ГРІХИ ЗА НЕ СВЯТКУВАННЯ НЕДІЛІ.

Якщо людина не святкує неділі, то чинить гріх. Людина грішить тоді, коли виконує в неділю без потреби якусь фізичну роботу, або вимагає виконання подібної роботи від інших. Римський імператор Валентин завжди говорив: "Хто зневажає неділю, виконуючи фізичну роботу, той святотатствує". Християнин повинен дати у неділю відпочинок своїм підлеглим і навіть худобі (Вихід 20, 8-10). Вважається, що фізична робота є тяжким гріхом тоді, коли хтось в неділю без потреби працює тяжко 2,5-3 години. За те не вважається тяжким гріхом, якщо хтось працює тяжко неповних три години; або протягом цих трьох годин виконує не дуже тяжку роботу; або хто змушений до праці своїм начальником і працює з остраху перед ним. Але все ж в неділю варто уникати важкої праці. У Старому Завіті наказує Бог євреям: "Пильнуйте, отже, суботи: вона бо має бути свята для вас; хто осквернить її, нехай буде скараний смертю. І кожен, хто в ній робитиме яку-будь роботу, той буде викорінений з-поміж свого народу" (Вихід 31, 14). Грішить той, хто легковажить недільне Богослужіння. Часто причиною того, що не відвідуємо недільні Богослужіння, є суботні розваги. "Як нерозумно перетворювати ніч на день, а день на ніч і заради легковажних розваг забувати про свої обов'язки щодо Бога!" (св. Франц Сал.). Грішить і той, хто віддається занадто бурхливим розвагам, які втомлюють або є просто грішними. Такими є, напр., полювання з переслідуванням, тривала гра в більярд, голосна музика і довготривалі танці. Останні нерідко призводять до аморальних учинків, до бійок, трати грошей, викликають невдоволення життям і небажання працювати. Ще гірше, коли розваги самі по собі грішні. Бо той, хто грішить, стає невільником диявола, тобто рабом гріха (Йоан 8, 34). Без сумніву, краще було б, якби люди виконували в неділю ручну працю або працювали в полі, ніж мали б зневажати її грішними вчинками (св. Авг.).

ЧОМУ МИ ПОВИННІ СВЯТКУВАТИ НЕДІЛІ? Святкуючи неділі, здобуваємо Боже благословення. У св. Письмі сказано, що "І благословив Бог сьомий день" (Буття 2, 3), тобто зробив його днем благословення. Хто святкує неділю, тому таланить у всіх починаннях, того Бог оберігає від будь-якої небезпеки. Святкуючи неділі, примножуємо наші тимчасові блага. Не святкуючи неділі, ми накликаємо на себе нещастя: хвороби, невдачі на роботі, зубожіння і т.п.  Хто святкує неділю, для того вона є благом, хто ж її не святкує, тому вона приносить лише шкоду. Хто працює в недільний день, того Бог карає. Хто в неділю шукає розкошів цього світу, - втрачає скарби неба. Хто працює не відпочиваючи, - нищить своє здоров'я. Тому недільний відпочинок є обов'язком не лише релігійним, але і природним. Хто працює в неділю, той вбиває себе. - Таким людям Бог говорить: "... напущу на вас страх, сухоти і пропасницю, від них померкнуть очі й погасне життя" (Левіт 26, 16). Бог карає звичайно тим, чим людина грішить (Прем. 11, 17). Хто працює в неділю, є злодієм, бо обкрадає Бога від належної Йому шани. Саме злодія стосується прислів'я: "Як прийшло, так і пішло". Тому дуже часто той, хто працює в неділю, втрачає усе своєю майно, а нещастя падають на нього одне за одним. За не святкування неділі Бог не раз карає цілі краї неврожаєм, градом, повінню і т.п.

Не святкування неділі накликає лихо на цілі родини та громади. Не святкування неділі підточує родинне життя. Якщо члени родини уникають церкви і Богослужінь, то з часом вони втрачають розуміння своїх обов'язків. Батько стає марнотратником і розпусником, матір - байдужою, а діти ростуть у безкарності. Узи, котрі об'єднували членів родини, розриваються. В хаті, замість раю, настає пекло. Батько, працюючи в неділю, не може виконати свого найсвятішого обов'язку - виховувати дітей, тому що протягом тижня не спілкується з дітьми. Таке ізольоване життя окремих родин відбивається також на суспільстві, тому що там, де розхитані підвалини, руйнується весь будинок. Якщо людина не святкує неділі, вона цим самим виказує непокору Пану Богу. Така непокора щодо Бога призводить до непокори і щодо світської влади. Далі людина забуває усякі релігійні обряди, забуває Бога, забуває, врешті, свою кінцеву мету. "Яка неділя, такий і день смертний" (Лєрх.). Святкуючи неділі, накопичуємо для себе цінності, котрі існують вічно (св. Григ. Наз.). Навіть ворог релігії Руссо говорить: "Якщо хочете, щоб люди були працьовитими, дайте їм свята; втрачені таким чином дні приносять більше добра, ніж інші дні". І євреї святкують свою суботу так строго, як мало хто, не зазнаючи через це жодної шкоди.

НАКАЗ ПРАЦЮВАТИ…   Праця може бути фізична або розумова. До робітників належить не лише фабричні, заводські робітники, ремісники і т. д., але також учні, службовці, священики, вчителі, лікарі і т. д. Правда, останні працюють не стільки руками, скільки головою; але розумова праця набагато тяжча і більше втомлює людину, ніж праця фізична. Жодна праця не завдає сорому, бо Ісус Христос освятив працю Своєю наукою і власним прикладом. Іновірці соромилися праці, тому що вважали працю принизливим заняттям, притаманним хіба невільникам, тому віддавалися неробству. Аж прийшов Спаситель і освятив працю Своїм прикладом. Бідного теслю обрав Собі опікуном і під його наглядом працював до 30-ти років. Саме тому євреї вважали Ісуса також теслею, як це видно зі слів св. Письма (Марк. 6, 3). Працьовитих рибалок обирає Христос Апостолами. У притчі про робітників у винограднику дає зрозуміти, що праця необхідна для досягнення спасіння (Мат. 20). Саме тому найвидатніші мужі не соромилися ручної праці. Св. Павло, напр., заробляємо на життя ткацтвом (Діян. Ап. 20, 31). "Ремесло і праця не принижують людину; навпаки, треба вважати за честь, якщо самостійно заробляєм собі на життя" (Лев ХШ). Лише пихатість і погані вчинки принижують людину. Бути слугою або наймитом не є принизливо. Якщо служимо людині за наказом Бога, то служимо не людині, а лише Богу, від котрого отримали наказ. Адже Ісус Христос сам прийшов у світ, щоб служити, а не щоб служили Йому (св. Авг.). Хто служить людині, вищий від того, котрий є слугою власної пристрасті (св. Авг.). Кожна людина повинна працювати, - цим вона покарана за первородний гріх.

До вчинення людиною первородного гріха, праця для неї була розвагою. А після первородного гріха праця стала для людини обов'язковою, як бачимо зі слів св. Письма: "В поті лиця твого їстимеш хліб твій, доки не вернешся в землю, що з неї тебе взято" (Буття 3, 19). І справді, людина змушена працювати, тому що земля не дасть їй сама потрібного прибутку, якщо вона (людина) не буде її обробляти. Якщо би ніхто не працював - люди загинули б від голоду. Сама природа спонукає людину працювати. Бо навіть ледар, котрий не виконує своїх обов'язків, знаходить собі різноманітні пусті заняття, щоб прогаяти час. Ніхто не здатний до абсолютного неробства. Навіть мурашки і бджоли (Прик. 6, 6) демонструють людині приклади працелюбності. А раз будь-яка праця є Божою волею, то ми повинні охоче зносити усякі труднощі, пов'язані з працею. Саме так ми повинні розуміти слова Христа: "Хто не бере свого хреста і не йде слідом за мною, той недостойный мене" (Мат. 10, 38).

Працювати зобов'язаний кожний, хто взагалі має силу до праці. Тому говорить св. Павло: "Як хтось не хоче працювати, хай і не їсть" (II Сол. З, 10). Гріх первородний перейшов на всіх людей; тому всі ми повинні за нього відбувати кару, тобто працювати. Повинен працювати бідний, щоб придбати необхідні речі, повинен працювати і багатий, щоб не втратити того, що має. Якщо багатий не буде зайнятий принаймні якоюсь корисною працею, то усе його багатство опиниться в небезпеці. Якщо заможна людина буде байдикувати, то вона стане грішити. Св. Василій говорить, що лінь є подушкою для диявола. Заможна людина, так само, як і інші люди, отримує від Бога дари (таланти), які повинна використовувати для блага ближніх; інакше стане схожою на того чоловіка з Євангелія, котрий закопав дані йому таланти. Виправдати можна лише того, хто не може працювати, тобто дітей, старих, хворих або калік. Тому св. Павло: не говорить "Хто не працює", а "Хто не хоче працювати, той не повинен їсти". Людина повинна добросовісно виконувати обов'язки, покладені на неї її становищем. Суспільство складається з різних станів (слово "стан" походить від "стояти", бо означає щось постійне, незмінне), напр., священиків, лікарів, юристів, ремісників, жонатих, неодружених і т.д. Людське суспільство - це наче велике тіло, кожний член якого має свою окрему мету і роботу (І Кор. 12, 2), або наче механізм годинника, в якому всі коліщата, великі і малі, з'єднані докупи. Бог обдаровує людину покликанням до того чи іншого стану, наділяє її здібностями, бажаннями, можливостями. Людина відчуває покликання до того чи іншого стану і повинна керуватися цим покликанням. Якщо людина не прислухається до свого покликання, обирає собі професію, до якої не має потягу, вона з часом стає невдоволеною ні матеріально, ні духовно. Тому родичі ніколи не повинні вирішувати за дітей, яку професію їм вибрати. А раз покликання йде від Бога, то ми, обравши професію до душі, знаходимось на службі Божій (Ґалюра). Саме тому людина повинна в першу чергу виконувати обов'язки свого стану, а потім уже займатися чимось іншим. Покликанням Ісуса Христа було спасіння світу, і заради цього Він забував про все інше. Пригадаймо собі 12-річного Христа у храмі в Єрусалимі (Лук. 2, 49), або розмову зі самарянкою біля криниці Якова, коли Христос забув навіть про їжу (Йоан 4, 34). Так само чинив і Мойсей. Коли Мойсей на горі Синай довідався від Бога, що його народ скоїв тяжкі гріхи, він відразу залишає товариство Бога і повертається до народу (Вихід 32, 7).

