Вознесіння Господнє.

Свято Вознесіння Господнього належить до числа дванадцяти найбільших свят у церковному році і безпосередньо пов’язане із святом Воскресіння Ісуса Христа. Святкується воно на сороковий день після Великодня. Згідно із текстами Нового Завіту, Вознесіння Господнє – день, коли Ісус Христос вознісся на Небо і сів "праворуч Отця". Ісус Христос явився своїм учням в Єрусалимі та звелів чекати пришестя Святого Духа. Він піднявся з учнями на гору Єлеонську, де востаннє благословив їх і вознісся на небо. У Святому Письмі розповідається, що востаннє Ісус Христос промовив своїм учням: "Мир вам!", а потім дав останню настанову: "Ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх во ім'я Отця і Сина, і святого Духа, навчаючи їх зберігайте все те, що я вам заповів, і я перебуватиму з вами повсякденно аж до кінця світу". Свідками вознесіння Христа були Богородиця та апостоли, про що докладно розповідається в Євангеліях від Марка та Луки і в Діяннях Святих Апостолів. Про вознесіння Ісуса Христа на небо євангелист Марко пише: "Ісус зібрав своїх учнів і сказав: Ідіть же по всьому світу та проповідуйте Євангеліє. Хто увірує, той буде спасенний, а хто не увірує, то буде осуджений. Ім'ям моїм виганятимуть бісів, на хворих будуть руки класти і добре їм стане. Господь же Ісус, промовивши до них так, вознісся на небо і возсів праворуч Бога-Отця".

Джерела трьох перших сторіч нічого не говорять про цей празник. Не згадує про нього й письменник Оріген (+ к.251), який вичисляє християнські празники в 8-ій книзі свого твору „Проти Цельсія”. Знавці обряду є тієї думки, що в перших трьох віках цей празник святкували разом з празником Зішестя Святого Духа. В IV столітті празник Господнього Вознесіння стає загальнознаним. Історик Сократ називає його „всенароднім празником”. В IV ст. рівноапостольна цариця Олена поставила храм у честь цього празника на місці Христового Вознесіння. 

Майже кожна людина прагне досконалості на шляху до життєвого успіху – бажає в усьому бути першою. На роботі – керівником, у сімейному житті – лідером. „Поганий той солдат, який не мріє стати генералом”, – до цієї істини привчали нас з дитинства. Ми звикли до численних конкурсів, іспитів, мета яких виявити найбільш здібних, відсіяти „посередніх”. Та заради кар’єри ми часто-густо навіть згодні поступитися („хоч і не на довго”) своїми моральними принципами. І все це ми робимо... але заради чого?

Свято Христового Вознесіння, для нас є слушна нагода ще раз замислитись, спокійно проаналізувати своє життя, „вознестися” над метушнею земною, подумати, чи завжди наші вчинки достойні нашого Вчителя, чи по праву ми називаємо себе християнами? Ісус дав нам приклад істинної християнської досконалості: „Ви знаєте, що ті, хто вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, – нехай буде він вам за слугу... Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою віддати на викуп за багатьох” (Марка 10:42-45).

Що потрібно нам для того, щоб піднятися до рівня досконалості, але не земної, а Божої? Вознестися внутрішньо над метушнею світу цього? Ісус говорить: „Ніхто не сходив на небо, як тільки той, що зійшов з небес – Син Людський”.

 Отже, шлях до вознесіння пролягає через шлях Христа – наше „пониження”, тобто служіння іншим, через любов до ближнього свого – бо саме в цьому „виконання усього Закону”. Тож, якщо людина дійсно віруюча, вона повинна змиритися перед волею Божою, позбутися свого пихатого „еґо”, а заради інших бути готовою пожертвувати своїми особистими інтересами, як це робив Сам Господь.

        Сьогодні, нажаль, багато хто сприймає християнство лише як щось архаїчне, історичне, обрядово-традиційне.

                                          Чи є якийсь зв’язок між Вознесінням Христа, яке відбулося дві тисячі років тому, і вознесінням кожного з нас?

Його відвага… До 150-літнього ювілею Митрополита Андрея Шептицького.

Різними сталін­ськими поплічниками, а згодом сусловсько-брежнєвськими підла­бузниками, які вважа­ли себе "вченими", "жур­на­лістами" (а були між ними і "вчені-журналісти" з науко­вими званнями), про­тягом багатьох років поши­рювалися брудні наклепи на Митропо­лита Андрея Шеп­тицького. Його не­втомна діяльність для добра укра­їнського на­роду, для збе­реження нашої самобут­ності й утвердження між ци­вілізованими народами землі замовчувалася. На­то­мість творились брехли­ві вигадки про спів­працю, навіть прислужництво Ми­трополита, усім поневолю­вачам нашого народу - австрійцям, полякам, гітлерівцям... У 400-му номері (вересень 1988 року) поль­ського щомісячника "Знак", що видається у Кра­кові, в перекладі з французької мови було опублі­ковано лист Митрополита Шептицького до Папи Пія ХІІ від 29 серпня 1942 року. Після ознайомлення зі змістом цього листа постать Шептицького постає перед нами в усій своїй величі. Усі ми добре знаємо, яких жертв і страждань коштувало нашому народові запровадження ста­лінського режиму на землях України. То ж відчувши деяку полегшу після приходу німецької армії, Митрополитові, як сам пише, вистачило, однак, один чи два місяці, аби пізнати справжнє обличчя гітлерівсько­го уряду. Можна ли­ше подивляти, з якою відвагою, ризикуючи власним життям, змалював він жор­стоку дійсність тих часів. Митрополит - чи не єдиний з усіх представників поне­волених фашистами народів Європи! - не побо­явся виступити відверто з протестом проти винищу­вання євреїв, а також роз­повів про звірства і кривди, яких зазнає український народ від фашистських оку­пантів. Y пере­кладі з польської цей лист, який допоможе нам відтворити в нашій уяві правдивий образ великого Митрополита Андрея Шептицького.

Цей лист уперше став відомий українській громадськості завдяки газеті "Віче" (видання Львівської крайової організації Народного Руху України), яка опублікувала його в жовтні 1989 року. З неї ми його й передрукували разом з передмовою. При цій нагоді, нав'язуючи до нашого сьогодення, запитаймо себе: хто з нинішніх чинних ієрархів багатоконфесійної України заступиться за український народ, скаже нарешті правду Римському Понтифікові й усій Європі про справжнє обличчя путінської Росії і її агресію проти нашої держави? Хто розповість про звірства й знущання над українськими патріо­тами і мирними мешканцями, про страждання вдів і сиріт, про гіркоту поневіряння вимушених переселенців? Про ту цинічну брехню, якою Росія обплутала весь світ? Наш Великий Митрополит не мовчав би.

ДО ПАПИ ПІЯ ХІІ.   Львів, 29-31 серпня 1942 року Божого           

Найсвятіший Отче!

Я не писав до Вашої Святості, відколи живемо під німецькою владою, бо досі не був достатньо впевнений, що мій лист не потрапить у руки тих, хто не повинен його читати. Сподіваючись однак, що в найближчому майбутньому матиму добру нагоду, пишу цих декілька слів на пробу, надіючись, що вони дійдуть до Вашої Святості.

З причини звільнення ні­мецькою армією від біль­шо­вицького ярма ми відчули деяку полегшу, яка, однак, не тривала довше, ніж один чи два місяці. Поступово уряд запрова­див дійсно незрозумілий режим терору і ко­рупції, який з кожним днем ставав усе тяжчим і нестерпнішим. Сьо­годні весь край згоден, що німецька влада зла, істинно диявольська, і то ще в більшому ступені, ніж влада біль­шовицька.

Щонайменше рік немає дня, коли б не чинилися най­огидніші злочини, вбивства, крадіжки і гра­бежі, конфіскації і здирства. Перши­ми жертвами є євреї. Кількість євреїв, замордо­ваних у нашому малому краю, напевно перевищила вже двісті тисяч. У міру пере­сування армії на схід кількість жертв зростала. У Києві протягом кількох днів вбито до ста тридцяти тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усі малі міста України були свідками такої різні, а триває це вже рік. Спочатку влада соромилася цих актів нелюдської несправедливості і старалась запевнити собі документи, які могли б посвідчити, що виконавцями цих вбивств було місцеве населення або працівники поліції. Згодом почали вбивати євреїв на вулицях, на очах всього населення і без тіні сорому. Зрозуміло, велика кількість християн, не тільки вихрещених євреїв, але й "арійців" - як вони говорять - впала жертвою безпідставних вбивств. Сотні тисяч арештів, найчастіше несправедливих, юрби молоді, розстрілюваної без жодної істотної причини; для сільського населення запроваджено систему рабства, а крім цього, сільську молодь ув'язнюють і змушують виїжджати до Німеччини, до праці на заводах або в полі; від селян забирають все, що ті виростять, а починається від вимоги подвоєння їхньої продукції. Запроваджено смертну кару за продаж чи купівлю будь-чого безпосередньо від виробників. Багато разів заповідано повернення земельної приватної власності, але ці обіцянки ніколи не виконуються. Навпаки, влада користується без обмежень усіма конфіскованими більшовиками маєтками й заявляє, що вся земля є власністю держави. Нишком повторюється часто, що майно окремих осіб є воєнною здобиччю. Німці про­довжують застосовувати, поширювати й поглиблю­вати більшовицьку систему. Безперечно, серед них також є чесні люди. Зустрічаються іноді навіть добрі католики, але в переважній більшості всі прислані до нас чиновники - це люди без честі й віри, які дозволяють собі просто неймовірні зловживання. Селян трактують, як негрів у колоніях. Їх б'ють, роздають ляпаси без жодної причини, конфісковують будь-які продукти, що вони несуть, наприклад, для дітей у місто; і все це чиниться з таким браком людських почувань, що просто важко повірити в можливість існування таких людей. Але ж вони справді існують! Знаю від одного свідка, що, наприклад, один із керівників округи з люттю конфіскує і жбурляє в річку все, що може знайти в кошиках селян, котрі їдуть до міста. І робить це в час справжнього голоду, що лютує у багатьох селах на переднівку. Нічого з ним не можна вдіяти, бо, як говорять, має високу протекцію.

