти й чадіти цистерни з мазутом на нафтопереробному заводі - усього за півкілометра від цвинтаря, на якому спочивають вічним сном мої батьки й багато поколінь моїх земляків. До справжньої тиші ще далеко. Введено комендантську годину, проводиться зачистка місцевості від при­нишклих бойовиків, ведеться розмінування. Ци­вільної влади наразі немає: вона складалася тут із самих "регіоналів" та комуністів, сприяла всіма сила­ми сепаратистам і з ними ж утекла. Мої земляки найбільше бояться одного - щоб "вони" раптом не повернулися. Ще лячно виходити на вулиці. Галина попри страх мусила терміново вийти до аптеки (бо закінчилися ліки у її майже 90-річного тяжкохворого батька) і чотири рази на своєму шляху ледь не насту­пила на міни. Повернулася додому ні з чим - наля­кана до смерті і бліда як стіна. Розповіла, що розграбовано всі магазини, а жодна аптека не працює. Вздовж стежок і доріг можна натрапити ще й на інші "міни" - прикопані наспіх, як-небудь ворожі тіла. І від цього також мороз по шкірі. Ось так: наших хлопців проводжають у Вічність, як героїв - зі свяще­никами, з найвищими військовими почестями, хова­ють вдома, у своїй Вітчизні, біля рідних і близьких, їх проводжають у вічне життя тисячні процесії, їм вдячні за порятунок і захист мільйони людей, за них моляться з любов'ю в серці. І завжди будуть мо­литися, доки існуватиме на землі хоч один свідомий українець. А що ти здобув для себе, чужинцю? Чого ти шукав у моїх рідних краях? Хто пам'ятатиме твоє ім'я? Хто згадає тебе, хто зронить за тобою хоч одну сльозину? Який вінець твого життя?

...Одна симпатична пані, дуже здивувалася, довідавшись, що я, подаючи на дев'ятницю до Матері Божої Потіхи про Її опіку й Господнє благословення для своїх рідних на Донбасі (поіменно), згадала також про цю ласку "для всіх мешканців Луганщини та Донеччини". Вона ущипливо запитала мене: "І для тих, що підтримують сепаратистів?" Аякже, для них у першу чергу. Бо люди, які свідомо чи несвідомо підтримують ворога, не розуміють, що стають таким чином ворогами самим собі. Тільки Господь Бог своїм благословенням у силі допомогти їм.

А Його благословення може проявлятися в різних формах, у яких - цього нам не дано знати. Часом, щоб порятувати людину від ще більшого нещастя гріха чи відвести від небезпеки вічної загибелі, Він посилає їй не тільки просвічення розуму чи якісь інші благодаті (навернення, зворушення серця і душі, розкаяність, докори сумління тощо), а й як велику незбагненну ласку ... передчасну смерть. При­гадаймо гасло святих: "Радше смерть, як гріх!" Тож свідомі католики повинні розуміти Господнє благословення і спасіння не як чисто фізичну (фізіологічну) категорію, а насамперед як категорію позаматеріальну, містичну, духовну. І з цим розу­мінням підходити до всього, що в нас і навколо нас. Саме тому Святий Апостол закликає: "Благо­словляйте всіх, що кривдять вас. Благословляйте, а не проклинайте. "

А крім того, ні для кого не секрет: ми не в змозі сьогодні здолати ворога власними силами. Зате наша молитва здатна вирвати будь-яку зброю з його рук, відвернути кулі в протилежний бік. Тож не лінуймося молитися, якщо віримо! Не будьмо тільки полководцями свого язика, який повсякчас готовий видавати накази і присуди то Президентові, то парламентарям, то фахівцям- армійцям, то всій дипломатичній братії. Станьмо невтомними й жертовними подвижниками молитви, приймімо на себе обов'язок посту (принаймні раз на тиждень). Так, це непросто, це важко. А хіба нашим справжнім воїнам там, у жорстоких боях, легко? Або тим, що лежать поранені у шпиталях - немічні тілом, але сильні духом - їм хіба солодко? Пригадуються слова отця на одній із проповідей під час недільної Служби Божої: "Якби ми молилися так як треба в наших родинах, війна б уже давно закінчилася."

Від 1917 року (а це вже скоро як 100 років) на моєму Донбасі не існувало іншої правди, окрім московсько-комуністичної пропаганди. Колоні­заторська політика буквально вивернула душу моїх земляків, спотворивши не тільки їхню мову, а й витворивши в них абсолютно новий тип мислення, поведінки, нові засади, світогляд, мораль, традиції... З людського мозку мовби вийнято матрицю справжніх цінностей і вставлено матрицю псевдо-цінностей. У свідомості громадян відбулася глибинна підміна понять. Можливо, що й безповоротно. От візьмімо, для прикладу, себе. Якби в наших магазинах постійно десятиліттями був вибір без вибору - скажімо, один і той же чорний хліб, одне і те ж їдло - то їли б ми його чи не їли? Звичайно, що їли б. І захворіли б неминуче на якийсь там авітаміноз. У нашому організмі розпочалися б збої в роботі тих чи інших органів, що призвело б до тяжких незворотних процесів і хвороб. Так і тут (тільки їжа вже - ідеологічна). Тож не дивуймося тим людям, що вони переродилися цілковито. Йдеться не тільки про критерій "духовність-бездуховність". Підміна відбулася по усіх напрямах, в усіх сферах, на всіх рівнях самосвідомості і стала органічною. Відтак природно, що нині ми дивимося одні на одних (західняки на східняків і навпаки) переважно однаково - як на інопланетян.

Одразу після Другої світової війни на моєму Донбасі де-не-де ще можна було натрапити на українську початкову чи семирічну школу в якомусь затурканому селі. Деякі районні газети також виходили українською мовою. Але вже в 1964 році мені довелося закінчувати середню школу з російською мовою викладання. А за всі часи незалежності України в моєму Лисичанську (звичайно, що і в інших містах і містечках Донбасу) годі було знайти в газетному кіоску хоч одне україномовне видання. Тож не дивно, що абсолютно до нинішнього дня тамтешні люди - хто по шию, а хто й з головою - на всю глибину своєї трагічної ментальності солодко-ностальгійно занурені в pадянський cоюз, в імперську pосію, найзапеклішими ворогами якої завжди будуть "фашисти" і "бандерівці" (як синонім українців). Хоча в кожному часі і в кожному середовищі завжди були й будуть свої нечисленні винятки. Про це також не варто забувати. Тобто про донбасівців, яких у дивний спосіб торкнувся промінь Божої ласки. У яких не замовкла кров їхніх предків, котрі носили питомі українські прізвища, що закінчувалися на "-енко", або й такі козацько-характерні, яких найосвіченіший, наймудріший москаль ніколи не буде здатен збагнути чи вимовити: Нетудихата, Непийпиво, Варикаша, Затуливітер, Сердюк, Неїжборщ, Тягнирядно, Покиньборода, Святипаска, Чуй, Попсуй, Погукай, Лихограй, Нещерет...

...Історична правда закріплена й зберігається насамперед в ономастиці (у власних назвах) - у прізвищах та іменах людей, у гідронімах та топонімах (географічних назвах водойм та місцевостей). Назви водойм мають найдавніше походження, їх ще ніхто в світі не наважувався перейменовувати - це в світовій науці не прийнято. Тому з них завжди можна довідатися про справжню історію краю. Незвичні для нас назви річок: Айдар (на березі якої я народилася і в якій уже в чотирирічному віці плавала, як риба), Деркул, Інгул, Євсуг, Кальміус і багатьох інших на Східній Україні свідчать про те, що найдавнішими господарями цих місць (на той час Дикого Поля) були кочівники - половці, кипчаки та інші представники тюркських народів. Для них ці назви означали щось конкретне, рідне. Та ж сама Савур-Могила, яка споконвіків відігравала вирішальну роль в усіх історичних битвах як стратегічна висота, також носить тюркську назву, подібні назви носили й скіфські кургани, що були похованням тогочасної знаті та видатних воїнів-вершників. У радянський період ті могили були до риски розкопані й розгра­бовані, а їхні багатства опинилися в колекціях відомих російських музеїв. Звичай насипати високі кургани на місці мілітарних поховань українські козаки перейняли саме від скіфів.