Ретельне виконання обов'язків свого стану веде до досконалості. Хто сумлінно виконує свої обов'язки, той напевно буде сумлінним у всьому і завжди. Справедливо звертають основну увагу при канонізації Святих та те, чи вони сумлінно виконували обов'язки свого стану. Помиляється той, хто вважає, що час, затрачений на виконання обов'язків свого стану, є втрачений для служби Божої і для спасіння душі. Ніщо не підносить людину так швидко, як сумлінне виконання своїх обов'язків. І, навпаки, щораз більше грішить той, хто, спокушений дияволом, нехтує своїми обов'язками для того, щоб безконечно молитися і віддаватися Богослужінням. Якщо не хочеш працювати, не допоможе тобі жодна молитва. Побожність, яка стоїть на перешкоді виконанню обов'язків свого стану, є фальшивою доброчесністю (св. Фарнц. Сал.). Жодний стан не стає на заваді до досягнення спасіння, якщо лише не є сам по собі грішним (І Кор. 7, 17).

Щоб наша праця була успішною, ми повинні розпочинати її з Богом і під час роботи часто думати про Бога. Хто з Богом почав якусь справу, той ніби вже наполовину її зробив. Бога взивай, а рук прикладай. Як допомагає Бог тому, хто починає з Богом, свідчить перемога Давида над Голіафом. Хто йде до праці без молитви, чинить, як солдат, котрий іде на битву без зброї. Св. Павло говорить: "Чи ви... їсте, чи п'єте, чи що-небудь робите, усе робіть на славу Божу!" (І Кор. 10, 31). "Безперестанку моліться", - говорить далі св. Павло (І Сол. 5, 17). Не раз дрібні діла найбідніших людей ціняться Богом більше, ніж голосні діла мужів, імена котрих занесені в історію світу. Праця несе з собою вічну нагороду, бо вона є свого роду Богослужінням. Бог покарав Адама працею, коли останній визнав свою помилку. Праця є так само досконалою, як і молитва, а багато славетних мужів вважали працю найкращою молитвою. Як кожну добру справу, так і працю Господь Бог не залишає без нагороди. Ісус Христос говорить: "...достоїн бо робітник своєї нагороди" (Лук. 10, 7).  

 А св. Павло говорить: "...кожний отримає власну нагороду згідно зі своїм трудом" (І Кор. З, 8).

   Поштовхом і заохоченням до праці повинна бути для нас не стільки тимчасова користь, скільки вічна нагорода.

        Хто в праці керується лише корисливими думками, той, звичайно, працює недбало і легко втрачає вічну нагороду, якої не шукав.

Вже на землі праця приносить велике благо; вона робить нас задоволеними і великими, відганяє грішні думки і забезпечує тимчасовий добробут. Праця має гірке коріння, але солодкий плід. Саме усвідомлення, що ви довели якусь справу до кінця, принесе вам задоволення. Праця вкорочує час, неробство - продовжує. Ретельний робітник найкраще відчуває справедливість слів Ісуса Христа: "Ярмо бо моє любе й тягар мій легкий" (Мат. 11, 30). Праця відганяє усякі спокуси. Праця запобігає будь-якому злу, причиною котрого є лінь. Тіло, змучене працею, не відгукується на злі пристрасті. Коли хтось сказав до одного монаха, щоб не мучив свого тіла безперервною працею, той відповів влучно: "Якщо я перестану мучити тіло, то воно почне мучити мене" (Касіян). Праця веде до тимчасового добробуту. Працьовитість приносить шану та благо, а лінь - сором і злидні.

Що потрібно знати про душпастирські відвідини з йорданською водою?

Наша Церква у січні переживає декілька великих свят – це Різдво Христове, це «старий» Новий рік і Святого Василія Великого, це празник Богоявління – Хрещення Господнього у Йордані. Кожне свято відповідно супроводжується особливими звичаями: колядками – піснями прослави Новонародженого Ісуса, засіваннями – побажаннями миру, здоров’я і добра, а також душпастирськими відвідинами з благословенням йорданською водою вірних та осель.

Що ж важливо знати нашим християнам про окроплення йорданською водою та відвідини священиком наших домів?

Душпастирські відвідини чи візит священика (пароха) до своїх вірних (парафіян) з благословенням йорданською водою – це гарний звичай нашої Церкви для особистої зустрічі та знайомства вірних зі своїм священиком – душпастирем. Такі відвідини відбуваються в період від Богоявління Господнього (19 січня) аж до Стрітення Господнього (15 лютого).

Щоби священик зміг прийти і поблагословити вашу домівку, ви повинні уважно слухати оголошення у парафіяльному храмі щодо способу і часу таких відвідин (у парафіях сільських місцевостей оголошують ці деталі відвідин по богослужіннях, а в міських парафіях вірні, зазвичай, записуються у храмі або ж домовляються зі священиком особисто). До своєї оселі слід впускати тільки знайомого священика, якого ви знаєте в обличчя або бачили у вашому храмі.

Відвідини священика включають наступні моменти: спільну молитву, окроплення оселі всієї або ж її частини (як забажає родина) свяченою водою та спілкування зі священиком. Це особлива нагода для вірних запитати священика все, що непокоїть або що є незрозумілим у справах віри, моралі чи життя Церкви. А для священика – це нагода, щоби дізнатися більше про родину, про її потреби, про те, чи родина живе по-християнськи: в мирі з ближніми, чи всі охрещені, чи вінчані у храмі, чи відвідують недільні богослужіння, тощо.

Є гарно, коли молитва відбувається у вітальній (гостьовій) кімнаті, а не при вході, в коридорі. На столику або перед іконою запалюють стрітенську (чи іншу) свічку і всі присутні в домі беруть участь у спільній молитві. До молитви треба покликати всіх, хто проживає в домі чи всіх, хто на той час в домі перебуває (наприклад, гості).

Священик, який приходить до вашої оселі, щоб її благословити, символізує прихід самого Ісуса Христа, тому до цього приходу варто приготуватися і серйозно віднестися, бо сам Ісус сказав до апостолів: «Хто вас приймає, мене приймає» (Мт 10,40), а також: «В який же дім не ввійшли б ви, скажіть перше: Мир домові цьому! І коли там є котрийсь син миру, мир ваш покоїтиметься на ньому; а коли ні, до вас він повернеться» (Лк 10, 5-6).

Запрошувати і приймати священика у своєму домі є привселюдним (публічним) визнанням віри в Ісуса Христа та своєї приналежності до певної парафії, єпархії і Вселенської Христової Церкви. Тому, з вдячності за віру Христову і святу Церкву, робіть це щиро і відкрито.

Окроплення йорданською водою символізує очищення дому і всіх, хто в ньому проживає від усякого зла силою Ісуса Христа, силою Хреста Господнього та спільною щирою молитвою. Особливу силу йорданська вода отримує від джерела всякої сили – від Ісуса Христа, Який своїм зішестям у йорданські води, освятив їх. Подібно і сьогодні кожна вода, освячена священиком в часі Богоявління, отримує особливу силу відганяти наступи диявола та захищати оселі і людей від всякого зла і всякого гріха.

Окроплення йорданською водою не замінює таїнства очищення – Покаяння (Сповіді), яке все ж-таки залишається єдиним і необхідним для того, щоб могти єднатися з Господом Ісусом Христом у Святому Причасті.

Купання в річках, водоймах чи купелях в день Богоявління є звичаєм нашого народу і не має відношення до церковних богослужінь, не замінює обов’язкової присутності на Святій Літургії у храмі та участі у Великому йорданському водосвятті.

Присутність священика у вашій оселі є також гарною нагодою віддячитися особисто за парафіяльне служіння. Тут йдеться про добровільну грошову пожертву. Гарно, коли християни беруть активну участь в житті Церкви і матеріально підтримують різні парафіяльні ініціативи. Саме в часі йорданських відвідин можна дізнатися у священика про потреби парафії і в чому конкретно можна допомогти чи в яких проектах взяти участь.

Дорогі браття і сестри! Як священик, я дуже люблю ці душпастирські відвідини родин, бо це прекрасна нагода спілкуватися особисто з вірними та показати турботу Матері Церкви про своїх дітей. Тому, бажаю вам і собі пережити з великою любов’ю ці дні душпастирських відвідин. Нехай присутність священика у вашому домі та ваша спільна молитва стане нагодою наблизитися до Господа і до Святої Церкви Христової. 

Йосип і Марія показують приклад нам, а ми кому показуємо?

 Торжество Обрізання Ісуса Христа та іменування Його ”Ісусом” іменем, що об’явив був ангел Йосифові, що в перекладі означає Спаситель. У Старому Завіті обряд обрізання був дуже вшанованим, бо це був знак союзу Бога з Авраамом і його нащадками, він символізував зарахування до членів вибраного народу та прийняттям закону та обов’язкам Богом даними як знак вірності. Для нас, християн, знаком єдності із Богом та початком життя згідно Його законами любові є Таїнство Святого Хрищення. Як колись Марія і Йосиф приносили Ісуса до обрізання, а потім до храму, так і сьогодні батьки приносять своїх дітей, щоб ті були зараховані до спасенної сім’ї Божих дітей. Це правда, що малі діти не розуміють як дорослі всього, що діється, тому є велика відповідальність на батьках, щоб ті допомогли своїм дітям не тільки у фізичному розвитку, але передовсім у духовному, щоб поступово ставали християнами, учнями Ісуса.

      Коли батьки приносять дитину до храму, то вони приносять її дому Небесного Отця, до духовного дому душі.  Храм – це наш дім, це дім для нашої душі. Це удже важливо усвідомити! Адже, хто не вважає храм за свій дім, той буде всіма способами уникати увійти до нього і не подумає навіть запросити ще й інших. Атеїстичні системи всіма можливостями унеможливлювали людям ходити до храму, або ж знищували їх, бо чітко усвідмлювали, що з храму починається духовне життя і в храмі підтримується. На жаль зараз у час свободи не всі віруючі виявляють свою любов до храму, до Божого дому, а находять різні замінники поклоніння різним ідолам споживатства і місця псевдо-духовного розвитку.
Ввелика в цьому роль є батьків, адже саме батьки визначають місце, де дитина буде більше проводити часу, адже саме батьки показують любов до святого місця чи до інших місць, де є інший культ, інше поклоніння. Звичайно, що духовне життя не може обмежитися лише до храму, а має бути продовженням там, де проживаєш, відпочиваєш і працюєш. З храму має бути початок духовної дороги, а переступивши поріг з Дому Божого, християни несуть благодать іншим.

    У Божому домі проходять всі найважливіші події духовного життя: найменуваня, св. Хрещення, школа Приватної і спільної літургічної молитви, примирення і зцілення від гріха, Таїнство єдності з Богом у Причасті та все інше, що показує нашу відкритість перед Богом, ділення нашою радістю з Ним та вибраним Божим Людом.