Очевидець оповідав мені, що сам бачив, як мо­ло­дий офіцер СС здалеку прибіг, щоб не втратити на­го­ди познущатися над конаючим чоловіком, до того ж невідомим, вбитим поліцією за те, що нібито хотів учинити щось, що їй не подобалося. Не можу більше наводити подібних прикладів, бо вони незлі­ченні.

Виглядає так, наче якась банда безумців або скажених вовків накинулась на цей нещасний народ. І то не лише селячи чи прості люди наражені на ляпаси й побої. Нижчий чиновник, якщо він німець, має зарплатню у два або три рази більшу, ніж високий чиновник не німець, і дозволяє собі бити по обличчі, наприклад, прокуриста.

Поліцаї б'ють гумовими палицями людей на вокзалах і навіть на вулицях. Трапляється, що на лю­­дей випускають полі­цейських собак. Собаки часом у намордниках, але є випадки, коли їх не мають.

Незважаючи на не­одноразові заяви щодо впорядкування справи ма­лих сільських парафіяльних господарств, які були скон­фісковані де-факто під владою більшовиків, але не націоналізовані (як гово­рили), ми нічого не доби­лись, а забезпечення духо­венства обмежується майже виключно до по­жертвувань убогих людей. З великою вдячністю мушу тут згадати про допомогу, яку нам надають німецькі католики через товариство, покликане допомагати нім­цям поза кордоном райху. Українське духовенство, правда, отримує від уряду щось, що називають "добровільною підмогою" - 50 марок місячно - однак це скоріше політична діяльність на показ, ніж справжня допомога. Крім того, спо­діваємося, що будемо вимушені платити від цього 25% податку. Поки що до нас не застосовують антикатолицький закон райху. Священикам дозволено навчати дітей у школах катехизису. Влада ще не вмішується надто до проповідей і управління парафіями. Мають намір регламентувати оформ­лення шлюбів, однак не в антиканонічному смислі. Влада починає чіплятися до духовенства, як і до всіх громадян, правилами про паспорти, дозволи, а також різними, що їх тільки можна собі уявити, роз­порядженнями, які обмежують громадянську свободу. Але дозволено, наприклад, відкрити семіна­рію. Наша семінарія й наша теологічна академія працюють майже нормально. Однак, наче Дамоклів меч, висить над нашими головами загроза справж­нього переслідування. Мені дозволено друкувати щомісяця офіційний єпархіяльний орган, а також пас­тирські листи та інструкції. Конфіскують їх з най­меншого приводу. Зміг я, однак, видати шість повних номерів по 32 стор. кожен. Зміг скликати єпар­хіяльний синод, який з великими перервами три­ває майже цілий рік і дає мені можливість постійно контактувати з духовен­ством єпархії. Монастирі по­сту­пово реорганізу­ються. Все це, однак, є не­достатньою противагою жахливій деморалізації, якій під­падають прості й слабі люди. Вони вчаться зло­дійства і злочину вбивства, втрачають почуття спра­ведливості й людяності. У душпастирських листах, звичайно конфіскованих, я протестував проти вбив­ства; вдавалось, однак, чотири чи п'ять разів про­читати їх зібраному духо­венству. Я оголосив, що вбивство людини підлягає відлученню від Церкви, на що має право єпископ. Я також протестував у листі до Гіммлера і старався остерегти молодь перед вступом до поліції, де вона може деморалізуватися. Все це, однак, ніщо в порівнянні з наростаючою хви­лею моральних нечистот, котрі заливають весь край.

Усі передбачаємо, що система терору буде посилюватися й повернеться з набагато більшою силою проти українських і польських християн. Кати, призвичаєні до вбивства євреїв, тисяч невинних людей, звикли до виду крові й прагнуть її. Зваживши, що тепер німцям усе дозволено, треба сподіватись, що їхню лютість неможливо буде стримати, і ніяка сила не зуміє накинути їм жодної дисципліни. Передбачаємо, що вся країна буде залита потоками невинної крові, хіба що надзвичайний випадок загальмує біг подій. Єдиною утіхою, яку можна мати в цих стра­хітливих часах, є те, що нічого з нами не може трапитися без волі нашого небесного Отця. Думаю, що серед вбитих євреїв є багато душ, які наверта­ються до Бога, тому що ніколи від віків вони не стояли так, як тепер, перед обличчям насильницької смерті, інколи цілими місяцями, поки не стала вона дійсністю. Доля християн, яких сотні тисяч вмирало або вмирає без Святого Причастя, також у Божих руках. Як болісно дивитись на тих бідних дисидентів, що вмирають з голоду або яких вбивають у конц­таборах, і не могти нічого для них зробити! Бо те, що по суті можна для них зробити, є нічим. Як правило, не дозволяється обслуговувати ні лікарень для військовополонених, ні концтаборів, де щоденно вмирають сотні. Маю статистику і списки, які пригноблюють і жахають. Нашим священикам не дозволяється обслуговувати наших віруючих на Великій Україні. Справа об'єднання Церков викликає у них побоювання. Будь-яке порозуміння розпалює страх, бо завжди, коли якась система послуговується широко і з лукавством принципом "Розділяй...", то це напевне система, жертвою якої ми стали. Не перебільшую тут критики системи, яку Ваша Святість знає набагато краще, ніж ми всі. Тієї системи брехні, шахрайства, несправедливості, грабежу, що є карикатурою будь-яких понять про цивілізацію і лад. Ця система егоїзму, доведеного до абсурду, зовсім безумного національного шовінізму, ненависті до всього, що чесне і гарне, є чимсь так незвичним, що хіба першим враженням, яке виникає на вид цієї потвори, є остовпіння. До чого ця система доведе нещасний німецький народ? Тільки до звиродніння, якого ще не знала історія. Аби Бог дав, щоб, провалюючись, не потягнули за собою тієї частини Католицької Церкви, яка не може не відчути наслідків цього пекельного діяння.

Якщо переслідування набере форм вбивства за справу релігії, то це може бути спасінням для тих країн. Існує велика потреба добровільної жертви крові як спокути за кров, злочинно пролиту. Ваша Святість відмовила мені три роки тому ласки апостольського благословення , яким - в силу моєї апостольської місії - виділила б мене і призначила б на смерть для спасіння моєї єпархії. Я не наполягав, бо був переконаний, що Ваша Святість бачила ясніше від мене; здається мені, що під більшовиками я втратив найкращу і, може, єдину нагоду. Однак ці три роки навчили мене, що я не гідний такої смерті. Я зрозумів також, що пожертвування мого життя мало б, правдоподібно, меншу вартість перед Богом, ніж молитва дитини. Сьогодні прошу лише Вашого благословення спеціально для моїх молитов і моїх умертвлень. Велика частина цих умертвлень призначена для Католицької Церкви в цілому, маленька частина залишається для моєї єпархії і мого народу; однак ці умертвлення будуть плодо­творні лише при благословенні Вашої Святості і ласці Бога, яку це благословення виклопоче.

Тому, смиряючись при ногах Вашої Святості, прошу ласкаво апостольського благословення моєму бідному народові, бідному духовенству моєї бідної єпархії і моїй ницості.   Вашої Святості - найпокірніший слуга, в Господі Нашому Андрей, архиєпископ Львівський,  митрополит Галицький.

Львів, 29-31 серпня 1942 року Божого.

«Потрібно допомогти так, аби людина сама стала на ноги» Глава УГКЦ під час зустрічі з представником ООН у справах біженців…

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав обговорив питання внутрішньо переселених осіб з представником Агентства ООН у справах біженців в Україні Пабло Матеу. Зустріч відбулася на прохання представника Агентства ООН. Під час зустрічі Пабло Матеу підкреслив, що Глава УГКЦ є першим релігійним лідером, з яким він зустрівся. Як зазначив представник ООН, його бажання зустрітися з Блаженнішим Святославом зумовлене тим, що, на його думку, УГКЦ є однією з найбільш активних Церков в Україні, які багато працюють у соціальному служінні, зокрема допомагають внутрішньо переміщеним особам і людям, які опинилися у «сірій зоні».

     Пан Матеу навів приклад такої праці БФ «Карітас-Маріуполь» щодо допомоги внутрішньо переселеним особам і їхньої інтеграції в середовище, в якому вони опинилися. Також він дуже високо оцінив діяльність БФ «Карітас України» загалом. У зв'язку з цим сторони обговорили низку ініціатив, які здійснює «Карітас України», аби надати необхідну допомогу внутрішньо переселеним особам в Україні. Блаженніший Святослав наголосив, що Церква, зокрема, через «Карітас» робила і робить усе, аби внутрішньо переміщені особи не опинилися у своєрідному гетто, але справді допомагає їм інтегруватися в суспільство. «Карітас» має окремі програми, які допомагають внутрішньо переселеним особам розпочати власний бізнес. Це допомагає допомогти самому собі. І це відповідає соціальній доктрині Католицької Церкви, яка базується на гідності людської особи. Бо коли людина залежна від чиєїсь допомоги, це суперечить її гідності. Тому треба допомогти так, аби людина сама стала на ноги і могла сама себе утримувати», – сказав Глава Церкви.

     «В усіх потребах, зокрема тих, які стосуються Центральної України, того служіння, яке здійснює Київська архиєпархія, і наша опіка над вимушено переселеними особами, з якими працює «Карітас Київ», ми відзначили одну з нагальних потреб – це потреба житла», – додав Блаженніший Святослав. У зв’язку з цим сторони обговорили ініціативу ООН щодо соціального житла. «Соціальне житло – це житло не тільки для вимушено переселених осіб, а й для малозабезпечених сімей в Україні загалом», – відзначив Предстоятель. На думку представника ООН, в Україні на сьогодні відсутня будь-яка політика щодо соціального житла. За його словами, питання соціального житла має бути інтегральною частиною житлової політики держави взагалі, тому одна з ініціатив ООН – допомогти Українській державі випрацювати певні критерії, певні закони саме щодо соціального житла. Глава Церкви зі свого боку висловив велике зацікавлення цією темою, оскільки УГКЦ теж має велику соціальну проблему як серед вірних, так і серед вимушено переселених осіб. «Ми були б дуже вдячні за партнерську співпрацю в цьому питанні», – додав Предстоятель. Насамкінець учасники зустрічі подякували один одному. Представник ООН зазначив, що зі свого боку вони бачать УГКЦ як свого партнера і хочуть співпрацювати у допомозі людям, які сьогодні опинилися в потребі.

