Дрогобицькі мученики: о. Северин Бараник, о. Яким Сеньківський та о. Володимир Байрак

27 червня згадуємо 28 новомучеників нашої УГКЦ, яких було проголошено блаженними папою Іваном Павлом ІІ під час його візиту в Україну у 2001 році. Серед тих, хто життям та мученицькою смертю засвідчив свою вірність Богові, Церкві та українському народові, були і дрогобицькі отці василіани Северин Бараник, Яким Сеньківський та Віталій Байрак, які служили у храмі Святої Трійці, нині – Катедральному соборі Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦ.

В архівах місцевого музею «Дрогобиччина» зберігаються документи, листи, світлини, пов’язані з іменами свято троїцьких мучеників. Просто дивом вцілілі, зважаючи на радянську атеїстичну минувшину, ці реліквії, цікаві тим, що не лише підтверджують уже відомі, але й відкривають нові факти із життя священиків.

Отець Северин (Стефан) Бараник народився 18 липня 1889 року в Угневі, біля Рави (Львівська обл.). 1900–1903 рр. – навчався у Перемишльській гімназії. До Чину Святого Василія Великого вступив 24 вересня 1904 року у Крехові. У 1907 році склав свої перші чернечі обіти, а схиму – 21 вересня 1910 року.

Філософсько-богословські студії проходив у монастирях Провінції, а довершував їх, у зв’язку з російською окупацією Галичини, у Загребі, де у монастирі хорватських францисканців 14 лютого 1915 року прийняв святу Тайну Священства.

Після повернення на рідну землю його було призначено до Жовківського монастиря, де він працював як катехит і редагував дитячий журнал «Наш приятель», відкриваючи дітям очі на Божу любов.

26 листопада 1931 р. ієром. Северіян прибуває до Дрогобича, куди його призначено ігуменом монастиря оо. Василіян та адміністратором церкви Св. Трійці. У Дрогобичі був провідником Апостольства Молитви, Марійської дружини для хлопців і домогосподарок, письменником, сповідником, проповідником, місіонером. Його ревне служіння не обмежується тільки працею у храмі, але виходить й поза нього.

Ієром. Северіян скоро став добрим приятелем молоді, цікавився і спортивним життям Дрогобиччини, був енергійним громадським діячем і членом Міської Ради, у 1932–1939 рр. – заступник голови «Просвіти» Дрогобиччини.

У 1938 р., а саме 5 жовтня, зі Львова до Дрогобича призначено сотрудником парафії Пресвятої Трійці о. Якима Сеньківського, який з перших днів здобув прихильність своїм блискучим проповідницьким хистом та вмінням бути зрозумілим інтелігентові й робітникові, старшому й молодшому. Був завжди ввічливий та привітний. Відчувалося, що в цій людині за вродженими скромністю та гідністю криється справжній Христовий слуга. З його приходом у Дрогобичі пожвавилась душпастирська парафіяльна праця.

А народився майбутній ієромонах 2 липня 1896 року в с. Великі Гаї коло Тернополя. Батько його  ̶  досвідчений господар, який вміло обробляв 40 морґів орної землі, доглядав багато худоби, тримав пасіку, яка налічувала триста вуликів.

Це була важка робота, яка вимагала участі всіх членів родини. Тому всі діти виростали працьовитими, з почуттям обов’язку й пошани до людей. Батько Івана не шкодував грошей на навчання й виховання своїх дітей, а виховувались вони в християнсько-релігійному та національно-патріотичному дусі. Такі дії і життєва позиція батька були добрим прикладом для дітей і родини. Тому зрозуміло, що обидва сини: Іван (пізніше Яким, ЧСВВ) та Володимир вирішили стати священиками.

Теологічні студії Іван закінчив у Львові. 4 грудня 1921 року в катедральному соборі Святого Юра був рукоположений на священика. Згодом у м. Інсбрук (Австрія) здобув ступінь доктора богослов’я. Однак його праведна душа не задовольнилася тим на духовній дорозі, а бажала піти далі на вибраному життєвому шляху – постригтися в ченці, що він і здійснив, бо вже 10 липня 1923 року він вступає на новіціят отців василіан у Крехові.

У період від 1925 р. до 1927 працював сотрудником на парафії с. Краснопуща на Тернопільщині, а в 1927–1931 рр. був професором гуманістичних наук при монастирі у Лаврові, де навчав українознавства, латини, загальної історії, географії та хімії. Крім того йому доручили ще й катехизацію в місцевій школі та в с. Лінина. Із 1932 року ієрм. Яким був призначений до Львова, де провадив Марійське товариство домогосподарок й гімназійних хлопців, Апостольство молитви. Часто, особливо під час Великого Посту, проводив реколекції, а серед року – місії. Написав хроніку Львівського монастиря. Ієрм. Яким Сеньківський мав дар від Бога у спілкуванні з людьми, особливо з молоддю.

Спільне служіння отців Бараника та Сеньківського у Дрогобичі було дуже насиченим, але недовгим. Бо у скорому часі прийшли в Галичину «визволителі», нав’язуючи нові порядки, і забажали припинити діяльність монастиря. Енкаведисти заборонили ієром. Северіяну залишати стіни Свято-Троїцького монастиря, мотивуючи це воєнним часом, хоча їм йшлося про обмеження діяльності ревного священика, що голосив правди Божі. Так само і популярність та проповіді золотоустого проповідника о. Сеньківського, що сіяв в серцях вірних глибоку любов до Ісуса Христа і Матері Божої, були сіллю в оці більшовиків. Своїми проповідями о. Яким умів тримати народ у постійному піднесенні духа й надії на краще завтра. На його проповідях, що були палкими, повними любові до Бога і України, церква була вщент заповнена віруючими. Професора о. Сеньківського не раз викликали на «розмови», в часі яких у нього вимагали припинити душпастирську діяльність. Але він ще з більшою силою та завзяттям організовував людей на збереження вірності Церкві. Вірні неодноразово радили ієром. Баранику та о. Сеньківському якнайшвидше вийти з монастиря і перечекати гарячий час, але ті не хотіли цього слухати, відповідаючи: «Як нас не застануть, можуть на всіх помститися, краще вже ми потерпимо». Вони знали, що їх може очікувати смерть, але за Христа на все були готові. Безпощадний ворог не міг цього простити.

Вранці 26 червня 1941 р. ієромонах Яким Сеньківський відправив останню у своєму житті Святу Літургію, а перед полуднем більшовики заарештували його разом з ігуменом Северіяном Бараником, і їх більше живими ніхто не бачив.

Фронт наближався до Дрогобича, більшовики поспіхом відступали… У неділю 29 червня 1941 р. дрогобичани зійшлись на території в’язниці НКВД на вул. Стрийській з надією звільнити своїх рідних, але яким жахом для них було побачити сотні закатованих тіл! Серед них люди впізнали спотворене тортурами тіло ієрм. Северіяна. Зі слів п. Йосифа Ластов’яка, на грудях священика був вирізаний хрест. Тіла о. Сеньківського не було знайдено. Очевидці говорили, що його, ймовірно, зварили в казані, давши з’їсти голодним в’язням.