     Через повагу до храму, до Дому Божого, ми виявляємо повагу Самому Богу. Ділячись із Богом різноманітними частинами нашого життя, ми надаємо їм духовного рівня, адже в храмі все стає нагодою до освячення і благословення.  Храм і все святе, що вібувається у ньому- це видима ознака Божої благодаті, на яку слід відкритися і наповнитися. Благословенний той, хто за прикладом Йосифа і Марії малим і великим вказує дорогу до храму, де вони можуть пережити таїнственну присутність Всевишнього і де, можуть виявити Йому: славу, честь і поклоніння.

     Ходити до храму чи ні, молитися чи ні?  Дитина підійшла до батьків із питанням чи будуть сьогодні йти до Церкви, на що ті відповіли: “якщо це тобі потрібно, то йди. Хочеш йди, а не хочеш не йди!” Можемо зауважити, що відповідь батьків несла в собі повагу до свободи вибору дитини, але при цьому залишається відкритим питання: чи батьки дали належний приклад любові до Бога і до святого місця? Відповідь буде знана пізніше, по тому чи їхня дитина буде так любити Бога, як вони і чи буде себе відчувати членом Божої сім’ї, Церкви, як вони. Народна мудрість каже: діти перевершують своїх батьків! Залишилось вияснити в “чому саме” і в яку сторону: гіршу чи кращу? Марію батьки привели до храму, Ісуса батьки також … а в тебе яка історія?

     Східна Церква святкує Обрізання Ісуса Христа. Це свято нагадує історичну подію, що сталася на восьмий день після народження Ісуса, згідно з законом Мойсея при цьому дали йому ім’я. Як сповнилось вісім день, коли мали обрізати хлоп’ятко, назвали його Ісус, ім’я, що дав був ангел, перше ніж” воно зачалося в лоні. Восьмого дня народжене Марією немовля отримало у святині ім’я Ісус, що означає Спаситель, котрий став Спасителем усіх людей від гріхів їхніх. І це не була тільки назва чи просте надання імені – Ісус. В тому імені крилася велика правда, що почала здійснюватися з приходом Ісуса Христа на землю й довершилася Його смертю на хресті, та воскресінням з гробу.
      Він у своєму імені сповнив місію Свого життя, а ми? Отож, і ми у це свято маємо нагоду згадати і про своє духовне покликання. Кожен з нас має ім’я і це означає, що ми також маємо місію. Сьогодні можемо пригадати своє ім’я і його значення, а поряд з цим також покровителя небесного Святого, котрий мав це ім’я та освятив його своїм життям.

     Давання імені – це давання напрямку життя! Не вартує легковажити із даванням імені дитині, бо кожна мама і тато хочуть дати власній дитині щонайкраще, але тут питання: чи вони  знають, що є краще для дитини? У цьому потрібно молити Бога, щоб Небесний Отець виявив свою волю. Трапляється таке, що вибирають ім’я в честь якогось героя мультфільму чи кіносеріалу, або ще чогось явища. І тоді як?

      Хіба ми, як віруючі люди, можемо своїй дитині ставити в приклад не християнське? Отож маємо пам’ятати, що наше покликання – це наслідувати святих, щоб самим стати святими! Маємо виконати Божу волю тут на землі і в нашому і мені це має бути вказано. Нам дається ім’я святого не тільки для того, щоб відрізнялися один від одного, коли нас кличуть, не тільки, щоб ми мали небесного заступника і покровителя, а також для того, щоби ми пам’ятали про своє покликання, про свою особливу місію, щоб своїм ім’ям ми нагадували ближнім нашим про те, до чого ми вибрані і покликані А святий Василій Великий, котрого пам’ять світло святкуємо, хай буде яскравим прикладом єдності з Богом. Його ім’я “царський” – освятилось його праведним життям і Він удостоївся царства Божого. Св.Василіє, заступайся перед Господом за нас, щоб і ми виконали місію свого життя.

     Обряд обрізання на 8 день – це був видимий знак вірності між Богом і людиною, що був запроваджений ще від праотця Авраама. Саме у той день давалось ім’я людині, щоб можна було кликати її по імені, щоб Бог кликав її і вона від свого імені відповідала на покликання, на голос Божий. Отримати ім’я – це означало мати можливість відкликатися не тільки на голос людський, а найперше на голос Бога. Це несе духовне значення відносно відносин між Богом людиною – Бог це той, котрий кличе, а людина – це та, котра відповідає. Бог перший дає людині життя, людина його прийнявши в повноті, дає відповідь своїм життям на отриману доброту. Виходить простий висновок: чи можемо закидати Богові, що Він нас покинув і забув? Ми стільки отримали, що повинні тепер постійно дякувати.

     Бог через батьків дає не тільки фізичне життя, але ще й духовне.  Із розповіді пізнаємо, що дитину до втаємничення в Боже життя приводили батьки. Завдяки батькам у перших днях свого життя дитина отримували також початок духовного життя, початок єдності із Богом в заповіті  Авраама. Щось подібно зустрічаємо у нашому втаєниченню у Боже царство через Таїнство св.Хрищення. Завдяки батькам, котрі приносять дитину до храму, вона починає своє життя в Божій ласці. Так багато із нас зробило перші кроки по своїх духовній стежинці на зустріч Богові завдяки тим, хто дарував життя фізичне і тілесне.

     Духовне життя довірене найперше батькам. Батьки першими радіють народження, дають їжу і опікуються фізичним здоров’ям, оберігають перед різними небезпеками. Так, як у нас не є не тільки тіло, а ще й душа, то батьки мають дбати і за духовну сторону нашого життя. Перша молитва подяки за дар життя, перше благословення, перші відвідини святих місць та весь початок духовного належить батькам. Богошанобливі батьки вже від самого початку дають добрий приклад дітям. Якщо батьки ведуть дитину до храму, то храм для неї не буде чужим, навпаки буде місцем де людина буде відчувати себе  зручно і затишно в Домі Отця небесного. А чому ви мене шукали? Хіба не знали, що я маю бути при ділах Божих? У наступній історії дитячого життя Ісуса ми зустрічаємо як євангелист Лука описує детально паломництво Пресвятої родини до Єрусалиму. Із-за метушні Йосиф і Марія не догледіли Ісуса і вдались у пошуки. Шукали всюди і врешті побачили його у святині, при ділах Божих! Ісус на їхнє дорікання з подивом відповідає: а хіба ви не знали, що я маю бути при ділах Отця мого? Можемо тут зауважити, що Ісус також їм дорікає на те, що не його вина, що вони шукали по всюди за ним. Слід було відразу піти до храму. Хіба він міг бути десь інакше? І дійсно, Він виховувався у здоровому середовищі, де було бачити лише доброту, повагу як до людей, так і до Бога.
      Хочеться запитати сучасних батьків, які мають бути першими носіями віри, першими святими, які дитина має бачити, отож, де батьки шукають своїх дітей сьогодні? При ділах Божих? Дух сучасного світу, що нав’язує хибне поняття свободи, в якому находять виправдання атеїстичні ідеології.   Діти виростають у бездуховному середовищі, де немає молитви, благословення, відвідин святих місць. Бо це немов порушує свободу вибору… віра – це не є додаток до життя! Віра – це є основа життя! Тому не дати дитині духовості – це виховати її бездуховною!!! Все менше і менше батьки дарують дітям Царство Боже через св. Хрищення, що є початком духовного життя! А з другої сторони і ті, що приносять до храму на св.Хрищення, не завжди продовжують воцерковлювати дитину. Звісно, що сподіватися від такої дитини, яка вже виховується у не здоровому середовищі, щось високодуховного не має великої надії. Батьки мають бути присутні як на початку духовного життя, так і в моментах криз як духовних, так і психологічних. Їхній досвід віри і душевної зрілості – це найбільша допомога. Звичайно не все залежить від батьків, але перші кроки до Бога – це велика відповідальність, перший досвід віри у сім’ї – це великий внесок у ціле життя, перша зустріч із Богом на молитві – початок зустрічі із Небесним Батьком! …    якщо не буде першого, то не буде і наступного…   якщо не буде наступного…     що ж тоді

ТРЕТЯ ЗАПОВІДЬ БОЖА

  Бог сказав на горі Синай: "Пам'ятай на відпочинковий день, щоб святити його. Шість днів працюватимеш і робитимеш всяке діло твоє. День же сьомий - відпочинок на честь Господа, Бога твого" (Вихід 20, 8-10). Отже, третя заповідь Божа містить наказ святкувати неділю і наказ працювати протягом тижня.

     НАКАЗ СВЯТКУВАННЯ НЕДІЛІ…  Бог встановив для людей день відпочинку, щоб вони дбали про своє духовне і тілесне здоров'я. Щоб людина у своїх щоденних турботах не забула про Бога і про свою найвищу мету, наказав їй Бог святкувати один день у тижні. Цим Бог призначив нам певний час, коли ми могли б роздумувати над вічними правдами, і, таким чином, відновлювати і примножувати сили нашої душі. У святкові дні людина має нагоду за допомогою молитви виправити помилки, зроблені протягом тижня (св. Григ. В.), а також подякувати належно Богу за блага, отримані за остатні дні. Зрештою, людина не може працювати безперервно, бо дуже швидко вичерпала би себе фізично. Отже, день, який Господь Бог призначив на відпочинок, є даром Божої доброти. Святкування цього дня є прообразом нашого майбутнього вічного відпочинку на небі (Євр. 4, 9). Святкове вбрання, яке одягаємо у той день, символізує наше щасливе майбутнє перебування на небі.

     Бог наказує святкувати сьомий день тижня тому, що Сам відпочивав у цей день, завершивши світотворення.  Мойсей, описуючи створення світу, говорить: "Бог закінчив сьомого дня своє діло, що його творив був, і спочив сьомого дня від усього свого діла, що творив був" (Буття 2, 2). Людина створена за подобою Бога, тому повинна в усьому брати з Нього приклад. Це стосується і дня відпочинку - як Бог відпочивав на сьомий день, так і людина після шести днів праці повинна відпочивати. Бог, котрий сотворив тіла небесні на позначення днів і років (Буття 1, 14), навчає нас відпочивати на сьомий день через зміну місяця. Кожні сім днів місяць змінює свій вигляд. Перші сім днів він з'являється до половини, а у наступні сім днів доходить до повні, потім знову протягом семи днів зменшується до половини і, нарешті, зникає зовсім, щоб знову розпочати своє видозмінювання. Біля 150 р. після Христа св. Теофіль, єпископ Антіохій, пише: "Сьомий день відомий усім народам земної кулі". Ми, християни, святкуємо неділю, євреї - суботу, мусульмани - п'ятницю, монголи - четвер, неґри в Ґвінеї - вівторок і т.д. Бог наказує нам святкувати сьомий день і тому, що після шестиденної праці організму людини необхідний відпочинок. Доведено, що після денної праці людина потребує 6-7 годин сну, щоб відновити затрачені під час праці сили; так і після шестиденної праці людина потребує певного відпочинку.