     «У лікуванні будь-якої залежності важливо повірити, що можна визволитися від цього» - У лікуванні будь-якої залежності важливо повірити, що можна визволитися від цього, почати нове життя, що все те, про що ми говоримо, може статися саме з ним. Бо надія виходить з віри. З віри, що Бог мене не покинув, Бог мене любить і посилає мені всіх оцих людей, аби мене врятувати. Очевидно, що людина сама повинна молитися і спілкуватися з Богом. Її особисте духовне життя є необхідним фундаментом дороги до зцілення.

     Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав у ефірі інтерактивної програми «ВІДКРИТА ЦЕРКВА» на «Живому ТБ» 11 травня 2017 року на тему, як боротися з різного роду залежностями. «Українська Греко-Католицька Церква пропонує свої варіанти лікування алкоголізму. Зокрема, це прощі, молитви, рух анонімних алкоголіків, де створюємо групи підтримки прямо при наших парафіях. Ця спільнота включає допомогу, у тому числі, психотерапевтів, свідчення тих, які визволилися і є тверезими алкоголіками…» – наголосив Блаженніший Святослав. Під час програми «Відкрита Церква» продемонстрували сюжет про реабілітаційний центр «Назарет», де лікують алко- і наркозалежність. Мета Центру – допомога тим узалежненим, які хочуть її перемогти. Бізнесмени та воїни АТО, директори шкіл та колишні безхатченки. За межами цих стін у них різні життя, але тут вони об'єднані спільною метою. Реабілітанти мають чіткий розпорядок дня і під кожного з них підбирають окрему програму реабілітації. Хлопці ведуть щоденники, де фіксують власні переживання, працюють у терапевтичних групах, спілкуються з духівниками, відвідують Службу Божу…

     Хтось починає тут уперше в житті фізично працювати і займатися спортом. А хтось вголос говорить про свої емоції. – Коли ми сідаємо в коло – ми всі рівні. Кожен називає себе лише по імені. І всі розуміють, що ніхто нікого не прийшов сюди вчити. Єдине, що я можу, – поділитися своїм досвідом, – розповідає о. Ігор Козанкевивич, голова реабілітаційного центру «Назарет». Тут нікого не лікують насильно, а територія центру навіть не має парканів. Той, хто задумав лишитися, мусить добровільно виконувати правила реабілітації, яка розрахована на чотири етапи...

      – І через кілька місяців вони починають мінятися, говорити, відкривати в собі різні таланти... починають показувати свою внутрішню красу, – розповідає отець Ігор. Наприклад, 35-річний Роман 20 років був залежний від наркотиків та алкоголю. Сьогодні він розуміє, що таке життя вело його у прірву. – Я не валявся під парканом, але розумів, що маю з дня на день вмерти, бо вже були абсцеси, гнійні рани від вживання наркотичних засобів... Така повна деградація як людини з середини. Я не міг спілкуватися з дівчатами, батьками. Спершу знімав квартири, потім кімнати, а потім уже жив на притонах. Тобто втратив усе абсолютно. Приїхати до центру йому порадив знайомий і вже п'ять місяців Роман веде тверезий спосіб життя. – Я можу себе поводити по-різному, але я тут навчився приймати себе у різних станах і розуміти, з чим це пов'язано. Тут я навчився готувати їсти, випікати хліб, відповідати за котельню...  За 13 років роботи Центру реабілітацію пройшли 1200 осіб. І практично кожен третій зумів подолати свою залежність.  Кожен, хто у нас побував, – зазначив голова «Назарету» навіть, якщо коротко, то він виходить звідси іншою людиною. Відкриває в собі багатство, Бога, себе, правду про себе. Бо це брехня, що ти нічого не можеш, що тобі нічого не вдасться. А правда є така, що Бог тебе ніколи не залишить, навіть якщо залишили всі.

     «Алкоголь - це отрута …» - Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав в ефірі інтерактивної програми «ВІДКРИТА ЦЕРКВА» на «Живому ТБ» розповів про причини алкоголізму. Нижче пропонуємо цитати Глави Церкви про це. - Алкоголізм – невиліковна хвороба. Ми часто не розуміємо, що це не просто погана звичка. Людина не завжди сама може кинути пити, а їй потрібно у цьому допомогти.  - Дуже багато причин алкоголізму має соціальний, суспільний характер. Це, наприклад, стереотипи харчування; брак культури вживання алкогольних напоїв; потрапляння в певне коло людей, які ведуть такий спосіб життя; середовище, в якому особа народилася; тощо. - Часом дуже жорстока реальність може бути причиною того, що люди починають тікати від дійсності, хочуть «забутися». Наприклад, коли людина втратила роботу і не може прогодувати свою сім’ю чи коли особа глибоко переживає особисту драму. - Багато наших військовослужбовців, які нині захищають Україну у війні з агресором, отримують психічні та духовні травми. Аби притупити цей біль, аби просто заснути вночі, вони вживають алкоголь, що призводить до нового виду залежності, яка стає більшим жахом, ніж пережита ситуація. - Алкоголь впливає не тільки на людську психіку, а й на тілесну сферу - спричинює порушення фізіологічних процесів. Тоді організм перестає бути здатним перебороти отруту: навіть менша кількість алкоголю може спричинити таке отруєння, як у здорової людини велика доза. - Людина повинна хотіти лікуватися! Це необхідний елемент визволення від алкоголізму. - Алкоголь стає доступним і щоразу його якість погіршується. Крім цього, передаються хибні моделі поведінки, які підштовхують до цієї залежності. Ми бачимо часом, як самі батьки пропонують маленьким дітям спробувати алкоголь. - Дитині не можна вживати алкоголю в будь-якому вигляді. Тому важливим є належне виховання і просвітництво, щоб діти розуміли, що алкоголь – це отрута, яка не приносить радості, а навпаки, стає тираном і причиною великого горя, як для них самих, так і, пізніше, для їхніх сімей. Скільки злочинів сьогодні в Україні чиниться під впливом алкоголю! Скільки сімей розпадається через те, що вдома панує тиран під назвою «чарка»! - Я пригадую свого дідуся, який розповідав, що на галицьких весіллях достатньо було літра горілчаних виробів для 200-300 осіб. Ніхто ніколи не йшов на весілля, аби напитися. Тому наявність алкоголю під час сімейних святкувань в очах мого дідуся була елементом радянської пропаганди. Для мене це було і є взірцем!                       

Гіацинта і Франциско проголошені святими!

Двоє з трьох молодих візіонерів Фатіми, Гіацинта й Франциско Марто, були оголошені святими. Папа Франциск зробив це на початку Меси в місцевому санктуарії Божої Матері Розарію в соту річницю першого об’явлення Богоматері 1917 року. Вони стали наймолодшими святими Католицької Церкви, які не є мучениками. Процес беатифікації третього візіонера, Люції дос Сантос, триває. Після співу гімну до Святого Духа «Veni Creator Spiritus» ординарій дієцезії Лейрія‑Фатіма, єпископ Антоніу Аугусто дос Сантос Марто, в супроводі постулаторки процесу канонізації, с. Анджели Коельо, попросив Папу про канонізацію блаженних Франциско Марто і Гіацинти Марто. «Святіший Отче, Свята Мати‑Церква щиро просить Вашу Святість зарахувати до лику святих блаженних Франциско Марто і Гіацинту Марто, щоб усі вірні могли їх вшановувати як таких», — сказав єпископ Марто. Він представив короткі біографії обох дітей, після чого пролунала Літанія до Всіх Святих. На закінчення Папа Франциск виголосив португальською формулу канонізації: «На славу Святої і Нероздільної Трійці, для звеличення католицької віри і зростання християнського життя, силою Господа нашого Ісуса Христа і святих апостолів Петра і Павла, а також нашою, після попередніх зрілих роздумів, численних молитов і за порадою багатьох наших братів у єпископстві постановляємо і стверджуємо, що блаженні Франциско Марто і Гіацинта Марто - святі, і вписуємо їх у каталог святих, рекомендуючи, щоби їх почитали як святих в усій Церкві. В ім’я Отця і Сина і Святого Духа». Слова Папи присутні прийняли оплесками. «Пастушки з Фатіми були канонізовані, бо прийняли місію, покладену на них Богом, погоджуючись тим самим на багато важких жертв. У певному сенсі, вони взяли на себе відповідальність за світ, - вважає о. проф. Джан Маттео Роджіо, маріолог із Папського теологічного факультету «Маріанум». - Їхнє свідчення, по суті, полягає на тому, щоби брати на себе відповідальність в ім’я Бога за інших. Вони жили під час Першої світової війни, а потім за часів ненависті, перед лицем великої трагедії. В таких умовах, коли всі думають тільки про перемогу у війні, взяти на себе відповідальність за інших могло здатися чимось образливим, своєрідної формою пораженства. Проте таким було покликання цих дітей, дар, який вони отримали від Бога: відчувати відповідальність за інших», — сказав отець Роджіо. Він підкреслив, що «таким чином, через відповідальність, людина розвивається і закладається фундамент нової цивілізації, не такої, що веде до воєн». Він додав, що на практиці це виявилося у багатьох самозреченнях і умертвіннях, які взяли ці діти. «Так у ті часи розуміли покуту. Умертвляли себе, але завжди з думкою про інших, аби для інших людей з цього виникло якесь добро», - зазначив фахівець з марійних об’явлень. На його думку, канонізацією Франциско і Гіацинти Марто Церква показує, що святість не залежить від віку. Її можна осягнути в дитинстві, найкращим прикладом чого є сама Марія.