Згодом вони витіснили звідси кочівників далі на схід і стали обживатися в цьому степу. Особливо завирувало тут життя після скасування царицею Катериною ІІ Запорозької Січі. Українські козаки утікали сюди від московських переслідувань та кріпаччини й оселялися надійно, навічно: вони розорали степ й засіяли його пшеницею та со­няшником. А українських чумаків сміливо можна назвати першовідкривачами й першовидобувачами кам'яного вугілля в Донецькому басейні. Брили чор­ного каміння виступали тоді тут на поверхню прямо з-під землі. Як пише один історик, чумаки, що валками возили цим шляхом сіль до Криму, спочатку сприйняли здалеку ці чорні брили за обриси якихось дивовижних звірів. Але дуже скоро знайшли цьому камінню дуже конкретне, практичне застосування.

Мало того: колишнє українське січове козацтво освоїло й заселило території, які згодом стали "ісконно русскімі землямі" - Кубань, частину Курщини, Вороніжчини, Ростовщини й Бєлгородщини. Там і досі попри багатовікове насильницьке викорінення всього автентичного відчутний (принаймні на побутовому рівні) етнічний український акцент. А вже потім на плечах наших козаків посунула в Дике Поле російська імперська міць: у першій половині ХІХ століття на Донбасі стали закладати перші шахти. Переселенцям з Росії надавали тут великі земельні наділи, називали їх "вільними людьми". Дотеперішнє місцеве українське населення піддалося закріпа­ченню. Нові поселення росіян отримували свої назви в основному від військових формувань, які прокладали собі тут шлях штиками: П'ята Рота, Третя Рота, Перша Рота, Слов'яносербськ (оскільки окремі загони складалися з представників сербської національності) тощо. Нащадків сербів, а також бесарабців у нас називали волохами - мабуть, за їхню смаглявість (навіть деяку циганкуватість). Хоч волохи, як відомо, - це все-таки італійці. "Волошкою" кликали, до речі, прабабцю видатного українського поета радянської доби Володимира Сосюри, уродженця Третьої Роти (пізніше Переїзної, натепер - у складі Лисичанська). Його світоглядно-духовні трансформації, як знаємо, позначилися неабиякою полярністю: від щирого прихильника Симона Петлюри, воїна-добровольця УНР, до не менш натхненного співця більшовицької "Червоної зими". Втім, ніжнішого лірика за Сосюру українська радянська література не знала, а його хрестоматійний вірш "Любіть Україну!" для всіх поколінь українців завжди звучатиме як молитва- заклинання стражденного серця.

Та не тільки полум'яного Сосюру дав нашій нації український Донбас. Звідси вийшли справжні патріоти й борці за нашу державну незалежність: академік-дисидент, Герой України Іван Дзюба, і, правозахисники Надія та Іван Світличні, Микола Руденко, Олекса Тихий, тут формувався літера­турний талант і національний світогляд геніального Василя Стуса, Григора Тютюнника та багатьох інших українських майстрів художнього слова, митців сцени і пензля. В Адріанополі на Луганщині народився, жив і писав свої філігранні, неперевершені твори Василь Голобородько - унікальний український поет євро­пейської школи верлібру, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка (на початку нинішньої російської окупації встиг, дякувати Богові, покинути Луганськ і виїхав до Києва). Всі ці видатні українці в радянські часи були звинувачені в "українському буржуазному націоналізмі", зазнали жорстоких репресій та переслідувань з боку "жерців" тоталітарного комуністичного режиму. Вони завжди жили Україною і для України. То хіба маємо ми право сьогодні зрадити їх, віддавши їхній рідний Донбас на поталу нашому одвічному московському гнобителеві?

Неймовірно, але якимось чином у моїх рідних краях досі збереглися поодинокі поетичні, суто українські назви сіл: Чабанівка, Колядівка, Рідкодуб, Гончарівка, Круглик, Очеретяне, Михайлюки... Бо вже на початку ХХ століття багато з цих старовинних назв були зметені ідеологічною лавиною пере­йменувань, які донині успішно й незаймано функціо­нують на Донбасі на кожному кроці: Пролетарськ, Комунарськ, Первомайськ, Красногвардійськ, Ленінське, Комсомольське, Октябрьське, Дзер- жинськ, Свердловка, Красний Партизан і т. п. Мій тато (1905-1990) казав, що ліпше було б колгосп у нашому селі назвати, наприклад, Червона Лопата або Червоне Дишло - зрозуміліше й легше вимовляти.

Червона Лопата, як знаємо, повикопувала мільйони голодоморних могил на нашій квітучій землі, а Червоне дишло аж ось куди сьогодні повернуло. Минулого року отець Мар'ян Білокур, СБССЙ кілька місяців перебував з духовною місією в Донецькій і Харківській областях. Ми домовилися з ним відвідати в жовтні мою племінницю Надію з її чоловіком Сергієм у Лисичанську. Для мене це була ще одна нагода побувати на могилах рідних. Та саме в той час мене невмолимо знову покликав Єрусалим, тож отцеві довелося їхати в мої рідні місця самому. Кілька років тому він давав Наді й Сергієві шлюб, вони його знають, йому довіряють і дуже на нього чекали. Отець Мар'ян висповідав їх, освятив їхню оселю і все обійстя, відслужив у їхній хаті Святу Літургію, запричастив обох. Після того вони поїхали на могили наших рідних, де отець відправив панахиди. А потім довго сиділи при столі й щиро розмовляли до пізньої ночі. "Про все - про все." - як повідомила мене згодом Надя. Отець від'їздив удосвіта, поспішав і забув у них своє Розп'яття. Вони зателефонували йому навздогін, але він сказав, що вже повертатися не буде: "Хай Ісус залишається з Вами". Так освячений знак Страстей Христових і Христової смерті лишився у їхній оселі. А ще в хаті моїх племінників на видному, почесному місці висить образ Божого Милосердя і стоїть фігура Матері Бо­жої Фатімської. Одне слово, Бог тут зовсім не зайвий.