     Бог наказав євреям святкувати суботу, тому що це був пам'ятний день звільнення їх із єгипетської неволі. Отже, субота була у євреїв радісним народним торжеством; Бог на горі Синай наказав їм днем відпочинку визнати саме цей день. Цей день був призначений для привселюдного шанування Бога в євреїв тому, що нагадував їм про отримані від Бога блага (Єз. 20, 12). Цей день був одночасно прообразом спочинку майбутнього Спасителя у гробі. Євреї дотримувалися святкування суботи дуже суворо. Зневажання суботи каралося смертю - у цей день заборонялося виконувати навіть найдрібнішу роботу. Фарисеї вважали, що в суботу не можна чинити навіть добрих справ (Мат. 12, 12). У св. Письмі читаємо, що у пустелі падала манна протягом шести днів тижня, але не в суботу. Єврейська субота припадає на нашу суботу, а субота християнська - на неділю.

      Замість святкування суботи Апостоли призначили святкування неділі, бо в цей день воскрес Христос. Неділя - це свято всієї Пресвятої Трійці, бо в неділю, як у перший день тижня (Діян. Ап. 20, 7; І Кор. 16, 2), Бог Отець розпочав створення світу, в неділю воскрес Бог Син і в неділю зійшов Св. Дух на Апостолів. Апостоли мали право перенести святкування суботи на неділю, бо у третій заповіді Божій ідеться не про те, щоб святкувати саме суботу, а про те, щоб один із днів тижня присвятити Богові. Неділя називається також "Днем Господнім" (Одкр. 1, 10), тому що саме в цей день ми повинні служити Господу Богу насамперед. Св. Юстин називає неділю "днем світла" (сонця). І справедливо, бо в цей день засяяв Спаситель у сяйві Свого Воскресіння, як нове світило (св. Амвр.). В цей же день Бог сотворив світло, а Св. Дух зійшов на Апостолів у вигляді вогненних язиків. У цей день ми повинні просити Бога про просвітлення нашого розуму, щоб ми чітко усвідомили нашу останню мету. Костянтин Великий запровадив 321 р. святкування неділі в усій Римській державі, а Карл Великий накладав грошові покарання на тих, котрі не святкували неділі. У неділю ми повинні відкласти будь-які справи, які пов'язані з фізичним напруженням і взяти участь у привселюдному Богослужінні; повинні також у цей день якнайкраще дбати про добро душі і відпочинок тіла. У багатьох державах, недільний відпочинок є узаконеним. Як Бог відпочивав сьомого дня, так і ми повинні відпочивати. Як Ісус Христос воскрес у Великодну Неділю, залишаючи у гробі хустки і полотна, так і ми повинні залишити будь-які свої буденні заняття і в молитві спілкуватися з Богом. Недільний відпочинок необхідний хоч би вже й тому, що змучена людина не здатна до належної молитви.

     Публічне Богослужіння - це Служба Божа, з'єднана з проповіддю (Див. другу заповідь церковну). Церква вимагає слухання Служби Божої тому, що це відновлення хресної Жертви є найголовнішим Богослужінням. Ще в давнину сходилися християни на Службу Божу в неділю, - пише св. Юстин; уже тоді існував звичай після читання Євангелія повчати людей. Цей звичай зберігся до сьогодні. Крім слухання Служби Божої, дбаємо про спасіння нашої душі, приймаючи св. Тайни, промовляючи молитву, слухаючи проповіді, читаючи побожні книжки і творячи милосердні справи. Відпочинок необхідний нашому організму також тому, щоб ми старанніше могли працювати для спасіння душі. В неділю ми повинні не лише одягати краще вбрання, але також очищати і прикрашати наші серця (св. Григ. В.). Саме в неділю вірні мають нагоду приступати до прийняття св. Тайн.       Церква прагне, щоб св. Причастя вірні приймали саме в неділі і свята.    (соб. Трид. 22, 6).

     Для молитви маємо в неділю також кращу нагоду, бо храми Божі відкриті і Богослужіння відправляється в них. Наші предки мали гарний звичай в неділю читати побожні книжки, передусім пояснення недільних Євангелій і життя Святих;      в цьому ми повинні їх наслідувати...

      Не треба також забувати про справи милосердя. Саме в суботу Спаситель зцілював найважчих хворих, напр., чоловіка з сухою рукою (Мат. 12, 9-21), сліпого від народження (Йоан 9), чоловіка з водяною пухлиною в домі фарисея (Лук. 14), хоч євреї не могли з цим погодитися. Спаситель хотів цим навчити їх, що саме в день, присвячений Богові, треба здійснювати якнайбільше справ милосердя. У неділю є дозволеними такі роботи: необхідні роботи, пов'язані з фізичними зусиллями; легкі роботи; заняття, котрі служать для поступу розуму. Христос не хоче, щоб людина, святкуючи неділю, зазнавала збитків, бо "субота є для людини, а не людина для суботи" (Марк. 2, 27). Тому дозволеними є такі роботи, котрі необхідні для підтримування життя (напр., готування їжі, збирання збіжжя у випадку раптової небезпеки і т. п.). Дозволеними вважаються також роботи, необхідні іншим людям (напр., поштаря, залізничника, телеграфіста і т.п.). Духовна влада має право дозволяти, якщо на це є поважні причини, виконання важких фізичних робіт у неділю. Адже Христос називає Себе "Господом суботи" (Лук. 6, 5), - так само може сказати про себе і Церква, як заступниця Ісуса Христа. А раз неділя призначена для духовного добра і спасіння людських душ, тому, в першу чергу, необхідно в той день виконувати всі ті справи, які сприяють досягненню цієї мети. Отже, Ісус Христос говорить: "... священики в суботу порушують у храмі суботу й провини не мають" (Мат. 12, 5).

     Рекомендовані також діла милосердя, тому що ніщо так не допомагає нашому спасінню, як милосердні діла. Ісус Христос пов'язує наше спасіння з учинками милосердя (Мат. 25, 35). Ісус Христос власним прикладом доводив, що ми повинні в неділю чинити справи милосердя, говорячи: "... в суботу можна добро чинити" (Мат. 12, 12). В неділю не є забороненими послуги, які виконуємо з любові і для добра ближніх, хоча би це були і важкі роботи (св. Ірен.). Св. Оділія, ігуменя (+720), заснувала на власні кошти лікарню, і, за прикладом Ісуса Христа, завжди відвідувала хворих у неділю після Богослужіння і прислуговувала їм протягом усього дня (Мег. III, 263). Так само чинили й інші Святі. Дозволяються, однак, лише такі справи милосердя, пов'язані з фізичною роботою, котрі є дійсно потрібними. Справи милосердя навіть деколи звільняють людину від Богослужіння, бо в такому разі вони самі є чистим і непорочним Богослужінням (Як. 1, 27). Однак, якщо є можливість, необхідно погожувати одне з другим, тобто чинити справи милосердя і бути на Богослуженні. "І те слід робити, і того не слід лишати", - говорить св. Письмо (Мат. 23, 23). Дозволені також у неділю легкі роботи, тому що Бог не хоче, щоб людина в неділю зовсім дармувала; тому дозволяється, напр., щоденне миття посуду, підмітання, лагодження щойно пошкодженого одягу, читання, писання, заняття математикою, музикою та ін., котрі сприяють розвиткові розуму людини.

СВЯТОТАТСТВО, БОГОХУЛЬСТВО, СВЯТОКУПСТВО

СВЯТОТАТСТВО - Святотатством грішить той, хто зі зневагою ставиться до речей, які призначені для Бога. Здійснив святотатство вавилонський цар Балтазар, наказавши у нетверезому стані принести до столу святий посуд і користуючись ним (цей посуд було викрадено з єрусалимського храму, а призначений він був для вшанування правдивого Бога) (Дан. 5). Святотатствує також той, хто недостойно приймає Св. Тайни, хто грабує церковне майно, краде в церкві і т.п.

БОГОХУЛЬСТВО - Богохульством грішить той, хто зневажає Бога, Його Святих або речі, призначені для вшанування Бога (св. Тома з Акв.). Богохульством грішить той, хто говорить про Бога з презирством, а також той, хто річ, властиву Богу, приписує якійсь істоті (св. Бонав.). Так згрішили ті, котрі слухали розмови Ірода Аґріпи і говорили" "Це голос Бога, не людини" (Діян. Ап. 12, 22). Частими були випадки богохульства серед євреїв; тому нарікає Бог вустами пророка Ісайї: "... безнастанно, щоденно скверниться моє ім'я" (Іс. 52, 5). Богохульствує також той, хто висміює Святих. Хваліть Господа в святих Його (Пс. 150, 1). Саме тому і зневаження Святих є зневаженням Бога (св. Тома з Акв.).

Богохульство - один з найтяжчих гріхів. Це гріх, притаманний лише дияволам і осудженим (св. Тома з Акв.). Як Св. Дух промовляє вустами добрих, так диявол - вустами богохульників (св. Бернардин). - Богохульник гірший від пса, бо пес не кусає свого пана, від котрого зазнав багато добра, хоча пан навіть б'є його. Богохульник безчестить язиком Бога, від котрого отримав стільки благ; і не зважає на те, що Бог, навіщаючи його, прагне для нього лише добра (св. Берн.). - В порівнянні з богохульством всі інші гріхи здаються дрібними (св. Єр.). Богохульствуючи, грішимо власне проти самого Бога, а не проти Його подоби. "Богохульник відкрив свої вуста проти Всевишнього" (св. Єр.). Богохульство - це найбільша образа маєстату, бо зневажає Царя царів. Всі інші гріхи беруть свій початок або в людському безсиллі, або в несвідомості; але богохульство походить із злоби серця (св. Берн.). У євреїв за богохульство карали смертю (св. Тома з Акв.). Богохульство - це смертний гріх.

Бог тяжко карає богохульство ще тут, на землі, а після смерті чекає богохульника вічний осуд. "... з Богом жартувати не можна" (Гал. 6, 7). Асирійський цар Сеннахериб ганьбив Бога, коли боровся проти ізраїльтян, тому і втратив біля 200 000 солдат, а, повернувшись додому, загинув від рук власних синів, які замордували його у храмі. Один ізраїльтянин ганьбив Бога у пустелі. Мойсей наказав його ув'язнити і спитав Господа, що повинен з ним вчинити. Бог сказав, що увесь народ повинен його укаменувати (Левіт 24, 14).