     «Фатіма, без перебільшення, є найбільшим пророцтвом з усіх сучасних об’явлень», - так оцінила Конгрегація у справах віровчення події в Португалії на початку ХХ століття. Пресвята Діва вибрала трьох пастушків, аби врятувати цілий світ від воєн і наповнити його Божим миром. Просила тільки про одне: молитву Розарію, покуту й навернення. Ці прохання як рефрен повторювалися кожного 13 дня протягом шести місяців, і не тому, що діти про них забули, а тому, що вони дуже важливі - адже від них залежало майбутнє. Цю суть об’явлень діти могли переказати одразу, але були ще певні таємниці, про які вони мали мовчати, аж поки Бог не дозволить їх виявити. Фатімська таємниця (саме таку назву вони дістали) складається з трьох відмінних частин. Запис пророчого об’явлення подібний до біблійних пророцтв, які не описують майбутніх подій, однак ясно вказують на факти, віддалені один від одного часом. Перші дві частини відкрила1941 року сестра Люція дос Сантос, бо Франциск і Гіацинта Марто, як згадувалося, померли невдовзі після об’явлень. Першою таємницею було видіння пекла, яке відкрилося дітям і дуже налякало їх. Вони побачили страждання нерозкаяних грішників, позбавлених Божої благодаті. Друга таємниця передрікала швидке закінчення Першої світової війни, що якраз тривала, та загрозу початку Другої світової війни. Діва Марія говорила також і про загрозу комунізму, про голод, численні смерті, переслідування Церкви, знищення цілих націй та особливу роль Росії в історії людства на межі тисячоліть. Пресвята Богородиця закликала до вшанування Її Непорочного Серця. Особливо ж Вона наголосила на необхідності посвятити Росію Її Непорочному Серцю та завжди молитися за навернення цієї країни. Уперше акт посвячення Росії та цілого світу Непорочному Серцю Діви Марії здійснив Папа Римський Пій ХІІ - це було 1942 року. 1984 року Святіший Отець Йоан Павло ІІ відновив цей акт перед статуєю Фатімської Богородиці на площі св. Петра в Римі. Утретє акт посвячення світу Непорочному Серцю Марії здійснив Папа Римський Франциск 13 жовтня 2013 року. Третя таємниця стосувалася передусім боротьби атеїстичної системи проти Церкви і християн. Вона описує безмірне страждання свідків віри у другому тисячолітті. «Святіший Отець, перш ніж дістатися на вершину гори, де стояв великий хрест із неотесаних балок.., ішов невпевненим кроком, змучений болем і стражданнями, і молився за душі померлих людей, які лежали на його дорозі. Дійшовши до вершини гори, Святіший Отець став навколішки біля підніжжя хреста. Тут його вбили солдати… За ним у той самий спосіб один за одним загинули інші єпископи, священики, ченці й черниці та багато світських людей, чоловіків і жінок, які належали до різних верств і займали різне положення у суспільстві ». Безсумнівно, переслідування християн у ХХ ст. та замах на життя Папи Римського Йоана Павла ІІ було змістом третьої частини Фатімської таємниці. Попри сумний зміст цих трьох частин, а особливо третьої, - як зауважив кардинал Йозеф Ратцінґер, «…вони завершуються образом, повним надії: ні одне страждання не є марним, і саме та Церква, яка страждає, Церква мучеників, є дороговказом для людини, яка шукає Бога ». Оскільки Фатімська таємниця не описує конкретних подій, то ми не можемо сказати, що вона вже відійшла в минуле. Вона стосується кожного з нас і заохочує до молитви, даної нам як «шлях до спасіння душ», а водночас як заклик до покаяння і навернення.

      Моліться, багато моліться! (...) Перетворіть на жертву все, що можете, аби відшкодувати гріхи, якими людство зневажає Бога. Приносьте їх як прохання заради навернення грішників» - надають глибшого значення цьому заклику. Також в об’явленнях Богородиці не раз у різних місяцях з’являється це прохання. І, читаючи спогади сестри Люції, ми можемо захоплюватися ревністю й творчістю дітей у його виконанні. Слово «жертва» для дитячого пізнання, мабуть, не було до кінця зрозуміле, але його втілення в життя свідчить про зрілу свідомість дорослої людини. Фатімські діти жертвували все, що могли: голод - бо їжу віддавали бідним; час на забаву, спрагу, фізичні болі; страждання, спричинені рідними, і носіння волосяного шнурка. Задумаймося: якої жертви Бог хоче від нас сьогодні? Може, тілесної, фізичної, брак хліба… а може, жертви моральної, пов’язаної з нашим життям? Може, ми маємо Богу пожертвувати наше минуле зі всім його стражданням; а може, страх про наше майбутнє? Чи вміємо ми це пожертвувати Богу як відшкодування за гріхи? Аби добре зрозуміти фатімське послання, спробуймо побачити мотиви беатифікованих пастушків. Франциск хотів утішити засмученого Господа Бога, Гіацинта хотіла застерегти грішників від пекла. Тому вони вірили, що молитва і жертва - це найкращий шлях до здійснення мети. Якщо придивимося до сучасної людини як такої…

     Щастя і приємність стали синонімами, а жертва тут не вписується взагалі. Є різні приємності: пов’язані з їжею, питтям, цигарками, наркотиками, алкоголем, із модним одягом, гарним помешканням, подорожами. Одним словом, приємності, які дозволяють нам зростати в очах світу і власних. А чи ми зростаємо в Божих очах? Зрозуміти значення жертви може нам допомогти тільки Той, який склав досконалу жертву зі свого життя, - Агнець Божий. Якби зречення і жертва були непотрібні, можливо, й Ісус не мусив би вмирати на хресті. Але ж хрест є знаряддям спасіння, і через наш щоденний хрест, який візьмемо зі смиренням та у фатімському дусі, ми можемо врятувати багато грішників і змінити обличчя цієї землі. Нехай молитва, якої навчила дітей Богородиця у Фатімі: «Ісусе, я роблю це з любові до Тебе, заради навернення грішників і відшкодування за гріхи, скоєні проти Непорочного Серця Марії» - буде для нас силою на шляху зречення і жертви.

Celebrate the Pentecost!

Celebrate the Day of Pentecost  Sunday, June 4^th., 2017 at the 9.00 am. Divine Liturgy. Green will be everywhere, so wear green if you can. At the beginning we will pray a special prayer to the Holy Spirit - Heavenly King.  During the service will be a reading of the Pentecost Story - Acts 2:1-11, and  Jn.7:37-52,8;12.  Listen and contemplate this lesson.  In it, the Mother of God, our Virgin Mary, and the Apostles, were filled with the power of the Holy Spirit,.. A terrific wind came from heaven, & they saw tongues, that looked like fire. 

      At 2.00 pm. we will go to our Cemetery, and do the Pentecost Blessing of graves and Panakhyda prayer services at family graves, while singing and asking God, "In blessed sleep grant eternal rest, O Lord to Your ever-to-be remembered servants, and make their memory everlasting. Vichnaya Pam'iat!".

      What about you and me?  Are we filled with the Holy Spirit?  If so, what does that mean for our lives as Christians?

      True fellowship with Jesus Christ! It is a Congregation, in Ukrainian Hromada, of believers in the word of God, who endeavor to apply the Good News of Jesus Christ to their lives. Be a family-oriented Bible-believing fellowship dedicated to teaching sound spiritual doctrines based on the Bible and Catholic Teachings. Believe that in the midst of the difficulties that we face in Ukraine, the USA, and the World today, the secret of victorious lives is establishing a personal relationship with Jesus Christ and walking in his love.

      At our Eastern Ukrainian Catholic Church, we believe in worshiping God under the banner of unity and love with Pope Francis, who has the authority and keys of St. Peter, to be a Head of the Universal Church. In this spirit, we rejoice with those who are rejoicing in the Lord and we share the burdens of those who bear them.

      As the Church, the Body of Christ, you will experience heartfelt praise and worship times and a dynamic exposition of the Word of God. These form an important part of each Divine Liturgy will help us all into the awesome presence of the Living God.

     Together we can share our tradition in the spiritual riches that Jesus Christ bestows upon us, as children of God.

    To all of you, who have been searching for a place to call a spiritual home, - me, as a Pastor, I say - WELCOME.

Fr. Mykhaylo.

Боже Милосердя

"Скажи душам, де повинні шукати утіх, тобто в трибуналі милосердя, там є найбільші чуда, які постійно повторюються. Щоб отримати це чудо, не треба ні відбувати далекого паломництва, ні здійснювати якісь зовнішні обряди, - вистачить схилитися перед Моїм заступником (у Св. Сповіді) з вірою і виявити свою нікчемність, і чудо Божого Милосердя виявиться в усій повноті. Навіть, якщо б ця душа розкладалася, як труп, і навіть якщо б, на людський погляд, вже не було для неї воскресіння і все втрачено, не так є на Божий погляд, чудо Божого Милосердя воскресить цю душу в усій повноті".

Ісус до св. Фаустини Ковальської. Божe Милосердя, і вже це має спонукати нас, аби ми більше звертали свій духовний погляд на цю недослідиму глибину і найбільшу Божу властивість - Милосердя. Коли б ми впізнали його вартість для людини, ми б часто прибігали до нього, черпали ласки для себе й інших, ми б голосили всім: припадіть з довір'ям до Божого Милосердя і пізнаєте, який добрий Господь, який щедрий наш Спаситель, бо зі свого Милосердного Серця роздає всім, хто лиш Його просить і до Нього прибігає.

До Божого Милосердя повинні прибігати грішники, навіть ті, які втратили всяку надію, бо саме для них найперше воно призначене. Яким би не був грішник, Боже Милосердя воскресить цю душу до нового життя. Якщо людина падає в гріх, то має той привілей звертатися до цього Милосердя, просити прощення й ласки витривалості в доброму. Згадаймо про велику грішницю - Марію Магдалину, про зречення Петра, того, хто мав бути апостолом і Головою Церкви, згадаймо про доброго розбійника на хресті і багатьох інших та запитаймо, що з ними трапилось, коли вони в покорі звернулися до милосердного Ісуса, де вони перебувають сьогодні? Сама св. Фаустина Ковальська, апостолка Божого Милосердя, стверджувала, що коли б вона мала гріхи всього світу і вже здавалося б, що вона мала б летіти в безодню вічних мук, то навіть тоді вона ще з більшим уповання і силою кликала б: "Ісусе, довіряю Тобі, Ісусе, надіюся на Тебе". Кожен з нас повинен уповати на Боже Милосердя, просити в нього ласки у всіх нуждах, бідах, упадках, проблемах, духовних і земних потребах. Ісус Христос сам дав нам способи, через які ми можемо черпати в Нього милосердя. Перелічімо їх і для кращого пояснення наводимо слова Ісуса Христа до св. Фаустини, записані у її Щоденнику.