...Коли 21 липня ц. р. Надя подзвонила мені, голос її тремтів від сліз: "Сидимо в підвалі. Терористи обстрілюють нас із гранатометів і мінометів". Вона просила мене і всіх вірних про молитву. Ми перепросилися з нею за всі можливі кривди, які завдали одна одній у житті, і по суті попрощалися. Три доби лисичанці не вилізали зі своїх укрить. За цей час я обдзвонила всіх, кого тільки могла: "Моліться за мій Лисичанськ!" Хоч знала, що наші священики й так моляться за той нещасний Донбас день і ніч. Отець Василь молився до Матері Божої Потіхи, молилися отець Мар'ян, отець Тарас, отець Андрій, інші отці також. Молилися мої друзі й знайомі, члени Апостольства Молитви. Я всім їм безмежно вдячна! Тривожному очікуванню, здавалося, не буде кінця. Скільки триватиме ця невідомість? Що вона принесе? І що настане за нею? 25 липня серед дня раптом проривається до мене рідний голос із якогось невідомого номера: "Слава Ісусу Христу! Це Надя. Дзвоню з чужого телефону. Ми живі! Подякуй усім, хто молився за нас!" Після того вона не виходила на зв'язок майже тиждень, але я була вже більш-менш спокійна. Про ситуацію в рідному місті довідувалася виключно з теленовин: "21-річний десантник, вінничанин Владислав Кузнецов у бою за Лисичанськ здійснив справжній подвиг братолюбності: підхопивши буквально на льоту протитанкову гранату, яка вже майже торкнулась люку їхнього БТРа, він рішучим рухом відкинув її убік, чим врятував життя шістьом своїм товаришам і собі. Йому відірвало кисть правої руки, але попри те він почувається щасливим. Зараз відважний воїн лікується у Вінницькому шпиталі."; "Українські сапери під перехресним вогнем навіть не здригнулися й розмінували міст через Сіверський Донець. Вилучили десятки кілограмів вибухівки, попередили руїну. При визволенні Лисичанська загинув командир частини Нацгвардії № 3011 Центрального оперативно-територіального об'єднання полковник Олександр Радієвський і шестеро його бійців. " Знаю: Надя завжди молитиметься за них. Вічна їм вдячність, вічна їм слава! Вічна пам'ять усім, хто не пожалів свого життя за нашу Україну.

...Сьогодні часом від декого доводиться чути: "Навіщо нам Крим? Хай Путін подавиться тим Кримом."; "Навіщо нам той Донбас? Обійдемося без нього!"; "Чому наші діти повинні вмирати за тих, які нас ніколи не любили й не полюблять, які й досі залишаються проросійськими?" Вважаю такі запитання, такі сумніви не достойними українців. Нікому в світі, хто має нормальний, здоровий глузд, нізащо не спаде на думку запитувати: "Навіщо людині Батьківщина? Навіщо людині матір? Навіщо людині честь?" Ніхто ніколи не скаже ні за яких обставин: "Навіщо мені хвора рука, нога, голова? Відрубаю її, й буде мені краще і легше жити". Не буде легше від того - це ж ясно як білий день.

А потім: якщо ті безчесні типи (тобто наші вороги) так затято одне поперед одного вмирають за ті кляті гроші, то хіба нам сам Бог не велів помирати за свою Батьківщину і за свою гідність? Споконвіку ведеться: свідомі люди вмирають за найвищі цінності, в даному випадку найманці - за диявольські, ми - за християнські.

Одну жінку (назвемо її Зіна) Надя довго намагалася притягнути до віри, прихилити до церкви: давала їй читати релігійну літературу, вчила молитов. Але навіть овдовівши, Зіна не поспішала з навер­ненням. Ще давніше вона заявила моїй племінниці: "Твоя тьотка (тобто автор цих рядків. - Л. Г.) - націоналістка. І що ті росіяни їй поганого зробили? Не давай мені більше читати її книжок". І ось тепер ця Зіна - ну треба ж! - передає мені вітання. "Попроси ізвінєнія від мене у своєї тьотки, - сказала вона днями Наді. - Скажи їй, що я тепер тоже націоналістка".

На цьому останньому прикладі виразно бачимо, чому так потрібно багато молитися й жертвувати за наш забитий російською пропагандою Схід. Святий Апостол Павло каже: "Божа воля - освячення наше". Пам'ятаймо про це завжди: Господь Бог ніколи не скеровує Своєї волі проти людини (хоч би якою прикрою нам ця воля часом не видавалася). Його воля, яку нам нерідко так важко прийняти, діє виключно для нашого найвищого блага, тобто спасіння нашої душі. Шукаймо цієї спасенної волі в усьому, і хай Господь допоможе нам її розпізнати.

* * * Помітне психологічне відчуження між укра­їнцями й москалями на Донбасі існувало історично, здавен, домінувало воно і в часи мого дитинства. У них не тільки відмінна мова - у них інший тип одягу, інший спосіб поведінки й "культура" господарювання, інші страви, побут, у них нахабний самовпевнений вираз обличчя, чистота українських осель їх просто дратує, мої земляки надзвичайно рідко укладали з ними шлюби. Але все дуже змінилося після Другої світової війни. Адже росіяни врятували цілий світ від фашизму! Вся планета має бути їм вдячна. Як тут було не задерти носа! А цього носа їм задерла (й досі задирає) шалена й брехлива комуністично-шовіністична пропаганда, яка підживлює їхню вроджену імперську пиху. Моїх же земляків вона буквально засліпила усвідомленням "щастя" від власного рабства. Що потрібно зробити для того, аби вони захотіли звільнитися від того лютого вірусу "совєтськості" у собі? Багато жертв і молитов. Багато добровільного посту. Тому що людей, як казала світлої пам'яті новопреставлена Валерія Новодворська, можна перетворити на рабів, але не можна примусити бути вільними. А в часи нашого Майдану, який ця легендарна жінка й послідовний борець за демократію підтримувала всією душею, вона благала, звертаючись до нас, усіх українців: "Будь ласка, врятуйте Україну, і ви врятуєте Росію!" На моє переконання, Донбас може бути не лише гальмом поступу, загрозою стабільності чи просто баластом, вогнищем аморальності й бандитизму. Мудра освітня, економічна й інтелектуальна політика виведе його на нові духовні обрії, створить справжні гуманні цінності, утвердить людей у гідності. Лише з політичним (ще не відважуся сказати - націо­нальним) усвідомленням Донбасу новітня Українська держава стане нарешті не просто невразливою - вона стане непереможною. Молімося за це. Адже нічого так просто Господь Бог не дає - ні доброго, ні злого.

Як справжні відьми, класичні імперії конають довго і в муках. Розвал могутньої Римської імперії тривав, як відомо, понад двісті років. І процес той був дуже непростим - болісним і трагічним. Сьогодні Господь вибрав нас на прямих свідків і безпосередніх учасників того, як наша Батьківщина Україна неймо­вірними зусиллями все ще продовжує вириватися з гострих пазурів хижого російського імперського орла. Не опускай нас, Милосердний Боже, у цій вирішальній хвилі!

Матінко Божа, Найчистіша Натхненнице Правди! Скоро минає 100 років з того часу, як у португальській Фатімі Ти закликала молитися за навернення Росії. Бідні діти-пастушки, яким Ти передала це Своє послання для людства, не зовсім розуміли, про що йдеться. Вони думали, що це ім'я якоїсь нещасної грішної жінки, яка для свого спасіння конче потребує навернення... І першими почали молитися в цьому намірі. Легковаження Твоїх закликів і прохань, Матінко Божа, призвело до того, що нині Північний Вавилон, як Ти й застерігала, справді поширив свої брутальні, цинічні брехні на весь світ. Наш український народ на власній шкірі, як ніхто, знає, що таке Росія. Маріє, наша єдина Надіє й Заступнице, молимо Тебе сльозами своїми і кров'ю своєю, життями найкращих своїх синів, благаємо Тебе в наших домівках, у наших святинях і на полях битв із ворогом: хай це навернення станеться якомога скоріше! Хай Твоє Непорочне Серце, повне любові й співчуття до людей, затріумфує в усьому світі! І тоді настане мир...