 Вірогідність цього є велика, бо люди, які тоді сиділи в тюрмі, стверджували, що юшка, котрою їх годували, була солодкуватого присмаку і там знаходили людські нігті. А також після закінчення війни тодішній прокурор Дрогобича сказав служниці Ганні Вітошинській, що отця зварили в казані…

Місцем захоронення ієром. Северіяна, як вказують численні свідчення, стала спільна «братська» могила на цвинтарі на вул. М. Грушевського в Дрогобичі.

Отець Володимир Байрак народився 24 лютого 1907 року в с. Швайківці Чортківського повіту на Тернопільщині в релігійній сім’ї, тому й не дивно, що вже з малих літ полюбив Бога і Церкву. У 1922 році поступив у Чортківську гімназію, де проявив себе зразковим гімназистом, організатором громадської роботи.

4 вересня 1924 року він вступив до монастиря отців василіан. Після новіціяту у Крехові приступив до студій, які проходили по монастирях у Лаврові, Добромилі та Кристинополі (нині Червоноград). 26 лютого 1933 року склав довічні обіти, а 13 серпня 1933 року був рукоположений на священика в Жовківському монастирі.

 Перебуваючи від 1943 р. вже у Дрогобицькому монастирі, о. Віталій активно продовжував свою пастирську діяльність. Вдячні вірні поважали й любили цього привітного монаха не тільки за його повчання та власний приклад, але й за талант вислухати, підтримати, дати влучну духовну пораду тощо. Його любов до Церкви, до свого народу надихала й інших.

Однак такі люди не могли залишатися поза увагою пильного ока НКВС, тож вже 17 вересня 1945 року працівники Управління НКВС Дрогобицької області арештували о. Віталія Байрака (в миру – Володимира Васильовича Байрака). Він був звинувачений у тому, що, проживаючи на території, тимчасово окупованій німецькими військами, в 1941 році брав участь у богослужінні в с. Туринка на могилі воїнів УГА, після чого виступив з антирадянською проповіддю, а також «написал статью клеветнического характера на партию большевиков, которая опубликована в антисоветском календаре "Миссионар" за 1942 год».

 Рішенням військового трибуналу військ НКВС Дрогобицької області 13 листопада 1945 року його було засуджено до 8 років позбавлення волі у ВТТ із конфіскацією майна. Його «провина» була в тому, що він був ревним священиком, невтомним Христовим воїном.

Вістка про смерть Слуги Божого прийшла перед самою Пасхою 1946 року, її приніс пан Василенко з Гаїв, що мав передати для отця у в’язницю свячені страви. Він розповів, що отця Віталія дуже били, пізніше заносили до камери на простирадлі. Поховали його «на Бриґідках».

Отак у внутрішній в’язниці УНКДБ Дрогобицької області закінчив своє земне життя Слуга Божий ієромонах Віталій Байрак. А у будівлі, що тривалий час була у Дрогобичі символом тоталітаризму та репресій, а нині знаходиться Інститут фізики, у 2012 р. було облаштовано меморіальний комплекс «Тюрма на Стрийській».

Адже саме тут у жовтні 1990 р. були проведені розкопки, що наробили багато галасу у пресі тоді ще Радянського Союзу.

486 людських останків, жертв кривавого радянського терору кінця червня-початку липня 1941 р., вже 14 липня 1991 р. з почестями були поховані на Алеї слави міського кладовища.

А за зведеними даними про знищення в’язнів у тюрмах Західної України того часу кількість жертв становить понад 24 000, з яких 1 200 у Дрогобичі.

Господи, Ісусе Христе, Боже наш, що пролив свою кров на Хресті задля нашого спасення. Ти послав своїх учнів навчати і проповідувати Євангеліє Правди всім народам, щоб той, хто увірує, мав життя вічне. Ти дав і нашому народові великих та ревних проповідників свого Слова, які, наслідуючи Тебе, віддали своє життя як викуп за багатьох.

Ми дякуємо Тобі за наших мучеників та ісповідників. Серед яких Твої вірні слуги ієромонахи дрогобицького Свято-Троїцького монастиря Северіян Бараник, Яким Сеньківський і Віталій Байрак. Тому просимо Тебе, так як вони прославили всесвяте Твоє ім’я своєю мученицькою смертю, так і Ти прослав їх на святих своїх Престолах, щоб повіки славилося ім’я Твоє, Отця, і Сина, і Святого Духа.       Амінь.

We Believe in the Only Begotten Son, Part II

1. The Son of God Revealed in the Holy Scriptures

87. At  the  Theophany  on  the  Jordan  River,  the  Father  himself  calls  Jesus  Christ his own Son: “You are my Son, the Beloved; with you I am well pleased” (Mk 1:11). In the Old Testament, the title son of God is given to the people of God: “Thus says the Lord, Israel is my first-born son” (Ex  4:22).  The  title  is  also  given  to  the  Messiah,  the  Anointed  One:  “The Lord said to me, ‘You are my son, today I have begotten you. Ask of me, and I will make the nations your heritage, and the ends of the earth your possession’ ” (Ps 2:7-8).
88. The New Testament gives new meaning to the title Son of God, empha-sizing the uniqueness of the relationship between Jesus Christ and God the Father. Christ himself makes a distinction between his own divine sonship  and  our  sonship  in  God:  “I  am  ascending  to  my  Father  and  your Father” (Jn 20:17; see Jn 1:18). The Father witnesses to the exclusiveness  of  Christ’s  sonship  in  the  revelation  at  the  Transfiguration:  “This is my Son, my Chosen; listen to him!” (Lk 9:35). The evangelist John professes the divinity of God’s Son: “The Son of God has come and has given us understanding so that we may know him who is true ... he is the true God and eternal life” (1 Jn 5:20)

2. The Only-Begotten Son

89. The  Son  of  God,  the  Second  Person  of  the  Most  Holy  Trinity,  equal  in dignity and essence with the Father, is “the splendour of the Father, the unchangeable and immutable image of his essence and his nature, the fountain of wisdom and grace.”(Floral Triodion, Monday of the Holy Spirit, Vespers, Second Kneeling Prayer). Therefore, the Church professes Christ to be the only-begotten Son, in the bosom of the Father (see Jn1:18). Begotten of the Father, the Son is uncreated; he is the only One from the Father, an unrepeatable Person of God, the Word of God.For  God  sent  forth  the  Word  ...  just  as  the  root  puts  forth  the  tree, and the fountain [i.e., spring] the river, and the sun the ray ... should not hesitate, indeed, to call the tree the son or offspring of  the  root,  and  the  river  that  of  the  fountain  [i.e.,  spring],  and  the ray that of the sun; because every original source is a parent, and everything which issues from the origin is an offspring. Much more is this true of the Word of God, who has actually received as his own peculiar designation the name of Son.(Tertullian, Against Praxeas, 8)
90. The  Church  professes  the  Son  to  be  one  in  being  [essence]  with  the  Father,  emphasizing  the  equality  of  Persons  within  the  Most  Holy  Trinity, and the unity of God’s nature, thus confirming the divinity of the  Son  of  God.  The  Son  did  not  come  to  be  in  time,  as  did  crea-tures. Therefore, he is not lower than the Father. He co-exists with him eternally and is equal to him in all things, other than begetting, which belongs to the Father.(See John of Damascus, Exact Exposition of the Orthodox Faith, I, 7)

From Christ Our Pascha, 

the Catechism of the Ukrainian Catholic Church

We Believe in the Only-Begotten Son, Part I

And in one Lord, Jesus Christ, the only Son of God,

eternally begotten of the Father.