1) Образ Божого Милосердя. "Даю людям посуд, з яким вони повинні приходити по ласки до джерела милосердя. Тим посудом є той образ з підписом "Ісусе, довіряю Тобі" (образ, на якому Христос благословляє, а лівою рукою вказує на своє Серце, з якого виходять два промені - червоний і голубий). "Я бажаю, щоб цей образ вшановувано у всьому світі... Обіцяю, що душа, яка віддаватиме шану цьому образу, не загине. Обіцяю також вже тут, на землі, перемогу над ворогами, а особливо в годину смерті. Я сам захищатиму її, як Свою славу". "Блідий промінь означає Воду, яка оправдовує душі; червоний промінь - Кров, яка є життям душ (...) Ті два промені вийшли з надр Мого Милосердя тоді, коли Моє конаюче на хресті Серце було пробите списом. Ті промені захищають душі від гніву Мого Отця. Щасливий, хто в їхній тіні буде жити, бо не досягне його справедлива рука Бога". Очищає душу Тайна Хрещення і Сповіді, а найщедріше живить її Євхаристія, отже, ті два промені означають святі Тайни й усі ласки Святого Духа, символом якого є вода, а новий союз Бога з людиною є кров Христа. "Через цей образ уділятиму багато ласк для душ, тому хай кожна душа має доступ до нього". - "Скажи, що милосердя є найвищою ознакою Бога. Усі діла Моїх рук увінчані милосердям". Одночасно Ісус застерігає, щоб ми самі, коли отримаємо милосердя, чинили діла любові для інших, а у своєму житті випромінювали Боже милосердя щодо своїх ближніх: "Цей образ повинен нагадувати вимоги Мого Милосердя, бо навіть найсильніша віра не матиме вартості без учинків". Тому самі стараймося чинити діла милосердя для душі й тіла, коли не можемо ділом, то чинімо словом, коли навіть і словом не маємо можливості, то молитва завжди долетить до тих, до кого не долетить наше слово. Виявляймо милосердя до інших ділом, словом і молитвою.

2) Свято Божого Милосердя. Це свято для всієї Церкви установив і проголосив папа Йоан Павло ІІ 30 квітня 2000 року, у день канонізації сестри Фаустини. Його святкуємо в першу неділю після Великодня, на провідну чи Томину. "Жодна душа не знайде виправдання, доки не звернеться з вірою до Мого милосердя, і тому перша неділя після Великодня повинна бути святом Милосердя... Прагну, щоб свято Милосердя було притулком і захистком для усіх душ, а особливо для бідних грішників. Душі гинуть, незважаючи на Мою гірку муку. Даю їм останню надію на порятунок, тобто свято Мого Милосердя. Якщо не величатимуть Мого Милосердя, згинуть навіки... Хто в цей день приступить до Джерела Життя, той отримає цілковите відпущення провин і кар. У цей день відчинені нутрощі Мого Милосердя, виливаю ціле море ласк на душі, які наблизяться до джерела Мого Милосердя; хай не боїться наблизитися до Мене жодна душа, навіть якщо її гріхи були як пурпур". "Прагну уділити повний відпуст душам, які висповідаються та приймуть Св. Причастя у день свята Мого Милосердя... Кожна душа, яка вірить і довіряє Моєму Милосердю, отримає його".

3) Година Божого Милосердя. Цю годину, від третьої до четвертої після обіду, називаємо годиною Божого Милосердя, бо саме о цій порі Христос помер на хресті, саме в цей час і було пробите милосердне Серце нашого Відкупителя. "О третій годині благай Мого милосердя, особливо для грішників, і хоч на коротку мить заглиблюйся у Моїх Страстях, особливо у хвилю конання. Це година великого милосердя для всього світу... У цю хвилину не відмовлю душі ні в чому, яка просить Мене заради Моїх Страстей. Скільки разів почуєш, що годинник б'є третю годину, потопай уся в Моєму милосерді, величаючи і прославляючи його, взивай його всемогутність для всього світу, а особливо для бідних грішників, бо в цю хвилину було навстіж відчинене моє серце для кожної душі. У цей час випросиш усе для себе і для інших, у ту годину звершилася ласка для всього світу - милосердя перемогло справедливість... А якщо не можеш зайти у каплицю, заглибся у молитву там, де ти знаходишся, хоч на коротку хвилину. Бажаю шани для Мого милосердя від усякого створіння".

4) Літанія до Божого Милосердя. Ісус заохочував промовляти цю літанію тим, які сумніваються у Божому Милосерді, мають страх, розпач, зневіру чи мають думки проти Божої любові й всепрощення: "Хай душа, яка сумнівається, читає ці роздуми про милосердя та стане довірливою".

5) Вервиця до Божого Милосердя. Особливе почитання Божого Милосердя хай буде через вервицю, яку подав нам Спаситель через св. Фаустину. Відмовляючи цю Вервицю, ми можемо випросити багато ласк, її слід поширювати і заохочувати інших до цієї молитви. "Неустанно відмовляй ту вервицю, якої Я тебе навчив. Кожен, хто відмовлятиме її, удостоїться великого милосердя в годину смерті... Навіть найзапекліший грішник, тільки раз відмовивши цю вервицю, удостоїться ласки з Мого нескінченного милосердя. Прагну, щоб увесь світ пізнав Моє милосердя; незбагненні ласки прагну наділити душам, які вірять у Моє милосердя... Душі, які відмовлятимуть ту вервицю, будуть огорнені моїм милосердям ще за життя, а особливо в годину смерті... Я обороню кожну душу в годину її смерті, як свою славу, якщо вона відмовлятиме ту вервицю, або якщо при вмираючому інші відмовлять її - доступлять такого самого відпусту. Коли при вмираючому відмовляють ту вервицю, вгамовується Божий гнів, а незглибиме милосердя огортає душу і зворушуються нутрощі Мого Милосердя заради Страсної Муки Мого Сина... - О якими великими ласками Я наділю душі, які відмовлятимуть цю вервицю... Це знак на останні часи, після нього прийде справедливий день".

Сама св. Фаустина за життя переконалася в дієвості цієї вервиці. Коли була в лікарні й молилася неустанно за вмираючих на вервиці, ті люди в годині своєї смерті й конання отримували ласку Божого Милосердя, від них відходила тривога, страх від конання, і що найбільше: вони отримували вічне спасіння, яке можливо не отримали б, якби сестра Фаустина за них не молилася вервицю до Божого Милосердя. "Дочко Моя, заохочуй душі до відмовляння цієї вервиці, яку Я тобі дав. За відмовляння цієї вервиці Мені подобається дати все, про що Мене проситимуть. Коли будуть її відмовляти затяті грішники, наповню їх душі спокоєм, а година їхньої смерті буде щаслива. Напиши це для засмучених душ: коли душа побачить і пізнає тяжкість своїх гріхів, коли перед очима її душі відкриється уся безодня нікчемності, в якій вона потонула, хай не впадає у розпач, але з вірою хай впаде в обійми Мого милосердя, як дитина в обійми коханої матері. Ці душі першими мають право на Моє милостиве серце, вони першими мають право на Моє милосердя. Скажи, що жодна душа, яка взивала до мого милосердя, не розчарувалася ані не зазнала сорому. Мені особливо подобається душа, яка довірилася Моїй доброті. Напиши, коли відмовлятимуть ту вервицю біля вмираючих, Я стану між Отцем і вмираючою душею не як справедливий Суддя, але як милосердний Спаситель".

Вервицю до Божого Милосердя слід закінчувати молитвою: "О Крове і Водо, котра виплила з Ісусового Серця як цілюще джерело милосердя для нас, уповаємо на Тебе". Цю молитву теж подав Ісус і навіть прив'язав до неї обітницю: "Коли відмовиш цю молитву за якогось грішника з розкаяним серцем і вірою, дам йому ласку навернення". Гарний приклад зі свого життя про дію вервиці до Божого Милосердя розповів мені нині покійний вже дяк з Новосілок - Біловус Петро. У родині дяка Петра була родичка Марія. Він взяв її до себе, опікувався нею, оскільки жила сама. Дяк Петро був побожним чоловіком, мав гарний слух, вмів чудово співати різні гласи і мелодії без жодної хиби так, що я й сам дивувався такому таланту. Приходить час і родичку Марію помалу опускають сили, вона хворіє і згасає з дня на день. Всі розуміють, що скоро прийде смерть. Та в серці дяка Петра був великий біль: скільки не просив Марію аби висповідалася хоча б у небезпеці смерті, вона була невблаганна. І пояснював, і благав - ніщо не давало результату. Будучи байдужою до релігії і до Бога, не бажала примиритися з Ним у Святій Тайні Покаяння. Сили її покидали, голос слабшав... Врешті сказав до неї: "У мене з родини таких як ти, православних, вже двоє померли без сповіді, хоча я й просив їх, але тобі я вже не дам так померти". Бере в руки вервицю, стає на коліна біля її ліжка і вголос (аби вона чула) неустанно благає Божого Милосердя для неї. Вже не пам'ятає, скільки разів відмовив вервицю, але вкінці її бідна душа вже сама повторювала зітхання: "Задля болючих його терпінь, май милосердя над нами і над цілим світом". Коли закінчив молитися і хотів йти, то Марія вже сама попросила його: "Вже задля Його милосердя поклич священика. Боже Милосердя мені допомогло". Цей випадок підтвердив о. Богдан Радюк, який прийшов її сповідати. І ще одне диво Божої любові: на другий день жінка померла, примирена з Господом Богом. Душа спасенна. Яким великим є Боже Милосердя для нас!

Тому щоденно молімося вервицю до Божого Милосердя, коли можемо, але особливо в третій годині по полудню, благаймо цього милосердя для нас, для родин, для дітей і молоді, для духовенства й нашої Церкви, для нашого народу й військових, для волонтерів і поранених, для полонених і для тих, які спричинилися до цієї війни на сході України, аби й вони пізнали Бога і навернулися до Нього. Відмовляймо часто ту вервицю за налогових грішників, за тих, які далекі від Церкви, які живуть у гріхах, за грішну молодь і її опам'ятання. Не забуваймо: молитва до Божого Милосердя біля вмираючих і тих, хто є в небезпеці смерті, неприготований до неї, не примирений з Богом, дає ласку жалю і прагнення Святої Сповіді. Хай кожен з нас буде апостолом, поширює серед рідних і знайомих вервицю і культ Божого Милосердя, щоб якнайбільше людей молилося і отримувало ласки з надр милосердного Серця Ісусового. Сам Ісус через св. Фаустину заохочуває нас до апостольства таким словами: "Душі, які поширюють культ Мого Милосердя, оберігатиму їх протягом усього життя, як ніжна мати своє немовля, а в годину смерті не буду для них Суддею, а милосердним Спасителем".                Амінь.                  