Ісус Христос говорить, що хто зневажає ближнього, той заслуговує пекельного вогню (Мат. 5, 22); чого ж заслуговує той, хто зневажає свого Бога?! Хто зневажає свого батька і матір, той заслуговує смерті (Вихід 21, 17). Таким був закон Старого Завіту в ті часи, коли люди ще не пізнали Бога так досконало, як сьогодні. Які ж страждання чекають на того, хто досконало володіє знаннями про Бога, і зневажає не батька і матір, а самого Бога і Господа! (св. Золот.). Всі будуть засуджені, хто Тебе зневажав би (Тов. 31, 16). - В багатьох країнах суд карає за богохульство в'язницею. Французький король св. Людвик IX оголосив у своїй країні закон, згідно з яким кожному богохульнику слід припікати вуста розпеченим залізом. Перший раз цей закон був застосований щодо одного багатого міщанина з Парижа. Це призвело до прекрасних наслідків - ніхто більше не насмілювався богохульствувати.

СВЯТОКУПСТВО - Святокупством або симонією грішить той, хто продає духовні речі за гроші. Слово "симонія" походить від імені Симона-чародія, котрий, знаючи, що Апостоли уділяють Св. Духа, покладаючи руки на голови вірних, пожертвував їм (Апостолам) велику суму грошей, промовляючи; "Дайте й мені таку владу, щоб той, на кого я покладу руки, прийняв Святого Духа" (Діян. Ап. 8, 19). В середні віки симонією грішили досить часто. Увійшло у звичай віддавати приходи і єпископства тим, хто дорожче за них заплатить. Проти цього виступив папа Григорій VII. Святокупством грішить той, хто жертвує гроші священикові за розгрішення, хто продає мощі або бере більшу суму за посвячені хрести, ніж за звичайні. Хто грішить святокупством, на того чекає прокляття (Пій IX, 12 жовтня 1869).

 Саме таких людей стосуються слова св. Петра: "Срібло твоє нехай з тобою буде на погибель, бо ти за гроші думав придбати дар Божий..." (Діян. Ап. 8, 20). Той, хто хоче купити Св. Духа, втрачає Його (св. Петро Дам.). Однак не вважаємо симонією те, що ми даємо гроші на Службу Божу, тому що це наче милостиня, яку даємо іншому з проханням про молитву. Сплата треб за виконання священицьких дійств також не є симонією, бо це не є плата суто за літургічні дії, а внесок за працю на утримання священика. Якщо би це була симонія, то св. Павло не написав би: "...ті, які коло святого працюють, їдять із святого, і ті, які служать жертовникові, мають частку з жертовника... Так само й Господь звелів тим, що проповідують Євангелію, з Євангелії жити" (І Кор. 9, 13-14).

Щоб перепросити Господа Бога за богохульство і за неповагу, потрібно вшановувати св. Обличчя Ісуса. Відомо, що коли Спаситель ніс хрест на Голгофу, Вероніка стерла хусткою піт із Його обличчя, і на тій хустці залишився Його образ. Хворий римський імператор Тиверій наказав привезти ту хустку до Риму і одужав (Кат. Еммеріх.). Вероніка вручила хустку св. Климентієві, котрий допомагав св. Петру, і котрий пізніше став Папою. Так потрапила та хустка до церкви св. Петра, де зберігається по сьогоднішній день (На Різдво Христове у 1849 р. її було виставлено для огляду, і сталося чудо - протягом трьох годин хустка сяяла надзвичайним блиском). На хустці і сьогодні можна чітко розпізнати риси обличчя Спасителя. Нещодавно були зроблені відбитки з хустки Вероніки (раніше не дозволяли цього робити Папи) і їм також почали віддавати шану. Чи подобається Господу Богу таке вшанування, бачимо на прикладах чудес. В іспанському місті Аліканте під час посухи 1849 р. учасники багатолюдної процесії несли образ, на якому було відбито Святе Обличчя. Раптом всі побачили, як з правого ока образу скотилася сльоза, чистіша від кришталю, а під час проповіді, яка відбулася пізніше, побачили на хмарах два чудесні образи св. Обличчя, і відразу після цього випав дощ. У Франції, в Турі, з 1861 р. знаходився образ Обличчя Ісуса Христа, перед котрим відбулося багато чудесних зцілень. З ініціативи побожного Діпонта (+1876) тут виникло Братство св. Обличчя Ісуса Христа, метою якого було перепрошувати Бога за гріхи богохульства. Це Братство Лев XIII 9 вересня 1885 р. підніс до рангу Архібратства, якому підпорядковані всі інші подібні Братства. Наскільки приємне Господу Богу таке богослужіння, можемо дізнатися із слів Ісуса Христа, сказаних до св. Гертруди: "Шанувальники образу Мого Обличчя будуть осяяні блиском Мого Божества до самого дна душі". А до сестри від св. Петра у 1845 р. Спаситель говорить: "Чим більше будете намагатися відновити Моє Обличчя, осквернене богохульниками, тим краще відновлю ваше обличчя, заплямлене гріхом, щоб стало гарним, як під час Хрещення".

Папа Франциск у листі до Глави УГКЦ: «Від щирого серця благаю для улюбленої України утіхи та миру»

Хотів би сказати вам, що я є поруч із вами, що у моїх молитвах та в усьому тому, що я представляю Богові кожного дня, ви посідаєте особливе місце. Зокрема, у служінні Божественних тайн Христа та у принесенні розламаного Хліба та пролитої Чаші, ті життя, які є поламані ненавистю, і ту кров, яка постійно проливається через ворожнечу між людьми в багатьох частинах світу, від щирого серця благаю для улюбленої України утіхи та миру у воскреслого Господа. Про це написав Святіший Отець Франциск, Папа Римський, в окремому листі до Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава та до всіх вірних греко-католиків. Листа було зачитано у Патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві на Різдво Христове під час Архиєрейської Божественної Літургії. У листі Папа Франциск насамперед відзначив, що з радістю отримав листа від Блаженнішого Святослава після Синоду Єпископів УГКЦ, який відбувся у вересні цього року в Брюховичах. «Ваші слова нагадали мені про постать вашого попередника, блаженної пам’яті кардинала Любомира (Гузара). Гадаю, ми маємо бути вдячними Богові за його життя, віддане до кінця, навіть у не менш цінному і плідному часі його хвороби, коли він продовжував чувати в молитві за свою Церкву та за свій народ. Його свідчення є також заохоченням до відповідальності, щоб з вірною щедрістю відповідати на приклад пастирів, яких Христос дарував нам і які жили згідно Його серця», – поділився у листі Святіший Отець.

Папа Франциск зауважив у посланні, що його вразили також вирази, сповнені любові й турботи, якими Глава УГКЦ говорив йому про важливість Літургії та молитви. «Насправді, пастир ніколи не може втомлюватися щодня молитися та віддавати життя, піднімаючись до вівтаря та сходячи від вівтаря для того, щоб зустрічати народ Божий, перебувати поруч із ним, ніколи не опускаючи рук, не шкодуючи себе у супроводі довіреної йому пастви, щоб допомогти їй зрозуміти насамперед духовне мистецтво довірятися Господеві за будь-яких обставин та зберігати все у Ньому, який ніколи не розчаровує очікувань своїх вірних», – вважає Папа. Пишучи про Різдво, Папа Франциск відзначив, що Різдво – це свято світла, яке сяє у темряві. «Це таїнство божественного світла, яке променіє у ночі людини: воно не скорочує її, не прояснює її сповна, але розпочинає новий світанок – світанок, у якому Бог замешкав у нашій затьмареній історії. Нехай тепло Його ніжності зігріває серця та оживляє надію, хай Його обеззброююча простота запалює бажання примирення та миру, а Його невтомна любов породжує бажання починати знову та пробачати», – побажав Святіший Отець. 

«Нашій Україні потрібно світло, щоб бачити дорогу, яку нам потрібно пройти»

У цьому році нашій Україні так потрібно світла. Світла для того, щоб серед нашого болю і страждання, розчарувань і дезорієнтованості бачити дорогу, якою ми повинні пройти, аби перемогти у війні, щоби збудувати справжню вільну незалежну Україну. Вільну від корупції, ненависті, від усього того, що нас знесилює і роз’єднує. Про це Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав говорить у Різдвяному привітанні 2018 року для «Живого ТБ» всім вірним греко-католикам в Україні і цілому світі та всім людям доброї волі. «Свято Різдва, – каже Предтоятель, – це є момент, коли відбувається обмін дарами між Богом і людиною. Бог став Людиною, народився у Віфлеємі юдейському, спочив у яслах як маленька дитина, щоб ми з вами могли стати ближчими до Бога, могли обожествитися, могли вийти разом з нашим Спасителем до небесного вічного щастя» У день Різдва Христового, вважає Блаженніший Святослав, ми покликані принести до цієї стаєнки наші з вами дари. Ми знаємо, що в момент народження Христа мудреці зі Сходу прийшли у Вифлеєм і склали в дар новонародженому Христові золото, ладан і миро, визнавши його як Царя віків. Але і ми з вами повинні прийти до цієї стаєнки і принести Христові не те, що ми маємо, а те, ким ми є: наше з вами життя, наше сьогодення. Принести Йому в дарі наші турботи. Можливо, навіть наші болі і страждання. Усе те, що робить нас нещасливими, одинокими або віддаленими від Бога. «Те, ким ми є, принесімо новонародженому Спасителеві. А Він натомість дасть нам те, що приніс з неба, те, чого сучасна людина не має: радість і мир. Нехай цей день, цей момент Різдва Христового буде моментом, коли нам засяє небесне світло. Це світло нам сьогодні сяє у таїнстві Різдвяної ночі…» – сказав Глава УГКЦ.

У нашого Спасителя, просить духовний лідер греко-католиків, наберімся тої радості, якої нам сьогодні так бракує. Бо ми сьогодні більше плачемо, ніж радіємо. «Нехай та радість, яка походить від Бога, буде тою силою, оптимізмом і нашою з вами рушійною енергією у цьому Новому році. А Божий мир, який завжди пов'язаний зі справедливістю, справедливістю соціальною, справедливістю справжнього справедливого миру запанує у наших серцях», – побажав Блаженніший Святослав. «З нами Бог» – співає Україна. Давайте, просить Глава Церкви, разом заспіваємо Спасителеві нашу прабатьківську українську коляду, яка є гімном перемоги, гімном радості, миру і справжнього світла. «Прошу вас, вийдіть з цією колядою поза межі ваших домівок, відвідайте кожного, кому бракує світла, радості і миру. Від Христа взявши, з ближнім поділімся цими небесними дарами, які приносить нам наш Спаситель», – сказав Блаженніший Святослав.