Light from Light, true God from true God,begotten, 

not made, one in being with the Father. (Symbol of Faith)

You are without beginning,invisible, incomprehensible, 

uncircumscribed, unchangeable,the Father of our Lord, Jesus Christ 

... he is the image of your goodness,the perfect seal of your 

likeness—revealing you, the Father, in himself—living Word, 

true God, Wisdom before the ages,Life, 

Sanctification, Power, and the true Light. 

(Anaphora of the Liturgy of Saint Basil the Great)

85. God the Father begets the Son in freedom and love. The invisible love of the Father, from which the Son is begotten, becomes visible in the Son: “The Father is the invisible [Revelation] of the Son, and the Son is the visible [Revelation] of the Father.”(Irenaeus of Lyons, Against Heresies, IV, 6, 6) In this love, the Father and the  Son  are  one.  The  begotten  Son  is  at  the  same  time  hypostatically  (as Person) different from the Father. The Father begets Someone other than himself, revealing himself completely within the Son, as Other.(See Athanasius the Great, First Letter to Serapion, 16)
86. The Son of God is a reflection of “God’s glory and the exact imprint of God’s very being” (Heb 1:3). His personal generation from the Father is a begetting of “Light from Light, true God from true God.” The Son of God, “reveals in himself the Father.” He is the “living Word,”(Liturgicon, The Divine Liturgy of our Holy Father Basil the Great, Anaphora) who was in God “from all ages” and was God (see Jn 1:1). This Son of God is “the image of [the Father’s] goodness, the perfect seal of [the Father’s] likeness,”(Liturgicon, The Divine Liturgy of our Holy Father Basil the Great, Anaphora) “the image of the invisible God” (Col 1:15). Therefore, the Son of God is simultaneously the Word and Image of God.

From Christ Our Pascha, 

the Catechism of the Ukrainian Catholic Church

«Якщо ЄС не захищатиме сім’ї та життя, то закінчить саморуйнуванням»

Якщо Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням. Таку позицію висловив у інтерв’ю Департаменту інформації УГКЦ монсеньйор Дуарте да Куна, Генеральний секретар Ради Єпископських Конференцій Європи (ССЕЕ).

     Монсеньйор відзначив, що межі Європи не обмежуються Європейським Союзом. «ЄС – це політична, соціальна, економічна реальність, яку започаткували певні країни та яка притягує інші країни, і через це зростає. Проте це не Європа. Європа – дійсність набагато більша. Достатньо подумати, що членами ССЕЕ є представники 44 країн, і з них тільки 28 належать до ЄС. Тому Європа є набагато більша, ніж Європейський Союз, – сказав священик і додав: – Економічні, політичні питання, над якими дискутує ЄС, є важливими, але не вичерпують усіх аспектів життя. І ми, як Католицька Церква, маємо нести цю свідомість, щоб Європа не визначалася лише тією групою країн, які становлять ЄС».

     Водночас, за його словами, ССЕЕ розглядає ЄС як щось добре. «Він був створений, щоб запроваджувати мир між країнами, які до цього інколи не мали миру між собою, – був створений, аби плекати солідарність, захищати правову державу, демократію тощо. Та, очевидно, якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням» – вважає Генеральний секретар.

     На його переконання, у цих ділянках, ЄС потребує інших країн, зокрема й України, щоб усвідомити, що таке правда, що таке європейське благо. «Я часто підкреслюю, що не лише ЄС має наблизитися, аби допомогти Україні, але ЄС потребує способу життя, способу мислення, досвіду, історії, притаманних Україні, щоб зробити іспит сумління щодо того, як керує своєю долею», – сказав о. Дуарте да Куна.

      «Одна з місій України – аби Європа не стала цинічною і байдужою», – Генеральний секретар ССЕЕ о. Дуарте да Куна… Отець Дуарте да Куна відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.

     Шановний отче, ви вперше в нашому місті. Чи можете поділитися враженнями?   Я побачив дуже живе місто, зі жвавим трафіком, із великою кількістю мешканців. Наскільки можу оцінити, місто європейське, сучасне, хоча й має свої проблеми. Мав можливість відвідати пам’ятки, які є свідченням багатої минувшини. Побачив знаки страждання, зокрема минулого століття, - історію зі стражденною душею та водночас відважною в подоланні труднощів. Окрім цього, я мав нагоду брати участь у літургійних богослужіннях і бачити на них сім’ї з малими дітьми, бачити живу і радісну віру. Саме ці два обличчя вашого міста я міг цими днями спостерегти.

     Чи можете розповісти, з якою саме метою ви приїхали до Києва?   Мета мого візиту подвійна. По-перше, хочу відвідати Церкву в Україні та свого друга, владику Богдана (Дзюраха) (секретаря Синоду Єпископів УГКЦ. – Авт.), з яким знаємося вже впродовж десяти років. Регулярно спілкуємося. Бажаю також пізнати історію вашого народу. По-друге, як офіційний представник ССЕЕ, я зобов’язаний засвідчити нашу турботу про Україну, що її намагаємося виявляти впродовж останніх років, починаючи з 2013-2014 років, і сказати, що інші країни Європи не забули про Україну.

     Єпископи та священики Західної Європи, приїжджаючи сюди, завжди дивуються, що в наших храмах є багато молодих людей, молодих сімей з дітьми. Також вони це зауважують у наших храмах на Заході. Чому це вас так дивує?   На Заході теж є громади, повні життя. У моїй країні таких є чимало. За час служіння для Церкви в Європі, як на Сході, так і на Заході, я мав нагоду познайомитися з численними живими спільнотами. Те, що нас найбільше вражає тут і часом у Східній Європі, – це те, що ваша віра є природною, спонтанною, а завдяки цьому дуже глибокою, не інтелектуальною. Коли кажу про спонтанність, то в жодному разі не маю на думці поверховість. На Заході віра, зокрема серед молодих, часто є плодом певних роздумів, рефлексії, рішення, іноді ця віра дещо войовнича. А тут, попри те, що комунізм вів велику боротьбу проти віри, усе ж не зміг вирвати з людського серця релігійного досвіду. Тепер бачимо живі й радісні громади. Навіть посеред труднощів, посеред великої убогості, в обставинах війни на Сході, яка зачіпає всю країну, ставлення до Бога несе зі собою щось, що не можна пояснити зі світської перспективи, але можливо зробити у світлі Божої ласки, дару Святого Духа.