Список найкрасивіших компліментів

Лоретанська літанія, мабуть, є найдовшим і незвичайним каталогом компліментів, які стосуються лише однієї жінки - Марії. Травень - місяць, особливим чином присвячений Богородиці. Сама історія Літанії є незвичайною, заохочую вас її досліджувати. Лоретанська літанія завжди була однією з моїх улюблених молитов. Вона також є списком найкрасивіших компліментів, якими була обсипана Марія, найкраща Мати. Цікаво, що Марію цілих 13 разів називають Матір’ю і 14 разів - Царицею. У цій молитві так багато тепла. В ній підкреслюється роль Марії в історії спасіння. Я думаю, що варто самому заглибитися в неї. Спокійно проаналізувати всі визначення. Мої улюблені: «Свята Богородице Діво», «Зоре світанкова», «Трояндо духовна», «Мати наймиліша», «Допомого вірних», «Царице ангелів». Думаю, що кожен знайде своє улюблене. Не буду більше говорити - просто запрошую вас до молитви. «Маріє, Допомого вірних, Ти через свого Божественного Сина стала посередницею благодатей і чудес, які посилає Всевишній» (св. Джованні Боско).

Травень у Церкві є місяцем, присвяченим ушануванню Матері Божої. Традиційні «маївки» — молебні, правлені по храмах, при гротах, капличках і придорожніх статуях Богородиці, включають у себе як головний елемент Лоретанську літанію. Початків цього молебню слід шукати у піснях на прославу Пресвятої Діви, відомих на Сході вже у V ст. На Заході присвячення травня Матері Божій з’явилося допіру на межі ХІІІ і XIV століть, завдяки іспанському королю Альфонсу Х. Він заохочував підданих, аби вечорами збиралися на спільну молитву перед статуями Богородиці Діви. Травневі молебні швидко стали популярні в усій християнській Європі. Один з верхньорейнських містиків, блаженний домініканець Генріх Сузо, у своїх текстах згадує, що ще дитиною збирав по луках квіти й відносив їх Марії. У XVI столітті поширенню марійної побожності посприяло винайдення друку. А вперше травень був названий місяцем Марії у виданій 1549 року в Німеччині книжечці «Духовний травень», яка була письмовою відповіддю на Реформацію. В численних житіях святих і монастирських хроніках можна прочитати про травневий культ Діви Марії. Хорошим прикладом є св. Филип Нері, який збирав дітей біля статуї Матері Божої, заохочував їх молитися і приносити квіти до Її ніг. Подібні звичаї описують хроніки італійських домініканців XVII століття. Отцем травневих молебнів став неаполітанський єзуїт о. Ансолані, який жив на межі XVII і XVIII століть. Він організовував у королівській каплиці спеціальні концерти марійних пісень, які завершувались урочистим благословенням Пресвятими Дарами. Великим прихильником і поширювачем цієї форми вшанування Матері Божої був інший єзуїт, о. Муцарелі, який 1787 року надрукував спеціальну брошурку, розіславши її до всіх єпископів. Попри заборону діяльності єзуїтів, яку здійснив папа Климентій XIV, о. Муцарелі зумів прищепити цей травневий молебень у практику вірян храму Іль Джезу в Римі. Поширив він її також і в Парижі, де супроводжував папу Пія VII під час коронації Наполеона Бонапарта. То саме Пій VII наділив марійні молебні першими відпустами. 1859 року черговий наступник св. Петра — Пій ІХ затвердив ту форму травневого молебню, яка відома й досьогодні і складається з Лоретанської літанії, повчання священика і врочистого благословення Пресвятими Дарами. У Польщі, звідки ця традиція прийшла у в Україну, перші травневі молебні згадуються 1838 року; вони відбувалися на теперішній українській землі, в Тернополі, у храмі єзуїтів. У середині ХІХ століття маївки вже було служено у багатьох містах, зокрема у Варшаві, в храмі Святого Хреста, у Кракові, Плоцьку, Торуні, Новому Сончі, Влоцлавку та в українському нині Львові. Лоретанська літанія, яка є головною частиною травневого молебню, виникла найімовірніше уже в ХІІ столітті, її батьківщиною є Франція. Зібрані разом заклики прославлення Пресвятої Богородиці затвердив 11 червня 1587 року папа Сікст V. Своєю назвою літанія завдячує італійській місцевості Лорето, де вона набула виняткової популярності. Оскільки вірні часто додавали до цих звернень свої власні, 1631 року Свята конгрегація обрядів заборонила впроваджувати у текст молитви свої довільні зміни. Нові звернення у літанії мали бути затверджені Церквою. Виникали вони мірою розвитку маріології. Хоча певні варіації у літанії існують: так, у Польщі офіційно дозволено звертання «Царице Польщі». До польської версії літанії цей рядок потрапив після того, як Апостольська Столиця затвердила урочистість Пресвятої Діви Марії Цариці Польщі. Натомість в офіційній версії Лоретанської літанії українською мовою рядка «Царице України» немає (якщо у когось в молитовниках є, то це неофіційний текст «для місцевого використання»

 Щодо цього звертання голова Літургійної комісії Конференції єпископату України єпископ Яцек Пиль каже так: «До польської версії літанії це звертання додали після того, як ціла Польща була урочисто присвячена Борогодиці Діві. Це відбулося на врученні Діві Марії всієї Польщі, всіх її земель і людей усіх станів, як це перелічено у Ясногурських шлюбах короля Яна Казимира. Себто це було усвідомлене присвячення Матері Божій цілої тодішньої держави. В Україні зараз відбулося вже кілька актів присвячення Діві Марії: римо-католики віддали державу під опіку Її Непорочного Серця, греко-католики звершили акт віддання України під Покров Богородиці. Отже, певною мірою підстави для включення такого звертання ніби є. Але візьмімо до уваги те, що ’наші’ присвячення відбулися на тлі Кримських трагічних подій, вони були термінові, без належної підготовки всього народу. Відповідно, можна починати думати про те, щоби розпочати старання перед Апостольською Столицею, аби звернення ’Царице України’ було включене до нашого тексту літанії, але спершу варто провести глибоку підготовку віруючих, наприклад, організувати велику і спільну новенну в жовтні, який теж є марійним місяцем. І, відповідно, щоб це не було якоюсь відокремленою дією римо-католиків в Україні, оскільки греко-католики також звершили, зі свого боку, таке присвячення. Це мала би бути справді всецерковна і загальнонародна підготовка до серйозного акту; наразі ми просто перебуваємо в загрозливій ситуації». Щодо різних «місцевих» звертань, не наявних у затвердженому тексті, то вони також належать до побожності внутріорденського рівня. Наприклад, такі звертання, як читане у капуцинському молитовнику «Царице Серафітського Ордену», або в кармелітській версії «Царице Святого Скапулярію», не заборонені церковною владою, але не становлять офіційного тексту.

Глава УГКЦ: «Ми повинні виконати прохання Фатімської Богородиці – молитися за навернення Росії»

Цього року, 13 травня, Вселенська Церква відзначатиме сторіччя Фатімських об’явлень. Святіший Отець Франциск цього дня прибуде до Фатіми. Відомо, що Фатімські об’явлення закликають, зокрема Україну, молитися за навернення Росії. Таким було благання Богородиці, щоб Росія не поширила свої помилки і свою біду на весь світ. Про це 23 квітня сказав Блаженніший Святослав наприкінці Архиєрейської Божественної Літургії в Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві.

     Глава і Отець УГКЦ пригадав, як кілька років тому, ще перед війною, у Донецьку «народилася» ікона Фатімської Богородиці: «Тоді наші вірні в Донецьку і духовенство ще не знали, яке страждання й біду принесе ця небезпека зі Сходу для них. Але там народилася ця ікона, яка тепер подорожує різними частинами України та земної кулі». Блаженніший Святослав освятив копію Донецької ікони Фатімської Богородиці, яку підготувала парафія Покрови Пресвятої Богородиці з Вінниці. «У той час, коли кілька місяців тому весь єпископат УГКЦ у Фатімі посвятив Україну Непорочному Серцю Марії тут, у нашому соборі, ми прагнемо її освятити, аби просити Богородицю опікуватися Україною, дарувати нам мир», – сказав архиєрей. «Усі ми повинні виконати прохання Богородиці – молитися за навернення Росії, молитися за навернення грішників, за тих, що нас убивають, жертвувати наші невигоди, наш біль і молитви за їх навернення, за перемогу над злом. Нехай ця ікона подорожує, щоб у цей рік наша Церква виконала те, що обіцяла Богородиці, подібно як ті пастушки, які ось будуть винесені на престол святих Вселенської Церкви», – закликав Предстоятель УГКЦ.

      Чи можливе примирення між українцями і росіянами, як пробачити країні-сусіду збройну агресію, як простити вбивства тисяч воїнів і мирних жителів, як бути батькам, які поховали своїх дітей у цій війні? На ці та інші запитання відповів Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в інтерактивній програмі «Живого ТБ» «ВІДКРИТА ЦЕРКВА».

      Чи готові українці до примирення? Українське суспільство поки що не готове до примирення, оскільки ми ще живемо в стані війни. Ми є жертвою несправедливої агресії, але, думаю, що ніколи не зарано почати говорити про примирення, за мир молитися і його будувати. Пригадаймо досвід Західної Європи. Будівництво миру і примирення між Німеччиною і Францією розпочалося ще до закінчення війни. І саме ті, хто спонукав ті два народи думати про примирення, шукати миру в Європі, пізніше були названі батьками Європейського Союзу. Гадаю, сьогодні це дуже делікатна тема, болісна, але тим не менше ми маємо обов’язок про це думати, про це говорити і про це молитися. Хочу сказати, що апостол Павло вважав своїм обов'язком саме служіння примиренню. У його посланнях ми читаємо, я б сказав, такий відчайдушний заклик: «Примиріться з Богом!» І це примирення людини з Богом є джерелом, а відтак завданням примирення між людьми. Тому, гадаю, настав час. Зокрема, у цей пасхальний час, коли ми оспівуємо присутність між нами воскреслого Христа, коли ми, українці і росіяни, співаємо такі слова: «І тим, що ненавидять нас, простімо все з Воскресінням». Можливо, це є час, аби почати замислюватися над такими глибокими питаннями.