Любов ГОРБЕНКО,

Глава УГКЦ: “Московська Патріархія ніколи не була вселенським арбітром навіть у православному світі”

Московська Патріархія намагається накинути світовій громадськості уявлення про Москву як «третій Рим». Насправді Московський Патріархат є звичайною помісною Церквою, однією з багатьох. РПЦ ніколи не була вселенським арбітром навіть у православному світі. Таку позицію висловив Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерв’ю інтернет-виданню “Релігійно-інформаційна служба України”. “Навіть більше, – продовжив Предстоятель, – Московська Патріархія, – завжди заперечувала будь-яку роль Папи як Вселенського Архиєрея. Тож претендувати Патріархові Московському на роль Вселенського Архиєрея означає заперечувати власну еклезіологію, ним же сформовану. Це з богословської чи канонічної точки зору”. Блаженніший Святослав зауважив, якщо йдеться про факти, що саме Росія є агресором супроти України, а Російська Православна Церква позиціонує себе як Церква, що послідовно обстоює її державні інтереси, то тут уявляти себе «понад конфліктом», як про це говорить Московський Патріарх, є просто запереченням очевидного. “Сприймаю таку позицію як несерйозну”, – підкреслив Глава УГКЦ.

“Ця Церква, – продовжив Предстоятель, – може виступати арбітром, коли б мова йшла про внутрішньо російський конфлікт, тобто війну між суб’єктами Російської Федерації, або між окремими членами РПЦ як її внутрішня війна. Можливо, тут ще раз проявляється певне «геополітичне підсвідоме», в якому Україну замість нас і без нас безапеляційно інкорпорували у “російський світ” і війну проти нас бачать як конфлікт всередині цього «світу». Насправді війна проти України, як незалежної суверенної держави, порушує міжнародне право, як це чітко заявляє Святий Престол, а Святіший Отець здійснює своє служіння як Вселенський Архиєрей відповідно до древньої традиції першого тисячоліття”.

Папа: не входити у діалог із дияволом!

Коли ми зазнаємо спокус, треба молитися, а не входити з дияволом у діалог, - сказав Папа Франциск під час ранкової Святої Меси в Домі св. Марти. Посилаючись на читання з Книги Буття про гріх прабатьків, Святіший Отець зазначив, що диявол, який показався їм під виглядом змія, - створіння привабливе і в своїй хитрості старається людину обдурити; він у цьому фахівець, «отець брехні». Він знає, як обманути і ошукати людину. Він робить це з Євою. Робить так, що вона почувається добре, а потім починає «діалог», і крок за кроком приводить її туди, куди сам хоче. З Ісусом усе інакше. Діалог із Ним закінчується для сатани погано. Той «хоче втягнути Ісуса в діалог» саме тому, що «коли диявол силкується ошукати людину, він вступає з нею в діалог». Ісус же дає йому відповідь: не свою власну, а зачерпнуту зі Слова Божого, бо з дияволом, власне, у діалог як такий не вступають - інакше закінчиш як Адам із Євою, «залишимось нагі». «Диявол не є добрим платником, він добрим не платить. Він обманщик! Обіцяє тобі все, а потім залишає тебе голим. Ісус також закінчив життя на хресті, голим, - але з послуху Отцеві, а це інший шлях. Змій, диявол - створіння прехитре: вступати з ним у діалог не можна. Ми всі знаємо, що таке спокуси, всі про це відаємо, бо всі ми їх маємо! Багато спокус марнославства, жадібності, захланності… багато!» - говорив Святіший Отець.

Потім Папа звернув увагу на корупцію, про яку нині багато говориться. Також і в цьому разі ми повинні просити Ісуса про допомогу. «Так багато корумпованих, багато продажних, “товстих риб” є на світі, ми їх знаємо з газет. Може, починали вони з дрібниць - не знаю, від нечесності у зважуванні, й коли щось важило кілограм, то думали: ні, я скажу 900 грамів, але нехай здається, ніби тут кілограм. Корупція розпочинається з малих речей, таких, як оця, діалогом: але ж ні, це неправда, що такий плід - поганий. З’їж його, він хороший! Дрібниця, ніхто й не помітить. Зроби це, зроби! - І так крок за кроком, крок за кроком людина впадає у гріх, потрапляє в корупцію», - зазначив Папа. Церква нас вчить, - продовжував Франциск, - «аби ми не були наївні», щоб не сказати «дурні», - щоб мали «відкриті очі» та просили нашого Господа про допомогу, «тому що самі собі зі спокусою не порадимо». Адам і Єва сховалися від Бога, а тут потрібна Ісусова благодать, аби «повернутися і попросити про вибачення».

Отож коли ми переживаємо спокусу, не можна провадити діалогів зі спокусником - треба молитися до Бога: «Допоможи, Господи, я слабкий. Не хочу ховатися від Тебе!» Саме в цьому - відвага, і саме в цьому - перемога. Коли почнеш розмовляти зі спокусником, це закінчиться програшем, твоєю поразкою. Нехай Господь обдарує нас благодаттю і підтримує нас у нашій відвазі; а якщо ми будемо ошукані через нашу слабкість у спокусі - нехай Він дасть нам відвагу підвестися і йти вперед.    Саме для цього і прийшов Ісус»

Скала Церкви Христової. Історія Римських Архиєреїв

Верховна влада Римськфих Єпископів у добу великих Отців Церкви

Св. Йоан Золотоустий.

Св. Йоан Золотоустий народився 345 р. Б. в Антіохії. Його батько Секунд був начальником імператорських війск. Рано помер, лишивши сина побожній подрузі Антузі. Молодий Йоан навчався світских наук у проповідника Ливанія. Ливаній був поганином, однак дуже високо цінував Антузу і Йоана. Бачачи, з яким тихим християнським підданням волі Божій переносить Антуза хрести, він одного разу вигукнув, здивований: "О, які в християн жінки!" Коли Ливаній помирав, його запитали, хто буде його наслідником, і він відказав: "Був би Йоан, якби не забрали його християни..." Однак побожна мати не тільки дбала про світську освіту сина, але й про релігійну. Св. релігії Христової навчав його християнин Діодор із Тарса, а єпископ Антіохії Мелетій охрестив Йоана 369 р. Ігумен Картерій навчив Йоана духовного життя і заклав у його душі основи для святого, геройського життя чеснот. Після смерті матері 374 р. Йоан пішов у пустиню, де перебув 6 років, віддавшись молитві, постам та розважаню Св. Письма. Однак його здоров'я не витримало такої суворості життя, тому він повер­нувся назад до Антіохії. Тут зайнявся писанням духовних книжок "Про покуту", "Дівство", "Свя­щенство", в яких яскраво проявився його пропо­відницький талант. 386 р. Б. антіохійський єпископ Флавіан, наслідник Мелетія, висвятив Йоана на священика і поручив йому голосити проповіді в старовинній церкві в Антіохії. Своїми словами Йоан приковував слухачів до проповідальниці. Одна невіста, захоплена його солодкими словами, забулася так, що в натхненні вигукнула: "Йоане, золоті твої уста!" Від того часу Йоана прозвали Золотоустим. Однак Йоан у своїх проповідях не прагнув для себе прослави, а прагнув наверненя поган, єретиків і грішників. Коли одного разу він голосив проповідь, народ, зібраний у церкві, захоплений красою проповіді, став плескати йому в долоні. Тоді Йоан гостро їх Зупинив: "Тут не театр, і ви не прийшли сюди дивитися на комедіанта".

Трапилося так, що тодішний імператор Теодозій Великий наклав на своїх підданих великі податки. Тоді обурені антіохійці повалили й порозбивали його статуї. Оговтавшись після цього вчинку, вони злякались, бо зрозуміли, що гнів царя і жахлива кара неминучі. Єпископ Флавіан поїхав до Царгорода просити царя про милосердя. Тимчасом Йоан голосив прекрасні, повні потіхи й надії на помилування проповіді. Врешті, єпископ Флавіан переблагав імператора, і в місті запанувала неймовірна радість. Слава про проповідника Йоана розійшлася по цілому Сходу. Тому, коли 397 р. у Царгороді помер патріярх Нектарій, імператор Аркадій іменував Йоана патріярхом на його місце. Однак Йоан ніяк не хотів переїжджати до Царгорода. Тоді імператор Аркадій наказав вхопити його і силою привезти до Царгорода. Тут Александрійский патріярх Теофіл, хоч нерадо (бо сам сподівався стати патріярхом Царгорода), за наказом царя висвятив Йоана на єпископа 398 р. Б.