     Чи можете розповісти про основні напрямки діяльності Ради Єпископських Конференцій Європи сьогодні?   ССЕЕ – Рада Єпископських Конференцій Європи і Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви – є цікавою структурою, бо об’єднує весь Європейський континент, аж до Росії і Туреччини. Тому вона є сопричастям Церков всередині Католицької Церкви, спільнотою братів-єпископів, які зустрічаються, щоб ділитися досвідом, допомагати один одному, слухати один одного, виявляти солідарність, а не тільки обговорювати власні проблеми і журби. В основі ССЕЕ є переконання, що об’єднавчим елементом Європи – не лише Церкви, а й усього Європейського континенту – є християнська віра, якою живуть різні Церкви в контексті різної історії. Навіть якщо трапляються напруження і кризи, Ісуса Христа знають і люблять повсюдно. Це нас єднає. На основі цієї єдності ми намагаємося творити синергію, співпрацю, особливо сьогодні, коли перед нами постають спільні виклики, навіть якщо вони проявляються дещо по-різному в різних країнах. Передусім ідеться про секуляризм, отой життєвий матеріалізм, споживацтво, яке поширюється дуже швидко, спонукаючи жити так, наче Бога нема. Дехто каже: навіть якщо Бог є, то Він не важливий. А наш досвід, досвід віри, проголошує: Бог є і Він важливий! Саме тому життя варто прожити, воно має сенс. І це є спільною місією всієї Церкви, навіть якщо її здійснюють різними способами, оскільки історії, культури, мови бувають різними.

     Інша спільна турбота – питання сім’ї, яку називаємо клітиною суспільства. Протилежністю до розуміння сім’ї як клітини суспільства є розуміння індивідуума як клітини або маси. Ми ж кажемо, що сім’я є клітиною суспільства. Сім’я – це спільнота любові. Якщо суспільство утворене із сімей, то логіка любові є також логікою суспільства. Натомість якщо на перший план виходить індивідуум, то з’являється логіка егоїзму, а з нею конкуренція, напруження, малі або великі війни. Церква є чутливою до цього, бо розуміє, що її місією є проповідувати Євангеліє, зокрема проголошувати благовість про сім’ю. Інший великий виклик, який незабаром розглядатиметься також на вселенському рівні, – тема молоді, надія молоді. Дещо дивно, коли молодь не має надії. Утім, аби мати надію, потрібно мати певну стабільність життя, певне бачення життя, певну глибину життя, зрештою, саму віру. Тут з’являється широка тема передавання віри, зв’язку із сучасною культурою, соціальних медіа. Усе це є великим викликом. Проте Церква свідома, що молодь повсюдно живе подібно: ті самі мобільні телефони, ті самі ігри, ті самі теми, часто читають те саме…

     Але все-таки кожен має власну історію, власне коріння, власні перспективи, свій спосіб життя. На наше переконання, віру можна проголошувати також у такий спосіб, щоб вона зважала на дійсність, коріння ідентичності. Крім цього, існує ще один великий виклик – міграція. Європейський континент ніколи не був закритим. Народи, які входили, виходили, вирушали на пошуки інших земель… На цьому континенті був постійний рух. І сьогодні ми зазнаємо цього великого виклику. З одного боку – старіння суспільства, а тому відчуття, що не виживемо, а з іншого – прихід представників народів, які зазнають війни або походять з убогих країн Африки, чи ті, котрі прибувають зі Сходу. Як можна поєднати ці дві дійсності? Церква переконана, що вияв милосердя, гостинності, любові, поваги до всіх є найкращим способом, щоб не накидати комусь власної культури, але водночас не пропонувати релятивізму. Тут має місце дуже цікавий діалог, який здійснюється ділами милосердя, тобто не якимись теоріями, а численними добрими ділами Церков у Європі.

     До Ради Єпископських Конференцій Європи належить понад 30 Єпископських Конференцій. Зокрема, Україна представлена в ній трьома структурами. Чи можете сказати, що дає Раді участь представників України і, навпаки, як українці можуть скористати з участі у ССЕЕ?   Ви слушно звертаєте увагу на взаємність. Що більше хтось дає, то більше отримує сам. І це дуже цікаво спостерігати саме на прикладі України, яка представлена трьома членами: Єпископською Конференцією РКЦ, Синодом Єпископів УГКЦ та Мукачівською єпархією. Ці церковні структури відрізняються між собою, але всі вони беруть активну участь у діяльності ССЕЕ. І це, сподіваюся, є багатством для інших та й для самих українців. У нашій структурі не вирішуються проблеми…

      Ми намагаємося зміцнювати стосунки з надією, що вони принесуть свої плоди. Отже, що більшу активність проявляє учасник, то щедріше може поділитися з іншими своїм добром і більше отримати від інших.

     Україна, зокрема, вносить багатство різноманітності обрядів всередині Католицької Церкви і приклад того, як ці стосунки можна плекати у взаємній повазі, а водночас у глибокому сопричасті, у глибокій єдності. Глибоке сопричастя не означає, що відсутні труднощі, пов’язані з різноманітністю. Проте, якщо наявне глибоке сопричастя, тоді є щирі намагання вирішувати проблеми. Якщо ж немає такого сопричастя, то проблеми спонукають до самоізоляції.

      Так відбувається у сім’ї, так відбувається і в міжцерковних відносинах. Я вважаю, що місцеві Церкви допомагають нам це розуміти. Ще один аспект – екуменічний. Ми отримуємо від України свідчення і сигнали, які важливі для нас усіх.

      Це необхідність плекати і розвивати відносини з іншими Церквами, не лише з огляду на наявне конфесійне розмаїття, а передовсім у відповідь на заклик Господа: «Щоб усі були одно, як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі». Свідчення Церков з України несе зі собою спонуку продовжувати прагнути до єдності та розвивати відносини з іншими Церквами…

     Що Україна отримує від відносин з іншими Церквами в рамках ССЕЕ – могли б краще розповісти українські єпископи. Думаю, вони принаймні можуть мати впевненість у тому, що не покинуті наодинці з нинішніми викликами. Католицькість дає також відчуття, що ми належимо до великої родини, до родини уважної і небайдужої.

Ми – брати і сестри, які переймаємося труднощами і стражданнями одні одних.

Запевнення, що ви не самі, сподіваюся, чують і відчувають усі.

Відтак є конкретні ділянки, наприклад охорона довкілля, питання справедливості та миру, катехизація, академічне душпастирство, які теж можуть бути цікавими для місцевої Церкви…

Ви вже вдруге сказали, що пам’ятаєте, що відбувається в Україні, що не забуваєте і намагаєтеся допомагати як можете. А як конкретно Церква в Європі пам’ятає, що робиться тут, на Сході Європи?

Це дуже великий виклик… З часом повідомлення про ці події почали зникати зі стрічки новин та з перших шпальт газет, і створюється враження, що все вже минулося. Утім, ми добре знаємо, що не минулося.

Церква часом почувається маленькою в сучасному світі. Те, що вона намагається робити, – навіть якщо це лише спроби і часом не такі ефективні, як би того хотілося, – нагадувати суспільству, що в Європі є конфлікт.

З церковного погляду, ми не маємо засобів вирішення конфлікту, який стосується політичних, економічних і геополітичних площин. Тому можна сказати, що це виходить далеко поза компетенцію європейських єпископів. Проте можна звертати увагу європейської спільноти на цю ситуацію.