Ми кажемо, що Христос хоче сьогодні народитися в кожному з нас, у кожній вашій сім'ї, у нашій Україні. Але що це означає? Дуже часто наші слова розходяться з нашими ділами. На жаль, ми навіть як християни одне віруємо і ісповідуємо словами, а інше ісповідуємо нашими окремими словами і вчинками. Сьогоднішнє свято Різдва кличе нас, є викликом для усіх нас втілювати те, у що віримо, в наше щоденне життя. Сьогодні, сказав проповідник, ми святкуємо свято Різдва Христового, свято народження між нами і для нас Сина Божого, нашого Спасителя Ісуса Христа. У цю Різдвяну ніч усі дороги ведуть до Вифлеєму. У кожного є своя дорога до вифлеємського вертепу. Кожен пройшов до цього різдвяного часу в свій особистий спосіб... «Ми можемо сказати, - відзначив Глава Церкви, - що Різдво Христове є закликом і є викликом. Закликом — запрошенням до кожного з нас знайти дорогу до Вифлеєму, до повноти життя, нашу дорогу до справжньої радості, справжнього світла і так бажаного миру». Але Різдво, вважає Блаженніший Святослав, також є викликом. Тому що цей виклик означає, що віруючи у таїнство воплочення, у те, що невидимий Бог став видимим немовлям є завданням кожному з нас втілювати нашу віру в нашому особистому житті.

«Бог став людиною. Це означає, що він увійшов у людську історію. Це означає, що він став частиною культури, яку творить для людини. Викликом Різдва для нас, українців, сьогодні є те, щоби наша віра, наше свято Різдва стало нашою культурою, тобто нашим способом життя», - сказав Предстоятель. «Ми можемо сказати, яка ж багата є наша різдвяна культура. Як багато ми можемо почерпнути з того способу переживання Різдва наших предків. Але все те залишиться лише в минулому, якщо ми з вами не будемо втілювати і перетворювати на культуру третього тисячоліття, нашу віру у воплоченого Бога», — просить замислитися духовний лідер греко-католиків Наше Різдво, вважає Архиєрей, дуже легко може перетворитися лише на якийсь комерційний, етнографічний момент, загубивши справжній духовний зміст. Різдво може перетворитися на день без присутності народженого. Це є виклик християн нашого часу.

«Дозвольте мені в цей день сердечно вас привітати. Нехай наші різдвяні побажання сьогодні залунають у серцях усіх українців, нехай оці небесні дари, які приніс нам новонароджений Спаситель, наповнять наші домівки. Частиною різдвяної християнської культури є рух до ближнього. Бог став нашим ближнім. Прийшов до нас і народився як маленька дитина. Давайте ми будемо зближатися до тих, хто є поруч», - зазначив Глава УГКЦ. «Хочу привітати і поділитися різдвяною радістю з тими, кому, можливо, є найтяжче сьогодні радіти. Мої думки сьогодні линуть туди, де йде війна, де українська земля стогне від болю військових дій», - сказав Блаженніший Святослав. Глава Церкви попросив, аби з нашого Патріаршого собору Воскресіння Христового ми засилали наші вітання нашим братам і сестрам в анексованому Криму і окупованому Донбасі. «Давайте сьогодні згадаймо тих матерів, рідних і близьких наших загиблих героїв України, згадаймо сьогодні наших поранених, щойно звільнених з полону. Давайте до них прийдемо і разом з ними заколядуємо», — попросив Предстоятель. Також Предстоятель УГКЦ передав вітання усім українцям, які силою обставин є розпорошені по цілому світі. «Бажаю усім веселих свят Різдва Христового, усіх небесних благодатей, щоб наші добрі побажання втілилися в дійсність. Щоб новий рік був сповнений радості, Божого світла і Христового миру», - побажав Блаженніший Святослав.   

Святкуючи цьогоріч Різдво Господа нашого Ісуса Христа, не забуваймо, що він прийшов на цей світ у скромному вертепі, де заледве приємно пахло, але саме він став тим, хто наповнив усю землю запахом миру, запахом любові та великої надії. По суті всі новорічні та різдвяні свята, для більшості з нас є саме святами надії в те, що наступний рік буде прожитий краще. Різдво - це не кутя та дідух під столом, Різдво - це можливість відкрити своє серце для тих, хто в цю хвилину пройнятий диким запахом самотності.

Свято Христового народження - прекрасний лакмусовий папірець нашої совісті. Адже дуже легко бути світлим і добрим до своїх рідних, близьких, друзів чи навіть знайомих, але важче робити добро для тих, від чийого запаху нас верне…

Христос народився!     Славімо Його!

Defending Life

In his Gospel, Luke relates the story of the Theotokos, early in her pregnancy with our Lord, visiting her cousin, Elizabeth.  Elizabeth responded with "How is it that the Mother of My Lord (i.e., the Mother of God) should visit me".

The child in Elizabeth's womb, whom we would come to know as John the Baptist, leapt in recognizing the child in Mary's womb.  And Mary stayed with Elizabeth three months, until John was born.

What can we learn from this?

Well, we know that John was born six months before Jesus. From this we know that this happened pretty soon after the Annunciation.  Jesus wasn't very far along at all.

The second thing we learn is that the preborn child, the fetus, is indeed a person.  Not just John, whom one can argue to have been visibly a child in formation, but Jesus, who some would argue was just a clump of cells.

Some may ask, couldn't have Jesus been a special case, being God incarnate?  Not really.  As St. Paul reminds us, He was like us in all things but sin.

Of course, we all know that the Catholic Church prohibits abortion.  But some think that this began 50 years ago with Paul VI's encyclical, Humanae Vitae.  Nothing could be further from the truth.  The recognition that abortion is a sin to be shunned, prohibited, goes back to the earliest post-Apostolic writing, a discipline manual known as the Didache.  It explicitly says, "Do not murder a child by abortion or kill a newborn infant".

The Church teaching is clear.  Abortion is always murder. It is the killing of the defenseless, and once a child is a victim of it, there is no recovery.  That really can't be said of any other social sin in the political landscape today.

So, what can we do?

Obviously, our vote counts.  Supporting candidates who truly support life.

But, even more so, standing up and being counted.  One person may not make much a difference, but many might.  And, if you're saying, "well, it's the law; we have to comply", allow me to remind you of the Apostle's words:  "We must obey God rather than man".  God's truth trumps any human laws.

On January 20, 2018,  Syracuse Right to Life will sponsor March for Life.

It will start from the Museum of Science in Technology, in Armory Square, on January 20, 2018, at noon.  It will run from the MOST, 3 blocks up Jefferson St, and end at the Roman Catholic Chancery, where there will be a rally.
I urge as many as can make it to be there.

The only thing necessary for the triumph of evil is that good men do nothing.

Lou Pizzuti

ДРУГА ЗАПОВІДЬ БОЖА

     Ця заповідь говорить: " Не взивай імені Господа Бога твого надармо", тобто не промовляй імені Бога без належної шани. Під іменем Божим тут розуміємо не лише саме ім'я Бога, котре складається з тих чи інших букв, але велич Бога (Рим. Кат.). У другій заповіді Божій Бог нам наказує виявляти належну шану його Божій величі і забороняє все те, що шкодить належній Йому шані. Богу належиться найвища шана від нас тому, що Він є Господом безмежної величі і безмежної доброти.

     Шана - це поєднання остраху, любові і поваги. Якщо знаєш, що той або інший правитель має мільйони підданих і сотні тисяч солдат, котрі за його наказом готові у будь-яку хвилину піднятися на боротьбу, що одним своїм словом може ощасливити людину або зробити її нещасною, відчуваєш острах перед ним; та якщо знову ж таки знаєш про його доброту і бажання ощасливити своїх підданих, будеш любити його і поважати. Так само ставимося і до Бога, коли розуміємо Його безмежну досконалість і безмежну любов до нас (Ґалюра). Отже, поміркуймо над досконалістю Бога. На нашій планеті живе багато людей. І кожну людину Бог знає, керує нею і утримує її; вислуховує її молитви, допомагає їй у потребі, нагороджує або карає найчастіше вже тут, на землі. Яким же безмежним повинно бути знання того найвищого Єства!  У всьому всесвіті рухаються мільйони велетенських небесних тіл, і всіх їх створив Бог, Він керує ними, а вони існують для Його слави.

      Якою ж великою повинна бути Його сила! А невидимий світ - мільйони небесних духів! Усіх їх Бог знає, утримує і керує ними, усі вони славлять Його! Якою ж незмірною повинна бути Його велич! Хто ж подібний до Тебе серед велетнів, Господи? "Хто, як ти, Господи, між богами, хто, як ти, у святості величний, страшний у славі, що твориш чудеса? (Вихід, 15, 11). (Про доброту Бога дивись частину І.). Ми повинні боятися Божої величі, і схилятися перед Його добротою. Поєднання боязні з любов'ю - це і є шана. Ми повинні часто взивати з побожністю і сердечністю ім'я Боже. Робимо це, розпочинаючи якусь важливу справу, вітаючись, прохаючи чогось чи в хвилину смерті. Євреї вважали, що взагалі не треба промовляти імені Бога, однак така точка зору є помилковою. Церква, навпаки, прагне, щоб ми часто зверталися до Божого імені. За постійне звертання до св. імен Ісуса і Марії Церква встановила відпуст 25 днів; а хто протягом усього життя постійно звертався до цих імен, той у годину смерті досягає повного відпусту (Клим. XIII, 5. IX. 1759). Кожний побожний християнин схиляє голову стільки разів, скільки разів вимовить під час молитви ім'я Ісуса. Ми повинні звертатися до Божого імені завжди, коли розпочинаємо якусь важливу справу, а насамперед вранці. "І все, що б ви тільки говорили й робили, - все чиніть в ім'я Господа Ісуса, дякуючи Богові Отцеві через нього" (Кол. З, 17). Отже, перед кожною роботою говори: "В ім'я Боже" або "В ім'я Ісуса", або бодай перехрестися. Саме таким чином заслужиш благословення Божого і щастя у праці, а за кожну, навіть незначну справу - велику нагороду, бо Спаситель обіцяє, що віддячить навіть за чашу холодної води, подану ближньому від Його імені (Мар.9, 40). У християн віддавна існує звичай промовляти ім'я Боже вітаючись; саме цим вони і відрізнялися від іновірців, котрі, вітаючись, виявляли добрі бажання (напр., "Будь здоров!" "Вітаю тебе"), але не згадували при цьому імені Божого. Християнські привітання "Слава Ісусу Христу", "Щасти, Боже", "З Богом" є одночасно наче коротким виявленням віри. Протестантський поет Кльопшток розповідає, що його завжди глибоко зворушувало це католицьке привітання. Однак, не треба, вітаючись, промовляти ім'я Боже бездумно і легковажно. Людина не зобов'язана, вітаючись з невіруючим, вживати ім'я Боже. Ісус Христос говорив: "Не давайте священне собакам, ані не кидайте перл ваших перед свинями" (Мат. 7, 6). Сам Христос користувався часто вживаним серед народу привітанням: "Мир вам". Потребуючи чогось, ми повинні звертатися до імені Божого. Бог сам говорить: " І клич до мене за лихої години, я визволю тебе, і ти мене прославиш!" (Пс. 49,15). У хвилину смерті ми теж повинні звертатися до імені Ісуса. Найкраще говорити, як св. Стефан: "Господи Ісусе, прийми дух мій!" (Діян. Ап. 7, 58). Згадаймо також останні слова вмираючого Спасителя. Звертання до імені Ісуса у хвилину смерті є необхідним, щоб досягти передсмертного відпусту.