Не довго однак судилосятам бути Йоанові. Царгород тоді вже занепадав. Його імператори сходили на ніщо. Ними керували жінки і євнухи. Царгород перетворювався на гніздо моральної зіпсованості й розпусти. Царі вже витворили т. зв. візантинізм. Вони втручалися в духовні справи, іменували й усували самовільно єпископів, тирані­зували синоди, видавали рішення в справах віри, а духовенство і народ по-рабськи плазували перед ними. Хоч духовенство прийняло Йоана з відкритими обіймами, проте воно вже втратило Христового духа, пройнялося духом світу, стало зарозумілим, захланним і зматеріалізованим. Там увійшло в звичай, що священики мешкали в одних домах із дівицями, які посвятилися на Службу Богові за зразком теперішніх монахинь. Св. Йоан не міг дивитися на таке крізь пальці. Він розпочав реформу. Найперше - заборонив духовенству мешкати разом з богопосвяченими дівицями. Наказав сумлінніше дбати про церковне майно, опікуватися убогими, а своїми науками старався влити нового духа в опановане світом духовенство. Звичайно, всі ці реформи викликали велике невдоволення серед духовенства. Воно зайняло ворожу позицію до Йоана і своїми впливами при царському дворі, передусім у цариці Євдокії, намагалося шкодити новому патріярхові. Євдокія також ненавиділа Йоана за те, що він часто у своїх проповідях картав розпусту, а тим самим і царський двір, який був згіршенням для міста. Помічником Євдокії був Александрійский патріярх Теофіл. На бажання Євдокії цар скликав синод до Халкедона з метою засудження Йоана. З'їхалося 36 єпископів. Головував на синоді Теофіл, де й було засуджено Йоана та прийнято рішення про усунення його з єпископства. Св. Йоан звернувся до Глави Церкви у Римі. Папа заступився за нього, але марно. Цар Аркадій засудив Йоана на вигнання. Йоан скорився, але тієї самої ночі над Царгородом зірвалася страшна буря, яка завдала величезної шкоди місту. Народ вважав цю катастрофу гнівом Божим за кривду Йоанові. Мешканці зібралися перед палацом і зажадали повернення Йоана, а навіть погрожували революцією, якщо їх не послухають. Цариця Євдокія, бачачи таку небезпеку, особисто благала царя Аркадія, щоб дозволив на повернення Йоана, що й сталося. Велике піднесення й радість запанували серед народу, коли їхній патріярх Йоан повернувся. Проте недовго тривала ця радість і мир.

Поблизу церкви на площі стояла статуя цариці Євдокії. Там чисельно збирався народ і відбував танці під музику саме тоді, коли Йоан відправляв Службу Божу. На Усікновення глави св. Йоана Хрестителя під час проповіді Йоан сказав: "Знову танцює Іродіада, знову шукає голови Йоана" і став картати людей за танці та музику біля статуї Євдокії під час Богослужения. Цариця сприйняла його слова на свою адресу, що це її св. Йоан назвав Іродіадою. Гнів її вибухнув з новою силою. Теофіл поспішив їй і цього разу на допомогу. За їхньою намовою цар Аркадій заборонив Йоанові всякі єпископські дії. Однак Йоан не зважав на це і пішов до церкви у Велику Суботу хрестити оглашенних. Тоді царське війско напало на церкву і змішало воду з кров'ю поранених і побитих оглашенних. Самого Йоана арештували й засудили на вигнання аж до Кукуз. Подорож туди тривала 70 днів. Воїни поводилися зі Святим жорстоко. Гнали без перепочинку, як якогось злочинця. Дорогою він зазнавав прикрощів і від підлабузницького та прислужного цареві духовенства. Єпископ Кесарії навіть не прийняв його на ніч до себе, а коли вояки завели Йоана до приватного дому на нічліг, тоді розфанатизовані монахи напали на той дім, так що вояки ледве могли оборонити життя Святого. На Кукузи часто нападали ватаги ізаврійців, так що мешканці мусили ховатиися по лісах, горах і печерах. Йоана перевезли до твердині Арабісе. Туди приходили цілі паломництва з Царгорода до св. Йоана, відвідувати Св. Страдальця і Ісповідника. Тоді його вороги вистаралися у царя, щоб на Йоанове вигнання призначено Пітіус - містечко на протилежній стороні Малої Азії. Але Святий вже не доїхав до Пітіуса. Його вичерпаний організм не витримав такої важкої подорожі. В маленькому містечку Комани вояки зупинилися з Йоаном на нічліг. Оскільки не було де переночувати, вони запровадили Йоана до церкви св. Василіска, що була за містом. Передчуваючи свій кінець, Йоан наказав убрати себе й закликати священика. З його рук приняв Св. Причастіє і вмер зі словами на устах: "Слава Богу за все!" Було це 14 вересня 407 р. Б.

Св. Йоан - це греко-католицький святий. Після того, як Халкедонський собор під проводом Теофіла усунув його від урядування, він звернувся з апеляцією до Папи Інокентія І. 404 р. Папа став на бік Йоана й засудив рішення Халкедонського збіговиська. Тоді імпертаор Аркадій уперше заборонив поминати ім'я Папи під час Богослужения. Але Папа не облишив цієї справи. Хоч йому не вдалося посприяти повер­ненню св. Йоана, то бодай після його смерті на домагання Папи Інокентія вписано Йоана в пом'яник усопших у Царгороді, бо й цього не хотіли допустити. Збереглося листування св. Йоана з Папою св. Інокентієм І. Там св. Йоан просить Папу, аби він як вселенський архієрей і Глава Церкви зайнявся його справою і справедливо розсудив на Вселенському соборі, де засідали б разом західні і східні єпископи. Під проводом Папи всі західні єпископи стали на бік Йоана. А східні єпископи лизали руку царя Аркадія та мовчали або навіть мстилися Йоанові, як наприклад Кесарійський патріярх, Александрійский Теофіл і всі 36 єпископів на Халкедонському збіговиську. Але Св. Йоан не лише своєю апеляцією до Папи продемонстрував своє визнання зверхності Риму, але й своїми науками про першенство св. Петра. Так: 1) у своїй проповіді за листом св. Тимотея він називає св. Петра "Першим між апостолами, якому вручена ціла вселенна". 2) У проповіді проти юдеїв він називає св. Петра "Першим у церкві, каменем несокрушимим, основою непоколебимою". У проповіді про Петра він каже: "Скала несокрушима, перший в Церкві, пристанище віри, учитель вселенної". У проповіді до Діяній Апостолів він називає св. Петра "Видатним між Апостолами, вождем началь­ствуючих, устами учеників, головою товариства". Тут і в багатьох інших місцях св. Йоан чітко засвідчує свою віру в першенство св. Петра. Тому православні богослови кажуть, що в цьому пункті "на св. Йоана Золотоустого не можна спиратися".

Для нас же, греко-католиків, св. Йоан є великим свідком, що правда про першенство св. Петра зовсім не є вигадкою римської гордості і владолюбства, як кажуть православні, але цю правду від Ісуса Христа, з Його Св. Евангелія через Апостолів приняли Св. Отці - Атаназій, Василій Великий, Григорій Назіянин, Йоан Золотоустий та інші, про яких ми ще почуємо.