На жаль, спостерігаємо схильність до забування. Те, що ми робимо і, можливо, повинні робити більше, – бо я не претендую на те, аби казати, що ми робимо все і робимо все правильно, – нагадувати нашим суспільствам і не давати їм забувати про це. Говоримо про це дуже конкретно, використовуючи наші засоби комунікації та зв’язки, щоб європейські єпископи, коли зустрічаються, принаймні отримали актуальні новини про ситуацію і відтак, повернувшись до своєї країни, могли озвучити цю інформацію і нагадати іншим.

Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні

Намагаємося помагати також в інший спосіб. Нагадаю про акцію «Папа для України», яка була нагодою не тільки зібрати пожертви, а й говорити про ситуацію в Україні. Часто чую, як люди кажуть: мир, мир, проте в Європі нема миру. Це вказує на усвідомлення, що є війна в Україні, а також нагадує про інші несправедливі обставини, як, наприклад, на Балканах, які донині не вирішені.

Але ваша ситуація є особливо живою у свідомості, бо спонукає до посилених дій. Я тут погоджуюся з вами, але Церква, на жаль, стає дедалі менше присутньою в європейських медіа, менше впливовою на Заході та, можливо, не такою видимою в публічній сфері.

Сподіваємося, що вона є видимою принаймні в серцях католиків і християн загалом. До них можемо достукатися. Тут ми є хоча маленьким, але впливовим стадом.

Хочу додати ще два важливі моменти. Перший – молитва. Коли буваю у Фатімі, зокрема в суботу ввечері, і є молитва на вервиці різними мовами, часто частину вервиці моляться українською мовою. Це відбувається тому, що, по-перше, є люди з України, приїжджають прочани з вашого краю; по-друге, є розуміння того, що Фатіма має певну місію, Фатімська Богородиця закликала до молитви. Молитва – це таємнича, але дуже потужна сила. Молитва творить мир у серцях, а відтак зупиняє зброю.

А другий момент – це перебування українських мігрантів у різних куточках Європи. Вони несуть зі собою живу пам'ять про ситуацію в рідній країні. І це теж допомагає підтримувати живою пам'ять – через розмови зі співпрацівниками, з тими, для кого працюють, кого знають, із ким зустрічаються. Цей соціальний аспект, поряд з еклезіальним аспектом, підтримує живу пам'ять про те, що тут відбувається.

Ми вже не один раз згадували про міграцію. Знаємо, що впродовж останніх двадцяти років відбувається велика міграція зі Східної Європи до Західної. Відомо також, що українським Церквам не просто організувати належним чином душпастирську опіку своїх вірних у західних країнах, зокрема УГКЦ не має змоги розвивати свої структури в таких країнах, як Італія, Іспанія. У чому вбачаються перешкоди? І як зробити так, аби Католицька Церква більше сприяла розвиткові структур УГКЦ у країнах Західної Європи?

У ССЕЕ ми регулярно організовуємо зустрічі відповідальних за душпастирство мігрантів. З боку УГКЦ у цих зустрічах бере участь владика Йосиф (Мілян).

Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації

Але в цих питаннях потрібно трохи більше часу, спокою… Бо надто швидке творення нових структур може викликати певну напругу. Проте з часом, особливо коли стають помітними якісне служіння духовенства, живучість громад, краса богослужінь, з’являється відкритість з обох сторін – як з боку місцевої спільноти, так і з боку українців, які прибувають. Так започатковується діалог, який провадить, зокрема, до створення структур. Переконаний, що структури є фундаментальними для стабільності Церкви, для можливості приймати вірних, а також для євангелізації.

Проте не думаю, що структури випереджують життя. Структури йдуть слідом за розвитком життя, яке впорядковується. Тож я сподіваються, що ситуація буде змінюватися. Ба більше, уже бачу, як покращуються стосунки в різних ділянках, не кажучи вже про заходи з боку Апостольської Столиці, яка має глобальний погляд. Водночас змушений погодитися з вами, що ми ще не досягли бажаної мети.

Провадячи діалог, слід продумувати найбільш відповідні структури, аби Церква, яка приймає мігрантів, почувалася живою, щоб їй не висувалися надмірні очікування і щоб структури УГКЦ (рівно ж Румунської Церкви, бо маємо в цих країнах багато румунів греко-католиків), консолідувалися і розвивалися в часі. Двадцять років – це вже довгий період, але не достатній, щоб усе налагодити. Водночас хочу зауважити, що постійно щось для цього робиться.

Якщо не помиляюся, тільки Українська Греко-Католицька Церква належить до Ради Єпископських Церков Європи. Чому інші Греко-Католицькі Церкви поки що не належать до ССЕЕ?

Бо лише в Україні існують Єпископська Конференція і Синод Єпископів як різні структури. У Болгарії, наприклад, є одна Єпископська Конференція, яка складається з трьох єпископів – одного греко-католика і двох римо-католиків. При цьому Головою Єпископської Конференції є греко-католицький владика. У Румунії так само є тільки одна Єпископська Конференція, членами якої є всі латинські та греко-католицькі єпископи. І на сьогодні там Головою Єпископської Конференції є теж греко-католик. Схожа ситуація у Словаччині, Хорватії, Угорщині, Греції, де є греко-католицькі єпископи: вони є членами місцевої Єпископської Конференції, яка є багатообрядовою. Тепер прибувають до Європи також єпископи інших обрядів, наприклад сирійці, халдейці, мароніти, і є окремі єпископи, котрі супроводжують своїх людей у різних країнах. Наприклад, у Парижі, окрім українського греко-католицького єпископа, є також маронітський єпископ, в Англії є владика Сиро-Малабарської Церкви, щоб супроводжувати католиків сиро-малабарського обряду, які прибувають з Індії. Отже, є різні єпископи, котрі належать до Єпископських Конференцій. ССЕЕ представляє і їх. Окрім цього, щороку маємо Зустріч східних католицьких єпископів Європи, яка об’єднує єпископів багатьох Церков, хоч при цьому – це очевидно – більшість східних єпископів Європи належать до УГКЦ. Цими зустрічами опікується і їх підтримує ССЕЕ. І це добре не тільки для східних єпископів, а й для всієї Католицької Церкви в Європі.

Коли європейські політики говорять про Європу, вони мають на увазі передовсім ті країни, які входять до Європейського Союзу. А що для вас «Європа»? Де вона починається і де закінчується? І як доносити до європейських політиків, що Європа – це не тільки ЄС. Ми, українці, кажемо, що прагнемо «йти в Європу», але інколи почуваємося ображеними, коли нас не трактують як європейців.

Я португалець, але тепер живу у Швейцарії, оскільки там є наш Секретаріат. Швейцарія не є членом Європейського Союзу, проте ніхто не сумнівається, що Швейцарія – Європа. І, вважаю, що ніхто не повинен мати сумніву, що Україна, Росія чи Білорусь є європейськими країнами. Адже бути європейцем не означає бути частиною проекту співпраці, який розвинули і розвивають деякі європейські країни і який називається Європейським Союзом. ЄС – це політична, соціальна, економічна реальність, яку започаткували певні країни та яка притягує інші країни, і через це зростає.