     Прощення, примирення і мир…  Прощення – це глибоко духовний акт. Прощення робить нас вільними - ми звільняємося від ненависті. Ми стаємо рабами нашого поневолювача тоді, коли починаємо його ненавидіти. Тоді ми попадаємо під логіку помсти. Тому, гадаю, треба розділити три поняття: прощення, примирення і мир. Бо часто ці три слова вживають як синоніми, але насправді вони мають різне значення.  Спершу варто говорити про прощення. Це початок. Коли хтось прощає − він має здатність непросто перемогти у війні, він перемагає війну. Він не дозволяє, аби війна полонила його серце. Навіть тоді, коли ми повинні захищати свою Батьківщину, ми є носіями миру. Ми захищаємо мирне життя своєї країни. Коли мова йде про примирення, то це справді непростий процес, який може розпочатися тільки після готовності до діалогу агресора і жертви. Виділю чотири кроки до примирення. Ми ще не готові до цього, але треба вже готуватися. Що краще ми до цього підготуємося, то краще зможемо це пережити. Насамперед – примирення повинно розпочинатися з визначення правди. Без правди примирення неможливе. Ми повинні визнати ті кривди, яких нам завдали, і визнати ті кривди, яких, можливо, ми комусь завдали. Наступний крок – відшкодування збитків, завданих агресором, і встановлення справедливості. Бо несправедливість треба виправити. Третій крок – потрібно обов'язково вшанувати жертв несправедливої агресії, кривди. Треба їм відшкодувати те, що вони пережили: повернути матеріальні втрати, допомогти залікувати як психічні, так і фізичні рани. А відтак слід вшанувати зневажену людську гідність. Це дуже важливий і необхідний елемент процесу примирення. Четвертий крок – незворотність цього процесу. Треба зробити все, аби в майбутньому запобігти подібним злочинам. Отже, процес примирення має також превентивне значення. Плодом примирення є мир. У біблійному сенсі, мир означає гармонію у стосунках між Богом і людьми. Мир – це не просто відсутність війни. Це те, чого ми всі прагнемо в житті. Святе Письмо також каже про те, що мир має два елементи – правду і справедливість. Отож без кроків, про які ми говорили вище, важко говорити про справжній, істинний мир.

     Маніпулювання поняттям «мир» Я б хотів застерегти від маніпулювань поняттям миру. Гадаю, абсолютно не припустимим є умиротворення агресора, бо це ще більше заохочує його чинити несправедливість. Коли ми торгуємося з агресором, він стає ще більш агресивний, завдаючи ще більше шкоди собі і всім, хто навколо. Друга неправда про мир – примушення до миру. Бо тоді жертва має здати зброю і перестати захищатися перед нападником. Отже, у жодному разі не можна говорити про мир без правди, без справедливості, – про мир, який не буде збудований процесом каяття і діалогу.

      Як закінчити розв’язану Росією війну на Донбасі? Є три кроки, які лежать у компетенції Церкви, віруючих людей. Про те, як завершити війну в Україні, говориться на різних рівнях…Але скажу те, що в компетенції Церкви. Зробити, передусім, усе для того, аби припинити бойові дії. Це перша і найбільш необхідна умова. Без цього неможливо говорити про якісь інші кроки, аби примирятися. Друге – звільнення всіх заручників. Третє – гідне поховання всіх, які були вбиті. Необхідно з'ясувати, хто з ким має вести діалог про примирення. Ми маємо справу з агресією Росії проти України. І тут є дуже серйозна перешкода. Якщо її не буде усунено, то наміри про примирення будуть під великим знаком запитання. Ідеться про суб'єктів цього примирення. На сьогодні з боку Росії відчувається дуже делікатний момент – коли українців узагалі не вважають за суб’єкт перемовин. Багато разів з боку російських чиновників ми чули, що Україна – не народ, не держава, а просто територія. Якщо українців не визнають суб'єктом перемовин, тоді з ким миритися?! Перед ким каятися? Завдані кривди перед ким визнавати? Гадаю, це перший і основний момент. Такої перешкоди не було, наприклад, між французами і німцями. І такої проблеми нема між поляками і українцями. Це справді важке питання, але якщо ми дійдемо до порозуміння в тому, що ми два різних народи, сусіди і що ми мусимо перестати воювати один проти одного, натомість маємо вести діалог, – тоді зможемо розпочати поетапний процес примирення, визнання кривд, перепрошення... За мир потрібно молитися. Про молитву не говоритимуть державники. Це справа віруючих людей. Гадаю, тоді Господь Бог допоможе нам знайти шляхи порозуміння, щоб спершу ми отримали дар прощення у власному серці, а відтак почали діалог у напрямку до примирення, який свого часу увінчався б миром.

Наскільки ті, кому ми доручаємо долю нашого народу, справді є богобоязливими людьми?

  Згідно з інформацією, яку подають євангелисти, Ісус Христос народився у Вифлеємі, місті Давидовому. Дитинство і молоді роки провів у Назареті, у Галилеї. На початку свого проповідування перебував у Капернаумі. За три роки публічного життя відвідав багато місцевостей у різних околицях Палестини. Але дуже часто бував у Єрусалимі – центральному місті Ізраїлю, де знаходилася одна-єдина на Святу Землю святиня. Місто Єрусалим був значно більше ніж політичним чи адміністративним осередком. Це був релігійний центр. Кожна держава має свою столицю і громадяни по-особливому ставляться до цієї столиці, одначе сприйняття Єрусалима з боку ізраїльтян було дещо інакшим, більш трепетним (його можна зрозуміти тільки читаючи Біблію). Єрусалим для ізраїльтян був місцем, де вони знаходили Бога в неповторний спосіб, це було для них, у повному значенні того слова, святе місто. Ісус Христос, як воплочений Божий Син і взірцевий син свого народу, поділяв це особливе сприйняття Єрусалима. У тому місті звершилися Його смерть і воскресіння. Але ще перед цими спасенними подіями Ісус вказував на особливе значення Єрусалима. В Євангеліях, записаних святим Лукою (пор. 19, 41-44) і святим Матеєм (пор. 23, 37-39) знаходимо опис почуттів, які в Христа викликав тільки погляд на Єрусалим з Оливної гори. Він плакав над містом, яке заперечило своє особливе призначення. Згадую про таке особливе сприйняття Єрусалима саме Ісусом Христом, бо вважаю надзвичайно важливою в нашому житті релігійність громадянина. Зв’язок нашого Спасителя з Єрусалимом можна беззастережно застосувати до кожної людини, до кожного громадянина, який вірить у Бога.  Погляньмо на нашу рідну країну – Україну. Українців на загал можна описати як побожний, релігійний народ. Ми будуємо храми, молимося, стараємося виконувати Божу волю... Одначе згадаймо такий момент: Ісус гірко плакав над Єрусалимом, шкодував, що це святе місто, яке мало прийняти Його як Спасителя світу, у критичний час зреклося Його, видаючи на смерть. Якою насправді є наша релігійність?

     Автор цих рядків упевнений, що як серед пересічних громадян, так само і серед носіїв влади є певне число віруючих людей. Але наскільки ті, кому ми доручаємо долю нашого народу, справді є богобоязливими людьми? Наскільки вірність релігійним переконанням контролює людське життя? Бо відбуваються події, які зроджують небезпідставні сумніви щодо щирості релігійних переконань. Хотів би зауважити, що я не беруся стати суддею: як немічна людина, не знаю, що діється в душах людей, котрі живуть поруч. Проте поведінка деяких представників влади змушує задуматися. Щойно минули Великодні свята. У багатьох містах можна було спостерігати дивну картину. Під час богослужінь у храмах несподівано з’являлися деякі наші можновладці в супроводі фотографів і через кілька хвилин зникали, щоб "відвідати" інші церкви, приналежні, можливо, до різних конфесій. На таке лихо вже давно звертали увагу, але нічого не змінилося.

     Що вже говорити про передвиборчий час. Кандидати в депутати на різних рівнях починають активно з’являтися у храмах, звичайно не з порожніми руками. Вдячні душпастирі велегласно їм дякують. Пересічні учасники богослужінь, які таких добродіїв ніколи перед тим не бачили, також їм гаряче дякують і заявляють про політичну прихильність до них. Спадає на думку приклад одної такої ситуації, яка сталася на Львівщині. Разом із новим "молільником" до храму під’їхала вантажівка, з якої робітники вивантажили будівельні матеріали. Отець-парох уподібнився до Золотоустого у своїй подяці. Одначе наступного дня після виборів, коли ще сонце не зійшло, та сама машина і ті самі робітники весь "подарований на Боже" будівельний матеріал кудись забрали. Такі події не повинні траплятися. Вони компрометують і висміюють високопосадовців. Віруючі особи, які займають відповідальні посади, – байдуже, чи вони вибрані, чи призначені, – повинні дуже серйозно ставитися до своїх обов’язків і вважати власні релігійні переконання справжнім натхненням для виконання завдань. Взірцем для них повинен бути сам Ісус Христос. Не може бути й сумніву, що якби носії влади із щирим релігійним переконанням взялися до своєї роботи, процес перевиховання нашого народу, який розпочався на Майдані, відбувався б набагато швидше, як дотепер. А своїм прикладом вони б стали прекрасним заохочення для пересічних громадян. Підсумую вищевикладені думки кількома словами. Майбутній розвиток нашої держави перебуває в прямій залежності він інтенсивності наших релігійних переконань.         +Любомир     

Послання владик УГКЦ у Польщі з нагоди 70 роковин акції «Вісла»

     На думку тих, які задумали виселення нашого народу, виселенці повинні були вповні асимілюватись вже в найближчі двадцять років. Всупереч їхнім сподіванням, ми все ж таки існуємо, хоча від виселення минуло вже сімдесят років, і надалі зберігаємо свою церковну та національну свідомість...