     Ми повинні звертатися до імені Ісуса з особливою побожністю. Ми повинні розуміти, що це - наймогутніше ім'я, завдяки котрому можна всього досягнути. Все, про що лише будемо просити з іменем Ісуса, дасть нам Бог (Йоан 16, 23). З іменем Ісуса творили чудеса Апостоли і Святі. До кульгавого від народження говорить св. Петро на порозі храму: "В Ім'я Ісуса Христа Назарянина, встань і ходи!" (Діян. Ап. 3.). Звертаючись до імені Ісуса, вірні можуть виганяти чортів, як це проповідував Ісус Христос (Мар. 16, 17). Якщо звертаємося до імені Ісуса, Він бореться з нами проти диявола; тому втікають вороги, коли почують ім'я Ісуса Христа (св. Юст.). Ім'я Ісуса допомагає нам у будь-якій небезпеці; воно є своєрідним засобом боротьби з будь-яким злом усього (св. Вінк. Фер.). "І нема ні в кому іншому спасіння, бо й імені немає іншого під небом, що було дане людям, яким ми маємо спасителя" (Діян. Ап. 4, 12). Варто задуматися над словами, сказаними св. Бернардом: "Ім'я Ісус є для мене медом на вустах, приємним звуком у вухах і блаженством у серці!" Однак, невідомо, чи здатен побожно звернутися до того Імені той, хто живе у смертному гріху; бо "ніхто не може сказати: Господь Ісус, як лише під впливом Духа Святого" (І Кор. 12, 3).

      Ми повинні віддавати велику шану всьому, що призначене для вшанування Бога, передусім слугам Божим, святим місцям і речам, релігійним обрядам і святим словам.             Ми повинні віддавати високу шану слугам Божим…

      Гарний приклад цьому дав нам Рудольф з Габсбургу. Одного разу він був на полюванні і зустрів священика, котрий ішов з Найсв. Тайнами до хворого. Рудольф відразу зліз із коня і віддав його священику, а сам пішов пішки. Пізніше цього коня не хотів забирати назад, а подарував його церкві. Той священик сказав йому тоді, що його чекають висока шана і велике щастя. Через 9 років після цієї зустрічі (1272 р.) німецькі князі, зібравшись у Франкфурті, проголосили Рудольфа королем. Ісус Христос вимагає шани для священиків, кажучи: "Хто слухає вас, мене слухає; а хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16).

     Чи не знаєте, що шану, яку віддаєте священикові, віддаєте самому Богу? (св. Золот.). (Дивися про це ще в розділі про святі посвячення). Бог вимагає від нас поваги до святих місць і святих речей. На Мойсея, котрий наблизився до палаючого куща, крикнув: "Не наближайтеся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята" (Вихід 3, 5). У Старому Завіті було строго заборонено торкатися Кивота Завіта (Числа 4,15). "Шануйте Мою святиню" (Левіт 26, 2). Не входи ніколи до Божого дому інакше, ніж ти входив би на небо; не говори і не роби там нічого, що б тобі нагадувало землю (св. Ніль). "... домові твоєму личить святість" (Пс. 92, 5). Саме тому побожні християни охоче приносять пожертвування на відновлення або для оздоблення Божого дому, на відновлення статуй, які з часом втрачають свій первісний вигляд. Ми повинні віддавати шану релігійним обрядом і з повагою ставитися до них. Св. Єлизавета, угорська королева, під час кожної Служби Божої знімала з голови корону і ніколи не одягала дорогоцінностей, ідучи до церкви. Деякі вірні мають гарний звичай стояти на колінах протягом усієї Служби Божої. Шану святим словам віддаємо передусім тим, що встаємо під час читання Євангелія. До святих речей треба ставитися по-святому.

      Ми найчастіше повинні славити Бога заради Його безмежної досконалості і доброти; передусім ми повинні це робити тоді, коли отримуємо від Бога різні блага. Три юнаки в палаючій печі почали співати величальні пісні, коли побачили, що Бог оберігає їх від вогню (Дан. 3). Товит почав славити Бога, як тільки прозрів (Тов. 11, 17). Згадаймо, як прославляла Бога Діва Марія, коли зустрілася з Єлизаветою; або оздоровлений Захарія (Лук.1). Говори й ти після кожного отриманого блага: "Дякувати Богу" або "Слава Отцю і Сину і т.д." А якщо через недугу не можеш славити Бога вустами, то прославляй Його у своєму серці. Бог не потребує звуку твого слова; Він охочіше шукає серця і задовольняється волею (св. Авг.). "Благослови, душе моя, Господа, і все нутро моє - Його святе ім'я. Благослови, душе моя, Господа і не забувай усіх добродійств Його ніколи" (Пс. 102, 1-2). "Благословлю Господа повсякчасно, завжди хвала Його в устах у мене" (Пс. 33, 2). "Нехай ім'я Господнє буде благословенне віднині і повіки. Від сходу сонця до його заходу хвальне ім'я Господнє" (Пс. 112, 2-3). Якщо славимо Бога, - чинимо добро і заслуговуємо собі тим благословення Боже. З пошани до Бога ми повинні остерігатися легковажного звертання до імені Божого і до інших святих імен. Деякі люди люблять при будь-якій дрібниці бездумно кликати: "Боже", "Ісусе", "Ісусе, Маріє, Йосифе" і т.п. Треба відвикати від цього і звертати увагу іншим, котрі так легковажно зловживають ім'ям Божим. Легковажне звертання до імені Божого і до інших святих імен - це щонайменше легкий гріх. "...Той, хто клянеться ім'ям Господа постійно, чистим від гріха не залишиться" (Сир. 23, 10). "Не прикликатимеш імени Господа, Бога твого, марно, бо не пустить Господь безкарно того, хто прикликає його ім'я марно" (Вихід 20, 7). Треба остерігатися, щоб не зловживати Божим ім'ям, котре гідне найвищої шани (св. Золот.). Євреї не мали сміливості (через забобони) промовляти ім'я Бога "Єгова" (Рим. Кат.); завжди називали Бога лише "Господом".

      Ми повинні остерігатися прокльонів (бажання Божого прокляття якійсь особі або речі). Прокляття Бога - це нещастя тимчасове і вічне; це антипод Божого благословення. Прокльонів треба остерігатися, як вогню. З уст християнина повинно звучати лише благословення (І Петро 3, 9). Бог часто карає того, хто проклинає, не раз прокляття здійснюється. Св. Августин розповідає про матір, яка прокляла своїх синів, котрі її били. Сини відразу захворіли і пішли блукати по світу. Двоє з них прийшли нарешті до міста Гіппо у Північній Африці, де св. Августин був єпископом і тут були оздоровлені біля мощів св. Стефана. Не один оре і сіє з прокльоном на вустах; отже, справедливо, якщо його Бог покарає неврожаєм. Інший проклинає свою худобу; не дивно, що вона відтак марніє або й гине. Ось як Бог вислуховує прокльони: "Любив прокляття: хай же спаде на нього!" (Пс. 108, 18).

     Погана звичка вживати прокльони наражає людину на небезпеку втратити спасіння. Проклін - це гріх пекла, який не лише заслуговує пекла, але і в пеклі знайде своє продовження (Прунер.). Диявол проклинає і богохульствує, але як дух, він ще зберіг деяку шану й острах перед Богом; коли чує ім'я Ісуса, дрижить і зникає. Зате людина має сміливість промовляти без належної шани імена "Ісус", "Бог". Така розмова у деякій мірі гірша від розмови диявола (св. Григ. Наз.). Злоречиві загинуть (Пс. 36, 22). Злоречиві не досягнуть Царства Божого (І Кор. 6, 10). Треба з належною повагою ставитися до осіб, котрі посвячені Богу, до святих місць, речей, обрядів і слів. Зневажання священиків стосується самого Бога, бо Ісус Христос говорить: ^а... хто гордує вами, мною гордує" (Лук. 10, 16). Хто ображає священика або зневажає його, той зневажає Бога і заслуговує такого самого покарання, як євреї, котрі ображали і зневажали Сина Божого (Марія Лят.).

     Ображаємо Бога і тоді, коли непристойно поводимося в церкві: розмовляємо, сміємося, розглядаємося і т.п. Не годиться в церкві плювати, особливо біля вівтаря або біля сповідальниць, де люди найчастіше стають на коліна. Про тих, котрі ведуть себе непристойно в церкві, св. Амвросій говорить: "Приходять до церкви з малими гріхами, а вертаються додому з великими". Непристойна поведінка у храмі ображає Бога найбільше. Ми теж дуже боляче реагуємо на образу, заподіяну нам у нашому власному домі. Не дивно, що й Спаситель, лагідний і добрий, розгнівався на купців у храмі і вигнав їх, кажучи: "Дім мій домом молитви буде зватись, - ви ж чините з нього печеру розбійників" (Мат. 21, 13). Того, хто зневажає Божий храм, Бог занапастить (І Кор. З, 17). Ту саму шану, яку віддаємо святим місцям, ми повинні віддавати і святим речам. Гріх чинить той, хто заважає виконанню релігійних обрядів чи висміює їх. Такі вчинки карає і світська влада як образу релігії. Вартий покарання також звичай уживати святі слова жартома. Ще Тридентський Собор застерігав, щоб не зловживати святими словами.

«Нехай цей Новий рік буде новою доброю нагодою для того, щоб встати і йти вперед», − Глава УГКЦ.