Проте це не Європа; Європа – дійсність набагато більша. Достатньо подумати, що членами ССЕЕ є представники 44 країн, і з них тільки 28 належать до Європейського Союзу. Тому Європа є набагато більша, ніж Європейський Союз. Економічні, політичні питання, над якими дискутує ЄС, є важливими, але не вичерпують усіх аспектів життя. І ми, як Католицька Церква, маємо нести цю свідомість, щоб Європа не визначалася лише тією групою країн, які становлять ЄС.

Водночас ми розглядаємо цей Європейський Союз як щось добре. Він був створений, щоб запроваджувати мир між країнами, які до цього інколи не мали миру між собою, – був створений, аби плекати солідарність, захищати правову державу, демократію тощо.

Якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням

Очевидно, якщо цей Європейський Союз стане інструментом певних ідеологій, якщо він забуде про спільне благо, солідарність, гідність особи, якщо не буде більше захищати сім’ї та життя, то перетвориться на спільноту, що закінчить самовбивством, саморуйнуванням. І в цих ділянках, ми вважаємо, Європейський Союз потребує інших країн, зокрема й України, щоб усвідомити, що таке правда, що таке європейське благо. Я часто підкреслюю, що не лише ЄС має наблизитися, аби допомогти Україні, але ЄС потребує способу життя, способу мислення, досвіду, історії, притаманних Україні, щоб зробити іспит сумління щодо того, як керує своєю долею.

Отче, відомо, що Фатімська Богородиця закликала молитися за навернення Росії. Чи продовжують зараз у Західній Європі молитися за навернення Росії? Бо, як ми бачимо, поки що вона не навернулася.

Подібно є в Євангелії. У ньому є питання, про які в Євангелії було сказано, але, можливо, вони не будуть уповні здійснені. Господь говорить: «Моліться, щоб ви були одне»; «Моліться, щоб прийшло більше робітників на жнива Господні»… Мені важко уявити, що настане час, коли вже не треба буде молитися і просити про це. На мою думку, існують проблеми, про які треба буде молитися впродовж усієї людської історії. Те, про що говорила Богородиця у Фатімі, про навернення Росії, про навернення грішників, про моє навернення, – це все ще не настало.

Я молюся, але маю потребу постійно навертатися. Попри те, у цій таїні історії щось все-таки відбулося, що стосувалося фатімських послань. Завалився радянський комунізм, завалився комунізм у багатьох інших країнах, і цей факт вражає і дивує. Можливо, ще не все зроблено. Можливо, ніколи не буде зроблено все. Можливо, навернення Росії, і навернення України, і навернення Португалії – це завдання, які ще надалі стоять перед нами. Тому ми не можемо припиняти молитися. Те, що молитва має свою силу, є очевидним. Усе перебуває в руках БожихНашою молитвою ми нагадуємо Богові про людські страждання, а Боже змилування породжує щось нове в історії. Але нам важко бути суддями, аби оцінити, коли настане момент, що все буде вирішене. Завжди залишиться щось, що ще треба буде зробити. 

З якими враженнями ви поїдете з Києва і що б ви хотіли побажати нашим читачам і глядачам?

Повертаюся з глибокими враженнями і відчуттями. Бо особистий візит вражає набагато більше. Я вражений красою народу, красою життя, красою історії України, але також вражений драматизмом актуальної ситуації, спричиненої війною, корупцією, економічним станом, убогістю…

Їду збентежений і глибоко вражений побаченим та пережитим. Прошу в Господа не забути цього, а зробити так, аби пережите тут принесло свої плоди, аби не лише я, а й інші могли бути більш уважними до ситуації, в якій перебуває Україна.

Не втрачайте усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією

Хотів би попросити українців не втрачати надії, бо надія походить від Бога. Не втрачайте також усвідомлення своєї місії, місії щодо інших частин Європи, світу – нести цей болісний досвід страждання, спричиненого комунізмом і тепер – війною, досвід страждання, який ви переживаєте з вірою, а тому з надією, що стає свідченням для всієї Європи, аби вона не ставала цинічною і байдужою. І це місія, яку, я віру, мають українці. Тож запрошую всіх мати надію і мати свідомість місії, посланництва.

Розмовляла Оксана Климончук

*** О. Дуарте да Куна (Mgr Duarte Nuno Queiroz de Barros da Cunha) народився 1968 року в Португалії. У 1993 році був висвячений на священика для патріархату Лісабона. Здобув ступінь доктора богослов’я в Папському Григоріанському університеті в Римі, де захистив дисертацію на тему «Дружба в творах св. Томи Аквінського». У 1997–2000 роках виконував служіння Генерального секретаря Лісабонського патріархату. У 2000–2004 роках – професор соціальної доктрини Католицької Церкви в Португальському католицькому університеті. У 1998 році заснував "Ponto de Apoio à Vida" (Асоціація допомоги та підтримки вагітних жінок у важких життєвих обставинах). У 2002–2008 роках – президент цієї Асоціації. У 2002 році заснував Інститут наук про родину при Католицькому університеті Португалії. У 2008 році обраний Генеральним секретарем Ради Єпископських Конференцій Європи. У 2013 році переобраний на цю посаду на наступний п’ятирічний термін. Автор чисельних публікацій і творів в ділянці богослов’я та родини і сім’ї. Його перший візит в Україну відбувся у червні 2009 року в рамках проведення у Львові Річної зустрічі Генеральних секретарів Єпископських Конференцій Європи.

ЩО РОБИТИ, КОЛИ НАМ СНЯТЬСЯ ПОМЕРЛІ І ПРОСЯТЬ ПРО ЩОСЬ?

Сни є чимось звичним для нашого життя.  І вони багато говорять, але про нас самих, бо вони не є інструментом пізнання ссвіту, але швидше нас самих.

Коли сниться померлий родич добре чи погано, то слід відповісти собі на запитання, чи не є такий сон проявом, ілюстрацією мого ставлення до цієї особи: сниться добре той, кого любили, сниться зле – не надто. Якщо сни сприймати як можливість пізнати інший світ, то лише у світлі того, що Бог може послуговуватись снами. І про це читаємо і в Старому, і в Новому Завіті: Бог приходить у снах, щоб об’явити свою волю. Святий Йосиф чує «Не бійся прийняти Марію» і «втікай до Єгипту» у сні.

Коли говоримо про зустріч із померлим, то мусимо розуміти, що вона є у контексті Божої волі. Гляньмо, для чого це служить. З давніх-давен маємо підтверджені великими авторитетами свідчення того, що померлі приходять. Одним із найбільш знаних історій є історія Папи Григорія, якому приснився брат-бенедиктинець і просив про молитву. Звідси коріння звичаю молитви Григоріянки. Коли Папа відмолився Меси, то мав другий сон, в якому співбрат подякував. Так сон Папи започаткував конкретну молитовну практику у Церкві. Але що властиво усім давнім свідченням зустрічей у снах, то це те, що померлий приходить, щоби просити про молитву або за неї дякувати. І такий сон ми трактуємо у контексті віри в єдину Церкву, в якій ми молимось за померлих, а вони можуть молитися за нас.