Св. Йоан заслужив собі і у нас, українців, на теплу згадку, бо він першим посилав місіонерів на нашу землю, яку в його часи називали Скитією. Ось що пише про нього історик Теодорет: "Ще одну спорідненість маєш Ти з Апостолами, бо Ти перший між північними Скитами збудував престол, і той, що не зсідав з коня, не пригинав колін, навчився припадати до землі, а ті, що їх не могли зворушити сльози полонених, навчилися оплакувати свої гріхи". В іншому місці Теодорет каже: "Довідавшись, що на іншому боці Дунаю живуть Скити, які бажають спасіння, Йоан послав до них пастирів і учителів. Послав до них місіонерів і висвятив Аніля для них на єпископа". Сам св. Йоан Золотоустий в одній зі своїх проповідей каже: "Скити, Траки і Сармати славлять Христа". Щоправда, не вдалося йому збирати плодів свого засіву, не всі племена наших предків на руській землі приняли християнство, але св. Йоанові належиться честь одного з перших сівачів Божого Слова на руській землі, яка йому буде вдячна повіки. У Римі також дуже почитають св. Йоана. На досить високому пагорбі у середмісті стоїть величава церква св. Йоана Золотоустого. Римська Церква визнає його вселенським учителем, а Папа Пій X проголосив його заступником усіх католицьких проповідників. 

«Загроза з боку Росії, як і раніше, існує», або Чи актуальна ще Фатіма?

«Самого посвячення Росії замало. Богу потрібні наші молитви, жертви, практика богослужіння п’яти перших субот місяця.                        Бо без цього - як виразно вказала Матір Божа - помилки Росії будуть поширюватися».

- Фатімські об’явлення почалися майже 100 років тому. Чи їхнє послання ще актуальне? - Воно буде актуальне, доки існуватиме світ. Марія нічого нового не придумала, лише нагадала те, про що світ забуває: про необхідність навернення, покаяння, молитви. А якщо за дорученням Неба Вона наголошувала на культі свого Непорочного Серця, то значить, сьогодні він насправді необхідний світу. Якщо Матір Божа як мати каже про серце, то очевидно, сучасний світ утратив те, що пов’язане з серцем: любов, співчуття, пробачення. Суттю послання Фатіми є культ Непорочного Серця Марії - не відокремлений, а в тісному зв’язку з ушануванням Пресвятого Серця Ісуса. У моєму рідному домі, як і в багатьох інших домах, висіли образи цих двох сердець. Колись світ їх шанував, а потім забув про це, і тепер він… ніби без серця.

- Марія у Фатімі заповідала навернення Росії. Чи це тільки повинно статися, чи це вже сталося, коли на початку 90‑х років розпався СРСР?          - До кінця, ймовірно, ніколи не довідаємося.

     Але ми знаємо, що Богоматір уже під час першого об’явлення в 1917 році говорила про присвячення Росії її Непорочному Серцю…

- …а це вже сталося. - Так, 25 березня 1984 р. це зробив св. Йоан Павло II. Не лунало тоді слово «Росія», але йшлося про пригноблені слов’янські народи… Сестра Лусія підтвердила, що це було посвячення, про яке говорила Матір Божа. Потім статуя Фатімської Богоматері була встановлена на Червоній площі, почалася перебудова - це можна вважати за якесь навернення. Але самого посвячення Росії замало. Богу потрібні наші молитви, жертви, практика молебню п’яти перших субот місяця. Бо без цього - як виразно вказала Матір Божа - помилки Росії будуть поширюватися.

- Зараз маємо війну в Україні. Я так розумію, що богослужіння п’яти перших субот місяця - це різновид духовної боротьби за мир. - Так, звісно. Я не хочу вдаватися у велику політику, але загроза з боку Росії, як і раніше, існує. Якщо миру й надалі немає, це означає, що замало молитви, покути. Послання Фатіми - це не послання про катастрофу. Навпаки: це послання надії - ми можемо навіть запобігти війні, але потрібні наполегливість і молитва.

- А конкретно, що саме потрібно? - Перше - це виконання умов молебню перших п’яти субот місяця. П’ять субот, як винагорода за п’ять гріхів проти Непорочного Серця Марії: за богохульства щодо Її непорочного зачаття, Її дівоцтва, Її божественного материнства (коли Марію визнають лише як матір людини), за прищеплення байдужості, зневаги або навіть ненависті до Матері Божої, а п’ятий гріх - образа Марії в Її іконах, скульптурах, зображеннях. Служба складається з чотирьох частин: перша - сповідь, друга - Святе Причастя, третя - Розарій (одна частина), четверта - 15‑хвилинні роздуми в тиші над таємницями Розарію, тобто спроба зрозуміти, що відчувала Мати Божа, коли переживала ці таємниці. І всі ці елементи мають бути пожертвувані в дусі відшкодування за провини, без додавання інших намірів.

Крім того, Марія у Фатімі закликає до постійного навернення, до щоденної молитви на Розарії. Якщо Вона вимагає цього від дітей, то тим більше ми, дорослі, повинні поставитися до цього з відповідальністю. Це повинна бути молитва за навернення грішників та мир в усьому світі. Видіння пекла було для дітей Фатіми таким страшним, що вони могли б померти, якби не їхня попередня зустрічі із Марією, тобто з самим Небом. Вони зрозуміли, що потрібно покутувати не тільки за свої власні гріхи, а й за навернення світу. Вони були спроможні взяти на себе навіть такі умертвіння, яких Матір Божа від них не хотіла. Так вони перейнялися цим закликом. 

Cвято Стрітення, свято зустрічі людини з Богом

Свято Стрітення Господнього було встановлене майже через 500 років після Різдва Христового.  У дні царювання імператора Юстиніана в останніх числах жовтня в Константинополі і в околицях відкрилася морова пошесть (чума) і лютувала так сильно, що зрештою вмирало до 10 тисяч осіб щодня. Подекуди вже не було кому ховати померлих. А в Антіохії понад те тривали жахливі землетруси: руйнувалися будинки і церкви, багато людей гинуло під їх руїнами. Одному святому було одкровення, і щойно на другий день лютого (за старим стилем) почали всенічне бдіння з хресним ходом, землетрус припинився. Відразу зупинилася й чума. Стрітення належить до числа Господніх свят, воно присвячене безпосередньо Христові, але за своїм богослужбовим змістом близьке до свят Богородичних. І в давнину розглядалося як свято, присвячене Матері Божій. На іконі свята зображення Христа і Богородиці рівні за своєю значущістю: Богонемовля сидить на руках Богоприїмця Симеона, а той приймає Спасителя, уособлюючи виконаний Старий Завіт. Матір Божа, Яка вийшла на хресний шлях, віддає Свого Сина на порятунок світу. Ікона висловлює цю подвійну природу свята - радість Стрітення і Страсну скорботу.

Про подію Стрітення, з нагоди якої встановлено свято, відомо з Євангелія від Луки. На сороковий день після народження Христа, після закінчення днів законного очищення, Пречиста Богородиця разом з Йосифом Обручником та немовлям прийшла з Вифлеєма до Єрусалимського храму. За законом Мойсея, батьки повинні були приносити в храм для посвячення Богу своїх первістків (перших синів) на сороковий день після народження. При цьому покладалося в подяку Богу принести жертву. На виконання закону Матір Божа з Йосифом і принесли Іісуса до храму, а для жертви принесли двох голубенят.