Нехай цей Новий рік буде новою доброю нагодою для того, щоб встати і йти вперед. Нехай цей Новий рік буде роком Божої благодаті, Божої сили, щоб ми зрозуміли, що коли чинимо добро, це добро нам допомагає. Роблячи добро своєму ближньому, ми самі стаємо добрішими і кращими. Наші вчинки нас будують: добрі вчинки нас розвивають і збагачують, а злі - руйнують. Тому робімо добро і уникаймо зла. Про це сказав Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав в ефірі інтерактивної програми «Відкрита Церква», яка у переддень Нового року вийшла в ефір на «5 каналі». Глава УГКЦ висловив свої побажання Україні і всім громадянам нашої країни: «Нехай Господь благословить нашу Україну, наших громадян, усіх тих, які сьогодні борються за наше майбутнє». «Особливо мої думки линуть сьогодні до тих, хто страждає на окупованих територіях, до тих, хто є в полоні і ще очікує визволення. Мої думки линуть до наших воїнів, які стоять на передовій, захищають наш Новий рік і ціною свого власного життя та здоров’я дарують нам нову можливість будувати наше майбутнє», − сказав Блаженніший Святослав. «Усім вам бажаю благословенного свята Різдва Христового, до якого ми наближаємося і щасливого, Богом благословенного, Нового року!» − побажав Предстоятель УГКЦ.

     У більшості давніх народів святкування Нового року збігалося з початком відродження природи й відбувалось, як правило, до березня. Усі язичницькі народи ознаменовували його богослужбовими обрядами, урочистими приношеннями й забавами. Давні єгиптяни відзначали початок нового року святом відродження Осіріса. У Стародавній Греції народ і жерці, надягнувши на себе маски, влаштовували на вулицях ходу з піснями й танцями. Жінки, що збиралися на звані вечори, займалися ворожінням. В Україні саме у січні найбільше релігійних свят. Це пов'язано із новорічними обрядами і з  тим, що взимку люди здавна не займались важкою працею біля землі^[1].

      Межиріччя.   На думку вчених, найдавнішою є традиція святкування Нового року у стародавньому Межиріччі. Усі землеробські роботи починалися наприкінці березня, після того, як прибувала вода у Тигрі і Євфраті. Початок кліматичного сезону пов'язувався з перемогою світлого бога Мардука над силами руйнування й смерті. Ця подія знаменувалася протягом 12 днів ходами, карнавалами, маскарадами тощо. У цей час заборонялося працювати, карати, вершити суди. Клинопис на одній із глиняних табличок розповідає, що це були дні «неприборканої волі, коли весь світовий порядок ставився догори дриґом. Раб перетворювався на пана».

      Стародавній Єгипет.  В стародавньому Єгипті Новий рік святкували під час розливу Нілу, коли сходила священна зірка Сіріус (розкид із липня по вересень), і починався перший сезон давньоєгипетського року - «ахет». Розлив Нілу називався приходом Хапі - бога Верхнього і Нижнього Нілу. Це були святі часи для Єгипту, адже посуха ставила під загрозу саме існування землеробської держави. Тому зі сходом Сіріусу починався новий період життя стародавніх єгиптян, які на ту пору закінчували сівбу. Підготовка до зустрічі Нового року починалася задовго до розливу. У храмових господарствах відгодовували жертовних биків і птахів, запасалися маслом і ароматичними смолами. Жерці розраховували день прибуття води, і напередодні призначеної дати народ збирався на березі й радо вітав вали, які йшли з півдня на північ. Попереду стояли жерці храмів, усюди люди радісно зустрічали життєдайні води. У день розливу Нілу приносили жертви Хапі, до річки кидали сувої папірусу з написаним на них переліком дарів. Статуї бога Амона, (з яким іноді ототожнювали Хапі), його дружини й сина ставили в човен. Човен плавав Нілом місяць. Це супроводжувалося співами, танцями та веселощами. Потім статуї вносили назад до храму. При святкуванні Нового року у єгиптян існував звичай наповнювати спеціальні посудини «святою водою» з Нілу, що розливався, і вода якого в цей час вважалася чудодійною. Звільнені від робіт, єгиптяни відвідували своїх друзів і родичів, разом із ними вшановували пам'ять предків і славили богів. Давньоєгипетський Новий рік був також пов'язаний із культом богині кохання і музики Хатхор, дочки сонячного бога Ра. За дві ночі до Нового року верховний жрець із помічниками проводив ритуальне очищення статуї богині в храмі Хатхор у Дендері. А в ніч напередодні Нового року - «ніч Ра», коли відбувалася битва бога сонця з богами темряви - проводили урочисту ходу, у якій разом із жерцями брали участь фараон із дружиною. Статую Хатхор несли на священному човні і встановлювали в альтанці з 12 колонами, що символізували місяці року, на даху храму. З появою першого променя сонця у новому році відкривалися заслони, і на богиню виливалося сонячне світло - містичне благословення богом Ра дочки Хатхор, храму й усього світу^[2].

     Стародавній Рим. У стародавніх римлян рік складався з десяти місяців, маючи при цьому 304 дні, а зима не поділялася на місяці. Початком року вважався березень, що збігався з початком польових робіт. Порядок слідування місяців відбився на латинських назвах деяких місяців (напр. лат. September (вересень) — буквально — сьомий, лат. October (жовтень) — буквально — восьмий і т. д.). Імператор Нума Помпілій збільшує кількість місяців на два — Ianuarius (січень) та Februarius (лютий), названі на честь богів Януса та Феба. 153 р. до н. е. початок року було перенесено на 1 січня.^[3] У 46 році до нашої ери римський імператор Юлій Цезар реформує календар, який згодом отримав назву юліанського, однак 1 січня залишається початком року. У цей день Римляни приносили жертви Янусу й починали з нього великі заходи, вважаючи перший день року сприятливим. У цей день у Стародавньому Римі було прийнято відпускати на волю рабів.^[4]

      Церковне новоліття у Візантії.  За Візантійською традицією початком церковного року («Новоліття») вважається 1 вересня. Свято новоліття було затверджено на Першому Нікейському соборі та, згідно з переказами, пов'язується з початком проповіді Ісуса Христа після Його Водохрещення й спокус від диявола в пустелі. У цей день Ісус Христос почав проповідь Царства Божого й уперше засвідчив виконання старозавітних пророцтв про пришестя Месії (Сина Божого) і тим самим про кінець Старого й початку Нового Заповіту.^[5]. Вибір дати був пов'язаний із тим, що перша проповідь Христа відбулася, на думку візантійців, саме в перший день юдейського свята жнива, що святкували з 1 по 8 вересня^[6] Установлення цього свята, на думку істориків, було пов'язано зі згадкою про перемогу Костянтина Великого над Максентієм у 312 році, яка й заклала початок вільного сповідування та поширення християнства. Початково Костянтин I встановив дату новоліття 23 вересня — датою народження першого римського імператора Октавіана Авґуста і лише 462 року її було перенесено на 1 вересня з практичних міркувань.^[7]

      Новий рік у середньовічній Європі.  У середньовічній Європі початок Нового Року приурочували до одного з церковних свят: До Різдва 25 грудня - у Франції з 753 по 987-й, у Великій Британії та Німеччині до 13 століття, а також в Іспанії до 14 століття. До Благовіщення 25 березня - особливо популярний у Флоренції, Пізі, Кельні й Мюнстері. До Великодня - у Франції з 983 по 1563. Незручністю цієї системи, однак, було те, що Великдень - рухоме свято й одна й та сама дата могла виникати двічі на рік, в разі чого їх розрізняли як «після великодня» та «до великодня» До свята Обрізання Господнього, що припадало на 1 січня. Давньоримська традиція святкування 1 березня зберігалась у Венеціанській республіці до 1797 року, а також тривалий час на Русі. Протягом 16 -17 століть у більшості країн Європи перейшли на сучасну традицію святкування 1 січня.

     Новий рік у Київській Русі. Як і у більшості давніх народів, початок Нового року у Київській Русі асоціювався з початком весняного відродження природи. Найімовірніше Новий рік святкували з появою нового Місяця в перші весняні дні, найближчі до весняного рівнодення. При цьому рік міг мати як 12, так і 13 місяців.^[8]. Свято отримало назву «Нове літо». З прийняттям християнства у Київській Русі було запроваджено Юліанський календар, а святкування Нового року було встановлено на 1 березня, що за переданням відповідало даті творення світу.^[9] Пізніше Новий рік було перенесено на 1 вересня відповідно до прийнятого Візантійською церквою, а літочислення велося від Створення світу. На українських землях, що входили до складу Великого князівства Литовського, а пізніше - Речі Посполитої, з 1362 року початок Нового року було встановлено на 1 січня і літочислення велося від Різдва Христового^[10]. Ця система трапляється в українських літописах того часу.

     Новий час.  У 1582 році папа Григорій XIII увів нову календарну систему, що одержала назву григоріанської або «новий стиль». Православна церква на Константинопольському соборі 1583 року визнавши неточність юліанського календаря, однак, відмовилася переходити на григоріанський через те, що за новим стилем християнський Великдень іноді збігається з єврейським песахом або наступає раніше, що заборонено «Апостольськими правилами». У той же час протестантські країни перейшли на григоріанський календар лише у 18 столітті, таким чином тривалий час Новий Рік у православних та протестантських країнах наставав на 11 днів пізніше за католицький. 20 (30) грудня 1699 року за указом царя Петра I Новий рік у Російській Імперії святкують, за прикладом усіх християнських народів, 1 січня, причому як і раніше - за юліанським календарем.^[11] У XVIII столітті практично всі протестантські держави переходять на григоріанський стиль, натомість у Російській імперії до 1918 року зберігався юліанський, через що Новий рік на землях, що входили до її складу не збігався з західноєвропейським.

     XX століття.   У 1918 році декретом Раднаркому «…з метою встановлення в Росії однакового майже з усіма культурними народами рахування часу…» було прийнято перехід на Григоріанський календар і Новий Рік знову почав збігатися з європейським. Натомість російська, а також Сербська та Єрусалимська православні церкви відмовились переходити на новий стиль, унаслідок чого усі нерухомі церковні свята, а також Новий рік святкуються за старим стилем, у результаті чого утворився такий рідкісний історично-культурний феномен, як Старий Новий рік. Як додаткове свято, старий Новий рік і понині святкується в Україні, Росії, Білорусі, Сербії, Чорногорії та окремих районах Швейцарії. Дід Мороз, який дарує подарунки на Новий Рік, прийшов на зміну Святому Миколаю згідно з постановою ЦК КПРС від 1937 року.

     В сучасній Україні.    Українці святкують Новий рік в ніч з 31 грудня на 1 січня, з радянських часів в оселях прийнято ставити ялинку (штучну або живу), накривати святковий стіл і збиратись разом із родичами та друзями. Святкова вечеря зазвичай включає кілька страв, до яких незмінно (традиція з радянських часів) входить салат олів'є, мандарини, традиційний напій — ігристе вино. З часом святковий стіл стає різноманітнішим, зокрема, популярнішими новорічними блюдами стали: м'ясний рулет, м'ясо по-французьки, індичка чи качка, свиняча вирізка тощо^[12].