Якщо у сні маємо прохання про молитву – то молимось. Натомість якщо у сні чуємо від покійника якісь інші речі, якісь повідомлення дивного змісту, які не приносять нам ніякої потрібної інформації, то такі сни варто ставити під сумнів і відкидати. Навіщо нам знати, прийшов він із раю чи із чистилища? Якщо молимось за когось, хто уже не потребує нашої молитви, то не варто хвилюватись: та молитва буде вислухана за того, хто її потребує. Не намагаймось впливати, не просімо, щоби покійник прийшов до нас і розповів про якісь речі. Те, що нам треба – Бог нам дозволяє пізнати. І для розпізнавання багатьох речей насамперед слід молитися до Святого Духа, а не йти за цікавістю. Бо якщо ми й чогось не знаємо, то це лише на краще для нас. Без сумніву, свою цікавість варто задовільняти, якщо йдеться про наукові галузі, мистецтво інше, однак цікавість до загробного життя варто залишити, довіряючи Богові.     
Не переймаймось непотрібними речами...

Ліпше зі спокоєм виконуймо щодня ті справи, які потрібні для нашого спасіння тут, на землі…

З ЧОГО СПОВІДАТИСЯ НЕ ТРЕБА?

У цій статті ви дізнаєтесь, що не є гріхом і з чого сповідатись НЕ ТРЕБА!

Не сповідаємось з того, чого не робили. Хоча це виглядає очевидним, часто на сповіді люди кажуть: нікого не вбив, нікого не скривдив, більше гріхів не пам’ятаю. Якщо ми чогось не зробили, то і не варто про це говорити, хвалитись тим, що вдалось уникнути якогось гріха.

Не сповідаємось із чужих гріхів. Дуже часто на сповіді  розповідають про якісь гріхи, слабкості, проступки своїх рідних, друзів, знайомих. Якщо це контекст твого гріха, то звісно можна назвати обставини, але дуже часто йдеться якраз не про контекст, а про те, щоб оповісти про погані вчинки інших людей. З чужих гріхів – не сповідаємось.

Не сповідаємось з емоцій. Чітко слід відрізняти емоцій від вчинків, які виникають із цих емоцій. Якщо хтось тебе нервує, то не сповідайся з того, що він тебе нервує.  Якщо хтось тебе злить, виводить з себе – з цього сповідатись не потрібно. Якщо ж через те, що хтось тебе злить, ти йдеш і підпалюєш його стодолу – то, звісно, це гріх, з якого слід сповідатися. Або ж через неприязнь ідеш і осуджуєш когось чи очорнюєш – чиниш гріх. Не сповідаємось з емоцій! Якщо тебе нервує твоя, до прикладу, теща, то це не означає, що мусиш до кінця життя сповідатись з того, що злишся на неї. Старайся її любити, допомагати, шанувати – і все. Іноді кажуть: але ж я відчуваю злість! Відчувай! Зі злості, як і з радості, не сповідаємось! Емоції не є предметом гріха.

Не сповідаємось зі спокус. Спокуси не є гріхом. Лише піддавання спокусам є гріхом. Якщо була спокуса об’їстися, але її вдалося уникнути, то сповідатись не треба. Те ж саме стосується спокус нечистоти, із них не сповідаємось: якщо були нечисті думки, але їм вдалось дати відсіч, то сповідатись нема з чого! Спокуси не є гріхом, лише конкретні вчинки і піддавання спокусам є гріхами.

Не сповідаємось із складних життєвих ситуацій. Часто сповіді є нагодою для багатьох розповісти про свою складну життєву ситуацію. Але сповідь не є для цього. Не варто сповідатись з того, що щось не так у подружжі чи у праці, з утрати і так далі. Це не гріхи – це життєві ситуації.

Не сповідаємось із розсіяння на молитві. У вісімдесяти відсотках на сповіді люди сповідаються з того, що були розсіяні на молитві. Але це, подібно до емоції і спокуси, не є гріхом. Якщо ти прийшов до храму молитися, але раптом у твоїх думках з’явилась котлета або думка про завтрашній іспит, то це не є гріхом. Інша справа, якщо ти стоїш і думаєш, що “так, треба би було молитись, але подумаю про котлети” – це вже не розсіяння, а свідомий вибір. Молитва – це не конкурс краси чи концентрації. Був неуважним – повертайся і молись.

Не сповідаємось з того, що не були на Літургії в неділю, якщо були хворі або не мали фізичної можливості бути. “Не був у неділю на Літургії, був хворий, не міг встати, але краще це скажу на сповіді”. Ні, не треба! Якщо був хворий – ну то не міг. Або ж якщо МУСИВ працювати (хоча то є завжди запитання), ну не зміг бути на Літургії, то не сповідайся з цього. Особливо з текстом: “Я знаю, що це не гріх, але краще це назву”.

Не сповідаємось із гріхів, які вже визнали на сповіді. Часто люди сповідаються з одного і того ж гріха впродовж кількох сповідей, бо відчувають якусь провину. Але ж це неправильно. Якщо ти прийшов до сповіді, визнав гріх – Бог прийняв його і все, все, забув! Бог не пам’ятає нам гріхів! Висповідані гріхи – прощені.

Найчастіше ми потребуємо духовного проводу, поради, підтримки, тому нам слід звернутись із таким проханням.  Сповідь не є місцем порадні. Для цього є вдосталь інших місць та нагод. Сповідь – від гріхів, щоби визнати їх і отримати прощення…

«Господь через Причастя робить нас рибалками людей»

Син Божий не рідко промовляє до нас, що коли ми підемо за Ним, то станемо рибалками людей. Ми станемо тією особою, через яку Ісус Христос буде виконувати особливу місію — збирати і єднати з Небесним Отцем кожну людину (яка приходить на цей світ), а також поширювати на землі Небесне Царство.

На цьому наголосив у своїй проповіді до вірних Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав під час Архиєрейської Божественної Літургії у храмі Cвятої Софії Премудрості Божої у Львові.

“У Євангелії ми бачили Ісуса Христа, який приходить до людей в момент їхньої праці, а не тоді, коли вони думають про Бога чи за Ним шукають... Проте саме в цей момент Він покликає своїх перших апостолів. Ми знаємо, що у Старому Завіті покликання пророка чи іншої особи до особливої місії завжди пов’язане з богоявленням. Господь спочатку об’являє себе людині, тобто дає зрозуміти, ким Він є, а тоді покликає її, а також дає їй певне завдання (місію), яке походить від Всевишнього. Цікаво, що в момент покликання своїх перших апостолів, Ісус Христос об’являє себе як той, що збирає (тобто об’єднує)”, — такими словами звернувся на початку своєї проповіді до присутніх Предстоятель УГКЦ.

За словами Глави Церкви, це саме те об’явлення, яке Син Божий дає про себе своїм першим учням. А до якої місії Він їх покликає? Він каже, що зробить їх рибалками людей!