Слов’янське слово «Стрітення» перекладається як «зустріч». Стрітення - це зустріч людства в особі старця Симеона з Богом. Симеон був чоловік праведний і благочестивий - за переказами, один з перекладачів Святого Письма з єврейської на грецьку мову, який засумнівався в словах книги пророка Ісаї, що Спаситель народиться від Діви. І тоді з’явився йому Ангел і сказав, що він не помре, поки своїми очима не побачить сповнення цього пророцтва. Симеон довго чекав виконання обіцянки Божої: він жив близько 300 років. І ось у цей день з натхнення Духа Святого він прийшов у храм. І коли Марія з Йосифом принесли маленького Іісуса, Симеон узяв Його на руки і, славлячи Бога, сказав: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром, бо побачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, світло на просвіту язичникам і на славу народу Твого Ізраїля». Йосиф і Матір Божа дивувалися словами Симеона. Симеон благословив їх і, звернувшись до Божої Матері, пророчив Їй про Богонемовля: «Ось, через Нього будуть сперечатися в народі: одні спасуться, а інші загинуть. А Тобі Самій зброя пройде душу». Тут же, у храмі, була благочестива вдова Анна пророчиця, вісімдесяти чотирьох років, яка служила Богу постом і молитвою день і ніч усі довгі роки свого вдівства. І вона впізнала Спасителя і, підійшовши, славила Господа і розповідала про Нього всім у Єрусалимі.

Євангеліє від Луки (глава 2, 25-39). Був тоді в Ієрусалимі чоловік, на ім’я Симеон. Він був муж праведний та побожний, що чекав утіхи Ізраїлевої, і Дух Святий був на ньому. Йому було провіщено Духом Святим, що він не побачить смерті, доки не побачить Христа Господнього. І прийшов він, натхненний Духом, у храм. І коли батьки принесли Немовля Ісуса, щоб виконати над Ним законний обряд, він взяв Його на руки, благословив Бога і сказав: нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм, з миром, бо бачили очі мої спасіння Твоє, яке Ти приготував перед лицем усіх народів, світло на просвітлення язичників і славу народу Твого Ізраїля. Йосиф же і Мати Його дивувалися сказаному про Нього. І благословив їх Симеон і сказав Марії, Матері Його: ось, лежить Цей на падіння і на вставання багатьох в Ізраїлі і на знак сперечання - і Тобі Самій меч пройде душу, - щоб відкрились помисли багатьох сердець. Тут була також Анна пророчиця, дочка Фануїлова з коліна Асірова, яка досягла глибокої старості, проживши з чоловіком після свого дівоцтва сім років, вдова років вісімдесяти чотирьох, яка не відходила від храму, постом і молитвою служачи Богові день і ніч. Прийшовши в той час, вона славила Господа і говорила про Нього всім, хто чекав визволення в Ієрусалимі. І коли виконали все за законом Господнім, повернулися до Галілеї, в місто своє Назарет. 

Віра - це завжди відповідальність

ПРО ПОГАНСЬКІ, АНТИХРИСТИЯНСЬКІ І БОГОПРОТИВНІ ЗВИЧАЇ НА ДЕЯКi АНТИХРИСТИЯНСЬКІ І НЕХРИСТИЯНСЬКІ СВЯТА.

Важливе місце у житті християнина займають християнські свята. Вони стали невід'ємною частиною нашого релігійного життя. Церковний Літургійний Устав складений так, що провадить нас від свята до свята впродовж цілого року. Святкуючи їх, ми кожного разу наново переживаємо і розпам'ятовуємо дуже важливі події і таїнства з життя нашого Спасителя Ісуса Христа та Його Пресвятої Матері. Крім празників на честь Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці, святочне вшановуємо також пам'ять святих Божих Угодників. Їхні імена виповнюють церковний календар. Кожен день присвячений одному або декільком святим. Св. Отці мудро уложили і впорядкували коло церковного року. Центральне місце тут займає Божественний Спаситель, а після Христа стоїть Богородиця, бо Вона в справі відкуплення людського роду займає перше місце по Христі. А довкола Ісуса Христа і Його Пресвятої Матері стоять Божі Ангели і святі Божі угодники - Пророки, Апостоли, Святителі, Преподобні, Мученики, Ісповідники і всі праведники. Своїм життям святі виразно свідчать, що вони тому й стали святими, що йшли за прикладом Ісуса Христа й Матері Божої та жили за наукою Святого Євангелія. Ми шануємо й урочисто відзначаємо свята Господні, Богородичні і Святих. Ходимо в ті дні до церкви, щоб взяти участь у Св. Літургії і послухати Боже слово. В цей час ми більше молимося вдома, читаємо духовну літературу, тому що так наказує Божа заповідь: "Пам'ятай день святий святкувати!'' Крім того, маємо багато гарних народних звичаїв і традицій, пов’язаних і релігійними святами, які ще більше підкреслюють і прикрашають значимість празника. Це, наприклад, коляди, вертепи, святочні віншування й побажання в часі Різдвяних свят. Існує також гарна давня традиція розмальовувати писанки напередодні Великодних свят й інші звичаї. На жаль, крім гарних християнських звичаїв і традицій, у нас водяться ще й такі звичаї, які абсолютно не є християнськими, а відверто антихристиянськими. І тут напрошується питання: звідки в нас, християн з-понад 1000-літньою історією, взялися зовсім нехристиянські способи відзначення деяких свят?

Ми, українці, знаємо і пишаємося тим, що християнство на нашу землю приніс св. ап. Андрій Первозванний. Дуже багато храмів на нашій землі побудовано на його честь. І в нашому славному Києві вивищується прекрасна святиня — церква св. ап. Андрія. Але що робиться по наших містах і селах напередодні дня цього святого! Молоді люди, озброєні кийками, з фарбою і т.п. вирушають пізнього вечора, аби робити шкоду своїм сусідам, а навіть і зовсім незнайомим людям. Вони підважують металевими прутами брами, ламають хвіртки й огорожі, обливають фарбою вікна, стіни, двері і, задоволені своїми вчинками, повертаються додому, немов після якогось подвигу. Але в чиє ім'я цей "подвиг"? Вони навіть не усвідомлюють, що таким способом чинять службу дияволу. З ранку на свято св. ап. Андрія скривджені і розлючені люди плачуть і проклинають своїх кривдників, тих, хто вчинив таку пакість. Невже такого навчав св. ап. Андрій, невже так слід віддячуватися йому за добродійство для нашого народу - християнізацію України? Молоді люди, опам'ятайтеся, не робіть більше того. Прочитайте життєпис св. ап. Андрія і розкажіть своїм товаришам про нього. Він покинув усе і пішов за Господом нашим Ісусом Христом. Він навчав робити добро, а ви що робите? Перепросіть св. ап. Андрія, направте кривду, яку ви вчинили своєму ближньому, пошкодивши і зруйнувавши його власність, і станьте справжніми християнами.