Христос воскрес! Дорогі у Христі брати і сестри!

      Точно сімдесят років тому, відсвяткувавши ще в рідних церквах Великдень, в дорозі був перший транспорт українців, виселених з рідних земель в рамках акції «Вісла», який вирушив 29 квітня 1947 р. з залізничної станції Щавне-Куляшне. Виселенці їхали в напрямі незнаної собі слупської землі на півночі післявоєнної Польщі. За цим транспортом, до кінця липня 1947 р., поїхало ще наступних понад 440 подібних транспортів з виселенцями з Лемківщини, Перемищини, Ярославщини, Любачівщини, Томашівщини, Грубешівщини та Холмщини. Поодинокі родини були виселені ще у 1948 р. Близько 150 тисяч людей, змушених військом, протягом двох годин, повинно було покинути свої хати, забираючи із собою лише найбльш необхідні речі та худобу. Відправлені були вони до одного із кільканадцяти збірних пунктів, з яких, найчастіше, щойно по кількох днях, були завантажені у товарні вагони, разом зі своєю худобою, та, нашвидку забраним скромним маєтком. Частину транспортів спрямовано на північні, а решту, на західні понімецькі землі післявоєнної Польщі. У збірних пунктах сортовано людей під оглядом можливої, на думку влади, їхньої загрози для тодішнього комуністичного порядку та, у зв’язку з підозрою у співпраці з українським підпіллям. Таким чином, без суду, частина виселенців опинилася у в’язницях, а більше 3700 осіб, в тому числі жінки, 22 греко-католицькі та три православні священики, потрапили до тзв. Centralnego Obozu Pracy w Jaworznie. Внаслідок тортурування, побоїв та знущань не пережила табору 161 особа.

      На місцях призначення виселенці зустрілися з новим горем. Приділені їм понімецькі будинки були найчастіше вже раніше сплюндровані та спустошені, часто без вікон та дверей. Трагедією було також і те, що українці у своїх селах залишили засіяні поля, з яких не встигли зібрати плодів. На новому місці не було з чого збирати плодів, бо ніхто тут раніше для них нічого не посіяв. Привезеного зі собою не вистачало на те, щоб прожити людям та худобі до чергових жнив. Часто, щоб не голодувати, треба було цілий день важко працювати у нових сусідів за кошик картоплі. Виселенців, максимально по кілька родин, розміщувано у різних селах, далеко від державних кордонів та воєвідських міст, щоб у переважаючому чужому середовищі швидко наступив процес їхньої повної національної та релігійної асиміляції. Цьому також мала сприяти ще і заборона будь-якої релігійної діяльності Греко-католицької Церкви. Раніше були арештовані перемиські владики та передані в руки сов’єтського КГБ. Інші душпастирі, або були ув’язнені у таборі в Явожні, або отримали дозвіл служити лиш у латинському обряді. До всього цього долучалася нестерпна туга за втраченою батьківщиною, рідними горами, церквами, кладовищами з похованнями предків, яка доводила не одних, головно старших віком, до передчасного відходу з цього світу. Трагедію нашого народу було задекретовано в роках 1943-1944 договором західних держав, США і Великобританії зі сталінським Сов’єтським Союзом про розподіл світу після перемоги над нацистською Німеччиною, у вигляді зон впливу. Землі заселені українцями в більшості увійшли у склад СРСР. Частина з них мала увійти в склад нової, народної Польщі, яку мали створити комуністи. Польща мала стати державою моноетнічною, державою без споконвічних її жителів, національних меншин. Для реалізації цього задуму у вересні 1944 р. було завершено договір про тзв. обмін населення.

      У роках 1944-1946 до СРСР депортовано майже пів мільйона людей…Залишки корінного населення, яке перебувало на рідних землях призадумано виселити на північно-західні землі для швидкої і повної асиміляції. У ході підготовки до переселення був убитий ген. Свєрчевський. Це стало додатковим стимулом для приспішення акції, яку названо акцією «Вісла».

     Від цих подій проминуло вже сім десятків років. Був час подумати над ними та не один раз зробити підсумок всього, що сталося тоді, наслідки якого відчуваємо по сьогоднішній день. Тому, попробуймо також і ми зробити бодай короткий підсумок наших досвідів та набраної життєвої мудрості. Перше, ми є свідомі, що не вдасться вже відвернути наслідків того, що принесла акція «Вісла». Повернутись на рідні землі вдалось у п’ятдесятих та шістдесятих роках лише невеликій кількості виселених у 1947 р. родин. Всім, які пробували повертати в рідні сторони, створювано різні труднощі. Не могли вони повернути до своїх домів, бо більшість з них були спалені або заселені іншими людьми. Тепер маємо можливість без перешкод переселятись на батьківські землі, але самому потрібно забезпечити собі місце для проживання. Переселенці та їхні нащадки, протягом сімдесяти років, вже укорінилися у нових місцях, де мають свої сім’ї, доми, церкви та цвинтарі і важко їм знову переселятись у рідні сторони, які, парадоксально, для частини наших вірних, стали вже чужими. Заохочуємо, однак, всіх, як осіб старших, так і молоде покоління, не забувати про рідні землі та, бодай в часі літнього відпочинку чи Лемківської Ватри, відвідувати рідні села, з яких у 1947 р. були насильно виселені наші предки. Ті, хто має таку можливість, нехай старається придбати бодай клаптик рідної землі, та поставити хату, до якої завжди зможуть приїхати та, яка допоможе молодому поколінню нав’язати ближчий контакт з батьківською землею.

     По-друге. Виселення відірвало нас не лише від рідної землі, але передовсім знищило нашу культуру та зірвало наш зв’язок з нею. Наші люди, викинені з рідного краю, втратили контакт з багатою народною творчістю, яка постійно розвивалась, беручи натхнення від рідної землі, та від своїх людей, що жили довкола, говорили та думали одною мовою. Після 1947 р. все помінялось. Свою мову треба було приховувати, часами навіть і у рідній хаті. Важко було придбати рідну книжку, страшно було голосно співати рідних пісень, молоде покоління не мало можливості навчатись рідної мови. У найкращому випадку одне покоління переказувало наступному пісні, які пам’ятало ще «з дому». Нові покоління, які виростали вже на чужині, не мали свідомості багатства багатовікової історії та духовної спадщини минулих поколінь. Свідомість цього дає сьогодні молодому поколінню відчуття внутрішньої вбогості та особливого сирітства. Поступово, на жаль, значна частина нашого народу втратила знання рідної мови та відчуття, як свого, всього того, що рідним було для покоління наших виселенців. В результаті, так як і хотіли ті, які придумали вислення нашого народу з рідних земель, асиміляція зібрала та дальше збирає своє трагічне жниво. Потішає те, що сьогодні, сімдесят років пізніше, ще все-таки десятки тисяч наших людей не піддались асиміляційним процесам та дальше у хатах спілкуються рідною мовою та навчають її молоде покоління.

     По-третє, акція «Вісла» мала допровадити до повного знищення Греко-Католицької Церкви у Польщі. Протягом перших десяти років і справді могло видаватись, що цей задум вдасться зреалізувати тодішній владі. Окрім такого острівця, як Хшаново біля Елку, наші вірні у Польщі не мали практично жодної можливості користати з духовної опіки своїх священиків. Однак, завдяки Божому Провидінню та наполегливості наших священиків і мирян, вже в кінці п’ятдесятих років повстають перші неформальні греко-католицькі парафії, число яких постійно зростає. Покоління старших священиків змінюють молоді душпастирі, які виростають у родинах давніх виселенців з рідних земель. Остаточно, у 1989 р., Греко-католицька Церква у Польщі одержує державне визнання, два роки пізніше відтворено Перемиську єпархію, а у 1996 р. повстає окрема Митрополія з двома єпархіями. Сьогодні можемо не лише нести душпастирську опіку нашим вірним з акції «Вісла», але також можемо служити вірним нашої Церкви, які до Польщі дуже численно приїжджають з України як емігранти та заробітчани. 

     Дорогі у Христі сестри і брати! Багато фактів минулого вже не можливо поміняти. Виселення нашого народу з рідних земель, найперше на схід, а опісля на захід, є фактом. Землі, на яких від поколінь проживали наші предки, ніколи не будуть вже для нас такими ж, якими були сімдесят років тому. Також тут, де проживаємо сьогодні, щоденно відчуваємо та будемо відчувати наслідки акції «Вісла». Чи можна цьому якось протидіяти? Наш дотеперішній досвід показує, що так. На думку тих, які задумали виселення нашого народу, виселенці повинні були вповні асимілюватись вже в найближчі двадцять років. Всупереч їхнім сподіванням, ми все ж таки існуємо, хоча від виселення минуло вже сімдесят років, і надалі зберігаємо свою церковну та національну свідомість. Все це вдалося осягнути завдяки вірності наших людей своїй Церкві, завдяки свідомим і морально здороворим нашим родинам, в яких плекалась віра, любов до рідної мови та культури та, завдяки живій пам’яті про рідні землі, про наших предків та про свою історію. Виглядає, що сьогодні це і є одинока дорога для нас у майбутнє, а підтримати на ній можуть нас, на що і надіємось, тисячі новоприбулих наших братів з України, яких щиросердечно запрошуємо до наших храмів та просимо активно включатись у наші парафіяльні громади. Вам, новоприбулим, також треба остерігатися, щоб не піддатись асиміляції, не забути своєї мови та пам’ятати, звідки ви прибули. В цьому всіх нас єднає спільна доля, яку разом легше буде долати.

     Просимо також у молитвах пам’ятати про всіх священиків, монахів, монахинь та мирян, для яких дорогою була рідна Церква, рідна мова та батьківщина. У своїх молитвах згадуймо всі жертви акції «Вісла», а також пам’ятаймо про всіх тих, які спочили далеко від своєї землі. Для всього нашого народу, який проживає у Польщі, для цілої нашої Церкви випрошуємо у Бога Його щедрого благословення та заступництва Пресвятої Богородиці на дорозі постійного подолування наслідків акції «Вісла». Благословення Господнє на Вас!