“Коли ми уважніше прислухаємося до слів Ісуса Христа, то зауважимо, що Він не каже: “Дай Мені твої ресурси, дай Мені твій човен, твої сіті, твоє майно, твоє багатство, дай Мені твої знання чи твої дари...” Він не каже: “Дай Мені все те, що маєш, і йди за Мною”. А все навпаки: “Залиши все, що маєш, і Я тебе зроблю рибалкою іншого типу. Я шукаю не того, що ти маєш, а того, ким ти є, щоб ти йшов за Мною. Тільки тоді ти зможеш виконувати місію — шукати для Мене інших. Якщо ти підеш за Мною, то станеш рибалкою людей”. Ти станеш тією особою, через яку Син Божий буде виконувати місію — збирати і єднати з Богом кожну людину, яка приходить на цей світ, поширювати на землі Небесне Царство!” — зазначив духовний лідер греко-католиків.

Окрім цього, Блаженніший Святослав зауважив, що сьогодні УГКЦ відзначає свято Пресвятої Євхаристії. На його думку, найкращий спосіб почитати Пресвяту Євхаристію — це гідне Святе Причастя. Євхаристія — це джерело і вершина християнського життя, бо це найвищий і сакраментальний знак єдності людини з Ісусом Христом.

“У Тайній Євхаристії Ісус Христос збирає одне-єдине своє тіло, яким є Христова Церква, як таїнство єдності людського роду, усіх людей. Ось як у Таїнстві Євхаристії здійснюється те, до чого покликає Син Господній своїх апостолів. Хто не живе євхаристійним життям, хто не споживає Тіла і Крові Ісуса Христа, той не може бути Його справжнім учнем. Адже Він через Причастя робить нас рибалками людей. Лише тоді, коли інші побачать, як ми єднаємося з Ісусом Христом, то вони самі можуть захотіти попросити тієї єдності”, — сказав проповідник.

“Цією Літургією ми завершуємо перший Форум, який зібрав воєдино душпастирів і лідерів молодіжних спільнот РКЦ та УГКЦ. Ми хотіли зрозуміти, як маємо тепер послужити українській молоді незалежно від обряду і традицій, а також як ми разом — душпастирі РКЦ і УГКЦ — маємо виконати це завдання — бути рибалками людей”, — промовив очільник УГКЦ.

“Один із наших отців розповів нам про три закиди, претензії, або побажання, які молодь висловлює до нас, тобто до тих, які себе вважають і відчувають “ловцями людей”. Перший закид — молодь вимагає церковної єдності. Адже хтось одного разу зазначив, що пройшло багато часу, коли Церква вийшла з підпілля. А зараз тільки вперше, коли РКЦ і УГКЦ єднаються для того, щоби шукати найкращого способу молодіжного душпастирства”, — наголосив Блаженніший Святослав.

Він переконаний, що ми сьогодні разом начебто відповідаємо на це прохання молоді, бо спільно служимо Євхаристію. Отці УГКЦ і РКЦ за єдиним престолом служать Тайну Євхаристії, ми разом причащаємося. Адже це найвищий вияв єдності спільноти — разом причащатися.

“Другий закид (прохання) від молоді — бути простими, тобто не закриватися і не відмежовуватися від молодої людини своїм священичим одягом, блискучими ризами, посадами, титулами, званнями чи навіть церковними дверима. Ми сьогодні справді хочемо творити єдність”, — закликає Предстоятель.

“Третій закид полягає в тому, що часто в молоді створюється враження, що Церква — це бізнес-проект. Мені б хотілося покаятися за це, якщо це справді має такий вигляд”, — щиро зізнався Блаженніший Святослав. Він додав, що в Церкві немає іншого бізнесу, окрім одного — врятувати серця і душі своїх вірних.

“Якщо хтось у Церкві шукає чогось іншого, аніж цієї місії (завдання) — єднати все людство з Ісусом Христом, який присутній у Церкві, тоді він не розуміє найважливішого, ким є той, що має бути рибалкою людей”, — сказав Глава УГКЦ.

Варто зауважити, що представники молодіжних лідерів вислови слова вдячності Блаженнішому Святославу та організаторам Форуму.

        Вони передали Предстоятелю слова резолюції (яку підготувала протягом заходу).

                     Глава УГКЦ пообіцяв, що донесе її до Папського Синоду та обов’язково візьме її собі до уваги.

ВІД РУЙНУВАННЯ ОСОБИСТОГО ЖИТТЯ І ЖИТТЯ СВОГО БЛИЖНЬОГО?

Хто руйнує своє особисте життя, той накликає на себе фізичні страждання і, звичайно, вмирає нещасним. Хто чим воює, від того і гине. Навіть самовбивці деколи не вмирають відразу, але живуть ще якийсь час і терплять страшні муки, наче кару за свій гріх вже тут, на землі. Хто руйнує чуже життя, той зазнає страшних мук совісті і вмирає найчастіше раптовою смертю, після котрої чекає його вічна кара.

     Каїн, котрий убив свого брата Авеля, не зазнав спокою до кінця свого життя (Буття 4,16). Така сама доля чекає кожного злочинця, котрий відбирає життя своєму ближньому. Майже кожний убивця гине раптовою смертю: або засуджують його на смерть світські суди, або досягає його рука ворога, або, врешті, сам закінчує життя самогубством. "Хто проливає кров людини, того кров буде пролита людиною; бо на подобу Божу створено людину" (Буття 9, 6). А Ісус Христос говорить до Петра: "... всі бо, що за меч беруться, від меча загинуть" (Мат. 26, 52). Господь Бог нагороджує добром за добро. Цар Савло, котрий неодноразово чатував на життя Давида, а також несправедливо наказав убити архієрея разом з 800 священиками, наклав на себе руки (І Цар. 22-31). Євреї в Єгипті змушені були за наказом фараона топити усіх своїх дітей чоловічої статі; але незабаром потонув і сам фараон з усіма солдатами в Червоному морі (Вихід 14). Невинну смерть Христа гірко спокутували і Юда (повісився), і увесь єврейський народ в 70 р. після Хр., коли загинуло понад мільйон євреїв. Майже всі переслідувачі християн загинули раптовою смертю. Авесалом розпочав війну проти власного батька Давида і марно загинув у тій війні (II Цар. 18). Вбивці будуть мати свою частку в озері, що горить вогнем і сіркою (Одкр. 21, 8). Подібні покарання чекали також і тих, котрі словом або писанням відвертали ближніх від віри або вбивали їх душі.

     Хто ненавидить ближнього, той утрачає внутрішній спокій, перестає бути приємним Богу, а також наражається на небезпеку втрати спасіння. Людина, котра живе у ненависті і постійно думає про помсту, не може бути спокійною (св. Золот.). Той, хто ненавидить, не подобається Богові. "Не може бути у згоді з Христом той, хто живе у незгоді з християнином" (св. Авг.). Християнинові не допоможе жодна молитва, якщо в його грудях живе смертельна ненависть (св. Авг.). Тому вчить нас Христос: "Коли... приносиш на жертовник дар твій і там згадаєш, що твій брат має щось на тебе, зостав там, перед жертовником, твій дар; піди, помирись перше з твоїм братом і тоді прийдеш і принесеш дар твій" (Мат. 5, 23-24). "Кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові" (Мат. 5, 22). Будь-яку ненависть треба в собі жорстоко придушувати. "Хай сонце не заходить над вашим гнівом..." (Еф. 4, 26). Позбувайся ворожості якнайшвидше (св. Золот.).