Ми всі дуже любимо Різдвяні свята - Таїнство Воплочення і Народження Божого Сина. В нашому народі їх святкують особливо урочисто. Сорок днів наш народ постить до цього свята, а потім сорок днів оспівує у своїх чудесних колядах Рождество Ісуса Христа. Молодь організовує прекрасні вертепні дійства і, йдучи від хати до хати, несе новину про народження Божого Сина. Але, на жаль, і тут плутають праведне з грішним. Старших хлопців люди нерідко частують спиртними напоями, тому деколи можна побачити п'яних "пастушків", "царів", і навіть "ангела". Це є великим гріхом. Хай задумуються батьки, діти і ті, хто допомагає їм організовувати вертепне дійство, аби воно було на прославу Божу, а не на втіху дияволу. Робіть це на Божу славу, а не тільки заради винагороди, яку ви зберете, ходячи від хати до хати; несіть людям радість Христового Рождества, як це робили святі ангели й вифлеємські пастухи в час народження Месії. В останні роки чимраз сміливіше завойовує у нас популярність нове "свято" - день св. Валентина, пропаговане Заходом як "день закоханих". По-перше: чи святого Валентина, чи святого мученика Уалентія (Валенсія)? Пам'ять про нього за церковним календарем нашої Церкви 16 лютого (ст. стиль), а 1 березня (новий стиль). Він був дияконом і загинув мученицькою смертю за Христа в похилому віці за імператора Діоклетіана (308-309 рр.) у Кесарії Палестинській. В календарі Римо-Католицької Церкви під днем 14 лютого згадується св. Валентин Римлянин. Є два священномученики з цим іменем: пресвітер Валентин Римлянин (день пам'яті 19 липня), який прийняв смерть за Христа близько 270 р., і єпископ Валентин Інтерманський (Італія), що постраждав приблизно в цей час. Кого з них "святкують" 14 лютого - невідомо. Про обох дійшли до нас вістки як про людей праведного, святого і чесного життя. В життєписах нашої Східної Церкви 9 березня (ст. стиль) серед 40-ка мучеників у Севастійськім озері згадується також мученик Уалент (Валент), але не Валентин. Проте всі 40 мучеників були воїнами, які постраждали за Христа вже при кінці кривавого переслідування християн. Отже, і він й інші святі з подібним чи таким самим іменем до байок про благословення недозволених подруж і покровительства "закоханих" не мають жодного відношення. Таким чином, тут відбувається те саме, що з "празником Хеллоувін", коли головну сатанинську урочистість намагаються прикрити "днем всіх святих". У випадку "дня святого Валентина" прагнуть узаконити поганський греко-римський празник поганського розпусного бога Пана, який погани відзначали зазвичай 15 лютого. В 496 р. Папа Римський заборонив подібні "святкування", які супроводжувалися розпусними ігрищами. Бачимо, що "день закоханих" ніколи не мав церковного статусу не тільки в Східній, але навіть і в Західній Церкві. Навіть якби це "свято" було законним і церковним у Латинській Церкві, то ми, провадячи наше церковне життя за юліанським календарем (тобто за старим стилем), не мали б права його святкувати, оскільки 14 лютого в нас є предпразнество Стрітення Господнього і вже після обіду під вечір ми, християни, в тому числі і молодь, зобов’язані брати участь у церковному Богослужінні, званому "Всенощноє бдініє". Отже, немає тут місця для святкування закоханих.

Тепер про закоханість. Чи дозволена вона у християн? Св. ап. Павло так характеризує любов (І Кор. 13, 4-8): "Любов довго терпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить в усе, сподівається всього, усе терпить! Любов ніколи не перестає!" Слід розрізняти два основні різновиди любові: любов "агапе" і любов "ерос". Християнську чесноту любов "агапе" ми всі зобов'язані з Божою допомогою собі набути і нею жити між рідними, близькими, знайомими, навіть з ворогами і незнайомими. Це буде виконанням Божої заповіді: люби ближнього свого, як себе самого. Це стосується всіх людей, навіть ворогів. Другий різновид любові "ерос" у християн дозволений між чоловіком і жінкою лише після церковного чину Вінчання, бо тільки тоді їхній шлюб набирає законності. Молоді християни протилежної статі любовні почуття, які охоплюють їхні серця, повинні контролювати розумом, просвіченим християнською вірою, і не давати цим почуттям переходити у фазу "ерос". Тому, закохуючись, молоді люди повинні пам'ятати про майбутнє подружжя і готовність до нього і ні в якому разі не допускатися статевих стосунків до вінчання. Закохуватися просто так, для забави, грішно і недопустимо. Вседозволеність у взаємних стосунках між молодими людьми протилежної статі є тяжким гріхом або небезпекою тяжкого гріха. Тяжкість цього гріха посилюється ще й тією обставиною, що, дбаючи про заспокоєння своєї совісті, ці відступники від Христа експлуатують котрогось із св. Валентинів чи Валентіїв. Покровителями такого "кохання" завжди бувають злі нечисті духи-демони. Недаремно в поганській міфології цих злих духів малюють із крилами і зі стрілами, які вони випускають в людські серця. А називати святих Божих угодників покровителями закоханості (читай еросу) — страшне блюзнірство і святотатство. Святі, як би вони не називалися, в які б часи вони не жили, завжди твердо обстоювали християнську чесноту чистоти і у великій пошані мали дівство задля Христа. Насправді "день закоханих" — це день інтенсивної розбещеності, влаштовування публічних змагань на найдовший поцілунок та інших непристойностей, а навіть втягування до цієї мерзоти малих дітей у школах і садочках. Якщо ви справді закохані і прагнете щастя для себе і для свого вибраного, відшукайте життєпис святого, ім'я якого він чи вона носить, уважно прочитайте його, а потім помоліться щиро до нього, щоб він заступився за вас перед Отцем Небесним і був вашим покровителем у майбутньому спільному подружньому житті. Так хочеться, щоб наш народ очистився з цього бруду, щоб у всіх моментах і обставинах нашого життя ми керувалися Христовою євангельською наукою, Божими і церковними заповідями, щоб у всіх наших потребах і проблемах ми зверталися зі щирою молитвою тільки до Господа Бога. Вже час почати житии по-християнськи, веселитися по-християнськи, шанувати нашу традицію, християнські свята: Господні, Богородичні і на честь Св. Божих угодників. У ці святкові дні, беручи участь у святих Богослужіннях, ми наповнюємося духовною радістю і піднесенням. Хай у ці дні наші дороги ведуть нас до Божого храму на зустріч із нашим Спасителем, Божою Матір'ю, св. Ангелами, Божими угодниками. Хай Пресвята Богородиця провадить нас нашими життєвими дорогами так, щоб ми не блукали манівцями. А святі Божі угодники, пам'яттю про яких так чисельно виповнений наш церковний календар і яких так багато у Небі, своєю святістю нехай постійно пригадують нам наш обов'язок - бути святими. Покладаймося у цьому на їхню допомогу.  

Єпископи США про Трампа: позитивно і негативно

Єпископи оцінили перші кроки нового президента Сполучених Штатів у питаннях абртів та мігрантів.

Єпископи США позитивно оцінюють два останні кроки американської влади, що сприяють захистові людського життя. Перший із них - це підписана Дональдом Трампом 23 січня заборона фінансувати з федеральних коштів неурядові організації, які здійснюють аборти або провадять консультації в цьому напрямку. Коментуючи це, речник єпископату Дейдре МакКвад визначила це як чітку вказівку, що «переривання вагітності не є плануванням сім’ї і ніколи не можна його в цьому значенні промувати». При цьому вона зазначила, що бідні люди потребують їжі, ліків та чистої води, а не абортів. Також Дейрдре МакКвад висловилася про ухвалений 24 січня Палатою представників США законопроект про нефінансування абортів із фондів, що походять із податків громадян США. За неї голосували численні посли (238 проти 183) як республіканської, так і демократичної партій. Речниця єпископату ствердила, що, «ухвалюючи цей закон, Палата представників зробила рішучий крок у бік пошани життя ненароджених, виражаючи цим волю американського народу». Вона підкреслила: єпископи сподіваються, що цей важливий законопроект тепер затвердить Сенат. Натомість Конференція єпископів США негативно прийняла інше рішення президента Трампа, яке стосується подовження стіни на кордоні з Мексикою, щоб її було неможливо переходити нелегально. Голова комісії єпископату з питань міграції звернув увагу, що подальше будівництво стіни ще більше наражає потенційних мігрантів - особливо найслабкіших, як жінок, так і дітей - на небезпеку ввірити себе в руки торговців людьми та контрабандистів. Окрім того, єпископ Джой Васкес вказав, що це зашкодить такій корисній досі співпраці поміж місцевостями по обидва боки кордону.

Американський ієрарх нагадав постійні заклики Папи Франциска, щоб не будувати мурів, а зводити мости…